ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Короткий опис

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

На правах рукопису

НОВІКОВА Ірина Вікторівна

УДК 353.1:332.1

ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ
ПОЛІТИКИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Спеціальність 25.00.02 Механізми державного управління

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата наук з державного управління

Науковий керівник:
Бурега Валерій Васильович,
доктор соціологічних наук,
професор

Донецьк - 2008

ЗМІСТ

ВСТУП 4

РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ЯК
ОБ'ЄКТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ 11

1.1. Регіональний рівень державного управління: категоріальний аналіз проблем формування та впровадження державної політики регіонального розвитку 11
1.2. Методологічні питання розробки та впровадження державної регіональної політики 32
1.3. Ментальний спектр державного управління в Україні 44
Висновки по розділу 1 60

РОЗДІЛ 2. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ПРОЦЕСІВ РОЗРОБКИ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ ЩОДО РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ 64

2.1. Конституція України та ініціативи Президента України як першоджерело та орієнтовна основа продукування і втілення у життя державної політики розвитку регіонів 64
2.2.Законотворча діяльність Верховної Ради України в інтересах регіонального розвитку 89
2.3. Інституційна основа перетворення у життя державної політики розвитку регіонів 96
2.4. Державна стратегія регіонального розвитку до 2015 року програмне забезпечення процесу державного управління. 116
Висновки по розділу 2 123

РОЗДІЛ 3. ВДОСКОНАЛЕННЯ МОДЕЛІ ФОРМУВАННЯ ТА РЕЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ 126

3.1. Чинна модель державної регіональної політики: вади та переваги 126
3.2. Раціоналізація європейського досвіду регулювання регіонального розвитку 139
3.3. Міжрівнева співпраця та взаємна відповідальність як напрям вдосконалення чинної моделі державної політики регіонального розвитку 159
Висновки по розділу 3 163

ВИСНОВКИ 165
ДОДАТОК А 177
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 180

ВСТУП

Актуальність теми. Звернення до статистики дозволяє помітити стійку тенденцію зростання ролі регіонів у загальних процесах розбудови господарського комплексу незалежної України, дає змогу переконатися в актуальності регіонального аспекту управлінської проблематики.
Посилення ролі регіонів, розширення їх самостійності значною мірою актуалізує необхідність ретельного, багатоаспектного аналізу порушеної проблеми. Одним із напрямів такого дослідження має стати теоретичне дослідження сучасних тенденцій практики державного регулювання регіонального розвитку регіонів, які вже виявилися, або ще знаходяться в процесі формування.
Сучасний стан соціально-економічного розвитку регіонів має ознаки зростання диспропорцій та негативно забарвлених міжрегіональних відмінностей, низького рівня їх економічної активності. Покращення соціально-економічної ситуації в державі у період переходу від тривалого спаду, що сприймався як колапс, до економічного зростання обумовлювалося позитивною динамікою тільки в окремих регіонах. Головною причиною такого стану необхідно визнати процес упровадження механізмів ринкової конкуренції, що поділяє регіони за конкурентними перевагами. Значна частина регіонів України виявилася неспроможною ефективно функціонувати та розвиватися в ринкових умовах унаслідок структурної специфіки національної економіки. Суттєво ускладнюють ситуацію також і прояви глобальної фінансової кризи. Разом із тим, через брак соціальної адекватності та ефективності інвестиційної політики як важеля пріоритетності у регіональному розвитку суттєво звузилася сфера впливу держави, уособлена органами її центральної влади.
Дослідження проблематики державного управління уявляється достатньо складним завданням, що обумовлено значною кількістю його аспектів, серед яких одне з найголовніших місць посідає завдання знаходження єдиної мови, досягнення спільного розуміння сутності та змісту понять, якими оперують під час висвітлення проблеми.
Саме ця проблема постає й під час дослідження процесів формування державної політики та її реалізації в механізмах державного управління, що й обумовило вибір даної теми дослідження.
Аналіз публікацій за цією проблемою певною мірою переконує, що висвітленню управлінських проблем регіонального рівня присвячується незначна кількість публікацій.
Найчастіше вітчизняними вченими розглядалися питання, пов’язані головним чином з такими ознаками регіону, як його спеціалізація та рівень розвитку, керованість й сталість економічних зв’язків, розкривалися принципи та методи регіонального управління, аналізувалася галузева й функціональна структури господарства регіону як об’єкта управління.
Власне, питання, пов’язані з теоретико-методологічними засадами як формування політики державного управління, так і механізмів її реалізації, управлінням комплексним розвитком регіону, напрямами забезпечення ефективності державної політики регіонального рівня розглядалися в працях Аровіної М., Власенко Н., Григоровича С, Дзюнзюка В., Кліяненко Б., Мар’яненко Г., Нижник Н., Новікової О., Осауленко О., Поважного С., Снігової О., Стеценко О., Черниш О. та ін.
Різноманітні аспекти теорії державного управління, що поєднують в собі весь спектр діяльності - від розробки основ державної політики до формування комплексних методик упровадження її головних положень у практиці суспільного життя, знайшли своє віддзеркалення в працях Бакуменка В., Валевського О., Войновича Р., Воловікової Є., Гонюкова Л., Грицяк Н., Дацій О., Калітієвської Л., Можаровської П., Ободця Р., Поповкіна В., Слуговіна В., Стойки А., Чорного О. та ін.
Розгляду проблеми методології державного управління як системного суспільного явища з визначенням основних понять та виділенням аспектів формування державної політики присвячені дослідження Васіної А., Гордієнко Л., Князєва В., Корецького М., Линьова К., Малиновського В., Мельника Л., Оболенського О., Поцепцова Г., Ситнік Г. та Сурміна Ю.
Саме ця проблема розглядалася і в працях російських фахівців Атаманчука Г., Глазунова М., Зеркіна Д., Ігнатова В., Радченко А., Чиркіна В., Пікулькіна А. Можливість використання праць російських учених обумовлена певною схожістю умов та процесів державотворення на пострадянському просторі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота підготовлена відповідно до плану науково-дослідної роботи Донецького державного університету управління Міністерства освіти і науки України в межах теми: «Соціально-гуманітарні аспекти державного управління» (номер державної реєстрації 0106U005128). У цьому дослідженні автором розроблено теоретичні засади й методичні основи формування і реалізації державної політики регіонального розвитку в Україні, обґрунтовано напрями вдосконалення процесів розробки та впровадження в практику державного управління сучасною регіональною політикою.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є вдосконалення системи формування та реалізації державної політики управління розвитком регіонів в Україні у контексті концепції соціально-адекватного управління з розглядом можливості визначення загальних теоретичних засад для розбудови рівневої моделі.
Для досягнення поставленої мети в дослідженні вирішувався такий спектр завдань:
аналіз регіонального рівня державного управління в аспекті формування та реалізації політики розвитку регіонів з точки зору його структури, логіки й змісту основних категорій та визначення державної політики регіонального розвитку як системної діяльності;
визначення теоретико-методичних засад державної політики управління регіональним розвитком як системи закономірностей, принципів та методів її функціонування;
виявлення ментального спектру державного управління в регіональному контексті;
аналіз джерельної бази діяльності з розробки та реалізації політики держави у галузі регіонального розвитку;
розробка уявлень про етапність упровадження моделей регіональної політики в державі та їх основного змісту і структуру визначення основних проблем розмежування повноважень суб’єктів політики регіонального розвитку;
з’ясування вад і переваг чинної моделі регіональної політики в державі;
обґрунтування змісту раціоналізації та умов використання європейського досвіду регулювання регіонального розвитку;
формування уявлення про основні напрями вдосконалення чинної моделі державної політики регіонального розвитку як засобу забезпечення міжрівневої співпраці та взаємної відповідальності.
Об’єктом дослідження є процеси регіонального розвитку.
Предметом дослідження виступають закономірності формування та реалізації державної політики регіонального розвитку.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичні методи наукового пізнання, системний підхід до аналізу системи державного управління розвитком регіонів, положення концепції соціально-адекватного управління з вивченням можливості визначення загальних теоретичних засад для розбудови рівневої моделі.
Визначення структури й змісту діяльності органів центральної влади та місцевих органів державного управління і органів місцевого самоврядування з вирішення наявних регіональних проблем відбувалося з використанням методу системного аналізу, а для вивчення оцінки основного змісту та потенціалу джерельної бази, яка регламентує процеси розробки й реалізації державної політики щодо розвитку регіонів, застосовувалися елементи контент-аналізу.
З метою формування уявлень про зміст і структуру теоретичної моделі розробки та реалізації політики держави на партнерських засадах із регіональною владою використано методи синтезу, а для оцінювання результативності процесу державного управління і з метою вирішення основних проблем, що виникають на регіональному рівні, метод моделювання.
Інформаційною базою дослідження є зарубіжні та вітчизняні публікації з викладенням результатів теоретичних і методичних розробок із регіональної проблематики; законодавчо-нормативна база, на засадах якої в Україні регулюються процеси формування та реалізації регіональної політики; матеріали узагальнення європейського досвіду з регулювання розвитку регіонів, що використовуються в практиці дії міжнародних програм, запроваджених Європейським Союзом.
Наукова новизна одержаних результатів. Основний науковий результат дисертаційного дослідження полягає у вдосконаленні теоретичної моделі системи формування та реалізації державної політики регіонального розвитку.
Цей результат розкривається в нижченаведених положеннях:
уперше:
запропоновано обґрунтування державної політики управління регіональним розвитком у країні як соціально-адекватної, тобто такої, що системно поєднує економічне зростання із соціальними, матеріальними й культурними надбаннями;
визначено зміст ментальних складових процесів, які відображаються в якісних характеристиках та динаміці управління органами державної влади на регіональному рівні, з їх урахуванням розроблено теоретико-методологічні засади формування державної політики регіонального розвитку, логіку їх застосування, виокремлено етапи формування чинних моделей та відповідні їм теоретичні моделі з різними ступенями пріоритетності в розвитку наявних партнерських відносин, що можуть бути використані в практиці державного управління;
удосконалено:
розуміння процесу формування та реалізації державної регіональної політики, як складової частини загального процесу державного управління;
уявлення про зміст удосконалень процесу формування механізмів державного управління процесами, що відбуваються на регіональному рівні;
дістали подальшого розвитку:
бачення методичного підґрунтя розробки формату раціоналізації та умов використання європейського досвіду регулювання регіонального розвитку;
уявлення про етапність формування моделі регіональної політики на основі аналізу реальних процесів її функціонування;
основні напрями діяльності щодо вирішення проблем регіонального розвитку як центральними, регіональними органами державного управління, так і органами місцевого самоврядування.
Практичне значення одержаних результатів. Основні ідеї та висновки розширюють наукові уявлення про механізми державного управління регіональним розвитком. Результати дисертації будуть корисними для подальших наукових розробок зазначеної проблеми, а також при уточненні цілей державної регіональної політики та їх практичної реалізації.
Практичне значення результатів дисертаційного дослідження підтверджено відповідними довідками про впровадження: Херсонської міської ради (довідка №1-15-201 від 2 листопада 2007 року) про рекомендацію до впровадження, а також Донецького державного університету управління при викладанні навчальних дисциплін «Основи регіонального управління» та «Регіональна політика» для аспірантів (довідка № 01 12 /774 від 03.06. 2008 р.).
Наведені довідки подані у Додатку А.
Особистий внесок здобувача. Наукові результати, викладені в дисертації, є результатом самостійно проведеного автором дослідження щодо вдосконалення механізмів державного управління в галузі регіонального розвитку, розробки та впровадження державної політики розвитку регіонів. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, в дисертації використані саме ті положення, що є особистим внеском здобувача.
Апробація результатів дослідження. Основні ідеї та положення дисертаційного дослідження були подані на 6 наукових конференціях: щорічні конференції професорсько-викладацького складу ДонДУУ за підсумками науково-дослідної роботи (2007-2008 рр., м. Донецьк), Третя наукова конференція «Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління» (м. Донецьк, квітень 2007 р.), студентська наукова конференція «Актуальні проблеми у праві та шляхи їх вирішення» (м. Донецьк, листопад 2007 р.), Міжнародна конференція «Ефективне управління та адміністративно-територіальний устрій регіонів України» (м. Донецьк, липень 2008 р.) Міжнародна науково-практична конференція «Регіональні проблеми людського та соціального розвитку» (м. Донецьк, листопад 2008 р.).
Публікації. Зміст основних положень дисертаційного дослідження викладено в 6 публікаціях (4 у фахових виданнях), з них: 4 у збірниках наукових праць, 1 у матеріалах наукової конференції. Загальний обсяг публікацій 2,7 д. а., з яких автору належить 2,3 д. а.

Список літератури

ВИСНОВКИ

1. Стійка тенденція зростання ролі регіонів і розширення їх самостійності у загальних процесах розбудови господарського комплексу української держави, з одного боку, та зростання диспропорцій їх розвитку, низький рівень економічної активності, неспроможність до ефективного функціонування в ринкових умовах унаслідок структурної специфіки національної економіки, з другого боку, значною мірою актуалізують необхідність наукового аналізу системи формування державної політики регіонального розвитку та її реалізації в механізмах державного управління.
2. Запропоновано визначення державної політики регіонального розвитку, як системної, цілеспрямованої та планомірної діяльності повноважних органів державної влади, що розробляється за абсолютної першості чинного законодавства, спрямовується на забезпечення умов для розвитку регіонів як складових держави на засадах соціально-адекватної оцінки існуючого стану для визначення пріоритетності та перспектив їх розвитку, заходів щодо розв’язання економічних, соціальних та культурних проблем, сприяння рівноправному, діловому та взаємовигідному розвитку співробітництва як усередині країни, так і за її межами.
Регіональний рівень державного управління виступає як відносно самостійна складова загального процесу державного управління, яке у свою чергу являється різновидом управління соціального та має певні ознаки. Це дозволяє розглядати його як соціальне явище, вид суспільної діяльності пов’язаної з реалізацією державної влади в процесі якого виконуються функції цілевизначення, цілепокладання і цілездійснення.
З врахуванням цих та інших характеристик процесу державного управління він визначається як цілеспрямований та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, відомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідним рівнем компетенції.
Оцінюючи сучасну ситуацію, що склалася в українському суспільстві, як перманентно кризову, слід акцентувати увагу на можливості виходу з неї за рахунок надання моделі управлінській практики регіонального рівня ознак соціальної адекватності.
3. Розроблено бачення теоретико-методологічного підґрунтя формування державної політики регіонального розвитку, як: комплексного, теоретичного підходу, що поєднує діяльнісний, системний та структурно-функціональний підходи; виділених закономірностей процесу управління регіональним розвитком; певного спектра теоретичних принципів, за якими розробляється та впроваджується державна політика; визначення специфіки методів розробки державної політики; встановлення специфічності суб’єктно-об’єктних відносин (держави та регіонів).
У наслідок використання означеного підходу до вивчення процесів управління регіональним розвитком стає можливим визначення їх закономірностей в Україні, а саме: вплив демократизації на усі сфери життя, посилення впливу ринкових відносин на психологію суб’єктів продукування державної політики у відношенні до регіонів, певне зростання масштабів суспільного виробництва, суттєве скорочення можливостей врахування специфіки регіонального управління і впливу на його перебіг та результативність на державному рівні з врахуванням складності коригування, як рівневих потенціалів, так і послідовності їх використання.
Дані закономірності проявляються за рахунок реалізації у процесі формування політики державного управління на регіональному рівні низки теоретичних принципів: сталості та повноти моніторингу потреб розвитку; об’єктивності оцінки рівня регіонального й загальнодержавного розвитку та їх співвідношення; співробітництва та взаємної відповідальності державних та регіональних органів влади у вирішенні завдань регіонального розвитку у загальному контексті розвитку країни; створення рівних умов для збалансованого на загальнодержавному рівні та динамічного розвитку регіонів країни; плановість та поступовість у досягненні визначених пріоритетів на підставі визначених оцінок набутого; процесуальності, яка розуміється у тому, що управління на різному рівні має свій процесуальний бік, а тому певну протяжність у часі зайнятому його атрибутами у певній частині управлінського простору; усебічне врахування специфіки регіону (регіонів), що управляються; науково обґрунтоване, зважене, політично консолідоване зосередження економічних, фінансових, організаційних тощо потенціалів із метою їх найбільш ефективного використання для досягнення ефективності функціонування усіх ланок системи „державна політика державне управління регіональні потребі та інтереси регіональний розвиток”; комплексності у розробці та реалізації державної політики у відношенні конкретного регіону, збалансованості загальнодержавних та регіональних інтересів розвитку з врахуванням пропозицій щодо визначених пріоритетних напрямків; футуристичності, тобто врахування максимальної більшості характеристик, у яких реалізується регіональне управління на засадах державної політики з довгостроковою орієнтацією на перспективу, зваженою стратегію та визначеному засобами досягнення поставленої мети; врахування зовнішніх впливів на зміст управління регіонального рівня; оперативності державного управління з ознаками соціальної адекватності, що забезпечує своєчасність постановки та вирішення проблем регіонального рівня без їх, накопичення та природного, за цих умов, ускладнення.
Реалізація відправних правил за якими відбувається процес формування державної політики, забезпечується комплексом методів. Але впровадження певних методів у процесі формування державної політики має бути органічно пов’язане з логікою не тільки розробки, а й реалізації на практиці державного управління її основних положень, що передбачає використання наступних основних методів: аналіз територіальних проблем та пошук шляхів їх вирішення в контексті проблематики загально державного рівня; синтез регіональних проблем, як змістоутворюючого чинника завдань загальнодержавного розвитку; моделювання, як засіб експериментального відтворення регіональної специфіки у процесах державного управління.
Суб’єктами розробки державної політики у галузі регіонального розвитку та її носієм і реалі затором, найчастіше, виступають органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Об’єктами, у свою чергу виступає широкий спектр таксономічних одиниць з притаманним їм множинними якісними характеристиками. Суб’єктно-об’єктні відношення спрямовуються на досягнення цілей регіональної політики держави, що полягають у: визначенні пріоритетних регіонів для розвитку, що створює підставу для загальнодержавного прогресу у соціально-економічній сфері як стратегічного напрямку діяльності; створенні єдиного економічного простору; максимальному використанні природного, виробничого та культурного потенціалу регіонів за умов наявності для його обов’язкового відтворення; гарантованому розвитку місцевого самоврядування; забезпеченні мінімальних соціальних стандартів і рівного соціального захисту; реальному вирівнюванні умов для соціально-економічного розвитку регіонів; вжитті ефективної системи заходів щодо вирішення екологічних проблем (від захисту та збереження навколишнього середовища, до ліквідації наслідків техногенних катастроф, які вже відбулися); гарантуванні соціальних прав пересічних громадян держави, незалежно від рівня розвитку та економічних можливостей окремих регіонів.
4. Визначено, що управлінські впливи на рівні державних органів влади спрямовані на розробку та реалізацію політики регіонального розвитку, що розраховують на необхідний рівень ефективності, мають резонувати з найважливішими ментальними характеристиками українського соціуму. Сформульовано, за наслідками узагальнення найсталих уявлень про риси української ментальності, що вони стають вирішальними в процесі цілевизначення, відбору ресурсної частини, конструювання механізмів взаємодії, оцінювання наслідків реалізованої державної політики стосовно відношення до регіонів.
Поєднуючи існуючі в сучасній науці точки зору на сутність і основний зміст ментальності вона може визначатися як певна систему суспільно-психологічних феноменів, що знаходить виявлення в напівсвідомих ціннісних перевагах, модусі світосприйняття та виборі форми суспільної поведінки.
На сьогодні, загальновизнаним є факт суттєвого впливу на українську ментальність архетипів візантизму. Серед них найбільш яскраву прояву має архетип тотожності влади і істини. Істина, що присвоюється владою набуває ознак нормативності та законності у захисті владних пріоритетів. Саме тому в свідомості пересічних громадян України збережена віра у мудру владу, яка знає, що потрібно робити для народу, але не повинна при цьому звітувати за свої дії та нести відповідальність перед законом. Імперативність дії закону, насамперед, поширюється на пересічних членів суспільства, разом з тим, не забезпечуючи захисту їх головних інтересів. Це спонукає людину шукати для себе нішу, перебування в якій дозволяє як найменше опинятися у площині де перетинаються держави і пересічної людини.
Разом з поняттям ментальності, достатньо широко використовується поняття „національної психології”, яке включає національний характер, національні почуття та національну самосвідомость, що формуються під впливом історичних і соціально-економічних умов. Для практики державного управління розбіжності між ними не є значимими, але врахування специфічних рис сприйняття членами суспільства владних впливів, національно-психологічних настанов і стереотипів має бути принциповим. Так, матріархальний характер української сім`ї сприяє формуванню емоційно-почуттєвої компоненти українського менталітету, яка проявляється у таких формах суспільної поведінки, як слабка екстравертність, „хрестоматійний” український індивідуалізм, відносна байдужість до загальнодержавних інтересів, зовнішнє сприйняття влади з одночасною недовірою та певною зневагою до неї, разом з прагненням вийти з під її контролю.
У наслідок узагальнення найбільш сталих уявлень щодо рис української ментальності обумовленої характерними властивостями української національної культури, базисними ознаками її соцієтальної психіки може стати ствердження про те, що головними з них можуть бути названі наступні: егоцентризм на груповому на індивідуальному рівнях; сторожкість у відношенні до пропозицій (впливів) зовні до визначення особистих або групових переваг; прагнення до перекладання відповідальності за все що відбувається на центральну владу; певний індивідуалізм (в окремих випадках здатний привести до самоізоляції та конфліктності із зовнішнім оточенням); суспільна пасивність; традиційна покірність долі; немотивована амбітність; нехтування правових норм; розвинуті приватновласницькі інстинкти; комунікабельність; потайливість; відносна закритість (певною мірою у наслідок усвідомлення самодостатності), замикання у вузько групових рамках, обмеженість обміну з навколишнім середовищем (насамперед інформаційному); поступливість (як аналог соціальної комфортності і залежності у прийнятті рішень політичного, економічного характеру); схильність до еволюційних шляхів розвитку; предметне, здебільшого ставлення до дійсності; толерантність до інших культур; емоційно-почуттєвій характер сприйняття світу (перевага значущості морально-етичних та культурно-ціннісних настанов перед логіко-нормативними); сентиментальність; ліризм; екофільний характер праці (особливо землеробської); працьовитість; традиції добровільної, спільної співпраці.
Саме такі риси української ментальності й складають спектр соціально-психологічних та культурно-історичних чинників які стають вирішальними в процесі цілевизначення, відбору ресурсної частини, конструювання механізмів взаємодії, оцінювання наслідків реалізованої державної політики у відношенні до регіонів.
Важливою умовою успішності процесу формування політики державного управління, насамперед на регіональному рівні має виступати органічне урахування найбільш значущих рис ментальності українського народу (за умов визнання фактом того, що держава існує для захисту інтересів народу. При цьому слід зважати на те, що мова повинна йтись не про титульну націю, а про увесь український народ в різноманітті національного складу.
У зв’язку з відсутністю в Україні єдиного рівня концентрації національної ментальності наявною стає проблема різної спрямованості векторів прагнень окремих регіонів країни. Тоді ідея соборності стає найголовнішим сенсом в ході визначення цільного, органічно структурованого процесу державного управління на засадах зваженої загальнонаціональної політики в культурній, освітній, економічній тощо галузях.
Ідентифікація України як соціуму в геополітичному аспекті який передбачає знаходження її місця на перетинанні осей Схід-Захід, Північ-Південь у європейському політичному просторі дає підстави для її презентації як „Середньої Європи” де особливістю менталітету української нації визнається те, що його не можна віднести до якогось одного полюсу за характерною виразністю рис соціетальної психіки.
Внаслідок ментальних особливостей української нації конче необхідною уявляється поява сучасної української національної ідеї. Її пошуки протягом останніх п’ятнадцяти років не принесли успіху тому що пропоновані моделі не були соціально адекватними, не резонували з ментальними складовими. Проблема полягає в тому, що український народ у змозі згуртувати тільки ідея, що містить в собі раціональне начало із позначенням цілком конкретних цілей, досягнення яких забезпечувалось би реальним механізмом.
5. Обґрунтовано, що легітимізація державної політики регіонального розвитку має свою джерельну основу, яка закріплена Основним законом України Конституцією та низкою конституційних актів, законів, що регулюють владні відносини у державі, визначаючи соціальну спрямованість державного управління. Саме ці джерельні засади мають забезпечувати конструктивність державної політики, застерігати від її підміни політичними амбіціями партій або окремих впливових осіб, що посідають певні місця у державній ієрархії та здатні впливати на процеси формування і реалізації політики держави щодо вирішення регіональних проблем.
Окреме місце, за значущістю у ініціації процесів розробки державної політики посідають Посилання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє та зовнішнє становище України. Саме вони визначають специфічність процесів розробки державної політики, практично у всіх галузях суспільного життя, притаманних Україні, як державі. Віддаючи належне значущості за масштабами проблем, що ставляться у президентських посиланнях, та за їх соціальною гостротою слід відзначити їх змістовну еклектичність та фрагментарність, відсутність наскрізної логіки і системності та єдності у підходах до їх структури, що викликається, перш за все пріоритетністю політичної доцільності. Окрім того, стосовно до проблематики регіонального розвитку, це свідчить про слабкість та недостатню ефективність функціонуючих при Президентові України консультативних і дорадчих органів, наприклад Національної ради з питань взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
6. Доведено на засадах використання аналізу законодавчо-нормативного забезпечення вирішення проблем регіонального рівня, що існує дефіцит законодавчого регулювання в частині розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Встановлено недосконалість правової бази, невизначеність питань фінансово-економічних основ розвитку органів управління на регіональному рівні та рівні місцевого самоврядування, певна змістовна еклектичність та фрагментарність, відсутність наскрізної логіки, системності та єдності у підходах до змісту нормативно-правових актів. Це обумовлюється, перш за все, пріоритетністю політичної доцільності, слабкістю та дефіцитом ефективності функціонуючих консультативних і дорадчих органів.
Інституціональне забезпечення виконання політичних завдань щодо регулювання регіонального розвитку покладається на Кабінет міністрів, який діє на підставі конкретних програм функціонування уряду. Не зважаючи на наявність достатньо обґрунтованих стратегічних підходів у діяльності уряду щодо вирішення проблем регіонів, а через них загальнодержавних проблем основною причиною труднощів, що виникають виступає непослідовність та порушення системності пов’язані з пріоритетністю питань перерозподілу влади у державі та з урахуванням цього використання ресурсів які повинні спрямовуватися, як на розвиток держави, взагалі, так і регіонів зокрема.
Слід оцінювати позитивно створення спеціального державного інституту, що покликаний виконувати функції органу центральної влади та опікуватися проблемами регіонів - Міністерства регіонального розвитку та будівництва, а також консультативно-дорадчого органу при ньому - Ради розвитку регіонів. Такий позитив витікає, насамперед, з факту, що усі раніше розпорошені функції державного управління регіональним розвитком сконцентровані у форматі єдиної спеціалізованої структури державного управління.
7. Встановлено етапність формування моделей регіонального розвитку, що знайшли, або знайдуть своє використання в Україні, та з’ясовано їх характер і зв’язок зі змістом державної політики. Запропоновано таке бачення змісту «інтеграційно-партнерської» моделі, яке на засадах відповідності принципам регіональної політики Європейського Союзу забезпечує поєднання ресурсної бази регіонів і держави для спільного використання з метою досягнення інтегрованих цілей, сформульованих на базі державної політики регіонального розвитку нового рівня.
Змістовно перший етап (1992-2001 роки) пов’язується з функціонуванням моделі, що носила перерозподільний характер та за своєю сутністю являлася „патерналістською” Така модель передбачала концентрацію державою, в особі органів державної влади різноманітних ресурсів та їх розподіл, зважаючи тільки на інтенсивність, наполегливість та аргументацію у зверненнях регіональних влад. Державна політика, за таких умов, може бути визначена, як адміністративно-регулятивна, з можливостями певного стримування диспропорційності регіонального розвитку та балансування на межі поглиблення кризового стану справ.
Чинна модель, що обіймає період з 2001 року по теперішній час, тобто другий етап формування моделі регіонального розвитку може бути визначена, як „стимульно-компенсаційна”. Її сутність визначається, як мотиваційна, тобто вона орієнтована на створення умов для прискореного розвитку тієї частини регіонів, яка здібна виконувати роль „локомотивів” розвитку та компенсувати на дотаційних засадах брак ресурсної бази для регіонів аутсайдерів. Державна політика, за цих умов, набуває ознак ліберально-сфокусованої” з метою забезпечення життєво важливого балансу між рівнями розвитку окремих регіонів. На засадах максимально повного використання потенціалу такої моделі, та у рамках даного етапу, закінчення якого за оптимістичним прогнозами може бути визначено за „Державною стратегією регіонального розвитку до 2015 року” терміном дії цього документу уявляється доцільним розбити нову модель з врахуванням перспектив розвитку української держави. Це може бути „інтеграційно-партнерська” модель що за своєю сутністю передбачає поєднання ресурсної бази регіонів і держави для використання з метою досягнення інтегрованих цілей сформульованих на базі державної політики регіонального розвитку нового, більш високого рівня. Це є політика рівноправних партнерських відносин між державою і регіонами, спільне використання поєднаних ресурсних баз, що головним чином забезпечує відповідність принципам регіональної політики Європейського Союзу.
8. Сформульовано розуміння раціоналізації європейського досвіду вирішення проблем регіонального розвитку як рівня оперування потенціалом допомоги у виді наданої інформації та матеріальних, насамперед фінансових ресурсів, у повній відповідності до поставленої мети та з урахуванням реальних можливостей національної системи державного управління з максимально повною відповідністю головним засадам регіональної політики. На цих засадах запропоновано теоретичну модель раціоналізації європейського досвіду розв’язання проблем регіонального розвитку в Україні.
Аналізом встановлено, що основними джерелами для опанування досвідом європейських країн, на рівні раціоналізації, виступають програми Phare, Interreg, Tacis, які створені Європейським Союзом та використовуються у якості інструментів допомоги країнам Центральної та Східної Європи кандидатам для вступу в ЄС. Узагальнення практики діяльності за цим напрямом надає змогу сформувати теоретичну модель раціоналізації європейського досвіду вирішення проблем європейського досвіду вирішення проблем регіонального розвитку в Україні. Школою вивчення такого досвіду слід вважати можливості, що надаються за умов активної роботи представництва України у Конгресі місцевих та регіональних влад Європи де надається практична допомога у підготовці кадрів для означених рівнів влади, сприяння контактам національних організацій з партнерами інших країн.
9. Обґрунтовано такі напрями вдосконалення чинної моделі системи формування та реалізації державної політики регіонального розвитку, як забезпечення міжрівневої співпраці та взаємної відповідальності. Вони виступатимуть як організаційно-ресурсне підґрунтя для забезпечення партнерських відносин влади і народу, центру і регіонів, державних установ, бізнесових і громадських організацій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аровина М. Методология построения рационального механизма регионального управления / М. Аровина // Менеджер. 2003. -№1. С.33-38.
2. Барабанов О.Н. Тенденции регионализации в Европе и интересы России // www.auditorium.ru/books/126/intrelation-barabanov.htm/
3. Барановський В.Ф. Філософія. Політологія. Освіта і культура. Військова справа: зб. наук. пр. К.: НАОУ, 2005. 538с.
4. Барзилов С. Регион как политическое пространство / С. Барзилов, А. Чернышев // Свободная мысль. 1997. №2. С.3-13.
5. Бердяев Н.А. Самопознание / Н.А. Бердяев. М.: ЭКСМО ПРЕСС; Харьков: Фолио, 1998. 624 с.
6. Большой экономический словарь / [под ред. А.Н. Азрииляна]. М.: Институт новой экономики, 1997. 864 с.
7. Бугай С. Регіони ініціюватимуть угоди щодо розвитку, а громади подаватимуть пропозиції // http://cpp.netagency.com.ua/patners/96/218
8. Бурега В.В. Віртуальність менеджменту: аналіз на засадах можливого та реального в управлінні соціумом // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: зб. наук. пр. Харків: Видавн. Центр Харківського нац. ун ту ім. В.Н. Каразіна, 2002. С. 245 249.
9. Бурега В.В. Социальноадекватный менеджмент. В поисках новой парадигмы: монография / Валерий Васильевич Бурега. К.: Академия, 2001. 272 с.
10. Бурега В.В. Социально-адекватное управление: концептуализация модели: монография / Валерий Васильевич Бурега. Донецк: ДонГУУ, 2005. -171 с.
11. Бурега В.В. Социально адекватное управление регионом // Соціологія управління: зб. наук. пр. / ДонДУУ. - Донецьк: ДонДУУ, 2005. Т.VI. - С.5 11.- (Спеціальні та галузеві соціології вип. 1).
12. Макс Вебер Город. Образ общества / [пер. с нем]. М.: Юрист, 1994. 704 с.
13. Макс ВеберИзбранные произведения / [пер. с нем.; сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н. Давыдова]. ─ М. : Прогресс, 1990 . ─ 804 с.
14. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. Доповідь Римському клубові / Б.Гаврилишин . К.: Основи, 1993. 238 с.
15. Гайдук В. Україна у регіональному вимірі: проблеми і перспективи / В. Гайдук . Донецьк: Донбас, 2002. 227 с.
16. Гвишиани Д.М. Организация и управление. [3-е перераб. изд]. М.: МГТУ, 1998. 332 с.
17. Гнатенко П.И. Национальный характер / П.И. Гнатенко. Днепропетровск: Изд-во ДГУ, 1992. 140с.
18. Город, регион, государство: проблемы распределения полномочий: сбор. науч. труд. Донецк: Юго-Восток, 2003. - 434 с. (НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований; отв. ред. В.К. Мамутов)
19. Государственная политика и управление: учебник: в 2 ч. / под ред. Л.В. Сморгунова. М.: Российская политическая энциклопедия, 2006.- Ч.1. Концепции и проблеми государственной политики и управления. 2006.-384 с.
20. Граник И.М. Государство как социальный институт регулирования свободных экономических зон в условиях глобализации и региональной экономической интеграции: материалы 6-й междун. конф. факультета государственного управления МГУ им. М.В. Ломоносова [ Государственное управление в XXI веке: традиции и инновации], (Москва, 29-31 мая 2008 г.) / отв. ред. И.Н. Мысляева. М.: МАКС Пресс, 2008. С. 37- 47.
21. Гриневецький С. Державна стратегія регіонального розвитку: бюрократичний документ чи шлях до консолідації країни? // Дзеркало тижня . 2006. 25 листопада .
22. Декларация Ассамблеи Регионов Европы: Базель, 04.12.1996. // www/a-e-r.org/fileadmin/user_upload/pressComm/Publications/DeclarationRegionalism./
23. Державне управління: навч. посіб. / [А.Ф. Мельник, О.Ю.Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко]; за ред. Л.Ф. Мельник.- [2-ге вид., випр. і доп].- К.: Знання, 2004. 324 с.
24. Дзюндзюк В.Б. Методологічні засади оцінки та підвищення ефективності органів влади як публічних організацій: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д. наук: спец. 25.00.02 «Механізм державного управління» / В.Б. Дзюндзюк. - Донецьк: ДонДУУ, 2007.- 35с.
25. Діденко Н.Г. Державне управління і соціальне партнерство: актуальні проблеми теорії і практики: монографія / Ніна Григорівна Діденко. Донецьк: Східний видавничий дім, 2007. 404 с.
26. Дніпропетровськ у дзеркалі громадської думки: Монографія / Ю.П.Сурмін, С.М.Серьогін, А.В.Решетніченко та ін.; Під ред. д-ра соціол. наук, проф. Ю.П.Сурміна Д.: ПОРОГИ, 2002. 244 с.
27. Донченко Е.А. Социетальная психика / Е.А. Донченко. К.: Наукова думка, 1994. 207 с.
28. Дубровський В. Мікроекономічні, позаекономічні та системні аспекти економічних реформ в Україні: більше запитань, ніж відповідей / В. Дубровський // Економічні реформи сьогодні. 2000. № 31. С. 29-33.
29. Европейская хартия местного самоуправления від 15.10.1985 року // www.coe.int.
30. Загоруйко Ю. Втрачаємо навіть те, чого не маємо / Ю. Загоруйко // Дзеркало тижня. 2006. 14 жовтня.
31. Заключна декларація семінару з питань регіональної політики в Україні // http://federal.org.ua/node/228.
32.