ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ
ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

На правах рукопису

МАРТИНЕНКО Василь Миколайович

УДК 352/354(477)

ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРОЦЕСАМИ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Спецiальнiсть 25.00.02 Механізми державного управління

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора наук з державного управління

Науковий консультант
АМОСОВ Олег Юрійович,
доктор економічних наук, професор.

Харків 2004

З М І С Т

ВСТУП

Стор.
5

РОЗДІЛ 1. ЕМПІРИЧНІ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ СУТНОСТІ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1. Глобалізація і глобальні проблеми як емпіричні витоки суспільних трансформацій

19

1.1.1. Глобалізація як суперечливий процес суспільного розвитку

19

1.1.2. Продовольчо-енергетичні проблеми

28

1.1.3. Економіко-соціальні проблеми

37

1.2. Глобалістика і загальнонаукові методологічні проблеми сучасного розвитку державності і держави

47

1.2.1. Глобалістика як міждисциплінарна наука

47

1.2.2. Розвиток державності в умовах глобальних трансформацій

65

1.3. Трансформаційна природа історично сформованої парадигми державного управління

83

1.3.1. Суб’єкт-об’єктна сутність суспільства і держави

83

1.3.2. Суспільні трансформації як об’єкт і результат державного управління

97

Висновки до роздiлу 1

РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

112

2.1. Держава владно-правовий механізм управління процесами суспільних трансформацій

112

2.1.1. Генеза суспільних трансформацій

112

2.1.2. Влада як рушійна сила механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій

124

2.2. Державне управління в новій методологічній структурі еволюційних знань

137

2.2.1. Еволюція державного управління і суспільних трансформацій

137

2.2.2. Пізнавальні моделі дослідження еволюціонуючих соціальних систем

148

2.2.3. Алгоритми структурно-логічного моделювання механізмів державного управління

157

2.3. Методологічні підходи до формування інноваційних механізмів державного управління

173

2.3.1. Системне моделювання прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою

173

2.3.2. Об’єкт демократизації механізмів державного управління

183

Висновки до роздiлу 2

РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТИВІЗАЦІЯ ІНСТИТУЦІЙНИХ ЗАСАД ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

194

3.1. Об’єктивізація механізмів державного управління шлях до його нової парадигми

195

3.1.1. Об’єктивізація механізмів державного управління

195

3.1.2. Інституції як інструмент об’єктивізації механізмів державного управління

208

3.2. Методологічні підходи до інституційного розвитку демократичного характеру державності і держави

225

3.2.1. Заборонно-дозвільний характер механізмів державного управління

225

3.2.2. Організовні і дезорганізовні сили громадянського суспільства

243

3.3. Демократизація механізмів державного управління в контексті його об’єктивізації

256

3.3.1. Демократизація суспільства як засіб формування державної влади.

256

3.3.2. Демократизація механізмів державного управління як засіб реалізації державної влади

265

Висновки до роздiлу 3

РОЗДІЛ 4. НАПРЯМИ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

277

4.1. Демократизація державної влади й управління в Україні

279

4.1.1. Політична еліта як рушійна сила демократизації

279

4.1.2. Розбудова держави в контексті національної стратегії розвитку країни

296

4.2. Контролінг в системі державної адміністрації як інформаційна концепція демократизації механізмів державного управління

311

4.2.1. Соціальне партнерство як метод демократизації механізмів державного управління

311

4.2.2. Система контролінгу як механізм інформаційної взаємодії між владою і громадськістю

322

4.2.3. Громадсько-політична модель демократизації механізмів державного управління

344

4.3. Концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку транзитивного українського суспільства

355

4.3.1. Алгоритми загальноцивілізаційних моделей суспільного розвитку

355

4.3.2. Алгоритми Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні

366

4.3.3. Системна модель реалізації Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні

377

Висновки до роздiлу 4

ВИСНОВКИ

383

385

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

395

ДОДАТКИ

420

ВСТУП

Актуальність теми. Багатотисячолітня світова практика державного будівництва, що ґрунтувалася на захисті прав і свобод одних людей і на попиранні прав і свобод інших, сформувала відповідну парадигму механізмів державного управління, згідно з якою творилася й розвивалася людська цивілізація, і яка використовується і розвивається в сучасних державотворчих процесах. Суть цієї парадигми полягає у формуванні та розвитку на основі насильницької суб’єкт-об’єктної людської взаємодії такої системи державного управління і механізмів її реалізації, які за будь-яких соціальних умов носять суб’єкт-об’єктний характер: держава суб’єкт, суспільство об’єкт. Але таку суб’єкт-об’єктну взаємодію між державою і суспільством важко назвати взаємодією. Це, скоріше, односторонній прямолінійний вплив суб’єкта на об’єкт. Зворотний зв’язок у такій системі фактично відсутній, а якщо і має місце, то носить такий же насильницький протидіючий характер, як і прямий вплив суб’єкта (держави) на об’єкт (суспільство). Такий характер зворотних зв’язків між державою і суспільством робить їхню взаємодію однобокою і суперечливою, а систему державного управління соціально малоефективною.
Нині в Україні активізувалася робота як з боку держави, так і з боку суспільства щодо пошуку шляхів розширення механізмів взаємодії між владою і громадськістю. Але, переслідуючи одну й ту ж мету підвищення соціальної ефективності державного управління, і влада, і громадськість підходять до цієї проблеми з різних сторін та інтересів: влада виходить з інтересів держави як суб’єкта управління суспільством, громадськість з інтересів суспільства як суб’єкта формування держави, що не лише не знімає суперечливого характеру їхньої взаємодії, а ще більше його загострює в силу парадоксальності такої взаємодії. Цей парадокс полягає в тому, що суспільство як об’єкт державного управління створює свого суб’єкта (що вже є мало зрозумілим) державу, для того, щоб вона через механізми державного управління впливала на суспільство (об’єкт) в його ж (об’єкта) інтересах (що зовсім робить ситуацію алогічною): об’єкт створює суб’єкта, який має впливати на об’єкт в інтересах об’єкта. Суперечлива взаємодія між державою і суспільством, що виникає за таких умов, є ключовою проблемою теорії і практики державного управління, на вирішення якої спрямоване дане дисертаційне дослідження.
У змістовному плані сучасна зарубіжна і вітчизняна науки державного управління, розвиваючись паралельно до практики і в межах наявної парадигми державного управління, проводить досить глибокий теоретико-методологічний аналіз усіх напрямків державно-управлінської діяльності. Такий розвиток державного управління як науки повністю спирається на емпіричні дослідження, завжди йде вслід за практикою розвитку систем і механізмів державного управління, теоретично обґрунтовуючи сутність тих суспільних явищ, які вже фактично сформовані й набули певного розвитку і практичного значення. За таких умов, як і тисячі років тому, суспільство залишається об’єктом управління, а держава його суб’єктом. Демократизація суспільних процесів людської взаємодії вимагає теоретико-методологічного осмислення (переосмислення) сутності інституційних засад суб’єктивно зумовленої парадигми державного управління і пошуку нових засад для формування об’єктивно зумовленої процесами демократизаці нової парадигми державного управління.
На основі емпіричного аналізу державно-управлінської діяльності значний внесок у розуміння необхідності формування методологічних засад нової парадигми державного управління зробили родоначальники цього процесу В. Вільсон і М. Вебер та їх послідовники Ф. Гуднау і А. Шардон. Вони поклали початок розмежуванню державних функцій на політичні (публічні, суспільні) та адміністративні (професійні, локально обмежені), концептуально започаткувавши, тим самим, нову систему взаємодії між державою і суспільством, посередником в якій виступали політичні сили як представники різних верств суспільства. Суттєвий внесок у розвиток політико-адміністративних систем сучасних держав, які хоч і поступилися певними функціями суспільству, все ж залишаються суб’єктами щодо нього, зробили такі зарубіжні вчені, як Р. Акофф, Г. Аліссон, М. Альберт, Р. Арон, Г. Атаманчук, В. Афанасьєв, Ч. Барнард, В. Баранчеєв, Б. Бекер, Б. Бозман, Т. Борзел, К. Боумен, В. Бурков, Е. Вайнінг і Т. Веймер, Д. Валдо, М. Вебер, В. Вільсон, Н. Вінер, А. Воронков, В. Воропаєв, Р. Гауза, Д. Гвішіані, Ф. Герцберг, С. Глазьєв, Е. Голднер, В. Гончаров, Д. Гордон, Ю. Горський, Ф. Гуднау, Б. Гурне, С. Даніель, О. Денісов, П. Друкер, Л. Зіглер, Ж. Зіллер, В. Єфремов, У. Ешбі, Н. Карданська, Р. Керрі, У. Кінг, Д. Колесников, М. Комков, Б. Лазарев, А. Лескін, В. Мальцев, А. Маслоу, В. Меркулов, Л. Мізес, Б. Мільнер, В. Остром, Л. Пал, Т. Пітерс, О. Пригожин, Г. Саймон, Е. Смирнов, О. Страхова, Ю. Тихомиров, Д. Форрестер, Б. Фрай, С. Хантінгтон, А. Шардон та ін.
Різні аспекти сформованої зарубіжними вченими теорії державного управління в контексті її суб’єкт-об’єктної парадигми досліджуються вітчизняними вченими В. Авер’яновим, О. Амосовим, В. Бакуменком, О. Богдановим, Г. Губерною, В. Дорофієнком, В. Заболоцьким, В. Князєвим, І. Коліушком, М. Корецьким, О. Кордуном, Л. Крищенко, В. Лобасом, В. Луговим, Г. Мостовим, І. Надольним, П. Надолішнім, Н. Нижник, Г. Одінцовою, С. Поважним, І. Пригожиним, В. Ребкалом, В. Рижих, І. Розпутенком, С. Серьогіним, В. Скуратівським, О. Сушинським, В. Тертичкою, В. Тронем, Ю. Шаровим, Г. Щокіним і багатьма іншими ученими різних галузей гуманітарних наук. Безумовно, вітчизняна наука державного управління за досить короткий термін свого існування напрацювала значний теоретико-методологічний, методичний та довідниковий матеріал, який розви-ває теорію і практику державного управління в межах існуючої парадигми, де держава розглядається як суб’єкт, а суспільство як об’єкт управління.
Проте формування та розвиток громадянського суспільства на демократичних засадах вимагає від науки і практики державного управління розгляду суспільства все більше не як об’єкта державного управління, а як його суб’єкта, що веде до принципової зміни наукової парадигми державного управління. В ідеальному образі держави з авторитарною і демократичною формами правління це дві принципово різні форми державного устрою, де в однієї суспільство є об’єктом управління, а в іншої суб’єктом. Цілком очевидно, що побудова демократичної держави вимагає від науки пошуку нових теоретико-методологічних підходів до обґрунтування логіки, принципів, закономірностей, структури, форм, методів демократизації процесів державного будівництва і формування адекватних їм механізмів державного управління. Відсутність таких наукових обґрунтувань фактично позбавляє сьогодні народи країн колишнього Радянського Союзу, які отримали державну незалежність і взяли курс на побудову демократичних держав, досягти у процесі державного будівництва поставленої мети.
Очевидно, для суттєвого прориву в теорії і практиці державного управління в Україні вітчизняним науковцям слід, перш за все, визнати, що в результаті державного будівництва, характерного для новітньої історії України, її громадяни отримали не зовсім суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, як це записано в статті 1 Конституції України, і саме виходячи з цього, проводити свої наукові дослідження. Пошук причин, що привели Україну до такого державотворчого результату, і можливостей спрямування розвитку суспільно-політичних процесів у русло конституційно визначених цілей вимагає від науковців застосування нових пізнавальних моделей, які дозволять дослідити сучасні проблеми державного управління і обґрунтувати теоретико-методологічні принципи формування нової дослідницької парадигми державного управління в умовах демократії та розробити на її основі концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації.
Наука державного управління в нових умовах суспільного розвитку, що супроводжується всебічною демократизацією, інформатизацією, глибинними суспільними трансформаціями і глобалізацією, має спиратися на нові методологічні концепти міждисциплінарних нелінійних наук, які почали формуватися на межі другого і третього тисячоліть (синархія, синергетика, семіотика, коеволюція, концепція потенційної і актуалізованої реальності та ін.). Під таким системним ракурсом дослідження проблем теорії і практики державного управління вітчизняними науковцями досі не проводилися. Дана дисертація є першим системним науковим дослідженням, яке фактично започатковує формування та розвиток теоретико-методологічних засад нової дослідницької парадигми державного управління, основаної на суб’єкт-суб’єктній взаємодії держави і суспільства наукової парадигми переходу від авторитарних до демократичних форм, методів і механізмів державного управління.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація висвітлює окремі наукові результати, отримані автором при співвиконанні в Харківському регіональному інституті державного управління комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України «Державне управління та місцеве самоврядування» (ДР № 0201U004833) за темами: «Механізми удосконалення процесу управління економічним і соціальним розвитком регіону (на прикладі Луганської, Полтавської, Сумської та Харківської областей)» (ДР № 0100U001205, автор виконавець), «Поточна оцінка соціальної ефективності діяльності органів державної влади» (ДР № 0102U001590, автор виконавець), «Основні напрями підвищення ефективності діяльності органів державної влади щодо соціально-економічного розвитку регіону» (ДР № 0104U000088, автор виконавець) та договірної науково-дослідної роботи «Управління економічним розвитком міста в умовах особливого статусу території пріоритетного розвитку» (ДР-РК № 0100U001603, автор відповідальний виконавець). У цих дослідженнях автором обгрунтовано методи та розроблено моделі демократизації механізмів державного управління на місцевому, регіональному і загальнодержавному рівнях.
Гіпотеза дослідження. Існуючі глобальні проблеми, породжені суспільною життєдіяльністю людей, є результат історичного розвитку процесів суспільних трансформацій, суб’єктивно зумовлених діяльністю ієрархічно організованих згори донизу систем і механізмів державного управління, які через це не набули здатності до синархічної самоорганізації і коеволюційної (системної) взаємодії з людиною, суспільством і природою в цілому, а тому об’єктивно потребують парадигмальних інституційних змін.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є системне обґрунтування в контексті розвитку процесів глобалізації, інформатизації та суспільних трансформацій теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми демократизації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві та розробка на її основі концептуальних засад інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації.
Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі задачі:
вивести до розгляду гіпотезу дослідження через узагальнення результатів емпіричного аналізу розвитку сучасних процесів глобалізації для обґрунтування соціально руйнівного характеру розвитку людської цивілізації;
розкрити трансформаційну сутність історично сформованої парадигми державного управління і роль держави у формуванні та розвитку відповідних механізмів державного управління на основі взаємодії офіційних і неофіційних інституцій;
застосувати в науці державного управління інноваційні методологічні підходи до дослідження соціально-управлінських систем і механізмів державного управління, що еволюціонують в умовах розвитку демократії;
обґрунтувати парадигмальну природу формування та розвитку соціально-управлінських систем та їх парадоксальний характер в умовах переходу від авторитарних систем і механізмів державного управління до демократичних; теоретико-методологічні підходи до здійснення об’єктивізації механізмів державного управління в умовах формування та розвитку громадянського суспільства; необхідність здійснення демократизації механізмів державного управління в контексті їх об’єктивізації;
визначити об’єкт демократизації механізмів державного управління і алгоритми формування та розвитку прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою для розробки інституційних заходів, спрямованих на демократизацію знизу вгору механізмів державного управління на всіх рівнях його структуризації;
проаналізувати в контексті даного дослідження сучасний стан демократизації механізмів державного управління в Україні для визначення стратегії її розвитку;
розробити громадсько-політичну модель демократизації механізмів державного управління, концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку та системний механізм реалізації цієї стратегії для забезпечення умов формування і розвитку громадянського суспільства в Україні.
Об’єктом дослідження є загальноцивілізаційний процес переходу від
розвитку авторитарних систем державної влади й управління та механізмів їх реалізації до демократичних.
Предметом дослідження є теоретико-методологічні підходи до здійснення демократизації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій в умовах формування та розвитку громадянського суспільства.
Дисертаційне дослідження проведене на основі комплексного міждисциплінарного підходу з широким використанням теоретичного аналізу нормативно-правових актів і теоретико-методологічних напрацювань з теорії державного управління, філософії, системології, соціології.
У процесі наукового дослідження широко використовувалися наступні методи:
аксіоматичний для побудови системи аксіом (постулатів) і виведення гіпотези дослідження та отримання її наукового підтвердження;
наукової абстракції і нелінійного (індетермінованого) мислення з метою виявлення взаємодії прямих і зворотних зв’язків у лінійних (суб’єкт-об’єктних) і нелінійних (суб’єкт-суб’єктних) системах;
історичний і логічний для дослідження і обґрунтування парадигмальних шляхів історичного розвитку соціально-управлінських систем;
структурно-функціональний для розкриття основних характеристик авторитарно і демократично організованих систем і механізмів державного управління;
структурно-логічного моделювання для словесного опису концептуальних підходів до формування та розвитку соціально-управлінських систем;
компаративістський для порівняння концептуально відмінних соціально-управлінських систем, сформованих на принципово різних теоретико-методологічних засадах;
аналогії, аналізу і синтезу, індукції і дедукції для розробки структурно-логічних моделей формування та розвитку парадигмально відмінних систем і механізмів державного управління.
У процесі дослідження використовувалися синергетичні, семіотичні та коеволюційні підходи до теоретико-пізнавального аналізу й синтезу мікро- та макро-біосоціодуховних систем і їх моделювання.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим системним дослідженням концептуальних теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми демократизації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві, що дозволило розробити системну модель послідовного переходу від авторитарно організованих (суб’єкт-об’єктних) до демократично самоорганізовних (суб’єкт-суб’єктних) систем державного управління і механізмів їх реалізації на різних рівнях діючих в Україні систем державного управління та місцевого самоврядування.
У дисертаційній роботі уперше:
обґрунтовано соціально руйнівний характер розвитку людської цивілізації з точки зору загострення глобальних біосоціодуховних проблем, що дозволяє розглядати цивілізаційні соціальні досягнення не стільки як результат об’єктивного процесу суспільного розвитку, скільки як результат формування та розвитку процесів суспільних трансформацій, суб’єктивно зумовлених історично сформованими в межах існуючої парадигми механізмами державного управління;
доведено, що суспільні трансформації є результатом розвитку історично сформованих інституційних обмежень, офіційний характер яких набув державно-управлінських форм інституційної структуризації суспільства і отримав пріоритетність над неофіційними інституціями, котрі здійснюють соціальну структуризацію суспільства через його самоорганізацію. Це дозволило стверджувати, що природно зумовленими, отже, первинними, а тому пріоритетними є не офіційні (суб’єктивно зумовлені діюими механізмами державного управління), як це прийнято вважати в управлінській теорії і практиці, а саме неофіційні інституції як такі, що відображають об’єктивність та еволюційність процесів суспільної самоорганізації громадян як рівноправних суб’єктів людської взаємодії;
розкрито на основі методології індивідуалізму об’єктивний характер механізму формування та розвитку прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою, суть якого полягає у виникненні на основі неофіційних інституцій, що сформувалися в процесі самоорганізації суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії прямих і зворотних зв’язків між людиною і суспільством, і закріпленні їх та розвитку на основі офіційних інституцій, що формуюся в процесі суб’єкт-об’єктного владно-правового впливу держави на суспільство;
застосовано в науці державного управління новий метод дослідження процесів формування та розвитку соціально-управлінських систем, що ґрунтується на коеволюції, синархії, нелінійному мисленні і дуалізмі потенційної та актуалізованої реальності і дозволяє аналізувати складні нелінійні системи на міждисциплінарному рівні, розвиваючи, поряд із загальновизнан

Список літератури

ВИСНОВКИ
Узагальнення одержаних результатів дисертаційного дослідження по-новому вирішує важливу науково-практичну проблему суперечливої суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (народом) в процесі демократичного державотворення. Здійснені на основі нових методологічних підходів до вирішення даної проблеми обґрунтування теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві в контексті його демократизації та розроблені на її основі концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації дозволило сформулювати ряд значимих для розвитку теорії і практики державного управління наукових висновків та пропозицій.
1. Обґрунтування у контексті імперативів, що формують сучасні тенденції розвитку глобалізованого, інформатизованого і трансформованого світу соціально руйнівного характеру розвитку людської цивілізації з точки зору загострення глобальних біосоціодуховних проблем дозволило розглядати цивілізаційні соціальні досягнення не стільки як результат об’єктивного процесу суспільного розвитку, скільки як результат формування та розвитку процесів суспільних трансформацій, суб’єктивно зумовлених історично сформованими механізмами державного управління в межах існуючої його парадигми. Перспектива подальшого розвитку країн світу за заданим історією алгоритмом формування та розвитку процесів суспільних трансформацій така, що вони ведуть здебільшого до зростання соціального розриву між державою і суспільством і, врешті-решт, починають відігравати у взаємодії між ними не соціально цементуючу, а соціально руйнівну роль. Змінити даний алгоритм суспільного розвитку вбачається можливим за умов зближення держави з суспільством через створення інституційних умов для мотивованої активізації діяльності широких кіл громадськості, спрямованої на участь її в процесах як формування та реалізації державної політики, так і підготовки та прийняття управлінських рішень щодо її реалізації, а також здійснення громадського контролю за їх виконанням та аналізу державної політики в цілому, що в сукупності фактично й означає демократизацію механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій.
2. Розкриття трансформаційної сутності історично сформованої парадигми державного управління і ролі держави у формування та розвитку відповідних механізмів державного управління з об’єктивною необхідністю вимагає чіткого розмежування держави і суспільства, відповідно, як суб’єкта і об’єкта суспільних трансформацій. За своєю глибинною сутністю держава і суспільство ніколи не співпадали (хоч довгий час і ототожнювалися) і не співпадають. І якщо сутність держави як суб’єкта впродовж історії розвитку людської цивілізації мало в чому змінилася вона як формувалася на засадах людського нерівноправ’я, так і продовжує на цих засадах розвиватися, захищаючи інтереси одних людей і попираючи інтереси інших, як знаходилася над суспільством, так і знаходиться над ним, як несла в собі умови інституційного розмежування людей на правителів і підлеглих, так і продовжує їх нести, як розвивала правову базу історично сформованих соціально-управлінських систем на основі суб’єкт-об’єктної людської взаємодії, так і продовжує розвивати, то глибинна сутність сучасного суспільства зазнала значних змін. Якщо в умовах формування першої форми держави рабовласницької переважна частина людей в ній була позбавлена будь-яких прав суб’єкта суспільної життєдіяльності, в сучасній державі усі її громадяни є де-юре рівноправними, отже, повноправними суб’єктами людської взаємодії. Розвиток суб’єкт-суб’єктних взаємовідносин між людьми як рівноправними громадянами значно ускладнює об’єкт державного управління суспільство, оскільки воно набуває форм соціальної самоорганізації (сім’я, територіальна громада, громадська організація, асоціація, політична партія тощо). Розвиток цих форм як інститутів громадянського суспільства вступає у протидію з державою як владно-правовою (суб’єктивно зумовленою) формою організації суспільної життєдіяльності людей. Ця протидія є свідченням формування нової системи суб’єкт-суб’єктних взаємовідносин між державою (владою) і суспільством (громадськістю), а отже, нової парадигми державного управління.
За умов активної діяльності інститутів громадянського суспільства суб’єктами формування і розвитку механізмів державного управління рівною мірою виступають і держава, і суспільство: держава як владно структурована згори донизу система управління, що утворюється, діє й розвивається на основі нею ж розроблених, офіційних інституцій, які надають людській взаємодії в межах даної системи лінійного суб’єкт-об’єктного характеру, а сама система в силу цього стає, з одного боку, самоорганізовною і набуває ознак об’єктивності, а з іншого такою, що суб’єктивно управляє суспільством у цілому; суспільство як структурована знизу вгору за ознаками соціальних потреб і інтересів соціально-управлінська система, що формується, діє і розвивається на основі як нелінійної суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії і сформованих нею неофіційних інституцій, так і лінійної суб’єкт-об’єктної залежності суспільства від держави, в силу чого воно (суспільство), з одного боку, стає об’єктивно зумовленою самоорганізовною системою, а з іншого такою, що суб’єктивно управляється державою.
3. Застосування в науці державного управління інноваційних методологічних підходів до дослідження соціально-управлінських систем і механізмів державного управління, що еволюціонують в умовах розвитку демократії, дозволило обґрунтувати об’єктивно зумовлену необхідність зміни конфігурації трансформованої системи прямих і зворотних зв’язків між державою і суспільством: держава все більше втрачає властивості абсолютного суб’єкта прямого впливу на суспільство і, відповідно до цієї втрати, набуває властивостей об’єкта; суспільство, навпаки, все більше втрачає властивості абсолютного об’єкта впливу з боку держави і, відповідно до цієї втрати, набуває властивостей активного суб’єкта зворотного впливу на державу. Такі зміни характеризують входження держави і суспільства у біфуркаційний період їх суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Урівноваження держави і суспільства з точки зору їх функціональних властивостей як суб’єктів взаємного впливу свідчить про досягнення точки біфуркацій, за якою або настає період демократичного розвитку громадянського суспільства, або держава повертається до авторитарних форм і методів правління. Усе залежить від того, яким інституціям буде віддаватись перевага в організації суспільної життєдіяльності громадян офіційним (державним) чи неофіційним (громадським, суспільним). Пріоритетність офіційних інституцій консервує суб’єкт-об’єктні відносини між державою і суспільством, неофіційних надає їм суб’єкт-суб’єктного характеру і стимулює до розвитку процеси соціальної самоорганізації громадян.
Отже, перехід від авторитарної форми державного правління до демократичної може здійснюватися за двома алгоритмами: 1) консервативний (стримуючий) базується на авторитарних принципах суб’єкт-об’єктної людської взаємодії (залежності) і характеризується повільними поступками держави перед суспільством; 2) інноваційний (випереджаючий) базується на демократичних принципах суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії і характеризується різким натиском створеної на цій основі системи місцевого самоврядування на державу, яка в силу цього втрачає свою авторитарну силу, а згодом і взагалі перетворюється в правовий інструмент управління в руках суспільства. Перший шлях довший, супроводжується поглибленням суспільних трансформацій і не дає гарантій переходу до демократичної держави. Другий історично коротший, якісно відмінний, супроводжується принципово іншим підходом до державного будівництва, характеризується розвитком місцевої демократії, яка виступає гарантією формування та розвитку демократичної держави і громадянського суспільства в цілому. Цей шлях дозволяє країні спрацювати на випередження” і набути ні з чим незрівнянної синергетичної сили соціального капіталу як рушійного потенціалу громадянського суспільства.
4. Обґрунтування парадигмальної природи формування та розвитку соціально-управлінських систем та їх парадоксального характеру показало, що сучасні механізми державного управління, розроблені в межах і на теоретико-методологічних засадах історично сформованої його парадигми, не здатні зняти суперечливий характер суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством. Джерелом суперечливості такої взаємодії є те, що суб’єктивно зумовлена (отже, штучно створена) державно-управлінська система управляє (а отже, насильно підкорює собі) об’єктивно зумовленою (природною) соціально-самоорганізовною системою суспільством. З точки зору теорії державного управління прямий вплив держави на суспільство виступає як вплив суб’єктивного фактора суспільного розвитку на об’єктивний, хоч в реальному житті впродовж тривалих історичних періодів все відбувається з точністю до навпаки: об’єктивні фактори саморозвитку суспільства завжди впливали на суб’єктивні фактори державного управління і змушували їх іти на поступки. Це дає нам підстави розглядати розвиток суб’єктивно зумовлених механізмів державного управління як реакцію суб’єктивних факторів суспільного розвитку на об’єктивні суспільні процеси, що відбуваються в суспільстві. Отже, ця реакція характеризує зворотний (а не прямий) зв’язок між суб’єктивним і об’єктивним державою і суспільством. Те, що теорія державного управління розглядає вплив держави на суспільство як прямий зв’язок, а суспільства на державу зворотний, надає цій взаємодії не лише суперечливого, а й парадоксального характеру.
Парадоксальність суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством свідчить про парадигмальну невідповідність сформованої на основі історичної практики теорії державного управління імперативам сучасного суспільного розвитку. Якщо суспільство як об’єкт слугує державі своєму суб’єкту, то не виникає ніяких парадоксів і на цьому ґрунтується історична практика формування і розвитку людської цивілізації. Але коли суспільство почало самоорганізовуватися на основі суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії вільних громадян держави (ці процеси бурхливо активізувалися після відміни рабства і кріпосного права) вони (громадяни) починають слугувати самі собі і сформованому ними суспільству. Історично сформовані і діючі за таких умов механізми державного управління перетворюються в суб’єктивно зумовлений гальмуючий фактор суспільного розвитку вільних і рівноправних громадян, що веде до загострення суперечностей між державою (владою) і суспільством (народом). Сутність цих суперечностей полягає в тому, що держава, з одного боку, має сприяти розвитку процесів соціальної самоорганізації її громадян як вільних і рівноправних суб’єктів людської взаємодії і, тим самим, слугувати їхнім інтересам, з іншого, вона своєю суб’єктивно зумовленою управлінською діяльністю, що базується на офіційних інституціях історичного минулого обмежує розвиток самоорганізовних соціальних процесів і систем, руйнуючи, тим самим, їхню самоорганізовну сутність і трансформуючи їх у соціально-управлінські системи, де держава продовжує відігравати провідну роль в організації суспільної життєдіяльності людей.
5. Вирішити суперечності суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (народом) і позбавити їх парадоксальності означає поміняти місцями суб’єкт і об’єкт: суспільство як об’єктивно зумовлена розвитком суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії соціально-самоорганізовна система управляє (отже, підкорює собі) суб’єктивно зумовленою державно-управлінською системою, змушуючи її діяти в суспільних інтересах. Суспільство стає суб’єктом процесів власної самоорганізації, використовуючи для цього державу як інструмент, що забезпечує розвиток цих процесів необхідними інституційними умовами. Так має бути в ідеалі, і прагнучи цього, практика суспільного розвитку потребує розробки принципово іншої парадигми державного управління на принципово інших теоретико-методологічних засадах формування алгоритму розвитку альтернативних, відносно системи державного управління, соціально-управлінських систем у формі суб’єктів громадянського суспільства, які активно будуть впливати на формування і розвиток механізмів державного управління.
Розробка алгоритму абстрактно-логічних моделей розвитку альтернативних соціально-управлінських систем і порівняльний аналіз їхніх прямих і зворотних зв’язків дозволили довести, що між ідеальними формами авторитарної і демократичної системи державної влади й управління існує багато перехідних авторитарно-демократичних форм і механізмів їх реалізації. Одні перехідні форми, які інституційно міцно прив’язані до авторитарних систем минулого, базуються на історично сформованій парадигмі державного управління і спрямовують його теорію і практику шляхом розвитку демократії згори донизу за ознаками соціальної стратифікації. Інші перехідні форми від авторитарної до демократичної системи державної влади й управління і механізмів їх реалізації, які спрямовані в демократичне майбутнє, потребують формування нової наукової парадигми державного управління, яка сприятиме розвитку демократії шляхом соціальної самоорганізації населення знизу вгору за ознаками соціальної ідентифікації самоврядних соціально-управлінських систем як суб’єктів формування і розвитку громадянського суспільства.
Еволюційність перехідного етапу, що характеризується неминучістю парадигмальних змін в теорії державного управління, забезпечуються формуванням і розвитком процесів демократизації механізмів державного управління. Ці процеси сьогодні мають бути об’єктом пильної уваги як з точки зору науки, так і практики державного управління.
6. Пошук алгоритмів формування та розвитку прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством та державою для розробки інституційних заходів, спрямованих на демократизацію механізмів державного управління спричинив виокремлення державної політики, державного управління і аналізу державної політики в систему логічно поєднаних блоків державно-управлінської діяльності як цілісний об’єкт демократизації механізмів державного управління.
7. Обґрунтування нетрадиційних теоретико-методологічних підходів до формування нової дослідницької парадигми державного управління в умовах демократії дозволило в контексті загальноцивілізаційного розвитку розробити концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку державності і держави та системну модель послідовного переходу від авторитарно організованих (суб’єкт-об’єктних) до демократично самоорганізовних (суб’єкт-суб’єктних) соціально-управлінських систем. Ця модель базується на системній демократизації механізмів державного управління, тобто дієвій участі громадськості в процесах вироблення державної політики, здійснення аналізу її практичної реалізації та формування демократичних форм і методів державного управління суспільною життєдіяльністю людей.
8. Зроблений у контексті даного дослідження аналіз сучасного стану демократизації механізмів державного управління в Україні дозволив розробити концептуальні засади інноваційної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства (демократичної держави) в Україні. Ці засади задають розвитку теорії і практики державного будівництва й управління в Україні принципово новий алгоритм: демократична держава формується й розвивається на основі розвитку об’єктивно зумовлених (природних) соціально-самоорганізовних (сімей) і соціально-самоврядних (територіальних громад) систем. Перехід від авторитарних форм правління до демократичних це перехід від не природних (деформованих, а отже, трансформованих, штучно створених) до природних форм суспільного розвитку (по суті, повернення до них), який характеризується системним здійсненням процесів суспільних ретрансформацій в усіх сферах суспільної життєдіяльності людей.
9. Проведення системних ретрансформаційних змін, пов’язаних з переходом від авторитарно організованих (суб’єкт-об’єктних) до демократично самоорганізовних (суб’єкт-суб’єктних) соціально-управлінських систем і механізмів їх реалізації на різних рівнях діючих в Україні систем державного управління та місцевого самоврядування потребує відповідної політичної волі у вищого керівництва держави до здійснення таких ретрансформацій. За умов наявності такої політичної волі і фахового наукового та громадського супроводу її реалізації механізм здійснення суспільних ретрансформацій знайшов своє втілення у запропонованій громадсько-політичній моделі демократизації механізмів державного управління процесами суспільних ретрансформацій. Основною вимогою такої моделі є політично узгоджена між вищими державними органами (посадовими особами держави) і легітимізована Всенародним референдумом Національна стратегія формування та розвитку громадянського суспільства в Україні, яка після затвердження Верховною Радою України набуває сили закону і є обов’язковою до виконання усіма органами державної влади й управління, включаючи місцеве самоврядування.
10.Розроблення громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління, концептуальних засад інноваційної стратегії демократичного розвитку та системного механізму її реалізації зумовлена необхідністю виконання водночас і суспільством (громадськістю), і державою (владою) своїх контролюючих функцій щодо реалізації всенародно схваленої і законодавчо закріпленої Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні. Очевидно, такий контроль має здійснюватись відповідним (державно-громадським) інститутом, який би при цьому не лише контролював даний процес, а й приймав активну дієву участь в управлінні ним. Такий інститут пропонується створити в системі державної адміністрації у формі Національного агентства соціального партнерства та державно-громадського контролінгу, організаційно-функціональна структура якого утворюється і діє знизу вгору територіальна громада, регіон (район, область, край), держава, і є водночас підзвітною громадськості на місцевому та регіональному рівнях і Прем’єр-міністрові України на рівні держави. Даний інститут дає можливість контролювати діяльність чиновників на всіх рівнях системи державного управління як з боку держави (згори), так і з боку громадськості (знизу), що відповідає внутрішній природі суб’єкт-суб’єктної взаємодії між державою і суспільством в умовах демократизації механізмів державного управління.
11. Розроблення і реалізація Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні шляхом впровадження громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління дозволить Україні здійснити якісний прорив у розвитку демократичних інститутів, що дасть значно більший соціальний ефект і поштовх для подальшого соціально-економічного зростання, аніж суто технічний чи економічний розвиток країни. Це той інноваційний напрям розвитку України, який дозволить не лише наблизитися до соціальних стандартів передових країн світу так званої розвинутої демократії”, а й спрацювати на якісне випередження”, обійти їх і задати світовому співтовариству новий алгоритм демократичного розвитку. Це той інноваційний соціотехнологічний проект, який має замінити західний і східний проекти, що переживають нині глибоку системну ідеологічну кризу і потребують зміни ціннісних орієнтацій. Реалізувати цей проект історична місія України держави ХХІ демократично спрямованого століття суспільних ретрансформацій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адміністративна реформа в Україні (документи і матеріали) // Україн. прав. часопис. Вип. 4. 1999. Лют.
2. Акофф Р. Искусство решения проблем: Пер. с англ. М.: Мир, 1982. 220 с.
3. Акофф Р., Эмери Ф. О целеустремленных системах. М.: Сов. Радио, 1974. 272 с.
4. Альтернативные пути к цивилизации / Под ред. Н.Н. Крадина М.: Лотос, 2000. 368 с.
5. Ананькина Е.А., Данилочкин С.В., Данилочкина Н.Г. и др.; Под ред. Н.Г.Данилочкиной. М.: Аудит, ЮНИТИ, 1998. 279 с.
6. Антонова Е.Г. Государство как целостная система социального управления. М., 1996.
7. Арнольд В.И. Теорія катастроф. М., 1990.
8. Арсеенко А. GM: В поисках формулы продовольственной безопасности // Зеркало недели. 2000. №40 (313). (14 окт.).
9. Атаманчук Г.В. Государственное управление (организационно-функциональные вопроси): Учеб. пособие. М.: ОАО «НПО Экономика”», 2000. 302 с. (сер. «Энциклопедия управленческих знаний»).
10. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. М.: Юрид. лит., 1997. 400 с.
11. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. Изд. 2-е, дополн. М.: Омега-Л, 2004. 584 с.
12. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. М.: Юрид. лит., 1997. 256 с.
13. Атаманчук Г.В. Управление социальная ценность и эффективность. М.: Юрид. лит., 1995. 145 с.
14. Аудит адміністративної діяльності: Теорія та практика / Пер. з англ. В. Шульга. К.: Основи, 2000. 190 с.
15. Афанасьев В.Г. Системность и общество. М.: Политиздат, 1980.
16. Баксанский О.Е. Коэволюция репрезентации в современной науке // Методология биологии: новые идеи (синергетика, семиотика, коэволю-ция) / Отв. ред. О.Е. Баксанский. М.: Эдиториал УРСС, 2001. С. 44 64.
17. Бакуменко В.Д. Державне управління та державно-управлінські рішення: вступ до досліджень // Вісн. УАДУ. 1999. № 4. С. 6879.
18. Бакуменко В.Д. До питання вибору і обґрунтування пріоритетів при формуванні програм і проектів (методологічний аспект) // Вісн. УАДУ. 1998. № 1. С. 146152.
19. Бакуменко В.Д. Загальні моделі уявлення суб’єкт-об’єктних відносин в соціальних системах // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць УАДУ / Одес. Філіал УАДУ, 2000. № 4. С. 7380.
20. Бакуменко В.Д. Методологічна база державно-управлінських рішень // Вісн. УАДУ. 2000. № 1. С. 5 19.
21. Бакуменко В.Д. Методологічний аналіз проблем діяльності через системний взаємозв’язок терії та практики // Вісн. УАДУ. 1999. № 2. С. 256268.
22. Бакуменко В.Д. Методологічний підхід до аналізу розвитку соціальних систем з позицій дослідження сфери їх впливу // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць УАДУ / Одес. філіал, 1999. № 2. С. 7282.
23. Бакуменко В.Д. Методологічний підхід до оцінки розвитку соціальних систем // Зб. наук. праць УАДУ / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва: У 2 ч. К.: Вид-во УАДУ, 1999. Вип. 2. Ч. 1. С. 8995.
24. Бакуменко В.Д. Системно-ситуаційне зображення процесів управління в соціальних системах // Вісн. УАДУ. 1999. № 3. С. 312324.
25. Бальцерович Л. Соціалізм, капіталізм, перетворення: Пер. з англ. / Під заг. ред. Б.В. Новикова. Х.: Каравела, 2000. 416 с.
26. Белл Даниел. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального прогнозирования: Пер. с англ. М.: Academia, 1999. 956 с.
27. Белорус О.Г. и др. Глобальные трансформации и стратегии развития. К., 2000. 452 с.
28. Берталанфи Л. Общая теория систем. М.: Наука, 1968. 246 с.
29. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и геостратегические императивы. М.: Междунар. отношения, 1999. 256 с.
30. Білорус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах глобалізації // Економіка України. 2001. №11. С. 413.
31. Білорус О.Г. Глобалістика: Науковий глосарій і бібліографія. К., 2000. 169 с.
32. Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: [Моногр.]. К., 1998. 416 с.
33. Богданов А. Всеобщая организационная наука. М., 1989. 215 с.
34. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. М.: Добросвет, 2000. 387 с.
35. Большой юридический словарь / Под. ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. М.: ИНФРА-М, 1999. VІ, 790 с.
36. Бондаренко М.Ф., Соловьева Е.А., Маторин С.И. Основы системологии: Уч. Пособие. Харьков: ХТУРЭ, 1998. 118 с.
37. Бродель Ф. Время мира. Т. 3. М.: Прогресс, 1992. 680 с.
38. Буданов В.Г. Трансдисциплинарное образование, технологии и принципы синергетики // Синергетическая парадигма. М.: Прогресс-Традиция, 2000. 536 с.
39. Будзан Б. Глобалізація: новий виклик менеджменту України. Дзеркало тижня. 2002. № 29 (404). С. 10. (3 серп.).
40. Вайс, Керол Г. Оцінювання: Методи дослідження програм та політик / Пер. з англ. Р. Ткачука та М. Корчинської; Наук. ред. пер. О. Кілієвич. К.: Основи, 2000. 671 с.
41. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире. СПб: Унив. книга, 2001. 416 с.
42. Василенко И. Политическая глобалистика. М.: Логос, 2000. 360 с.
43. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем. М.: Прогресс, 1990.
44. Вебер М. Избраное: Образ общества: Пер. с нем. М., 1994. 704 с.
45. Вебер, Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи: Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. К.: Основи, 1998. 534 с.
46. Веймер, Девід Л., Вайнінг, Ейден Р. Аналіз політики: Концепції та практика / Пер. з англ. Іван Дзюб, Анатолій Олійник; Наук. ред. О. Кілієвич. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000. 654 с.
47. Винограй Э.Г. Основы общей теории систем. Новосибирск, 1993.
48. Вільямсон, Олівер Е. Економічні інституції капіталізму: Фірми, маркетинг, укладання контрактів. К.: Вид-во АртЕк, 2001. 472 с.
49. Владимиров А. О войнах третьего тысячелетия (цивилизационный аспект) // Власть. 2001. № 2.
50. Выгодский Л.С. Собрание сочинений: В 6 т. М.: Педагогика, 1982. 1984.
51. Гайдар Е. Государство и эволюция: Дни поражений и побед. М.: Евразия, 1997. 554 с.
52. Геєць В. Соціогуманітарні складові перспектив переходу до соціально орієнтованої економіки України // Економіка України. 2000. № 2. С. 413.
53. Глобалізація і безпека розвитку: [Моногр.] / О.Г. Білорус, Д.Г. Лук’яненко та ін.; Керівник авт. кол. і наук. ред. О.Г. Білорус / КНЕУ. К., 2001. 733 с.
54. Глобальное сообщество: новая система координат. СПб.: Алетейя, 2000. 320 с.
55. Гор А. Земля на чаше весов // Новая постиндустриальная волна на Западе. М.: Академия, 1999. 571 с.
56. Город в средневековой цивилизации Западной Европы. Т. 4. Extra munos: город, общество, государство. М.: Наука, 2000. 354 с.
57. Город в средневековой цивилизации. Т. 3. Человек внутри городских стен. М.: Наука, 2000. 378 с.
58. Гошко А. Оцінка діяльності місцевих органів самоврядування. К.: Вид-во УАДУ, 1998. 380 с.
59. Гошко А. ССК (система соціального контролю) діяльності органів місцевого самоврядування: [Моногр.]. К.: Вид-во УАДУ, 1999. 216 с.
60. Гошко А.О. Стратегія і тактика планування діяльності органів місцевого самоврядування. К.: Вид-во УАДУ, 2000. 180 с.
61. Гошко А.О. Технологія системи соціального контролю діяльності органів місцевого самоврядування. К.: Вид-во УАДУ, 2000. 96 с.
62. Гроф Ст. Духовный кризис. М.: МТМ, 1995. 256 с.
63. Гроф Ст. За пределами мозга. М.: Изд-во Трансперсонального Ин-та, 1993. 504 с.
64. Гроф Ст., Гроф Кр. Неистовый поиск себя. М.: Изд-во Трансперсонального Ин-та, 1996. 354 с.
65. Губерная Г.К. Рынок: новые условия управления. Донекц: ИЭП НАН Украины. 1995. 110 с.
66. Гумилев Л.Н. Ритмы Евразии. Эпохи и цивилизации. М.: Экопрос, 1993. 576 с.
67. Гумилев Л.Н. Этносфера. История людей и история природы. М.: Экопрос, 1993. 544 с.
68. Гурне Б. Державне управління / Пер. з фр. В. Шовкуна. К.: Основи, 1993. 165 с.
69. Державне управління в Україні: (Навч. посіб.) / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.Б. Авер’янова. К., 1999. 265 с.
70. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація / За ред. Н.Р. Нижник. К.: Вид-во УАДУ, 1997. 448 с.
71. Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації: Матеріали засідання міжнар. круглого ст