„ФІЛОСОФІЯ АБСУРДУ” І ТЕАТРАЛЬНА ЕСТЕТИКА ХХ СТОЛІТТЯ

Короткий опис

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ НАН УКРАЇНИ

МИРОПОЛЬСЬКА ЄВГЕНІЯ ВАЛЕРІЇВНА

УДК 111.852:792.01

„ФІЛОСОФІЯ АБСУРДУ” І ТЕАТРАЛЬНА ЕСТЕТИКА ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність - 09.00.08 - естетика

Д И С Е Р Т А Ц І Я
на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Науковий керівник:
МАЛАХОВ Віктор Аронович,
доктор філософських наук,
професор

Київ - 2006

З М І С Т

Вступ.................................................................................................... 3
Розділ 1. Феномен абсурду: основні аспекти............................... 12
1.1.Риси абсурдистського світогляду в культурі кінця ХІХ
початку ХХ ст........................................................................................ 12
1.2.Формування „філософії абсурду”. А.Камю......................... 23
1.3.Генеалогія абсурду......................................................................... 39
Висновки до першого розділу............................................................ 67

Розділ 2. Театральна естетика ХХ століття як медіум
„філософії абсурду”................................................................. 70
2.1.Філософеми абсурду в мистецтві ХХ століття........... 70
2.2.Драматургічне осмислення ідей „філософії абсурду”... 91
2.3.Паралінгвістичний сценічний коментар „філософії
абсурду”................................................................................... 128
Висновки до 2 розділу........................................................... 142
Висновки................................................................................. 145
Список використаної літератури...................................... 150

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. У сучасний період, позначений неможливістю сховатись від низки деструктивних тенденцій, складністю і неоднозначністю політичних та економічних процесів у країні й у світі, нагромадженням суперечностей, що не піддаються поясненню традиційним раціональним способом, особливої актуальності набуває проблема сенсу буття людини.
Оптимістичні сподівання років перебудови, пов’язані із беззастережливою вірою у непогрішність цього історичного моменту, поступово, з переходом від одного соціально-економічного ладу (соціалістичного) до іншого (ліберально-капіталістичного), поступились місцем песимістичним поглядам, викликаним зубожінням людей, втратою віри, якою часто маніпулювали, в гарантоване майбутнє, зломом апріорних схем існування. Виникає багато конфліктних ситуацій як у житті суспільства загалом, так і в житті окремої особистості, які неможливо збагнути, спираючись виключно на раціоналістичні концепції. Людину, не готову до примирення із беззмістовною стихією буття, не готову загубитися у безликому натовпі, поставлено в глухий кут. Перед нею постало багатоманіття проблем, серед яких і проблема абсурдності світу, в якому вона існує. Але людина прагне до осмисленого існування, вона має не втратити себе, шукати і віднаходити суб’єктивну позицію, наповнювати сенсом її унікальність.
Один із шляхів, що дає можливість компенсувати стан занепокоїності свідомості, пропонує європейська „філософія абсурду” напрямок думки, зародження якого повертає до часу загальної кризи столітньої давності на межі ХІХ ХХ століть, що була викликана іншими суперечностями (між ідеалами гуманістичної етики та технічним прогресом, який перетворив людину не на мету, а на засіб), революційними лихоліттями, людськими стражданнями. За тих обставин шляхи духовного порятунку людини опинилися в центрі уваги гуманітарної думки, її новітніх течій.
Філософія окреслює шляхи і напрями тлумачення людини на основі практик суб’єктивності. Усвідомлення негарантованості людського буття на тлі ніщо (Ж.-П.Сартр) надало небаченого динамізму пошукові, нехай і не дуже ясного, смислу людського існування, обумовило постійне трансцендування за межі наявного і, поруч із цим, породило трагічні обертони, які супроводжують цей пошук, коли смисл перетворюється лише на зусилля його віднайти.
Водночас виявилося, що саме усвідомлення безвихідності пошуків теж може ховати в собі істотну і, навіть, у якомусь сенсі рятівну для людини відповідь, пробуджуючи особливий спосіб мислення й самореалізації.
Ситуацію, в якій людина має будувати своє існування на базі трагічної суперечності між конечною потребою в сенсі життя й не менш глибокою впевненістю в його відсутності, відобразила „філософія абсурду”.
„Філософія абсурду” напрям філософії, що розглядає людину в контексті її неминучих стосунків зі світом, який є глухим до її запитів щодо сенсу буття і отже, ворожим її індивідуальності. Осмислення цього становища заганяє людину в глухий кут, спричиняє екзистенціальний надрив, що породжує „абсурдну свідомість”, - нетипову форму мислення, яка фіксує абсурд існування через розуміння і відчуття людською особистістю втрати або незнаходження себе. Рисами такої свідомості є самотність, чуттєва асиметричність, відчуття невлаштованості у зв’язку з непрозорістю життя і водночас готовність чинити опір цій темряві через сумнів і боротьбу, через покладання сенсу життя насамперед в автентичності власного існування.
„Філософія абсурду” відкидає заспокійливі трансцендентні ілюзії і покладає на людину відповідальність за все, що з нею відбувається. Її витоки сягають уже латинської християнської думки. Знамените тертуліанівське «Credo quia ineptum» було підхоплене Августином і згодом розвинуте Паскалем (людина різна”); напруга думки цих мислителів знаходить відлуння у філософських настановах раціоналізму Нового Часу, в ХІХ ст. - у творчості Шопенгауера, Ніцше та К’єркегора; на початку ж ХХ ст. думки філософського неспокою пролунали в працях М.Гайдеггера, К.Ясперса („життя завжди моє”), Ж.-П.Сартра, А.Камю, М.Бердяєва, Є.Трубецького („людина не безособовий номер”) та ін.
Вирішального поштовху до становлення „філософії абсурду” надав екзистенціалізм, що утверджував автономію та унікальну неповторність людської особистості, її дистанціювання від спільного, узагальненого. Саме від філософії екзистенціалізму, що відбиває стан песимізму, депресії, розриву з усталеними традиціями, стан індивідуальних пошуків смислу життя, відгалузилася „філософія абсурду”, яка аналізує свідомість як атрибут „неспокою сумління” (В.Малахов), напруженого перебування людини у світі. „Філософія абсурду” визнає цей стан як відмову від лінійної логіки, відмову, завдяки якій реконструюється реальна картина речей, що утримує їх головні риси за рахунок випускання другорядних деталей. Розходячись із здоровим глуздом, абсурд як нераціональний шлях свідомості не тільки здатен викликати зчудування, а й, спростовуючи встановлені норми, може вказати шуканий вихід, спричинити прорив до нового, збагатити світ чимось цікавим і корисним (так, Гаус розробив цілісну теорію ірраціональних чисел; із абсурдної з погляду класичної фізики теорії флогістону народилась термодинаміка).
Найяскравішим представником „філософії абсурду” був А.Камю, який обстоював ідеал людської автентичності і вважав, що абсурд насамперед пов’язаний із проблемою свободи, із здатністю людини ставити світ під запитання.Абсурд, на думку філософа, є наслідком розриву між прагненнями людини і зовнішнім світом. Спасіння людської особистості від цього зіткнення - напружене внутрішнє життя, до якого вона приходить через відчай і сумнів. Згодом „філософія абсурду” зайняла свою нішу в серії спроб «прориву» людини від самозречення до самостійного вибору власної долі й відповідальності за свій вибір: людська особистість мала стати сама собою.
Стиль філософського мислення потягнув за собою і стиль відповідного типу художньої творчості.
„Філософія абсурду” істотно вплинула на характер художньої творчості ХХ ст., віднайшла органічні зв’язуючі із „радістю абсурду” (А.Камю) творчістю головним чином завдяки своїй здатності втілювати пошуки смислу людського буття в таких структурних одиницях філософської думки, як філософеми засадничі концепти, що цілісно репрезентують її зміст у мистецтві. Твори модерних і постмодерних митців неможливо сприйняти без розуміння цілої низки понять і підходів „філософії абсурду”. Так, теоретики західного мистецтва Т.Адорно, А.Арто наполягали на „темряві абсурду”, практики - С.Бунюель, С.Далі та ін. утверджували нереферентність, трагізм, бентежність, комічне в абсурдистському їх заломленні як важливі засади побудови і розгортання мистецького простору, вкотре доводячи тим самим, що філософія і мистецтво доповнюють одне одного.
Ексцентризм світобачення в галузі живопису, скульптури, літератури, музики не тільки реформував мистецтво, а й зворотньо впливав на філософську думку, наприклад, театр абсурда - на філософію Ж.-П.Сартра та Т.Адорно, який мав на думці присвятити свою „Естетичну теорію” С.Беккетові.
Конфліктний спосіб пізнання світу, відчуття важкості існування, розбіжність між дійсністю і проектом, бачення самотнього людського життя, що пролягає від колиски до склепу, - всі ці теми, порушені „філософією абсурду”, отримали яскраве осмислення в абсурдистській драматургії. У такий спосіб театральна естетика змогла відіграти важливу роль „клініциста діагностика” (Ж.Дельоз), тлумача філософських послань абсурдистів в манері, сповненій максимального експресивного згущення.
Театр абсурда став одним з визначних явищ історії літератури середини ХХ ст. Спираючись на драматургічні новації кінця ХІХ - початку ХХ ст., він, своєю чергою, вплинув на подальший поступ світової драматургії. Це явище, яке найяскравіше проявилось у французькій літературі, мало, як і будь-який модерністський феномен, інтернаціональний характер. Театр абсурда, який, на думку Е.Іонеско, є театром правди створювався на різних національних основах, у різних країнах. С.Беккет, Е.Іонеско, Е.Олбі, Г.Пінтер цими іменами не вичерпується список європейських та американських драматургів-абсурдистів. Новаторський театр середини ХХ ст. не залишився непоміченим в Україні. П’єси абсурдистів не лише перекладаються українською мовою, не лише інсценуються (зокрема п’єси С.Беккета, Е.Іонеско), а й відлунюють у молодій українській драмі (наприклад, п’єси В.Діброви, О.Анурєєва, В.Троїцького).
Самі абсурдисти серед своїх попередників називали Софокла та Есхіла, Шекспіра, Чехова, Піранделло, О’Ніла та інших письменників, чиї п’єси виросли з відчуття конфлікту людини із зовнішнім світом, з самою собою.
Театр абсурда зазнав і впливів авангардного театру 20-х років ХХ ст. (А.Жаррі, А.Арто), а також кінематографічних відкриттів Ч.Чапліна і Б.Кітона.
Серед представників театру абсурда Ж.Жене, А.Адамов, Е.Іонеско, С.Беккет, Б.Віан, Д.Буццаті, Т.Грасс, Г.Пінтер, Е.Олбі та ін. Але найвизначнішим драматургом цієї школи став С.Беккет, чиє мистецтво найтісніше пов’язане з „філософією абсурду” й відбиває її стійкі риси.
Драматург, надзвичайно чутливий до трагічного, стражденного в досвіді сучасного повсякдення, в своїй творчості зробив спробу знайти критерій моральної поведінки людинисамовигнанця, зануреної в атмосферу непозбутньої абсурдності буття.
Так само, як і філософія абсурду, театральна естетика цього драматурга (19 п’єс) не втратила і сьогодні своєї культурної та людинознавчої значущості, зображуючи − переважно через гру в „порушення коду естетики” − аутсайдерів та виснажену буттям несобітотожну людину з „дитинною епатацією” (Ю.Покальчук), людину страдницької експресії і трагічного героїзму, розшматовану на клаптики, а проте таку, яка водночас є контестантом і прагне „автентичності існування” (К.Райда).
І хоча Є.Васильєв обмежує історію театру абсурда 1950-1980 рр. [38], його драматургічна тематика залишається актуальною. Вона заслуговує бути показаною, побаченою і зрозумілою нашим сучасником в істотному для неї взаємозв’язку з „філософією абсурду”, яка складає її ідейне підгрунтя і є категорією „опису людського буття взагалі” (М.Попович).
Стан дослідницької розробки проблеми. Різні аспекти постановки проблеми абсурду в сучасній західній думці, пов’язані з відчуженням людини, нереалізованістю її призначення, феноменом смисловтрати, було розглянуто у філософських працях І.Бичка, В.Бичкова, К.Долгова, У.Еко, З.Какабадзе, Є.Коссака, Д.Кука, Н.Маньковської, Б.Маркова, Б.Парахонського, М.Поповича, А.Саті, В.Табачковського, Т.Тульчинського та ін.
У контексті обраної теми інтерес становлять дослідження специфіки підходів до проблеми особистості в сучасній західній філософії (Г.Атаманчук, Т.Гуменюк, Р.Данильченко, І.Кон, С.Кузнецова, Г.Тавризян та ін.).
Безпосередньо питанням „філософії абсурду” А.Камю присвячено дослідження С.Великовського, Ю.Давидова, Р.Москвіної, К.Райди, в яких різнобічно окреслюється її зв’язок з європейською гуманістичною традицією та кризою її основоположних цінностей.
Зв’язок філософсько-естетичних концепцій з мистецтвом загалом і сучасною драматургією зокрема знайшов відображення у працях Н.Горенкової, А.Гулиги, Ю.Давидова, І.Ізволіної, Л.Левчук, О.Семашка, Н.Сергутіної та ін.
Значний внесок у вивчення зв’язку філософії абсурду” з театральною естетикою здійснили літературознавці і теоретики мистецтва: Л.Андрєєв, Г.Бояджієв, Г.Звєрєв, Б.Зінгерман, О.Свободін, Т.Якимович, Р.Корліс, Юд. Вебер, Дж. Гамільтон-Патерсон, Д. Секстон.
Не можемо оминути працю Р.Фарсона „Менеджмент абсурду”, що, використовуючи терміни „філософії абсурду” збентеження, втрата рівноваги, бунт, розглядає абсурд як джерело і стимул до розвитку, або як „школу ударів долі”.
Питання „філософії абсурду” розглядають сучасні теологи Дж.Вейз та ієромонах Серафім (Роуз).
Таким чином, з одного боку, можна констатувати, що на сьогодні вже напрацьовано певний теоретичний доробок щодо „філософії абсурду”. З іншого боку, про недостатність уже зробленого свідчить наявність цілої низки ще не розв’язаних питань. Так, ще не стали об’єктом філософського аналізу такі аспекти філософії абсурду”, як її генеалогія та становище в широкому філософському контексті (пор., напр., раціоналізм Нового Часу, російську філософію всеєдності, зокрема праці Є.Трубецького), мистецьке поле впливу саме „ф і л о с о ф і ї абсурду” тощо. Тому матеріалом дослідження обрано драматургічне мистецтво абсурду, зокрема С.Беккета, що розглядається не ізольовано, а в контексті „філософії абсурду”. Саме в творчості цього драматурга філософеми абсурду виражені найбільш рельєфно і яскраво.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в контексті інтегрованої програми наукових досліджень Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого.
Об’єктом дослідження є абсурдистські тенденції у філософії, культурі та театральному мистецтві ХХ ст.
Предметом дослідження є філософсько-естетична концепція абсурда та її вплив на театральну естетику ХХ століття.
Метою роботи є з’ясування особистісного смислу та естетико-культурологічних імплікацій „філософії абсурду” на базі дослідження її впливу на практику театру абсурда.
Завдання дослідження:
-дослідити витоки та еволюцію „філософії абсурду”;
-визначити концептуальні засади „філософії абсурду” та специфіку її впливу на сучасну культуру;
-окреслити мистецьке поле впливу „філософії абсурду”;
-висвітлити філософеми абсурду в мистецтві ХХ ст.;
-проаналізувати художнє осмислення „філософії абсурду” в драматургії С.Беккета.
Методологічною основою дослідження слугували праці з проблем „філософії абсурду”, дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків філософії. Крім цього, ми спиралися на сучасні філософські розвідки, в яких аналізується феномен абсурду (Р.Барт, Ж.Дельоз, Д.Кук, Дж.Голомб, М.Мамардашвілі та ін.), роботи мистецтвознавців та літературознавців, присвячені втіленню ідей „філософії абсурду” в театральній естетиці ХХ ст. З-поміж них розвідки А.Арто, Г.Бояджієва, С.Великовського, Д.Затонського, Б.Зінгермана, Н.Кея, П.Паві, Т.Якимович; було використано текстуальний аналіз п’єс С.Беккета з метою визначення їх місця в генезі історико-філософської думки.
Методи дослідження: генетичний, що дав можливість показати розвиток змістового наповнення „філософії абсурду” в широкому культурно-філософському контексті; компаративістський, який дозволив повніше з’ясувати сутність цієї концепції шляхом зіставлення поглядів її представників з поглядами, що відбивають специфіку інших напрямів сучасної філософської думки; систематизації, спрямованої на відтворення загальної концепції людини у „філософії абсурду” та її осмислення театральною естетикою ХХ ст.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше проаналізовано і представлено філософський і драматургічний досвід осмислення абсурду як відносно цілісну систему, яка відіграє свою незамінну роль у трансформуванні свідомості й життєставлення сучасної людини. У дисертації вперше:
-обгрунтовано в загальнокультурному контексті розуміння „абсурдної свідомості” як нетипової форми мислення, яка фіксує специфіку існування людини за умов смисловтрати і незнаходження себе;
-виявлено риси „філософії абсурду” ХХ ст., які дозволяють інтерпретувати її як своєрідну метаморфозу настанов раціоналістичної філософії Нового часу; під цим кутом зору прослідковано формування й окреслено характер екзистенціальних підвалин „філософії абсурду”;
-доведено, що „філософія абсурду” є наслідком розширення в культурі ХХ ст. тих самих процесів, які знайшли своє естетичне втілення в театрі абсурда;
- виявлено й проаналізовано основні філософеми абсурду в театральній естетиці ХХ ст. як специфічну форму втілення філософського досвіду, актуальну в контексті перегляду канонів європейської драматургії та сучасних творчих пошуків у галузі театрального мистецтва;
-висвітлено й інтерпретовано в контексті філософії абсурду” абсурдистську драматургію С.Беккета;
-з’ясовано, що в творах С.Беккета знайшли художнє відображення основні напрямки усвідомлення людиною абсурдності власного існування; показано, що розкриття теми абсурду як чинника екзистенціального самовизначення особистості досягається як завдяки особливостям мовленнєвої структури беккетівських п’єс, так і суто поза вербальними засобами (що можна охарактеризувати як своєрідний пара лінгвістичний коментар до „філософії абсурду”).
Теоретична значущість дослідження полягає у відстеженні процесу становлення теми абсурду в європейській філософії; у з’ясуванні характеру її впливу на естетичну і художню свідомість; у реконструюванні філософем абсурду в драматургії ХХ ст.
Практична значущість роботи пов’язана з можливістю використовувати матеріали дисертації в теоретичних курсах з історії філософії, естетики, культурології, зарубіжної літератури, у спецкурсах з проблем європейського постмодернізму, у підготовці розділів навчальних посібників з гуманітарних дисциплін. Дослідження відкриває нові можливості вдосконалення й коригування шкільних програм викладання відповідних дисциплін.
Апробація результатів роботи. Основні теоретичні положення і висновки дисертації представлені у 9 одноосібних публікаціях автора (з них 4 надруковано у наукових фахових виданнях ВАК України, обговорено на засіданнях відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, а також у доповідях та повідомленнях на конференції „Людина і культура в умовах глобалізації” (Київ, 2001 р.), V і VI Міжнародних науково-теоретичних конференціях „Про природу сміху” (Одеса, 2004 р., 2005 р.), на І міжнародному театральному симпозіумі „Література - Театр Суспільство” (Херсон, 2005 р.), на міжнародній науково-практичній конференції „Акмеологія - наука ХХІ століття” (Київ, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції „Філософія етнокультури та морально-естетичні стратегії громадянського самовизначення” (Чернігів, 2006 р.).

Список літератури

В И С Н О В К И

„Філософія абсурду” - напрям філософської думки, що відіграв істотну роль у світоглядній адаптації людини до кризового і динамічного досвіду сучасності, позначеного такими актуальними проблемами, як розрив між людських зв’язків, втрата смислу існування в перспективі соціально-історичного буття.
Звернення до „філософії абсурду” за доби постмодерну сприяє усвідомленню спадкоємності європейської гуманістичної думки, концептуалізації її непроминальних мотивів і засад.
Історико-філософський досвід свідчить, що спроби створити цілісну концепцію людини, керуючись лише єдиною філософською теорією, ніколи не виявляються вичерпними. Тим часом у своїй же сукупності і розгортанні такі теорії становлять певний різновид цілісності. Посильний внесок у цю систему зробили й абсурдисти, які відобразили трагізм світосприйняття людини ХХ ст., трагізм людського життя, оперуючи, зокрема, життєво-маргинальними поняттями самотності, відчуженості, суму, старості, смерті, неможливості бути зрозумілим тощо.
„Філософія абсурду” - це напрям філософії, що розглядає людину у контексті її неминучих стосунків із світом, що позбавлений смислу і є ворожим людській індивідуальності. Відкриття особистістю своєї загубленості й осмислення цього явища породжує „абсурдну свідомість”, яка є нетиповою формою мислення, здатною фіксувати абсурд існування завдяки розумінню і відчуттю людиною втрати або незнаходження себе. Рисами абсурдної свідомості є відчуття самотності, душевної невлаштованості у зв’язку з непрозорістю та ефемерністю життя і разом із тим готовність чинити опір через сумнів і боротьбу, через покладання сенсу життя насамперед в автентичності існування людини.
Звернення до „філософії абсурду” за доби постмодерну сприяє усвідомленню спадкоємності європейської гуманістичної думки, концептуалізації її повторюваних мотивів і засад.
Не належачи до розряду оптимістичних, будучи пов’язаною з „важкістю існування”, філософія абсурду” все ж має позитивний ефект. За А.Камю, усвідомивши абсурдність світу, пройшовши крізь бунт, свободу і жагу, людська свідомість набуває здатності гідно сприймати будь-які „сюрпризи життя”; залучена до такого духовного досвіду особистість уже ніколи не погодиться бути рабом.
Через вільний вибір і рішучі дії людина сама має і може визначити смисл життя; ніхто не має право диктувати смисл іншому. Ці філософські умовиводи часто втілювалися у художню форму п’єси, притчі, романи, що додавало естетичного ефекту процесові їх сприйняття.
Використовуючи поняття філософії Нового Часу, що базувалася на таких засадах, як сумнів, самосвідомість, твердість, рішучість, гідність та деякі інші, „філософія абсурду” трансформувала їх відповідно до проблематики життя і культури ХХ ст. На тлі раціоналізму Нового Часу настанови абсурдистів не є „ізмами” (тобто цілісною теорією), проте вони, незважаючи на їхню первинну непрозорість, можуть бути сполучені на досить глибокому рівні з моральними мотивами, з людською теплотою, навіть сповідальністю. Нове світло на основні ідеї і людський сенс „філософії абсурду” проливає осмислення мистецьких матеріалів. Виконане дослідження, зокрема, висуває проблему втілення в мистецтві основних філософем абсурду (засадничих концептів, що цілісно репрезентують філософію абсурду”, її естетичного коду): бунт, свобода, автономія, жага, що узагальнюють становище людини, яка має упоратися із собою, попри всі парадокси і складнощі реального життя. У художніх творах значення цих понять дещо модифікувалось у зв’язку з тим, що саме мистецтво абсурду порушило ідею універсальності мови мистецтва, змістило системні знаки, які доти були зрозумілими для людей незалежно від їхньої культурної приналежності.
За формою ці філософеми умовно можна поділити на такі, що:
1)руйнують культурний канон, традицію (напр., театр перестає бути „кафедрою”, відбувається смислове децентрування, утверджується алогізм, принципова незавершеність діалогу);
2)утруднюють емоційне сприйняття (вимагають напруженого мислення, або, навпаки, занижують поріг рефлексії загалом);
3)реабілітують гру, в якій читач, глядач, слухач отримує право на свою, власну версію сприйнятого;
4)пробивають „глухоту” процесу сприймання раптовістю комічного (трагічного).
У результаті дослідження зроблено висновок, що філософеми абсурду постають водночас як визначний філософсько-мистецький феномен і людський документ, як специфічний засіб постановки й осмислення найважливіших духовних проблем буття сучасної людини.
Особливе місце в експлікації сенсу „філософії абсурду” посідає драматургія абсурду, яка відбила, передусім, трагічне світосприйняття людини і, ширше, трагізм людського життя загалом, створивши нову естетико-художню реальність, розраховану на духовно вільного читача, і, фактично, елімінувавши феномен поетичного театру.
Естетика театру абсурда пов’язана з життям людей, досвідом їхніх переживань, страждань, долями, часто загубленими, з відчуттям, що абсолютно все безглузде та ірраціональне, що людина з самого народження перебуваємо в непоясненій і не пояснюваній ситуації. Цей театр підпадає під ключові поняття постмодернізму - ризома, надреалізм, лабіринт, бунт проти авторитетів тощо.
Справжнім митцем, який ані відхилився від своєї епохи, ані підкорився їй, став С.Беккет, який, попри властивий його драматургії високий рівень умовності, вивів на сцену не фантоми свідомості, а реальності людської екзистенції і дух „філософії абсурду”. Драматург показав, що самотність і відокремленість людини (для абсурдного персонажу іншого фактично не існує) може стати конструктивним чи руйнівним атрибутом особистості, яка відстоює свої права і воює проти фальші.
Як і такі драматурги, як М.Гауптман, А.Чехов, В.Винниченко, Б.Брехт, він виявився пророком. „Чорними п’єсами” стало багато реальних явищ нашого життя.
Предметом драматургічного аналізу С.Беккета стала людська біда, локальне буття людини, приголомшеної стражданням. І обрано для цього, на перший погляд, деструктивну мову, яка, проте, надала можливість чинити опір мові „заангажованій”, що руйнує відвертість і силу слова, змішуючи істинне і симулякр, використовуючи уторовані кліше. Драматурги абсурду прагнуть перетягти мову на бік людини гідної, вільної, над якою не висить тягар штампів у мовленні, а отже, і в почуттях та вчинках. Мабуть, саме через ці обставини у С.Беккета є низка п’єс, повністю побудованих у візуальному аспекті, без слів, з мінімальними використанням шумових ефектів і звуків цивілізації. Але й ці візуальні образи, своєрідний паралінгвістичний „сценічний коментар” до „філософії абсурду”, багато що можуть розповісти про свій час завдяки властивій їм конвенційній значущості.
Абсурдистська драма розрахована на суб’єктність, авторство глядача. І за умови задіяності цього чинника її умовний, неправдоподібний світ, який здавалося б є далеким від реальності, впритул наближається до життя, зосереджується навколо культивації гіперреального, що часто виявляється крахом реального, а інколи, навпаки, висвітлює найтонші відтінки внутрішніх суперечностей існування окремої людини, або, подібно до полум’я сірника, випрозорює її щонайближче почуття.
Підсумовуючи нагромаджений на початок ХХІ ст. філософський і драматургічний досвід осмислення феномена абсурду, виконане дослідження дає змогу представити цей досвід як відносно цілісну систему, що співіснує з іншими світоглядно-ціннісними концепціями і у свій особливий спосіб (іноді навіть ліричний) забезпечує зв’язок сучасної філософії і мистецької практики з реаліями повсякденного досвіду. З іншого боку, свідомість, підготовлена філософським осмисленням і сценічним „обігруванням” абсурдистських ситуацій, допомагає сучасній людині гідно ставитися до таких ситуацій у реальному житті.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Аббаньяно Н. Мудрость философии. СПб.: Алетейя, 1998. 320 с.
2.Аббаньяно Н. Структура экзистенции. Введение в экзистенциализм. Позитивный экзистенциализм. - СПб.: Алетейя, 1998. - 512 с.
3.Абелюк Е., Леенсон Е. Кошмар внутри нас // Театр. 2005. - № 2. С.23-26.
4.Августин Святий. Сповідь. К.: Основи, 1999. 319 с.
5.Адорно Т.В. Эстетическая теория. - М.: Республика, 2001. - 527 с.
6.Андреев Л. Художественный синтез и постмодернизм // Вопросы литературы. 2001. Январь-февраль. С.3-38.
7.Антология мировой философии. В 4 т. - М.: Мысль, 1991. - Т.3. - 760 с.
8.Аристотель. Соч. в 4 т. - М.: Мысль, 1981. - Т.3. - 613 с.
9.Арто А. Театр и его Двойник. - СПб.-М.: Симпозиум, 2000. - 440 с.
10.Асмус В.Ф. Избранные философские труды. - М.: МГУ, 1969. - Т.1. - 412 с.
11.Барабан О.В. Постмодерністський драматичний діалог: лінгвістичний та перекладознавчий аспекти (на матеріалі драматургії С.Беккета, Г.Пінтера, Т.Стоппарда): Автореф.дис. ... канд.філол.наук: 10.02.19 / Одеський ун-т ім.І.Мечнікова. Одеса, 1994. 16 с.
12.Барт Р. Избранные работы. - М.: Прогресс, 1989. - 616 с.
13.Батищев Г.С. Найти и обрести себя // Вопросы философии. - 1995. - № 3. - С.103-129.
14.Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник, 1984-1985. М.: Наука, 1986. С.80-160.
15.Бахтин М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979. - 424 с.
16.Беккет С. Никчемные тексты. - СПб.: Наука, 2001. - 340 с.
17.Беккет С. Театр. Пьесы.- СПб.: Азбука, 1999. - 347 с.
18.Беккет С. Трилогия. - СПб.: Изд-во Чернышева, 1994. - 464 с.
19.Белый О.В. Тайны «подпольного» человека. К.: Наук. думка, 1991. 312 с.
20.Бергсон А. Два источника морали и религии. - М.: Канон, 1994. - 384 с.
21.Бердяев Н. Кризис искусства. М.: Изд. Г.А.Лемана и С.И.Сахарова, 1918. 48 с.
22.Бердяев Н.А. Христианство и классовая борьба // Искусство Ленинграда, - 1990. - № 1. С.86-97.
23.Блок Л.Д. Классический танец: история и современность. - М.: Искусство, 1987. - 556 с.
24.Бодрийар Ж. Америка. - СПб.: Владимир Даль, 2000. - 206 с.
25.Бодрийяр Ж. Прозрачность зла. - М.: Добросвет, 2000. - 258 с.
26.Бодрийар Ж. Символический обмен и смерть. - М.: Добросвет, 2000. - 387 с.
27.Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція. - К.: Основа, 2004. - 230 с.
28.Борисова Е.А., Стернин Г.Ю. Русский модерн. М.: Советский художник, 1990. 360 с.
29.Бояджиев Г. От Софокла до Брехта за сорок театральных вечеров. - М.: Искусство, 1988. - 352 с.
30.Брук П. Блуждающая точка. - М.-Спб.: Артист-Режиссер-Театр, 1996. - 271 с.
31.Бубер М. Два образа веры. - М.: Республика, 1995. - 464 с.
32.Бубер М. Хасидские предания. М.: Республика, 1997. 335 с.
33.Бунюэль о Бунюэле. М.: Радуга, 1989. 384 с.
34.Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировоозрение, культура, бытие. К.: Наукова думка, 1991. 195 с.
35.Бычко И.В. Познание и свобода. М.: Политиздат, 1969. 215 с.
36.Бычков В.В. Феномен неклассического эстетического сознания // Вопросы философии. 2003. - № 12. С.80-92.
37.Вавилонская башня. М.: Сектор, 1997. 112 с.
38.Васильєв Є.М. Драматургія парадоксу і проблеми типології: Автореф.дис. ... канд.філол.наук: 10.01.06 / Дніпропетровський держ. ун-т. - Дніпропетровськ, 1998. 16 с.
39.Вейз Д.Э. Времена постмодерна. - World Wide Printing, 2002. - 240 с.
40.Вейсман А.Д. Греческо-русский словарь. Репринт V-го издания 1899 г. - М.: Греко-латинский кабинет Ю.А.Шичалина, 1991. - 1371 с.
41.Великовский С. Грани „несчастного сознания”. М.: Искусство, 1973. 240 с.
42.Великовский С. Умозрение и словесность. Очерки французской культуры. - М.-Спб.: Университетская книга, 1999. - 711 с.
43.Во Ивлин. Мерзкая плоть. Возвращение в Брайдсхед. Незабвенная. Рассказы. М.: Прогресс, 1979. 656 с.
44.Всемирная энциклопедия. Философия. - М.: АСТ-Минск: Харвест, 2001. - 1312 с.
45.Гассет Хосе Ортега и. Дегуманизация искусства. - М.: Радуга, 1991. - 639 с.
46.Гегель. Эстетика. М.: Искусство, 1971. Т.3. 622 с.
47.Герцен А.И. С того берега. - Избр.филос.произ. в 2 т. - М.: Политиздат, 1948. Т.2. С.5-133.
48.Гоголь Н. В. Собр.соч. в 8 т. - М.: Правда, 1984. - Т.1. - 384 с.
49.Гоголь Н.В. Собр.соч. в 8 т. - М.: Правда, 1984. - Т.5. - 320 с.
50.Гулыга А.В. Искусство в век науки. М.: Наука, 1978. 182 с.
51.Гулыга А. Что такое постсовременность? // Опыты: литературно-философский сборник. М.: Советский писатель, 1990. С.68-91.
52.Гуменюк Т. Стародавня муза в просторі постмодерністської естетики // Мистецтво та Освіта. - 1997. - № 3. - С.52-55.
53.Давыдов Ю. Бегство от свободы. М.: Художественная литература, 1978. 365 с.
54.Давыдов Ю. Эстетика нигилизма. М.: Искусство, 1975. 271 с.
55.Давыдов Ю. Этика и перестройка // Опыты: литературно-философский сборник. М.: Советский писатель, 1990. С.6-50.
56.Декарт Р. Избранные произведения.- М.: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1950. - 712 с.
57.Делез Ж. Логика смысла. - М.: Academia, 1995. - 298 с.
58.Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? - М.-СПб.: Алетейя, 1998. - 208 с.
59.Деррида Ж. Голос и феномен. - СПб.: Алетейя, 1999. - 208 с.
60.Деррида Ж. Эссе об имени. - М.-СПб.: Алетейя, 1998. - 192 с.
61.Джойс Д. Улисс. - СПб.: Симпозиум, 2000. - 832 с.
62.Долгов К.М. От Киркегора до Камю. - М.: Искусство, 1990. - С.399.
63.Долгов К.М. Феноменология литературы Р.Ингардена // Контекст. 1972. М.: Наука, 1973. С.218-247.
64.Достоевский Ф. Полн.собр.соч. в 30-и томах. - Л.: Наука, 1980. Т.21. 552 с.
65.Жене Ж. Покоївки. П’єса. - К.: Кальварія, 2002. - 128 с.
66.Загороднюк В.П. Целеполагание в практике, культуре, познании: Автореф.дисс. ... д-ра филос.наук: 09.00.01 / АН Украины. Ин-ут философии. - К., 1992. - 33 с.
67.Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм. К.: Фолио-Аст, 2000. - 256 с.
68.Затонский Д.В. Реализм это сомнение? К.: Наукова думка, 1992. 278 с.
69.Зеньковский В.В. История русской философии. - Л.: ЭГО, 1991. - Т.1. - Ч.2. - 280 с.
70.Зингерман Б.И. Очерки истории драмы 20 века. - М.: Наука, 1979. - 392 с.
71.Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия. - М.: Интрада, 1998. - 256 с.
72.Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов. - М.: INTRADA, 2001. - 384 с.
73.Ионеско Э. Ионеско. Спб.: Симпозиум, 1999. 608 с.
74.Ионеско Э. Между жизнью и сновидением // Иностранная литература. 1997. - № 10. С.117-156.
75.Ионеско Э. На сцене воплощаются мои сны // Театр. - 1989. - № 7. - С.134-135 с.
76.Ионеско Э. Противоядия. М.: Прогресс, 1992. 480 с.
77.Истомина Е. М. Некоторые проблемы европейского театрального авангарда 1910-1920 годов (театральные эксперименты итальянских футуристов и дадаистов): Автореф.дис. ... канд.искусствоведения. - М.: Рос. акад. театр. искусств. - М.: ГИТИС, 2001. - 24 с.
78.История современной зарубежной философии. - Спб.: Лань, 1997. 480 с.
79.Как всегда об авангарде. М.: ГИТИС, 1992. 288 с.
80.Камю А. Вибрані твори в трьох томах. Харків: Фоліо, 1997. - Т.1. 446 с.
81.Камю А. Вибрані твори в трьох томах. Харків: Фоліо, 1996-1997. - Т.3. - 623 с.
82.Канішина Н.М. Художньо-естетичні засади українського авангардного мистецтва першої третини ХХ століття: Автореф.дис. ... канд.філос.наук: 09.00.08 / Київський університет імені Тараса Шевченка. - К., 1999. - 20 с.
83.Карась А. Беккет между постмодерном и мелодрамой // Театр. 2006. - № 1. С.47-49.

84.Касаткина Е. Искусство сосать камешки // Новый мир. 2001. - № 2. С.215-219.
85.Кафка Франц. Избранное. СПб.: Кристалл, 1999. - 1088 с.
86.Кэррол Л. Приключения Алисы в стране чудес. Алиса в Зазеркалье. - М.: Наука, 1978. - 360 с.
87.Киркегор С. Наслаждение и долг. - К.: Air Land, 1994. - 504 с.
88.Кобринский А. Хармс сел на кнопку, или проза абсурда//Искусство Ленинграда. - 1990. - № 11. - С.68-79.
89.Коган Л.А. Опыт драматургического человековедения // Вопросы философии. 2003. - № 4. С.133-151.
90.Козловски П. Культура постмодерна. - М.: Республика, 1997. - 240 с.
91.Корнієнко Н.М. Театр як діагностична модель суспільства: Автореф. у формі доповіді... д-ра мистецтвознавства: 17.00.01 / Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.. М.Т.Рильського АН України. - К., 1993. 77 с.
92.Кортасар Х. Непрерывность парков. - М.: Известия, 1984. - 126 с.
93.Коссак Е. Экзистенциализм в философии и литературе. - М.: Изд-во полит. Лит-ры, 1980. - 360 с.
94.Краткая литературная энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1975. - Т.8. - 1135 с.
95.Крестинский С.В. Коммуникативно значимое молчание в структуре языкового общения: Автореф.дис. ... канд.филол.наук: 10.02.19 / ЛГУ. Л., 1991. - 19 с.
96.Кримський С. Запити філософських смислів. - К.: ПАРАПАН, 2003. - 240 с.
97.Кутасова И.М. Анти-философия «новой философии». - М.: Политиздат, 1984. 143 с.
98.Куцепал С.В. Французька філософія другої половини ХХ століття: дискурс із префіксом „пост”. К.: ПАРАПАН, 2004. 324 с.
99.Кьеркегор С. Страх и Трепет. М.: Республика, 1993. 383 с.
100.Ларошфуко Франсуа де. Максимы. Паскаль Блез. Мысли. Лабрюйер Жан де. Характеры. - М.: Худ. литература, 1974. - 544 с.
101.Левчук Л. Естетика ХХ століття. К.: Либідь, 1997. 224 с.
102.Лейбниц Г. В. Сочинения в 4 т. - М.: Мысль, 1982. - Т.1. - 636 с.
103.Лиманская Л. Ю. Эстетическое переживание времени в структуре художественного образа: Автореф. ... канд.филос.наук: 09.00.04 / АН Украины, Ин-т философии. - К., 1991. - 17 с.
104.Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. - М.- СПб.: Алетейя, 1998. - 160 с.
105.Лосский Н.О. История русской философии. - М.: Советский писатель, 1991. - 480 с.
106.Малахов В. Етика. - К.: Либідь, 2002. - 384 с.
107.Малахов В. Уязвимость любви. К.: Дух і літера, 2005. 560 с.
108.Мамардашвили М. Картезианские размышления. М.: Культура, 1993. 352 с.
109.Мамардашвили М. Эстетика мышления. - М. Моск.школа полит.исследований, 2000. 416 с.
110.Мамонов. Мыши. Мальчик Кай и Снежная королева. М.: Мамонов, 2004. 47 с.
111.Маньковская Н.Б. Эстетика постмодернизма. - СПб.:Алетейя, 2000. - 347 с.
112.Марков Б.В. На краях протеста: философия протеста ХХ в. // Труды семинара по герменевтике. Вып.1. Одесса: Принт-Мастер, 1999. С.57-85.
113.Маркс К., Енгельс Ф. // Твори. К.: Політвидав, 1959. Т.4. 592 с.
114.Марсель Г. Homo viator. - К.: Пульсари, 1999. - 320 с.
115.Мерло-Понти М. Феноменология восприятия. - СПб.: Ювента-Наука, 1999. 606 с.
116.Метерлинк М. Пьесы. М.: Искусство, 1958. 576 с.
117.Михеева А. Когда по сцене ходят носороги Театр абсурда Эжена Ионеско. - М.: Искусство, 1967. 176 с.
118.Модернизм. М.: Искусство, 1980. 311 с.
119.Моклиця М.В. Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика: Автореф.дис. ... д-ра філол.наук: 10.01.06 / Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. - К., 1999. 32 с.
120.Москвина Р.Р. Проблемы личности в «философии абсурда» А.Камю: Автореф.дисс....канд.филос.наук: 09.622 / Уральский государственный университет им.А.М.Горького. - Свердловск, 1972. - 21 с.
121.Набоков В. Рассказы. Приглашение на казнь. Роман. Эссе. Интервью. Рецензия. - М.: Книга, 1989. - 528 с.
122.Набоков В. Собр.соч. в 4 т. - М.: Правда, 1990. - Т.3. 480 с.
123.Неизвестный Русский Авангард. М.: Советский художник, 1992. 352 с.
124.Ницше Ф. Сочинения в 2-х т. М.: Мысль, 1990. Т.1. 829 с.
125.Ницше Ф. Сочинения в 2-х т. М.: Мысль, 1990. Т.2. 829 с.
126.Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. К.: Основи, 1993. 414 с.
127.Новейший философский словарь. Мн.: Изд. В.М.Скакун, 1999. 896 с.
128.Овсяннико-Куликовский Д.Н. Собр.соч. в 6 т. СПб.: Прометей, 1911. Т.VI. 232 с.
129.Оніщенко О.І. Художня творчість у контексті гуманітарного знання. - К.: Вища школа, 2001. - 179 с.
130.Пави П. Словарь театра. - М.: Прогресс, 1991. 504 с.
131.Павич М. Пейзаж, нарисованный чаем. - СПб.: Алетейя, 1998. - 384 с.
132.Павич М. Хозарський словник. Харків: Фоліо, 2004. 351 с.
133.Парахонський Б.О. Виворіт раціональності або витоки європейської безумності // Культурологічні студії. Зб. наукових праць. Вип.1. К.: КМ „Academia”, 1996. С.222-241.
134.Паскаль Б. Мысли. - СПб.: Азбука, 1999. - 235 с.
135.Попович М.В. Микола Гоголь: Роман-есе. К.: Молодь, 1989. 208 с.
136.Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття. К.: Сфера, 1997. 290 с.
137.Постмодернизм. Энциклопедия. - Минск: Книжный дом, 2001. - 1040 с.
138.Проскурникова Т.Б. Театр Франции. Судьбы и образы. - СПб.: Алетейя, 2002. - 472 с.
139.Психология эмоций. Тексты. - М.: МГУ, 1984. - 288 с.
140.Райда К.Ю. Постекзистенціалістські тенденції в сучасній зарубіжній філософії та гуманітарних науках (історико-філософський аналіз): Автореф.дис. ... д-ра філос.наук. 09.00.05 / Ін-т філософії імені Г.Сковороди НАН України. К., 1999. - 30 с.
141.Рассел Б. Історія західної філософії. - К.: Основи, 1995. 759 с.
142.Реале Дж. и Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. СПб.: Петрополис, 1997. Кн.4. 880 с.
143.Рябополова В. Беккет: ретроспективный взгляд // Театр. - 1993. - № 8. С.113 124.
144.Сартр Ж.-П. Бытие и Ничто. М.: Республика, 2000. 639 с.
145.Сартр Ж.-П. Стена. Избр.произв. М.: Политиздат, 1992. 480 с.
146.Семашко О.М. Соціологія мистецтва. К.: Міленіум, 2004. 300 с.
147.Сергутина Н.Ю. Концептуальное и образное в литературном и философско-историческом творчестве французских экзистенциалистов: Автореф.дисс. ... канд.филос.наук. 09.00.03 / Моск.орд.Ленина и орд. Труд. Красн. Знамени Гос. пед. ин-т им.В.И.Ленина. М., 1976. - 24 с.
148.Снитко Т. Н. Предельные понятия в западной и восточной лингвокультуре: Автореф.дис. ... д-ра филос. наук: 10.02.19 / Кубанский гос. ун-т. Краснодар, 1999. 23 с.
149.Соколов В.В. Средневековая философия. - М.: Высшая школа, 1979. - 448 с.
150.Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. М.: Политиздат, 1992. 543 с.
151.Спиноза Б. Избранное. - Минск: Попурри, 1999. - 592 с.
152.Стрельцова Г.Я. Блез Паскаль. - М.: Мысль, 1979. - 237 с.
153.Стрельцова Г.Я. Паскаль и европейская культура. - М.: Республика, 1994. - 495 с.
154.Сумерки богов. - М.: Изд-во полит. лит-ры, 1989. - 398 с.
155.Театр парадокса. - М.: Искусство, 1991. - 300 с.
156.Терещенко Н.А., Шатунова Т.М. Постмодерн как ситуация философствования. - Спб.: Алетейя, 2003. - 192 с.
157.Трубецкой Евгений. Кн. Смысл жизни. - М., 1918. - 232 с.
158.Тульчинский Т.Л. Постчеловеческая персонология. - Спб.: Алетейя, 2002. - 677 с.
159.Унамуно Мигель де. О трагическом чувстве жизни у людей и народов. Агония христианства. - К.: Символ, 1996. - 414 с.
160.Фарсон Р. Менеджмент абсурда. - К.: София, 2002. - 240 с.
161.Феллини Ф. Делать фильм. - М.: Искусство, 1984. 287 с.
162.Философия эпохи постмодернизма. Минск: Красико-принт, 1996. 208 с.
163.Философская энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1970. - Т.5. - 740 с.
164.Философский энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1983. 840 с.
165.Философский энциклопедический словарь. М.: Инфра, 1999. 576 с.
166.Філософський енциклопедичний словник. - К.: Абрис, 2002. - 742 с.
167.Флоренский П. Гамлет // Литературная учеба. 1989. - № 5. С.135-153.
168.Франк С. Л. Реальность и человек. СПб.: Русский Христианский гуманитарный институт, 1997. 448 с.
169.Французька п’єса ХХ століття: театральний авангард. К.: Основи, 1993. 511 с.
170.Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне. - М.: Весь мир, 2003. - 416 с.
171.Хайдеггер М. Бытие и время. М.: Ad Marginem, 1997. 452 с.
172.Хайдеггер М. Время и бытие. - М.: Республика, 1993. - 447 с.
173.Хайдеггер М. Мысли. Постулаты. Афоризмы. Философские интерпретации. Тезисы. - Минск: Современное слово, 1998. 384 с.
174.Хамитов Н.В. Искусство как художественное разрешение противоречий человеческой жизни: Автореф.дис. ... канд.филос.наук: 09.00.04 / Ин-т философии НАН Украины. К., 1992. - 16 с.
175.Хамитов Н. Освобождение от обыденности. К.: Наукова думка, 1995. 118 с.
176.Хармс Д. О времени, о пространстве, о существовании // Логос. - 1993. - № 4. - С.102-124.
177.Хармс Д. О явлениях и существованиях. - СПб.: Азбука, 1999. - 380 с.
178.Чернышевский Н.Г. Что делать? - Ленинград: Наука, 1975. - 872 с.
179.Чехов. Сочинения. Пьесы. М.: Наука, 1978. Т.13. 524 с.
180.Чечель Н.П. Повертаючи стиль. К.: Парапан, 2004. 240 с.
181.Швейцер А. Культура и этика. М.: Прогресс, 1973. 344 с.
182.Шопенгауэр А. Введение в философию: Новые паралипомены; Об интересном: Сборник. Минск.: ООО «Попурри», 2000. 416 с.
183.Шопенгауэр А. Две основные проблемы этики: Афоризмы житейской мудрости: Сборник. Минск.: ООО «Попурри», 1997. 592 с.
184.Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. Минск.: ООО «Попурри», 1999. Т.2. 832 с.
185.Шопенгауэр А. Сборник призведений. Минск: ООО „Попурри”, 1998. 464 с.
186.Шульга Р.П. Искусство в мире обыденного сознания. К.: Наукова думка, 1993. 159 с.
187.Эко У. Заметки на полях «Имени розы». - С-Пб.: Symposium, 2003. - 92 с.
188.Эко У. Отсутствующая структура. - СПб.: Symposium, 2004. - 544 с.
189.Эсслин М. Поэзия движущихся образов // Искусство кино. - 1998. - № 6. - С.57-66.
190.Юнг К.Г. Дух в человеке, искусстве и литературе. - Минск: Харвест, 2003. 384 с.
191.Якимович Т.К. З художнього світу Франції. - К.: Дніпро, 1981. - 276 с.
192.Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Республика, 1994. - 527 с.
193.Аuslander Philip. From acting to performance. - London and New York: Routledge, 1997. - 173 p.
194.Concise Routledge Encyclopedia of Philosophy. London: Routledge, 2000. 1020 p.
195.Cook D. The Last Camus. - New York, St.Martin’s Press, 1994. - 76 p.
196.Corliss R. Despelling the Gloom // Time, August 26, 1996. - P.57-58.
197.Dictionnaire de la Philosophe. - Paris: Encyclopaedia Universalis, 2002. - 2042 p.
198.Golomb J. Camu’s ideal of authentic life//Philosophy Today.-Fall 1994.Volume 38,USA.Michigan. - P.268-277.
199.Gombrich E.H. The story of art. - Oxford, 1984. 472 p.
200.Hartnoll Phyllis. The theatre. - N.Y.: World of Art, 1985. - 288 p.
201.Karroll L. Annotated task. - London: M.Gardner, 1978. 135 p.
202.Kathleen Raine. William Blake. London: Thames and Hudson, 1977. 216 p.
203.Kaye Nick. Postmodernism and Performance. - New York: St.Martin’s Press, 1994.- 180 p.
204.Malkin Jeanete R. Memory - Theater and Postmodern Drama. - Michigan: The Universit