ДИСТРИБУЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ФОНЕМ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Короткий опис

Львівський національний університет
імені Івана Франка

На правах рукопису

Сеньків Степан Степанович

УДК 811.161.2’344.2’342.4 (043)

ДИСТРИБУЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ФОНЕМ
В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність: 10.02.01 українська мова

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник: Терлак З. М.
доцент, кандидат філологічних наук

Львів 2004

Зміст
Вступ 3
1. Теоретичні основи дослідження дистрибуції приголосних фонем 8
1.1.Система приголосних фонем в українській мові 8
1.2.Дистрибуція приголосних фонем як об’єкт наукового вивчення 27
2. Дистрибутивні структури приголосних фонем в українській мові 50
2.1. Початкові дистрибутивні структури приголосних фонем 50
2.2. Інтервокальні дистрибутивні структури приголосних фонем 78
2.3. Кінцеві дистрибутивні структури приголосних фонем 131
Висновки 155
Список використаної літератури 166
Додатки 188

Вступ

Актуальність дослідження. Сполучуваність як властивість мовних одиниць нижчого рівня поєднуватися між собою при утворенні одиниць вищого рівня становить одну з фундаментальних властивостей мовної системи. Дослідження сполучуваності як відображення синтагматичних відношень між мовними одиницями дозволяє ідентифікувати мовні елементи, визначити їх приналежність до певних таксономічних класів, виявити характерні для кожної мови закономірності їх поєднання. У характері сполучуваності мовних елементів, таким чином, вбачають важливу типологічну ознаку мови.
Розглядаючи сполучуваність як один із основних чинників структури мови, лінгвісти вивчають її прояви на всіх рівнях мовної системи. На особливу увагу заслуговує сполучуваність одиниць фонологічного рівня. Основи вивчення дистрибуції фонем закладені в працях М.С.Трубецького, який вважав, що „сполучуваність фонем підпорядковується в будь-якій мові своїм особливим законам або правилам, які мають значення тільки для цієї мови і які необхідно встановлювати для кожної мови окремо”[1], бо „правила сполучуваності накладають на кожну мову особливий відбиток”[2].
Останнім часом виокремився окремий напрямок у вивченні закономірностей поєднання фонем між собою − синтагматична фонологія, завданням якої є дати вичерпний опис дистрибутивних структур голосних і приголосних фонем на матеріалі різних мов. Адже в характері сполучуваності фонем яскраво виявляється національна специфіка мови. Дистрибутивний аналіз фонологічної системи мови дає можливість зробити висновки про закономірності фонологічної структури слова і складу в конкретній мові, виявити і описати наявні в ній фонемосполуки, окреслити тенденції в розвитку сполучуваності фонем.
На матеріалі української мови сполучуваність фонем уже була об’єктом вивчення у працях В. Перебийніс („Частота і сполучуваність фонем української літературної мови”, „Повторюваність фонем і структура слова в сучасній українській мові”, „Дослідження системи фонем української мови структурними методами”, „Кількісні та якісні характеристики системи фонем української літературної мови”), Н. Тоцької („Сучасна українська літературна мова: фонетика, орфоепія, графіка, орфографія”), М. Мура­вицької („Частота двофонемних кінцевих сполук сучасної української мови”), Л. Гриднєвої („Розподіл голосних, приголосних та пропусків у сучасному українському мовленні”), І. Савченко („Фонемний аналіз трифонемних словоформ”, „Структура та статистичні характеристики чотирифонемних словоформ і морфем української мови”), Т. Старака („Особливості початкових сполучень приголосних фонем в українській мові”), П. Вовк („Теорія центрів і периферій фонологічгої та акцентологічної системи”) та ін., у яких проаналізовано окремі аспекти української фонемотактики на сучасному етапі розвитку української мови. Проте характер висновків, до яких приходять учені, залежить від багатьох умов від фонологічної школи, до якої належить дослідник, від прийнятого ним розуміння системи фонем, від джерельної бази та відображених у ній правил орфографії тощо. Поза увагою дослідників залишилися питання історичного розвитку сполучуваності українських фонем, особливості функціонування фонемних структур у мовленні. Усе це зумовлює актуальність і потребу подальших студій для виявлення універсальних і часткових закономірностей, що характеризують центр і периферію фонологічної структури української мови.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано в рамках наукової теми кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка „Лексико-граматична і фонетична структура української мови” (реєстраційний номер 0103U005955).
Мета дисертаційної роботи − проаналізувати сполучуваність приголосних фонем української мови в діахронії і синхронії, виявити особливості їх функціонування в мовленні.
Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:
1) на лексичному матеріалі, що репрезентує різні часові зрізи, дослідити структуру консонантних сполучень на початку, в середині і в кінці слова; з’ясувати причини виникнення нових груп приголосних у різних позиціях слова;
2) виявити частотність уживання консонантних груп у кожній позиції зокрема;
3) визначити закономірності сполучуваності приголосних фонем в українській мові і виявити чинники, що накладають обмеження на сполучуваність окремих приголосних фонем;
4) простежити активність консонантних сполучень у різноструктурних власне українських і запозичених словах і виявити характер їх реалізації в мовленні;
5) встановити інвентар консонантних сполучень, що функціонують в українській мові в різних позиціях слова на різних часових зрізах.
Об’єкт дослідження − сполучуваність приголосних фонем на різних часових зрізах.
Предмет дослідження − структура консонантних сполучень на початку, в середині та в кінці слова в діахронії та синхронії.
Джерельною базою дисертаційної праці стали „Словарь української мови” за ред. Б. Грінченка у чотирьох томах (1907−1909), „Правописний словник” Г. Голоскевича, „Орфографічний словник української мови” (К., 1999), „Орфоепічний словник” М. Погрібного (К., 1984). „Інверсійний словник української мови” (К., 1985), „Словник іншомовних слів” за ред. О. Мельничука (К., 1985), „Словник-довідник з культури української мови” Д.Гринчишина, А. Капелюшного, О. Сербенської, З. Терлака (Львів, 1996).
Методи дослідження. У роботі використано описово-аналітичний метод з елементами порівняльного і статистичного аналізу, а також застосовано методику лінгвістичного моделювання.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації проаналізовано дистрибуцію приголосних фонем на різних часових зрізах, виявлено певні закономірності в характері української фонемотактики, простежено особливості реалізації консонантних фонемосполук у мовленні.
Практичне значення одержаних результатів. Результати проведеного дослідження можна використати при написанні підручників і навчально-методичних посібників з фонетики, фонології і орфоепії української мови, для підготовки спецкурсів і спецсемінарів з української синтагматичної фонології, а також у процесі кодифікації орфографічних і граматичних норм української мови.
Апробація роботи. Усі розділи дисертації обговорено на засіданні кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка.
Окремі положення дисертації апробовано на таких конференціях, наукових читаннях і семінарах: 1. Щорічні звітні наукові конференції кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 1999−2003). 2. Наукові читання „Актуальні питання українського мовознавства”, присвячені 65-річчю від дня народження проф. Панько Т. І. (Львів, 2000). 3. Всеукраїнська наукова конференція „Функціонально-категорійна граматика української мови” (Луцьк,2002). 4. Наукові семінари викладачів і аспірантів кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка.
Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено в чотирьох публікаціях, уміщених у фахових виданнях.
Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури і двох додатків. Обсяг основного тексту − 165 сторінок; список використаної літератури 22 сторінки; додатки 72 сторінки.

[1] Трубецкой Н. С. Основі фонологии. − 2-е изд. − М., 2000. − С. 265.

[2] Там само. − С. 270.

Список літератури

Висновки

Аналіз дистрибуції приголосних фонем у різних позиціях слова на лексичному матеріалі, що репрезентує собою різні часові зрізи функціонування української мови, дає можливість зробити такі висновки:
1. Різні аспекти сполучуваності приголосних фонем української мови вже були об’єктом уваги мовознавців (В. Перебийніс, Н. Тоцька, Н. Муравицька, Л. Гриднєва, І. Савченко, Т. Старак, П. Вовк та ін.), проте характер результатів, до яких приходять вчені, залежить від фонологічної школи, ідеї якої поділяє дослідник, від прийнятого ним розуміння системи фонем у сучасній українській мові, від джерельної бази, яка є об’єктом вивчення дистрибутивних можливостей приголосних фонем, від тих орфографічних норм, які репрезентують аналізовані тексти того чи іншого періоду. Якщо структура консонантних сполук в початкових формах слова досліджена більшою мірою, то групи приголосних, що виникають у процесі словотворення і словозміни, далеко ще не всі виявлені і проаналізовані. Не розкрита достатньо проблема історичного розвитку сполучуваності приголосних та особливості функціонування консонантних структур у мовленні. Усе це зумовлює потребу подальшого наукових студій для виявлення всіх можливих консонантних сполук у різних позиціях слова, в різних його формах, а також на різних часових зрізах. Дистрибутивний аналіз приголосних фонем дасть можливість уточнити їх систему, допоможе встановити основні законо­мірності української фонемотактики, сприятиме об’єктивнішій кодифікації орфографічних, орфоепічних і граматичних норм української мови.
2. Аналіз проведено на базі тієї системи приголосних фонем, яка теоретично обґрунтована в працях П. П. Коструби. Дотримуємося погляду, що в українській мові немає довгих, а також м’яких губних, передньоязикових шиплячих, задньоязикових і горлових фонем.
3. Поняття сполучуваності як поєднуваності мовних елементів одних з одними і дистрибуції як сукупності всіх оточень, у яких може зустрічатися мовна одиниця, на фонологічному рівні збігаються, тому в дисертації термінологічні сполучення „дистрибуція фонем” і „сполучуваність фонем” уживаємо як синонімічні. При встановленні характеру сполучуваності приголосних фонем послуговуємося терміном „валентність”, під якою розуміємо здатність фонеми поєднуватися з іншими фонемами. Валентні особливості українських приголосних запрограмовують множину фонем, що здатні передувати певній фонемі або розташовуватися після неї.
4. Аналіз сполучуваності приголосних доцільно проводити в межах одного фонетичного складу, однієї морфеми, на стику морфем. Це дозволить об’єктивізувати характер розміщення приголосних у межах однієї консонантної групи.
5. Консонантні групи фонем, які репрезентує зібраний фактичний матеріал, неоднорідні за походженням. Частину з них українська мова успадкувала ще з праслов’янської доби, а частина виникла вже на ґрунті староукраїнської мови внаслідок процесу занепаду зредукованих голосних. Чимало консонантних структур з’явилося в українській мові в результаті численних лексичних запозичень, які проникали в українську мову в різні періоди її розвитку, але особливо активізувалися протягом останнього часу. Порівняння лексичної бази, яку фіксують лексикографічні джерела ХІХ-ХХ ст., засвідчує, що кількість консонантних груп суттєво збільшується у напрямку до сьогодення. Це зумовлено введенням до реєстру словників багатьох іншомовних загальних і власних назв, які містять нові, не характерні для української мови сполуки приголосних фонем.
6. При дослідженні сполучуваності приголосних фонем доцільно розрізняти центр і периферію лексичної системи української мови. Власне українські і давніше запозичені слова формують центр її лексичної системи, і ту сполучуваність приголосних, яку вони відображають, можна вважати характерною для української фонологічної синтагматики. Застарілі, рідковживані, діалектні і новозапозичені слова формують периферію лексичної системи української мови, тому зафіксована в них сполучуваність приголосних не є типовою для української мови.
7. Аналіз дистрибутивних структур приголосних фонем підтвердив, що українська мова накладає певні обмеження на їх сполучуваність у початковій, інтервокальній і кінцевій позиції слова і словоформи. Виявлені групи приголосних відзначаються різною частотністю вживання і перебувають у прямій залежності від функціональних характеристик окремих елементів лексичної системи.
8. Кількість приголосних фонем на початку слова обмежена, найчастіше тут виступають двофонемні структури, рідше три- і чотирифонемні. Кількість можливих консонантних структур у цій позиції теж обмежена. Найширший діапазон сполучуваності притаманний початковим фонемам /в/, /з/, /с/, які репрезентують префіксальну частину слова. Інші приголосні рідко виступають на початку консонантних структур, а фонеми /з′/, /ʒ′/, /р′/, /д′/ взагалі не сполучаються з приголосними на початку слова.
У словах, що становлять центр лексичної системи української мови, найчастіше вживаються такі групи приголосних: а) двокомпонентні: /бл/, /бл'/, /бZÜ/, /бр/, /бр'/, /бг/; /пт/, /пс/, /пс'/, /пл/, /пл'/, /пн/, /пш/, /пч/, /пр/, /пр'/, /пй/, /пх/; /фт/, /фл/, /фл'/, /фр/, /фр'/; /мл/, /мл'/, /мн/, /мж/, /мч/, /мр/, /мр'/, /мй/; /дб/, /дв/, /дм/, /дл/, /дл'/, /дн/, /дн'/; /тв/, /тм/, /тл/, /тл'/, /тн/, /тн'/, /тч/, /тр/, /тр/; /ʒб/, /ʒв/; /цв/, /цм/, /цн/; /лж/; /ц'в/, /ц'к/; /жб/, /жв/, /жм/, /жд/, /жд'/, /жл/, /жн/, /жн'/, /жр/; /шп/, /шв/, /шм/, /шт/, /шл/, /шл'/, /шн/, /шр/, /шк/, /шх/; /ǯб/, /ǯм/, /ǯг/; /чв/, /чм/, /чл/, /чк/, /чх/; /рв/, /рт/, /рж/, /т'м/, /т'х/, /л'в/, /л'л'/, /л'н'/, /йм/, /йд/, /йт/, /йн'/, /йш/, /кв/, /км/, /кс/, /кс'/, /кл/, /кл'/, /кн/, /кн'/, /кр/, /кр'/, /ґв/, /ґл/, /ґл'/, /ґн/, /ґн'/, /хв/, /хм/, /хт/, /хл/, /хл/, /хн/, /хн'/, /хр/, /хр'/, /гв/, /гм/, /гл/, /гл'/, /гн/, /гн'/, /гр/, /гр'/; б) трикомпонентні: /вбг/, /вбй/, /вбл/, /вбр/, /вбр'/, /ввй/, /вгл/, /вгв/, /вгл'/, /вгн/, /вгн'/, /вгр/, /вгр'/, /вдв, вдм/, /вдр/, /вдр'/, /вжн/, /вжн'/, /взв/, /взг/, /взд/, /взн/, /вкв/, /вкл/, /вкл'/, /вкр/, /вкр'/, /вмр/, /вмл'/, /вмй/, /впр/, /впл/, /впл'/, /впн/, /впн'/, /впр'/, /впх/, /впй/, /вск/, /всл/, /всл'/, /всм/, /вст/, /вст'/, /втр/, /втк/, /втч/, /втл/, /втн/, /втр'/, /вчв/, /вшл'/, /вшн/, /вшт/, /вшч/, /вшп/, /вхл'/; /звй/, /збл/, /збл'/, /збр/, /згв/, /згл/, /згл'/, /згн/, /згн'/, /згр/, /згр'/, /здв/, /зZв/, /здм/, /здр/, /здр'/, /зжм/, /змр/, /змй/, /зпр/, /зск/, /зсл/, /зсп/, /зст/, /зчл/, /зшт/, /зшч/, /зґв/; /сгр/, /скв/, /скл/, /скл'/, /скн/, /скн'/, /скр/, /скр'/, /спл/, /спл'/, /спр/, /спр'/, /спй/, /ств/, /стл'/, /стл/, /стр/, /стр'/, /ст'м/, /схр/, /схм/, /схл/, /схл'/, /схв/, /сфр/.
Не характерні для української мови початкові сполуки /бж/, /бз/, /бз'/, /вʒ/, /вґ/, /пф/, /пт'/, /вǯ/, /вґ/, /фй/, /ǯв/, /жг/, /жґ/, /жǯ /, /йн/, /тб/, /т'в/, /тс/, /сб/, /сц'/, /мг/, /ндж/, /рǯ /, /нг/, /с'й/, /с'к/, /шн'/, /рд/, /л'й/, /кт/, /кз/, /кй/, /ґз/, /ґз'/, /ґр'/, /ґл'/, /гд/, /ґд/, /ц'м/, /чл'/; /шкв/, /шкр/, /шкр'/, /ткн/, /тхн/, /тхн'/, /пхн/, /мст/, /мшч/, /йшл/, /чхн/, /тпр/, /тсс/, цсс/, /фрр/, /шпр/, шпл'/, /штр/, /кхм/, /кшт/, /мс'й/), /бзд/, /бзд'/, /бжд/, /жґр/, /зґл'/, /зґр/, /зсм/, /мгл/, /пст/, /пшт/, /чвй/.
Консонантні структури, що входять до складу однієї морфеми, менш характерні для української мови, причому приголосні розташовуються у них у порядку висхідної гучності. Якщо порядок розташування приголосних суперечить цьому закону, то в таких консонантних сполуках з’являються вставні або приставні голосні. Притаманне українській мові чергування префіксів в- / у- / уві-, з- / зі- / із- дає можливість уникнути збігу незручних для вимови сполук приголосних, особливо в чотирикомпонентних моделях (/впхн/, /вскл/, /встр/, /встр'/, /вткн/, /вшкв/, /вшкр/, /вшкр'/, /вштр/, /вздр'/; /зскр/, /зскр'/, /зстр/, /зшкр/, /зшкр'/).
Аналіз сполучуваності компонентів початкових консонантних структур за диференційними ознаками місця і способу творення, дзвінкості і глухості, твердості і м’якості дозволив виявити закономірності їх поєднання в початковій позиції слова.
9. Інтервокальні консонантні групи в три з половиною рази перевищують кількість початкових дистрибутивних структур. Найчастіше тут виступають трифонемні сполуки, а двофонемні рідше, ще рідше чотири- і п’ятифонемні. У системі двофонемних сполук можуть поєднуватися між собою всі фонеми, крім початкових /ʒ'/ і /р'/, а трифонемні структури не можуть починатися фонемами /ʒ/, /ʒ'/, /р'/, а закінчуватися на /ʒ/ і /ʒ'/. Характер консонантних сполук залежить від того, чи вони входять до складу однієї морфеми, чи розташовані на стику морфем (префікс + корінь, корінь + суфікс, частини складноскороченого слова).
Серед двофонемних сполук характерними для української мови є такі інтервокальні консонантні групи: /н'н'/, /ст/, /ст'/, /шс'/, /л'н/, /чн/, /рн/, /нт/, /шч/, /вн/, /т'с'/, /дн/, /чк/, /нк/, /тр/, /ск/, /нн/, /пр/, /нц'/, /рк/, /тн/, /гр/, /рт/, /кт/, /йн/, /кр/, /сн/, /пл/, /зн/, /рм/, /чц'/, /зм/, /тк/, /бр/, /др/, /сл/, /вл'/, /пл'/, /н'к/, /кл/, /нд/, /вк/, /дк/, /бн/, /вц'/, /гн/, /бл/, /рц'/, /рг/, /сп/, /жн/, /гл/, /вл/, /мн/, /зв/, /нц/, /бл'/, /вт/, /дн'/, /рб/, /зк/, /лк/, /шк/, /ц'к/, /кс/, /йк/, /нг/, /рн'/, /зп/, /рд/, /вн'/, /см/, /мп/, /вй/, /тн'/, /л'н'/, /пн/, /тр'/, /тл/, /нч/, /дл/, /дм/, /нс/, /св/, /кн/, /рч/, /рв/, /пт/, /дв/, /сл'/, /тв/, /зд/, /зб/, /вч/, /йц'/, /дц'/, /т'т'/, /тц'/, /чн'/, /мб/, /мл'/, /шн/, /л'ц'/, л'л'/, /л'к/, /дп/, /рс/, /зл/, /рп/, /рх/, /вц/, /л'т/, /хн/, /вр/, /шт/, /йм/, /рж/, /рл/, /гл'/, /рш/, /бк/, /дс/, /бм/, /мй/, /рф/, /лц'/, /мк/, /жн'/, /хр/, /дб/, /дч/, /йд/, /кл'/, /хл/, /зг/, /мл/, /зт/, /пк/, /н'ц'/, /хт/, /рц/.
Не типовими для української мови є сполуки приголосних /жр/, /ґл'/, /ґн/, /йз'/, /чл'/, /лх/, /цт/, /йт'/, /йр'/, /жс/, /лв/, /лф/, /лт'/, /л'д'/, /л'з'/, /с'й/, /зз'/, /з'м/, /тп/, /дʒ/, /фг/, /кх/, /йǯ/, /шт'/, /н'ш/, /з'т/, /т'б/, /д'г/, /фк/, /фт'/, /мх/, /тх/, /дʒ'/, /фс/, /гч/, /гд'/, /гб/, /хс'/, /хш/, /хг/, /кп/, /чт/, /чб/, /жр'/, /жз/, /н'ʒ'/, /нʒ'/, /л'р/, /л'х/, /цр/, /ц'н/, /с'т/, /т'т/, /д'й/, /фн'/, /пм/, /бʒ'/, /гц/, /кф/, /кй/, /шй/, /шг/, /жп/, н'г/, /лд'/, /лз'/, /ц'ц'/, /цз/, /цб/, /ц'м/, /сш/, /с'н/, /т'й/, /д'б/, /фй/, /фц'/, /мж/, /бд'/, /гг/, /хп/, /хй/, /хб/, /йж/, /йд'/, /рр'/, /чр/, /шр/, /жй/, /жд'/, /нн'/, /нʒ/, /н'з'/, /н'т/, /н'ʒ/, /л'ǯ/, /цц/, /цп/, /с'д/, /зʒ'/, /тй/, /д'л/, /д'ч/, /фп/, /фч/, /мз'/, /пб/, /пд/, /пж/, /ґв/, /ґл/, /хз/, /хц/, /хф/, /кж/, /р'к/, /рʒ/, /чц/, /чд/, /шц/, /жт/, /жґ/, /нр'/, /лн'/, /л'л/, /цф/, /цл'/, /цл/, /цд/, /ǯл'/, /ǯм/, /ʒк/, /сч/, /с'б/, /з'ц'/, /зʒ/, /з'й/, /тт'/, /тз/, /тж/, /т'в/, /т'ч/, /т'г/, /д'з'/, /д'ц'/, /фф/, /фс'/, /фз/, /фв/, /фб/, /фр'/, /вʒ'/, /пв/, /бз'/.
Трифонемні інтервокальні структури є найчисленнішими, але в межах однієї формеми виступають рідко, найчастіше ж вони розташовуються на стику морфем і становлять собою поєднання а) кінцевих приголосних префіксів об-, в-, пів- напів-, спів-, перед, від-, під-, понад-, над-, між-, роз-, без-, воз-, най-, транс-, пан- і початкових фонем кореня слова; б) кінцевих приголосних кореня і початкових суфіксальних приголосних -ськ-, -ну-, -н-, -к-, -л-, -лив-, -ти, -ся; в) приголосних на стику частин складних і складноскорочених слів.
Частина трикомпонентних інтервокальних консонантних сполук виникає внаслідок чергування приголосних у процесі формотворення. Дистрибутивна структура трифонемних консонантних сполук, що виступають у запозичених лексемах у межах однієї морфеми або на стику складних слів, не характерна для української мови і формує периферію її консонантної синтагматики.
Чотирифонемні інтервокальні консонантні групи в українських лексемах виступають рідко. Вони теж виникають внаслідок збігу приголосних на межі морфем. У творенні таких похідних слів беруть участь префікси об-, над-, під-, від-, без-, роз-, напів-, нав-, с-, контр-, суфікси -ств-, -ськ-, -щин-, -к-. Рідше чотирифонемні сполуки виникають на межі складних і складноскорочених слів, а також унаслідок фонетичних чергувань при словозміні. Незначна частина чотирифонемних сполук виступає в поодиноких іншомовних запозиченнях.
П’ятифонемні інтервокальні групи приголосних виступають в поодиноких складних словах, а також на межі морфем у похідних утвореннях, одним із компонентів яких є слово чи морфема іншомовного походження.
Аналіз сполучуваності складових компонентів в інтервокальних консонантних групах і спостереження за характером функціонування таких структур показав, що в мовленні незручні для вимови інтервокальні групи приголосних зазнають якісних змін. Зокрема, спостерігається явище спрощення у групах приголосних: /нтс'к/ → [н'с'к], /стс'к/ → [с'к], /нтств/ → [нств], /стц'/ → [с'ц'], /стч/ → [шч], /стд/ → [зд], /стс/ → [с:], /скс'к/ → [с'к], /шл'с'к/ → [с'к], /стн/ → [сн], а також різного роду асимілятивно-дисимілятивні зміни: /тс'к/ → [ц'к], /сш/ → [ш:], /зш/ → [жш], /зж/ → [ж:], /шс'/ → [с':], /жс'/→ [з'с'], /чс'/ → [ц'с'], /шц'/ → [с'ц'], /жц'/ → [з'ц'], /чц'/ → [ц':], /дс/ → [ʒс], /дс'/ → [ʒ'с'], /дц/ → [ʒц], /дц'/ → [ʒ'ц'], /дш/ → [ǯш], /дч/ → [ǯч], /дж/ → [ǯж], /дз/ → [ʒз], /тств/ → [цтв], /тц/ → [ц:], /тш/→ [чш], /тч/ → [ч:], /чн/ → [шн]. Фонетичні зміни стосуються і поліфонемних сполук, у яких фонема /д/ стоїть перед зубними і шиплячими: /джн/ → [ǯжн], /дцв/ → [ʒцв], /дстр/ → [ʒстр] тощо.
Полегшує вимову інтервокальних поліфонемних груп приголосних і реалізація початкової фонеми /в/ як нескладового звука [ў]: /вхв/ → [ўхв], /вкм/ → [ўкм], і можливість появи між приголосними вставних голосних, а також розміщення незручних для вимови приголосних у різних складах, якщо порядок їх розташування суперечить принципові висхідної гучності.
10. Українська мова накладає певні обмеження і на сполучуваність приголосних фонем у кінці слова. Тут виступають переважно двофонемні структури, причому кінцеві двокомпонентні сполуки не можуть починатися фонемами /д′/, /т′/, /р'/, /ʒ/, /ʒ'/, /ц/, /ǯ/, а закінчуватися на /р'/, /й/. Двофонемні сполуки виступають здебільшого в кінці іншомовних слів. Українська мова уникає збігу незручних для вимови кінцевих приголосних, що виникають у результаті словозміни, шляхом вставлянням між ними голосних. Трикомпонентні структури виступають рідко, тут спостерігається ще більше обмежень на сполучуваність приголосних фонем. Зокрема, не можуть виступати першим компонентом фонеми /ф/, /ʒ/, /ц/, /з/, /ʒ'/, /ц'/, /з'/, /с'/, /ǯ/, /ч/, /ж/, /ш/, /д'/, /т'/, /н'/, /р'/, /ґ/, /х/, /г/, а завершувати слово не можуть /б/, /п/, /д/, /т/, /ʒ/, /ц/, /н/, /л/, /ʒ'/, /ц'/, /з'/, /с'/, /ǯ/, /ж/, /ш/, /д'/, /н'/, /р'/, /й/, /ґ/, /х/, /г/.
У кінцевих двофонемних сполуках найширший діапазон сполучу­ваності виявляють фонеми: /р/ /рб/, /рв/, /рг/, /рд/, /рд'/, /рж/, /рз/, /рз'/, /рк/, /рл/, /рм/, /рн/, /рн'/, /рп/, /рс/, /рт/, /рт'/, /рф/, /рх/, /рц/, /рц'/, /рч/, /рш/; /в/ /вб/, /вг/, /вд/, /вд'/, /вж/, /вз/, /вз'/, /вк/, /вл'/, /вн/, /вп/, /вр/, /вт/, /вт'/, /вх/, /вц'/, /вч/, /вш/; /н/ /нг/, /нд/, /нZÜ/, /нZ/, /нж/, /нз/, /нк/, /нм/, /нн/, /нр/, /нс/, /нт/, /нф/, /нх/, /нц/, /нч/, /нш/; /й/ /йб/, /йв/, /йг/, /йд/, /йк/, /йл/, /йл'/, /йм/, /йн/, /йп/, /йр/, /йс/, /йс'/, /йт/, /йф/, /йх/, /йц/; /л'/ /лб/, /л'в/, /л'г/, /л'д/, /л'з/, /л'к/, /л'л'/, /л'м/, /л'н/, /л'п/, /л'с/, /л'с'/, /л'т/, /л'ф/, /л'ц/, /л'ч/, /л'ш/.
Спектр сполучуваності інших початкових консонантем коливається від 9 до 1: /гв/, /гд/, /гл/, /гл'/, /гм/, /гр/, /гс/, /гт/, /гш/; /мб/, /мл'/, /мн/, /мп/, /мс/, /мс'/, /мт/, /мф/, /мк/; /зв/, /зд/, /зд'/, /зк/, /зл/, /зм/, /зн'/, /зг/; /ск/, /сл/, /сл′'/ /см/, /сп/, /сс/, /ст/, /ст'/; /кв/, /кл/, /кл'/, /кр/, /кс/, /кх/, /кш/; /лк/, /лл/, /лм/, /лн/, /лп/, /лс/, /лт/; /тв/, /тл/, /тл'/, /тм/, /тр/, /тс/, /тч/; /пл'/, /пр/, /пс/, /пт/, /пч/, /пф/; /шв/, /шк/, /шл'/, /шм/, /шт/, /шч/; /дл/, /др/, /дт/, /дч/, /дш/; /хв/, /хл/, /хм/, /хс'/, /хт/; /бз/, /бл'/, /бр/, /бс/, /бт/; /фм/, /фр/, /фт/, /фт'/; /жв/, /жд/, /жд'/, /жм/; /чм/, чт/; /н'к/, /н'ч/; /з'б/; /с'к/; /ц'к/.
Серед кінцевих двофонемних структур високою частотністю відзначаються сполуки /ст′/, /ст/, /зм/, які виступають у похідних іменниках, утворених за допомогою суфіксів -ість, -іст (-ист), -ізм. Менш частотними є сполучення /нт/, /тр/, /рт/, /нг/, /ск/, /кс/, /кт/, /рд/, /нс/, /нд/, /рг/, /рк/, /шч/, /рс/, /вр/, /зд/, /рм/, /рн/, /вк/, /рш/, /др/. Решта двофонемних структур виступає або в незначній кількості лексем, або в поодиноких словах чи словоформах.
Кінцеві трикомпонентні сполуки вживаються рідко (/нгв/, нгл'/, /нгс/, /ндр/, /ндс/, /ндх/, /нкс/, /нкт/, /нст/, /нтр/, /ншт/, /нс'к/, /ркт/, /рс'к/, /рст/, /рс'т/, /ршч/, /рск/, /ртв/; /вдр/, /вс'к/, /вст'/, /втр/, /вшч/; /мбл'/, /мбр/, /мпф/, /мс'к/, /бс'к/, /бст/; /дск/; /ймс/, /йск/; /кст/, /ктр/; /лхв/, /л'с'к/; /л'тр/; /птр/; /стм/, /стр/; /тлз/, /тс'к/).
Зафіксовано кілька чотирикомпонентних консонантних сполук (/бств/, /вств/, /дств/, /йств/, /мств/, /нств/, /нстр/, /пств/, /рств/, /тств/, /л'ств/) і одна п’ятикомпонентна /нтств/.
Українська мова уникає кінцевого збігу незручних для вимови приголосних шляхом вставляння між ними голосних (веÕсни весен, доÕмни домен, відра відер). Проте частина іменників, передовсім іншомовного походження, не має у родовому множини вставних звуків (бірж, фірм, шайб, кривд, банд), але в таких кінцевих консонантних структурах маємо сполучення з початковим сонорним або ж поєднання щілинного з проривним, що не становить особливих труднощів для вимови. У тих же іменниках, що мали паралельні форми без вставного голосного і зі вставним (іскр іскор, тюрм тюрем, війн воєн), з часом закріпилася як нормативна друга з них.
11. Порівняння лексичної бази, зафіксованої у словниках, що вийшли на початку, в середині і в кінці ХХ ст., дає змогу зробити висновки про динаміку сполучуваності приголосних фонем в українській мові. Частина консонантних сполук, які фіксує „Словар української мови” за ред. Б.Грінченка, не функціонує на сучасному етапі розвитку мови, бо вийшли з ужитку ті лексеми, у яких вони вживалися. Це стосується таких груп приголосних, як бж, бжд, бз, бз', бзд, бзд'; вґ; ґж, ґз, ґз', ґл', ґр';ǯб, ǯв; ʒм; жг, жґ, жґр, жǯ; збр', зґл', зґр, зсм, зшп; йн, йрд; квй, кц'; мг, мш, мгл; прш, пст, пстр, птр, пшт; рǯ; смр', спс, ср, схр'; т'мл', тхн', тшч; т'в; фрр; хт, цп; ц'м; чвй, чл', чр; швй, шкл, шкл', шпр', шт', шшк на початку слова; вґ, гц', ґд, ґз, дǯ, дз',д'в, д'н, ʒл, ʒ'ґ, ʒ'к, ʒґ, ǯґ, зґ, зǯ , з'д, лз, л'ґ, л'ж, нґ, н'в, н'ґ, н'д', н'п, сд, сй, ср, с'ч, т'д, т'п, т'с, ц'б, чж, шр', бзд, бзл, бзн, бхр, бцв, вбк, вбц', вбч, вгн', вжд', вжн, взб, втл', втр', вчв, вчл, дбл', двз', дхн, дхт', дшр, жбл', жгн, ждн', звт', зґл, здґ, ззд, змл, зсч, зс'к, зшк, зшр, з'с'к, ймц', йсц, йтт, йшн, кмл', кшп, лвй, лдр, лзк, лчл, лшл, л'бй, лмй, л'чк, л'чл, мбй, мбц', мгн, нбл', нґл', нʒк, нжк, нпл', нтп, нхв, псл, псл', птн', рт'в, рхв, рхд, рхл', рцв, ршл', р'с'к, р'хн, свй, спй, спс, спх, ст'б, схв, схл', схр', с'тр, тхн', т'хв, т'шч, хвй, хвр, ц'кн, ц'тв, швл', шс'к, шчк, встк, дздр, дздр', дспр, жств, з'ств, мстн, нтвл', н'ств, рбшч, рквй, ртвй, рхвй, ршчк в інтервокальній позиції і бр', бч, вл, вн', йш, лт', лш, нґ, нʒ', пш, рґ, рр, сц', мст, мст', ршт у кінці слова. У „Правописному словнику” Г. Голоскевича виявлено ряд консонантних груп, які теж не вживаються сьогодні, бо змінилися норми написання як деяких українських, так і запозичених слів: зф, ґд на початку слова; вґ, ґб, ґґ, ґд, ґз, ґм, ґр', дґ, зґ, йґ, л'ґ, л'ж, нґ, тґ, шх, ґдт, ґсб, ґс'к, ґфр, йґг, л'кв, л'кв, нбл', нґв, нґл, нґл', нґр, нґт, нґф, нтґ, стґ, фст, вґсб, вншв, вптв, ґрс' к, ґств, йбґв, йґс' к, нґс' к, нтлм, нцкл', рґс'к, ртбл', хткл', ржпл', л'фштр в інтервокальній позиції; бл, вф, ґл', ґр, йґ, кк, лф, лщ, мм, пп, рǯ, рр, тц, вкт, вст, йлд, йнц, лмз, л'дт, пс'к, рлз, рнз, рнс у кінці слова.
Разом із тим з’явилося чимало нових груп приголосних, які проникли в українську мову разом із чужомовними словами: початкові кз, кй, л'й, мв, н'й, пф, с'й, тб, фй, кхм, кшт, мс'й, прж, пск, сгр, сфр, шпр; серединні вф, гб, гг, з'й, йф, йх, кг, кк, кп, кс', кф, кх, кц, кц', лб, лг, лр, лф, лх, лц, л'й, л'р, л'ф, мм, мф, нй, нл', нм, нт', нц', н'г, н'й, н'л, пб, пв, пд, пж, пм, пф, рй, рф, сб, сф, с'й, тт, т'й, фф, фч, хг, ц'з', цц, цш, шб, шг, шй, бсц, бшл, вфр, вхк, гдт, гст, гфл', гцв, гшт, йгр, йдр, йкй, йкс, йнг, йнт, йпт, йсб, йсм, йсф, йсш, йтл, йтм, йтн, йтр, йтх, йцм, йцк, йшм, ксб, ксв, ксл', ксп, кст, ксф, ксц, ктр', кшт, лкв, лсб, лфт, л'дм, л'др, л'дф, л'дц, л'дш, л'кр, л'мп, л'сб, л'ст, л'фй, л'фр, л'цб, л'цг, л'чп, л'шб, л'шп, л'шф, мбр, мкр, мпй, мпк, мпл, мпл', мпр, мпс', мпт, мпф, мпц', мсб, мфл, мшт, нбл, нбр, нгк, нгл, нгм, нгр, нгс, нгт, нгф, ндб, ндв, ндл, ндс, ндт, ндх, ндш, нкв, нкг, нкл', нкм, нкн, нкс, нкт, нкц', нпс, нсв, нсл, нсл', нсп, нсф, нс'й, нтв, нтг, нт'й, нфл, нфл', нхн, нцк, нцл, нчж, ншв, ншл, ншл', псн, птв, рбр, рбц', рвй, ркш, рнб, рн'й, рпр, ртг, ртр', ртш, рт'й, рфл', ршл, ршм, ршп, скв, стб, сшл, сшп, тлз, тл'м, трд, тсв, стд, тшт, фтп, фшт, хшт, цкр, гшпр, ймст, йкбр, йншт, йпфр, йхсв, йхск, йхср, йхст, кскл', кскр, кспл, кспл', кспр, кстр, л'дкр, л'дшн, л'дшп, л'цгр, нгст, нгшт, ндгр, ндсп, ндст, ндшп, ндшт, нктб, нскр, нтгл, нтл'м, рггр, рдсм, ркгр, рл'ст, ртсм, ртшт, хтсм, л'фстр, л'фштр, нгстр, ндскн, стскр; кінцеві бл', бс, вн, гт, дт, зг, йг, йл', йп, йр, йф, йх, йц, кл, кл', кс, кх, лс, л'в, л'п, л'с, л'ф, л'ц, мс, мт, мф, нж, нз, нк, нм, нр, нс, нф, нх, нц, нч, пл', пс, пф, рз', рф, рх, рц, тл', тс, фм, фр, фт', кст, л'тр, нбл', мпф, нгл', нгс, ндс, ндх, нкс, нкт, нст, нтр, ншт, ркт, тлз, нстр.
11. Результати проведеного дослідження узагальнено в таблицях, які дають уявлення про структуру консонантних груп, які засвідчені в лексемах, що формують центр і периферію лексичної системи української мови, ілюструють право- і лівобічну сполучуваність приголосних фонем української мови в різних позиціях слова

Список використаної літератури:

1. Аванесов Р. И., Сидоров В. Н. Очерк грамматики русского литературного языка // Фонетика и Морфология Ч.1. М., 1945. 236с.
2. Аванесов Р. И. Кратчайшая звуковая единица в составе слова и морфемы // Из истории отечественной фонологии. М.: Наука, 1970. С. 422-450.
3. Аванесов Р. И., Сидоров В.Н., Система фонем русского языка // Из истории отечественной фонологии. М.: Наука, 1970. С.278-299.
4. Аванесов Р. И. Вопросы фонологической системы русских говоров и литературного языка // Из истории отечественной фонологии. М.: Наука, 1970. С.300-325.
5. Аванесов Р. І., Сидоров В.А. Реформа орфографии в связи с проблемой письменного языка // Из истории отчественной фонологии. М.: Наука, 1970. С. 149-156.
6. Аванесов Р. И. Заметки по русской фонетике./ О фонеме /н/ // Фонетика. Фонология. Грамматика. М., 1971. С. 82-84.