ФОРМУВАННЯ СКЛАДУ НАРОДНИХ ЗАСІДАТЕЛІВ У СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Короткий опис

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ …………………………….. 2
ВСТУП ...………………………………………………………………. 4
РОЗДІЛ 1. УЧАСТЬ НАРОДУ У ЗДІЙСНЕННІ ПРАВОСУДДЯ – ПРИНЦИП СУДОВОЇ ВЛАДИ ……………………………………………15
1.1. Поняття, зміст і значення принципу участі народу в здійсненні правосуддя …………………………………………………………………….15
1.2. Історія становлення і розвитку теорії та законодавчої реґламентації добору народних засідателів в Україні ……………………………………..22
1.3. Порівняльна характеристика зарубіжних моделей добору представників народу для участі в здійсненні судочинства ……………..40
Висновки до розділу 1 …………………………………………………..50
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАЛУЧЕННЯ НАРОДНИХ ЗАСІДАТЕЛІВ ДО ЗДІЙСНЕННЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ………………...52
2.1. Правовий статус народних засідателів …………………………………52
2.2. Вимоги до народних засідателів ………………………………………..76
Висновки до розділу 2 …………………………………………………..89
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ СКЛАДУ НАРОДНИХ ЗАСІДАТЕЛІВ У СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ ……………………………………………….92
3.1. Поняття, значення та структура механізму формування складу народних засідателів ………………………………………………………....92
3.2. Організаційно - правовий етап добору народних
засідателів …………………………………………………………………….99
3.3. Процесуальний етап добору народних засідателів …………………..147
Висновки до розділу 3 …………………………………………………158
ВИСНОВКИ …………………………………………………………164
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………….......176
ДОДАТКИ …………………………………………………………...213

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Незалежна Україна взяла незворотній курс на побудову правової, демократичної держави. Невід’ємною складовою цього процесу є здійснення судово-правової реформи, одним із важливих напрямів якої є реалізація положень Конституції України ( ст.ст.124, 127, 129 ) щодо залучення представників народу до здійснення правосуддя як народних засідателів.
Визначальною передумовою ефективного функціонування інституту народних засідателів є наявність чітко відрегульованого механізму добору народних засідателів для участі у відправленні судочинства. Правосуддя належить до тих сфер життєдіяльності, де помилки чи зловживання з боку осіб, уповноважених виконувати суддівські обов’язки, можуть мати украй небезпечні наслідки, що покладає на державу відповідальний обов’зок належним чином регламентувати процедуру формування складу народних засідателів, адже від цього напряму залежить “якісний” склад судових колегій, а, отже, законність рішень, що прийматимуться.
Ефективна за радянської доби система виборів народних засідателів виявилася паралізованою в умовах економічної нестабільності та інертного ставлення основної частини населення до виконання громадянських обов’язків, через що з 90-х років минулого століття набули масового поширення порушення строків і черговості виклику засідателів, з’явилися “штатні” засідателі, унаслідок чого вироки нерідко виносилися незаконним складом суду. Реакцією законодавця стало припинення дії розглядуваного інституту на рівні районних (міських) судів (1992 р.) і Верховного Суду України (2001 р.), що, однак, не розв’язало проблеми залучення засідателів до розгляду кримінальних справ в апеляційних судах.
З прийняттям Закону “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року та запровадженням нової процедури добору народних засідателів основних проблем, як показав досвід її функціонування, вирішено не було, водночас нечіткість і неповнота відповідних його положень породила нові колізії на практиці. Із набуттям чинності нового ЦПК України та введенням інституту народних засідателів на рівні місцевих судів для здійснення цивільного судочинства різко збільшилася їх чисельність, що значно загострило ситуацію з добору необхідної кількості непрофесійних суддів. З метою вирішення актуальних для вітчизняної юстиції труднощів комплектування судових колегій суддями від народу необхідним є вироблення адекватного реаліям сьогодення науково-обгрунтованого механізму добору народних засідателів.
В актуальності теми роботи переконує і ступінь її наукового розроблення, що значною мірою зумовило вибір даної теми як предмета дослідження. Серед українських учених-юристів окремі питання аналізованої тематики розглядали В.Д. Бринцев, Ю.М. Грошевий, Л.М. Давиденко, В.В. Долежан, Г.С. Заровнєва, В.С. Зеленецький, П.М. Каркач, В.М. Коваль, Г.К. Кожевніков, І.М. Козьяков, В.В. Король, Р.О. Куйбіда, В.Т. Маляренко, І.Є. Марочкін, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, С.В. Оверчук, Г.М. Омельяненко, Ю.Є. Полянський, М.В. Руденко, І.О. Русанова, М.І. Сірий, Н.С. Трофименко, М.І. Хандурін, Г.І. Чангулі, В.І. Шишкін, І.Б. Юрков.
Певний внесок у розробку цієї проблеми зробили дореволюційні процесуалісти В.П. Даневський, І.П. Закревський, Р. Ієринг, К. Мітермайер, В.М. Палаузов, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, Ф. Шварце, а також учені-правознавці колишнього СРСР, держав-членів СНД та країн далекого зарубіжжя: Я.С. Аврах, Г.З. Анашкін, У. Бернем, В.Ф. Бохан, Г.Н. Вєтрова, Н. Волф, Л.М. Голубєва, Т.Н. Добровольська, В.П.Кашепов, Г. Каспер, Д. Кларк, М.І. Клеандров, О.С. Кобліков, І.І. Мартинович, В.П. Нажимов, І.Д. Перлов, М.І. Понедєлков, Н.В. Радутна, Х.У. Рустамов, В.М. Савицький, М.С. Строгович, Д.С. Сусло, С. Тейман, В. дель Туфо, Ф.Г. Тарасенко, О.О. Тарасов, Л.Л. Федоров, Р. Шарвен.
Слід відзначити, що більшість досліджень аналізованої тематики проводилися ще в період існування СРСР, їх положення грунтувалися на матеріалах минулого. Однак у незалежній Україні відбулись істотні зміни у політичній, юридичній, культурній сферах життєдіяльності суспільства, що викликає необхідність переосмислення багатьох положень теорії судоустрою та процесуальних галузей права щодо статусу народних засідателів, порядку і критеріїв їхнього добору. Багато питань, що стосуються названої проблематики, є дискусійними і дотепер недостатньо розроблені, частина з них досліджувалась у зв’язку з вирішенням більш широких проблем або під кутом зору окремих аспектів.
При цьому ані ученими колишнього СРСР, ані сучасною генерацією українських правників не підготовлено спеціального дослідження, у якому б на дисертаційному рівні було розглянуто теоретичні та практичні проблеми добору народних засідателів на підставі комплексного розроблення організаційно-правових (судоустрійних ) і процесуальних аспектів розглядуваної процедури, що підкреслює необхідність розробітки обраної теми в межах дисертаційного дослідження відповідно до потреб аналізу останніх новацій судоустрійного та цивільно-процесуального законодавства, удосконалення проекту КПК України.
Наведені обставини визначили актуальність обраної теми дисертації, необхідність її детального дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри кримінального процесу та судоустрою Луганського державного університету внутрішніх справ МВС України в межах державної цільової комплексної програми ”Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (державна реєстрація № 0186.0.099031), спрямована на виконання Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 року.
Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є розробка на основі комплексного аналізу доктринальних підходів, законодавства та практики його застосування концептуальних основ процедурно-процесуального механізму формування корпусу народних засідателів, визначення й конкретизація його оптимальної конструкції, а також напрацювання рекомендацій, спрямованих на вдосконалення структури, змісту й методики добору народних засідателів.
Дисертація має теоретико-прикладний характер і відповідно до поставленої мети орієнтована на вирішення таких завдань:
- висвітлити історичні аспекти розвитку національного судоустрійного та процесуального законодавства, що регламентує порядок залучення народних засідателів до здійснення кримінальної та цивільної юстиції;
- проаналізувати закордонне законодавство, науковий доробок зарубіжних учених щодо досліджуваної проблеми з метою використання їх позитивного досвіду;
- дослідити чинне судоустрійне та процесуальне законодавство, проекти КПК України, новий ЦПК України щодо статусу народних засідателів, організаційно-правових і процесуальних аспектів їх добору;
- проаналізувати стан вказаної проблематики в юридичній літературі, визначити зміст і предмет теоретичних дискусій, обґрунтувати авторську позицію з цих питань;
- сформулювати та внести пропозиції щодо вдосконалення нормативної регламентації порядку формування складу народних засідателів, підготувати науково-методичні рекомендації та матеріали з оптимізації їхнього добору.
Об’єктом дослідження є правове регулювання судоустрійного та процесуального етапів добору народних засідателів для виконання ними функцій з відправлення правосуддя.
Предметом дослідження є судоустрійні, кримінально- та цивільно-процесуальні норми національного й закордонного законодавства, що реґламентують статус, порядок формування корпусу народних засідателів і практика їх реалізації, теоретичні положення з цих питань, сформульовані вітчизняною та зарубіжною доктриною, статистичні дані й результати анкетування.
Методи дослідження. Методологічною основою роботи є діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ. Поряд з цим застосовано історико-правовий, логіко-юридичний, соціологічний, порівняльно-правовий, системно-структурний, статистичний та інші методи.
Діалектичний метод пізнання дозволив розглянути організаційно-правові та процесуальні проблеми добору народних засідателів з позицій єдності їх змісту та правової форми. За допомогою історико-правового методу проаналізовано генезу й розвиток доктрини та законодавчої регламентації добору народних засідателів на різних етапах державно-правового розвитку. Використання системно-структурного методу сприяло дослідженню процедури формування складу непрофесійних суддів як цілісної міжгалузевої правової конструкції, дозволило виокремити її структуру, поділ на етапи. Порівняльно-правовий метод застосовано при зіставленні приписів національного законодавства із іноземними правовими аналогами. За допомогою соціологічного методу вивчено й узагальнено позицію народних засідателів і представників юридичної спільноти щодо проблематики дослідження. Статистичний метод сприяв з’ясуванню й аналізу кількісних даних, що прямо чи опосередковано характеризують практику функціонування процедури добору народних засідателів, визначенню тенденцій і закономірностей у сфері залучення представників народу до здійснення правосуддя. Дотримання вимог правильної логічної побудови понять, суджень та умовиводів забезпечило обгрунтованість та достовірність зроблених висновків.
Теоретичною базою дослідження слугували роботи в галузі кримінального та цивільного процесу, судочинства вітчизняних і зарубіжних учених, наукові праці з питань теорії держави та права, кримінального права, соціальної психології, менеджменту, етики й соціології.
Нормативно-правову основу роботи склали Конституція України, чинне кримінально- і цивільно-процесуальне, судоустрійне, кримінальне, адміністративне та конституційне законодавство України, дореволюційне законодавство Російської імперії, законодавство Української Радянської Соціалістичної Республіки та колишнього Союзу РСР, постанови Пленуму Верховного Суду СРСР, постанови Пленуму Верховного Суду України, нормативно-правові акти окремих зарубіжних країн, проекти Кримінально-процесуального кодексу України.
Емпіричну базу дослідження становлять статистичні дані; матеріали анкетування, одержані в ході опитування 206 народних засідателів, 112 суддів і 93 секретарів судових засідань апеляційних судів Луганської, Волинської та Миколаївської областей, 52 адвокатів і 49 прокурорів (їх помічників) з цих регіонів; результати узагальнення практики добору народних засідателів, а також списки народних засідателів загальних місцевих і апеляційних судів Вінницької, Волинської, Донецької, Житомирської, Запорізької, Івано-Франківської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Сумської, Харківської, Чернівецької областей, м. Києва, військових апеляційних судів Центрального, Західного та Південного регіону.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим комплексним дослідженням монографічного плану формування корпусу народних засідателів у судочинстві України, виконаним відповідно до чинної Конституції України, Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року, оновленого кримінально- та цивільно-процесуального законодавства. Уперше здійснено спробу міжгалузевого системного аналізу організаційно-правових (судоустрійних) і процесуальних аспектів добору складу народних засідателів, з низки проблем, що раніше не досліджувались або досліджувалися недостатньо, запропоновано авторське бачення оптимальних шляхів їх розв’язання, зроблено висновки та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення судоустрійного і процесуального законодавства.
На основі проведеного дослідження сформульовано ряд основних положень, що виносяться на захист:
1. Уперше на монографічному рівні комплексно досліджено правовий механізм формування складу народних засідателів в Україні, обгрунтовано необхідність запровадження адекватної сучасним умовам принципово нової процедури складання списків народних засідателів.
2. Уперше окреслено й проаналізовано структуру механізму формування корпусу народних засідателів, визначено його поняття, завдання, принципи і алгоритм функціонування.
3. Участь народу у здійсненні правосуддя є конституційним принципом судової влади України, що становить врегульовану чинним законодавством систему правоположень, які визначають право представників народу здійснювати судову функцію державної влади шляхом безпосередньої участі у відправленні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
4. Доведено необхідність юридичного вреґулювання механізму дострокового припинення повноважень народного засідателя із наданням голові відповідного суду повноваження вносити подання до місцевої ради про дострокове звільнення народного засідателя від виконання своїх обов’язків при встановленні порушень вимог статті 66 Закону “Про судоустрій України” або вчиненні народним засідателем дій, що його порочать, несумісних з високим званням народного засідателя.
5. Уперше обгрунтовано доцільність встановлення моральної вимоги до народних засідателів у вигляді критерію “добропорядності”, закріплення заборони виконання відповідальних та суспільно значущих функцій народного засідателя особами, які раніше засуджувалися за вчинення злочину, за винятком реабілітованих.
6. Зроблено висновок про необхідність уточнення положення ч. 3 ст. 65 Закону “Про судоустрій України”, згідно з якою список народних засідателів має складатися й затверджуватися місцевою радою; аргументовано доцільність обмеження кількості строків перебування однієї особи на посаді народного засідателя не більше двох термінів підряд.
7. Визнано доцільність нормативного закріплення переліку обов’язків народних засідателів під час здійснення правосуддя. Доведено, що порядок формування складу народних засідателів має визначатися на рівні закону.
8. Наведено додаткові арґументи на підтримку спеціалізації народних засідателів з розгляду певної категорії справ з одночасним встановленням для них окремої черговості залучення до участі в здійсненні правосуддя, обґрунтовано доцільність прийняття присяги народними засідателями.
9. Доведено необхідність юридичної реґламентації порядку зміщення черговості залучення народних засідателів у зв’язку з об‘єктивними поважними причинами неможливості явки засідателя до суду, черга якого має автоматично переноситися на кінець списку.
10. Визначено доцільність доповнення ч.3 ст. 17 КПК України і ч. 2 ст. 18 ЦПК України положенням, що зобов’язує суддю надати можливість народним засідателям завчасно ознайомитися із матеріалами справи, що розглядатиметься, а також з відповідним законодавством та судовою практикою.
11. Зроблено висновок про необхідність обрання народних засідателів військових апеляційних судів і військових місцевих судів на загальних зборах військовослужбовців військових частин (установ).
12. Доведено необхідність надання прокуророві, підсудному, захисникові, а також потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві та їхньому представникові права задавати питання народним засідателям з метою з‘ясування підстав для заявлення відводів у підготовчій частині судового розгляду; на базі проведеного дослідження укладено методичні матеріали та сформульовані рекомендації щодо їх оптимального використання з метою раціоналізації процесу відбору народних засідателів.
Теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що поданий автором матеріал, сформульовані висновки, положення та пропозиції можуть бути використані:
- у законотворчій діяльності - при підготовці нових і вдосконаленні чинних Законів України “Про судоустрій України”, Кримінально- і Цивільно-процесуального кодексів;
- у правозастосовчій сфері – у практичній діяльності народних засідателів, суддів і представників інших юридичних професій, розроблені висновки і пропозиції спрямовані на забезпечення формування законного та безстороннього складу судової колегії за участю народних засідателів у кожній справі та подолання сформованих на практиці негативних стереотипів;
- у науково-дослідницькій діяльності – матеріали дисертації можуть стати підгрунтям для подальших наукових розвідок у напряму вдосконалення процесуального положення народного засідателя в судочинстві;
- у навчальному процесі - при підготовці навчально-методичних матеріалів, педагогічній діяльності у вищих навчальних закладах при викладанні курсів “Кримінальний процес України”, “Цивільний процес України” та спецкурсів “Організація судових та правоохоронних органів України”, “Організація роботи суду”, ”Організація судової влади”, а також у системі правового навчання народних засідателів і підвищення кваліфікації суддів та співробітників правоохоронних органів.
Апробація результатів дослідження. Дисертаційна робота підготовлена на кафедрі кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ, представлена й обговорена на засіданні кафедри, схвалена та рекомендована до захисту.
Результати наукових досліджень, висновки та пропозиції доповідались автором на Міжнародних наукових конференціях: “Глобалізація і злочинність” (Харків, 2002), “Нове кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство та завдання юридичної підготовки кадрів ОВС України” (Луганськ, 2002), “Ідея правової держави : історія і сучасність”(Луганськ, 2003), “На благо дітям: політико-економічні, соціальні, психолого-педагогічні, медичні та культурно-мовні аспекти захисту прав дитини” (Луганськ, 2003), “Наука і освіта 2004” (Дніпропетровськ, 2004), “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (Київ, 2004), “Запорізькі правові читання” (Запоріжжя, 2004), “Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського Союзу”(Ірпінь, 2004), “Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ, 2004); на Всеукраїнських наукових конференціях: “Актуальні проблеми кримінального судочинства України” (Донецьк, 2003), “Механізм правового реґулювання в правозахисній та правоохоронній діяльності в умовах розбудови української демократичної правової держави” (Львів, 2004), “Актуальні проблеми сучасної науки та правоохоронної діяльності” (Харків, 2004), “Розвиток української правової системи за роки незалежності” (Харків, 2004), “Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку” (Луцьк, 2005), VII звітній науково-практичній конференції науково-педагогічних працівників, курсантів і студентів (Сімферополь, 2005), “Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку ” (Харків, 2005).
Публікації. Основні положення дослідження опубліковані у двадцяти двох індивідуальних наукових статтях, дев’ять з яких - у наукових фахових виданнях ВАК України з юридичних наук, дванадцять – тези доповідей на конференціях.
Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження, відповідає логіці наукового пошуку й складається зі вступу, трьох розділів, що поєднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (422 найменування) та додатків. Загальний обсяг роботи становить 175 сторінок, повний обсяг дисертації складає 244 сторінки.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Нечіткість і неповнота законодавчої реґламентації процедури формування корпусу народних засідателів призвела до значних труднощів у судовій діяльності, що за відсутності адекватної реаліям сьогодення науково обгрунтованої концепції добору представників народу для участі у відправленні правосуддя та запровадження інституту народних засідателів до цивільного процесу, обумовило необхідність реформування механізму залучення народних засідателів до здійснення судової влади.
На відміну від учених, які раніше займалися цією проблематикою (В.М. Коваль, В.В. Король та інші) у дисертації відповідно до чинної Конституції України, оновленого судоустрійного, кримінально- та цивільно-процесуального законодавства вперше комплексно проаналізовано теоретичні та практичні проблеми добору складу народних засідателів на підставі міжгалузевого дослідження організаційно-правових (судоустрійних) і процесуальних аспектів зазначеної процедури, переосмислено усталені наукові позиції з аналізованої теми та розроблено концептуальні основи нової моделі процедурно-процесуального механізму формування корпусу народних засідателів для потреб вітчизняної юстиції, визначено й конкретизовано його оптимальну конструкцію, підготовлено конкретні рекомендації, спрямовані на вдосконалення структури, змісту та методики добору народних засідателів.
Конституційний принцип участі народу в здійсненні правосуддя як врегульована чинним законодавством система правоположень, що визначають право представників народу здійснювати судову функцію державної влади шляхом безпосередньої участі в здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних виступає невід’ємним елементом механізму правового реґулювання в Україні. Наявність у новому ЦПК України, прийнятому 18 березня 2004 року, новели щодо введення народних засідателів до цивільного процесу засвідчує суттєве розширення сфери дії принципу участі народу в здійсненні правосуддя, набуття ним властивостей міжгалузевого принципу, що функціонує в кримінальному та цивільному судочинстві, та виступає одночасно принципом судової влади.
Реалізація принципу участі народу у відправленні судочинства передбачає наділення народних засідателів державно-владними повноваженнями публічного характеру; при їх здійсненні вони виступають посадовими особами державної судової гілки влади.
Проведений ретроспективний і порівняльно-правовий аналіз генези судочинства за участю народних засітателів доводить, що інститут народних засідателів за своєю правовою природою та усталеними у світі поглядами є різновидом суду шеффенів. В Україні існує тривала історична традиція залучення представників народу до відправлення судочинства, що має братися до уваги при визначенні шляхів оптимізації функціонування цієї інституції в умовах сьогодення.
При реформуванні функціонуючого в Україні інституту народних засідателів доцільно орієнтуватися насамперед на досвід країн романо-германської правової системи (Франція, Австрія, ФРН) з усталеними традиціями відправлення правосуддя за участю шеффенів, а також брати до уваги практику модернізації судочинства за участю народних засідателів у країнах СНД та Балтії, де умови роботи непрофесійних суддів є найнаближенішими до українських.
Незважаючи на суперечливість процесів у сфері залучення непрофесійних суддів до здійснення правосуддя, наразі як у загальносвітовому вимірі, так і на пострадянському просторі зберігається тенденція поширення й трансформації інституту шеффенів відповідно до сучасних економічних, культурних та інших чинників, що підкреслює необхідність врахування апробованих закордонних напрацювань і національних правових традицій на шляху модернізації вітчизняної системи добору народних засідателів. З цих позицій, застосовуючи діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ, історико-правовий, логіко-юридичний, соціологічний, порівняльно-правовий, системно-структурний, статистичний та інші методи обгрунтовано:
• необхідність законодавчого врегулювання обов’язків народних засідателів під час здійснення правосуддя. В основу переліку обов’язків народних засідателів слід покласти відповідні обов’язки суддів, вказані у ч.ч.1, 3 та 4 ст. 6 Закону України “Про статус суддів”, зокрема, обов’язок при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати усебічний та об’єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків; не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємниці, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання; не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді та можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності;
• народний засідатель, окрім основної функції відправлення правосуддя, виконує функцію сприяння ретельному та об’єктивному дослідженню судом обставин справи, соціального контролю та “приховану функцію”, при цьому внаслідок тісного переплітіння в реальній дійсності їхнє відмежування має умовний характер і переслідує мету більш чіткого визначення місця, ролі й призначення інституту народних засідателів на сучасному етапі реформування правової системи України;
• доцільність встановлення граничної кількості строків перебування на посаді народного засідателя та нормативного закріплення припису, за яким особа може виконувати обов’язки народного засідателя не більше двох строків підряд;
• складний, дуалістичний характер правового статусу народних засідателів, які, з одного боку, є представниками народу, а з іншого, -членами колективного судового органу державної влади, обумовлює включення до структури правового статусу народного засідателя таких системоутворюючих елементів, як:
а) права;
б) обов’язки;
в) правосуб’єктність;
г) гарантії діяльності народного засідателя;
• потребу нормативної регламентації механізму дострокового припинення повноважень народного засідателя із наданням голові відповідного суду повноваження виходити з поданням до місцевої ради про дострокове звільнення народного засідателя від виконання своїх обов’язків при встановленні порушень вимог статті 66 Закону “Про судоустрій України” або вчиненні народним засідателем дій, що його порочать, несумісних з високим званням народного засідателя;
• оптимальною для місцевих судів є історично усталена модель за участю двох народних засідателів; для розгляду кримінальних справ в апеляційному суді необхідним є збереження існуючого числа представників народу в кількості трьох народних засідателів;
• встановлення Законом “Про судоустрій України” вікового критерію для народних засідателів у 25 років, як і відсутність верхньої вікової межі, при досягненні якої громадянин не може бути народним засідателем, є виправданим;
• введення освітнього цензу для народних засідателів є недоцільним, водночас актуальним є закріплення заборони виконання відповідальних та суспільно значущих функцій народного засідателя особами, які раніше засуджувалися за скоєння злочину, за винятком реабілітованих;
• логіко-часовими межами періоду здійснення народними засідателями правосуддя у співставленні його із структурою процесу є стадія судового розгляду;
• залучення народних засідателів до виконання складних і відповідальних обов’язків із здійснення правосуддя є доцільним тільки за наявності бажання з їхнього боку; встановлення імперативного юридичного обов’язку виконання функцій народного засідателя, застосування примусу чи покарання за його порушення як вияв заперечливої мотивації приведе до виникнення негативного ставлення представника народу до відправлення судочинства, інших деструктивних наслідків;
• наявність окремих категорій населення (особи, позбавлені батьківських прав, повії, громадяни, які систематично вчиняють насильство в сім’ї чи адміністративні правопорушення тощо), які з формально-юридичних позицій не мають перешкод для участі у відправленні правосуддя, однак не відповідають морально-етичним засадам здійснення цієї відповідальної місії, обумовлює доцільність нормативної реґламентації моральної вимоги “добропорядності” до народних засідателів, головними критеріями визначення якої мають бути непорушення законодавства та дотримання загальноприйнятих моральних норм. Виходячи з презумпції добропорядності громадян, доки не доведено протилежне, громадянин має вважатися недобропорядним тільки тоді, коли характер виявленого порушення свідчить про нездатність людини ретельно й об’єктивно досліджувати обставини справи внаслідок антисоціальної спрямованості її особистості, участь якої у здійсненні судочинства може зашкодити авторитету правосуддя;
• потребу в терміновому законодавчому вреґулюванні переліку хронічних психічних та інших захворюваннь, що перешкоджають виконанню обов’язків народного засідателя (п. 2 ч. 2 ст. 66 Закону “Про судоустрій України”), який дотепер залишається невизначеним;
• залучення народних засідателів до здійснення правосуддя на строк не більше одного місяця на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд справи, розпочатої за їх участю, є оптимальним;
• недоцільність допуску цивільних осіб до відправлення судочинства як народних засідателів військових судів;
• формування складу народних засідателів як динамічний процес кадрового забезпечення судової влади представниками народу становить комплекс організаційно-правових і процесуальних заходів, здійснюваних визначеними в законі суб’єктами з метою добору законного, об’єктивного та високоморального складу народних засідателів для участі в здійсненні правосуддя;
• У структурному плані процедура добору складу народних засідателів включає :
I.Організаційно-правовий етап - комплекс здійснюваних до початку судового засідання підготовчих організаційно-правових заходів щодо попереднього добору кандидатів на посаду народного засідателя з метою створення необхідних передумов для формування законного складу суду та ефективного провадження на стадії судового розгляду. Зазначений етап складається з двох частин:
1. Здійснення визначеними в судоустрійному законодавстві органами організаційно-правових заходів зі складання списку народних засідателів.
2. Здійснення судом на підставі затверджених списків народних засідателів попередніх організаційно-правових дій з добору засідателів для розгляду конкретної справи, а також забезпечення їх належної підготовленості для участі в здійсненні правосуддя
II. Процесуальний етап - здійснювана з початком підготовчої частини судового засідання за допомогою передбачених КПК і ЦПК України заходів діяльність уповноважених суб’єктів щодо формування остаточного складу народних засідателів для розгляду конкретної справи;
• як основне завдання механізму добору народних засідателів слід розглядати формування законного, репрезентативного та об’єктивного складу народних засідателів із числа соціально зрілих, добропорядних і розсудливих осіб, які будуть спроможні виконувати покладені на них обов’язки щодо здійснення правосуддя. Поряд з цим, у межах процедури має бути вирішене завдання забезпечення належної підготовленості народних засідателів до відправлення суддівських обов’язків (попереднє ознайомлення з матеріалами справи, правове навчання), без ефективної реалізації якого проблематичним є розв’язання основного завдання;
• формування складу народних засідателів має здійснюватися на принципах правової впорядкованості, об’єктивності, прозорості, гласності, соціального контролю з боку громадськості, добровільності залучення громадян та їх рівноправного доступу до процесу складання списків народних засідателів, додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, обов’язковості захисту конфіденційної інформації про громадян та іншої інформації з обмеженим доступом, залучення представників незацікавлених установ з різних гілок влади до підготовки списків народних засідателів;
• вимогами до процедури залучення представників народу до здійснення судочинства як базової системи положень, спрямованих на вироблення внутрішньо узгодженої, раціональної й ефективно функціонуючої, адекватної реаліям сьогодення та загальновизнаним міжнародно-правовим стандартам процедури добору складу народних засідателів є збалансованість, оптимальний рівень регламентації, оперативність, надійність, економічність, гарантованість;
• необхідність конкретизації в Законі “Про судоустрій України” положення, за яким списки народних засідателів не тільки затверджуються, але й складаються місцевою радою;
• доцільність запровадження принципово нового порядку формування списків народних засідателів, побудованого на засадах прозорості, гласності, об’єктивності та контрольованості з боку громадськості, що забезпечить репрезентативність непрофесійної складової судової колегії. На відміну від існуючого механізму, що не виключає можливості таємних маніпуляцій зі списками, нова модель складання списків народних засідателів в основі має гласну процедуру обов’язкового повідомлення в ЗМІ та через інші канали масової комунікації про потребу місцевого суду в народних засідателях із зазначенням вимог до них та інших суттєвих умов. У межах такої апробованої зарубіжними країнами форми роботи з потенційними кандидатами на посаду непрофесійного судді доцільне застосування напрацьованого у вітчизняному судочинстві позитивного досвіду виборів народних засідателів зборами трудових колективів підприємств, установ, організацій і громадян за місцем проживання. Гарантією комплектування судової колегії високоморальним складом народних засідателів є запровадження механізму соціального контролю за складанням списків народних засідателів шляхом публікації списків народних засідателів у ЗМІ з метою недопущення до відправлення правосуддя осіб, які за своїми моральними якостями не достойні бути народними засідателями. Громадянам має роз’яснюватися право подавати до комісії зі складання списків народних засідателів мотивовані заперечення проти включення того чи іншого кандидата до списку народних засідателів, що вирішуватимуться на загальному засіданні комісії на основі вищезазначених критеріїв добропорядності. У випадку надходження більшої від потреби кількості заяв про включення до списку народних засідателів (або недостатнього їх числа) можливе застосування випадкової вибірки необхідної кількості кандидатів на посаду народного засідателя (із загального числа перевірених осіб або зі списків виборців відповідної адміністративно-територіальної одиниці), що матиме факультативний характер;
• доцільність законодавчого закріплення обов’язковості надання громадянами, посадовими особами державних органів, підприємств, установ та організацій за запитом комісії з формування списку народних засідателів інформації, необхідної для складання списків народних засідателів;
• необхідність відбирати від членів комісії підписку про нерозголошення конфіденційних відомостей, що стали їм відомі під час виконання своїх обов’язків;
• доцільність поступового запровадження психодіагностичного обстеження кандидатів на посаду народного засідателя. Визначений за результатами опитування респондентів перелік значущих для діяльності із здійснення правосуддя інтелектуально-пізнавальних, моральних, комунікативних, емоційно-вольових і організаційних якостей особистості має бути покладений в основу розроблення спеціалістами-психологами комплексу діагностичних методик, що дозволить адекватно встановити наявність у кандидатів на посаду народного засідателя відповідних якостей. Повинен враховуватися накопичений досвід психодіагностичного обстеження в інших відомствах;
• порядок формування складу народних засідателів має визначатися на рівні закону;
• затвердження списків народних засідателів на строк 4 роки і подальший їх перегляд у разі необхідності, але не рідше, ніж через два роки відповідає сучасним міграційним і демографічним тенденціям в державі, та є оптимальним,
• залежно від стану та структури злочинності, характеру й кількості справ, що розглядаються в конкретному суді, а також враховуючи склад народних засідателів, доцільним є введення спеціалізації народних засідателів із розгляду певної категорії справ з одночасним встановленням для них окремої черговості залучення до участі в здійсненні правосуддя;
• недопустимість неналежного ведення (відсутності) обліку роботи народних засідателів у суді, що не дозволяє проконтролювати терміни та черговість залучення народних засідателів до виконання суддівських обов’язків, створюючи підгрунтя для їх порушення та інших зловживань; доцільність ведення Журналу обліку роботи народних засідателів із вказівкою його форми та порядку заповнення;
• необхідність запровадження заходів з організаційного впорядкування залучення народних засідателів до розгляду справ, зокрема, планування їх виклику до суду;
• важливість юридичної регламентації порядку зміщення черговості залучення народних засідателів у зв’язку з хворобою, відпусткою, відрядженням та іншими об‘єктивними, поважними причинами неможливості явки засідателя до суду, черга якого має автоматично переноситися на кінець списку;
• необхідність доповнення ч.3 ст. 17 КПК України і ч. 2 ст. 18 ЦПК України положенням, що зобов’язує суддю надати можливість народним засідателям завчасно ознайомитися із матеріалами справи, яка розглядатиметься, а також із відповідним законодавством і судовою практикою;
• доцільність обов’язкового роз’яснення та фіксації факту ознайомлення народних засідателів із наданими їм правами, обов’язками та іншими важливими відомостями щодо їх ролі у судочинстві в розробленій Пам’ятці народного засідателя;
• своєчасне прибуття народних засідателів до суду доцільно забезпечувати стимулюванням сумлінної роботи представників народу та підвищенням авторитету їхньої діяльності в установах, де вони працюють, шляхом заохочення народних засідателів почесними грамотами та грошовими винагородами, а також направленням адміністрації підприємств подяк і подань про заохочення народних засідателів на рівні окремої юридичної особи;
• необхідність цілеспрямованого й систематичного правового навчання народних засідателів; правове виховання має поєднувати як колективні, так й індивідуальні форми (співбесіди, консультації), важливим є засвоєння базових юридичних знань на основі єдиної, узгодженої програми; з метою забезпечення належного методичного рівня викладання матеріалу розроблено приблизну Програму правового навчання народних засідателів, підготовлено рекомендації щодо її реалізації;
• важливість створення нормативно-правової основи діяльності рад народних засідателів при загальних судах, які, будучи організаційно-правовою формою самоврядування народних засідателів, спроможні в сучасних умовах розв’язувати завдання правового навчання представників народу, методичного забезпечення їх діяльності, захисту прав та інтересів народних засідателів і сприяння належному здійсненню правосуддя (своєчасній явці народних засідателів до суду, підвищенню виховного значення судочинства).
• доцільність прийняття присяги народними засідателями після затвердження списків народних засідателів, розроблено регламент і текст присяги; присяга має складатися в урочистій обстановці в присутності суддів відповідного суду та представників місцевої ради шляхом виголошення її тексту кожним народним засідателем, не пізніше одного місяця після затвердження списків народних засідателів;
• необхідність встановлення більш прозорого та демократичного порядку формування складу народних засідателів військових судів, згідно з яким народні засідателі військових апеляційних судів і військових місцевих судів обираються на загальних зборах військовослужбовців військових частин (установ). В основі системи волевиявлення та обліку голосів на зборах військовослужбовців повинна бути рейтингова процедура проведення відкритого голосування, що дозволяє швидко й гласно здійснити підрахунок голосів та створити умови, щоб не принизити гідність кандидатів, їх авторитет у військовому колективі;
• необхідність надання прокуророві, підсудному, захисникові, а також потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві та їхньому представникові права ставити запитання народним засідателям з метою з‘ясування підстав для заявлення відводів у підготовчій частині судового розгляду (до початку судового слідства); можливість отримання додаткових відомостей про майбутнього засідателя (фах, місце роботи, сімейний стан, місце проживання, релігійні, політичні погляди тощо) залежно від специфіки справи вирішить проблему достатньої поінформованості сторін обвинувачення та захисту щодо наявності підстав для заявлення відводу, сприятиме формування об’єктивного й неупередженого складу судової колегії.
Висновки і пропозиції дисертаційного дослідження можуть бути використані в законотворчій діяльності при підготовці нового й вдосконаленні чинного кримінально- та цивільно-процесуального, судоустрійного та іншого законодавства України, при розробці проектів постанов Пленуму Верховного Суду України, у практичній діяльності народних засідателів, суддів і представників інших юридичних професій, у науково-дослідницькій діяльності, а також у навчальному процесі, як у вищих навчальних закладах при викладанні курсів “Кримінальний процес України”, “Цивільний процес України” та спецкурсів “Організація судових та правоохоронних органів України”, “Організація роботи суду”, ”Організація судової влади”, так і в системі правового навчання народних засідателів та підвищення кваліфікації суддів і співробітників правоохоронних органів, при підготовці навчально-методичних матеріалів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
І. Нормативні акти і матеріали судової практики
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року (із зм. і доп.).- Х.: ПП “ІГВІНІ”, 2006. – 64 с.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України. - Х.: “Одіссей”, 2005. – 264 с.
3. Цивільний процесуальний кодекс України. За станом на 1 вересня 2005 р. – Харків: “Одіссей”, 2005. – 176 с.
4. Кодекс адміністративного судочинства України. – Харків: Консум, 2005. – 160 с.
5. Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про судоустрій Української РСР”, Кримінально-процесуального та Цивільного процесуального кодексів Української РСР” від 17 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 35. - Ст. 508.
6. Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про судоустрій Української РСР” від 24 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 26. - Ст. 204.
7. Закон України “Про державну податкову службу в Україні” від 04.12.1990 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 6. - Ст. 37.
8. Закон України “Про міліцію” від 20.12.1990р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 4. – Ст. 20
9. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 29. – Ст. 377.
10. Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 53. – Ст. 793.
11. Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 8. – Ст. 56.
12. Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 11. – Ст. 50.
13. Закон України “Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів” від 22 грудня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 2. – Ст. 10.
14. Закон України “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 року (в ред. від 18.03.2004 р.) // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 14. – Ст. 81.
15. Закон України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 13. – Ст. 65.
16. Закон України “Про внесення змін до Закону України ”Про судоустрій України” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 40. – Ст. 191.
17. Закон України “Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України” від 13 вересня 2001р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 1. – Ст. 2.
18. Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. // Голос України.-2002.- № 51. – С. 8 – 14.
19 Закон України від 7 березня 2002 року “Про Військову службу правопорядку в Збройних Силах України” // Голос України. - 2002. - № 66. – C. 6-7.
20. Закон України “Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 року // Відомості Верховної Ради України . – 2003. - № 37. – Ст. 308.
21. Закон України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11 грудня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 15. – Ст. 232.
22. Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 25 березня 2004 року // Голос України. – 2004. - № 73. – С. 5-19.
23. Постанова Верховної Ради України від 2 лютого 1994 року “Про порядок введення в дію Закону України "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України" // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - N 22. - ст. 141.
24. Наказ Міністра оборони України від 28 серпня 1995р. “Про затвердження Інструкції про проведення дізнання у Збройних Силах України” / Військове законодавство: Збірник нормативних актів / Під ред. В.І.Кравченка.- К.: Атіка, 1999. – С. 655 – 666.
25. Постанова Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1506 “Про затвердження Порядку виплати винагороди та відшкодування витрат на проїзд і наймання житла, виплати добових народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов’язків у суді” // Офіційний вісник України. – 2002. - № 42. – Ст. 1930.
26. Учреждение судебных установлений от 20 ноября 1864 г. / Российское законодательство X – XX веков. В 9-ти томах. т.8 Судебная реформа.- М.: Юрид. лит.,1991. – С. 30 – 116.
27. Уголовно-процессуальный кодекс У.С.С.Р. С изм. по 1 марта 1925 года и приложением алфавитно-предметного указателя и таблицы сроков. – Харьков: Юридическое издательство Наркомюста УССР, 1925. – 116 с.
28. Постанова ВУЦВК і РНК УРСР “Про введення у дію Положення про судоустрій УРСР в редакції 1931 року” від 25 вересня 1931 року // Собрание Законов и Распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Украины. – 1931. - № 35 ( 26 декабря). – ст. 281.
29. Конституція СРСР, затверджена Постановою Надзвичайного VIII з’їзду Рад Союзу СРСР від 5 грудня 1936 року / Сборник Законов СССР. Т. 1. 1938-1967 гг. – М.: “Известия”, 1968. – 751 с.
30. Закон СРСР від 25 грудня 1958р. “Про затвердження Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік” // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1959. - № 1. – Ст. 12.
31. Закон СРСР від 25 грудня 1958 р. “Про затвердження Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік” // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1959. - № 1. – Ст. 11.
32. Закон УРСР від 30 червня 1960 р. “Про судоустрій Української РСР” // Відомості Верховної Ради УРСР.-1960. - № 23. – Ст. 176.
33. Положение о выборах районных (городских) народных судов Украинской ССР. Утверждено Указом Президиума Верховного Совета Украинской ССР от 2 ноября 1960 года. – К.: Политиздат Украины, 1977. – 20 с.
34. Закон УССР о судоустройстве Украинской ССР.- Киев.: Политиздат Украины, 1981. – 30 с.
35. Закон УССР о выборах районных (городских) народных судов Украинской ССР: Принят на 3-й сессии Верхов. Совета Укр.ССР 10-го созыва 5 июня 1981г. - К.: Политиздат Украины, 1987. – 35 с.
36. Закон СРСР “Про статус суддів в СРСР” від 4 серпня 1989 // Ведомости съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. - 1989. - № 9. - Ст. 223.
37. Указ Президії Верховної Ради Української РСР “Про присягу суддів і народних засідателів судів Української РСР” від 15 грудня 1989 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1989. - № 52. - Ст. 692.
38. Наказ Міністерства юстиції СРСР від 16 липня 1975 р. № 18 “Про роботу з народними засідателями” / Сборник приказов, постановлений коллегии, инструкций и указаний Министерства юстиции СССР. - М.: Издательство “Известия”, 1976. – С. 108-120.
39. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. / Международное право в документах: Учеб.пособие / Сост.: Н.Т. Блатова, Г.М. Малков. – 3-е изд., перераб. и доп. – М., 2002. – С. 117-134.
40. Основні принципи незалежності судових органів, схвалені Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 1985 р. / Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. / Упоряд. Т. Яблонської. – К.: Сфера, 1999. – С. 28 –31.
41. Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх (“Пекінські правила”), затверджені Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р. / Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – С. 284-305.
42. Ефективні процедури здійснення Основних принципів щодо незалежності судових органів, прийняті ЕКОСОС в 1990 р. / Права человека и судопроизводство. Сборник международных документов. – Вена, 1996. – С. 154-156.
43. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 р. / Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11. Офіційний переклад. – К.: Міністерство юстиції України; Українська правнича фундація, 2002. – 24 с.
44. Рекомендація № R (94) 12 Комітету міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів, ухвалена Комітетом міністрів 13 жовтня 1994 р. / Вісник Верховного Суду України. – 1997. - № 4. – С. 10-11.
45. Уголовно-процессуальный кодекс Франции 1958 года . С изм. и доп. на 1 января 1966 г. - М.: издательство “Прогресс”, 1967. – 323 с.
46. Акт про свободу друку, прийнятий Риксдагом Швеції 7 лютого 1974р. / Швеция. Конституция и законодательные акты. Пер. со швед. - М.: Прогресс,1983. – С. 66 -100.
47. Немецкий закон о судьях. – Бонн 2: Интернационес, 1993. – 71 с.
48. Кримінально-процесуальний кодекс Республіки Білорусь, прийнятий 16 липня 1999 року // Ведомости Национального собрания Республики Беларусь. - 1999. - N 28-29. – Ст. 433
49. Закон Російської Федерації від 2 січня 2000 р. “Про народних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції в РФ” // СЗ РФ. - 2000. - № 2. - ст.158.
50. Кримінально-процесуальний кодекс РФ, прийнятий 18 грудня 2001 року // СЗ РФ . - 2001.- № 52 (ч.1). - ст. 4921.
51. Закон Республіки Білорусь від 11 листопада 2002 року № 145-3 “Про внесення змін та доповнень до Закону Республіки Білорусь ”Про судоустрій і статус суддів в Республіці Білорусь” та визнання такими, що втратили силу, окремих законодавчих актів Республіки Білорусь” // Національний реєстр правових актів Республіки Білорусь. – 2002. - № 128. – 2/297.
52. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у 2003 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 5. – С. 23 –29.
53. Судова практика у справах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність // Вісник Верховного Суду України. – 2003. - № 4. – С. 12-35.
54. Розгляд судами справ про злочини у сфері обігу наркотичних засобів у 2001-2002 рр. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2003. - № 6. – С. 35 –40.
55. Сборник постановлений Пленума и определений коллегий Верховного Суда СССР по вопросам уголовного процесса. 1946 – 1962 гг. – М.: “Юридическая литература”, 1964. – 334 с.
56. Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924-1973гг.). -М.: “Известия”,1974. – 758 с.
57. Сборник постановлений Пленумов Верховных Судов СССР и РСФСР (Российской Федерации) по уголовным делам.- М.: “Спарк”, 1995. – 599 с.
58. Рішення Європейського Суду з прав людини. Справа “Дактарас проти Литви”(Dactaras v.Lithuania) // Право України. – 2001. - № 5. – С. 133 –134.
59. Ле Конт (Le Compte) , Ван Левен (Van Leuven) и Де Мейер (De Meyere) против Бельгии. Судебное решение от 23 июня 1981 г. / Европейский Суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. Т. 1. – М.: издательство НОРМА, 2000. – С. 340-349.
60. Ремли (Remli) против Франции. Судебное решение от 23 апреля 1996 г. / Европейский Суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. Т. 2. – М.: издательство НОРМА, 2000. – С. 196-202.
61. Т’єрс та інші проти Сан-Марино. Судове рішення від 25 липня 2000 р., № 548 / Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. - № 3. – С. 223-226.
62. Сигурдссон против Исландии. Постановление от 10 апреля 2003 г. // Бюллетень Европейского Суда по правам человека. – 2003. - № 9. – С. 23-24.
63. Пескадор Валеро против Испании. Постановление от 17 июня 2003 г. // Бюллетень Европейского Суда по правам человека. – 2003. - № 11. – С. 17-18.
64. Белилос против Швейцарии. Судебное решение от 29 апреля 1988 г. / Европейский Суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. Т. 1. – М.: издательство НОРМА, 2000. – С. 568-580.
65. Лист Апеляційного суду Сумської області ректору ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України № 2684 від 10.06.2004 року.
66. Лист Військового Апеляційного суду Південного регіону ректору ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України № 519 від 14.06.2004 року.
67. Лист Апеляційного суду Житомирської області ректору ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України № 1-298 від 14.06.2004 року.
68. Лист Апеляційного суду Миколаївської області ректору ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України № 1.7 від 17.06.2004 року.
69. Лист Апеляційного суду Чернівецької області ректору ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України № 9-320-10 від 17.06.2004 року.
70. Лист Військового Апеляційного суду Західного регіону ректору ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України № 353 від 17.06.2004 року.
71. Лист Військового Апеляційного суду Центрального регіону ректору ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України № 1398 від 17.06.2004 року.
72. Лист Апеляційного суду міста Києва ректору ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України б/н від 21.06.2004 року.
73. Аналіз ефективності участі народних засідателів у відправленні правосуддя. Аналітична довідка. – Харків: Апеляційний суд Харківської області, 2005. – 5 с.

II. Література
74. Абросимова Е.Б. Судебная власть в Российской Федерации: система и принципы. – М.: Институт права и публичной политики, 2002. – 160с.
75. Аврах Я.С. Участие народных заседателей в осуществлении правосудия по уголовным делам: Дисс… канд. юрид. наук: 12.715. - М., 1960. – 176 с.
76. Алахвердиев С. Д. Воспитательная роль советского правосудия: Автореф. дисс… канд. юрид. наук / ЛГУ имени А.А. Жданова. - Ленинград, 1965. – 21 с.
77. Алексеев С.С. Право на пороге нового тысячелетия: некоторые тенденции мирового правового развития – надежда и драма современной епохи.- М.: “Статут”, 2000. – 256 с.
78. Андреев С. Бунт вспыхнул там, где его не ждали // Смена. – 2003. - № 17. – С. 7.
79. Анисимова Л. Участие народных заседателей в советском гражданском процессе // Советская юстиция.-1973.- № 11.- С. 22-23.
80. Арапов Н.Т. Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам. – Ленинград: издательство Ленинградского университета, 1984. – 127 с.
81. Арчер П. Английская судебная система. – М.: издательство иностранной литературы, 1959. – 266 с.
82. Байтин М.И., Яковенко О.В. Теоретические вопросы правовой процедуры // Журнал российского права.- 2000.- № 8. – С. 93 -102.
83. Барак А. Судейское усмотрение. Перев с англ. – М. : издательство НОРМА, 1999. – 376 с.
84. Баранівський В. Вплив демократичного цивільного контролю на кадрову політику в Збройних Силах України // Народна армія.- 2002.- № 121. – С. 6.
85. Безнасюк А.С., Рустамов Х.У. Судебная власть: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2002. – 455 с.
86. Бельсон Я.М. Суд, прокуратура и тюрьмы в современном буржуазном государстве.- М.: НИИ и РИО Высшей школы МВД СССР,1972. – 50 с.
87. Бернэм У. Суд присяжных заседателей.- М.: издательство Московского независимого института международного права, 1998. – 128 с.
88. Боботов С.В. Правосудие во Франции.- М.: Издательство “ЕАВ”, 1994. – 198 с.
89. Боляк В. Что порождает пассивность народного заседателя? // Сове