ЕПІСТЕМОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ РОЗВИТКУ В НАУКАХ ПРО КУЛЬТУРУ (В. ДІЛЬТЕЙ, БАДЕНСЬКА ШКОЛА, М. ВЕБЕР)

Короткий опис

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

На правах рукопису

ФІЛІППОВА ТЕТЯНА МИХАЙЛІВНА

УДК [165.65:101.9]:008(043.5)

ЕПІСТЕМОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ
ПОНЯТТЯ РОЗВИТКУ В НАУКАХ ПРО КУЛЬТУРУ
(В. ДІЛЬТЕЙ, БАДЕНСЬКА ШКОЛА, М. ВЕБЕР)

17.00.01 теорія та історія культури
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Науковий керівник:
Стародубцева Лідія Володимирівна
доктор філософських наук,
доцент

Харків 2006

ЗМІСТ

ВСТУП..................................................................................................... 3
РОЗДІЛ І. ДЖЕРЕЛА ТА МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА
1.1. Огляд літератури....................................................................... 9
1.2. Методологія дослідження...................................................... 16
Висновки до розділу....................................................................... 30
РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ПОНЯТТЯ РОЗВИТКУ В НАУКАХ ПРО ДУХ
В. ДІЛЬТЕЯ
2.1. Обґрунтування наук про дух і задача критики історичного розуму............................................................................................. 33
2.2. Поняття розвитку: від регулятивної ідеї описової психології до схематизму категорій життя................................ 61
Висновки до розділу...................................................................... 91
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМА ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ
В КОНЦЕПЦІЇ БАДЕНСЬКОЇ ШКОЛИ НЕОКАНТІАНСТВА
3.1. Критицизм як філософія культури...................................... 93
3.2. Утворення поняття історичного індивідуума................... 104
3.3. Формування понять історичного зв’язку, розвитку та предметного поняття історії....................................................... 111
3.4. Індивід як субстрат формування цінностей культури.... 127
Висновки до розділу.................................................................... 133
РОЗДІЛ 4. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПОНЯТТЯ РОЗВИТКУ В НАУКАХ
ПРО КУЛЬТУРУ М. ВЕБЕРА...................................... 135
4.1. Специфіка наук про культуру............................................ 135
4.2. Ціннісний аналіз................................................................... 142
4.3. Каузальний аналіз як засіб формування причинно-
наслідкового ряду розвитку....................................................... 153
4.4. Синтетична природа ідеально-типових понять............... 159
4.5. Категорії соціології і визначення цінностей...................... 168
Висновки до розділу.................................................................... 179
ВИСНОВКИ........................................................................................ 181
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................... 190

ВСТУП

Актуальність теми дослідження визначається процесом оновлення методологічної культури сучасної науки. Ситуація, що склалася на теперішній час у філософських науках, потрактовується багатьма теоретиками як кризова; йдеться про кінець історії” та кінець філософії”. Постмодерн спрямував критику на адресу традиційних цінностей, раціоналізму, історизму.
На нашу думку, проблема полягає, перш за все, у пошуку визначеності, чи пов’язана вказівка на кризу зі станом дійсності, чи з кризою пізнавальної здібності. По-друге, необхідно встановити, чи є вона кризою трансцендентального або конкретного суб’єкта пізнання.
З нашої точки зору, криза може бути породжена лонгованим рецидивом субстантивного бачення світу, що ототожнює нормативне з наявним. Руйнування наявного у такій логіці розуміється як знищення нормативного, із чого робиться висновок про кризу розуму як такого.
Актуальність теми зумовлена також відставанням філософських досліджень від швидкості суспільних трансформацій. Зростаюча динаміка соціально-економічних і духовних процесів викликає необхідність пошуку засобів пізнання, які б давали можливість пояснити і вирішити проблеми, що виникають. Історичний шлях, пройдений нашою країною за останні десятиріччя, свідчить, що некритичне сприйняття і перенесення на власний ґрунт загальних стандартів приводить до трагічних наслідків. Отож, схема абстрактної форми, втіленої в конкретному змісті”, демонструє свою недієздібність.
Між тим, кожний історичний період надає розгляду теоретичної спадщини власну, унікальну актуальність. Саме точка зору конкретного історичного суб’єкта пізнання, що мислить із власної культурної констеляції, надає можливість надихнути життям муміфіковані рештки духовного минулого. Цілком можливо, що саме негативний потенціал теперішнього стану культури зіграє роль основи формування імперативів майбутнього.
Актуальність нашого досліду визначається ще і тим, що сучасна наратологія і деякі напрямки аналітичної філософії використовують критицизм як методологічну основу. Ускладненість розуміння цих течій у пострадянських країнах може бути пояснена відсутністю традицій мислення в дусі філософського критицизму та викоріненням паростків неокантіанства.
Зрештою, процес оновлення методологічної культури сучасної науки, зміна парадигми сучасних наукових програм вимагають входження вітчизняної філософської думки в контекст світової філософії, зокрема, творчого засвоєння досягнень критичної філософії культури.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана за тематичним планом наукових досліджень ХДАК на 2001 2005 рр. і є складовою частиною теми Проблеми історії та теорії культури”.
Мета і задачі дослідження.
Мета роботи визначити епістемологічні засади формування поняття розвитку в критичних науках про культуру (критична філософія життя В. Дільтея, Баденска школа, неокантіанство М. Вебера).
Досягнення мети забезпечується вирішенням задач:
- провести аналіз концепцій В. Дільтея, В. Віндельбанда, Г. Ріккерта, М. Вебера для установлення специфіки епістемологічних схем кожної з них;
- визначити спільні напрямки тематизування у авторів;
- провести порівняльний аналіз для виявлення точок тематичного дотику їх теорій;
- привести теми до спільного знаменника” мисленого зв’язку наукових проблем історичної констеляції критичних наук про культуру.
Об’єкт дослідження поняття розвитку в науках про культуру.
Предмет дослідження епістемологічні схеми формування поняття розвитку у концепціях В. Дільтея, Баденської школи, М. Вебера.
Методи дослідження. Для реалізації поставлених задач були прийняті такі положення: розділення основи буття і основи пізнання; позиція конкретно-історичного суб'єкта пізнання; розгляд у ракурсі категорій "частина - ціле". У ході дослідження були використані іманентний, апостеріорний та аналітичний підходи.
Наукова новизна одержаних результатів:
- уперше у вітчизняній філософії та культурології здійснено порівняльний аналіз концепцій В. Дільтея, В. Віндельбанда, Г. Ріккерта, М. Вебера у ракурсі поняття розвитку;
- показано, що дослід історичного розвитку як складова частина критичних наук про культуру має бути представлений в їх іманентному контексті, тобто як проблема формування поняття розвитку. Звідси випливає прийняття такого тематизування, яке спільне розглядуваним теоріям: співвіднесення теоретичного і практичного, конститутивного і методологічного, нормативного і емпіричного, установлення загальнозначущості;
- відзначено, що проблема формування поняття розвитку вирішується критичними науками про культуру не способом формування теоретичної моделі, що віддзеркалює процес реального розвитку і визначає його матеріальні рушійні сили. Її вирішення представляє собою ту чи іншу епістемологічну схему проектування пізнавальної здібності на матеріал історичної дійсності;
- виявлено, що оскільки сама логічна структура цієї схеми передбачає співвіднесення історичної реальності з теоретичною формою, то її метою є установлення ступеня відповідності даного” і заданого”. Дуалізм цієї схеми приводить до подвійної ролі концепту розвиток”. З одного боку, поняття розвитку репрезентує вектор руху самого наукового знання. З іншого, - під ним розуміють теоретичну конструкцію, яка вибудовує факти дійсності у причинно-наслідковий ряд;
- відзначено, що формування поняття розвитку логічно пов’язане з установленням загальнозначущості у тій чи іншій критичній епістемі. Результатом визначення загальнозначущості є теоретико-пізнавальне обґрунтування ролі індивіда як джерела історичного руху, що є спільним для усіх розглядуваних теорій;
- на відміну від розповсюдженої у вітчизняній літературі оцінки В. Дільтея як представника філософського ірраціоналізму або попередника феноменології його учення кваліфікується як критична філософія життя. Установлено логічний зв’язок схематизму чистистих розсудочних понять І. Канта і схематизму категорій життя В. Дільтея;
- проведено комплексний порівняльний аналіз концепцій В. Віндельбанда і Г. Ріккерта. Установлені відмінності методів розділення природничих наук і наук про культуру, способів розмежування нормативного і генетичного методів, визначень поняття історичного розвитку культури, теоретичного віднесення до цінности Г. Ріккерта і оцінкового судження В. Віндельбанда, механізмів установлення цінностей. Здійснено аналіз схеми дедукції понять із мети наук про культуру Г. Ріккерта; виявлено подвійну еквівокацію, що міститься у цій схемі. Поняття розвитку представлене як логічна ланка дедуктивної послідовності понять у науках про культуру. Уперше як теоретико-пізнавальний фундамент розмежування природничих наук і наук про культуру представлено поділ конститутивних і методологічних форм у концепції Г. Ріккерта. Уточнено інтерпретацію визначення культури як предметного поняття історії;
- уточнено смисл веберівської інтерпретації розуміння. Представлено поділ ціннісного і каузального аналізу як наслідок логічного розмежування конститутивних і методологічних форм. Сформульовано поняття розвитку М. Вебера у його двоїстості як конструкції історичного причинно-наслідкового ряду і як формації ідеального типу розвитку для порівняння з ним розвитку історичної дійсності. Подано інтерпретацію ідеально-типових понять як результату синтезу конститутивних і методологічних форм. Уточнено інтерпретацію способу розділення природничих наук і наук про культуру М. Вебера;
- для вирішення поставленої задачі розроблено метод апостеріорного іманентного аналізу.
Практичне значення одержаних результатів. Загальні положення і методи, використані у дослідженні, можуть бути взяті за основу у подальших студіях з теорії культури. Вони дають можливість розширити понятійно-методологічний апарат наук про культуру.
Матеріали та результати дисертаційної роботи можуть бути використані для розробки академічних курсів теорії та історії культури, історії філософії. Особливо вартісними вони будуть для підготовки спецкурсів та спецсемінарів, присвячених філософії культури.
Апробація результатів дослідження. Головні положення і висновки дослідження повідомлялися та обговорювалися на засіданнях кафедри філософії Волинського державного університету ім. Лесі Українки, теоретичному семінарі кафедр філософії та політології, історії та теорії культури Харківської державної академії культури. Найважливіші питання дисертації доповідались на всеукраїнських і міжнародних конференціях: Науково-практичній конференціії молодих вчених Методологія сучасних наукових досліджень” (Харків, листопад 2003), IV Міжнародній науково-практичній конференції Освіта і доля нації” (Харків, грудень 2003), Міжнародній науковій конференції Людина Світ Культура” (Київ, квітень 2004), ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції Динаміка наукових досліджень 2004” (Дніпропетровськ, червень 2004), ХІ Харківських міжнародних сковородинівських читаннях Філософія і література” (Харків, вересень 2004), І Міжнародній науково-практичній конференції Науковий потенціал світу’2004” (Дніпропетровськ, листопад 2004); VIII Міжнародної науково-практичної конференції Наука і освіта’2005” (Дніпропетровськ, 2005).
Основні положення дисертації знайшли відображення у дев’яти публікаціях, у тому числі 3 статтях, що опубліковані у виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (що містять 13 підрозділів), висновків та списку використаних джерел (369 позицій, із них 29 іноземними мовами). Повний обсяг дисертації 219 сторінок (у тому числі 189 сторінок основного тексту і 30 сторінок бібліографії).

Список літератури

ВИСНОВКИ

Отже, наш розгляд слідував іманентній логіці критичних наук про культуру. Поняття розвитку поступово набувало оформленості при досліді кожної з теорій.
Визначення спільного і відмінного у розглянутих концепцій ми проводимо на основі позиції Платона*. При цьому підході точки тематичного дотику досліджених теорій є тим спільним, щодо якого тільки і можна встановити відмінності авторських потрактувань.
У такий спосіб у результаті нашого досліду були визначені шість спільних напрямків тематизування.
1. Поняття розвитку. У відповідності до позиції філософського критицизму поняття розвитку в концепціях В. Віндельбанда і М. Вебера мислиться за допомогою дуалу опозитностей:
задане / дане В. Віндельбанд;
ідеальний тип правильності / історична констеляція М. Вебер.
Протипокладання заданого і даного у В. Віндельбанда логічно пов’язане з розділенням нормативного і генетичного методів. Результати генетичного дослідження, яке встановлює причинно-наслідковий зв’язок, мають бути матеріалом для розкриття позачасової сутності розуму.
Ця двоїстість методів отримує завершення у теорії М. Вебера. З одного боку, термін розвиток” означає пізнавальний вектор розуму, що формується у ході співставлення норми і дійсності, з іншого, сконструйовану емпіричну причиннонаслідкову схему. Так формується наука, вільна від цінностей”.
Уникнути цієї двоїстості вдається Г. Ріккерту, який синтезує нормативний і генетичний методи у понятті історичного розвитку. Однак, цей синтез вносить неузгодженість у дедуктивну послідовність понять, що у підсумку приводить до суперечливого результату.
На наш погляд, подолання двоїстості найбільш удається В. Дільтею. Якщо в раціоналістичних концепціях Баденської школи і М. Вебера розвиток” розуміється або як форма руху розуму, або як її проекція на хаос реальності, то у В. Дільтея він належить самій дійсності, даної за принципом феноменальності. При цьому, оскільки практичне і теоретичне розуміються як атрибути єдиної пізнавальної здібності, уходить і протиставлення методів розуміння і пояснення.
Спочатку автор мислить розвиток” як регулятивну ідею описової психології, потім як ядро схематизму категорій життя. При цьому розвиток”, як розгортання часової структури у смисловому полі поняття, стає критерієм набуття ним статусу категорії. Установлення визначеноневизначеного” пізнавального відношення, як ми думаємо, завбачає поняття горизонту Е. Гуссерля. У цьому розумінні поняття розвитку В. Дільтея дійсно вказує вектор філософського розуму.
Але повністю уникнути двоїстості автору не вдається. Так, при розгляді історичних об’єктивацій застосовується дуал загальнозначуще” (антропологічний фактор) / релятивне” (історична духовна констеляція). Втім, у В. Дільтея цей дуал є засобом відображення реального історичного руху, а не дискурсивною детермінантою, яка визначає схему конструювання руху дійсності.
По-друге, не зважаючи на те, що учення В. Дільтея стверджує цілісний характер пізнавальної здібності, сам автор, особливо на етапі Ідей до описової психології”, удається до дискурсивних схем. Наприклад, співвідношення поняття душевної структури і поняття розвитку мислиться за тією ж схемою, що і співвідношення поняття історичного індивідуума та історичного розвитку Г. Ріккерта (у В. Дільтея поперечний” і поздовжній” розрізи душевного життя, у Г. Ріккерта зміна поняття історичного індивідуума з одночасного на послідовне”). Аналогія з Г. Ріккертом простежується і в способі мислимості поняття розвитку описової психології (у Г. Ріккерта ланка дедуктивної послідовності історичних понять, у В. Дільтея кінцева ланка послідовності психологічних категорій). Зазначущо, що сам автор неодноразово підкреслює своє неприйняття дедуктивних схем.
По-третє, В. Дільтей вбачає специфіку наук про дух в установленні зв’язку між частиною і цілим. Розгляд у ракурсі категоріальної пари загальне особливе” атрибутується науковоприродничому методу. Однак йому не вдається до кінця провести підхід частина ціле”. Так, в Описовій психології” автор ставить перед науками про дух завдання розкрити відносини, у яких особливе перебуває до загального, а історія розуміється як живе відношення між царинами одноманітного та індивідуального.
2. Визначеність щодо позиції дуалізму. Раціоналістична позиція Баденської школи і М. Вебера оформлює рух думки за допомогою ряду дуалів: іманентне/трансцедентне, практичне/теоретичне, конститутивне/методологічне, нормативний метод/емпіричний метод, задане/дане, цінності/буття, матеріал/форма.
В. Дільтей, як здається на перший погляд, уходить від дуалістичного розгляду. Принцип феноменальності, який ліквідує дуалізм матеріалу і форми стосовно способу даності, і відповідно конститутивних форм, не апелює до трансцендентного. Дійсність у її цілому представлена у переживанні і не потребує посвідчення дискурсивними формами.
Однак, відхилені двоїстості знову виникають при розгляді самої пізнавальної здібності, яка структурується у відповідності з уже усунутими дуалами. Так, види суджень у науках про дух відображають розмежування теоретичного і практичного, а методи діляться на розуміння і пояснення. Остільки оскільки автор будує критичну теорію пізнання, він не може усунути проекцію дуалістичної позиції на метод. При цьому ми фіксуємо розділення конститутивного і методологічного, що фактично проводиться автором і завбачається думкою як феноменологічне a priori. Про такий спосіб присутності цього поділу свідчить той факт, що у ранніх роботах відсутня згадка самих термінів, але вектор роздуму автора вказує на них. На наш погляд, результатом повернення думки до вихідної точки самосвідомості”, на необхідність якого указується у першому томі Вступу в науки про дух”, повинно бути не що інше, як розділення конститутивного і методологічного.
В останніх же творах визначенню конститутивного і методологічного безпосередньо надається статус основної проблеми наук про дух”.
Отож, розглядання у своєму русі мусово відшаровує ці поняття. Відмова від апріоризму І. Канта веде автора до a priori феноменології.
3. Розмежування наук про природу і наук про культуру. Баденська школа встановлює розділення наук про природу і наук про культуру, виходячи із логічної протилежності їх конститутивних і методологічних форм. Має місце така послідовність: спочатку установлюється логічний ідеал наук про природу, а потім, виходячи з нього, формується логічно протилежний ідеал наук про культуру.
При цьому у В. Віндельбанда формулювання поділу носить виключно методологічний характер. Г. Ріккерт доповнює визначення В. Віндельбанда матеріальним розмежуванням. Так методологічний поділ приводиться у зв’язок із конститутивним.
М. Вебер перетворює розмежування Г. Ріккерта в логічну формулу, що базується на взаємодії засновку буття” і засновку пізнання”.
Таким чином, у раціоналістичних інтерпретаціях поділу наук вихідним пунктом виступають методологічні (теоретичні) форми. Конститутивний фактор (практична стосовність, що фундує принцип даності матеріалу) задіюється після утвердження поділу методів. Звідси не слідує, що він детермінується методологічним фактором, але тим не менш, конститутивний поділ a posteriori поєднується з методологічним. Ми маємо тут на увазі не дедуктивну схему Г. Ріккерта, а реальну історичну послідовність визначень наук про культуру і наук про природу, даних В. Віндельбандом, Г. Ріккертом і М. Вебером. І ця реальна послідовність, як емпіричний факт процеса побудови наук про культуру, суперечить заяві про пріоритет практичного розуму (тобто, конститутивного фактору).
Стосовно розділення наук В. Дільтей посідає іншу позицію. По-перше, у фокусі його наукового інтересу стоїть завдання самостійного фундування наук про дух. Питання розмежування наук про природу і наук про дух ставиться лише у зв’язку з цим завданням. По-друге, розділення природничих наук і наук про дух визначається у нього не вимогами логічного розгляду, а необхідністю розвитку самих наук про дух як історичної реалії.
Таким чином, у Баденської школи йдеться про рішення трансцендентального логічного завдання, а у В. Дільтея про теоретико-пізнавальне фундування реального наукового процесу. Відповідно, Баденська школа апелює до трансцендентального суб’єкта, В. Дільтей до історичного.
При цьому науки про природу конституюють свій предмет як сукупність чуттєвих змістів про зовнішній світ. Науки ж про дух, на відміну від них, зосереджуються на самій структурі предметного конституювання.
Отож, підхід В. Дільтея протилежний точці зору Баденської школи лише у суто формально-логічному розумінні, оскільки приймає за вихідний пункт конститутивне, а не методологічне. При цьому у В. Дільтея конститутивне і методологічне є сторонами самої пізнавальної здібності, а не її теоретичними формами, продукованими гносеологічним суб’єктом.
Таким чином, розповсюджене у вітчизняній науковій літературі твердження, що Баденська школа здійснює розмежування за методом”, а В. Дільтей за предметом”, некоректне. В обох випадках центральним є питання теоретичної значущості (або пріоритету), що надається конститутивному і методологічному. У варіанті Баденської школи йдеться про значущість конститутивних і методологічних форм, у варіанті В. Дільтея про значущість конститутивної і методологічної пізнавальної здібності.
4. Поділ методів. В. Віндельбанд, Г. Ріккерт і М. Вебер розглядають нормативний і генетичний методи як форми пізнання. Розмежування методів відповідає поділу конститутивних і методологічних форм як фундаментальному принципу концепції Баденської школи: нормативний метод відноситься до конститутивних форм, генетичний до методологічних.
В. Дільтей розглядає методи розуміння і пояснення як частини єдиної пізнавальної здібності, пов’язані цільною антропологічною природою.
Таким чином, у Баденської школи мова йде про логічне розмежування дискурсивних понять про названі методи як атрибути трансцендентального суб’єкта, а у В. Дільтея про самі пізнавальні здібності історичного суб’єкта.
5. Роль поняття цінності. У вченні В. Дільтея у категорії цінності фіксується зв’язок внутрішнього і зовнішнього. У зовнішньому світі цінність виявляється у цільовому взаємозв’язку. У внутрішньому утвердження нових цінностей виступає законом розвитку душевної структури. Когнітивне відношення утверджується проектуванням внутрішнього на зовнішнє. При цьому і внутрішнє”, і зовнішнє” дані за принципом феноменальності. Таким чином, цінності іманентні дійсності, даній як зміст свідомості.
У категоріях життя поняття цінності також відіграє центральну роль адже кожна категорія замикається на нього, передбачаючи його як феноменологічне a priori.
Концепція Баденської школи, на відміну від учення В. Дільтея, підкреслює трансцендентність цінностей і відділяє їх від дійсності. Цінності є метою пізнання і виконують регулятивну роль, аналогічну ідеям чистого розуму І. Канта.
Однак поняття цінності у критичних науках про культуру є не тільки пунктом гносеологічної програми. Воно відіграє провідну роль у прикладних дослідженнях об’єктів культури.
В. Віндельбанд розглядає оціночне судження як вихідний пункт дослідження, який виражає практичну природу наук про культуру. Концепція Г. Ріккерта перетворює оціночне судження у теоретичне віднесення до цінності як спосіб установлення об’єкта шляхом визначення спільного субстрату множини оціночних суджень.
Теорія М. Вебера виводить теоретичне віднесення до цінності на рівень ціннісного аналізу, який завбачає не тільки теоретичне установлення об’єкта, але і врахування множини змістів одиничних оціночних суджень. У відповідності до розділення конститутивних і методологічних форм оцінювання” в указаних раціоналістичних інтерпретаціях є способом даності матеріалу і відноситься до конститутивної частини дослідження.
В ученні В. Дільтея ціннісна позиція дослідника проявляється в естетичному судженні. Воно репрезентує ціле, поєднуючи всі види суджень наук про дух. При цьому естетичне судження відіграє і власне естетичну функцію.
6. Способи установлення загальнозначущості. Установлення загальнозначущості в епістемі В. Дільтея має своїм засновком спільність антропологічної природи, яка об’єднує всіх індивідів. У критичний період творчості автор визначає метод установлення загальнозначущості як з’єднання частин у естетично репрезентованому цілому, що завбачає орієнтацію на цінності. Проектування внутрішнього на сукупність зовнішніх фактів дозволяє трансцендувати наявне і зрозуміти смисл історичного цілого як послідовності позицій людської душі”. Таким чином, рух історичного світу може бути сконструйованим тільки виходячи із внутрішнього досліду індивіда.
У теорії Баденської школи загальнозначущість пов’язується із трансцендентним зобов’язанням, яке є загальним принципом організації судження. Воно має своїм субстратом суб’єкта пізнання і вказує напрям руху когнітивного процесу до трансцендентних цінностей.
Теорія М. Вебера установлює загальнозначущість як відповідність теоретичного процесу категоріального упорядкування емпірії належному образу”, що задається ціннісними ідеями практичного розуму.
Таким чином, у епістемі раціоналізму практична природа суб’єкта трансцендентальний факт” наук про культуру, дозволяє фіксувати напрям на трансцендентні цінності. Так установлюється вектор процесу пізнання, долаючий у своєму русі до цінностей суб’єктивність особливих точок зору”.
Тому в епістемі Баденської школи роль суб’єкта визначається принциповою можливістю його причетності до трансцендентних цінностей. Отож, відношення суб’єкта до них акцидентальне”.
У вченні В. Дільтея рух самого набутого взаємозв’язку душевного життя індивіда викликає нові цінності. Тому зв’язок індивіда з цінністю у логічному смислі субстанційний”.
Але в обох варіантах суб’єкт (індивід) проектує цінності у наявне і тому стоїть у центрі історичного руху культури.
Оскільки у якості регулятивного принципу розгляду ми обрали самý критичну філософію, то скористаємося її підходом спробуємо трансцендувати встановлені факти щодо критичних наук про культуру.
Критика чистого розуму” І. Канта висвітлює чітке не-есенціальне значення суб’єкта пізнання. При цьому поділ філософського знання на теоретичне, практичне та естетичне є відбитком поділу пізнавальної здібності суб’єкта.
На нашу думку, розглянутим нами автором не вдалося винайти однозначного бачення цих фундаментальних моментів. Так, у концепції Г. Ріккерта емпіричні суб’єкти, що висловлюють оціночні судження, спільне яких фіксує цінність, набувають водночас гносеологічного та онтологічного значення. Залишається невизначеним, чи є вони одиничними предметами загального уявлення гносеологічний суб’єкт”, або мають власне гносеологічне значення. При цьому вони відіграють роль як об’єктів дослідження, так і пізнавальних суб’єктів (оскільки виявляють практичну пізнавальну здібність).
Отже, в концепції Баденської школи поділ пізнавальної здібності виходить із сфери чистого розуму в соціальну тканину до реальних історичних індивідів. Чи є такий μεταβασίς коректним?
На нашу думку, набуття практичною пізнавальною здібністю онтологічного змісту є оборотною стороною відділення цінностей від буття. Ця трансценденція і є причиною похибки” дедуктивної схеми Г. Ріккерта. Сáме усвідомлення цієї апорії, на наш погляд, приводить М. Вебера до необхідності розділу ціннісного і каузального аналізу.
Ученню В. Дільтея це утруднення, на перший погляд, не погрожує, оскільки дійсність, що дана за принципом феноменальності, є змістом свідомості. Таким чином, перехід із теоретико-пізнавальної сфери в онтологічну відсутній. Однак така впевненість є ілюзорною. Адже три типи суджень наук про дух повторюють кантівський поділ пізнавальної здібності, і в той же час розглядувана ними дійсність містить у собі прояви практичної здібності.
Так чи інакше, дійсність як зміст свідомості, за В. Дільтеєм, є єдиною доступною нам реальністю. Конститутивний акт розглядає її в інтенції причетності до практичної здібності, і сáме ступінь цієї причетності є критерієм її предметного значення в науках про дух.
Отже, якщо предмет критичних наук про культуру, їх матеріал містить у собі прояви практичної пізнавальної здібності (оцінку, волевияв і т.і.), то остання прихованим чином набуває онтологічної значущості (чи, можливо, взагалі некритично приписується онтологічній сфері). Цей transcensus прихований у вихідному факті наук про культуру, що є спільним для усіх розглянутих концепцій.
Але сáме двоїста природа” суб’єкта дозволяє дати епістемологічне обґрунтування його центральної ролі рушія історичної дійсності. З одного боку, як пізнавальна інстанція, суб’єкт здібний усвідомлювати цінності. З іншого, як реальна істота, він є спроможним проектувати їх у наявне. В такий спосіб він відіграє роль посередника між даним” і заданим”. Постійна зміна напруги між цими полюсами є результатом вільної дії суб’єкта. Безперервне набуття нового змісту цією опозитністю завдячує його трансцендентальній свободі. Це обумовлює постійне просування історичної культури.
Таким чином, ми робимо висновок, що проблема встановлення реляцій між поділом пізнавальної здібності на практичну і теоретичну і поділом онтологічної та теоретико-пізнавальної сфер лежить за поверхнею встановлених нами культурних фактів (тобто визначених нами тем критичних наук про культуру). Ця апорія, на нашу думку, є тією ланкою, що дозволяє конструювати механізм руху історичної дійсності і водночас пов’язує історичну констеляцію логічних проблем критичних наук про культуру.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абишева А.К. О понятии «ценность» / А.К.Абишева // Вопр. философии. — 2002. — №3. — С. 139146.
2. Акопян К.З. История — культура — историческая культурология /К.З.Акопян //Философ. науки. — 2004. — №6. — С. 3257.
3. Альберт Х. Трактат о критическом разуме / Х.Альберт. — М.: Эдиториал УРСС, 2003. — 264 с.
4. Андреева И.С. Философия Канта в зеркале современного буржуазного кантианства / И.С.Андреева // Кантовский сборник. — Калининград: Калинингр. гос. ун-т, 1981. — Вып. 6. — С. 144155.
5. Анкерсмит Ф. Введение. Трансцендентализм и возвышение и падение метафоры / Ф.Анкерсмит // Философ. науки. — 2001. — № 4. — С. 125131.
6. Анкерсмит Ф. Нарративная логика. Семантический анализ языка историков / Ф.Анкерсмит. — М.: ИдеяПресс, 2003. — 360 с.
7. Аристотель. Категории // Аристотель. Сочинения: В 4 т. / Аристотель; Ред. З.Н.Микеладзе. — М., 1978. — Т. 2. — С. 5190.
8. Аристотель. Первая аналитика // Аристотель. Сочинения: В 4 т. /Аристотель; Ред. З.Н. Микеладзе. — М., 1978. — Т. 2. — С. 117532.
9. Аристотель. Сочинения. В 4 т.: Пер. с древнегреч. / Аристотель. — М.: Мысль, 19751983; 1975. — Т. 1. — 550 с.; 1978. — Т. 2. — 687 с.; 1981. — Т. 3. — 613 с.; 1983. — Т. 4. — 830 с.
10. Арон Р. Избранное: Введение в философию истории: Пер. с фр. / Р. Арон. — М.; СПб.: ПЕР СЭ, Унив. кн., 2000. — 543 с.
11. Асмус В.Ф. Избранные философские труды. В 2 т. / В.Ф. Асмус. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1963. — Т. 1. — 412 с.; 1971. — Т. 2. — 445 с.
12. Бакрадзе К.С. Очерки по истории новейшей и современной буржуазной философии / К.С.Бакрадзе. — Тбилиси: Сабчота Сакартвело, 1960. — 530 с.
13. Барг М.А. «Идеальный тип» М. Вебера и категория «классическое» вмарксистском историзме / М.А.Барг // Вопр. философии. — 1986. — №7. — С. 100111.
14. Барг М.А. Цивилизационный подход к истории: дань конъюнктуре или требование науки? / М.А.Барг // Цивилизации. — М., 1993. — Вып. 2. — С. 817.
15. Барг М.А. Эпохи и идеи: Становление историзма / М.А.Барг. — М.: Мысль, 1987. — 348 с.
16. Бендикс Р. Образ общества у Макса Вебера / Р. Бендикс // Вебер М. Избранное. Образ общества: Сб. работ / М. Вебер. — М., 1994. — С. 567588.
17. Бергсон А. Творческая эволюция. Материя и память: Пер. с фр. /А.Бергсон. — Минск: Харвест, 1999. — 1408 с.
18. Бердяев Н.А. Смысл истории / Н.АБердяев. — М.: Мысль, 1990. — 176 с.
19. Берлин И. Стремление к идеалу / И. Берлин // Вопр. философии. — 2000. — № 5. — С. 6881.
20. БибихинВ.В. Герменевтика и эстетика в творчестве Дильтея /В.В.Бибихин // Дильтей В. Собр. соч.: В 6 т. / В. Дильтей. — М., 2001. — Т. 4. — С. 510524.
21. Библер В.С. Кант — Галилей — Кант (Разум Нового времени в парадоксах самообоснования) / В.С.Библер. — М.: Мысль, 1991. — 320 с.
22. Бистрицький Є. Культурно-історичне апріорі / Є. Бистрицький //Кантівські студії 1999: Щорічник Кант. т-ва в Україні. — К.: Тандем, 2000. — С. 4959.
23. Блок М. Апология истории или ремесло историка / М. Блок. — М.: Наука, 1973. — 232 с.
24. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник: [Для вищ. навч. закл.] /І.В.Бойченко. — К.: Знання, 2000. — 723 с.
25. Бузгалин А.В. Постмодернизм устарел (Закат неолиберализма чреват угрозой протоимперии) / А.В.Бузгалин // Вопр. философии. — 2004. — №2. — С. 315.
26. Бур М. Притязание разума. Из истории немецкой классической философии и литературы / М. Бур, Г. Иррлиц. — М.: Прогресс, 1978. — 327 с.
27. Буржуазная социология на исходе ХХ века. Критика новейших тенденций /Отв. ред. В.Н. Иванов. — М.: Наука, 1986. — 279 с.
28. Буржуазные концепции культуры: кризис методологии /В.Г.Табачковский, В.В. Лях, Н.П. Полищук и др. — К.: Наук. думка, 1980. — 365 с.
29. Вайнштейн О.Л. Очерк развития философии и методологии истории вХІХХХ вв. / О.Л.Вайнштейн. — Л.: Наука, Ленингр. отд-ние, 1979. — 270 с.
30. Валлерстайн И. Время и длительность: в поисках неисключенного среднего / И.Валлерстайн // Вестн. Харьк. гос. ун-та: Сб. науч. тр. — Х., 1998. — № 409: Философские перипетии. — С. 186196.
31. Валлерстайн И. Исторические системы как сложные системы /И.Валлерстайн // Вестн. Харьк. гос. ун-та: Сб. науч. тр. — Х., 1998. — №409: Философские перипетии. — С. 197203.
32. Вебер М. Аграрная история древнего мира / М. Вебер; Пер., под ред. и предисл. Д.М. Петрушевского. — М.: Издание М. и С. Сабашниковых, 1906.— 435 с.
33. Вебер М. Город / М. Вебер. — Пг.: Наука и шк., 1923. — 135 с.
34. ВеберМ. Избранное: Кризис европейской культуры / М. Вебер. — СПб.: Унив. кн., 1998. — 565 с.
35. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем. / М. Вебер. — М.: Прогресс, 1990. — 464 с.
36. Вебер М. Исследования по методологии науки / М. Вебер. — М., 1980. — Ч. 2. — 117 с.
37. Вебер М. История хозяйства. Город: Пер. с нем. / М. Вебер. — М.: Канон-пресс, Кучково поле, 2001. — 576 с.
38. Вебер М. Критические исследования в области логики наук о культуре /М. Вебер // Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер. — М., 1990. — С. 416494.
39. ВеберМ. «Объективность» социально-научного и социально-политического познания / М. Вебер // Вебер М. Избранные произведения /М. Вебер. — М., 1990. — С. 345415.
40. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / М. Вебер. — К.: Основи, 1998. — 534 с.
41. Визгин В.П. История и метаистория /В.П.Визгин // Вопр. философии. — 1998. — № 10. — С. 98111.
42. Виндельбанд В. Избранное: Дух и история: Пер. с нем. / В.Виндельбанд. — М.: Юрист, 1995. — 687 с.
43. Виндельбанд В. История философии: Пер. с нем. / В. Виндельбанд. — К.: НИКАЦентр, 1997. — 560 с.
44. Виндельбанд В. О свободе воли / В. Виндельбанд // Виндельбанд В. Избранное / В. Виндельбанд. — М., 1995. — С. 508656.
45. Виндельбанд В. От Канта до Ницше: Пер. с нем. / В.Виндельбанд; Под ред. А.И. Введенского. — М.: КАНОН-пресс, Кучково поле, 1998. — 496 с.
46. Виндельбанд В. Прелюдии / В. Виндельбанд // Виндельбанд В. Избранное. Дух и история / В. Виндельбанд. — М., 1995. — С. 20293.
47. Виндельбанд В. Философия культуры и трансцендентальный идеализм /В.Виндельбанд // Культурология. ХХ век: Антология. — М.: Юрист, 1995. — С. 5768.
48. Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни XIX ст. /В.Виндельбанд // Виндельбанд В. Избранное / В. Виндельбанд. — М.: Юрист, 1995. — С. 294363.
49. Виноградов Е.Г. Виллард Куайн: портрет аналитического философа ХХ века / Е.Г.Виноградов // Вопр. философии. — 2002. — № 3. — С. 105117.
50. Володин В.Н. От «рассудка» к «разуму» (Кант, Гегель, Фейербах) /В.Н.Володин, К.Н.Любутин, И.С.Нарский. — Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 1991. — 160 с.
51. Выжлецов Г.П. Аксиология культуры / Г.П.Выжлецов. — СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1996. — 152 с.
52. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики: Пер. с нем. / Х.-Г. Гадамер; Общ. ред. Б. Н. Бессонова. — М.: Прогресс, 1988. — 704 с.
53. Гайденко П.П. История и рациональность: Социология М. Вебера и веберовский ренессанс / П.П.Гайденко, Ю.Н.Давыдов. — М.: Политиздат, 1991. — 367 с.
54. Гайденко П.П. Категория времени в буржуазной европейской философии истории / П.П.Гайденко // Философские проблемы исторической науки. — М., 1969. — С. 225262.
55. Гайденко П.П. Научная рациональность и философский разум /П.П.Гайденко. — М.: ПрогрессТрадиция, 2003. — 528 с.
56. Гайденко П.П. От онтологизма к психологизму: понятие времени и длительности в XVIIXVIII вв. / П.П.Гайденко // Вопр. философии. — 2001. — № 7. — С. 7799.
57. Гайденко П.П. Прорыв к трансцендентному: Новая онтология ХХ века /П.П.Гайденко. — М.: Республика, 1997. — 495 с.
58. Гайденко П.П. Философия Фихте и современность / П.П.Гайденко. — М.: Мысль, 1979. — 288 с.
59. Гайденко П.П. Хайдеггер и современная философская герменевтика /П.П.Гайденко // Новейшие течения и проблемы философии в ФРГ /Б.Т.Григорьян, П.П. Гайденко, А.С. Богомолов и др. — М., 1978. — С.2781.
60. Гартман Э. фон. Сущность мирового процесса или Философия бессознательного / Гартман Э. фон; По 2-му нем. изд. полн. излож. с присоединением предисл., введ. и критич оценки системы А.А. Козлова. — М.: Тип. Грачова и Ко, 1873. — Вып. 1. — 322 с.
61. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории: Пер. с нем. /Г.В.Ф.Гегель. — СПб.: Наука, 1993. — 480 с.
62.Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа / Г.В.Ф.Гегель. — М.: Наука, 2000. — 495 с.
63. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Наука логики. В 3 т. Т.1 /Г.В.Ф.Гегель. — М.: Мысль, 1975. — 452 с.