КРИМІНАЛЬНЕ ПОКАРАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЙОГО ФУНКЦІЙ

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

ДЕНИСОВА Тетяна Андріївна

УДК 343.8

КРИМІНАЛЬНЕ ПОКАРАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЙОГО ФУНКЦІЙ

Спеціальність: 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант:
доктор юридичних наук, професор,
академік Академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України
КОСТЕНКО Олександр Миколайович

Київ – 2010

ЗМІСТ

ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. ПОКАРАННЯ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН
ТА ЙОГО СУТНІСТЬ 199
1.1. Основні методологічні підходи до проблеми покарання 199
1.2. Поняття покарання, його сутність, зміст та основні ознаки 355
1.3. Мета і завдання покарання 71
1.4. Кримінологічне обґрунтування системи
та видів кримінальних покарань 93
Висновки до розділу 1 1244
РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ
ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ 133
2.1. Загальносоціальні функції покарання 133
2.2. Кримінально-правові функції покарання 153
2.3. Кримінально-виконавчі функції покарання 171
Висновки до розділу 2 189
РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНО-ВІДНОВЛЮВАЛЬНА ФУНКЦІЯ ПОКАРАННЯ 193
3.1. Поняття соціально-відновлювальної функції покарання 193
3.2. Форми та засоби реалізації
соціально-відновлювальної функції покарання 207
Висновки до розділу 3 227
РОЗДІЛ 4. ЗАПОБІЖНА ФУНКЦІЯ ПОКАРАННЯ 231
4.1. Поняття запобіжної функції покарання 231
4.2. Форми та засоби реалізації запобіжної функції покарання 251
Висновки до розділу 4 274
РОЗДІЛ 5. НАПРЯМКИ ТА ЗАСОБИ АКТУАЛІЗАЦІЇ ЗАСТОСУВАННЯ
КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ 281
5.1. Загальносоціальні напрямки та засоби вдосконалення застосування кримінального покарання на стадії його призначення 281
5.2. Кримінально-виконавчі напрямки та засоби вдосконалення
системи виконання покарань 296
5.3. Удосконалення процесу соціальної адаптації
та ресоціалізації осіб, які відбули покарання 311
Висновки до розділу 5 325
ВИСНОВКИ 333
ДОДАТКИ 359
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 442

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВТК – Виправно-трудовий кодекс
ДАСКІ – Державна автоматизована система кримінологічної інформації
ДІЗО – дисциплінарний ізолятор
ДДУПВП – Державний департамент України з питань виконання покарань
ЄС – Європейський Союз
ЖК – Житловий кодекс України
ЗМІ – засоби масової інформації
КК – Кримінальний кодекс України
КВК – Кримінально-виконавчий кодекс України
КПК – Кримінально-процесуальний кодекс України
УВП – установи виконання покарань
КВУ – кримінально-виконавча установа
КВС – кримінально-виконавча система
РФ – Російська Федерація
МОЗ – Міністерство охорони здоров’я
МОН – Міністерство освіти і науки
ООН – Організація Об’єднаних Націй
ПКТ – приміщення камерного типу
СНД – Співдружність Незалежних Держав
СІЗО – слідчий ізолятор
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
Ст. – стаття
США – Сполучені Штати Америки
ЦК – Цивільний кодекс України

ВСТУП

Актуальність теми. Проблеми інституту покарання в умовах, розбудови правової держави в Україні привертають до себе увагу не тільки фахівців, але й широкого загалу. «Перш ніж у людини з’явилася перша іскра «уразумения» чому і для чого існує покарання, – вказував О.Ф. Кістяківський, – воно вже існувало і діяло». І далі, відповідаючи на питання, чим є покарання, він зазначав, що «з точки зору сутності та мети кримінального права як суспільного інституту первинне місце у кримінальному праві, без сумніву, належить покаранню. В ньому виражається душа, ідея кримінального права» [233, с. 698-764]. Осмислення покарання для теорії кримінального права, насамперед пов’язується з дослідженням його значення у вираженні, правовому закріпленні та реалізації карної політики держави. Особливо це стосується ресоціалізації осіб, які відбували покарання в місцях позбавлення волі, та запобігання рецидивній злочинності. Кримінальне покарання як особлива форма державного примусу впливає не тільки на особу засудженого та його найближче оточення, а й на певні соціальні процеси. Цивілізований світ пропонує нову модель ставлення до злочинців, яка полягає, зокрема, в обмеженні застосування кримінальних покарань. Однак, незважаючи на те, що Україна обрала шлях демократичного розвитку, в суспільній правосвідомості домінуючою залишається думка про те, що активна протидія злочинності повинна бути нерозривно пов’язана із суворістю кримінального покарання. Це може призвести до негативних наслідків, зокрема, до збільшення кількості засуджених, що в свою чергу сприятиме криміналізації суспільства.
Проблеми, пов’язані із покаранням, протягом століть досліджувалися у філософії права, кримінальному, кримінально-виконавчому праві, кримінології, соціології, педагогіці, психології та інших науках. В різні роки оригінальні погляди на вчення про покарання, його функціонування, особливості призначення та виконання окремих видів покарань, знайшли своє відображення в працях М.М.Абрашкевича, Г.А. Аванесова, П.П.Андрушки, Ю.М. Антоняна, Г.З. Анашкіна, В.В. Антипова, М.І. Бажанова, Л.В. Багрія-Шахматова, О.М. Бандурки, Ю.В. Бауліна, Я.М. Брайніна, М.О. Бєляєва, І.Г. Богатирьова, Р.Р. Галиакбарова, І.М. Гальперіна, М.М. Гернета, О.А. Герцензона, Я.І. Гілінського, В.О. Глушкова, В.В. Голіни, В.К. Грищука, Н.М. Гуторової, І.М. Даньшина, А.І. Долгової, М.Ф. Дєткова, В.М. Дрьоміна, О.М. Джужи, М.Д. Дурманова, В.К. Дуюнова, О.О. Жижиленка, А.П. Закалюка, А.Ф. Зелінського, О.І. Зубкова, І.І. Карпеця, Д.А. Керімова, О.Ф. Кістяківського, М.І. Ковальова, О.Г. Колба, О.М. Костенка, Н.Ф. Кузнєцової, М.Й. Коржанського, В.А. Ломаки, Г.В. Мальцева, Б.С. Маньковського, П.С. Матишевського, М.П. Мелентьєва, М.І. Мельника, Ю.Б. Мельникової, В.О. Меркулової, П.П. Михайленка, В.С. Мінської, О.С. Міхліна, А.А. Музики, С.П. Мокринського, В.О. Навроцького, А.В. Наумова, Й.С. Ноя, В.І. Осадчого, А.А. Піонтковського, С.В. Познишева, С.В. Полубинської, Ю.А. Пономаренка, Г.О. Радова, О.Л. Ременсона, А.В. Савченка, А.І. Санталова, С.У. Дікаєва, В.В. Сташиса, В.В. Скибицького, А.Х. Степанюка, Є.Л. Стрєльцова, М.О. Стручкова, М.С. Таганцева, В.П. Тихого, Ю.М. Ткачевського, В.О. Тулякова, Г.А. Туманова, І.К. Туркевич, В.М. Трубнікова, В.І. Тютюгіна, В.Д. Філімонова, Є.В. Фесенка, П.Л. Фріса, І.Я. Фойницького, С.Я. Фаренюка, П.В.Хряпінського, В.М. Хомича, Г.Ф. Хохрякова, М.Д. Чадова, В.Л. Чубарєва, В.І. Шакуна, М.Д. Шаргородського, І.С. Шмарова, О.Н. Ярмиша, Н.М. Ярмиш, С.С. Яценка та інших.
Вчені-юристи, використовуючи філософські закони та категорії, сформулювали власне розуміння інституту покарання як засобу запобігання злочинам. Однак наявні наукові розробки ще не вирішили всіх проблем. Теорія не знайшла адекватної відповіді на виклики сьогодення, що стосуються встановлення співрозмірності між тяжкістю вчиненого злочину, особою злочинця і призначеним покаранням, обмеження кримінальної репресії, яка не повинна мати зрівняльного характеру, стримання негативного впливу покарання як на самого злочинця так і на суспільство в цілому. До цього часу точаться дискусії навколо теоретичного осмислення поняття покарання, його сутності та змісту. Немає визначеності щодо філософської і правової доктрин, які покладені в основу вирішення відповідних питань. Більш того, має місце еклектика стосовно застосування ідей природного права, догматичних підходів тощо.
Особливо гостро постають питання про мету покарання та можливості її досягнення, а також реалізації функцій покарання, його індивідуалізації і диференціації та управління процесом соціальної реадаптації засудженого до умов життя в суспільстві. Саме тому комплексне дослідження сутності, змісту, функцій покарання та їх реалізації, формування цілей, системи покарань та визначення ефективності діяльності установ, що їх виконують, є однією з найактуальніших задач юридичної науки і практики боротьби зі злочинністю. Воно має здійснюватись з урахуванням теоретичних положень, щодо сутності і наслідків покарання, викладених у працях Ч. Беккаріа, І. Бентама, Г. Гегеля, О. Кістяківського, О. Лейста, Ф. Ліста, Ш. Монтеск’є, М. Таганцева, Г. Тарда, Л. Фейєрбаха, Ад. Франка, М. Чубинського та інших. Крім того, розв’язання проблем інституту покарання потребує міжгалузевого підходу, а тому, в рамках цього дослідження увага зосереджена на кримінально-правових, кримінологічних та кримінально-виконавчих аспектах покарання.
Задля дослідження покарання та реалізації його функцій обрано такий вид покарання як позбавлення волі на певний строк, оскільки саме цей вид покарання відзначається високим рівнем репресивності, і, як свідчать численні праці вітчизняних, іноземних науковців та власний досвід, він найбільш пов’язаний із негативними для особи і суспільства наслідками.
Зважаючи на комплексність дослідження, що вивчається, та плин часу, який змінював ідеологічні і суто практичні парадигми щодо поняття та функцій покарання, обрана тема дисертації видається актуальною.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано відповідно до плану наукових досліджень відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України за тематикою «Злочинність і національна безпека України» (державний реєстраційний № 0101U005665) та «Протидія злочинам у сфері службової діяльності (кримінологічні, кримінально-правові та кримінально процесуальні проблеми)» (державний реєстраційний № 0110U002173), а також відповідно до плану наукової роботи Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) за напрямком «Кримінально-правова охорона суспільних відносин та запобіжний вплив на злочинність» (державний реєстраційний номер 0105U002568).
Обраний напрям дослідження ґрунтується на положеннях Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1767/2006 р. від 20 грудня 2006 р., Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженої Указом Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401/2008.
Тема дисертації затверджена рішенням вченої ради Запорізького державного університету (протокол № 4 від 24 листопада 1999 р.), уточнена рішенням вченої ради Гуманітарного університету «Запорізький інститут державного та муніципального управління» (протокол № 2 від 24 вересня 2003 р.), а також підтверджена в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України (наказ № 95 від 29 вересня 2009 р.).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є формулювання сучасної концепції кримінального покарання на основі вивчення відповідних його функцій, що є складовою соціально-відновлювальної доктрини.
Для досягнення поставленої мети були поставлені такі завдання:
- дослідити генезис інституту покарання, показати його еволюцію та особливості у різні історичні періоди; розглянути теорії щодо поняття, сутності, змісту і мети покарання;
- з’ясувати соціальну роль покарання в системі боротьби із злочинністю в сучасних умовах;
- визначити функції покарання та виокремити пріоритетні з них для нашого часу, показати взаємозв’язок функцій, мети і завдань кримінального покарання;
- дослідити систему кримінальних покарань, з’ясувати значення кримінально-правових санкцій і практики їх застосування, необхідність кримінологічного моніторингу при змінах санкцій статей Кримінального кодексу України (далі - КК);
- розкрити сучасний стан правового забезпечення функціонування кримінально-виконавчої служби та безпосередньо установ виконання покарань;
- визначити напрямки та засоби підвищення ефективності застосування покарань і відновлення правослухняної особистості на основі вивчення практики призначення і виконання покарань;
- окреслити коло напрямків та засобів комплексного реформування системи виконання покарань;
- запропонувати нові підходи до розуміння назви і функціонування кримінально-виконавчих установ;
- обґрунтувати доцільність зменшення обсягу та зміни характеру кримінальної репресії шляхом застосування відновлювального правосуддя, медіації, пробаційної діяльності, та інших альтернатив позбавленню волі на певний строк та довічному позбавленню волі;
- узагальнити позитивний досвід залучення громадськості до участі в процесі соціальної адаптації та ресоціалізації засуджених з метою зменшення їх вторинної криміналізації;
- уточнити і розвинути теоретичні положення стосовно кримінального покарання та його реалізації під кутом зору відновлення особистості і забезпечення її правослухняної поведінки;
- внести пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правового визначення поняття покарання, системи покарань, окремих норм кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, пов’язаних із призначенням та виконанням покарання.
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають при застосуванні інституту кримінального покарання.
Предметом дослідження є кримінальне покарання та реалізація його функцій.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети та завдань дослідження, об’єкта і предмета. В ході дослідження використовувався комплекс загальнонаукових та спеціальнонаукових методів.
Застосування історико-порівняльного і формально-логічного методів дало можливість дослідити еволюцію кримінального покарання, порівняти основні категорії досліджуваної проблеми в різні історичні періоди для виявлення спільних та відмінних рис, а також виявити особливості застосування покарань та їх впливу на особу засудженого (підрозділи 1.1., 1.4). Метод структурно-функціонального аналізу дозволив сформувати уяву про покарання як багатоаспектне явище, визначити його соціальну обумовленість, мету, закономірності розвитку та вплив на різні суспільні процеси (підрозділи 1.2., 1.3.). Логіко-правовий метод – для розробки, аргументування і пропонування напрямів удосконалення правового регулювання порядку виконання та відбування покарання та процесу соціальної адаптації та ресоціалізації осіб, які відбули покарання (підрозділи 5.2., 5.3). Використання метода системного аналізу дозволило визначити напрямки оптимізації системи і видів кримінального покарання, вказати на шляхи вдосконалення функціонування кримінально-виконавчої системи (підрозділи 1.4., 5.1.). Порівняльно-правовий метод дав можливість порівняти деякі міжнародно-правові акти, норми законодавства 68 іноземних держав і внести пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного національного законодавства (підрозділи 3.1., 3.2., 4.1., 4.2.). Метод моделювання застосовано при підготовці проектів Закону України «Про запобігання правопорушенням та злочинності в Україні», Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» (підрозділи 2.1., 4.2., 5.2., 5.3). За допомогою соціологічних методів проведено анкетування, вивчено матеріали кримінальних справ, особових справ засуджених, аналіз документів про діяльність кримінально-виконавчих установ, а також проаналізовано статистичні дані судів, ДСАУ, МВС України, Державного департаменту України з питань виконання покарань (підрозділи 2.1., 2.2., 2.3, 5.1, 5.2.) і використано власний багаторічний досвід роботи в системі виконання покарань.
Нормативну базу дослідження становить Конституція України, КК України, Кримінально-виконавчий кодекс України, нормативно-правові акти Державної кримінально-виконавчої служби України та міжнародно-правові акти з питань застосування покарання.
Теоретичним підґрунтям для написання дисертації послугували наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених у галузі філософії і теорії права, кримінології, кримінального і кримінально-виконавчого права та законодавство як нашої держави, так і деяких іноземних країн.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, отримані при аналізі й узагальненні матеріалів 716 кримінальних справ, розглянутих судами України у період з 2000 р. по 2008 р., за якими засуджено 1053 особи; матеріали особових справ та індивідуальних карток 2880 засуджених; опублікованої судової практики, судової статистики та інформації МВС України і ДДУПВП; результати анкетування та інтерв’ювання 446 співробітників КВС, суддів, адвокатів, прокурорів, психологів, соціологів, представників громадських організацій «Донецький меморіал», «Пенітенціарне товариство України», «Чернігівський жіночий правозахисний центр» та 540 засуджених, які відбували покарання в місцях позбавлення волі.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації сформульована і обґрунтована концепція реалізації функцій покарання в умовах переходу до правової держави і гуманного ставлення до засуджених, задля відновлення їх особистості та запобігання вчиненню повторних злочинів.
Провідна ідея дисертаційної роботи: розробка доктринальної концепції юридичної природи, поняття, ознак, мети і функцій кримінального покарання та внесення наукових пропозицій щодо запровадження комплексу законодавчих і правозастосовних заходів стосовно реалізації функцій покарання заради відновлення особистості з правослухняною поведінкою.
На основі проведеного дослідження сформульовані положення, які репрезентують його наукову новизну, становлять внесок у розвиток вітчизняного кримінального, кримінально-виконавчого права і кримінології, а саме:
вперше:
на підставі філософського і юридичного (кримінально-правового та кримінально-виконавчого) розуміння соціальних явищ визначено в чому полягає феномен покарання. В основу цього визначення покладено дуалістичний характер покарання, оскільки, з одного боку, покарання передбачає кару та відплату за вчинений злочин, а з іншого, – виправлення засудженого, запобігання ним вчинення нових злочинів і соціальне відновлення його особистості;
доведена невідповідність між існуючими функціями, видами, строками покарання, умовами виконання покарань і сучасними соціальними умовами та моральними стандартами суспільства. Зроблено висновок, що покарання необхідно привести у відповідність до нинішніх тенденцій гуманізації суспільства;
обґрунтовано, що теперішні функції покарання неадекватно закріплені у чинному кримінальному та кримінально-виконавчому законодавстві і що на сучасному етапі розвитку суспільства потрібно надати пріоритет соціально-відновлювальній та запобіжній функціям покарання;
встановлено, що система покарань повинна бути усталеною протягом певного періоду. Сучасний розвиток кримінального законодавства має бути спрямований на забезпечення гуманного ставлення до особи, яка вчинила злочин. В історичній ретроспективі це виглядає так: відмова від помсти, каліцтва, каторжних робіт, смертної кари, поступове витіснення позбавлення волі на певний строк, розширення застосування альтернативних видів покарання (громадські роботи, штраф тощо) та заходів виправного впливу;
доведено, що цілі покарання обумовлюють його соціальні функції, оскільки кожна мета, визначена в законі, досягається за рахунок функціональних особливостей певного виду покарання. Мета виправлення досягається за рахунок виховної і виправної функцій, а показником її досягнення є добровільна відмова засудженого від вчинення нового злочину в період та після відбування покарання в межах строку погашення судимості. Превентивна мета досягається за рахунок запобіжної функції, що характеризується створенням певних умов, які об’єктивно перешкоджають засудженому вчиняти новий злочин. Відновлення особистості з правослухняною поведінкою досягається соціально-відновлювальною функцією, показником якої є свідоме прагнення до законослухняної поведінки та успішна реадаптація у суспільство;
на основі сучасних даних аргументовано необхідність прийняття моделі, яка передбачає впровадження нових ідей щодо кримінального покарання і спирається на принципи гуманізації, адекватності, справедливості. Запропоновано віднести до інших заходів кримінально-правового характеру такі виправні заходи як примусові виправні програми, медіацію, пробацію та поручительство. Призначення цих заходів полягає у ресоціалізації осіб, які звільняються від відбування покарання та спеціальній превенції;
обґрунтовано, необхідність включення відшкодування шкоди до елементів покарання, оскільки потерпіла особа також є суб’єктом кримінального правовідношення. Наявність шкоди та її характер впливають на вид і міру кримінальної відповідальності, тому відшкодування шкоди може розглядатись як елемент цієї відповідальності. Включення відшкодування шкоди до елементів покарання підвищує рівень захисту інтересів потерпілих, позаяк це позбавить їх особисто вживати заходів щодо судового захисту своїх порушених цивільних прав;
запропоновано концепцію удосконалення системи кримінальних покарань, яка передбачає її кримінологічне обґрунтування, а саме визначення того, наскільки реалізація кримінальних покарань у судовій та кримінально-виконавчій практиці сприяє запобіганню новим злочинам. Систему кримінальних покарань можна визнати ефективною якщо фактичні результати її дії на злочинність максимально збігаються з поставленою кримінологічною метою, тобто є запобіжними;
вноситься пропозиція про заміну підходів до реформування кримінально-виконавчої системи, а саме, зміни «виправної колонії» на «пенітенціарну установу». Це дозволить оновити підходи до відбування покарання, позбутися радянських стереотипів, коли виправлення засудженого вважалося досягнутим, якщо подавлялася його воля і насильно виконувався виробничий план. Нинішній підхід має будуватися на гуманістичних ідеях визнанні людини найвищою соціальною цінністю, де основним результатом покарання стають каяття особи, її ресоціалізація та подальша правослухняна поведінка;
внесено та обґрунтовано зміни, доповнення і власна редакція низки норм кримінального, кримінально-виконавчого законодавства, інших нормативно-правових актів, що стосуються інституту кримінального покарання;
удосконалено:
визначення поняття покарання, де основна увага акцентується на тому, що воно слугує відновленню особистості з правослухняною поведінкою. Через розкриття структурних елементів покарання встановлено коло його основних загальносоціальних, кримінально-правових і кримінально-виконавчих функцій, які виражають об’єктивні можливості певного виду покарання в організації суспільних відносин і зв’язків, що виникають в процесі призначення і виконання покарання;
визначення цілей покарання з урахуванням факторів, які ускладнюють їх досягнення в умовах позбавлення волі. Вони полягають у виправленні та ресоціалізації засуджених, реституції, а також запобіганні вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Встановлено, що, крім кінцевих цілей покарання, існують проміжні цілі, які досягаються на кожному етапі його застосування за допомогою кримінально-правових і кримінально-виконавчих функцій;
наукові положення про необхідність визнання основним напрямком протидії злочинності не каральні репресії, в тому числі розширення обсягу застосування позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі, а усунення чи нейтралізацію дії криміногенних факторів, які обумовлюють злочинність, з метою їх подолання;
обґрунтування потреби прийняття низки законодавчих та організаційних заходів, спрямованих на реформування політики держави у сфері застосування покарань (визнання недоцільності тривалих строків позбавлення волі для більшості засуджених, обмеження перебування під вартою підсудних у період розгляду кримінальних справ до вступу вироку в законну силу, застосування покарань, альтернативних позбавленню волі, а також розширення застосування таких запобіжних заходів, як підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава);
аргументацію тези, що в нових соціально-економічних умовах та існуючого рівня моральності суспільства мету виправлення засудженого слід розуміти не тільки в педагогічному, а і юридичному сенсі. Це означає, що мета покарання досягається, якщо засуджений після його відбування і відпрацювання виправних програм відмовиться від вчинення нового злочину;
дістало подальшого розвитку:
положення науки кримінального права про те, що покарання як соціально-правовий феномен може бути представлено, по-перше, як правова абстракція; по-друге, як захід індивідуального примусу; по-третє, як управлінський процес;
ідея, згідно з якою кримінологічне обґрунтування системи покарань є прийнятним для такого ж обґрунтування будь-якого виду кримінального покарання або певної їх комбінації у судовій чи кримінально-виконавчій практиках;
аргументи щодо безпосереднього впливу на побудову системи покарань принципів законності, гуманізму, справедливості, рівності осіб перед законом, диференціації кримінальної відповідальності, індивідуалізації покарання, економії кримінальної репресії тощо;
положення про те, що умови утримання в пенітенціарних установах повинні бути визначені виключно в законі і не можуть залежати від відомчих актів чи рішення персоналу установи.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретична і практична значущість одержаних результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки та пропозиції можуть бути використані:
- у законотворчій діяльності – при підготовці проектів законів про внесення змін і доповнень до КК України щодо визначення поняття, мети і функцій покарання, окремих видів покарань, а також до КВК України стосовно виконання та відбування кримінальних покарань (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в правотворчу діяльність Верховної Ради України № 04-19/14-2492 від 27.08.2009 р.);
- у правозастосовчій діяльності – при вирішенні судовими та кримінально-виконавчими органами проблемних питань застосування покарань (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в правозастосовну діяльність при вирішенні судовими органами проблемних питань застосування покарань Апеляційним Судом Запорізької області № 127 від 21.04.2009 р.);
- у навчальному процесі – при проведенні лекцій, семінарських і практичних занять з курсу кримінального та кримінально-виконавчого права, кримінології та інших дисциплін у вищих юридичних навчальних закладах і на юридичних факультетах, а також під час підготовки підручників, навчальних і методичних посібників (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний процес Класичного приватного університету № 18 від 10.12.2008 р.).
Окремі результати дослідження були використані при підготовці: проекту Закону України «Про запобігання правопорушенням та злочинам в Україні», висновку щодо проекту Концепції соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі, підручника «Кримінально-виконавча психологія» та навчальних посібників: «Кримінальне покарання та функції його призначення і виконання за законодавством України», «Кримінально-виконавче законодавство України у схемах»; «Кримінально-виконавче право», а також при викладанні дисциплін «Кримінальне право», «Кримінологія», «Кримінально-виконавче право».
Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації та виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам, у дисертації не використовуються. Висновки і положення дисертації носять самостійний характер.
Апробація результатів дисертаційного дослідження проводилася на:
міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях (50): м. Варшава (Польща): 2003 р., 2010 р.; м. Вашингтон (США): 2001 р.; м. Вільнюс (Литва): 2006 р.; м. Дніпропетровськ: 2000 р., 2001 р., 2006 р., 2007 р., 2009 р.; м.Запоріжжя: 1996 р., 1997 р., 2000 р., 2002 р., 2003 р., 2004 р., 2005 р., 2006 р., 2007 р., 2008 р., 2009 р., 2010 р.; м. Київ: 2002 р., 2005 р., 2007 р., 2009 р.; м. Луганськ: 2000 р.; м. Львів: 2003 р., 2004 р., 2005 р., 2006 р., 2007 р.; м. Нижній Новгород (РФ): 2008 р.; м. Одеса: 2004 р., 2007 р., 2010 р.; м. Псков (РФ): 2006 р., 2007 р., 2009 р.; м.Санкт-Петербург (РФ): 2005 р., 2008 р.; м. Святогірськ: 2007 р.; м. Стамбул (Туреччина): 2001 р.; м. Толедо (Іспанія): 2002 р.; м. Уфа (Башкирія, РФ): 2007 р.; м.Харків: 2001 р., 2002 р., 2004 р., 2007 р., 2008 р.; м. Хельсінкі (Фінляндія): 2003 р.; м. Челябінськ (РФ): 2007 р.;
міжнародних та регіональних семінарах і симпозіумах (11): м. Запоріжжя: 2002 р., 2003 р., 2005 р.; м. Київ: 1997 р., 2007 р.; м. Луганськ: 2007 р.; м. Москва (РФ): 2003 р.; м. Одеса: 2004 р., 2006 р.; м. Санкт-Петербург (РФ): 2007 р.; м. Харків: 2000 р.;
круглих столах та громадських слуханнях (8): м. Донецьк: 2001 р.; м. Запоріжжя: 2006 р.; м. Київ: 2001 р., 2005 р.; м. Чернігів: 2003 р., 2004 р., 2005 р., 2006 р.
Публікації. Основні результати дослідження викладені у 74 наукових публікаціях, у тому числі 5 монографіях, 1 підручнику, 5 навчальних посібниках, 43 наукових статтях, що надруковані у фахових юридичних виданнях України (34) та інших держав (11), 19 статтях в інших наукових виданнях, а також звітах, тезах виступів на конференціях, симпозіумах, семінарах, круглих столах та громадських слуханнях.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, які об’єднують чотирнадцять підрозділів, висновків, одинадцяти додатків на 79 сторінках та списку використаних джерел (708 найменувань) на 63 сторінках. Повний обсяг дисертації становить Повний обсяг дисертації становить 505 сторінок, обсяг основного тексту – 358 сторінки.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертації викладено концептуальні положення дослідження, а саме, здійснено узагальнення і нове вирішення теоретичних та практичних проблем застосування покарання в процесі реалізації його функцій. В результаті проведеного дослідження сформовано ряд висновків, положень та рекомендацій, пов’язаних із поняттям, метою, завданнями, системою покарань, спрямованих на підвищення ефективності застосування покарання, удосконалення норм кримінального та кримінально-виконавчого законодавства, забезпечення підвищення рівня ресоціалізаційного та виправного факторів застосування покарання у виді позбавлення волі.
Проблеми, пов’язані із покаранням, протягом століть досліджувалися у філософії права, кримінальному, кримінально-виконавчому праві, кримінології, соціології, педагогіці, психології та інших науках, проте вони й сьогодні не втрачають своєї актуальності. В умовах поступового розвитку демократичних засад українського суспільства, розбудови відповідних правових інституцій вони привертають до себе пильну увагу не тільки фахівців, але й широкого загалу. Особливо це стосується теоретичних проблем, пов’язаних із поняттям, метою, завданнями, системою покарань, реалізації його функцій, ефективності покарання у боротьбі зі злочинністю, повернення до суспільного життя осіб, які відбували покарання та запобігання рецидиву злочинів. Як зазначалось, жвавий інтерес до проблем покарання пояснюється їх безумовною важливістю на будь-якому етапі розвитку суспільства. Залежно від підходів, що застосовуються до розуміння теоретичних проблем покарання, можуть докорінно змінюватися й результати практичного застосування цього інституту.
Аналіз витоків покарання показує, що для пояснення карної політики держав були висунуті різноманітні теорії стосовно визнання її права карати: перехідні теорії; змішані теорії; теорія виправлення тощо. Наприклад, теорія, що виводить право карати з чуттєвих властивостей людини. Подібно до того, як тварина інстинктивно кидається на те, що заподіює їй біль, так само діє й людина. Поки людина не навчилася регулювати свої інстинкти розумом, вона поширювала свою реакцію не тільки на тварин, а й на неживі предмети, що були причиною її страждань. З часом прояв цього інстинкту почав виражатися у формі здійснення права карати (помсти) – права сім’ї, общини, представника державної влади. До інших висновків підводить теологічна теорія так званого Божественного походження права на покарання, де право на покарання розглядається з таких позицій, що, усуваючи принципи нашого життя в праві, Творець дав людям інститут для його охорони – державу. Це проміжна ланка між царством природи і царством Бога. Подібно до того, як Бог у своєму вічному царстві судить духів і здійснює внутрішню справедливість, так держава проводить справедливість зовнішню. Підставу покарання в природі суспільства і держави відшукують представники теорій, які виводять право карати із суспільної оборони. Так, злочинець, нападаючи на державу, загрожує їй руйнуванням, держава захищається від нього, і цей засіб захисту є покаранням. Заперечення проти такої постановки питання виникає саме по собі. Держава, поза сумнівом, має право самозахисту проти небезпеки, яка їй загрожує, але з принципу самооборони не можна вивести ні підстав права карати за скоєне посягання, ні умов застосування цього права, ні об’єму та характеру покарання. Низка теорій пояснює право карати з ідеї справедливості. Застосування покарання передбачає, що кара по відношенню до караного має етичну перевагу. Правосуддя неодмінно передбачає владу законну, визнану розумом, яка черпає з розуму свою етичну силу і авторитет. Це право ґрунтується на природі суспільства, на його призначенні: суспільство повинне здійснювати етичне правосуддя, що становить основний закон людського буття, але залишаючись у межах тієї обмеженості, яка накладається умовами людського співжиття. Таким чином, це учення цілком правильно шукає обґрунтування права карати в самих умовах буття держави, але вкрай невизначеною є сама умова, на якій тримається це право. У чому полягає здійснення етичного правосуддя і чому на суспільстві лежить обов’язок його здійснення? Ці запитання залишаються без відповіді. Теорія світової справедливості базується на тому, що справедливість – покарання зла і винагорода добра – це світовий закон, якому підкорюється все живе, у тому числі людина. Однак неважко угледіти всю неспроможність такого твердження. Розглядаючи світ у цілому, ми не можемо знайти там ні добра, ні зла; ні покарання, ні винагороди. Поняття ці виключно людські, причому породжені суспільством, оскільки поза ним для людини вони існувати не можуть. Більше того, і в людському суспільстві справедливість не є панівним законом, а існує лише її ідея, яка непросто проникає в маси. Засновники теорії, що виводить право карати з ідеї права, бачать такі підстави в необхідності забезпечення правового порядку, що потребує охорони від порушників усіма залежними від держави засобами, у тому числі покаранням.
Поряд з розглянутими теоріями існують й інші, які вважають, що встановлення покарання визначається здатністю людського розуму порівнювати різні явища: звідси погляд на покарання як на зрівняння, залік злочину тощо. Це знайшло відображення в теоріях релігійної, космічної і моральної відплати, породило систему викупу і таліона, тобто зрівняння образи благом, яке кривдник пропонує скривдженому. До такого зрівняння можна дійти трьома шляхами: 1) математичним, коли порівнювані поняття розглядаються як величини, що підлягають точному цифровому вимірюванню; 2) діалектичним, коли дані поняття зрівнюються на підставі загальних законів людського мислення; 3) економічним, коли ці поняття розглядаються як конкретні цінності, що підлягають вимірюванню.
Зроблено висновок, що більшість теорій покарання обґрунтовує право держави карати на безумовному принципі (абсолюті), якому повинне підкорятися людство, незалежно від будь-яких міркувань про інтереси або користь людського співжиття. Ці засади вимагають карати злочинців вже внаслідок того, що вони скоїли злочинне діяння. Теологічна теорія, теорія діалектичної відплати і теорія справедливості визначають ці засади як такі, що лежать поза поняттям «людина», – як загальносвітовий закон; інші – зводять безпосередньо до властивостей природи людини (етичної і розумової).
Зазначені теоретичні напрацювання, методологічні підходи розвивалися поступово. Їх цілісному оформленню передував довгий шлях окремих розрізнених тверджень з приводу проблем покарання. Свій початок вони ведуть від загальнофілософських поглядів античних грецьких та римських мислителів, які вбачали в покаранні не тільки відплату, а й можливість позитивного впливу на злочинця та інших членів суспільства. Набувши концептуального розвитку в працях учених середньовіччя і Нового Часу, проблема покарання не втратила своєї значущості і на сучасному етапі. Сьогодні однією з тенденцій науки є заміна методів правового регулювання: перехід від використання значною мірою імперативних, власних методів управління до диспозитивних, що передбачають можливість учасників суспільних відносин самостійно визначати свої права та обов’язки. Така заміна має бути спрямована на забезпечення ініціативи, творчості, пошуку нових, цивілізованих кроків: мінімізацію застосування жорстких покарань у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі; застосування альтернативних позбавленню волі видів покарань; впровадження альтернатив кримінального правосуддя – відновлювального правосуддя.
Розглядаючи покарання як соціальний феномен, ми виходимо з широкого філософсько-правового розуміння поняття феномену, а саме, з урахуванням виключності, особливості такого явища, яке поряд з карою, примусом, відплатою, несе у собі прагнення відновити педагогічно занедбану особу, скорегувати її поведінку в бік правослухняної, зменшити процент рецидиву тощо.
Встановлено, що кримінальне покарання – це своєрідний феномен, який систематизує філософські, правові та соціально-психологічні складові. На підставі такого розуміння визначено, що в основу феномену покарання покладено його дуалістичний характер. З одного боку, покарання передбачає кару та відплату за вчинений злочин, а з іншого, – виправлення засудженого і соціальне відновлення його особи. Покарання є двоаспектним: з точки зору злочинця покарання є наслідком того, що вчинено ним, а з точки зору держави – це міра, що застосовується через вчинення винним діяння. Залежно від підходів до розуміння покарання, можуть докорінно змінюватися й результати практичного застосування цього інституту.
Наведені позиції, висновки та пропозиції ґрунтуються на ретрибутивістській (нон-консеквенціалістській) доктрині кримінального покарання, фундаментальним елементом якої є принцип «покарання може бути виправдане лише у випадку, якщо воно застосовується до особи, яка його заслуговує, є адекватним вчиненому злочину, примушує до каяття і возз’єднання із суспільством». Таким чином, ретрибутивістська доктрина визнає, що злочин не є щось відокремлене від злочинця, а охоплює людину у всій її цілісності. При застосуванні покарання виключається елемент помсти, а його адекватність спонукає засудженого до каяття і правослухняної поведінки.
Нами розглянуті концепції щодо поняття, сутності, змісту і мети покарання. Зокрема, було досліджено генезис покарання, його еволюція, процес удосконалення та наступність у різні історичні періоди. На підставі такого системного аналізу, з’ясована соціальна роль покарання в системі боротьби із злочинністю в сучасних умовах, визначені пріоритетні функції виходячи із сучасних можливостей держави та суспільства, сформовані напрямки актуалізації застосування кримінального покарання на стадії його призначення, виконання, відбування, а також напрямки та засоби удосконалення організації процесу соціальної адаптації та ресоціалізації осіб, які відбули покарання.
Ми переконались, що залучення до аналізу проблеми висновків та рекомендацій, сформульованих іншими галузями знань, дає змогу представити кримінальне покарання в більш об’ємному та всебічному вигляді, побачити такі його властивості, які до недавнього часу юридичною наукою не вивчались.
Кримінальне покарання, як особлива форма державного примусу, впливає не тільки на особу засудженого та його найближче оточення, а й охоплює широкі верстви населення і корегує певні соціальні процеси, що протікають у суспільстві. Відтак, державі та суспільству слід визначитися з пріоритетами та заходами протидії злочинності. Цивілізований світ, який прагне до гуманізації, пропонує нову модель взаємовідносин суспільства зі злочинністю і новий погляд на покарання, його призначення, виконання і відбування. Одночасно в Україні науковцями та практиками відмічається значне погіршення криміногенної ситуації (високий рівень рецидиву, зростання кримінального професіоналізму, зухвалість поведінки криміналітету, моральна деградація суспільства), що, зрозуміло, гальмує позитивні процеси, пов’язані з гуманізацією покарань та обмеженням кримінальної репресії. Наявні наукові розробки інституту покарання не вирішили всіх проблем і протиріч щодо призначення, ролі покарання, його функціональних можливостей, а протидія злочинності так і не стала одним із пріоритетних напрямів державної політики України.
За останні декілька тисячоліть видатними науковцями, політиками та громадськими діячами було запропоновано багато цікавих ідей щодо співвідношення покарання і запобігання злочинності. Досить різноманітною була і практика їх застосування – від впровадження жорстоких каральних до цілком гуманних запобіжних заходів політичного, економічного, ідеологічного, релігійного характеру. Достатньо пригадати вчення стародавніх мислителів і роздуми науковців за наших часів, щоби збагнути вічність парадигми «злочин – покарання – запобігання злочинності». Але той факт, що на сьогоднішній день злочинність не зникла як явище, свідчить про те, що жоден із методів її запобігання не став єдиним абсолютно дієвим.
Розглядаючи покарання як соціальний феномен ми визначились, що правова сутність покарання полягає в передбаченому законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого, що є карою за вчинений злочин, коли він ставиться в такі умови, за яких зазнає певних втрат особистого чи майнового характеру. Виходячи з поняття сутності покарання, слід зазначити, що воно являє собою єдність переконання та примусу. Кара, як сутність покарання, за своїм характером, змістом і обсягом має відповідати, перш за все, тяжкості вчиненого злочину і особистості засудженого. Вона не є самоціллю покарання, а лише виступає як засіб для досягнення запобігання злочинності. Зміст покарання – це сукупність певних правил, які містять обмеження й втрати, що застосовуються до засудженого (фізична ізоляція від суспільства; фізичні, моральні, майнові обмеження; порядок та умови виконання покарань тощо).
Таким чином, сутність і зміст покарання завжди перебувають в єдності між собою, сутність зумовлює типові риси, якості та загалом сам зміст покарання.
Проведене дослідження показало неоднозначність позиціі законодавця та науковців щодо мети покарання. На нашу думку, мета покарання має бути сформульована досить ясно, повинна бути реальною, а її досягнення – відповідати сутності та змісту покарання. Як відомо, законодавець вважає за необхідне поставити не одну загальну мету покарання (що в принципі є неможливим), а декілька цілей, а саме: кара як відплата засудженому за вчинення злочинного діяння; виправлення засудженого; запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим; запобігання вчиненню злочинів іншими особами. Кожна із зазначених цілей покарання, незважаючи на їх відносну самостійність, тісно пов’язані між собою, залежать від стану злочинності, загальних тенденцій у політиці держави та законодавстві, змін у соціальному та економічному житті суспільства тощо. Але, аналіз завдань кримінального та кримінально-виконавчого законодавства, дає зрозуміти, що в законі зазначені лише кінцеві цілі, тобто кінцевий результат, до якого має прагнути держава. Протягом виконання і відбування покарання виникають й інші завдання, інші цілі покарання, про що неодноразово заявляли науковці. Також слід пам’ятати, що у певних випадках не усі цілі, навіть якщо вони зазначені в законі, можуть бути досягненні. Слід підкреслити, що, лише виходячи із сутності та змісту покарання, ми можемо встановити кінцеві цілі кримінального покарання, до досягнення яких так прагне держава, коли встановлює кримінальну відповідальність, засуджує винного до тієї чи іншої міри покарання та реалізуючи цю міру. На нашу думку, такими цілями повинні бути наступні: виправлення та ресоціалізація засуджених, реституція, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Розуміння сутності і змісту покарання допомагає визначити не тільки його цілі, а й формує інші важливі дефініції.
Розглядаючи систему покарань, ми розуміємо її як встановлений Кримінальним кодексом та обов’язковий для суду вичерпний перелік видів покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості. Загальновідомо, що лише закон встановлює види покарань, які складаються у відповідну систему, визначає їх розмір та умови застосування кожного з видів. Як зазначалось, система й види покарань у санкціях за вчинені злочини постійно трансформуються (пом’якшуються чи посилюються) залежно від домінування тієї чи іншої мети покарання. Сучасне законодавство має враховувати історичний досвід, особливо щодо періодичного посилення покарання і визнати, що від збільшення обсягів кари ефективності мало, оскільки злочини продовжували існувати, а надмірна караність може призвести лише до збільшення рецидиву, посилення агресії, жорстокості та криміналізації суспільства. Більш прийнятним є гуманізація кримінального законодавства, але цей процес, на нашу думку, сьогодні далекий від свого повноцінного наповнення. На нашу думку, цілком виправданою може стати остаточна відмова від смертної кари та застосування, як виняток, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі. Крім цього, необхідно передбачити, що позбавлення волі на певний строк (особливо вищий за п’ять років) слід призначати лише за особливо тяжкі злочини: умисне вбивство, бандитизм, розбій, зґвалтування малолітньої особи тощо. Ми вважаємо нагальною потребою сьогодення необхідність кримінологічного обґрунтування злочинних діянь за ступенем їх тяжкості, можливостей криміналізації та декриміналізації окремих видів злочинів, кримінологічно обґрунтованої системи кримінальних покарань.
Звуження кола злочинів, за вчинення яких може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі, становить в очах суспільства певний ризик. Але, на наш погляд, він буде виправданий, навіть якщо рецидив злочинів після застосування більш м’яких заходів, ніж ізоляція від суспільства, буде таким, як після застосування позбавлення волі. Адже пенітенціарний рецидив несе у собі надзвичайно негативні наслідки. Вважаємо, що цілком виправданим є підхід, за яким, виходячи з пануючої нині ієрархії загальнолюдських цінностей, перелік видів покарань слід будувати з урахуванням їх суворості та доцільності.
Ми ставили перед собою завдання і намагалися наблизитися до проблем, пов’язаних із покаранням, через дослідження його функцій, бо саме вони регулюють суспільні відносини, зокрема, визначають основні напрями реагування держави на вчинення особою суспільно небезпечних діянь: від захисту суспільства, запобіжного впливу на осіб, які вчинили той чи інший злочин, покарання винних тощо, до виховання громадян у дусі поваги до права і закону. Саме через функції покарання, їх реалізацію, можна розкрити соціальну сутність покарання та його призначення в суспільстві, і, одночасно, вказати пріоритети його функціональних можливостей в протидії злочинності. Необхідно зазначити ще одну важливу особливість таких функцій – те, що у своїй сукупності вони утворюють механізм досягнення поставлених цілей.
Нами визначено та класифіковано загальні, кримінально-правові та кримінально-виконавчі функції покарання при його призначенні, виконанні і відбуванні. Розкрито зміст пріоритетних функцій покарання: соціально-відновлювальної та запобіжної. Звісно, виділення різних сторін покарання, його карального, виправного та запобіжного елементів, а також відповідних однойменних функцій покарання є, певною мірою, умовним. Покарання реально є цілісним, його різноманітні функціональні потенційні можливості реалізуються в тісному взаємозв’язку, і кожна функція, хоча й спрямована в першу чергу на реалізацію певної мети, але чинить разом з тим чималий вплив на здійснення й інших цілей покарання. Усі властивості покарання реалізуються комплексно, хоча, залежно від особливостей конкретної особистості засудженого та інших обставин справи, інтенсивність вияву окремих властивостей покарання може бути різною.
Аналіз спеціальної літератури показує, що не всі функції одночасно можуть виявляти свою дію. Але головна їх особливість полягає в тому, що, якщо деякі з них починають діяти, то це позначається на їх взаємозалежності та взаємозумовленості. При цьому необхідно враховувати, що функція виражає не тільки якісну, змістовну характеристику об’єкта, але і спосіб його дії.
Таким чином, вважаємо, що сьогодні цілком виправданим є підхід за яким, виходячи з пануючої нині ієрархії загальнолюдських цінностей, пріоритетними вбачаються функції по відновленню особи з правослухняною поведінкою та запобіганню вчинення нових злочинів як засудженими так і іншими особами.
Як відомо, запобіжна функція здійснює вплив на трьох рівнях, - загальному, спеціальному та індивідуальному. Це узгоджуються із загальною позицією більшості науковців, щодо запобігання злочинам. Реалізація даної функції покарання забезпечується Конституцією України, кримінальним та кримінально-виконавчим правом, що містять визначену групу інститутів і норм, які прямо чи побічно спрямовані на рішення запобіжних завдань.
Запобігання злочинам варто розглядати як сукупність державних і громадських заходів, що мають на меті усунення й нейтралізацію причин і умов вчинення злочинів, а також припинення конкретних злочинів. Метою запобігання є досягнення чи збереження тенденції до її зниження і позитивної зміни її характеру і структури, а зміст складає діяльність державних і громадських органів і організацій (суб’єктів) по розробці і впровадженню системи різних запобіжних заходів. Головним завданням держави на цьому напрямку є концентрація зусиль по удосконаленню законодавства, а також організація засобів по запобіганню вчинення злочинів. Вчені-кримінологи мають забезпечити політиків і практиків ефективною стратегією такої протидії, яка дозволила б з максимальною результативністю розподілити й використати усі ресурси суспільства та держави для нейтралізації і зменшення рівня злочинності.
Однією з основних причин зростання злочинності можна назвати те, що соціальний механізм самоорганізації суспільства, який повинен стримувати її в безпечних для розвитку суспільства масштабах, не виконує свою запобіжну функцію на загальносоціальному рівні. Ні розширення свободи та демократії, зменшення контролю держави над своїми громадянами, ні тенденції до гуманізації покарання, не знизили рівень злочинності, що не сприяло зменшенню кількості покараних як взагалі та таких, кому було призначено покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, зокрема. Поступово жорстокість репресивної системи, її негативні наслідки стали нормою для суспільства, вони не викликають антипатії у населення, а тим більш у співробітників правоохоронних органів. З такими методами звиклися і при зростанні злочинності все більш вимогливішими стають питання про посилення тих чи інших норм кримінального закону, про відновлення поряд з позбавленням волі на значний термін, довічним ув’язненням (яке навіть ще не встигло проявити себе в Україні) такого покарання, як смертна кара. Таке жорстке загальне ставлення держави, суспільства, окремого громадянина до покарання безумовно призведе лише до погіршення криміногенної ситуації в державі і збільшення кількості засуджених.
Загальновідомо, що діяльність держави повинна бути спрямована на те, щоби особа, яка вчинила злочин, обов’язково була покарана, що пов’язується із позбавленням чи обмеженням засудженого у певних духовних, матеріальних та фізичних благах. Кожен вид покарання є заходом примусу і в тому чи іншому ступені він має караючий зміст, який полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Спеціальна превенція повинна досягатися шляхом створення для засуджених таких умов, при яких виключалася б можливість скоєння ними нових злочинів у період відбування покарання. Фактично спеціально-запобіжна діяльність стає одним з основних напрямків діяльності адміністрації КВУ. Шляхом її використання адміністрація вирішує проблеми запобігання не тільки злочинам у місцях позбавлення волі, але і їх «зародкам» на волі. Зрозуміло, що особа, знаходячись у місцях позбавлення волі, фактично позбавлена фізичної можливості вчинювати злочини, такі як, наприклад, викрадення автотранспорту, зґвалтування тощо, хоча інші (убивство, тілесні ушкодження, злочини, пов’язані з незаконним оборотом наркотичних речовин і т.ін.) можуть бути вчинені й в умовах відбування покарання у виді позбавлення волі. Що ж стосується діяльності КВУ, то тут поряд з запобіганням злочинам, важливого значення набуває запобігання іншим правопорушенням, а тому запобіжні заходи повинні прийматися адміністрацією на більш ранніх стадіях, ніж безпосередньо вчинення злочинів.
Відзначимо найбільш важливі фактори, що, на наш погляд, можуть сприяти в значній мірі оздоровленню обстановки в місцях позбавлення волі. Це: нейтралізація впливу негативних процесів серед засуджених; удосконалення організації діяльності і управління УВП; забезпечення повної трудової зайнятості засуджених; підвищення ефективності дисциплінарної практики; оздоровлення соціально-психологічного клімату серед засуджених; вжиття індивідуальних профілактичних заходів. Завдяки останнім, засуджений у процесі відбування покарання, повинен засвоїти соціально схвалювані стандарти поведінки, виробити ціннісні орієнтації й свідоме підпорядкування моральним і правовим нормам, відновити втрачені й ослаблені в результаті фізичної ізоляції соціальні зв’язки, функції і свій правовий статус.
Ми вбачаємо також конче необхідним прийняття нової моделі взаємовідносин суспільства і особи, яка вчинила злочин, що ґрунтується на впровадженні нових ідей, серед яких найперше – це соціальне відновлення особистості з правослухняною поведінкою, що забезпечується соціально-відновлювальною функцією.
Очевидно, що в умовах реформування, соціально-відновлювальна функція – це здійснення суспільством комплексного позитивного впливу на засуджених з метою виявлення та нейтралізації негативних процесів, що протікають в особистості, заміни злочинної поведінки на соціально схвальну, правослухняну поведінку, формування установок і навичок саморегуляції, а також виховання у особистості свідомої, добровільної потреби такої поведінки.
Треба зазначити, що невідворотність покарання повинна поєднуватись не тільки із співвідношенням справедливого покарання тяжкості злочину та особі злочинця, а із пошуками шляхів до застосування відновлювального правосуддя, медіації, пробації, примирення. Необхідно спонукати злочинця до добровільного, свідомого відшкодування шкоди потерпілому та щирого каяття. Переживання, спричинені покаранням, в певній мірі повинні також спонукати засудженого усвідомити свою провину та відповідальність перед суспільством і державою.
Спрямування соціально-відновлювальної функції повинно розглядатися як концентрація в суспільстві ідей, інтересів, поглядів, що сприятимуть кінцевим цілям покарання. Ми поділяємо погляди тих науковців, які вважають, що необхідно так побудувати покарання, щоби кожен його вид переслідував головну мету – повернення суспільству не злочинця, а соціально-відновлену особистість. Досягнення позитивних результатів, а саме правомірна поведінка, осуд вчинення злочину, соціальна адаптація і життя без правопорушень, – все це є головним підсумком карально-виховного впливу і ознакою виправлення особи.
Спрямування держави покарати злочинця, виправити його та запобігти вчиненню нових злочинів потребує чималих зусиль, а іноді, нажаль, може стати віддаленим, а то й недосяжним. Проте, результат буде прогнозовано позитивним, якщо громадянське суспільство зорганізується і буде вирішувати самостійно максимальну кількість виникаючих питань щодо соціального відновлення особистості засудженого.
Позитивними кроками можуть стати прийняття комплексу законодавчих та організаційних заходів, направлених на реформування політики України у сфері застосування покарань, де знайдуть визнання ідеї недоцільності тривалих строків покарання у виді позбавлення волі для більшості засуджених, удосконалення санкцій КК, обмеження перебування під вартою підсудних в період розгляду кримінальних справ до вступу вироку в законну силу, застосування видів покарань, альтернативних позбавленню волі, а також застосування таких запобіжних заходів, як підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава.
На сьогоднішньому етапі розвитку законодавства питання включення поняття шкоди до вчення про покарання є актуальним саме у зв’язку з тим, що потерпіла особа, тобто та, що безпосередньо та найбільше відчуває на собі наслідки вчинення злочину, фактично не стає суб’єктом кримінального правовідношення, і залишається другорядною фігурою у кримінальному процесі.
Думка про те, що відшкодування шкоди може бути елементом кримінально-правової відповідальності та покарання, має право на існування та обговорення, оскільки: - шкода завдається майновим та немайновим правам конкретних осіб, інтереси яких є самостійними і не обов’язково збігаються з інтересами держави та суспільства; - наявність шкоди та (або) її характер впливають на вид та міру кримінальної відповідальності, відшкодування цієї шкоди може розглядатись як елемент цієї відповідальності, тим більше, що з точки зору цивільного права відшкодування шкоди є виконанням зобов’язання, а не мірою відповідальності; - держава бере на себе функцію охорони правопорядку, а злочин є проявом порушення цього правопорядку, держава має брати на себе й функції забезпечення відновлення становища, яке існувало до вчинення злочину, а це якраз й може мати вираз у відшкодуванні шкоди, завданої злочином, засобами кримінального права; правові основи цього фактично вже закладені у ст. 1177 ЦК України, відповідно до якої у разі, якщо особа, що вчинила злочин, не встановлена або є неплатоспроможною, шкода від такого злочину відшкодовується в порядку і на умовах, визначених законом; - включення відшкодування шкоди до елементів покарання може підвищити рівень захисту інтересів потерпілої особи, оскільки це позбавить потерпілу особу особисто вживати заходів щодо судового захисту своїх порушених цивільних прав.
Необхідно проводити широкомасштабні заходи щодо реформування всієї системи виконання покарань, починаючи з підпорядкування КВС і передачі її у ведення Міністерства юстиції України. Цим ми не тільки уникнемо подальшої мілітаризації системи виконання покарань, але забезпечимо відкритість системи, зменшимо жорсткість в її управлінні, унеможливимо застосування старих адміністративно-командних методів роботи та неспроможність діяти в нових умовах.
Варто переглянути кримінально-виконавче законодавство, концепції, стратегії, іншу нормативно-правову базу, що створювалась керівним апаратом КВС. Відповідні документи повинні створюватись на базі Міністерства юстиції України із залученням науковців та громадських організацій, що опікуються КВС, а останні до такої роботи можуть залучатися лише для обговорення та практичного впровадження.
Необхідно по-новому сприйняти сам процес карально-виховного впливу на засуджених: створити відповідні умови для їх життєдіяльності, а саме матеріально-побутові, медико-санітарні, організації праці засуджених; організувати відповідний рівень безпеки при відбуванні визначеного судом строку покарання; розробити і впровадити в систему відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі виправні програми для різних категорій засуджених.
Зрозуміло, що втілити у життя реформаторські ідеї та положення зможе лише підготовлений кадровий склад КВС, який повинен бути зацікавлений в зміні особистості засуджених на краще та стимулюванні їх правослухняної поведінки.
Матеріали нашого дослідження свідчать, що система соціальної адаптації та ресоціалізації засуджених та осіб, які відбували покарання є невід’ємним елементом реалізації кримінального покарання.
Ми визначаємо соціальну адаптацію та ресоціалізацію як процес здійснення правових, організаційних, соціально-побутових, психолого-педагогічних, трудових, профілактичних та інших заходів, з метою надання допомоги засудженим в адаптації до умов ізоляції від суспільства, а в перспективі реадаптації до життя в умовах свободи та відновлення особистості засудженого у соціальному статусі повноправного члена суспільства з правослухняною поведінкою.
На нашу думку, необхідні кардинальні зміни по вдосконаленню роботи з соціальної адаптації та ресоціалізації звільнених, а саме: приведення нормативно-правової бази КВС у відповідність з діючим законодавством України, адміністративним, цивільним, пенсійним, трудовим, житловим, кримінально-виконавчим тощо, а також впорядкування системи органів, що займаються цими питанням, визначення компетенції кожного з них і порядку їх взаємодії.
Зроблено висновок про необхідність розробки національної Доктрини та прийняття Концепції державної політики у сфері застосування кримінальних покарань, оскільки їх відсутність стане на заваді проведенню реформ кримінально-виконавчої системи, а надмірна караність призведе до криміналізації суспільства. Звісно, що суспільство змушено застосовувати покарання, аби зупинити злочинця. Але у національній Доктрині варто визначити, що кримінальне покарання повинно не тільки нести у собі кару, а й змінювати поведінку особи, виховувати в неї повагу до людини, суспільства, держави, праці, власності, норм моралі, відвернути її від негативної спрямованості та стимулювати право слухняність, завдяки якій в період та після відбування покарання вона відмовиться від вчинення нових злочинів.
Визначено, що ефективність функціонування кримінально-виконавчих установ повинна містити наступні складові: неухильне дотримання правил відбування покарання засудженими; сумлінне виконання усіма службами кримінально-виконавчих установ обов’язків, пов’язаних з виконанням покарання, надійною охороною на наглядом за засудженими, забезпеченням безпеки та ізоляції персоналу і засуджених.
Проведене дослідження дало нам змогу внести практичні рекомендації, що випливають із результатів дослідження, зокрема, до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», проектів Закону України «Про запобігання правопорушенням та злочинності в Україні», Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк», Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», КК України, КВК України, ЦК України, ЖК України, Концепції Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року, Концепції законодавчого врегулювання програм відновного правосуддя (медіації) в кримінальному судочинстві України, Концепції створення та розвитку соціальної пробації на 2008 – 2018 рр. та низки нормативно-правових актів Державного департаменту України з питань виконання покарань. Зазначається, що частина ідей та пропозицій автора вже втілені у конкретних нормативно-правових актах.
Зроблено висновок про необхідність прийняття Концепції державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, оскільки її відсутність стане на заваді проведення реформ кримінально-виконавчої системи.
Запропоновано:
1. У Кримінальному кодексі України:
1.1. Назву та зміст ст. 50 КК України викласти у такій редакції:
Стаття 50. Поняття покарання та його цілі
1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого та слугує відновленню особистості з правослухняною поведінкою.
2. Кінцевими цілями покарання є виправлення та ресоціалізація засуджених, реституція, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
3. Покаранням забороняється завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність.
1.2. Вилучити зі ст. 51 КК України «Види покарань» п. 2, а саме: покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та включити в цей пункт покарання у виді примусового відшкодування шкоди.
1.3. Викласти ч. 2 та ч. 3 ст. 52 КК України «Основні та додаткові покарання» у такій редакції:
Стаття 52. Основні та додаткові покарання
2. Додатковим покаранням є конфіскація майна.
3. Штраф, примусове відшкодування шкоди та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і додаткові покарання.
1.4. Включити до КК України ст. 53-1 «Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди» та викласти її у такій редакції:
Стаття 53 –1. Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди
1. Примус