Функціональна сфера апеляції в українській мові (семантика, граматика, прагматика, стилістика)

Короткий опис

Міністерство освіти і науки України
Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича

На правах рукопису

Скаб Мар’ян Стефанович

УДК 811.161.2’36/.38

Функціональна сфера апеляції в українській мові
(семантика, граматика, прагматика, стилістика)
Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант - Вихованець Іван Романович, доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України

Чернівці -2002

змІст

ВСТУП............................................................................................................ 5
Розділ 1. сФЕРА АПЕЛЯЦІЇ ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНО-ГРАМАТИЧНА РЕаЛІЯ........................................................................................................................ 14
1.1. Апеляційна функція в системі функцій мови................................ 14
1.2. Сфера апеляції як специфічне мовне функціональне утворення 28
1.3. Аналіз термінів, якими називають досліджувані поняття і явища 37
Розділ 2. ТИПОЛОГІЯ АПЕЛЯЦІЙНИХ КОНСТРУКЦІЙ СУЧАСНОЇ уКРАЇНСЬКОЇ МОВИ...............................................................................

Список літератури

ВИСНОВКИ

Протягом розвитку мовознавчої науки в полі зору дослідників постійно перебували мовні одиниці та конструкції, які відображали ситуацію спілкування адресанта мовлення з конкретним його адресатом. Передусім учених цікавили формальні показники граматичних засобів, що використовують з цією метою. Дослідники намагалися визначити їх граматичний статус, увести їх до пропонованої системи граматичних засобів.
Уже в найдавніших граматичних описах серед граматичних форм іменника згадуються спеціальні форми, які використовуються для називання адресата мовлення і розглядаються разом з іншими формами словозміни іменника.
Серед граматичних форм дієслова увагу вчених привертають спеціальні синтетичні форми так званого наказового способу, які називають дію, на виконання якої скеровує конкретного адресата мовлення мовець.
Проте досить швидко з такою системою опису граматичних засобів, які позначають реального адресата мовлення та дії мовця, пов’язані зі спонуканням його до дії (принаймні до сприйняття мовлення), дослідники перестають погоджуватись: учених не задовольняють як особливості матеріального представлення названих граматичних форм, так і їх специфічне функціонування у мовленнєвих проявах. З’являються різноманітні тлумачення названих одиниць, за допомогою яких дослідники намагаються подолати суперечності, які виявляються при суто формальному поверхневому розгляді.
З часом, особливо після зародження у ХІХ столітті власне теоретичного мовознавства, дослідники починають активніше звертати увагу на важливі проблеми теорії мови, без яких дальший розвиток науки був неможливим. Серед цих проблем однією з постійно актуальних та найактивніше обговорюваних є проблема функцій мови. За два століття мовознавцями було розроблено досить багато найрізноманітніших типологій функцій мови, які суттєво вирізнялися як кількісними, так і якісними параметрами. На перших етапах вивчення функцій мови дослідники називали порівняно невелику їх кількість, виокремлюючи як одну з найважливіших так звану комунікативну функцію, чи функцію спілкування, у якій і полягає основне призначення мови в людському суспільстві. Проте з плином часу поглиблений інтерес до окремих конкретних проявів мовленнєвого спіл­кування, як і зацікавлення призначенням окремих елементів мови чи їх поєднань у процесі спілкування призвело до витворення достатньо розгалужених і структурованих систем функцій мови. У більшості таких класифікацій фігурують часткові функції, які стосуються безпосередньо мовного вираження самого процесу спілкування учасників мовленнєвого акту (налагодження та підтримання контакту), позначення особи адресата мовлення та спонукання її до певної дії (первинно сприйняття адресованого їй мовлення, а далі виконання певної дії, набуття стану, до яких закликає, спонукає адресата мовлення мовець).
Серед функцій мови, що передбачають у той чи інший спосіб реалізацію названого комунікативного завдання, вчені називають:
· контактовстановлювальну (фатичну) та функцію волевиявлення [ЛЭС; Р.М.Гайсина];
· функцію апеляції (заклику-спонукання) [К.Бюлер];
· конативну (апелятивну) та фатичну функції [Р.Якобсон];
· спонукальну і контактну (фатичну) функції як різновиди прагматичної функції [Л.Кисельова];
· закличну функцію [О.Ісаченко].
Аналіз мовних засобів, спеціалізованих на виконанні названих вище специфічних функцій мови, у свою чергу, приводить до усвідомлення дослідниками наявності у мові певної, досить чітко окресленої сукупності мовних засобів різних рівнів мови, які, перебуваючи між собою у відповідних структурно-системних відношеннях, служать для вираження одного загального комунікативного призначення специфічної функції, яку, за усталеною в європейському мовознавстві традицією, ми називаємо функцією апеляції (апеляційною функцією). На нашу думку, апеляційна функція мови може бути потрактована як частковий, але винятково важливий прояв основної комунікативної функції.
Услід за К.Бюлером, ми пропонуємо вирізняти в системі мови три найважливіші функціональні сфери: представлення (репрезентаційну), звернення (апеляційну) та емоційну (експресивну). Відзначимо, що у процесі розвитку мови встановилася досить чітка спеціалізація мовних засобів різних структурних рівнів мови (зокрема, граматичних форм основних частин мови) стосовно реалізації ними комунікативних завдань, які становлять зміст кожної з вище окреслених функціональних сфер. Основним завданням нашого дослідження якраз і є вивчення засобів українській мові, які спеціалізуються на реалізації апеляції (звернення). У межах визначеної нами функціональної сфери апеляції розрізняємо предметну та предикатну частини змісту, основними виразниками яких є відповідні спеціалізовані граматичні форми імені та дієслова.
Мовознавча наука виробила достатньо широку і розгалужену систему мовних понять і відповідних термінів для називання явищ, що більшою чи меншою сферою стосуються визначеної нами функціональної сфери апеляції. Для найменування елементів предикатної частини змісту апеляції вважаємо за доцільне використовувати поняття наказовий спосіб” та імператив”. Елементи, що представляють предметну частину апеляції на формально граматичному рівні мови, морфологи переважно трактують як грамеми іменника - форми категорії відмінка. Найпоширенішими термінами для їх називання в українській граматиці відповідно до загальноєвропейських традицій є номінації вокатив” та кличний відмінок”, які ми вважаємо достатньо точними та системними, такими, що відповідають основним принципам загального та українського термінотворення і пройшли достатнє випробовування часом.
Некоректними, такими, що виникли через суперечливі, асистемні трактування аналізованих елементів, є поширені свого часу в українському мовознавстві під впливом як лінгвістичних, так і позалінгвістичних чинників утворення типу клична форма” та звертання”. Ми, однак, не виключаємо можливості використання терміна звертання” в стилістичних, прагматичних та етикетних студіях української мови.
Для називання окресленої нами специфічної функціональної мовної сфери як основний використовуємо термін апеляція”, вже усталений у такому використанні, та його український відповідник поняття зверненості”, яке у такому значенні використовували окремі сучасні українські лінгвісти [див.: 252].
Елементи апеляції ми виявили в різних за комунікативним призначенням мікроконтекстах сучасної української мови. Найрізноманітніше функціональна сфера апеляції представлена у первинних з погляду її реалізації спонукальних конструкціях. У них елементи апеляції (передусім форми імені, що називають адресата мовлення чи вказують на нього, та імперативні форми дієслова, які прямо чи опосередковано виражають предикатний зміст апеляції спонукання адресата до сприйняття мовлення) входять до граматичного ядра речення. Нами виявлено 18 різновидів проявів апеляції у спонукальних конструкціях сучасної української мови, які розрізняються парадигматичними та синтагматичними особливостями.
У питальних реченнях апеляція достатньо сильна, однак в цьому випадку вона реалізується дещо інакше: основною комунікативною метою мовця є отримання, уточнення потрібної йому інформації, а спонукання адресата мовлення до сприйняття запитання і відповіді (реакції) на нього є вторинним, хоча й необхідним комунікативним компонентом питального речення (конструкції). Саме тому серед виявлених нами типів прояву апеляції у питальних реченнях мовні засоби, що представляють апеляцію на формально-граматичному рівні речення, використовуються переважно як факультативні елементи конструкції, яку вони поширюють чи доповнюють.
Специфічно виявляється апеляція в розповідних реченнях (конструкціях), основним призначенням яких є інформування про певні події, факти тощо. Ці конструкції, на наш погляд, є основними проявами сфери представлення (репрезентації), а поява в них елементів апеляції викликана додатковими комунікативними потребами: зробити повідомлювану інформацію конкретно адресованою сприймачеві, що і зумовлює суттєві обмеження формально-граматичного вираження апеляції.
Первинними засобами для вираження предикатної частини змісту апеляції є імперативні синтетичні форми дієслова 2-ої особи однини та множини, а також 1-ої особи множини. Активно сучасні українці використовують й функціональні еквіваленти імперативних форм, а саме: форми інфінітива, форми дієслів дійсного та умовного способів. Про наявність у реченні предикатної семантики апеляції свідчитимуть на формально-синтаксичному рівні також елементи, що перебувають у правобічній валентнісній залежності від предиката-імператива (імена з широким значенням об’єкта), обставинні словосполучення. Дооформлення апеляційного змісту здійснюють специфічні спонукальні (звертальні) частки та вигуки.
Для вираження предметного змісту апеляції сучасний українець використовує форми кличного відмінка (вокатива) - власне іменники зі специфічними закінченнями кличного відмінка, а також іменники, які мають флексії, омонімічні до флексій номінатива. Сюди ж відносимо займенникові іменники другої особи ти, ви. Досить часто предметна частина змісту апеляції в сучасній українській мові може позначатися також субстантивованими прикметниками, дієприкметниками тощо.
Аналіз вираження граматичного значення формами апеляції дає підстави стверджувати про тотожність їх граматичного статусу у відповідних граматичних категоріях імені та дієслова, зумовлену їх специфічним функціональним призначенням. Імперативні форми з-поміж інших грамем способу дієслова вирізняються неповною”, з погляду традиційних уявлень, парадигмою, хоча така ущербність” її цілком детермінована функцією цих грамем. Особливістю маркування граматичного значення спонукальності у первинних (синтетичних) формах наказового способу є виразні ознаки аглютинативності, що пояснюються, на нашу думку, давністю цих утворень та їх специфічним призначенням у процесі спілкування. Указані особливості морфологічної будови форм імператива, їх незвична, особлива семантика доволі часто змушують дослідників сумніватися у способовості їх грамем.
Основним засобом морфологічного вираження предметної частини змісту апеляції в українській мові є спеціалізована форма імені кличний відмінок. Утворені внаслідок синтаксичної редукції форми вокатива є синкретичними за семантикою: вони об’єднують в собі одночасно значення суб’єкта дії (переважно потенційного) та об’єкта адресата мовлення. Функціональна особливість цих грамем виявляється і в специфіці їх морфологічного маркування: спеціальні закінчення вокатива мають лише іменники чоловічого та жіночого роду однини. Іменники середнього роду та іменники у множині, що називають адресата мовлення, мають флексії, омонімічні до флексій називного відмінка. Така омонімія ніяким чином не обмежує вираження граматичного значення апеляції, оскільки дані грамеми в складі синтаксичних конструкцій вимовляються зі специфічною інтонацією. Додатковим засобом маркування граматичного значення вокатива буває також і специфічний наголос. Функціонально-семантична близькість форм номінатива і вокатива виявляється також у випадках використання форм кличного відмінка у значенні називного.
Обраний нами підхід до аналізу формального вираження граматичного значення апеляції веде до визнання наявності спеціальних форм вокатива (хоча й омонімічних флексіями до форм номінатива) у займенникових іменників та прикметників, власне прикметників та дієприкметників. Більше того, вважаємо, що початковою формою займенникових іменників ти, ви, які використовуються виключно з апеляційною метою, є саме форма вокатива, а номінатив у їх парадигмі взагалі відсутній.
Національну специфіку морфологічного вираження апеляції в українській мові визначають: наявність особливих граматичних форм імен та дієслів (зокрема, форм 1-ї особи множини наказового способу), специфіка творення в українському мовленні форм так званого нового” кличного відмінка.
Аналіз особливостей конструкцій апеляції, здійснений шляхом проектування моделей цих конструкцій на семантико-синтаксичний рівень речення, дає підстави говорити про складний семантико-синтаксичний зміст грамем, що на формально-синтаксичному рівні представляють предметну частину змісту апеляції, а часто і всю апеляцію. Репрезентантами апеляції на семантико-синтаксичному рівні речення є імперативна і вокативна синтаксеми, що реалізують відповідно предметний і предикатний змісти апеляції та комплектуються семантико-синтаксичними ознаками дієвості, другоособовості, спонукальності та потенційності дії (імперативна) і предметності, другоособовості, пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності, вихідності, потенційності (вока­тив­на). Інтегральною для обох синтаксем семантико-синтаксичною ознакою є другоособовість, обов’язкова для будь-яких виявів апеляції.
Аналіз формально-граматичних особливостей апеляції в сучасній українській мові дає підстави стверджувати, що її репрезентанти займають у синтак­сичних конструкціях кілька формально-синтаксичних позицій.
Репрезентанти предикатної частини змісту апеляції у випадку їх формального представлення на поверхневому рівні речення займають або формально-синтаксичну позицію присудка, або позицію головного члена односкладного речення. При вставленні речення репрезентації такі предикати кваліфікуємо як вставні елементи з предикатним значенням.
Репрезентанти предметної (субстанційної) частини змісту апеляції відзначаються значно ширшим реєстром формально-синтаксичних позицій, серед яких:
- позиція підмета у реченні з присудком, вираженим дієслівною формою другої особи (імператива, а також дійсного та умовного способу);
- позиція головного члена так званого вокативного речення будь-якого типу;
- позиція вставного ядерного компонента у випадку входження вокатива в конструкцію представлення, суб’єктом якої є форма з граматичним значенням першої або третьої особи;
- позиція головного члена приставного вокативного речення у випадку приєднання до нього означено-особової конструкції з предикатом у формі першої особи множини, що має значення сумісної дії (мовця і адресата мовлення);
- позиція опосередкованого другорядного ідентифікуючого члена речення при розташуванні вокативної форми (її функціонального еквівалента) у постпозиції відносно займенникового слова 2-ої особи у прямому відмінку;
- позиція опосередкованого другорядного, який ідентифікує апеляцію, члена речення при розташуванні вокативної форми (її функціонального еквівалента) у постпозиції відносно займенникового слова другої особи у непрямих відмінках.
Парадигму речень апеляції творять 14 типів двоскладних речень: (Ти (адресате) дій; Ви (адресати) дійте; Ти (адресате) дієш; Ти (адресате) діяв; Ти (адресате) діяла; Ти (адресате) діяло; Ти (адресате) будеш діяти (діятимеш); Ви (адресати) дієте; Ви (адресати) діяли; Ви (адресати) будете діяти (діятимете); Ти (адресате) працював би; Ти (адресате) працювала б; Ти (адресате) працювало б; Ви (адресати) працювали б; Ти (адресате) працював би ...; Ти (адресате) працювала б ..; Ти (адресате) працювало б ...; Ви (адресати) працювали б ...), а також 3 типи речень односкладних: (Ти (адресате)!; Дій!; Дійте!), причому система речень апеляції симетрична до парадигми речень репрезентації.
Вичерпне уявлення про одиницю мови чи сукупність таких одиниць неможливе без урахування їх функціонування в мовленнєвих проявах, аналізу прагматичних, стилістичних та етикетних механізмів відбору мовцем певних засобів. Елементи апеляції не виражають окремої комунікативної функції, проте беруть активну участь у формуванні цілого класу комунікативних функцій (так званих директивів), діють при компонуванні висловлень з питальними комунікативними функціями, можуть використовуватися при побудові висловлень інших типів.
Предикат слухай в апеляційному значенні трапляється порівняно рідко: про волевиявлення адресанта переважно свідчить вокативна форма імені, що - як продукт семантико-граматичної редукції - представляє своїм змістом і семантику такого волевиявлення. Досить активно у висловленнях-директивах використовують імперативні форми інших дієслів (їх функціональні еквіваленти), грамеми, що перебувають у тісній взаємодії з дієсловом-предикатом.
В українській мові склалася достатньо розгалужена й динамічна система способів апеляції, центр якої формують ”тикання” й ”викання”, а периферію становлять микання”, вінчання” та воникання”, використання яких прагматично та стилістично суттєво обмежене.
Номінації адресата мовлення в українській мові виконують низку праг­ма­тичних функцій, серед яких: дейктично-контактна, номіна­тивно-контактна, номі­на­тивно-вирізняльна, номінативно-ідентифіку­юча, соціально-регулю­валь­на, оцінно-характеризуюча, спонукальна, власне кон­тактна та етикетна функції. Найбільш активно українці використовують для номінації адресата мовлення займенникові іменники ти, ви, власні назви осіб та загальні номінації, серед яких вирізняємо: усталені в суспільстві номінації, що відзначаються максимальною універсальністю використання, функціонують як етикетні (пане, товаришу, добродію); назви осіб за ознаками статі, доповнювані віковими характеристиками (чоловіче, жінко, хлопче, дівчино ); назви осіб за спорідненістю та свояцтвом, вжиті в прямому чи переносному значенні (батьку, мамо, брате, сестро, сину, дочко, діду, бабо, дядьку, тітко тощо);назви осіб за їх стосунками з іншими особами (друже, приятелю, колего тощо); назви за фахом, родом діяльності, уподобаннями, посадою, званням, академічні титули тощо; назви осіб за майновим та суспільним статусом (господарю, власнику, царю, рабе, князю);назви осіб за ознакою їх належності до певної групи людей; назви осіб, що містять їх абсолютну чи відносну (ситуаційно зумовлену) оцінку або характеристику (розумнику, дурню, йолопе тощо); оказіональні назви особи адресата мовлення, персоніфіковані найменування.
Засоби апеляції в українській мові виконують важливі стилістичні завдання. Найрізноманітніше апеляція представлена в розмовному стилі, стилі художньої літератури, публіцистичному, трапляються апеляційні елементи в офіційно-діловому та науковому стилях. Своєрідністю використання засобів апеляції відзначаються епістолярні та сакральні тексти, причому досить часто їх особливості впливають і на добір виражальних засобів при витворенні текстів інших стилів.
Добір відповідних засобів апеляції та специфіка їх виявлення у мовних конструкціях є яскравим проявом національної своєрідності того чи іншого етносу, яка формується і розвивається протягом його тривалого розвитку як шляхом витворення власних засобів, а також внаслідок впливів інших національних культурно-мовних традицій.
Аналіз фактичного матеріалу та теоретичні міркування наводять на думку, що основною причиною несистемного тлумачення явищ апеляції в лінгвістичних працях є ігнорування їх функціональної специфіки і намагання описувати ці явища за допомогою методів та прийомів, розроблених для аналізу мовних явищ представлення. З метою уникнення вказаних недоліків пропонуємо виділяти в описі мови (і не лише української) дві підграматики підграматику представлення (репрезентації) і підграматику апеляції, котра б описувала граматичні засоби, спеціалізовані для реалізації цієї функції. Відповідно в межах найважливіших граматичних категорій, які стосуються описуваних явищ, доцільно виділяти підкатегорії (граматичні форми) репрезентації й апеляції. Так, імператив трактуємо як форму способу апеляції і протиставляємо його іншим способам як способам представлення. У зв’язку з цим доцільно було б говорити про власне імператив (імперативні форми 2-ої особи однини та множини і 1-ої особи множини) і так звані аналітичні імперативні форми (1-ша особа однини й 3-я особа однини та множини), які апеляції не виражають і власне не повинні були б включатися до парадигми імператива. У межах граматичної категорії особи 2-га особа апеляції протиставляється 1-ій і 3-ій як особам репрезентації. У категорії відмінка протиставляємо відмінок апеляції вокатив усім іншим відмінкам репрезентації.
Найважливіші синтаксичні категорії пропонуємо також представляти у вигляді двох підкатегорій репрезентації, а саме: підмет репрезентації, виражений номінативом, і підмет апеляції, виражений вокативом, присудки репрезентації й апеляції, виражені відповідно дієслівними формами 1-ої та 3-ої осіб і 2-ої особи. Матиме сенс і протиставлення односкладних речень репрезентації й апеляції як з головним членом типу підмета (номінативне речення репрезентації і вокативне речення апеляції), так і з головним членом типу присудка (до речень апеляції відносимо так звані імперативні речення).
Вважаємо, що пропонований спосіб представлення мовних одиниць апеляції дозволяє глибше зрозуміти особливості їх семантики та формального вираження і може бути корисним при описі функціонально тотожних або схожих явищ у інших мовах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамова А.Т. К вопросу об обращении в современном русском языке // Славянский сборник. 2: Вып. филол. Воронеж: Изд-во ВГУ, 1958. С. 109-125.
2. Аврорин В.А. Проблемы изучения функциональной стороны языка. Л.: Наука, 1975. 276 с.
3. Адмони В. Г. Основы теории грамматики. М.; Л.: Наука, 1964. 105 с.
4. Адмони В.Г. Синтаксис современного немецкого языка: Система отношений и система построения. Л.: Наука, 1973. 366 с.
5. Адмони В.Г. Статус обобщенного грамматического значения в системе языка // Вопр. языкознания. 1975. №1. С. 39-54.
6. Адмони В.Г. Типология предложения // Исследования по общей теории грамматики. М.: Наука, 1968. С. 232-291.
7. Алехина М.И. Местоимение как часть речи // Явление переходности в грамматическом строе современного русского языка: Межвуз. сб. научн. тр. М.: МГПИ, 1988. С. 97-103.
8. Алпатов В.М. Императив в современном японском языке // Типология императивных конструкций / Отв. ред. В.С. Храковский. СПб.: Наука, 1992. С.77-88.
9. Аль-Кадими Г.Т. Обращение в современном русском языке: Автореф. дис. канд. филол. наук. М., 1952. 20 с.
10. Андерш Й.Ф. Сучасні теорії відмінків і завдання дослідників з відмінкового синтаксису // Мовознавство. 1971. № 1. С. 19-24.
11. Андреева И.С. Повелительное наклонение и контекст при выражении побуждения в современном русском языке: Автореф. дис. канд. филол. наук. Л., 1971. -16 с.
12. Андрейчин Л.О. Основна българска граматика. София: Наука и изкуство, 1978. 447 с.
13. Анічэнка У.В. Мовы ўсходніх славян. Мінск: ”Унівэрсітецкае”, 1989. 318 с.
14. Апарна Сэн. Лексика и синтаксис обращения (на материале языка произведений М.Горького): Автореф. дис. канд. филол. наук. Л., 1982. 13 с.
15. Арват Н.Н. Семантическая структура простого предложения в современном русском языке. К.: Вища шк., 1984. 159 с.
16. Ардентов Б.П. Контактирующие слова // Учен. зап. Кишинев. гос. ун-та. 1955. Т. 15. С. 91-99.
17. Ардентов Б.П. Основы русской грамматики. Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1962. 90 с.
18. Арнольд И.В. Современные лингвистические теории взаимодействия системы и среды // Вопросы языкознания. 1991. №3. С. 118-126.
19. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике: Вып. 16. Прагматика. Сборник. М.: Прогресс, 1985. С. 3-42.
20. Арутюнова Н.Д. Понятие пресуппозиции в лингвистике // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз.. 1973. Т.32. № 1. С.84-89.
21. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 283 с.
22. Арутюнова Н.Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. Т.40. - №4. С. 356-367.
23. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. 2-е изд., испр. М.: ”Языки русской культуры”, 1998. 896 с.
24. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов / Изд. 2-е. М.: Сов. Энциклопедия, 1969. 608 с.
25. Ахманова О.С., Микаэлян Г.Б. Современные семантические теории. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1963. 166 с.
26. Базыленка А.М. Пытання граматычнага ладу сучаснай беларускай лiтаратурнай мовы. Зваротак // Труды по языкознанию. Вып.1. Минск: Изд-во БГУ, 1958. С. 153-178.
27. Балашова Е.В. Социолингвистический анализ этикетных форм обращения в эпистолярном жанре // Вестник ЛГУ. Л., 1985. №2. С. 78-81.
28. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М. : Изд-во иностр. лит-ры, 1955. - 416 с.
29. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Наука, 1979. С. 237-244.
30. Бевзенко С.П. До питання про синтаксичні функції вокатива в українській мові // Міжвузівська наукова конференція з питань синтаксису: Тези доповідей. - Львів, 1962. С. З1-33.
31. Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови: /Нариси із словозміни та словотвору/. Ужгород: Закарп. обл. вид-во, 1960. 416 с.
32. Безпояско О.К. Іменні граматичні категорії (Функціональний аналіз). К.: Наук. думка, 1991. 172 с.
33. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. К.: Либідь, 1993. 336 с.
34. Бейлина Е.П. Обращение как синтаксическая единица // Филологический сборник. Алма-Ата, 1974. Вып. 12. С. 198- 205.
35. Бейлина Е.П. Синтаксические конструкции и семантико-грамматические свойства обращений: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. Алма-Ата, 1975. 24 с.
36. Бейлина Е.П. Форма главного независимого члена обращения и ее особенности // Филологический сборник. Алма-Ата, 1974. Вып. 13-14. С. 167- 174.
37. Бeларуская мова. Энцыклопедыя / Под. ред. А.Я.Міхневіча. Мінск: БЭ, 1994. 654 с.
38. Беличева-Кржижкова К. О модальности предложения в рус­ском языке // Актуальные проблемы русского синтаксиса. - М., 1984. - С. 49-77.
39. Белоусов В.Н. Формы І-го лица множественного числа повелительного наклонения в истории русского языка // Исследования по исторической морфологии русского языка. М.: Наука, 1978. С. 99-114.
40. Белошапкова В.А. Современный русский язык. Синтаксис. М.: Высш. шк., 1977. 248 с.
41. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
42. Бережан Л.В. Категорія спонукальності в сучасній українській мові: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. Івано-Франківськ, 1997. 16 с.
43. Бирюлин Л. Семантика и прагматика русского императива. Helsinki, 1994. 230 c.
44. Бирюлин Л.А., Храковский В.С. Повелительное предложение // Типология императивных конструкций. СПб.: РАН. Ин-т лингвистики, 1992. С. 5-50.
45. Блох М.Я. Теоретические основы грамматики. М.: Высш. шк., 1986. 160 с.
46. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. К.: Рідна мова, 1998. 475 с.
47. Богданов В.В. Классификация речевых актов // Личностные аспекты языкового общения: Межвуз. сб. научн. трудов /Ред. кол.: И.П. Сусов и др. Калинин: Калининский гос. у-нт,1989. С. 25-37.
48. Богданов В.В. Речевое общение. Л.:Наука, 1990. 88 с.
49. Богданов В.В. Семантико-синтаксическая организация предложения. Л.: Изд-во ЛГУ, 1977. 204 с.
50. Бодуэнъ де Куртенэ И. Лингвистические заметки и афоризмы // Журнал министерства народного просвещения. Ч. СССХХХХVII. 1903. Май. СПб.: Сенатская типография, 1903. С. 1 -37.
51. Бондаренко В.Н. О содержании категории наклонения в описательных грамматиках // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. 1980. Т. 39. №6. С. 563-570.
52. Бондарко А.В. Грамматическая категория и контекст. Л.: Наука, 1971. 115 с.
53. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978. 175 с.
54. Бондарко А.В. К теории функци