Галів Микола Дмитрович. Проблема формування характеру особистості в історії розвитку української педагогічної думки (60-ті роки ХІХ - 60-ті роки ХХ століття)

Короткий опис

Галів Микола Дмитрович. Проблема формування характеру особистості в історії розвитку української педагогічної думки (60-ті роки ХІХ - 60-ті роки ХХ століття) : Дис... канд. наук: 13.00.01 2007

Галів М.Д. Проблема формування характеру особистості в історії розвитку української педагогічної думки (60-ті роки ХІХ 60-ті роки ХХ століття). Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 загальна педагогіка та історія педагогіки. Житомирський державний університет імені Івана Франка, Житомир, 2007.
У дисертації досліджено характерологічну проблематику в працях українських педагогів 60-х років ХІХ 60-х років ХХ століття. Проаналізовано суспільно-історичні передумови виникнення й трактування проблеми формування характеру в українській педагогіці. У результаті проведеного дослідження встановлено, що розуміння ученими-педагогами ідеалу характеру характерності полягало в розвинутості морально-вольових якостей, які визначають спрямованість і здатність долати труднощі. Розроблено схему структури характеру, яка охоплює емоційну, інтелектуальну, вольову, ціннісно-орієнтаційну сфери, які концентруються навколо головної життєвої мети. Виявлено, що з трьох чинників формування характеру біологічного, навколишнього середовища і особистої волі людини педагоги визначальними вважали два останні, які в педагогічній інтерпретації трактувалися як виховання і самовиховання. У роботі виділено найбільш сприятливі для виховання характеру особистості засади організації її діяльності: цілеспрямованість, самостійність, активність, відповідність задаткам, здібностям та можливостям, змагальність, пов’язаність з діяльністю колективу. Обґрунтовано, що розроблені українськими педагогами-характерологами ідеї можуть бути використані сучасною педагогікою з метою виховання особистості з активною життєвою позицією, здатної успішно діяти в умовах громадянського суспільства та ринкової економіки.

У дисертації проаналізовано розвиток характерологічної проблематики в філософській та психолого-педагогічній думці людства. З’ясовано, що теоретичне осмислення явища характеру започатковано в епоху античності. У цей час закріпилася оцінка характеру людини в етичному ключі добрий злий”. Такий підхід до розуміння характеру особливо проявився у феноменологічній традиції Пізнього Відродження та Нового часу: Ж. Лабрюєр, Т. Овербері, Дж. Хол та інші описували зразки моральних та недоброчесних характерів. Виявлено, що у другій половині ХVІІІ на початку ХІХ ст. окремі філософи (І. Кант, Ґ. Геґель) здійснили спроби розкрити психологічну природу характеру. У зв’язку з виникненням емпіричної психології та характерології (А. Бен, Ф. Кейра, Т. Рібо, О. Лазурський, Е. Кречмер) у середині ХІХ ст. розпочалося систематичне і ґрунтовне вивчення сутності характеру, його формальних і змістових особливостей, класифікаційних типів, закономірностей формування. Водночас проблема характеру почала набувати ваги у педагогічній науці, де розроблявся як ідеал характеру, так і виховні механізми його реалізації.
Дослідження засвідчило, що в другій половині ХІХ на початку ХХ ст. суспільно-історичні процеси (зародження ринкових відносин, громадянських інститутів, розширення прав особи та ін.) привели до формування нового ідеалу людини активної, підприємливої, здатної реалізувати свій потенціал. Зважаючи на це, етичний субстрат характеру доповнився такими рисами, як самостійність, цілеспрямованість, наполегливість тощо. Формування такого характеру трактувалося як мета виховання педагогами Наддніпрянської (до 1920-х рр.), Західної України (до 1939 р.) та української діаспори демократичних країн.

Тоталітарна модель розвитку суспільства вимагала формування людини-гвинтика”, тому виховний ідеал характеру в радянській педагогіці зазнав трансформації. Головним наповненням змістової частини характеру проголошувалися принципи комуністичної (гетереномної, релятивної) моралі. Основними якостями характеру вважалися колективізм, уміння підкоряти свою волю волі колективу, активність у реалізації тогочасних суспільних ідеалів.
У дослідженні визначено головні етапи й властиві їм тенденції розвитку проблематики формування характеру у вітчизняній педагогіці:
Перший етап 1860 1910-ті рр. становлення характерологічної проблематики в українській педагогіці. Йому властиві такі тенденції: залежність у визначенні характеру від філософсько-етичної традиції та перших психологічних досліджень; акцентуація на потребі виховання морально-релігійного характеру; спадкоємність (особливо у галицьких педагогів) теоретичних розробок Й. Гербарта у галузі засобів і методів виховання характеру; майже повна відсутність детальної розробки методів самовиховання характеру.
Другий етап 1920 1930-ті рр. нерівномірність педагогічної уваги до проблеми виховання характеру особистості в різних українських землях. Даний етап у західноукраїнській педагогіці позначився такими тенденціями: підкресленням важливості виховання характеру молоді з огляду на потребу розвитку всіх сфер національного життя; наголошенням необхідності формування активності, підприємливості у поєднанні з морально-патріотичною спрямованістю характеру; вивченням ролі і засобів самовиховання характеру. Особливістю цього етапу в радянській педагогіці було утвердження ідеї виховання комуністичного характеру” і трактування колективу як основного чинника виховання характеру.
Третій етап 1940 1960-ті рр. зростання й спад зацікавленості проблемою формування характеру в українській радянській і діаспорній педагогіці. Включає такі підетапи: а) утвердження вагомості педагогічно-характерологічної проблематики Г. Ващенком, В. Сухомлинським, П. Чаматою та ін. (1940 перша половина 1960-х рр.); б) спад науково-педагогічного інтересу до питань виховання характеру (кінець 1960-х рр.). У цілому цьому етапові властиві такі тенденції: детальна розробка мети і завдань виховання характеру; більш глибоке вивчення його психологічної структури; визнання потреби демократизації виховних механізмів формування характеру; удосконалення методів саморозвитку характеру.
3. У ході дослідження виявлено, що українські педагоги окресленого періоду трактували характер як сукупність індивідуальних психічних властивостей, що проявляються в спрямованості та спроможності діяльності людини. В шкалі розвинутості характеру виділено три рівні: харбктерність, слабохарактерність, безхарактерність. За допомогою синтезу поглядів учених-педагогів, створено схему структури характеру, в якій серед чотирьох сфер психіки особистості, що стосуються формування характеру інтелектуальної, вольової, моральної та чуттєвої, центральне місце займає остання, оскільки завдяки відчуттям і почуттям природжені й набуті потреби-прагнення осмислюються розумом, оцінюються відповідно до ціннісних установок, реалізуються волею. У процесі життєдіяльності стрижневу роль у формуванні характеру відіграє мета діяльності людини. Рівень концентрації емоційно-вольових, розумових, моральних сил навколо життєвої мети визначає спроможність і межу характеру.
З’ясовано, що серед чинників формування характеру у педагогіці головне значення надавалося впливові навколишнього середовища (виховання) та свободі волі людини (самовиховання). Більшість педагогів відстоювали тезу, що виховуючий вплив середовища лише тоді забезпечить розвиток характеру особистості, коли трансформується у самовиховання.
4. На основі аналізу характерологічної спадщини українських педагогів досліджуваного періоду встановлено, що розумова і фізична діяльність вихованців задля розвитку їх характеру повинна бути: цілеспрямованою, зорієнтованою на високу суспільну мету; самостійною, активною і напружено важкою, але не виснажливою; відповідати зацікавленням, здібностям вихованця; містити елемент змагальності в контексті колективного співжиття. Застосування методів виховання характеру повинно забезпечити формування у вихованців правильних переконань, закріпити відповідну їм поведінку, спонукати до напруження у подоланні труднощів. Самовиховання характеру має включати методи самопізнання, самопрограмування, самовдосконалення.
5. У дослідженні доведено, що теоретичні положення виховання характеру, які висловлювали педагоги у 60-ті рр. ХІХ 60-ті рр. ХХ ст., залишаються значущими і сьогодні. Важливими для сучасної педагогіки є: запровадження категорії характерність” у науково-педагогічний обіг, що збагачує цільовий компонент педагогічного процесу; компактне бачення структури характеру, яку педагог завжди може тримати у полі зору як цілісну систему; окреслення вимог до організації діяльності вихованців, методів виховання і самовиховання характеру особистості.
Перспективними напрямами подальшого дослідження вважаємо: вивчення індивідуального підходу у вихованні характеру на різних вікових етапах; аналіз змісту, форм і методів виховання характеру особистості у родині, дошкільній установі, школі, молодіжних організаціях; дослідження самоактуалізації як найбільш ефективного чинника розвитку характеру.