Цьось Анатолій Васильович. Розвиток фізичного виховання на території України з найдавніших часів до початку ХІХ ст.

Короткий опис

Цьось Анатолій Васильович. Розвиток фізичного виховання на території України з найдавніших часів до початку ХІХ ст. : дис... канд. наук з фіз. виховання і спорту: 24.00.02 / Харківська держ. академія фізичної культури. - Х., 2005.

Цьось А.В. Розвиток фізичного виховання на території України з найдавніших часів до початку ХІХ ст. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з фізичного виховання і спорту за спеціальністю 24.00.02 фізична культура, фізичне виховання різних груп населення. Харківська державна академія фізичної культури, Харків, 2005.
Дисертація присвячена питанням виникнення, становлення і розвитку фізичного виховання на території України з найдавніших часів до початку ХІХ ст. У дисертації комплексно досліджено теоретико-методичні основи розвитку фізичного виховання на території України; визначено структуру, форми і засоби фізичного виховання у календарній та родинній обрядовості українців; розкрито світоглядні засади (родинно-побутова, профілактична, оздоровча, хвалебна, вегетаційна, стимулююча, релаксаційна) та регулятивні механізми (політика, право, міфологія, релігія, культура, традиції та звичаї, мораль, громадська думка) функціонування фізичного виховання; виявлено закономірності розвитку фізичного виховання (зв’язок фізичного виховання із світоглядом, способом життя, військовою справою та місцем проживання населення; взаємопроникнення міжнаціональних елементів фізичного виховання; взаємозв’язок святково-ігрової діяльності та військово-фізичної підготовки; перехід в періоди могутньої державності до організованих форм фізичного виховання; відносно постійний склад народно-побутових форм і засобів фізичного виховання населення протягом середньовіччя і нової історії). Основні результати дослідження впроваджено в практику роботи вищих закладів освіти та загальноосвітніх шкіл.

1. Сучасні наукові дослідження присвячені вивченню різних аспектів українських традицій фізичного виховання. Зокрема, досліджено педагогічні засади народної фізичної культури, особливості фізичного виховання в окремих історичних періодах розвитку суспільства, особливості військово-фізичної підготовки молоді, діяльність спортивно-гімнастичних організацій, методичні та організаційні умови впровадження українських народних ігор в сучасних умовах школи та дозвіллєвій діяльності дітей.
Порівняльний історичний аналіз опублікованих наукових праць свідчить про певні відмінності в обґрунтуванні фактичних даних, що очевидно пов’язано з осмисленням різних аспектів означеної проблеми. Крім цього за мірою нагромадження окремих відомостей щодо історії фізичного виховання в Україні, все більшого значення набуває їх цілісне осмислення у вигляді узагальнених концепцій. У зв’язку з цим, важливою методологічною проблемою є систематизація отриманих даних, що відображає об’єктивні взаємозв’язки фізичного виховання із історичними, соціальними, культурними умовами життя людини. Це сприятиме не лише узагальненню історичних відомостей, але й ефективному використанню їх у практичній діяльності. Водночас, систематизованих праць, які б досліджували проблему виникнення, становлення і розвитку фізичного виховання на території України як цілісного процесу немає.
2. Результати дослідження свідчать, що перші елементи ігор та забав з'явилися у шельській епосі 500-300 тис. років тому. Первісна гра це сукупність ритмічного руху тіла, музичного гуку і голосного крику. Причому, людський крик став одним із складників гри далеко раніше, ніж людина взагалі стала володіти артикулярним словом. Подібні ігрові дії сприяли згуртуванню колективу людей, підвищенню самовпевненості, настрою, психічної і фізичної енергії. Полювання на великих тварин у заключній стадії раннього палеоліту спонукало до розвитку специфічних рухових навичок: стрибків, лазіння, перелізання, бігу, перенесення вантажу. Провідну роль відігравало метання, що вимагало складних координаційних дій, точності окоміру й диференціації зусиль, довгої і наполегливої попередньої підготовки.
В кінці палеоліту початку мезоліту, внаслідок сукупності причин (біологічна потреба людини в руховій активності, умови життя давніх людей, підвищення свідомості первісних людей, розвиток магічних обрядів і вірувань), які розвиваючись, згідно закону переходу кількісних ознак у якісні, виникла якісно нова галузь соціальної практики фізичне виховання.
3. Внаслідок еволюції характеру господарства в епоху неоліту (відокремлення землеробства в окрему галузь господарства) у фізичному вихованні на зміну індивідуальним вправам (метання, стрільба) приходять колективні ігри, тобто на зміну прикладним фізичним вправам приходять вправи з абстрагуючими рухами. Поступово починає складатися сільськогосподарська календарна обрядовість, яка наскрізь перейнята рухливими іграми, танцями, фізичними вправами.
Розвиток фізичного виховання населення мідної доби пов’язано з широким розповсюдженням сільськогосподарської календарної обрядовості. Провідну роль відігравали танці. Важливе місце займали фізичні вправи зі зброєю, рухливі ігри, ігри з предметами.
Зміна умов та способу життя в епоху бронзи спричинила трансформацію засобів і форм фізичного виховання. Життєвоважливу функцію втратили біг, стрибки. На перший план вийшли верхова їзда, заарканування, стрільба з лука, полювання, що обумовлювалося потребами військової справи. Важливу роль у фізичному вихованні молоді почали відігравати церемонії посвячення молодих людей у воїни.
Військово-фізична підготовка кіммерійців, скіфів, сарматів охоплювала практично все чоловіче населення і включала верхову їзду, вправи на коні, приручення й заарканування коней, стрільбу з лука, натягування лука, володіння мечем, списом, бойовою сокирою, кинджалом, пращею. Велике значення мали полювання і боротьба. Під час свят виконувалися ритуальні танці, рухливі ігри, ігри з предметами, влаштовувалися різноманітні змагання. Важливе місце належало амулетам, що виконували дві функції: були речами культу та іграшками для дітей.
4. Внаслідок широкого розселення греків по Середземноморському басейну на території Північного Причорномор’я в VІІ ст. до н.е. ІІ ст. н.е. утворилися міста-держави населення яких надзвичайно важливого значення надавало фізичному вихованню і спорту. Це обумовлювалося міфологічним світоглядом населення, потребою у здорових і витривалих воїнах та культом красивої, фізично досконалої і гармонійної людини.
Система фізичного виховання на узбережжі Чорного моря, в цілому, наслідувала традиції давньої Греції. Фізичне загартування дітей і молоді відбувалося в палестрах і гімнасіях, під наглядом спеціально підготовлених осіб-гімнасіархів і педотрибів. Програма причорноморських змагань була досить широка і включала п’ятиборство, кулачний бій, верхову їзду, стрільбу з лука, плавання, танці, рухливі ігри тощо. П’ятиборство складалося із боротьби, бігу, стрибків, метання списа і диска.
Широкий розвиток фізичного виховання і спорту на території Північного Причорномор’я призвів до тісних спортивних взаємозв’язків з іншими полісами давньогрецького світу. Атлети з узбережжя Чорного моря брали участь у найпрестижніших змаганнях Греції. Перемога у спортивних змаганнях у Північному Причорномор’ї вважалася найвищим досягненням і приносила славу та загальну повагу співвітчизників.
5. Фізичне виховання стародавніх слов’ян формувалося під впливом географічних, етнічних, політичних, військових, економічних та соціальних чинників. Умови життя посилювали необхідність систематичного виконання фізичних вправ, розвиток фізичних якостей, що сприяло вихованню міцних, добре розвинених людей.
Весь життєвий устрій слов’ян був наскрізь перейнятий фізичними вправами та іграми. Будь-яка подія в житті слов’ян відзначалася жертвою богам, спортивними іграми і змаганнями. Ігри присвячувалися Матері-Землі, богу сонця Ярилі, богу війни і зброї Перуну. Масові ігри відбувалися в місцях обміну товарів, під час братаній”, після судів (незалежно від результатів). Найбільшого розвитку набули ігрища між селами, до яких входили танці, стрибки, біг, рухливі ігри, метання.
Важливого значення надавалося військово-фізичній підготовці молоді, яка сприяла формуванню спеціальних умінь і навичок, розвитку фізичних якостей і функціональних можливостей організму, що забезпечувало готовність до військової служби і високу боєздатність. В основі військово-фізичної підготовки лежали самобутні засоби та форми фізичного виховання. Система військово-фізичної підготовки включала обряди народження, постригів, посвяти у воїни (ініціації), тризни.
У свідомості давньоруського населення здоров’я і фізичні здібності мали надзвичайно важливе значення, що забезпечували повноцінне життя, високопродуктивну працю та захист Батьківщини. Ідеал богатиря, який поєднує в собі високі моральні якості і фізичну досконалість, подано у фольклорних матеріалах і, зокрема, билинах, веснянках та колядках.
6. Прийняття християнства кардинально вплинуло на всі сторони життя давньоруського населення, в тому числі і на фізичне виховання. З одного боку, у церковній та світській літературі ХІХІІ ст. почався осуд народних ігрищ та розваг, які сприяли підвищенню фізичного стану людей. З іншого християнство пристосовувалось до язичницьких обрядів. Це яскраво простежується на прикладі пристосування календарних християнських свят до язичницьких, часткового засвоєння язичницької обрядовості з набором фізичних вправ, ігор, боротьби.
7. Фізичне виховання в Київській Русі розвивалося і ґрунтувалося на основі багатовікових народних традиціях, адаптуючись до окремих іноземних запозичень у двох взаємопов’язаних напрямках: військово-фізичний та оздоровчо-рекреаційний.
Військово-фізична підготовка в Київській Русі спрямовувалася на формування необхідних у військовій справі рухових умінь та навичок. До основних форм військово-фізичної підготовки належали, власне, військово-фізична підготовка у збройних формуваннях, змагання, полювання, лицарські турніри, військові походи. Засоби військово-фізичної підготовки включали: володіння всіма видами зброї, верхову їзду, боротьбу, плавання, веслування, ходьбу на лижах, швидкісне лазіння по деревах, перелізання з дерева на дерево, ігри з биком.
Оздоровчо-рекреаційний напрямок найяскравіше виявляється в народно-побутових формах фізичного виховання. Серед засобів найбільшого поширення набули народні ігри, кулачні бої, боротьба, плавання, пірнання. Вони забезпечували давньоруському населенню відновлення фізичних і моральних сил, активний відпочинок, належний стан здоров’я і фізичної підготовленості.
8. Запорізька Січ була визначною школою військової відваги, мужності, витривалості та сили. В науковій літературі ХУІІ і особливо ХУІІІ ст. її порівнювали з уславленими містами державами античності та рицарськими орденами середньовіччя. Виховання фізично та морально досконалих козаків, у великій мірі, забезпечувала досить ефективна система фізичної підготовки, яка включала: початковий відбір молоді; фізичне виховання молоді у січових школах і школах” джур; систематичне виконання фізичних вправ у вільний час; військово-фізична підготовка козаків; загартування організму.
Основу фізичного виховання запорізьких козаків становили верхова їзда, біг, плавання, пірнання, боротьба, кулачні бої, а також різноманітні ігри, змагання і танці. Військово-фізична підготовка козаків забезпечувалася постійними тренуваннями в стрільбі із лука і рушниці, фехтуванні, володінням списом, веслуванні.
Аналіз наукової літератури, історичних документів, фольклорних та етнографічних документів дозволяє констатувати, що в Запорозькій Січі існував культ фізичної досконалості людини. Це обумовлюється такими положеннями:
запорізькі козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей;
свій вільний час практично всі запорожці присвячували виконанню фізичних вправ;
одним з основних критеріїв переходу молодика істинного” запорожця була його фізична підготовленість;
посилене фізичне виховання дітей в січових школах і школах джур;
велика кількість легенд і переказів про надприродні можливості козаків.
Поєднання культу фізичної досконалості та високої моралі і духовності створило справжніх лицарів, еліту і гордість українського народу.
9. Проведене дослідження показало, що в період нової історії України фізичне виховання здійснювалося в народно-побутових формах, зокрема, в календарній та родинній обрядовості. До складу річного кола української календарної обрядовості входили весняні, літні, осінні та зимові свята. Обов’язковим елементом календарних свят і обрядів були різноманітні фізичні вправи, танці, одноборства, хороводи, рухливі ігри та забави. Характерною особливістю календарних ігор є комічний елемент, що значно підвищував емоційний фон святкувань. Ігрова дія супроводжується відчуттям піднесення фізичних і духовних сил людини після фізичних і психонервових навантажень. З часом календарні свята втратили своє магічне значення, а обряди, що виконувалися, реформувалися в молодіжні й дитячі ігри та розваги.
Традиційна родинна обрядовість включала систему засобів і форм збереження здоров’я матері і дитини. Сформувалася сукупність різноманітних заборон і пересторог, які чітко регламентували поведінку вагітної жінки. Усю сукупність пересторог і заборон умовно можна класифікувати на три групи: психологічні; морально-етичні; оздоровчо-гігієнічні. До психологічних заборон належать ті, які оберігають вагітну жінку від стресових ситуацій. Морально-етичні заборони пов’язувалися з нормами поведінки жінки. Оздоровчо-гігієнічні перестороги включали правила харчування, гігієну та рухову активність жінки. Зміцнення здоров’я новонароджених забезпечувалося шляхом виконання різноманітних родинних обрядів.
Важливе значення для стимулювання росту і розвитку дитячого організму надавалося пестушкам, якими супроводжувалися перші рухи дитини, потішкам елементарним словесно-руховим іграм дитини з пальцями, руками, ногами; забавлянкам маленьким віршикам, піснями, що супроводжувалися елементарними рухами. Широко представлені в народній педагогіці ігри для розвитку окремих частин тіла.
10. Внаслідок теоретичного аналізу результатів дослідження виявлено закономірності розвитку фізичного виховання на території України (зв’язок фізичного виховання із світоглядом, способом життя, військовою справою та місцем проживання населення; взаємопроникнення міжнаціональних елементів фізичного виховання; взаємозв’язок святково-ігрової діяльності та військово-фізичної підготовки; перехід в періоди могутньої державності до організованих форм фізичного виховання; відносно постійний склад народно-побутових форм і засобів фізичного виховання населення протягом середньовіччя і нової історії).
На основі узагальнення результатів дослідження розкрито світоглядні засади (родинно-побутова, профілактична, оздоровча, хвалебна, вегетаційна, стимулююча, релаксаційна) та регулятивні механізми (політика, право, міфологія, релігія, культура, традиції та звичаї, мораль, громадська думка) функціонування фізичного виховання на території України;
Подальших досліджень потребують питання філософського осмислення традицій фізичного виховання на території України, фізичного виховання в спадщині видатних українських педагогів.