ДЕЛІКТНИЙ ФЕНОМЕН В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Короткий опис

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕЛІКТНОГО ФЕНОМЕНА В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ 26
1.1. ОНТОЛОГІЯ І ГНОСЕОЛОГІЯ ПРАВА. ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО
ФЕНОМЕНА 26
1.2. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО В ЮРИДИЧНО-ГАЛУЗЕВІЙ
ПАРАДИГМІ 43
1.3. ДЕТЕРМІНАНТНІ КОНСТАНТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОГО ПРАВА 72
1.4. МЕТОДОЛОГІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОГО ПРАВА 88

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1 96

РОЗДІЛ 2. ГЕНЕЗИС АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОСТУПКУ 104
2.1. ІСТОРИКО-ПРАВОВА ПРИРОДА АДМІНІСТРАТИВНОГО
ПРОСТУПКУ 104
2.2. ПРАВОПОРУШЕННЯ І ПРОСТУПОК У РАДЯНСЬКОМУ ПРАВІ 118
2.3. СТАН ТЕОРЕТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПРОБЛЕМ ПРОСТУПКУ
В УКРАЇНСЬКОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ 133

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2 142

РОЗДІЛ 3. ОНТОЛОГІЯ І ГНОСЕОЛОГІЯ ВЛАСТИВОСТЕЙ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОСТУПКУ 149
3.1. ОНТОЛОГІЧНИЙ І ГНОСЕОЛОГІЧНИЙ ПІДХОДИ ДО ОЗНАК АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОСТУПКУ. ПРОБЛЕМА ШКІДЛИВОСТІ Й СУСПІЛЬНОЇ НЕБЕЗПЕКИ 149
3.2. ОНТОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ОЗНАК АДМІНІСТРАТИВНОГО
ПРОСТУПКУ 175
3.3. ГНОСЕОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ОЗНАК АДМІНІСТРАТИВНОГО
ПРОСТУПКУ 213

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3 276

РОЗДІЛ 4. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРОСТУПКИ В СВІТЛІ ОНОВЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ 296
4.1. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ЗАХОДАХ
ДЕРЖАВНОГО ПРИМУСУ 296
4.2. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО
ПРОСТУПКУ І ПРОБЛЕМИ ЇЇ ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 306
4.3. ВИДВОРЕННЯ ІНОЗЕМЦІВ: КОЛІЗІЇ ПРАВА І ЗАКОНУ 336

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 4 356

ВИСНОВКИ 365

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 401
ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Соціально-політичні зміни в українському суспільстві і нові пріоритети державотворення спонукали вітчизняну юридичну науки на пошук переходу від традиційних і усталених дослідницьких моделей до парадигми, базованої на врахуванні якісно нових чинників.
У процесах поступового переосмислення ідейних цінностей і правових положень, реформування і трансформування юридичних категорій важливе місце посіли інститути адміністративного права. Саме вони у Концепції адміністративної реформи в Україні і програмних документах щодо її впровадження[ ] розглядаються як практичні інструменти досягнення поліпшення економічного та соціального становища, зміцнення законності та правопорядку, утвердження в Україні принципів верховенства права, справедливості та гуманізму, пріоритету прав та свобод людини і громадянина, розбудови правової держави і становлення громадянського суспільства.
Значення методологічної основи, щодо дослідження ролі кожного з них у зміцненні демократичних пріоритетів державотворення, набуває розуміння того, що адміністративне право, на відміну від інших фундаментальних галузей українського права (зокрема, конституційного і кримінального, а також їх процесуальних аналогів), не може розвиватись як моноцентрична галузь, тобто як така галузь, яка має єдиний системостворюючий нормативний центр, і є поліструктурним правом.
Висновок про поліструктурність адміністративного права вимагає до аналізу онтологічних, феноменологічних, гносеологічних, аксіоло-гічних і структурно-генетичних аспектів його підгалузей, інститутів, форм систематизації законодавства з метою теоретичного окреслення кореляційних зв’язків між ними і виявлення детермінантних ознак.
Особливий інтерес з цього приводу визиває наукова оцінка право-вих явищ, що породжуються адміністративним правопорушенням (адміністративним проступком, адміністративним деліктом).
На жаль, після набуття Україною незалежності адміністративно-деліктні питання не посіли потрібного місця в роботах учених-адміністративістів, а висвітлення концептуальних аспектів адміністративного проступку залишається в межах, що були окреслені доктриною радянського адміністративного права.
Характерна особливість того періоду адміністративно-деліктних досліджень полягає у тому, що розробка деліктного сегмента в адміністративному праві здійснюється з явною диспропорцією між базовими його складовими: адміністративним проступком (деліктом), адміністративною відповідальністю і адміністративною деліктологією. Вона адекватно відбилася у сучасному українському юридично-науковому просторі і виразилася у концентрації дослідницьких зусиль на проблемах відповідальності за вчинення адміністративних деліктів і їх розпорошенні на інших наукових напрямах.
З прийняттям Конституції України[ ] процеси розбудови суспіль-ного життя почали набирати ознаки нормативної узгодженості, що, у свою чергу, вимагало збалансованості у вирішенні будь-яких питань державного впливу на сфери правового регулювання.
Для адміністративно-деліктної сфери визначальний фактор міс-титься у конституційній нормі (п. 22, ст. 92), яка перемістила акценти правових пріоритетів з інституту відповідальності на інститут діяння (правопорушення, проступку, делікту) встановивши, що виключно законами України визначаються, по-перше, діяння, які є адміністративними правопорушеннями і лише по-друге — відповідальність за них.
Таке розуміння кореляції понять “правопорушення” і “відповідальність” зажадало від дослідників скоректувати погляди на сутність і зміст адміністративно-правових знань про проступок, відповідні юридичні норми, механізм виникнення, розвитку і припинення адміністративно-деліктних відносин, котрі склалися під впливом традиційних думок на природу адміністративного делікту та базувалися на методологічних засадах марксистсько-ленінської філософії і ідеології “розвинутого соціалізму”.
Черговим поштовхом до ревізії теоретичних уявлень про адміністративний делікт стало прийняття 5 квітня 2001 року Кримінального кодексу України[ ], який розширив число діянь, визнаних злочинами, скасував інститут адміністративної преюдиції, а також породив низку юридичних колізій (через неузгодженість деяких його норм з нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення[ ]).
Однак, актуалізована переліченими обставинами необхідність рете-льного вивчення як історико-генетичного виміру адміністративного делікту, так і сучасного, обумовленого новими соціально-політичними факторами, розуміння його сутності і змісту з метою виходу на теоре-тичні обґрунтування підстав визнання діянь такими, що потребують їх деліктації, відповідного відгуку у фахівців не отримала.
Таким чином, на фоні оновлення адміністративно-правової докт-рини і реалізації Концепції адміністративної реформи в Україні, визначальною рисою досліджень адміністративно-деліктних проблем залишається певна недооцінка адміністративного проступку, як первісного юридичного компоненту, щодо утворення інститутів адміністративного законодавства, адміністративної відповідальності, адміністративної деліктології тощо.
Необхідно констатувати, що ці дослідження задовольняються кінетикою радянського періоду і здійснюються, по-перше, у межах, що фактично визначені статтею 9 КпАП Української РСР і коментарю до неї; по-друге, як правило, не носять самостійного характеру, а постають у контексті розгляду питань інших адміністративно-правових інститутів.
Такий підхід сформував і відповідні параметри досліджень адміністративно-деліктної правотворчості, систематизації нормативного матеріалу і аналізу процесуальних форм його реалізації, а також визначив границі використання наукових висновків для теоретичних узагальнень.
В наслідок зазначеної ситуації, українська правова наука має у своєму розпорядженні значний масив теоретичних і практичних розробок з питань адміністративного примусу, адміністративно-деліктних процедур, причин проступків. Вивчення ж самого адміністративного проступку (адміністративного делікту), як самостійного правового феномену, відійшло на другий план і переважно здійснюється у контексті юридичної відповідальності, рідко виходячи за традиційні рамки висвітлення її підстав.
Зазначене дозволяє вважати, що адміністративно-правовою наукою за період з прийняття Кодексу України про адміністративні правопорушення не були розроблені і запропоновані практиці суттєві теоретичні знання по концепції адміністративного проступку, які б відповідали програмним політичним завданням і конституційним вимогам щодо оновлення законодавства у напряму визнання головним обов’язком держави забезпечення пріоритетів прав і свобод людини.
Є очевидним, що без фундаментальних наукових досліджень, без піонерських розробок теоретичних і прикладних проблем адміністративного проступку якісний прорив у деліктній області адміністративного права неможливий. Їх відсутність ускладнює як кількісний, так і якісний аналіз адміністративних деліктів, стану правопорядку і законності в адміністративно-деліктній сфері, ефективності функціонування інституту адміністративної відповідальності й інших компонентів правової дійсності.
У дисертації доводиться, що такі дослідження і розробки мають здійснюватися з позицій, по-перше, конституційних засад щодо співвідношення інтересів громадянина і держави; по-друге, сучасної української філософсько-правової думки; по-третє, нового розуміння змісту адміністративного права і його ролі у державотворенні; по-четверте, доктринальних положень концепції адміністративної рефо-рми в Україні; по-п’яте, західноєвропейського досвіду законодавчого регулювання відповідальності за малозначні проступки; по-шосте, до-свіду країн СНД щодо реформування законодавства про адміністративну відповідальність; по-сьоме, теоретичних правових концепцій, сформованих українськими вченими (додатки А, Б, В, Г, Д).
Один з нестандартних шляхів до оновлення знань про адміністративний делікт відкриває спроба розглянути його як правовий артефакт (феномен) та на підставі онтологічних і гносеологічних властивостей дослідити доктринальні проблеми його розуміння. Другий шлях базується на критичному ставленні до традиційно домінуючої державно-управлінської концепції предмету адміністративного права.
Розуміння того, що адміністративне право є поліструктурним утво-ренням і його предмет не обмежується державно-управлінським сегментом, а адміністративно-деліктні відносини не є відносинами державного управління, дозволило запропонувати підходи до нового етапу адміністративно-деліктних досліджень а українському праві.
Базове підгрунття спостережень і висновків щодо встановлення сутнісних характеристик проступку склали сучасні дослідження природи права на філософсько-теоретичному рівні, здійснені українськими вченими В. А. Бачиніним, В. С. Журавським, А. А. Козловським, М. І. Козюброю, А. М. Колодієм, С. І. Максимовим, Ю. М. Оборотовим, М. П. Орзіхом, М. І. Пановим, Л. В. Петровою, П. М. Рабіновичем, О. Ф. Скакун, М. В. Цвіком, Н. М. Ярмиш та іншими.
Наведені у їхніх працях узагальнення, визначення, дефініції щодо сутності і поняття права у його розрізненні і збігу з законом дозволили охарактеризувати адміністративний делікт з боку онтології (вчення про буття), гносеології (вчення про пізнання) і аксіології (вчення про цінності).
Дослідження структурно-генетичних аспектів адміністративно-правової науки в еволюційному розвитку (від прообразу поліцейського права через галузь суто правоохоронної і державно-управлінської спрямованості до визнання пріоритетів регулятивної функцій) з теоретичним окресленням нової ідеології адміністративного права відповідно до його суспільної цінності, методу, предмету і структури, здійснені у роботах В. Б. Авер’янова, О. Ф. Андрійко, О. М. Бандурки, А. С. Васильєва, В. К. Гіжевського, І. П. Голосніченка, З. С. Гладуна, Є. В. Додіна, Р. А. Калюжного, С. В. Ківалова, Є. Б. Кубка, Є. О. Курінного, В. М. Марчука, Н. М. Мироненко, О. В. Негодченка, Н. Р. Нижник, В. Ф. Опришка, І. М. Пахомова, В. П. Пєткова, О. П. Рябченко, Л. А. Савченко, А. О. Селіванова, В. М. Селіванова, В. Ф. Сіренка, В. Д. Сущенка, В. Я. Тація, В. О. Шамрая, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученка, В. В. Цвє-ткова та деяких інших створили підстави для висвітлення детермінантних ознак адміністративно-деліктного права як важливої підгалузі права адміністративного.
Обґрунтуванню нових поглядів на природу адміністративного делікту, розкриттю його онтолого-гносеологічних властивостей й співвідношення зі злочином і управлінським правопорушенням, висвітленню історико-правових аспектів, радянської доктрини, аналізу сучасного стану досліджень проблем адміністративного проступку і відповідальності за його вчинення слугували праці Л. В. Багрій-Шахматова, Ю. П. Битяка, Л. Р. Білої, І. Л. Бородіна, К. Л. Бугайчук, Ф. Г. Бурчака, С. Т. Гончарука, Е. Ф. Демського, Є. В. Додіна, В. В. Доненка, М. М. Дорогих, В. В. Зуй, В. В. Іванова, Д. П. Калаянова, А. П. Клюшніченка, Л. В. Коваля, Т. О. Коломоєць, А. Т. Комзюка, М. Й. Коржанського, О. В. Кузьменко, Д. М. Лук’янця, І. В. Мартьянова, О. І. Миколенка, В. І. Німченка, В. І. Олефіра, О. І. Остапенка, М. І. Панова, Ю. С. Педька, В. Г. Перепелюка, М. Ф. Стахурського, В. С. Стефанюка, М. М. Тищенка, Н. В. Хорощак, В. К. Шкарупи, О. М. Якуби, Х. П. Ярмакі та деяких інших фахівців.
У процесі дослідження деліктних проблем адміністративного права України широко використовувався досвід і відповідні знання учених інших держав. Говорячи про наукові доробки фахівців далекого і близького зарубіжжя, маємо вказати принаймні на два аспекти. З од-ного боку це весь той масивний комплекс студій, у яких висвітлюються загальні проблеми філософії і методології права, державно-правової теорії, адміністративного права і процесу, адміністративної юстиції, теорії управління, статусу державних і недержавних суб’єктів у адміністративно-правовому просторі. З другого — роботи, присвячені безпосередньо адміністративно-деліктним проблемам.
Щодо першої групи робіт, то тут не можна не згадати таких дослідників, як С. С. Алексєєв, O. Bähr, К. С. Бельский, В. Виндельбанд, А. В. Воронков, Б. Н. Габрічідзе, Д. Галлиган, В. М. Гессен, R. Gneist, Э. Гуссерль, R. Drago, М. Д. Загряцков, В. Б. Исаков, Д. А. Керимов, В. Н. Кудрявцев, Б. М. Лазарев, В. В. Лазарев, А. Н. Леонтьев, D. Lochak, Р. Лукич, В. С. Нерсесянц, F-J. Peine, B. Pieroth, В. Н. Протасов, В. И. Ремньов, Ю. Н. Старилов, Е. Старосьцяк, М. С. Таганцев, Ю. О. Тихомиров, Р. О. Халфина, В. А. Юсупов, Л. С. Явич.
Стосовно ж праць, присвячених безпосередньому аналізу адміністративно-деліктних питань, то тут ключові дослідження здійснили А. Б. Агапов, Д. М. Бахрах, Л. А. Калинина, Ю. М. Козлов, А. П. Коренев, А. Н. Крамник, Г. А. Кузьмічова, В. П. Лозбяков, А. Е. Лунев, В. М. Манохин, М. Я. Масленников, С. С. Овчинский, Л. Л. Попов, Б. В. Россинський, М. Я. Саввин, Н. Г. Салищева, В. Є. Севрюгин, В. Д. Сорокин, М. С. Студеникина, Ю. Н. Хаманева, І. Л. Честнов, А. П. Шергін, О. Ф. Шишов, А. Ю. Якимов.
Роботи вітчизняних і зарубіжних фахівців утворили теоретичну ба-зу для нового погляду на правову природу, зміст і підстави юридичної фіксації у законодавстві адміністративно-деліктних діянь. Вони дали авторові змогу через детальний теоретичний огляд історико-правової природи адміністративного проступку, встановити механізм його трансформації в адміністративне правопорушення у радянському праві, а також висвітлити стан теоретичних досліджень адміністративно-деліктних проблем в сучасному праві України, довести, що інститут адміністративної відповідальності перетворився у нову підгалузь адміністративного права — адміністративно-деліктне право, запропонувати нову теоретичну концепцію співвідношення категорій суспільна небезпека і шкідливість стосовно адміністративного делікту.
У дисертації розглянуті нові критерії визначення діянь адміністративними проступками (наявність у діянні суспільної небезпеки і її ступень; порушення діяннями особи публічних інтересів; відсутність у діянні такої ознаки як порушення фактично існуючих договірних зобов’язань), а також сформульовані численні пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-деліктного законодавства (додатки Е, Ж).
Наведені обставини зумовлюють актуальність теми дисертації, її важливе теоретичне і практичне значення щодо подальшого розвитку адміністративно-деліктного права і оновлення адміністративно-деліктного законодавства відповідно до сучасного українського дер-жавотворення.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (Пріоритетні напрями фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на 2000 — 2005 роки) і Національної академії внутрішніх справ України (Основні напрями наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2000 — 2005 роки). Її проблематика має безпосереднє відношення до Концепції адміністративної реформи в Україні, впровадженої Указом Президента України від 22 липня 1998 року № 810, і теми ІДП НАН України “Проблеми адміністративно-правового забезпечення реформування державного управління (адміністративної реформи) в Україні” (№ 0102U001602).
Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження — розробка на основі нової ідеології реформування адміністративно-правових інститутів і оновлених уявлень про адміністративну культуру, що сформульовані Концепцією адміністративної реформи в Україні, концептуальних засад української теорії адміністративного проступку (делікту), визначення приоритетних шляхів удосконалення адміністративно-деліктного законодавства і відповідальності за вчинення адміністративних проступків.
Відповідно до поставленої мети перед дисертантом постали такі ос-новні завдання:
обґрунтувати доцільність використання феноменологічного підхо-ду у вивченні адміністративно-правових явищ у їх історичному розви-тку, а також сучасному законодавчому і правовому вимірі в українському адміністративному праві;
на підставі системно-структурного аналізу розкриті сутність тенденцій оновлення адміністративного права, як поліструктурної базової галузі публічного права, щодо його предмету, методу і структурних складових (інститутів і підгалузей);
визначити співвідношення наукових досліджень в українському ад-міністративному праві базових складових його деліктного сегменту: а) адміністративного проступку, б) відповідальності за вчинення адміністративного проступку, в) адміністративної деліктології;
висвітлити детермінантні ознаки адміністративно-деліктного права як підгалузі адміністративного права;
з’ясувати історико-правову природу адміністративного правопорушення (управлінського правопорушення);
з’ясувати історико-правову природу адміністративного проступку (адміністративного делікту);
встановити співвідношення адміністративного правопорушення (управлінського правопорушення) з адміністративним проступком (адміністративним деліктом) у історико-правовому і сучасному кон-тексті;
теоретично обґрунтувати потребу дослідження деліктного фено-мену адміністративного права з а) позицій правової онтології, б) позицій правової гносеології і довести коректність відмежування поняття шкідливості, як онтологічної ознаки діяння, від поняття суспільної небезпеки, як гносеологічної ознаки юридичного складу діяння;
обґрунтувати доцільність розробки адміністративно-деліктної політики, як необхідної складової державної правової політики;
встановити наявність в адміністративно-деліктній сфері вихідних емпіричних засад, як першої обов’язкової складової організованого наукового знання (наукової теорії);
встановити наявність в адміністративно-деліктній сфері вихідних теоретичних засад (ідеалізованого об’єкту), як другої обов’язкової складової організованого наукового знання (наукової теорії);
сформулювати концептуальні засади української теорії адміністративного проступку (делікту), як часткової адміністративно-правової теорії;
запропонувати нові критерії визнання діянь адміністративними проступками (деліктами), а також відповідні зміни до адміністративно-деліктного законодавства.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері публічного права.
Предметом дослідження є адміністративний делікт (проступок).

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження стано-вить сукупність методів та прийомів наукового пізнання, як загальнонаукових (діалектичного матеріалізму, історичний, логічний, системного аналізу тощо), так і спеціальних (документального аналізу, порівняльно-правового аналізу тощо). Метод діалектичного матеріалізму дає можливість розглядати співвідношення адміністративно-деліктного права з правом адміністративним та іншими юридично-галузевими утвореннями умовах постійного розвитку, взаємодії матеріального й ідеального, забезпечуючи матеріалістичний підхід до зазначених явищ (підрозділи 1.2, 1.3, 2.2 та інші). Метод абстрагування дозволяє “відвернутися” від багатства змісту конкретного явища, свідомо упустити з виду його численні сторони і риси, але виявити типове, найбільш характерне й істотне в ньому, визначити закони за якими воно існує, тобто розкрити його як наукову категорію (підрозділи 3.2, 3.3, 4.1 та інші). Сходження від конкретного до абстрактного найтіснішим образом зв’язано з взаємодоповнюючими друг друга методами — аналізу і синтезу. Найбільш рельєфно зазначені методи проявляються при кваліфікації проступків і встановлені міри відповідальності за їх вчинення (підрозділи 1.3, 3.3, 4.3 та інші). Застосування історико-матеріалістичного методу дало змогу встановити генетичні зв’язки адміністративного проступку з кримінальним правопорушенням (злочином), висвітлити співвідношення адміністративно-деліктного права і адміністративної юстиції (підрозділи 2.1, 2.2, 4.1 та інші). Основою структурного методу є встановлення структури як суку-пності відносин. Метод структуралізму застосовується при досліджені складу адміністративних проступків (підрозділи3.2, 3.3, 4.3 та інші). Функціональний метод застосовується для вивчення функцій, наприклад суб’єктів адміністративної юрисдикції (підрозділи 4.1, 4.3 та інші). Системний метод (системний аналіз або системний підхід) сьогодні розглядається як універсальний інструмент пізнавальної діяльності, що відкриває шлях подолання протиріччя між зростанням кількісних характеристик інформаційних потоків і обмеженими можливостями сприйняття інформації. Його застосування дає, наприклад, підстави розглядати адміністративно-деліктне право, як підгалузь адміністративного права (підрозділи 1.1, 1.3, 4.1 та інші). Використання порівняльно-правового методу дозволяє врахувати у ході дослідження тенденції розвитку відповідного законодавства в державах з близькими до України правовими системами, уникнути некоректних рішень, запозичити позитивний досвід законотворення (підрозділи 2.2, 4.2, 4.3 та інші).
Наукова новизна одержаних результатів у загальнотеоретичному вимірі полягає в тому, що адміністративний делікт (проступок), представлений у дисертації як правовий артефакт (феномен) українського адміністративного права, у такому аспекті не досліджувався. Зазначений підхід дозволив отримати нові знання, які по-перше, вивели розуміння цього явища за рамки радянської правової доктрини, яка концентрувала дослідницькі зусилля на питаннях адміністративної відповідальності і адміністративної деліктології, залишаючи проблеми безпосередньо делікту за межами наукових пріоритетів; по-друге, засвідчили, що адекватне суспільним потребам регулювання відносин адміністративно-деліктної сфери потребує об’єктивних уявлень насамперед про адміністративний проступок — первісний і домінуючий фактор утворення інститутів відповідальності і деліктології в адміністративному праві.
Дослідницькі висновки щодо поліструктурності адміністративного права дозволили обґрунтувати присутність серед його компонентів адміністративно-деліктної складової, як системної підгалузі з притаманними лише їй предметом, методом і законодавством, яку доцільно визначити як адміністративно-деліктне право.
Наявність у деліктного сегмента адміністративного права властивостей підгалузі актуалізували питання щодо створення відповідної теорії і формування адміністративно-деліктної політики, як частки правової політики держави. З зазначеного приводу дисертація містить розробку концептуальних засад таких складових адміністративно-деліктної теорії як вихідна емпірична основа (представлена онтологічним виміром ознак адміністративного делікту) і вихідна теоретична основа, або ідеалізований об’єкт (представлена гносеологічним виміром ознак адміністративного делікту). Стосовно адміністративно-деліктної політики, дисертація містить обґрунтування доцільності її формування на запропонованих базових критеріях щодо визнання діянь адміністративними проступками (деліктами).
Крім вищенаведеного, наукова новизна дисертації характеризується одержанням результатів, якими уперше:
з’ясовано, що включення діянь під назвою “адміністративний про-ступок” до предмету адміністративного права є реалізацією принципу політичної доцільності, що панував у радянському праві;
встановлено, що категорія адміністративний проступок (делікт) формується як результат гносеологічних висновків відносно онтологічних феноменів (діянь);
теоретично обґрунтовано, що об’єктивні уявлення щодо властивос-тей адміністративного делікту можуть бути сформовані лише шляхом його комплексного дослідження з позицій а) правової онтології, б) правової гносеології;
теоретично обґрунтовано, що поняття “шкідливість” є властивістю суто діяння і характеризує його з боку онтології права;
теоретично обґрунтовано, що поняття “суспільна небезпека” є властивістю складу проступку і характеризує діяння з боку гносеології права;
висвітлено, що низка об’єктивних ознак (перелічені у ст. 9 КУпАП) утворюють онтологічне підгрунття для визнання діяння адміністративним деліктом;
доведено, що фактичне визнання діяння адміністративним деліктом (проступком) є результатом гносеологічних висновків;
сформульовано, що гносеологічний вимір адміністративного делі-кту представлений вченням про його склад;
з’ясовано, що адміністративно-деліктному праву відомі загальні, спеціальні і особливі суб’єкти проступку і лише загальні і спеціальні ознаки складу, що характеризують суб’єкта;
встановлено, що однією з трьох складових заходів адміністратив-ного примусу є заходи відповідальності за порушення адміністратив-но-правових установлень
запропоновано критерії віднесення діянь до адміністративних деліктів, а саме: а) наявність у діянні суспільної небезпеки та її характеристики; б) порушення діяннями особи публічних інтересів; в) відсутність у діянні такої ознаки як порушення фактично існуючих договірних зобов’язань. Стосовно адміністративної відповідальності юридичної особи, то одним з критеріїв повинна стати неможливість притягнення до відповідальності фізичної особи при наявності складу правопорушення.
Поряд з переліченими вище, результатами дослідження з ознаками новизни є удосконалення:
уявлень про предмет адміністративного права, як сукупності відно-син сфери публічної адміністрації, до яких відноситься частка пуб-лічно-управлінських відносин, а до останніх — частка державно-управлінських відносин;
поняття адміністративного (управлінського) правопорушення у частині його генетичних зв’язків з інститутом адміністративної юстиції, яка є передумовою адміністративного права;
знань про механізм перетворення адміністративного (управлінсь-кого) правопорушення у адміністративне (за процедурою) правопорушення (проступок, делікт);
змісту поняття “адміністративне стягнення” у його кореляції з та-кою ознакою протиправного діяння як “караність”;
розуміння співвідношення норм статей 1 і 9 КУпАП стосовно зміс-ту об’єкту складу адміністративного проступку;
уявлень про обов’язкові і факультативні ознаки об’єктивної сторо-ни складу адміністративного проступку відповідно до правової онтології і правової гносеології;
формулювання дефініції поняття “адміністративна відповідаль-ність”;
пропозицій щодо змісту низки статей КУпАП.
Результатами дослідження є оновлений подальший розвиток і уточнення в адміністративно-деліктній сфері:
спостережень про прямий кореляційний зв’язок між об’єктивністю онтологічних обґрунтувань, які виконують роль парадигми, і гносеологічною коректністю правових висновків у межах цієї парадигми;
поняття громадського порядку у його кореляції з громадським по-рядком — об’єктом посягань кримінального характеру;
уявлень про співвідношення понять “охорона” і “захист” відносно забезпечення прав і свобод громадян;
знань про механізм завдання шкоди суспільним відносинам завдяки зовнішньо шкідливому впливу і внутрішньо шкідливому впливу;
кримінально-правого концепції щодо закінченого і незакінченого правопорушення;
співвідношення понять політика — право — закон.
Практичне значення одержаних результатів обумовлено, перш за все, теоретичною спрямованістю роботи. Знання, що були добуті у ході дослідження деліктного феномену в українському адміністративному праві використані у юридичній енциклопедії — першому в Україні багатотомному зводі знань про державу і право: Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. — К.: “Укр. енцикл.”, 1998 — 2004, том 2, стор. 268 — 270, том 4, стор. 713 — 714, том 5, стор. 582 — 583, 678. У підручниках: Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова. — Одеса: Юрид. література, 2003, стор. 70, 165, 238, 255, 329; Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник: У 2 т.: Т. 1: Загальна частина / Редкол.: В. Б. Авер’янов (голова) — К.: Юридична думка, 2004, стор. 69, 112, 113, 122, 123. Монографіях: Остапенко О. І. Адміністративна деліктологія: Монографія. — Львів: Львівський ін-т внутр. справ при Укр. акад. внутр. справ, 1995, стор. 247, 253; Коваленко А. А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія і практика: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002, стор. 231, 356, 380; Комзюк А. Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія — Харків: Видавництво Нац. ун-ту внутр. справ, 2002, стор. 34, 73, 155, 214, 234, 277, 284; Курінний Є. В. Предмет і об’єкт адміністративного права України: Монографія. — Дніпропетровськ: Ліра лтд, 2004, стор. 63, 195, 233, 304; Коломоєць Т. О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Монографія / За заг. ред. В. К. Шкарупи. — Запоріжжя: Поліграф, 2004, стор. 58, 125, 186, 209; Бандурка О. О. Управління державною податковою службою в Україні: організаційно-правові аспекти: Монографія — Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2005, стор. 41, 43, 54, 115, 122, 177, 228 та інших. Навчальних посібниках: Васильев А. С. Административное право Украины (Общая часть): Учебное пособие. — Харьков: Одис-сей, 2001, стор. 67, 73, 222; Кузьменко О. В. Адміністративно-правова протидія нелегальній міграції в Україні: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2001, стор. 101, 108, 111, 145, 147; Хавронюк М. І. Дисциплінарні правопорушення і дисциплінарна відповідальність: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2003, стор. 10, 11; Шульженко Ф. П., Невмержицький Є. В. Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 2003, стор. 107, 108; Гладун З. С. Адміністративне право України: Навч. посібник. — Тернопіль: Карт-бланш, 2004, стор. 25, 90, 134, 158; Миколенко А. И. Административный процесс и административная ответственность в Украине: Учебное пособие. — Харьков: Одиссей, 2004, стор. 50, 117, 134, 153 та інших. У наукових статтях фахових видань: В. Кротюк, А. Іоффе, Д. Лук’янець Фінансові санкції та адміністративна відповідальність: проблема співвідношення // Право України. — 2000. — № 5, стор. 30; Ославський О. До питання необхідності здійснення адміністративної реформи в Україні // Право України. — 2004. — № 9, стор. 40; Кузьменко О. Генеза адміністративно-процесуального права // Право України. — 2004. — № 6, стор. 23; Авер’янов В. Предмет адміністративного права: нова доктринальна оцінка // Право України. — 2004.— № 10, стор. 26 та інших.
У науково-дослідній сфері результати дослідження, в узагальне-ному вигляді, становлять комплекс поглядів, уявлень, ідей спрямованих на витлумачення і пояснення: а) діянь, що утворюють адміністративний проступок, б) самого адміністративного проступку у його взаємовідносинах з іншими видами правопорушень, в) відповідальності за вчинення адміністративного проступку — тобто, уявляють собою концептуальні засади української теорії адміністративно-деліктного права.
У сфері правотворчості висновки, пропозиції, рекомендації сформульовані в дисертації може бути використано для удосконалення адміністративно-деліктного законодавства.
У правозастосовчій діяльності використання одержаних результатів дозволить підвищити ефективність застосування передбачених державою заходів відповідальності за вчинення адміністративних проступків.
Матеріали дисертації готові к включенню до базових навчальних курсів і спеціальних курсів у межах викладання дисциплін адміністративно-правового спрямування. Позитивний досвід з цього приводу накопичений у Національній академії внутрішніх справ України де з 2000 року викладається спецкурс “Адміністративно-деліктне право”.
Матеріали дисертації фактично готові для широкого використання у підручниках, навчальних і навчально-методичних посібниках. У та-кому вимірі вони пройшли апробацію у вигляді окремих глав “Адміністративно-деліктне право” у підручниках: а) Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник.— К.: Юрінком Інтер, 1999. — 736 с. Рекомендований управлінням навчальних закладів ГУРОС МВС України, витримав три видання (1999, 2000, 2001 роки); б) Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 544 с. Рекомендований Міністерством освіти і науки України.
У правовиховній сфері положення і висновки дисертації можуть бути використані для підвищення рівня правової культури населення, працівників державних і недержавних установ.
Особистий внесок здобувача в одержання наукових результатів, що містяться в дисертації. Дисертація є самостійною науковою працею, у який обґрунтування, висновки, пропозиції сформульовані на підставі авторських досліджень. Окремі положення дисертації викладені у колективних виданнях. Як правило, вони містять застереження щодо розмежування вкладу кожного з авторів у підготовку видань. У роботах, які не містять вказівок на таке розмежування особистий внесок здобувача складає: “Общественные пункты охраны порядка и их взаимодействие с милицией в предупреждении административных правонарушений в микрорайоне” — 30%; “Адміністративно-правовий механізм протидії нелегальній міграції” — 40%; “Керування транспортними засобами у стані сп’яніння: адміністративно-деліктні проблеми” — 40%; “Адмініст-ративне право: теоретична частина” — 90%; “Психологические аспекты административно-правовой деятельности работников милиции” — 50%; “Правовая регламентация деятельности общественных пунктов охраны порядка в сфере борьбы против пьянства” — 70%; “Роль оперативного наблюдения в административном надзоре” — 50%; “Взаємодія органів внутрішніх справ з громадськістю в охороні громадського порядку” — 60%; “Органи внутрішніх справ у системі суб’єктів адміністративно-деліктної юрисдикції” — 80%. Ідеї та розробки співавторів у дисертації не використовувалися.
Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та ви-сновки щодо дослідження адміністративного делікту, які узагальнені і сформульовані у дисертації, оприлюднено у доповідях і виступах дисертанта на міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних, регіональних та інших науково-теоретичних, науково-практичних, наукових конференціях, семінарах тощо, зокрема: “Юридична психологія та її практичне застосування” (Тартуський державний університет, Тарту, 1986 р.), “Методологічні проблеми правової науки” (Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, Харків, 2000 р.), “Органи внутрішніх справ на початку третього тисячоліття: проблеми протидії злочинності” (Дніпропетровський юридичний інститут МВС, Дніпропетровськ, 2000 р.), “Стан та перспективи розвитку адміністративного права: законодавство, наука, освіта (Комітет Верховної Ради України з питань правової політики, Львів, 2001), “Проблеми права на зламі тисячоліть” (Дніпропет-ровський національний університет, Дніпропетровськ, 2001 р.), “Адміністративна реформа в Україні: стан та перспективи” (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН

Список літератури

ВИСНОВКИ

В світлі проголошення курсу на розбудову в Україні демократичної правової, соціальної держави особливої уваги набувають процеси, що пов’язані з реформуванням та вдосконаленням правової системи. Комплексний характер цієї системи, її універсальність як особливого соціально-політичного інституту вимагають ретельних досліджень кожної з її складових відповідно до оновленого розуміння сутності головних знарядь демократичних перебудов.
Однією з таких складових, що потребує кардинальної теоретичної переоцінки і зміни свого статусу як у суспільній свідомості, так і у сфері правозастосування є деліктна частина адміністративно-правового простору.
На жаль, після набуття Україною незалежності адміністративно-деліктні питання не посіли потрібного місця в роботах учених-адміністративістів, а висвітлення концептуальних аспектів адміністративного проступку залишається в межах, що були окреслені доктриною радянського адміністративного права.
Характерна особливість того періоду адміністративно-деліктних досліджень полягає у тому, що розробка деліктного сегмента в адміністративному праві здійснюється з явною диспропорцією між базовими його складовими: адміністративним проступком (деліктом), адміністративною відповідальністю і адміністративною деліктологією. Вона адекватно відбилася у сучасній українській юридичній науці і виразилася у концентрації дослідницьких зусиль на проблемах відповідальності за вчинення адміністративних деліктів і їх розпорошенні на інших наукових напрямах.
Саме на мінімізацію цієї диспропорції спрямоване дослідження адміністративного делікту як правового феномену з позицій онтології і гносеології права. Завершуючи дисертацію “Деліктний феномен в адміністративному праві України”, можемо узагальнити отримані нами результати.
1. Трансформація соціально-економічного і політико-ідеологічного сегментів українського суспільства, що викликана поступовим форму-ванням в Україні рин¬кових відносин і становленням правової держави, обумовила потребу теоретичної рефлексії цього процесу с точки зору дослідження ролі в ньому права як одного з головних чинників нових векторів державотворення. На сьогодні існує, як мінімум дві причини що вимагають переоцінки права як соці¬ального інституту. По-перше, це втрата монопольного становища марксистсько-ленінської ідеології з її переважно догматичними настановами стосовно права; по-друге, кардинальна зміна статусу права в структурі соціуму — саме механізми права отримали важливі функції щодо мінімізації деструктивних процесів в економіці, загальної гармо¬нізації соціальних взаємодій, нейтралізації негативних ситуацій, що супроводжують Україну на пострадянському та європейсь¬кому просторі.
У здобутках української філософської школи, право постає самостійним, складним, багаторівневим, відносно незалежним, цілісним та поліфункціональним соціокультурним феноменом, що утворює окрему підсистему соціальної дійсності. Тому його пізнання вимагає наукових досліджень в соціально-історичному, політичному, національно-психологічному, аксіологічному та інших аспектах, що в змозі забезпечити формування знань про право як теоретичну конструкцію, функціонування якої обумовлено дією низки онтологічних і гносеологічних детермінант.
З огляду на зазначене, гносеологічне за своєю сутністю, право потребує онтологічних обґрунтувань які виконують роль парадигми щодо гносеологічних висновків. Тут спостерігається прямий кореляційний зв’язок між онтологічною об’єктивністю і гносеологічною коректністю. Чим точніше онтологічний опис феномену, тим коректнішим має бути гносеологічний висновок, тим вище ревалентність теоретичних конструкцій (наукових теорій) щодо конкретно-історичного соціокультурного контексту. Виконуючи функ¬цію засобу організації й упорядження суспільних відносин, право з необхідні¬стю потребує врахування адекватної інформації про них, тобто передбачає пе¬вну сукупність пізнавальних операцій як умови релевантності предмету регу¬лювання. Таким чином, адекватне суспільним потребам регулювання відносин адміністративно-деліктної сфери потребує об’єктивних знань насамперед про адміністративний проступок, який у теорії українського адміністративного права позначається терміном “адміністративний делікт”.
2. З цього приводу, важливою теоретичною проблемою постає ни-зка питань про предмет адміністративного права, його управлінський (або не тільки управлінський) характер, входження до нього як органічної складової (або штучне притягнення) адміністративно-деліктного сегменту. Сучасна доктрина адміністративного права має у своєму розпорядженні як мінімум два аспекти розвитку поглядів на предмет, а через нього і на весь зміст адміністративного права.
Перший аспект можна вважати традиційним, оскільки він базується на виключно управлінському розумінні природи адміністративно-правових відносин. Його здобуток полягає у встановлені кореляційних зв’язків адміністративного права з загальнотеоретичною концепцією щодо виділення публічного і приватного права. Виходячи з цього, публічність визнається найбільш характерною і найбільш загальною детермінантною рисою адмі-ністративного права, а важливість її відображення у його визначені не може викликати сумнівів і є майже обов’язковою. Орієнтація на публічний характер адміністративного права дала можливість запропонувати таке його визначення: “адміністративне право — це галузь права, засобами якої (норми, відносини, законодавство, методи, форми, компетенція суб’єктів, способи реалізації норм) формуються публічно-управлінські відносини, а також організується і забезпечується публічно-управлінська діяльність”. Поширення цього висновку на адміністративно-деліктний інститут спричинило виникнення двох поглядів. Відповідно до першого, подальший розвиток адміністративного права пов’язується з відокремленням від нього інститутів, що не мають управлінської природи, а саме — пере-осмислення адміністративно-деліктного інституту як самостійної галузі права. Відповідно до другого — висновок про публічно-управлінський зміст адміністративного права є позитивним і обґрунтованим, але далеко не остаточним у справі створення нової адміністративно-правової доктрини.
Другий аспект оновлення предмету адміністративного права обумовлений прагненням зберегти цілісність сформованої за багато років і визнаної на рівні теорії держави і права структури цієї галузі. Його сутність ґрунтується на публічності цієї правової галузі і полягає у визнанні складовими предмету адміністративного права не тільки відносин управлінського спрямування. У такому разі, адміністративно-деліктний сегмент залишається у межах адміністративного права, відбиваючи не управлінську сторону його предмету.
Порівняльний аналіз першого та другого аспектів розуміння сучасних тенденцій динаміки пізнання адміністративного права і його предмета приводить до висновку, що обмеження предмета адміністративного права тільки колом суспільних відносин сфери виконавчої влади або публічного управління звужує і збіднює, як саме адміністративне право так і його предмет.
3. На такому розумінні предмету адміністративного права базуєть-ся пропозиція щодо напрямів змін у його змісті і структурі. По-перше, адміністративне право регулює всі суспільні відносини публічного-управлінського спрямування, що виникають між державою і а) державними органами і установами; б) колективними суб’єктами громадянського суспільства; в) суб’єктами господарювання; г) фізичними особами. По-друге, адміністративне право регулює всі суспільні відносини, що виникають у зв’язку з прийняттям владних рішень, пов’язаних з виконанням функцій публічної адміністрації. По-третє, адміністративне право регулює всі суспільні відносини, що виникають у зв’язку з прийняттям владних рішень, пов’язаних з організацією функціонування органів і установ публічної адміністрації. По-четверте, адміністративне право регулює всі суспіль-ні відносини що виникають у зв’язку з встановленням і реалізацією адміністративно-правового статусу суб’єктів права. По-п’яте, адміністративне право регулює всі суспільні відносини що виникають у зв’язку з порушенням носіями публічної влади (при виконанні владно-розпорядчих повноважень) прав фізичних осіб, або їх об’єднань (без ознак злочину). По-шосте, адміністративне право регулює всі суспільні відносини що виникають у зв’язку з порушенням фізичними особами адміністративно-правових установлень (без ознак злочину).
4. Дослідження державно-управ¬лінських відносин сфери діяльності публічної адміністрації засвідчило, що вони можуть існувати у різних формах, однією з яких є адміністративно-правова. Цієї форми вони набувають завдяки дії норм адміністративного права. Значна кількість державно-управлінських відносин існує в інших формах. Таке становище є закономірністю, отже, неможливо всі прояви державного управління нормувати в повному обсязі і охопити адміністративно-правовим регулюванням. Таким чином, поняття “адміністративно-правові відносини” охоплює частку відносин сфери державного управління плюс інші типи відносин, набули адміністративно-правової форми. Поняття ”державно-управлінські відносини” охоплює відносини сфери державного управління у адміністративно-правовій формі плюс відносини сфери державного управління, що існують у інших формах.
5. Аналіз аксіологічних, гносеологічних і структурно-генетичних аспектів адміністративно-правової науки в еволюційному розвитку (від прообразу поліцейського права через галузь суто правоохоронної і державно-управлінської спрямованості до визнання пріоритетів регулятивної функцій), надав можливість теоретично окреслити її нову ідеологію відповідно до суспільної цінності, методу, предмету і структури адміністративного права. Формування цієї ідеології твориться відповідно до двох фундаментальних теоретичних висновків: а) адміністративне право набуває особливого “регулятивного” значення оскільки забезпечує державно-правовий вплив на економічні відносини регулюючи водночас загальний правовий статус громадянина та встановлює правові принципи його взаємовідносин з державою, тобто предстає сервісно-регулятивним правом; б) адміністративне право позбавилось ознак моноцентричної галузі і, у структурно-генетичному аспекті, є поліструктурним феноменом.
6. Особливий інтерес з оновлених позицій розуміння адміністративного права викликає наукова оцінка системи адміністративної відповідальності. Він обумовлений, по-перше, положеннями що зафіксовані у п. 22 статті 92 Конституції України і стосуються визначення виключно законами України діянь, які є адміністративними правопорушеннями і відповідальності за них; по-друге, численністю державних органі, посадових осіб, громадян, які є суб’єктами вказаних правовідносин; по-третє, специфікою правових норм, відносин, методу регулювання, законодавства.
Дослідження адміністративної відповідальності з метою встановлення її належності до інституту адміністративного права, або підгалузі адміністративного права, або самостійної правової галузі здійснено відповідно до висновків, що: а) інститут права, за правило, є часткою галузі права; б) інститут права має свій предмет регулювання, який є системною складовою предмету галузі права (відрізняючись від нього, він, у той же час, утворює з ним єдине ціле — систему); в) інститут права (на відміну від галузі права) не має свого специфічного методу правового регулювання. Він користується тим методом, який притаманний відповідній галузі права; г) інститут права, за певних умов, і перш за все завдяки знайденню свого методу, може оформитися у підгалузь або галузь права.
Воно засвідчило, що адміністративна відповідальність має, по-перше, свій предмет регулювання; по-друге, свій специфічний метод правового регулювання; по-третє, відокремлено сформовану нормативну базу. Тим самим вона відповідає вимогам підгалузі права і обґрунтовано може бути представлено як самостійна підгалузь адміністративного права — адміністративно-деліктне право.
7. Визначальне значення для дослідження адміністративно-деліктного феномену належить висновкам щодо методології адміністративно-деліктного права. У ході розробки цього питання встановлено, що вона уявляє собою частку у сукупності методологій галузевих наук і відбиває основні риси цієї системи і її інструментарій. Спираючись на тезу, що характер методології права, яка на підставі загальнонаукової методології пропонує систему методів дослідження правових об’єктів, не має принципових відмінностей від загальної наукової методології, а її специфіка визначається особливостями об’єкта, функцій і метою пізнання, сформульовано висновок: методологія адміністративно-деліктного права не може мати принципових відмінностей від методології права, бо є її різновидом.
8. Виходячи з того, що процес пізнання правового феномену стає об’єктивним дослідженням за встановлення логічних зв’язків між а) обставинами що обумовили сам факт його виникнення, б) особливостями відповідного історичного періоду, в) етапами його розвитку у змінах гносеологічних характеристик, г) сучасними онтологічними ознаками, д) тенденціями перспективи, безпосереднє дослідження адміністративного делікту (як правового феномену) є неможливим за межами його генезису, історико-правової природи.
8. Поняття адміністративного правопорушення генетично пов’язано з інститутом адміністративної юстиції, яка є передумовою адміністративного права. Інститут адміністративної юстиції виникає і отримує розвиток, оскільки виникає необхідність контролю за владою, яка вчинює порушення встановлених у сфері публічного управління правил, тобто — адміністративні правопорушення. Звідси витікає, що говорити про виникнення адміністративного правопорушення як юридичної реалії і одного з інститутів адміністративної юстиції можна лише тоді, коли самостійною галуззю визначається адміністративне право і починає функціонувати адміністративна юстиція. Таким чином, зазначені правові феномени (адміністративне право, адміністративне правопорушення, адміністративна юстиція) виникають фактично одночасно і існують у інтегративних зв’язках системним утворенням. У такому контексті адміністративні правопорушення — це управлінські правопорушення.
9. Поняття адміністративного проступку пов’язано з трансформаційними процесами у сфері кримінального права — поступовим виділення з кримінальних правопорушень (злочинів) особливої групи діянь, які кваліфікувались як малозначущі проступки або кримінальні проступки.
Таким чином, проступки (малозначні злочини) за своєю правовою природою є діяннями кримінального характеру, але історично отримують назву адміністративних проступків (деліктів), як такі що були підвідомчі органам адміністративної влади. Ця підвідомчість знаходила своє вираження у такому: а) діяння, які передбачались кримінальним законодавством розглядалися адміністративними органами і ці органи застосовували до винних покарання, які також передбачались кримінальним законодавством; б) адміністративні органи видавали обов’язкові постанови, порушення яких самі і розглядали, а покарання до винних були передбачені кримінальним законодавством; в) в окремих випадках супроводжували свої обов’язкові постанови каральними санкціями.
10. Після жовтня 1917 року інститут адміністративного (управлінського) правопорушення з адміністративно-правового простору поступово зникає. Інститут адміністративного проступку (делікту) навпаки “проникає” в адміністративне право і стає домінуючим. Терміни, якими позначались відповідні поняття, починають трактуватися як синоніми, що означають діяння фізичних осіб, які порушують встановлені державою заборони і тягнуть адміністративний порядок застосування стягнень.
11. Серед численних причин створення штучних пріоритетів для адміністративно-деліктного інституту (наслідки економічних, політич-них і ідеологічних руйнацій; спроби побудувати нове суспільство на утопічних принципах загального рівняння при розподілі сукупного продукту; сплеск правового нігілізму і т.і.) вирішальну роль зіграв перехід всієї правової системи до примусово-каральних засобів впливу на суспільні відносини і забезпечення державно-політичних інтересів (саме звідси ярликування адміністративної юстиції буржуазною спадщиною).
Таким чином, поняття “адміністративне правопорушення” втратило ознаки одного з інститутів адміністративної юстиції і стало сприйматися як синонім поняття “адміністративний проступок (делікт)”. Більш того, з перебігом часу вони, якщо можна так сказати, помінялися місцями у синонімічному ряду термінів. Саме словосполучення “адміністративне правопорушення” стало виконувати роль основного терміну при визначені діянь, що порушують встановлені заборони, а як додатковий або уточнюючий використовується термін “адміністративний проступок (делікт)”.
12. Пошук теоретичних обґрунтувань політичної доцільності щодо використання інституту адміністративного проступку у якості най-більш ефективного інструменту репресивного впливу і швидкого реа-гування, з одного боку, на соціальне середовище, яке розцінюється як потенційна загроза державному режиму, з другого — на прояви злочинного характеру (бандитизм, пограбування), здійснюється у таких напрямах: а) доведення правового змісту діяльності одного й того ж суб’єкта по встановленню примусово-каральної відповідальності і практичному застосуванню відповідних заходів; відмежування адміністративного проступку від злочину, а кримінального покарання від покарання у адміністративному порядку на підставі матеріальних ознак, с метою створення передумов для політичних висновків щодо тенденцій гуманізації кримінального законодавства і права, а, відповідно, і усього репресивного механізму держави; визначення галузевої належності адміністративного про-ступку і адміністративної відповідальності як інституту адміністратив-ного права.
13. У сучасному українському адміністративному праві розробка питань адміністративного правопорушення (проступку) зберігає тен-денції попереднього (радянського) періоду. Визначальною рисою адміністративно-деліктної проблематики залишається певна недооцінка значення адміністративного проступку, як первісного юридичного компоненту, щодо утворення інститутів адміністративного законодавства, адміністративної відповідальності, адміністративної деліктології тощо. Дослідження адміністративного проступку, як правило, не носять самостійного характеру, а постають у контексті розгляду питань інших адміністративно-правових ін-ститутів.
Подолання фактично існуючої науково-теоретичної кризи у зазначеному сегменті адміністративного права, на нашу думку, має починатися з поглиблення наукового осмислення адміністративного правопорушення і адміністративного проступку як генетично різних правових категорій з подальшим формуванням, по-перше, доктрини адміністративного (управлінського) правопорушення; по-друге, доктрини адміністративного проступку (делікту) і адміністративно-деліктного права.
14. Розвиток правової теорії в контексті Концепції адміністративної реформи в Україні вимагає точного встановлення ознак адмініст-ративної проступку, що виступають базовими компонентами матеріальної складової адміністративно-деліктного права і вихідним матеріалом у процесі пізнання самого проступку як онтологічної і гносеологічної категорії. При цьому доктринальні і нормативні поняття і визначення галузевого рівня, у яких розкривається сутність, зміст і обсяг адміністративної проступку, можуть бути адекватно інтерпретовані тільки у випадку їхньої органічної взаємодії із системою понять загальної теорії правопорушення (делікту). Урахування даної обставини, на нашу думку, дозволяє уникнути методологічних помилок у ході теоретичного аналізу феномена адміністративної проступку бо відповідає рекомендаціям дослідників методології наукового пізнання.
15. Опис подій і діянь, що реально трапилися і можуть мати юридичне значення — це онтологія права. Такі описи ми знаходимо в актах, протоколах, поясненнях, експертних висновках і інших аналогічних джерелах. До сфери правової онтології відноситься описи в перерахованих документах діянь з ознаками адміністративних деліктів. Порівняльний аналіз таких описів з абстракціями, що зафіксовані в нормативному матеріалі (онтологічними феноменами) приводить до гносеологічних висновків — про наявність чи відсутності підстав для притягнення особи до адміністративної відповідальності. Такий аналіз одержав назву кваліфікації адміністративних проступків. Результати кваліфікації (аналітичної діяльності людини) також фіксуються в документах — постановах і рішеннях по адміністративній справі компетентних посадових осіб чи органів. У цих документах ми зустрічаємося з гносеологією права. Онтологічні і гносеологічні описи (наприклад, у протоколі і постанові) можуть цілком збігатися, можуть відрізнятися. Суть питання від цього не змінюється: у першому випадку ми маємо справу з онтологією права; у другому — із гносеологією, тобто присутністю обґрунтованої позиції суб’єкта-дослідника.
16. Онтологічні ознаки сформульовані у ст. 9 КУпАП шляхом їх переліку. Їх віднесення до сфери адміністративно-правової онтології доводиться тим, що законодавець ставить за мету з допомогою юридичної техніки шляхом переліку найбільш характерних ознак як можна точніше описати факт, реальне явище буття з уникненням суб’єктивних факторів.
Гносеологічні ознаки виводяться шляхом дослідження відповідних ознак з допомогою науково обґрунтованих методів і опису отриманих результатів. При цьому наявність у такому описі суб’єктивного компоненту (позиції дослідника) є однією з ознак гносеологічності. Такі (гносеологічні) ознаки або характеристики отримуються шляхом аналізу складу проступку.
17. Проблеми адміністративного делікту значною мірою пов’язані з визнанням наявності серед його ознак або шкідливості або суспільної небезпеки. Питання про те, яка з них притаманна адміністративному проступку, є дискусійним ще з середини ХХ століття. Аналіз поглядів її учасників показує, що сучасна українська адміністративно-правова теорія має три варіанти вирішення проблеми співвідношення шкідливості і суспільної небезпеки як матеріальних ознак адміністративного проступку. Перший погляд (Л. В. Коваль) полягає у тому, що поняття “суспільна небезпека” є загальним. Характеристики загального це а) ступень і б) кількість. Ступень визначається питомою вагою шкоди. Кількість визначається повторністю та рецидивом. Другий погляд (І. П. Голосніченко) полягає у тому, що загальним є поняття “шкідливість”. Зростання або зниження питомої ваги шкідливості утворює відповідну ступень суспі-льної небезпеки. Третій погляд (Є. В. Додін) полягає у тому, що поняття “суспільна небезпека” є загальним. Характеристики загального це а) характер, що має якісний зміст і б) ступень, що має кількісний зміст. Зростання або зниження питомої ваги кількісних показників, відповідно до законів діалектики, впливає на якісний зміст, тобто на характер. Отже, незважаючи на тривалість дискусії щодо проблеми суспільної небезпеки адміністративних правопорушень, можна констатувати спільність поглядів її учасників у визнанні негативного характеру усіх правопорушень. Негативна ж оцінка не може полягати в чомусь іншому, крім шкоди i суспільної небезпеки.
18. Представники дискусійних точок зору не знайшли достатніх аргументів, які б дали змогу прийняти одну з позицій за основу і здійснювати подальші дослідження проблем шкідливості і суспільної небезпечності адміністративних деліктів шляхом створення спільної базової концепції. Загальною вадою поглядів фахівців, що приймають участь у полеміці з зазначеного питання є, на нашу думку, пріоритет логіко-понятійного підходу до обґрунтування своїх аргументів і доказів. У залежності від того, який зміст вкладається в поняття “шкода” і “суспільна небезпека” робиться висновок: а) про їх наявність або відсутність серед ознак адміністративного проступку; б) загальний характер одного з понять відносно до другого; в) пріоритетність одного перед іншим у формуванні категорії “адміністративний проступок (делікт)”.
19. Розгортання дискусії з приводу шкідливості або суспільної небезпеки як ознаки адміністративного проступку, має два (безумовно, пов’язаних між собою) аспекти: політичний і юридичний.
20. Політичний аспект полягає у тому, що визнання за адміністративним деліктом ознаки суспільної небезпеки вказує на його генетичні зв’язки із злочином, дає підстави для виключного використання для його позначення терміну “адміністративний проступок”, залишає можливість позначити неправомірні дії у сфері публічного управління терміном “адміністративне правопорушення”. Невизнання за адміністративним деліктом ознаки суспільної небезпеки дає, по-перше, можливість створення концепції щодо його особливої правової природи, яка пов’язана із соціалістичним суспільством; по-друге, вважати адміністративну відповідальність інститутом адміністративного (управлінського) права; по-третє, вжити для позначення термін “адміністративне правопорушення”; по-четверте, затушувати питання про адміністративне судочинство.
21. Юридичний аспект цієї дискусії витікає з близькості адміністра-тивних проступків (деліктів) і кримінальних правопорушень (зло-чинів). Їх порівняння показує, що зазначені види правопорушень як соціальні яви¬ща ду¬же близькі між со¬бою, а межі між ни¬ми до¬сить ру-хливі й над¬то умовні. З цього приводу відзначимо, що законодавча практика знає випадки, коли перші з них пе¬ре¬тво¬рю¬ють¬ся на другі й нав¬па¬ки. Тобто, од¬не й те са¬ме діяння на од¬но¬му проміжку ча¬су розці-нюється як злочин, а на іншому — як адміністративний про¬сту¬пок.
22. Феноменологічне дослідження проблеми співвідношення по-нять “шкода” і “суспільна небезпека” дозволив вийти на принципово новий рівень їх розуміння як ознак адміністративного делікту. Воно ґрунтується на сучасних висновках філософії права і полягає у дослідженні зазначених категорій з позицій: а) правової онтології; б) правової гносеології.
23. Застосування онтологічних і гносеологічних знань як методів дослідження адміністративно-деліктного середовища, свідчать, що поняття “шкода”, “шкідливість”, “суспільна шкода”, “об’єктивна шкідливість діяння” — є онтологічними категоріями і проявляються у емпіричному вимірі. Наявність шкоди, за правило, встановлюється шляхом опису, який сам по собі вже виступає доказом шкідливості відповідного діяння.
24. Суспільна небезпека — це гносеологічна категорія. Її неможли-во встановити шляхом онтологічного опису того, що трапилось. Вона доводиться шляхом дослідження усіх ознак і характеристик факту дійсності, а у нашому випадку — правопорушення. Дослідження усього комплексу властивостей правопорушення здійснюється у відповідних організаційних формах — справах про адміністративні проступки, кримінальних справах, дисциплінарних справах тощо. Такі справи по своїй суті є гносеологічним відбитком конкретного діяння. Розслідування справи це пізнання (дослідження) факту реальної дійсності, у онтології якого виявилися ознаки правопорушення (кримінального, адміністративного, дисцип-лінарного тощо).
25. Онтолого-гносеологічний вимір понять “шкода” і “суспільна небезпека” дає розуміння того, що “шкідливість” є онтологічною ознакою об’єктивної сторони правопорушення (не складу, а суто діяння), яка притаманна злочинам і адміністративним проступкам. Гносеологічною ознакою об’єктивної сторони складу правопорушення, яка притаманна злочинам і адміністративним проступкам є “суспільна небезпека”. Низка об’єктивних ознак — тих, що перелічені у статті 9 КУпАП, — утворюють онтологічний компонент адміністративного делікту. Їх встановлення і відповідна фіксація формують базові і відправні підстави для дослідницьких (гносеологічних) висновків і прийняття рішення про визнання діяння адміністративним проступком.
26. Онтологічний аналіз діянь, що мають кваліфікуватися як адміністративний проступок, дозволяють дійти таких узагальнень.
1) Найбільш коректним щодо позначення діянь у адміністративно-деліктній сфері, на нашу думку, слід вважати термін вчинок, або поступок. З цього приводу доречно зазначити, що у адміністративно-деліктному і кримінальному законодавстві України при необхідності застосовується саме термін “вчинення” (ст.ст. 2, 4, 6, 10 та інші КК України; ст.ст. 2, 8, 10, 11 та інші КУпАП).
2) У літературних джерелах з адміністративно-деліктної проблематики відзначається, що обов’язковою ознакою адміністративного проступку є караність. У той же час нормативне визначення проступку такого терміну не містить. Взагалі у чинному КУпАП терміни “кара”, “покарання”, “караність” і тому подібні відсутні, а в необхідних випадках використовується термін “стягнення”. У такій ситуації виникають два припущення. Перше полягає у тому, що “покарання” і “стягнення” є тотожними поняттями. Друге — у тому, що “кара” і “стягнення” є різними поняттями, причому перше з них притаманне кримінальній відповідальності, а друге — адміністративній. Порівняння наведених конструкцій показує, що найбільш суттєва відмінність між кримінальним покаранням і адміністративним стягненням може бути відшукана у відсутності чіткої нормативної вказівки на те, що адміністративне стягнення містить компоненти кари. Така ситуація дала можливість на відповідному етапі розвитку адміністративно-деліктних знань припустити, що таким чином законодавець підкреслив якісну відмінність санкцій, які застосовуються за вчинення адміністративного проступку від санкцій, які застосовуються за вчинення злочину. Втім, юридична відповідальність за вчинене правопорушення носить характер перетерплювання. У суб’єкта правопорушення, у зв’язку з настанням відповідальності, виникають особливі обов’язки. Специфіка цих обов’язків у тому, що вони мають характер обмежень і тимчасово змінюють правовий статус суб’єкта. Такі обов’язки особу обтяжують і вона повинна їх перетерпіти, особисто зазнати нестатків. Перетерплювання обов’язків про які йдеться, є ні чим іншим, ніж карою, покаранням. Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити наступний висновок: караність є одним з необхідних ознак поняття адміністративного проступку, оскільки без правопорушення не може бути покарання, точно так само як без причини немає наслідку.
3) Серед онтологічних ознак проступку важливе місце посідає характеристика громадського порядку як об’єкта протиправних посягань. Дослідження теоретичних концепцій громадського порядку показало, що це явище не є однорідним і характеризується складною структурою. У його вузькому (спеціальному) понятті виявляються частини, які детермінуються видами відповідальності за порушення громадського порядку. Наприклад, громадський порядок як об’єкт посягань адміністративно-деліктного характеру, громадський порядок як об’єкт посягань кримінального характеру, тощо. На нашу думку громадський порядок як об’єкт посягань адміністративно-деліктного характеру — це система врегульованих юридичними нормами відносин, що складаються у випадках, коли фізичні особи знаходяться у громадських місцях, і захищаються від порушень адміністративно-деліктними санкціями. Громадський порядок як об’єкт посягань кри-мінального характеру — це система врегульованих юридичними нормами відносин, що складаються у випадках, коли фізичні особи знаходяться у громадських місцях, і захищаються від порушень санкціями норм кримінального кодексу. Ми пропонуємо ці частки загального поняття “громадський порядок” позначити як адміністративно-деліктне поняття громадського порядку і криміналь-но-правове поняття громадського порядку.
4) Громадський порядок, як об’єкт посягань адміністративно-деліктного характеру, має деякі особливості. Перша особливість поля-гає у тому, що зміст відносин громадського порядку не є заданим раз і на завжди. В залежності від політичної ситуації, історичного періоду, соціальних і економічних умов змінюються правила поведінки у громадських місцях, пріоритети учасників цих відносин, їх взаємні права і обов’язки, порядок реалізації прав і обов’язків, види відповідальності за порушення громадського порядку, особливості притягнення до неї і таке інше. Крім цього, зміст відносин громадського порядку розрізняється в залежності від громадських місць, суб’єктів його регулювання і охорони. Друга особливість відносин громадського порядку — це специфіка його регулювання. Вони регулюються юридичними нормами різної юридичної сили і відповідно містяться у різних видах нормативних актів. Третя особливість відносин громадського порядку — це наявність у їх масиві внутрішньої структури. Система цих правовідносин, як і будь яка система, складається з відносно самостійних компонентів, взаємодія яких утворює інтегративну якість. У даному випадку такою якістю є громадський порядок, а компонентами системи — види правовідносин. Ми пропонуємо виділяти 4 вида таких відносин.
5) Перший вид правовідносин. Цей вид правовідносин утворюють ті, що виражають обов’язок громадян дотримуватись Конституції і за-конів України, правил співжиття, не порушувати права і свободи інших фізичних осіб, поважати їх честь і гідність, не порушувати права і законні інтереси підприємств, установ і організацій, сприяти охороні громадського порядку. До цієї ж групи входять відносини, що виникають між громадянами у період їх находження у громадських місцях. У літературі існує думка, що ці відносини (що виникають між громадянами у період їх находження у громадських місцях) є вторинними, похідними від відносин між громадянами, у період їх находження у громадських місцях, і державою. На наш погляд суттєва різниця між ними витікає з правової природи перших і других відносин. Перші мають адміністративно-правову природу, фактично це відносини влади і підпорядкування. Другі — цивільно-правову природу, це відносини рівних у правовому розумінні суб’єктів. Інша справа, що вони “опинились” поруч у системі відносин громадського порядку і уявляють собою тісно взаємодіючі компоненти, а їхня реалізація обумовлена однотипними юридичними нормами. Вважаємо, що будь який ступень інтеграції зазначених груп відносин не може поставити під сумнів різність їхніх генетичних коренів і створити підстави для висновків про походження другої групи відносин від першої. Таким чином, цей вид правовідносин відбиває обов’язок громадян дотримуватися громадського порядку і відповідні йому права держави вимагати дотримання цих обов’язків і притягувати до відповідальності їх порушників¬¬¬¬.
6) Другий вид правовідносин. Цей вид правовідносин виникає у зв’язку зі зверненнями громадян до державних органів з питань громадського порядку. Під ними розуміються викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
7) Третій вид правовідносин. До цього виду відносяться правовідносини, що виникають у зв’язку з порушенням особою громадського порядку, або адміністративно-деліктні відносини. Таке відношення само по собі являє системне утворення і складається з декілька компонентів. Першим з них є відношення, що виникають при порушенні заборони. Зважаючи на те, що будь яка дія з ознаками правопорушення відповідний час не є встановленою і може вважатися латентною, відношення набуває цієї ознаки. Другим компонентом є відношення, що виникає у розвиток першого, у той момент, коли дія з ознаками правопорушення фіксується суб’єктом правоохорони. Третім компонентом є відношення відповідальності. Це відношення виникає у момент винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення. Таким чином, адміністративно-деліктне відношення проходить як мінімум три стадії або етапу: а) латентності, б) фіксування, в) відповідальності.
8) Четвертий вид правовідносин. До цього виду входять правовідносини, що вин