Державницькі теорії Д. Донцова і В. Липинського: порівняльний аналіз

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ
І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
ім. І.Ф. Кураса

На правах рукопису

Рєзнік Віктор Віталійович

УДК 321.01+390.1 "18" (477)

Державницькі теорії Д. Донцова і В. Липинського: порівняльний аналіз

23.00.01 – теорія та історія політичної науки

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник
Філоретов Віктор Миколайович,
кандидат історичних наук, доцент

Київ – 2008

ЗМІСТ

Вступ............................................................................................................. 3
Розділ 1. Концептуально-теоретичні засади
та джерельно-історіографічна база дослідження................................. 12
1.1. Теоретична спадщина Д. Донцова і В. Липинського як джерельна основа дисертації......................................................... 12
1.2. Історіографія проблеми................................................................... 39
Розділ 2. Метаморфози державотворчих поглядів Д. Донцова.......... 47
2.1. Соціалістичний період у діяльності й творчості Д. Донцова...... 48
2.2. Обґрунтування Д. Донцовим ідеї політичного сепаратизму...... 53
2.3. Зсув до тоталітарної доктрини....................................................... 58
2.4. Вплив донцовських творів на ідеологію та практику ОУН........ 70
2.5. Абсолютистські та містичні мотиви у творчості пізнього Д. Донцова....................................................................................... 96
Розділ 3. Державницька теорія В. Липинського................................... 106
3.1. Романтичний консерватизм у творчості В. Липинського........... 106
3.2. У пошуку витоків української державності.................................. 113
3.3. Теорія «класократії»: загальнолюдський та український аспекти............................................................................................. 127
Розділ 4. Спільне та відмінне у світоглядах Д. Донцова та В. Липинського........................................................................................... 148
4.1. Умоглядність та антидемократизм в історико-політологічних конструкціях Д. Донцова і В. Липинського.................................. 148
4.2. Проблема врахування та використання творчої спадщини Д. Донцова і В. Липинського в сучасному українському
націо- та державотворенні.............................................................. 161
Висновки...................................................................................................... 170
Список використаних джерел та літератури........................................ 180

ВСТУП

В українській політичній історії постаті Д. Донцова та В. Липинського
в шерензі діячів революційної і міжвоєнної доби ХХ століття займають окреме й особливе місце, визначене їхнім винятковим впливом не лише на сучасників, а й на багатьох представників наступних генерацій вітчизняного політикуму. Важко уявити собі будь-яку наукову працю, присвячену розбудові української державності в новітній період, де тією чи іншою мірою не аналізувалася б творча спадщина цих двох політичних мислителів. Їхні особистості настільки багатогранні, а насичене подіями життя настільки повчальне, що залишений ними творчий спадок ще довгі роки ретельно вивчатиметься із незаперечною користю для українського суспільства, яке майже три чверті століття було позбавлене можливості ознайомлення
з національною політичною думкою в усій її повноті.
Актуальність теми дослідження обґрунтовується тим, що вивчення державницьких концепцій попередніх часів позначене браком порівняльних аналізів, що створює перешкоду на шляху пізнання еволюції вітчизняної політичної думки в питаннях цілей, засобів та принципів реалізації української національної мети – побудови власної незалежної держави. Без такого аналізу просто не можна з’ясувати логіку подій, які врешті-решт привели нашу країну до суверенітету. Без цього неможливо також збагнути, чому на шляху до державності Україну очікували настільки тяжкі випробування й катаклізми.
Торкаючись теоретичного аспекту дослідження, звертаємо увагу також на потребу у вивченні, зокрема, такої надзвичайно складної проблеми вітчизняного державотворення, як співвідношення позитивізму та негативізму, котрими виразно пройняті твори Д. Донцова та В. Липинського.
Актуальність теми дисертації обґрунтовується і тим, що погляди Д. Донцова та В. Липинського на методи державного будівництва мають не тільки теоретичну, а й практичну значущість. Наше завдання – запозичити все придатне з їхніх розробок у сучасних умовах.
Нині в Україні формується нова політична еліта, яка має заступити управлінців, вихованих за радянських часів. Оскільки і Д. Донцов,
і В. Липинський були прибічниками відомої європейської «теорії еліт» і самі внесли до неї оригінальні думки й висновки, аналіз і вивчення останніх суттєво актуалізують обрану в цій роботі тему.
Тепер в Україні йде процес формування політичної нації. Від того, наскільки швидко він завершиться з позитивним результатом, залежать не лише строки входження нашої країни в Європейський дім, а й те, як ми
в ньому почуватимемося. Співвідношення проблеми «нація – держава» або «держава – нація» були детермінантою дебатів Д. Донцова і В. Липинського. На наш погляд, її всебічний аналіз допоможе й нашим сучасникам адекватно сприймати неоднозначні процеси, які відбуваються нині в Україні.
Так, доволі актуальною у сучасних умовах має вигляд, зокрема, теорія «місцевого патріотизму», яку розробляли вчені. Особливо важлива вона для місцевих працівників, які щодня стикаються з проблемами місцевого самоврядування.
Нарешті, актуальність теми випливає також з необхідності мобілізувати досягнення вітчизняної політичної думки, у т. ч. погляди Д. Донцова
і В. Липинського, для вироблення концепції щодо місії України в сучасному світі, що глобалізується.
Стан розробки теми. У перебігу дослідження було опрацьовано широкий діапазон джерел і наукової літератури з порушеної теми. Автором вивчено всі доступні праці Д. Донцова і В. Липинського, в яких відбиті їхні погляди на державотворення в Україні, на наш погляд, як позитивні, так
і хибні.
Історіографія цієї проблеми бере початок ще за життя Д. Донцова
й В. Липинського й надалі поповнюється новими працями.
У різні періоди сучасної історії дослідники по-різному оцінювали внесок Д. Донцова і В. Липинського в скарбницю національної політичної думки.
Д. Донцов, працюючи протягом усього міжвоєнного періоду
в Галичині, був там одним з найвідоміших авторів, твори якого активно обговорювалися. Науковці, віддаючи належне його талантові публіциста,
в оцінках його поглядів були здебільшого або критично налаштованими, або стриманими. До таких авторитетних політичних істориків і філософів передвоєнної доби можна віднести, приміром, Ю. Липу, С. Ленкавського, Л. Ребета, М. Сціборського.
Навпаки, серед широких мас, особливо серед молодої генерації західних українців, Д. Донцов мав велику популярність і спромігся, не належавши офіційно до Організації українських націоналістів, правити за політичне знамено цього політичного руху. Окремо слід указати на надзвичайно велику кількість оунівських брошур і листівок передвоєнного періоду, в яких, за свідченням відомого українського історика й політолога А. Білинського, «…ОУН славила Д. Донцова як ідеолога українського націоналізму [1, 148].
Упродовж відносно короткого відрізку часу політичної та наукової діяльності В. Липинського з його ім’ям пов’язували відродження в Україні гетьманської влади. Проте його теоретичні розробки були надбанням лише незначної кількості українських інтелектуалів несоціалістичного спрямування, яким поталанило вижити у вирі революції та дістатися закордону.
З-поміж найгрунтовніших досліджень життя і творчості В. Липинського в перші тридцять років ХХ століття (тобто практично до його смерті) варто відзначити праці Д. Дорошенка (він писав і під псевдонімом М. Забаревський), М. Грушевського, С. Томашівського, С. Шемета, М. Кочубея, О. Скоропис-Йолтуховського, О. Назарука, А. Монтрезора, Л. Сідлецького, В. Залозецького, Ю. Бачинського, В. Кучабського, М. Савур-Ципріяновича, П. Скоропадського, В. Старосольського, А. Жука, К. Чеховича, І. Кричевського, І. Крип’якевича, К. Пулясського, В. Мартинця, М. Тимофіїва, В. Прокоповича, О. Шульгіна, В. Громольського, І. Мірчука, М. Кордуна, М. Козака, А. Андрієвського, В. Босого та багатьох інших.
Дехто із зазначених вище найавторитетніших істориків і політиків передвоєнної доби погоджувався з ідеями В. Липинського й мало не робив
з нього ікону. Багато хто заперечував його бачення майбутньої української держави. Але кожний, хто писав про нього, висловлювався шанобливо стосовно його знань і передусім щодо щирості його думок.
У післявоєнний період твори В. Липинського й Д. Донцова вивчалися переважно діаспорними вченими. Надзвичайну роль у збереженні та дослідженні теоретичної спадщини Липинського відіграє заснований
у лютому 1963 року Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Липинського (Філадельфія, США), під егідою якого видано цілу низку основних праць і документів самого вченого, а також ґрунтовні розвідки про нього та його творчість. Кілька фундаментальних праць, які побачили світ на Заході, присвячено життю й творчості Д. Донцова. Серед учених, які вивчали творчість обох мислителів, слід виділити І. Лисяка-Рудницького, Я. Пеленського, Л. Біласа, Є. Пізюра, В. Рудка, І. Рудницького, В. Ісаїва, І. Мазепу, М. Сосновського, О. Пріцака, О. Мотиля, А. Білинського, Р. Залуцького та інших. Видані на Заході праці позначені неупередженістю, дотриманням загальноприйнятих наукових критеріїв в оцінках політичних поглядів і Д. Донцова, і В. Липинського.
Однозначно негативно оцінювали обох діячів у радянському суспільствознавстві. Причому радянські дослідники практично не полемізували ані з Д. Донцовим, ані з В. Липинським, обмежуючись прилаштуванням наліпок – першому як «фашиста», а другому як «монархічного мракобіса». До того ж більшість з цих «критиків» навіть не була знайома з творами обох авторів.
Після проголошення незалежності в Україні з’явилася розлога література, присвячена Д. Донцову і В. Липинському. З неї вітчизняний дослідник і просто той, хто цікавиться політичною історією України, може почерпнути чимало корисного й дізнатися про маловідомі сторінки життя цих діячів. Серед вітчизняних дослідників, хто торкався цієї теми, були, зокрема, Д. Веденєєв, К. Галушко, С. Гелей, І. Гірич, М. Горєлов, І. Гошуляк, Я. Грицак, Я. Дашкевич, Л. Кондратюк, І. Курас, О. Лисенко, О. Майборода, В. Масненко, І. Патер, Ю. Поліщук, М. Попович, В. Потульницький, О. Рафальський, В. Солдатенко, П. Сохань, В. Трощинський, Ф. Турченко, В. Ульяновський, Н. Яковенко, Б. Ярош
та інші.
Огляд і класифікаційний аналіз наукових праць з теми дослідження дає змогу дійти висновку, що на сьогодні вітчизняними й діаспорними вченими теоретична спадщина Д. Донцова і В. Липинського вивчена доволі детально. Проте в літературі, на наш погляд, недостатньо висвітлено саме двержавотворчий момент у наукових розробках учених. Ті праці, переважно вітчизняних дослідників, які торкаються цієї теми, являють собою виступи на конференціях або статті в наукових збірниках. До того ж практично немає ґрунтовних праць, у яких погляди Д. Донцова і В. Липинського на державу та її устрій зіставлялися б та аналізувалися в одній праці.
Усе це дало авторові підставу визначити головну мету дисертації – провести порівняльний аналіз державотворчих доктрин Д. Донцова
і В. Липинського, зокрема, зіставити їхні погляди на державний механізм, його функціонування, з’ясувати можливість інтерполяції цих поглядів на сучасність.
Відповідно до мети дисертаційного дослідження автором поставлено наступні дослідницькі завдання:
– визначити ставлення Д. Донцова і В. Липинського до співвідношення таких категорій, як «нація» і «держава»;
– проаналізувати погляди Д. Донцова і В. Липинського щодо системи заходів зі створення незалежної Української держави;
– проаналізувати та оцінити запропоновані ними моделі державного устрою, у т. ч. на предмет відповідності та реалізації цих моделей;
– розглянути та проаналізувати погляди обох мислителів на роль народних мас в історії;
– з’ясувати внесок Д. Донцова і В. Липинського в розвиток «теорії еліт»;
– виявити вплив змін у внутрі- і зовнішньополітичній ситуації на еволюцію поглядів політичних мислителів;
– окреслити бачення Д. Донцовим і В. Липинським ролі та місії України у світі, з’ясувати їхні погляди щодо її зовнішньополітичних орієнтацій;
– з’ясувати міру корисності для сучасної України творчої спадщини Д. Донцова і В. Липинського та оцінити їхні ідеї на предмет застосування в державному будівництві в незалежній Україні.
Об’єктом дослідження є твори Д. Донцова і В. Липинського, що містять у собі їхні погляди на українське державотворення.
Предметом дослідження є теоретичні розробки зазначених мислителів щодо розбудови української держави й політичної нації.
Теоретико-методологічні засади дослідження.
Загальнотеоретичною основою політологічного аналізу поглядів Д. Донцова й В. Липинського на розбудову української нації та держави
є соціальна філософія, що вивчає політику як цілісний феномен, визначає сенс політологічних концепцій і доктрин, намагається дати відповіді на запитання щодо мети, цілей і засобів їхньої реалізації у глобальному та національному масштабах.
Автором використано широкий спектр як філософських, історичних, так і соціологічних та політологічних методів, принципів і підходів щодо предмета досліджень. Провідне місце серед них посідають структурно-функціональний і порівняльний аналізи. Крім цього, дисертант послуговувався методами емпіричного узагальнення, зіставлення, аналогії та екстраполяції.
Серед загальнонаукових методологічних засад особливу увагу автор приділяє принципам науково-світоглядного та ідейного плюралізму, поєднанню ретроспективного та прогностичного підходів. Комплексне використання цих методів дає змогу всебічно розглянути весь діапазон визначених для дослідження проблем і в такий спосіб отримати найвірогідніші наукові результати.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота висвітлює результати наукових досліджень автора, які він провів під час навчання в Національній Академії державного управління при Президенті України, а також стажування в Інституті політичних
і етнонаціональних досліджень НАН України при виконанні теми «Суспільно-політичні трансформації в Україні в ХХ – на початку ХХІ століття в історико-політологічному вимірі». Номер державної реєстрації 0104U000845.
Наукова новизна роботи полягає у тому, що з позицій політичної теорії вперше здійснено комплексне зіставлення поглядів на націю і державу двох визначних представників вітчизняної політичної думки – Д. Донцова
і В. Липинського, проведено порівняльний аналіз їхніх концепцій. У межах проведеної роботи автор отримав результати, які мають наукову новизну:
– уперше зіставлено погляди Д. Донцова і В. Липинського на родову взаємозалежність між нацією і державою;
– проведено порівняльний аналіз тактики національного державотворення, що розроблялася Д. Донцовим і В. Липинським;
– дано порівняльну оцінку моделям держави у версіях кожного
з авторів;
– встановлено наявність у поглядах обох авторів залежності між масовою активністю і місцевим патріотизмом;
– встановлено конкретний внесок обох політичних мислителів
у розвиток європейської «теорії еліт»;
– виявлено безпосередній вплив практики італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму на погляди Д. Донцова та американської демократії на погляди В. Липинського;
– зіставлено геополітичні проекти обох мислителів у трикутнику «Україна – Захід –Росія».
Теоретичне значення роботи полягає у поглибленні та поширенні знань про теоретичну спадщину Д. Донцова і В. Липинського в галузі українського державотворення, порівнянні та ґрунтовному аналізі їхніх концепцій.
Практичне значення дисертації полягає у тому, що сформульовані
в ній висновки, положення та рекомендації, окрім загальнотеоретичного значення, стосуються реальних проблем суспільно-політичного життя нашої держави, сутність яких зосереджується на реформуванні політичної системи на засадах, пріоритету права громадянина над інтересами бюрократичного прошарку. Аналіз моделей державного устрою, які залишили нам В. Липинський і Д. Донцов, дають змогу, з одного боку, зробити кроки для того, щоб пересічний громадянин став не об’єктом, а суб’єктом державного життя (тобто уможливлюють зблизити владу з народом), а з іншого – уникнути фатальних помилок на шляху державотворення у вигляді нехтування інтересами особи.
Матеріали дослідження можуть бути використані під час аналізу пропонованих нашому суспільству політичних реформ, а також для підготовки нормативних і факультативних (модульних) курсів і спецкурсів
з теорії української політичної думки, при написанні підручників
і методичних посібників з політології.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження були обговорені на засіданні відділу етнополітології Інституту політичних
і етнонаціональних досліджень НАН України, доповідались автором на міжнародній науковій конференції «Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект» (К., 2004 р.).
Особистий внесок здобувача. Наукові результати дисертаційного дослідження здобуті автором особисто.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені автором у п’яти наукових публікаціях обсягом 2,5 друк. арк.
Структура та обсяг дисертаційної роботи. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, які містять 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури з 260 найменувань. Загальний обсяг дисертації 179 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Державотворчі концепції Д. Донцова та В. Липинського були невід’ємні від питання про національне самовизначення, чим було актуалізовано їхні теоретичні пошуки в дилемі «держава» і «нація». В. Липинський уважав, що не нація будує державу, а навпаки, населення певної території (моно- або поліетнічне), якому поталанило її створити, завдяки існуванню держави перетворюється на націю. Д. Донцов у своїх працях переконував, що насамперед внаслідок пробудження в народу національних інстинктів, доведення їх до фанатизму створюється спочатку нація, яка вже потім розбудовує державу. Обумовленість В. Липинським націєтворення від державотворення уможливлює вважати його концепцію близькою до сучасного громадянського розуміння поняття «нація» на противагу переважанню в поглядах Д. Донцова етнічного розуміння цього феномена.
Спільним для Д. Донцова та В. Липинського є те, що вони надавали великого значення в поведінці й діяльності людей стихійним, ірраціональним інстинктам і почуванням. Однак, при цьому Д. Донцов апологетизував цілковиту відмову від осмисленого світосприйняття, висуваючи на його місце зоологічну волю до життя – «те фізіологічне Ні, яке мусить відчувати пес на вид кота, або жид на вид араба, або араб на вид жида». Немає достатніх підстав стверджувати, що світоглядні метаморфози Д. Донцова мали винятково підсвідомий характер. Нерідко його ідеологічні хитання зумовлювалися політичними обставинами. Але внутрішнє усвідомлення власної нездатності до справжнього оригінального, глибинного аналізу давніх і сучасних подій викликало підсвідомий потяг до ірраціонального, що, врешті-решт, зумовило еволюцію Донцова від атеїзму в молодості до містицизму 40-х років.
На основі дослідження слід погодитися з думкою, що «характерною рисою Д. Донцова як публіциста та філософа було чорно-біле світосприйняття: він підходив до проблем, ідей, фактів, людей, тільки протиставляючи, поляризуючи їх, розподіляючи на протилежні табори, залишаючи між визначеними полюсами абсолютну порожнечу, змушуючи своїх героїв і антигероїв обов’язково стояти по різні боки барикади» [255, 85]. Уважаємо, що ця риса Донцова випливала із гаданої його психофізичної субстанції, що її ми наважуємося кваліфікувати як потяг до хворобливого марення.
Липинський зі свого боку вбачав своїм завданням спрямовувати ірраціональні хотіння людей у річище державництва й суспільного порядку. «Всяка соціяльна теорія, – писав він, – мусить бути зразу продуктом індивідуальної творчости. Але мірилом її сили і вартости являється не її «оригінальність», «об’єктивність», «науковість», «льогічність» – а здатність підіймати живих, реальних людей на творчі громадські діла. Для доказу правдивости всякої соціяльної теорії більше варте одне добровільно віддане за неї людське життя, ніж сотні «науково» написаних томів. Але знов, щоб люде віддавали за якусь соціяльну теорію своє життя, вона мусить бути для них усвідомленою, вона мусить захопилювати їх образом, який вона викликає в їх душах і який відповідає їх стихійному ірраціональному хотінню. Вона мусить бути сформульована в живім – усвідомлюючім слові, здатним порушувати стихійне хотіння людей» [256, 4]. Отже, у поглядах В. Липинського можна побачити спробу видатного мислителя використати ірраціональні хотіння народу не для руйнації усталеного життєвого устрою, але скерувати їх на процес державотворення.
Розбіжність в оцінках ролі й місця ірраціонального чинника людської поведінки спричинила несумісність поглядів обох мислителів на методи та засоби творення самостійної української держави. Якщо Д. Донцов переконував, що державу український народ здобуде лише тоді, коли керуватиметься засадами фанатизму й аморальності, наполягав на вилученні самого поняття «моральність» з політичних програм, то В. Липинський уважав, що «тільки на ідейно і морально чистих підставах може народитись нова творча українська віра».
Несумісність методів досягнення української державності, уподобаних кожним із мислителів, закономірно вилилась у протилежні моделі цієї державності. Ані Д. Донцов, ані В. Липинський не дали у своїх працях чіткої моделі майбутньої незалежної України, не залишили нам якихось начерків її конституції. Єдине, у чому їхні погляди сходилися, – це несприйняття демократичного устрою. Але антидемократизм обох учених мав відмінне забарвлення.
Д. Донцов, розпочавши свою публіцистичну й наукову кар’єру як соціал-демократ, згодом перейшов на позиції тоталітаризму, віддавав перевагу політичним системам, які очолювали партії «орденського» типу (італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, ленінсько-сталінський більшовизм тощо). Він бачив ідеальну українську державу з політичним устроєм, який спирається на охлократичні засади, коли невелика партія «орденського» типу накидає свою тоталітарну волю решті суспільства. Відповідно до кінця він залишався вірним принципу вождизму, який
у різних інтерпретаціях обстоював як у «Націоналізмі», так і у «Дусі нашої давнини». Згідно з моделлю Д. Донцова влада має належати не натовпу,
а невеликій структурі, що стоїть над ним, – партії «орденського» типу. Охлократична еліта з її обмеженим інтересом до матеріального виробництва та нездатністю підтримувати економічну й культурну творчість (творчу діяльність) найкраще окреслюється як ні до чого не прив’язана кочова соціальна верства. Члени цієї еліти, організовані в залізну, механічну та войовничу формацію (партію), яка мотивована фанатичною вірою (ідеологією) і вишколена особливо інтеграційною муштрою, здійснюють тоталітарне правління суспільством. Охлократична еліта експлуатує пасивність, слабкість і неорганізованість мас і править нами,
застосовуючи силу, терор і демагогію. Тому запропонована Д. Донцовим система влади свідомо ніколи не дала б повстати громадянському суспільству, а тому була б нездатною створити модерну націю. Вона була б найпрямолінійнішим, найжорстокішим і найпримітивнішим суспільно-політичним режимом.
В. Липинський був послідовним консерватором, який пов’язував розбудову української держави з відродженням і модернізацією станового суспільства зразка держави часів Богдана Хмельницького. У його уяві найліпшою формою організації суспільства була б та, що ґрунтувалася на класократичних (органічних) засадах, коли правління здійснюється лицарською або військовою верствою, яка заробляє на життя матеріальним виробництвом і є прикладом для еліт інших соціальних груп, кожна з яких інтегрована в корпоративний монархічний державний порядок.
Наприкінці свого життя В. Липинський дійшов висновку, що найліпшою формою урядування в Україні може стати парламентарна монархія на зразок британської. Він підкреслював, що «на землі українській може удержатись своя монархія тільки західного, англійського типу,
а не типу східного, московського чи балканського: монархія царствуюча, але не управляюча – монархія, ублагороднююча українських отаманів,
а не монархія, сама даюча приклад отаманства» [257, 7]. Свої симпатії
до англійської моделі вчений обґрунтовував наявністю в ній гармонійного
та ритмічного балансу функцій між консерватизмом старої аристократії та поступовістю й революційністю нових соціальних груп.
Згідно з В. Липинським, англійська конституція та англійська парламентська система були кінцевим результатом цього динамічного соціального балансу. На відміну від Д. Донцова, В. Липинський попри всі свої антидемократичні випади намагався відшукати для української державної моделі все корисне, що міг би дати й досвід демократій, зокрема, американської з її чіткою структурою владних інституцій.
Заперечення ефективності демократичного правління привело обох мислителів до скептичного ставлення щодо ролі народних мас
в історичному процесі. Але й тут психологічний підтекст обох учених був повністю протилежним. Д. Донцов розглядав народ винятково як об’єкт політичних та ідеологічних маніпуляцій з боку правлячої касти, яку він не обмежував у виборі методів маніпулювання. Він відверто націлював її на те, щоб вона силоміць накинула свою волю всім сегментам українського суспільного життя. Отже, зверхнє ставлення до народу в його ідеологічних схемах трансформувалося фактично в чинник руйнування нації.
В. Липинський, навпаки, убачав у народній масі об’єкт націєтворення на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі незалежно від їхнього етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня, національної свідомості тощо. Україна має стати батьківщиною для всіх її громадян – українців, росіян, поляків, вірменів, євреїв, німців та ін. Почуття любові до рідного краю – української землі як до органічної цілості було, на його думку, необхідною та єдиною можливістю створення того найтіснішого у світі зв’язку людей, який зветься нацією.
Причини заперечення обома мислителями активної ролі народних мас полягали в тому, що обидва були прибічниками поглядів засновників теорії еліт – Р. Міхельса, В. Парето, Г. Моски, Ж. Сореля та ін. Але до питання про джерела формування цих еліт Д. Донцов і В. Липинський ставилися абсолютно по-різному. Докорінна відмінність полягала в тому, що Д. Донцов обстоював кастовий склад національної еліти й не передбачав її ротації, тоді як В. Липинський уважав еліту явищем динамічним, таким, що постійно оновлюється за рахунок кращих представників інших класів. Свій кастовий підхід Д. Донцов обґрунтовував тим, що, на його думку, населення кожної країни поділяється на народ (юрбу, «плебс», «обузданий скот», «людей з касти жаб, черепах або свиней») і «окрему верству «луччих людей», з яких має складатися правляча каста» [258, 96]. Він очікував появи надлюдини, здатної керувати юрбою. Вживаючи термін «каста», Д. Донцов підкреслював його антидемократичний зміст. Він виходив з того, що рекрутування до правлячої верстви, добір її членів та оформлення її духовно-політичного обличчя має заперечувати участь низів, аби підкреслити докорінну відміну правлячої касти від маси народу або нації. Донцов наголошував на неприпустимості перемішування каст, бо це, мовляв, «веде лиш до хаосу». Адже зрівнятися з панівнною кастою «касті смердів не вдасться ніколи».
В. Липинський, навпаки, вважав, що кожна політична система, яка претендує на поступальний розвиток, мусить поповнювати свою еліту, кооптуючи до неї кращих представників різних класів і груп. Це має бути динамічний процес, який він визначав як постійне відновлення аристократії, або кооптація еліт.
Таким чином, коли постулати Д. Донцова можна вважати політичною утопією й віднести до суто публіцистичної категорії, теорію еліт В. Липинського можна вважати такою, що спиралася на загальноприйняті закони суспільного розвитку.
Антидемократизм, недооцінка державотворчої ролі народних мас
і невиправдане перебільшення ролі еліт Д. Донцовим і В. Липинським мали своє походження не в останню чергу з тогочасних обставин європейського та світового міжнародного життя. Невдала спроба здобути українську державність демократичними методами на тлі успішних проектів державотворення, що здійснювалися деякими авторитарними режимами, привели обох вчених до розчарування у вітчизняній демократії, але не об’єднали їх у пошуках шляхів до перемоги українського державотворчого руху. Якщо Д. Донцов узяв за взірець для «інтегральної» України режими, встановлені більшовиками та нацистами, апологетизував такі партії «орденського» типу, як ВКП(б) та НСДАП, які накинули свою волю народові й залізною рукою утримували його в послусі, то В. Липинський не цурався повністю зразків демократичного правління і звертав на них увагу співвітчизників. Отже, маємо підстави брати під сумнів цілковитий антидемократизм В. Липинського. Він критикував демократів, втім, як
і соціалістів та націоналістів, з позицій послідовного державника, який бачив руйнівні для України наслідки їхньої політики.
Д. Донцов і В. Липинський на основі аналізу визвольних змагань однаково зрозуміли, що здобуття Україною власної державності може статися лише за сприятливих зовнішньополітичних обставин, від того, як складатиметься ситуація в трикутнику «Україна – Росія – Захід». У творах обох авторів простежується критична налаштованість на політичну
й культурну традицію Росії. Особливо виразно ця налаштованість
присутня у працях Д. Донцова, який ще з дореволюційних часів надто негативно ставився до будь-яких контактів з Росією, закликаючи українців підтримати Центральні держави у війні з нею. Необхідно визначити, що деякі з його антиросійських випадів були досить влучними. Зокрема,
у брошурі «Культура примітивізму», виданій 1918 року в Черкасах, він справедливо критикував вади російського політичного менталітету, притаманні внаслідок історичних умов розвитку й іншим слов’янським народам колишньої Російської імперії, підкреслював його антидемократизм
і непослідовність.
«Рівність рабів перед сильним володарем і паном, – писав Донцов, – уходила за рівноправність вільних громадян, і легенда про «демократичну Росію» робила формальне спустошення серед вульгарно думаючої маси.
До того прилучалася нова легенда – про Росію – носительку політичного
і суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільності, природний вибух незадоволення у деспотично правленім краю – бралося за прояву колосальної духовної енергії, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму – за ознаку його відпорности
й великої життєвої сили. На Заході, з його усталеним порядком, кожна праця для його перебудови мусила пристосовуватися до залізних прав суспільного розвою, котрі диктували навіть її характер і тематику. В Росії сі права не обов’язували бодай для соціальних реформаторів, котрим там зачинають бути від гімназіяльної лави. Там мріялося про раптовий скок з царства кнута в царство свободи, там два рази по два могло бути не так, як в «гнілім» Заході, чотири, аж часом три, але часом зате й п’ять і навіть десять!
У газардовій психіці слов’янина взагалі, а українця зосібно, що не звикла шукати рятунку лише у власній силі (сим займаються «педанти» німці), Росія представлялася ще недавно країною мрій, а може, й землею обітованною. Дикість і некультурність там тягли до себе дикі і некультурні елементи тут» [259, 8]. Тому автор закликав українців орієнтуватися
а передусім на європейські країни, на їхню зовнішньополітичну поведінку. Оскільки ж Європа його часу була імперіалістичною, то він уважав, що майбутня незалежна Україна має стати імперіалістичним хижаком або загинути.
Не менш критично був налаштований і В. Липинський. Він, зокрема, не робив різниці між Російською і Радянською імперіями, вказуючи на те, що остання не тільки успадкувала всі вади своєї попередниці, а й довела їх до досконалості. Маються на увазі брак громадянських свобод, тоталітарна система організації суспільства, засилля бюрократичного апарату, механічне поєднання в одній державі багатьох етносів.
Разом з тим В. Липинський виявив розуміння, що міжнародну ситуацію «Україна зможе повернути собі на користь тільки тоді, коли вона в питаннях «Руського Сходу» буде чинником позитивним, будуючим, а не негативним
і руйнуючим, коли органічне, класократичне і національне відродження трьох Русей (в якому Україна має всі дані зайняти перше місце) зміцнить їх спільну союзну силу, а не ослабить цю силу в порівнянні з тією минулою «всеросійською» формою їх охлократичної і механічної «неделімої єдности», яку вони з великою шкодою для себе – були досі витворяли» [260, 329]. Учений прозорливо передбачав у майбутньому неминучий розпад Радянського Союзу, без якого не могли статися самовизначення націй, що формувалися з етносів, які входили до його складу. Водночас він бачив росіян природними союзниками українців у постімперську добу.
Тим самим В. Липинський відстоював тезу, що після розвалу Радянської імперії та створення в Росії, Україні і Білорусі політичних націй, тільки їхній подальший союз (без об’єднання в єдину державу) дасть змогу їм гідно репрезентувати себе на міжнародній арені. Він убачав історичну місію України в тому, щоб стати синтезатором західноєвропейських та східних – еліністично-візантійських культур. На його думку, реалізацією цього вкрай складного завдання українська держава започаткувала б нову історичну епоху на сході Європи й забезпечила б щасливе життя не тільки для себе самої, але й для всіх сусідніх народів.
Порівняльний аналіз творчої спадщини Д. Донцова та В. Липинського дає змогу оцінити можливість її застосування для сучасного українського державотворення. Оцінковим критерієм має бути історичний підсумок спроб застосувати обидві теорії у перебігу визвольних змагань.
Ідеологічний вплив Д. Донцова та В. Липинського на сучасне їм суспільство був неоднаковий. Якщо «чинний націоналізм» першого став
у міжвоєнний період провідною ідеологією молоді на західноукраїнських землях, то теоретичні розробки другого тривалий час залишалися відомими хіба що вузькому колу його однодумців-гетьманців.
Негативізм Д. Донцова лише на незначний період спромігся стати тим знаменом, під яким західноукраїнська молодь намагалася вибороти національну незалежність. Тимчасова регіональна популярність донцовізму не може бути аргументом га його користь в умовах сучасного державотворення. Практика довела, що «інтегральний націоналізм» мав деструктивний вплив на українське суспільство, спричинився до багатьох людських трагедій та об’єктивно заслуговує на негативну оцінку.
Не випадково в середині минулого століття його вплив в українському національному русі зійшов нанівець.
В. Липинський, котрий так само, як і Д. Донцов, не дав конкретної моделі українського державного устрою, яку він уважав би ідеальною, однак, висловив низку конструктивних думок щодо поліпшення української політичної атмосфери, зокрема, стосовно необхідності боротьби з етнічним націоналізмом і творення поліетнічної нації, об’єднаної територіально-державним критерієм. Ці його положення мають право на те, щоб бути використаними в практиці вітчизняного державотворення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Білинський А. Світ і ми: Аналіза української політики на тлі конфлікту вільної демократії з комунізмом. – Мюнхен; Чікаго: Орлик, 1963, 348 с. – С. 148.
2. Дві концепції української політичної думки: В’ячеслав Липинський – Дмитро Донцов. – Нью-Йорк: Наклад оборони і допомоги Україні Українського конгрессового комітету Америки, 1990. – 204 с. – С. 122.
3. Донцов Д. Націоналізм. – 3-є видання. – Лондон: Українська видавнича спілка; Торонто: Ліга визволення України, 1966. – 363 с. – С. 4.
4. Там само. – С. 194–199.
5. Там само. – С. 195.
6. Там само. – С. 194–199.
7. Там само. – С. 194–199.
8. Там само. – С. 119–195.
9. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага: видавництво Юрія Тищенка, 1944. – 271 с. – С. 5.
10. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк: Організація оборони чотирьох свобід, 1957. – 210 с. – С. 123.
11. Донцов Д. Агонія однієї доктрини // Літературно-науковий вісник. – 1924. – Т.83. – Кн. 1. – С. 63–66.
12. Донцов Д. Партія чи орден. – Б.м., Б.р. – 224 с. – С. 17.
13. Там само. – С. 67.
14. Там само. – С. 67.
15. Там само. – С. 9.
16. Moska M. The rulling class. – New York: Оrel, 1939. – 268 р. – P. 149.
17. Lipset M. Political Man: The social basis of politics. – London – New York: UAP, 1949. – 520 p. – P. 349.
18. Manheim K. Man and society in an age of reconstruction. – London: UAP, 1959. – 560 p. – P. 356.
19. Бочковський О. Наука про націю та її життя. – 2-е вид. – Нью-Йорк: Говерля, 1958. – 79 с. – С. 23–34.
20. Ортега-и-Гассет. Бунт мас / Пер. с исп. – М.: Просвещение, 1979. – 346 с. – С. 115.
21. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью Йорк: Організація оборони чотирьох свобід, 1957. – 210 с. – С. 202.
22. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага: видавництво Юрія Тищенка, 1944. – 271 с. – С. 122.
23. Там само. – С. 142–162.
24. Там само. – С. 152–153.
25. Там само. – С. 243–245.
26. Донцов Д. Єрихонський комплекс // Вісник. – 1939. – Т. 7. – Кн. 5. – 512 с. – С. 389.
27. Донцов Д. Хрестом і мечем: Твори. – Торонто: Ліга визволення України, 1967. – 319 с. – С. 276.
28. Липинський В. Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії Українського державного будівництва в ХVІІ століттю // Історичні студії та монографії. Том третій. – Відень: Б.в., 1920. – 304 с. – С. 181.
29. Липинський В. Хліборобська Україна. Зб. ІІ, ІІІ, і ІV. – Відень: Б. в., 1920 – 1921. – 418 с. – С. 262.
30. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Б.в., 1926. – 680 с. – С. 13.
31. Там само. – С. 130.
32. Там само. – С. 377.
33. Там само. – С. 421.
34. Там само. – С. 421.
35. Там само. – С. 421.
36. Там само. – С. 449–450.
37. Там само. – С. 419.
38. Там само. – С. 566.
39. Гірчак Є.Ф. Хвильовізм (Спроба політичної характеристики). – Харків: Б.в., 1930. – 326 с.
40. Тудор С. Блазні на пожарищі // Вікна. – 1930. – № 11. – С. 67–77; його ж. Про літературну ситуацію на західноукраїнських землях // Вікна. – 1930. – № 11. – С. 38–49.
41. Євдокименко В.Ю. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. Видання 2-е, випр. і доп. – К.: Наукова думка, 1968. – 239 с.; Дмитрук К.Є. Приречені: Буржуазно-націоналістичні та уніатські провокатори на послугах фашизму та імперіалістичної реакції. – Львів: Каменяр, 1981. – 327 с.; Дмитрук К.Є.. Утверджуючи ідеологію соціалістичного інтернаціоналізму. – К.: Політвидав України, 1987. – 293 с.; Иванченко И.Г. Буржуазный национализм – средство идеологической диверсии: Критика буржуазных националистических концепций и практики их использования в идеологической диверсии против СССР. – К.: Вища школа, 1985. – 255 с.; Римаренко Ю. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації. – К.: Наукова думка, 1974. – 383 с.; Симоненко Р. На утриманні реакції. (Український буржуазний націоналізм – ворог миру і суспільного прогресу.). – К.: Політвидав України, 1997. – 142 с.
42. Мазепа І. Підстави нашого відродження. Ч.2. – Б.м., Б.в. – 1949. – 118 с.
43. Armstrong J. Ukrainian nationalism. 3-rd. ed. – Eaglewood: UAP,
1990. – 271 р.; Motyl A. The Turn to the Right: The Ideogical Origins and Developments of Ukrainian Nationalism, 1919–1929. – New-York: Trident international, 1980. – 298 р.
44. Сосновський М. Дмитро Донців: політичний портрет: з історії розвитку ідеології українського націоналізму. – Торонто–Нью-Йорк: Trident international, 1974. – 419 с.
45. Бочковський О. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – 144 с.
46. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В двох томах. – К.: Основи, 1994. – 520 с.
47. Єндик Р. Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен: Українське видавництво, 1955. – 176 с.
48. Бойко Ю. Основи українського націоналізму. – Б.м.: Б.в. – 1951. –
128 с.
49. Маланюк Є. Дмитро Донцов (до 75-ліття). Передрук статті 1962 р. // «Розбудова держави». – 2003. – № 9–12. – С. 32–38.
50. Кузьо Т. ОУН в Україні, Дмитро Донцов і закордонна частина ОУН // «Сучасність». – 1992. – № 12. – С. 29–33.
51. Ребет Л. Світла і тіні ОУН. – Мюнхен: Б.в, 1964. – 246 с.; Ребет Л. Теорія нації // «Державність». – Л., 1997. – С. 58–76.
52. Ленкавський С. Філософічні підстави «Націоналізму» Донцова // «Розбудова нації». – 1928. – № 3–4. – С. 16–24.
53. Мартинець В. Ідеологія організованого і т.зв. волевого націоналізму: Аналітично-порівняльна студія. – Вінніпег: Новий шлях,
1954. – 200 с.
54. Рудко В. Донцов і Липинський // Harvard Ukrainian Studies. – 1985. – V.IX. – № 3–4. – P. 477–494.
55. Г. Васькович. Національна ідеологія Донцова // Дві концепції української політичної думки: В’ячеслав Липинський – Д. Донцов. – Нью-Йорк: Наклад оборони і допомоги Україні Українського конгрессового комітету Америки. – 1990. – С. 69–78.
56. Гунчак Т. Українська політична думка 1920-х: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм // «Сучасність». – 1986. – № 1. – С. 69–78.
57. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – К.: Стилос, 2001. – 584 с.
58. Потульницький В. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – 191 с.; Потульницький В. Нариси з української політології. – К.: Либідь, 1994. – 319 с.
59. Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. – К.: Інтел, 1994. – 259 с.
60. Горєлов М. Передвісники незалежної України. – К.: Наукова думка, 1996. – 324 с.
61. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття. – К.: «Ґенеза», 2000. – 360 с.; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь, 1999. – 351 с.
62. Безсмертний Р. Соціально-політичний устрій українського суспільства (концепція Д. Донцова) / Дис. канд. політ. наук: 23.00.01. – К.: Інтел, 1997. – 24 с.
63. Горєлов М., Моця О., Рафальський О. Цивілізаційна історія України. – К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2006. – 632 с.
64. Бурнатович О. Українська ідеологія революційної доби. – Відень: Б.в., 1922. – 452 с.
65. Забаревський М. (Дм. Дорошенко). В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. – Відень: Видавництво О. Жеребка, 1926. – 51 с. – С. 6.
66. Збірне видання У.С.Х.Д. – Ужгород: Б.в., 1931. – 405 с.
67. Босий В. В’ячеслав Липинський – ідеолог української трудової монархії. – Торонто: Canadian mozaik publication, 1951. – 159 с.
68. В’ячеслав Липинський: Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Матеріали міжнародної наукової конференції. Київ – Луцьк – Кременець, 2 – 6 червня 1992 р. – Київ-Філадельфія: Східноєвропейський дослідний інститут імені В. Липинського, 1994. – 284 с.
69. В’ячеслав Липинський в історії України (до 120 річчя з дня народження): Зб. Статей. – К.: Інстититут політичний і політологічних досліджень, 2002. – 240 с.
70. Галушко К. Консерватор на тлі доби. В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих». – К.: Темпора, 2002. – 288 с.
71. Масненко В. Історичні концепції М.С. Грушевського та В.К. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний вимір української політичної думки 1920-х років – К. – Черкаси: Брама – ІСУЕП, 2000. – 284 с.; Масненко В. Історична думка та націотворення в України (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.) – К. – Черкаси: Відлуння – Плюс,
2001. – 440 с.
72. Грушевський М. Наши требования // Освобождение России и украинский вопрос. – C.-Пб.: Б.и, 1907. – 165 с. – С. 86–89.
73. Міхновський М. Самостійна Україна. – Лондон: Б.в., 1967. – 341 с. – С. 38.
74. «Наш голос» (Львів). – 1910. – №1. – С. 13–16.
75. «Праця» (Львів). – 1909. – Ч.1. – С. 6–7.
76. Донцов Д. Школа та релігія. – Львів: Б.в., 1910. – 179 с. – С. 30–31.
77. Донцов Д. Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації. – К., 1918. – С. 43.
78. Там само. – С. 58.
79. Цит. за: Горєлов М. Передвісники незалежності України. – К.: «Либідь», 1996. – 348 с. – С. 62–63.
80. Там само. – С. 62–63.
81. Донцов Д. Енгельс, Маркс і Лассаль про «неісторичні нації». – Б.м.: Б.в. – 379 с. – С. 634.
82. Донцов Д. Модерне москвофільство. – Львів: Б.в., 1913. – 157 с. –
С. 29–30.
83. Донцов Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання. – Львів: Б.в., 1913. – 139 с. – С. 14.
84. Там само. – С. 17.
85. Драгоманов М. П. Собр. политич. соч. – Т. 2. – Париж: Б.и., 1906. – 598 с. – С. 424.
86. Государственная Дума. Стенографические отчеты. Часть ІІ. – Четвертый созыв, зас. 40, 19 февраля 1914 г. – СПб.: Б.и., 1914. – 1306 с. –
С. 915.
87. Вільна Україна (збірник). – Ч.1. – К.: «Либідь», 1954. – 298 с. –
С. 55.
88. Донцов Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання. – Львів: Б.в., 1913. – 139 с. – С. 3.
89. Донцов Д. Міжнародне становище України і Росія. – К.: Б.в., 1918. – 156 с. – С. 20.
90. Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет: з історії розвитку ідеології українського націоналізму. – Торонто–Нью-Йорк: Trident international, 1974. – 419 с. – С. 146.
91. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк: Організація оборони чотирьох свобід, 1957. – 210 с. – С. 77.
92. Там само. – С. 97.
93. Там само. – С. 97.
94. Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет: з історії розвитку ідеології українського націоналізму. – Торонто–Нью-Йорк: Trident international, 1974. – 419 с. – С. 185–191.
95. Мотиль О. Дмитро Донцов // «Політологічні читання». – 1992. –
№ 1. – С. 270–293.
96. Донцов Д. Націоналізм. – 3-є видання. – Лондон: Українська видавнича спілка; Торонто: Ліга визволення України, 1966. – 363 с. – С. 13, 17, 19.
97. Там само. – С. 19.
98. Там само. – С. 19.
99. Там само. – С. 230–231.
100. Там само. – С. 267, 263.
101. Там само. – С. 258.
102. Там само. – С. 258.
103. Там само. – С. 263–264.
104. Там само. – С. 278.
105. Там само. – С. 280, 283.
106. Там само. – С. 284–290.
107. Там само. – С. 284.
108. О. Бочковський. Сучасний «націоналізм» як світова загроза. – «Соц.-Демократ», Ч.ХІІІ – ХІV. – 1933. – С. 93–104. – С. 95.
109. Там само.
110. Мазепа І. Підстави нашого відродження. Ч. 2. – Б.м., Б.в. – 1949. – 118 с. – С. 100.
111. Донцов Д. Хрестом і мечем: Твори. – Торонто: Ліга визволення України, 1967. – 319 с. – С. 98.
112. Мазепа І. Підстави нашого відродження. Ч. 2. – Б.м., Б.в. – 1949. – 118 с. – С. 101.
113. ЦДАВО України. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 1.
114. Мартинець В. Замітки майбутньої конференції українських націоналістів // Національна думка. – Ч. 7–8. – 1927. – С. 28–45. – С. 31.; Андрієвський Д. Засади організації // Національна думка. – Ч. 9. – 1927. –
С. 1–2.
115. Там само. – С. 1–2.
116. Там само. – Ч. 10. – С. 13.
117. Там само. – С. 18–19.
118. Шанковський Л. Похідні групи ОУН: Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941–1943 рр. – Мюнхен: Український самостійник, 1958. – 369 с. – С. 21–23.
119. Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. – Б.м.: Б.в., 1927. – 390 с. – С. 208.
120. Там само.
121. «Розбудова нації». – 1928. – Ч. 5. – 279 с. – С. 159.
122. Сціборський М. Націократія. – ІІ видання. – Прага: Б.в, 1942. –
245 с. – С. 72.
123. Там само. – С. 73.
124. Там само. – С. 109.
125. Там само. – С. 138.
126. Там само. – С. 141.
127. Там само. – С. 151.
128. Там само. – С. 153.
129. «Визвольний шлях». – 1983. – № 8. – 985 с. – С. 910.
130. Мазепа І. Підстави нашого відродження. Ч. 2. – Б.м., Б.в. – 1949. – 118 с. – С. 104–105.
131. Національна думка. – 1926. –Ч. 3. – 56 с. – С. 28.
132. Маркусь В. Півстоліття ОУН (1929–1979). – К.: Наукова думка. – 293 с. – С. 50.
133. Вассиян Ю. Твори. Степовий сфінкс // Вассиян Ю. Суспільно-філософічні нариси. –Чікаго: Б.в, 1958. – 92 с. – С. 80.
134. «Вістник». – 1936. – Квітень. – С. 296–297.
135. Донцов Д. Хрестом і мечем: Твори. – Торонто: Ліга визволення України, 1967. – 319 с. – С. 123.
136. Там само. – С. 129–130.
137. Там само. – С. 179.
138. «Наша боротьба». – Ч. 2. – 1946. – С. 125
139. Горєлов М. Передвісники незалежної України. – К.: Наукова думка, 1996. – 324 с. – С. 80.
140. Ребет Л. Світла і тіні ОУН. – Мюнхен: Український самостійник, 1964. – 131 с. – С. 88.
141. Білинський А. Світ і ми. Аналіза української політики на тлі конфлікту вільної демократії з комунізмом. – Мюнхен; Чікаго: Орлик,
1963. – 348 с. – С. 148.
142. Програма і устрій Організації Українських Націоналістів. – Б.м.: Б.в., 1940. – 58 с. – С. 34.
143. ЦДАВО України. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 784. – Арк. 36.
144. Сціборський М. Націократія. – ІІ видання. – Прага: Б.в, 1942. –
245 с. – С. 25.
145. Борковський Р. Вступ //Кричевський Р. Організація Українських Націоналістів в Україні, ОУНз і ЗЧ ОУН: Причинок до історії українського націоналістичного руху. – Львів: Меморіал, 1991. – 116 с. – С. 7–8.
146. Шанковський Л. Похідні групи ОУН: Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941–1943 рр. – Мюнхен: Український самостійник, 1958. – 369 с. – С. 21–22.
147. Цит. за: «Сучасність». – 1983. – № 7. – С. 113–114, 127–128.
148. Полтава П. Елементи революційности українського націоналізму // У збірці «Причиники до суспільного мислення». – Т. ІІ. – Лондон: Б.в,
1991. – 429 с. – С. 311–312.
149. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Б.в., 1926. – 680 с. – С. 519.
150. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага: видавництво Юрія Тищенка, 1944. – 271 с. – С. 63.
151. Там само. – С. 6–7.
152. Ортега-и-Гассет. Х. Эстетика. Философия культуры. – М.: Радуга, 1991. – 639 с. – С. 300.
153. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага: Видавництво Юрія Тищенка, 1944. – 271 с. – С. 76.
154. Там само. – С. 244.
155. Там само. – С. 259.
156. Мазепа І. Підстави нашого відродження. Ч. 2. – Б.м., Б.в. – 1949. – 118 с. – С. 112.
157. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага: Видавництво Юрія Тищенка, 1944. – 271 с. – С. 118.
158. Донцов Д. Націоналізм. – 3-є видання. – Лондон: Українська видавнича спілка; Торонто: Ліга визволення України, 1966. – 363 с. –
С. 164–165.
159. Д. Дух нашої давнини. – Прага: Видавництво Юрія Тищенка,
1944. – 271 с. – С. 152–153.
160. Там само. – С. 250.
161. Там само. – С. 252.
162. Там само. – С. 262–263.
163. Herold (Warsaw). – 1931. – No. 2. – Р. 140.
164. Bilas L. The Intellectual Development of V. Lypyns’kyj: His World View and Political Activity before World I. The Political and Social Ideas of Vjaceslav Lypyns’kyj // Harvard Ukrainian Studies. – Vol. IX. – No. 3–4. –
Р. 37. – December 1985.
165. Там само. – С. 38.
166. Dmytro Dorosenko. «Waclaw Lipinski» // Biuletyn Polsko-Ukrainski, 1934, nos. 9 (44), 11 (46).
167. Липинський В. Україна на переломі. 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю // Історичні студії та монографії. Том третій. – Відень: Б.в., 1920. – 304 с. – С. 5.
168. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – Мюнхен: Меморіал, 1973. – 295 с. – С. 140–141.
169. Білас Л. Вступний есей «Краків, Женева і філіяція Кричевського» до другого тому «Творів» В’ячеслава Липинського. – Філадельфія: Плюс, 1980. – 169 с. – С. 21–31.
170. Lypynskyj Archives, W. K. Lypynsky East European Research Institute (Philadelphia), roll I. – S. 95.
171. Jaskolski М. Historia-narod-panstwo: Zarys syntezy mysli politycznej konservatystow krakowskich w latach 1866–1934. – Cracow, 1981. – Р. 102–105.
172. Липинський В. Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії Українського державного будівництва в ХVІІ століттю // Історичні студії та монографії. Том третій. – Відень: Б.в., 1920. – 304 с. – С. 5.
173. Білас Л. Краків, Женева і філіяція «Кричевського». До родовідної мислення В. Липинського // Липинський В. Твори. Історична секція. – Філадельфія: Плюс, 1980. – Т. 2. – 518 с.
174. Масненко В. Методологічні засади історичної концепції В’ячеслава Липинського // В’ячеслав Липинський в історії України. – К.: Ґенеза, 2002. – С. 89–98. – С. 95.
175. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Б.в., 1926. – 680 с. – С. 469.
176. Липинський В. Україна на переломі. 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю // Історичні студії та монографії. Том третій. – Відень: Б.в., 1920. – 304 с. – С. 5.
177. Там само. – С. 22.
178. Там само. – С. 23.
179. Липинський В. Твори, архіви, студії. – Київ-Філадельфія: Темпора, 1994. – 346 с. – С. 44.
180. Липинський В. Україна на переломі. 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю // Історичні студії та монографії. Том третій. – Відень: Б.в., 1920. – 304 с. – С. 28.
181. Там само. – С. 28–29.
182. Горєлов М. Епоха Богдана Хмельницького в оцінці В. Липинського // В’ячеслав Липинський в історії України. – К.: Генеза, 2002. – С. 49–58. – С. 56.
183. Липинський В. Україна на переломі. 1657 – 1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю // Історичні студії та монографії. Том третій. – Відень: Б.в., 1920. – 304 с. – С. 40.
184. Там само. – С. 89.
185. Безрідний В. Другий акт // Harvard Ukrainian Studies. – Vol. IX – Nos. 3–4. – December 1985. – С. 135–147. – C. 143.
186. Липинський В. Україна на переломі. 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю // Історичні студії та монографії. Том третій. – Відень: Б.в., 1920. – 304 с. – С. 130.
187. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Б.в., 1926. – 680 с. – С. 516.
188. Липинський В. Україна на переломі. 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю // Історичні студії та монографії. Том третій. – Відень: Б.в., 1920. – 304 с. – С. 98–99.
189. Там само. – С. 147.
190. Там само. – С. 67–68.
191. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – Мюнхен: Меморіал, 1973. – 295 с. – С. 149–150.
192. Залуцький Р. В’ячеслав Липинський і його відношення до українства // В’ячеслав Липинський. Історична спадщина і сучасна
Україна. – Київ–Філадельфія: Східно-Європейський дослідний інститут імені В.К. Липинського, 1999. – С. 75–87. – С. 83.
193. Пеленський Я. Спадщина В’ячеслава Липинського і сучасна Україна // В’ячеслав Липинський. Історична спадщина і сучасна Україна. – Київ–Філадельфія: Східно-Європейський дослідний інститут імені В.К. Липинського, 1999. – С. 72–83. – С. 77.
194. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Б.в., 1926. – 680 с. – С. 13.
195. Націоналізм, патріотизм і шовінізм (Лист п. В. Липинського до п. Богдана Шеремета, писаний у Файхенав дня 12.ХІІ.1925 у відповідь на поставлене питання) // Сучасність. – 1992. – № 6. – С. 4–8. – С. 6.
196. Партії // Хліборобська Україна. – Відень: Б.м., 1920. – 348 с. –
С. 64.
197. Нарис програми Української Демократичної Хліборобської партії // Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Довідник. – Х.: Фенікс, 2001. – С. 35–90. – С. 78.
198. Шемет С. До історії Української Демократично-Хліборобської партії: довідкові матеріали. – К.: ТОВ «Міжнародна фінансова агенція», 1993. – 376 с. – С. 134.
199. Там само. – С. 135.
200. Там само. – С. 134.
201. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Б.в., 1926. – 680 с. – С. 140–152.
202. Чижевський Д. В’ячеслав Липинський. – Дзвони (Львів). – 1932. – №6 (15). – С. 450–462. – С. 451.
203. В’ячеслав Липинський. Твори, архіви, студії. – Т. 1. – С. 50–51.
204. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Б.в., 1926. – 680 с. – С. 36.
205. Липинський В. Твори, архіви, студії. – Київ-Філадельфія: Темпора, 1994. – 346 с. – С. 98.
206. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Б.в., 1926. – 680 с. – С. 13.
207. Липинський В. Релігія і Церква в історії Украї