ІВАНЕЦЬ ІВАН ПЕТРОВИЧ. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ТА ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ В СФЕРІ ПРИВАТНОГО ПРАВА

Короткий опис

ІВАНЕЦЬ ІВАН ПЕТРОВИЧ. Назва дисертаційної роботи: "ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ТА ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ В СФЕРІ ПРИВАТНОГО ПРАВА"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ІВАНЕЦЬ ІВАН ПЕТРОВИЧ
УДК 341.96: 347.736
«ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ТА
ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ
ЛЮДИНИ В СФЕРІ ПРИВАТНОГО ПРАВА»
Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне
право, міжнародне приватне право
дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник:
КОЗЬЯКОВ Сергій Юрійович
кандидат юридичних наук, доцент
КИЇВ – 2015
2
Зміст
ВСТУП ................................................................................................................. 3
РОЗДІЛ І. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ЗАХИСТУ ПРАВ
ЛЮДИНИ (приватно-правовий аспект) ......................................................... 13
1.1. Поняття прав людини та цивільні права в системі прав людини ......... 13
1.2. Звернення до Європейського суду з прав людини як реалізація
процесуальних прав ......................................................................................... 29
1.3. Міжнародні засоби захисту прав людини ............................................... 36
РОЗДІЛ ІІ. ЗНАЧЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ В
КОНТЕКСТІ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ.................................................... 54
2.1. Компетенція Європейського суду з прав людини .................................. 54
2.2. Особливості застосування обов’язкової юрисдикції Європейського
суду з прав людини ........................................................................................... 63
2.3. Здійснення контролю за виконанням рішення Європейського суду з
прав людини....................................................................................................... 66
РОЗДІЛ ІІІ. ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ
ЛЮДИНИ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ ................................................... 79
3.1. Принципи та зобов’язання держав, на яких базується виконання
рішень Європейського суду з прав людини ................................................... 79
3.2. Проблеми виконання рішень Європейського Суду з прав людини в
Україні та інших країнах .................................................................................. 95
3.3. Механізм виконання рішень Європейського суду з прав людини,
передбачений в Україні – шляхи вдосконалення ........................................ 112
3.4. Вплив практики Європейського Суду з прав людини на правову
систему держави та юрисдикцію національних судів................................. 165
ВИСНОВКИ..................................................................................................... 229
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:............................................... 241
3
ВСТУП
Ефективність захисту прав людини в сучасних умовах неможлива без
відповідної юрисдикційно-котрольної діяльності, оскільки саме в умовах
існування механізмів контролю та виконання судових рішень забезпечується
дотримання взятих державою міжнародно-правових зобов’язань та
нормативних положень її внутрішньодержавного порядку.
Україна вступила до Ради Європи (9 листопада 1995 року), визнавши
необхідність запровадження загальновизнаних європейських стандартів, які
встановлюються або визнаються міжнародними організаціями, міжнародноправовими актами, актами національного права демократичних розвинутих
країн, де елементом таких стандартів є права людини.
Серед чинників, які зумовлюють запровадження таких стандартів у
систему захисту прав громадян України, важливу роль відіграє Європейський
суд з прав людини (далі – Суд або Європейський суд), який діє відповідно до
Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року
(далі –Конвенція або Європейська конвенція), яку Україна ратифікувала 11
вересня 1997 року.
Важливим моментом в такому прояві прагнення до європейської
інтеграції, стає питання реалізації та дотримання гарантій Конвенції, через
діяльність Європейського суду, на національному рівні. Тобто, у
врегулюванні відносин між державою та громадянином, між державою та
юридичними й фізичними особами відбуваються якісні зміни, пов’язані
безпосередньо з функціонуванням Європейського суду, рішення якого
відповідно до Конвенції та Конституції України стають складовою
українського законодавства.
Наслідком цього стає набуття практики Європейського суду важливого
юридичного значення в аспектах проблеми виконання його рішень та змін,
які несе за собою прецедентна практика Суду в внутрішньодержавний
правопорядок.
4
На цей час у багатьох країнах світу існують механізми, на які
покладається функція контролю за неухильним дотриманням рішень Суду.
Наприклад, правова система Фінляндії, Швеції, ФРН та інші. В Україні було
прийнято унікальний закон «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини», що потребує відповідного аналізу.
У числі актуальних теоретичних і практичних проблем важливого
значення набуває визначення місця й ролі судової системи через практику
діяльності Європейського суду, а також контролю за виконанням рішень
Європейського Суду в державно-правовому механізмі.
Відсутність чіткості та визначеності в теоретичних підходах та судовій
практиці держави перешкоджає втіленню ефективно діючої системи гарантій
Європейської Конвенції з захисту прав людини, яка через Європейський суд
може стати останнім рубежем в захисті прав, який не був забезпечений на
національному рівні.
Права людини належать до тих стандартів демократичного суспільства,
котрі визнані світовим співтовариством. Установивши вказаний інститут,
Україна використала при цьому європейську модель захисту прав людини, в
межах якої поєднується абстрактний та конкретний контроль і
передбачається наявність внутрішньодержавних механізмів виконання
рішень Суду.
Особливості (в тому числі теоретичного характеру) таких
внутрішньодержавних механізмів з виконання рішень Суду, що склалися в
державах з традиційно стійкими демократичними цінностями та інститутами,
представляють для нас чималий інтерес. Хоча, безумовно, проблеми їх
існування та застосування мають бути висвітлені та вирішені.
Актуальність теми дослідження. Незважаючи на те, що світова
спільнота давно апробувала інститут прав людини та механізмів його
застосування опосередковано через систему гарантій Європейської Конвенції
та практику Суду, в Україні він перебуває ще на стадії свого становлення.
Виходячи з цього актуальною є проблема визначення ролі і місця
5
юрисдикційного контролю за виконанням рішень Європейського суду та
забезпечення на національному рівні механізмів виконання рішень Суду.
Все це зумовлює необхідність встановлення можливостей звернення до
Суду; чітких меж впливу виконання рішень Суду на внутрішньодержавний
порядок; додержання, виконання, використання і застосуванням норм
Європейської Конвенції Судом та зобов’язання держави забезпечити
дотримання конвенційних гарантій на національному рівні.
Теоретичну основу дослідження становлять праці вітчизняних і
зарубіжних учених, які вивчали та досліджували теоретичні, практичні і
нормативні джерела функціонування системи прав людини, процедури
визнання та виконання рішень іноземних судів, Європейського суду з прав
людини разом з характерними для цього процесу правовідносинами. До
теоретиків, які зробили істотні внески у розвиток цього напрямку
дослідження і здобутки яких стали предметом дослідження, необхідно
віднести праці: Дж. Донеллі, Б. Петранова, В. Лутковської, В. Буткевича, В.
Паліюка, С. Фурси, Є.Фурси, С. Медіни, Дж. Ресса, К. Авер’янова, М.
Антонович, З. Бортновської, Р. Коцюби, П. Рабіновича, П. Селезня, С.
Шевчук, О. Євтушенко, Л. Гіджівана, Е. Рубіна, Л. Гусейнова, А. Грушової, І.
Шумак, Л. Вільдхабера, М. Віллінджера, Р.Лоусена, Р.Мюллерсона,
А.Буканан, К.Вельмана, Д.Кінлі, С.Флогайтіса, Р.Баррентса, Г.Гая, П.Махоні,
Дж. Макбрайда, Ж. Хегардса, Ж. Флорена та інших авторів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане в рамках наукової теми «Правові засади
співпраці України з міжнародними інтеграційними об’єднаннями», яка є
частиною планової теми Інституту міжнародних відносин Київського
національного університету імені Тараса Шевченка «Україна у міжнародних
інтеграційних процесах» № 11БФ048-01.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у
проведенні системного, з урахуванням досвіду європейських держав,
дослідження проблем виконання державою рішень Європейського суду в
6
сфері приватного права, а також теоретичних і практичних аспектів
застосування практики Суду державами-учасницями Європейської конвенції,
пов’язаних із виконанням рішення Суду.
Мета дослідження обумовила вирішення таких завдань:
– встановлення особливостей реалізації процесуальних прав під час
звернення до Європейського суду;
– розкриття правової природи Суду, його завдань, компетенції, форм і
методів діяльності в контексті захисту прав людини в сфері приватного
права;
– визначення можливостей застосування обов’язкової юрисдикції
Європейського суду з прав людини для захисту приватно-правових
відносин;
– дослідження механізмів контролю за виконанням рішення Суду та
виконання цих рішень на національному рівні державами-учасницями
Європейської конвенції в сфері приватного права;
– встановлення проблем виконання рішень Європейського Суду з прав
людини в Україні та інших країнах;
– визначення впливу практики Європейського Суду з прав людини на
правову систему та юрисдикцію національних судів держав-учасниць
Європейської конвенції;
– обґрунтування пропозицій з удосконалення законодавства України та
оптимізації діяльності органів державної влади в частині регулювання
правовідносин, пов’язаних із виконанням рішень Суду.
Об'єктом дослідження є регулювання суспільних відносин, що
виникають у процесі контролю за виконанням рішень Суду та в процесі
виконання рішень і застосування практики Суду на національному рівні.
Предметом дослідження є правова природа, організаційно-правові
форми та методи, нормативно-правова база діяльності Суду; тлумачення
Судом норм Європейської конвенції; практика Суду, пов’язана з проблемами
7
її застосування національними судовими органами та сприйняття цього на
законодавчому рівні.
Методи дослідження. У дисертації використано комплекс
загальнонаукових і спеціальних методів наукового пізнання. Базовою
методологічною основою дисертаційного дослідження є універсальний
діалектичний метод. Поряд з ним у роботі використовувалися також
порівняльно-правовий, формально-логічний, системно-функціональний,
статистичний та інші спеціальні методи дослідження.
Наукова новизна одержаних результатів визначається метою
дослідження та особливостями його об’єкта. Наукова новизна
конкретизується в положеннях, висновках і пропозиціях, найважливішими з
яких є такі:
Вперше:
- проведено комплексне дослідження впливу практики Європейського
суду, як джерела права, на правову систему та юрисдикцію національних
судів держав-членів Європейської конвенції в процесі виконання рішення
Суду, зокрема у приватно-правовій сфері. Вказаний вище вплив практики
Суду має на меті не допустити подібних, аналогічних порушень прав людини
в майбутньому та забезпечує належне дотримання норм Європейської
конвенції;
- обґрунтовано, що предметом для розгляду справ Європейським судом
можуть бути не лише обмежене коло прав людини, визначене в Європейській
конвенції та її протоколах, але і ті права, захист який можливий через
сформовану практику та розширювальне тлумачення Європейським судом
положень Європейської конвенції. Ураховуючи вказане, у роботі доведено
можливості захисту цивільних та інших прав приватно-правового характеру,
екологічних прав, перелік яких не визначено в Європейській конвенції.
- обґрунтовано підходи у тлумаченні поняття «цивільних прав та
обов’язків» Європейським судом на основі його практики, а саме: поняття
«цивільні права і обов’язки» мають автономний характер і їх тлумачення не
8
обмежується лише національним законодавством; обмеження автономного
характеру поняття «цивільних прав та обов’язків» полягає в правових
наслідках та не залежить від особливостей юридичної кваліфікації згідно
законодавства держав-членів Європейської конвенції; кожен має право на
захист цивільних прав та обов’язків.
- визначено проблеми, що виникають при виконанні рішень
Європейського Суду державами-учасницями Конвенції у сфері приватноправових відносин та запропоновано їх класифікацію:
1. Суперечливість внутрішнього національного законодавства державиучасниці Європейської конвенції (Прикладом є рішення Суду «Шофман
проти Росії». В Україні, наприклад, є суперечливими положення ч. 3 ст. 10
Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини» та розділу IX ЦПК).
2. Недостатність ознак, необхідних для визначення «розумних строків»
виконання рішень та градація таких строків по періодам (виконати рішення
до …, виконати на протязі 1 місяця, виконати терміново).
3. Недосконалість законодавчого механізму виконання рішення (на
прикладі України як єдиної держави, яка врегульовує питання виконання
рішення Суду на рівні спеціального Закону України «Про виконання рішень
та застосування практики Європейського Суду з прав людини»).
4. Відсутність механізму додаткової відповідальності державпорушників.
5. Недостатність ефективності і доступності національних засобів
правового захисту.
Цю класифікацію пропонується застосовувати при удосконаленні
механізмів виконання державою рішень Європейського суду.
Удосконалено:
- з посиланням на відповідну практику Європейського суду, перелік
прав людини, які визначені Європейською конвенцією як цивільні, зокрема
повага приватного та сімейного життя; право на шлюб; право на
9
компенсацію за незаконні дії, неправосудний вирок та заподіяну шкоду;
право на захист честі та гідності, ділової репутації; право на підприємницьку
діяльність; свобода місця проживання; право власності та інші;
- тезу про те, що кожна справа стосовно захисту прав людини
розглядається Європейським судом окремо з урахуванням усіх обставин
справи. Саме це дозволяє Суду розглядати навіть ті справи, які належать до
сфери публічного права та не закріплені в Європейській конвенції.
- визначення правової природи Європейського суду. Нами доведено,
що саме застосування норм Європейської конвенції визначають особливості
правової природи Європейського суду, як такі, що іноді дії Суду мають
вигляд таких, що можуть бути притаманні класичному верховному або
конституційному суду.
Дістали подальшого розвитку:
- наукові напрацювання щодо обов’язкової юрисдикції Європейського
суду з прав людини. Встановлено, що рішення Європейського суду
забезпечені належним механізмом для свого виконання у вигляді контролю з
боку Комітету Міністрів Ради Європи, закріпленого в положеннях
Європейській конвенції та через методи дипломатичного тиску з боку Ради
Європи;
- теза про те, що виконання рішень Європейського суду є особливим
правовим інститутом захисту приватно-правових відносин, відмінним від
процедур, передбачених для виконання рішень національних судів, а також
для визнання й виконання на території України рішень іноземних судів та
іноземних недержаних установ. Закріплені особливі механізми реалізації
рішень Суду як на міжнародному рівні через Комітет Міністрів та
Парламентську Асамблею Ради Європи, а також на національному рівні
через відповідні інституційні механізми. Крім того, пряма дія рішень Суду є
винятком у міжнародному праві.
- формулювання тези про унікальність Європейського суду з прав
людини як частини міжнародної системи захисту прав, яка полягає у
10
можливості звернення до Суду фізичних осіб з питань відновлення прав
людини, порушених державою.
На підставі проведеного аналізу проблем виконання рішень та
застосування практики Європейського суду з прав людини в сфері
приватного права внесено пропозиції щодо вдосконалення законодавства
України:
- потрібно розмежувати повноваження Урядового уповноваженого у
справах Європейського суду з прав людини, закріплені у Законі України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав
людини», містять конфлікт інтересів, оскільки йде суміщення повноважень
щодо виконання та контролю за виконанням Рішень Європейського суду в
рамках виконавчої гілки влади – Міністерства юстиції, що входить до складу
Кабінету Міністрів України;
- необхідно розширити в статті 16 Закону «Про виконання рішень та
застосування практики Європейського Суду з прав людини» коло
відповідальних за невиконання чи неналежне виконання рішень
Європейського суду, не обмежуючись лише Урядовим уповноваженим у
справах Європейського суду з прав людини, Державною виконавчою
службою та Державним казначейством України.
- визначено ризики приведення до виконання рішення Європейського
суду Державною виконавчою службою, де державний виконавець,
керуючись ст. 7 Закону Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини, згідно ст. 46 Закону України «Про
виконавче провадження», одержує винагороду в розмірі 5 відсотків стягнутої
ним суми або вартості майна, але не більше п’ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, а за виконавчим документом немайнового
характеру - не більше п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, а це свідчить про те, що дії виконавця можуть містити його
особистий інтерес.
11
- визначено перелік питань з метою реформування виконавчої служби в
контексті виконання рішень Європейського суду, зокрема необхідно:
розширити перелік рішень, що підлягають примусовому виконанню, до якого
слід додати рішення Європейського суду; запровадити інститут судового
контролю за виконанням рішень; підвищити вимоги до осіб, які здійснюють
примусове виконання судових рішень і рішень інших органів; встановити
чіткість у визначенні строків у виконавчому провадженні; вирішити питання
заформалізованості процедур та якості інформаційно-технічного
забезпечення.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
сформульовані автором роботи теоретичні положення, висновки та
рекомендації можуть бути використані:
а) у науково-дослідній сфері при подальшому дослідженні проблем
виконання державою рішень Європейського суду та застосування його
практики;
б) у правотворчій діяльності для удосконалення українського
законодавства та юридичної практики, термінологічної бази, подальшого
розвитку виконавчого провадження;
в) у правозастосуванні для підвищення ефективності виконання
державою рішень Європейського Суду та застосування його практики;
г) у навчальному процесі для розроблення навчальних курсів,
методичних матеріалів, спрямованих на поглиблення знань про практику
Європейського суду, підвищення його ролі у правовій системі держави та
вплив на неї.
Особистий внесок здобувача. У дисертації викладено наукові
результати, отримані особисто дисертантом за наслідками проведення
науково-дослідних робіт. Сформульовані в дисертації теоретичні положення і
висновки, пропозиції і рекомендації, обґрунтовано на основі власних
досліджень та практичного досвіду дисертанта.
12
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні
положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні
кафедри міжнародного приватного права Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати
дослідження висвітлено в доповідях на 3 міжнародно науково-теоретичних
конференціях.
Публікації. Основні результати дисертації викладено у 9 наукових
працях: 6 наукових статтях, з яких 5 вийшли друком у вітчизняних фахових
юридичних виданнях та 1 науковому виданні іноземної держави, а також у 3
тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 3 розділів, 10
підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг
дисертації становить 266 сторінок. Із них основного тексту - 239 сторінок.
Список використаної літератури налічує 405 найменувань та займає 25
сторінок

Список літератури

ВИСНОВКИ
На сьогоднішній день права людини постають перед нами в
абсолютно іншій площині. Вони вже не є правами, що просто надані
людині для існування та самовдосконалення, які знайшли своє
відображення в конституційних актах багатьох держав, а це є зобов’язання
держави забезпечити механізми належного виконання та захисту прав
людини.
Такий підхід до прав людини визначив необхідність створення
механізму реалізації прав людини у вигляді Європейського Суду з прав
людини.
Унікальність існування даної інституції підсилюється існуванням та
теоретичним обґрунтуванням процесуальних прав. Нами було досліджено,
що при реалізації процесуальних прав виділяються і загальні умови
прийнятності заяв до розгляду в Європейському суді:
 вичерпання національних засобів та шестимісячного строку для
подання заяви (в Україні за загальним правилом система
національних судових засобів захисту вважається вичерпаною
для дій громадян (за справою Kucherenko v. Ukraine) із
моменту винесення рішення касаційною інстанцією. А у разі,
якщо рішення суду не підлягають касаційному оскарженню, - з
моменту одержання такого рішення);
 незловживання правом на подання заяви або заяви, яка за
своєю суттю порушує питання, вже розглянуте Судом, або вже
подана на розгляд до іншого міжнародного органу;
 питання обґрунтованості заяви.
У роботі ми, керуючись практикою Суду, чітко зазначили умови, за
яких мінімізується негативний вплив від зловживання з боку держави
умовами для подання індивідуальних звернень через відповідні
виключення: у випадку адміністративної практики держави, умисного
230
перевищення строку тривалості внутрішньої процедури, створення
перешкод державою-учасником Конвенції. Ми дійшли висновку, що
питання реалізації процесуальних прав залежить і визначається загальними
положеннями Конвенції, наприклад статтею 6, та практикою Суду. Нами
було наголошено, що права на судовий розгляд упродовж розумного строку
не передбачені законодавством України. Також в українському
процесуальному законодавстві не передбачено можливості оскарження до
суду бездіяльності судді (суду) під час розгляду цивільних справ та
можливості отримання компенсації шкоди, заподіяної порушенням судом
права особи на розумний строк судового розгляду. Результатом цієї
невідповідності українського законодавства Європейській конвенції стало
свого часу рішення проти України у справі «Меріт проти України» від 30
березня 2004 р., в якому констатовано порушення в Україні «розумного
строку» розгляду судової справи.
Іншим аспектом стало дослідження міжнародної системи прав
людини в призмі визначення особливого місця в цій ситсемі Європейського
суду з прав людини. Нами було встановлено, що серед перерахованих у цій
науковій роботі елементів міжнародної інституційної системи з захисту
прав людини, Європейський суд займає особливе місце, як невід’ємна
чаcтина юрисдикційного механізму Європейської Конвенції про захист прав
людини і основних свобод 1950 року. Визнання державами-учасницями
Конвенції прямої дії рішень Суду є винятком у міжнародному праві, який не
зустрічається в практиці жодної із міжнародних судових інститутів. Також
нами зазначено, що унікальність Європейського суду полягає в можливості
захисту своїх прав окремого індивіда через подання позову проти держави,
при цьому це право є беззаперечним та не потребує спеціальної згоди на
такий позов з боку держави. Крім того, рішення Європейського суду
забезпечені належним механізмом для свого виконання у вигляді контролю
з боку Комітету Міністрів Ради Європи та є не лише обов’язковими для
виконання державою, але й несуть у собі вимогу вжиття заходів загального
231
характеру для зміни правової системи держави та недопущення подібних,
аналогічних порушень прав людини в майбутньому. У процесі винесення
рішення, виробляються абсолютно нові підходи до захисту прав,
закріплених в Конвенції, - практика Європейського суду, таким чином,
впливає як на розвиток Європейської конвенції в розрізі її відповідності
сучасним реаліям, так і на розвиток європейської системи захисту прав
людини в цілому, що, в тому числі, на прикладі України, підтверджено ст.2
Закону України Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини.
Після вищезазначеного висновку, ми приходимо до думки, що з
метою дослідження такого особливого інституційного механізму захисту
прав людини як Європейський суд, необхідно безпосередньо виходити з
аналізу саме Європейської конвенції.
Нами доведено, що саме застосування норм Європейської конвенції
визначають його особливості, зокрема в призмі того, що іноді дії Суду
мають вигляд таких, що можуть бути притаманні класичному верховному
або конституційному суду. В якості конституційного суду, то схожість
полягає в тлумаченні Конвенції та можливості розширення зазначених в
ній прав; також досліджується відповідність внутрішнього права
положенням Конвенції. Крім того, діяльність Європейського суду можна
порівняти з верховними судами, оскільки рішення Суду можуть містити
вимогу для держави вжити заходів індивідуального характеру з метою
перегляду рішення національного суду. В призмі тлумачення як
верховними, так і конституційними судами положень Конвенції, вбачається
їх зв'язок із Європейським судом, який виглядає як «остання інстанція»
щодо визначення змісту норм та застосування Конвенвенції по відношенню
до вищих судів держав.
Ще одним висновком наукової роботи стало дослідження
унікальності тлумачення Судом норм Європейської конвенції. Тут варто
наголосити, що Європейський суд не створює своїми рішеннями нових
232
правових норм, а лише застосовує норми, які містяться в Європейській
конвенції. Тому рішення Суду є результатом правозастосовчої, та аж ніяк
не правотворчої діяльності Європейського суду, - і ці рішення мають бути
засобом для розуміння та тлумачення норм Європейської конвенції. Так,
згідно статті 32 Європейської конвенції юрисдикція Суду поширюється на
всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї.
Тобто, Суд є офіційним органом, який відповідно до статті 47 Європейської
конвенції може, на запит Комітету Міністрів, надавати консультативні
висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та
протоколів до неї. Проте, такі висновки не поширюються на питання, що
стосуються змісту чи обсягу прав і свобод, визначених у Конвенції та
протоколах до неї, чи на будь-які інші питання, які Суд або Комітет
Міністрів може розглядати внаслідок будь-якого провадження, що може
бути порушене відповідно до Конвенції у спорах міждержавних (стаття 33
Європейської конвенції) або при розгляді індивідуальних заяв (стаття 34
Євопейської Конвенції).
Беручи до уваги відсутність юрисдикції Суду у формуванні
прецедентів, то у його рішеннях часто зустрічається посилання на
послідовну практику. Проте, з метою стабільності та уніфікації у
застосуванні положень Конвенції державами, Європейський суд рідко
вдається до перегляду попередніх рішень, проте такі випадки існують і в
нащій роботі цьому питанню було приділено увагу. Суд ніколи прямо не
посилається на доктрину stare decisis, що є основою дії прецедентного права
у країнах англо-саксонського права, але формула, яку він використовує, а
саме «відповідно до незмінної судової практики» або «відповідно до
усталеного прецедентного права», так само, як і цитування при прийнятті
рішень попередніх судових рішень, як і формула «mutatis mutandis», можуть
використовуватися як синоніми цієї доктрини. Для того, щоб Суд слідував
своїм попереднім прецедентам, необхідна наявність їх подібності, для чого
Суд застосовує «техніку розрізнень», щоб переконатися, що подібні
233
рішення мають зв'язок між собою. Нами було вказано, що практика Суду та
динамічне тлумачення Європейської конвенції, яке зумовлюється
відсутністю так званого «сталого рішення» («stare decisis»), тобто коли
попередні рішення Суду не є обов’язковими для застосування, - створюють
умови для захисту цивільних прав та навіть тих прав людини, що не
закріплені в Європейській конвенції. Саме це дозволило нам довести
можливість розгляду в Суді на підставі ст. 6 Європейської конвенції,
наприклад, трудових позовів (позовів державних службовців), захист права
на шлюб та повагу до приватного і сімейного життя, права на вільне
володіння своїм майном, екологічних та акціонерних прав, а також прав з
питань оподаткування.
Ураховуючи зазначене вище, для нас важливим стало дослідити, які
права та обов'язки як у Європейській конвенції, так і в національному праві
держав-учасниць, можна вважати цивільними в контексті практики
Європейського суду. Нами було зазначено, що незважаючи на той факт, що
поняття «цивільні права і обов'язки» є достатньо широким, тим не менше
практика Європейського суду виробила ряд виключень з вказаного поняття,
ураховуючи наявність публічного елементу у правовідносинах. Головним з
цих виключених питань є військова зобов'язаність, імміграція та надання
притулку, медичне обслуговування та освіта за рахунок державних коштів,
проходження державної служби, виборчі права тощо. Ці питання входять в
сферу регулювання публічного права, крім випадків доведення заявником,
що вказане право є предметом регулювання Європейською конвенцією.
Тому ми вирішили дослідити практику Суду, щоб зрозуміти загальні
підходи, якими керується Європейський суд при визначенні поняття
«цивільних прав і обов’язків». Серед них встановлено такі підходи:
Підхід 1. Поняття «цивільні права і обов’язки» є автономною
концепцією і не може тлумачитися виключно у світлі внутрішнього
законодавства держави-відповідача
234
Підхід 2. Автономія поняття «цивільних прав та обов’язків»
обмежується наслідками правового регулювання, а не юридичною
кваліфікацією за національним законодавством.
Підхід 3. Кожен має право на захист цивільних прав та обов’язків.
Підходи тлумачення поняття «цивільних прав і обов’язків» є
результатом практики Європейського суду. І, як ми вже зазначили,
найголовніше тут є те, що кожна справа стосовно захисту цих прав
розглядається Європейським судом окремо з урахуванням усіх обставин
справи. Саме це дозволяє Суду розглядати навіть ті справи, які належать до
сфери публічного права та не закріплені в Європейській конвенції. І, як ми
вже згадували вище, ми довели існування можливості захисту прав
державних службовців, права на шлюб та повагу до приватного і сімейного
життя, права на вільне володіння своїм майном, екологічних та акціонерних
прав, а також прав з питань оподаткування в Європейському суді.
Окремим аспектом нашого дослідження став механізм контролю за
виконаням рішення Суду. Цей механізм закріплений в Європейській
конвенції – через запити згідно ст. 52 Генерального секретаря Ради Європи
до держави-учасниці Європейської конвенції стосовно надання роз’яснень
по ефективному виконанню положень Конвенції; через нагляд згідно
ст. 46 Комітету Міністрів за виконанням остаточного рішення Суду, який
може застосовувати важелі дипломатичного тиску для забезпечення
виконання рішень Суду. У будь-якому-разі, навіть при формальній
відсутності обов'язкового характеру юридичних правил юриспруденції
Суду для держав, останні, як правило, розуміють правову доцільність
узгодження своєї судової практики чи внутрішнього законодавства з
юриспруденцією Суду, враховуючи достатньо великий ризик опинитись
врешті решт в ролі порушника конвенційних прав, відповідно по
відношенню до якого передбачені відповідні санкції, тобто, так чи інакше,
Суд володіє обов’язковою юрисдикцією.
235
Проте, зростаючий тиск на систему Конвенції призвів до подальших
зусиль щодо забезпечення довгострокової ефективності системи та зумовив
необхідність вдосконалити механізм виконання рішень Суду. Одним із
кроків до такого вдосконалення стала підготовка двох проектів протоколів
до Конвенції. Два протоколи були прийняті Комітетом Міністрів в 2013
році і в даний час відкриті для підписання і подальшої ратифікації.
Протокол № 15 стосується, насамперед, принципу субсидіарності і межі
відповідальності держави за виконаня положень Конвенції, певних критерів
прийнятності скарг (зменшення терміну подачі скарг до суду, застосування
критерію «істотних поневірянь» під час прийнятності скарги) і питання,
пов'язані з Судом (вікові обмеження для суддів, відмова від юрисдикції на
користь Великої Палати). Протокол № 16 дозволяє найвищим судам і
трибуналам держав-учасниць Конвенції просити Європейський суд
виносити консультативні висновки з принципових питань, порушених у
справі, які чекають розгляду у перших, у зв'язку з тлумаченням або
застосуванням права і свобод, закріплених в Конвенції.
Нами було зазначено, що виконання рішень Європейського суду є
унікальним правовим інститутом, відмінним від процедур, передбачених для
виконання рішень національних судів, а також для визнання й виконання на
території України рішень іноземних судів та іноземних недержаних установ.
Тому з огляду на міжнародні зобов'язання, передбачені Європейською
конвенцією, установлено й особливі механізми реалізації його рішень як на
міжнародному рівні через Комітет Міністрів та Парламентську Асамблею
Ради Європи, а також на національному рівні через відповідні інституційні
механізми.
Ми вказали принципи, які треба враховувати при виконанні рішень
Суду. Принцип наявності мінімальних гарантій полягає в тому, що права і
свободи людини, які зафіксовані в Конвенції, зобов'язують кожну державу
гарантувати мінімум таких прав і свобод. Також принцип так званої
ієрархічної обмеженості прав і свобод, який пов'язаний з певною ієрархією
236
прав і свобод людини залежно від необхідності їх обмеження. Серед
важливих принципів імплементації положень Конвенції у національну
систему права є принцип лімітованої позитивності обов'язків держави. За
загальним принципом, держава - учасниця Конвенції має утримуватися від
втручання в певні сфери суспільного життя.
З огляду на ефективність захисту прав і свобод людини в кожній
судовій справі під час виконання судового рішення на державу-відповідача
можуть бути покладені різні зобов'язання. По-перше, це обов'язок державивідповідача сплатити заявникові справедливу сатисфакцію, призначену
відповідно до ст. 41 Конвенції. Суд, який визнав факт порушення, передбачає
у своєму судовому рішенні справедливу сатисфакцію особі, яка стала
жертвою такого порушення. По-друге, зобов'язання держави, що порушила
Конвенцію, може полягати в обов'язку вжити індивідуальних заходів на
користь заявника з метою припинення протиправної дії або виправлення
наслідків протиправного акту (restitutio in integrum). По-третє, судове
рішення може містити зобов'язання держави-відповідача вжити заходів з
метою запобігання виникненню подібних порушень у майбутньому.
Відповідні обов’язки держав та процедура їх виконання міститься в
спеціальному Законі України «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського Суду з прав людини». Крім того, є відповідна
Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо реалізації Закону
України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини» від 31 травня 2006 р. № 784. Проте, незважаючи на
прийнятий Закон, в Україні все ще залишаються невирішеними проблеми як
виконання рішень, так і застосування практики Суду. Станом на 30
листопада 2014 року на розгляді в Європейському суді перебувало загалом
71600 справ проти держав-сторін Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод (станом на 31 грудня 2013 року – 102 750). З них 13
600 справ проти України, що складає 13,3% від загальної кількості справ
(станом на кінець 2013 року – 13,3%). У порівнянні з іншими державами
237
Україна перебуває на четвертому місці після Росії, Туреччини, та Італії за
кількістю справ, які перебувають на розгляді Європейського суду.
Нами проаналізовано недоліки Закону «Про виконання рішень та
застосування практики Європейського Суду з прав людини», серед яких ми
вказуємо, що повноваження Урядового уповноваженого у справах
Європейського суду з прав людини, закріплені у цьому законі, містять
конфлікт інтересів, оскільки йде суміщення повноважень щодо виконання та
контролю за виконанням Рішень Європейського суду в рамках виконавчої
гілки влади – Міністерства юстиції, що входить до складу Кабінету Міністрів
України. Необхідно розширити в статті 16 Закону «Про виконання рішень та
застосування практики Європейського Суду з прав людини» коло
відповідальних за невиконання чи неналежне виконання рішень
Європейського суду, не обмежуючись лише Урядовим уповноваженим у
справах Європейського суду з прав людини, Державною виконавчою
службою та Державним казначейством України. Існують ризики приведення
до виконання рішення Європейського суду Державною виконавчою
службою, де державний виконавець, керуючись ст. 7 Закону Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, згідно
ст. 46 Закону України «Про виконавче провадження», одержує винагороду в
розмірі 5 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, але не більше
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за виконавчим
документом немайнового характеру - не більше п'ятнадцяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а це свідчить про те, що дії
виконавця можуть містити його особистий інтерес. Також є проблеми
перекладу та публікації рішень Суду, що впливає на неефективне
використання практики Суду українськими суддями.
Ще одним моментом в нашій роботі стало дослідження
кореспондуючих практиці Суду законодавчих змін в Україні, серед яких ми
окремо звернули увагу на:
238
- Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових
рішень», відповідно до якого держава гарантує виконання рішення суду про
стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником
за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація та
юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно
до законодавства.
- Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12
лютого 2015 року, що по суті відповідає змісту ст. 6 Європейської Конвенції,
метою якого є вдосконалення правового механізму забезпечення права особи
на справедливий суд, підвищення ефективності діяльності судової системи,
забезпечення однакового застосування закону, визначення правових і
організаційних засад атестації та дисциплінарної відповідальності суддів,
удосконалення процедур призначення на посади суддів та оптимізація
діяльності суддівського самоврядування.
- У доповнення вважаємо за потрібне взяти до уваги ідеї, висвітлені у
проекті «Закону про внесення змін до Закону України «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (щодо
вдосконалення процедури виконання рішень та пропозицій Європейського
суду з прав людини)» (реєстр. № 3075 від 13.08.2013), яким вперше
передбачено персональну відповідальність за незаконні дії або бездіяльність
посадових осіб, що призвели до подачі заяви до Європейського Суду та за
результатами розгляду якої Європейським судом було постановлено Рішення
на користь заявника. Крім того, з метою попередження завдання шкоди
іміджу України, у проекті Закону пропонується покласти витрати пов’язані з
виконанням рішення Суду на вказаних посадових осіб та позбавити їх права
обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, оскільки вони не
спроможні захищати і відстоювати права людини та не порушувати їх.
- Нами визначено перелік питань з метою реформування виконавчої
служби в контексті виконання рішень Європейського суду, зокрема
необхідно: розширити перелік рішень, що підлягають примусовому
239
виконанню, до якого слід додати рішення Європейського суду; запровадити
інститут судового контролю за виконанням рішень; підвищити вимоги до
осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших
органів; встановити чіткість у визначенні строків у виконавчому
провадженні; вирішити питання заформалізованості процедур та якості
інформаційно-технічного забезпечення. Наразі вказане знайшло своє
відображення в узгодженому проекті Закону України «Про виконавче
провадження» про проекти Законів України «Про органи та осіб, які
здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та
«Про виконавче провадження», розроблених відповідно до рішення
Європейського суду у справі «Шмалько проти України»
Вважаємо, що прийняття цих законів зможе істотно покращити
ефективність з виконання рішень Європейського суду.
Виходячи з проаналізованого матеріалу, запропоновано власну
класифікацію проблеми виконання рішень Європейського Суду з прав
людини державами-учасницями Конвенції, включаючи Україну:
1. Суперечливість внутрішнього національного законодавства державиучасниці Європейської конвенції (Прикладом є рішення Суду «Шофман
проти Росії». В Україні, наприклад, є суперечливими положення ч. 3 ст. 10
Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини» та розділу IX ЦПК).
2. Недостатність ознак, необхідних для визначення «розумних строків»
виконання рішень та градація таких строків по періодам (виконати рішення
до …, виконати на протязі 1 місяця, виконати терміново).
3. Недосконалість законодавчого механізму виконання рішення (на
прикладі України як єдиної держави, яка врегульовує питання виконання
рішення Суду на рівні спеціального Закону України «Про виконання рішень
та застосування практики Європейського Суду з прав людини»).
4. Відсутність механізму додаткової відповідальності державпорушників.
240
5. Недостатність ефективності і доступності національних засобів
правового захисту.
Враховуючи відповідний вплив на правову систему України та на
судову практику взагалі, вважаємо що питання виконання рішень є
прерогативою при становленні та розвитку України як демократичної,
правової та соціальної держави, а також буде відповідати взятим нею
зобов’язанням як члена Ради Європи та учасника Конвенції 1950р. Механізм
виконання рішень Європейського Суду з прав людини був визначений в
Україні спеціальним законом «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського Суду з прав людини», тобто були створені
відповідні передумови на національному рівні і, на нашу думку, Україна
стала на правильний шлях.
Але із вказаного в роботі повинно бути зрозумілим та визначено, що
комплексний вплив практики Суду повинен кореспондувати і законодавчим
змінам для ефективного виконання зобов’язань України в рамках положень
Європейської Конвенції, що потребує на даний момент конкретних та
негайних кроків, виходячи з того, що судова практика є динамічною, але
вона потребує відповідних стандартів, де найголовнішим стандартом є саме
виконання державою судового рішення.
Крім того, досить складна ситуація склалася у зв’язку із проведенням
антитерористичної операції на Сході України. Результатом стало схвалення
Постанови Верховної Ради України від 21.05.2015 № 2765, якою затверджено
Заяву про відступ України від зобов’язань, визначених Конвенцією про
захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародним пактом про
громадянські і політичні права та Європейською соціальною хартією
(переглянутою). Будемо сподіватися, що ця Зава буде тимчасовою і Україна
зможе забезпечити захист прав і свобод людини згідно положень вказаних
міжнародних договорів на всій території України