Кримінально-правова природа затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння

Короткий опис

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ, СУЧАСНИЙ СТАН ТА СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБСТАВИН, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ 15
1.1. Правовий механізм регулювання та теоретичні питання щодо поняття обставин, що виключають злочинність діяння 15
1.2. Правовий механізм затримання особи, що вчинила злочин, як обставина, що виключає злочинність діяння та її місце в системі інших обставин 46

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НОРМИ ПРО ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ, ЩО ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН, ЯК ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЄ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ 64
2.1. Кримінально-правове значення, функції та соціальна цінність норми про затримання особи, що вчинила злочин 64
2.2. Підстави та ознаки кримінально-правової норми про затримання особи, що вчинила злочин 74
2.3. Кримінально-правове затримання особи, що вчинила злочин
та його відміна від кримінально-процесуального
затримання 110

РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТИВНІ ТА СУБ’ЄКТИВНІ ОБСТАВИНИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ УМОВИ ПРАВОМІРНОСТІ ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ ОСОБІ, ЩО ВЧИНИЛА ЗЛОЧИН ПРИ ЇЇ ЗАТРИМАННІ 122
3.1. Поняття, види, підстави та умови правомірного заподіяння шкоди особі, що вчинила злочин при її затриманні 122
3.2. Кваліфікація перевищення меж заподіяння шкоди особі, що вчинила злочин при її затриманні 145
3.3. Кваліфікація перевищення меж заподіяння шкоди особі, що вчинила злочин при її затриманні службовими особами 150

ВИСНОВКИ 167
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 174
ДОДАТКИ 192
ВСТУП

Актуальність теми. Важливу роль у боротьбі зі злочинністю відіграє практика використання і застосування кримінального законодавства, його норм і інститутів. До їхнього числа відноситься і затримання особи, що вчинила злочин. Дії, спрямовані на затримання злочинця, є суспільно-корисними, оскільки запобігають вчиненню нових злочинів і разом з тим забезпечують здійснення у відношенні його правосуддя. Такі дії є правом громадян і обов’язком службових осіб, правоохоронних органів.
Для співробітників ОВС проблема затримання особи, що вчинила злочин, має надзвичайно актуальне значення. Мова йде про використання цього інституту безпосередньо при запобіганні і припиненні злочинних посягань, затриманні осіб, винних у їхньому вчиненні, при проведенні дізнання і досудового слідства по справах, пов’язаних із застосуванням законодавства про затримання особи, що вчинила злочин, оптимізації позиції громадян і службових осіб щодо зазначеного інституту законодавства і практики його застосування.
Затримання особи, що вчинила злочин – самостійний вид правомірної, суспільно-корисної діяльності. З правової точки зору дії громадян по затриманню особи, що вчинила злочин, не містять ознак адміністративного, кримінального чи будь-якого іншого правопорушення. Із соціальної сторони вони можуть бути охарактеризовані тільки як бажані для суспільства. Отже, суспільна корисність, соціальна цінність затримання особи, що вчинила злочин, полягає в тому, що ця діяльність сприяє, по-перше, здійсненню принципу невідворотності кримінальної відповідальності за вчинений злочин, по-друге, усуває небезпеку скоєння затриманою особою нових злочинів.
Загальновідомо, що далеко не всі особи, що скоїли злочини, притягуються до кримінальної відповідальності. За даними офіційної статистики в 2004 році в Україні було розкрито лише 71,5% злочинів. Безсумнівно, що однією з причин недостатнього розкриття є те, що в багатьох випадках не вдається затримати злочинця на місці злочину чи в ході наступних оперативно-розшукових заходів, що приводить до скоєння ним нових, часом більш тяжких злочинів. Так, в 2004 році (дані за 12 місяців) було встановлено лише 49,4% розшукуваних злочинців.
З наведеного видно, наскільки важливо мати в кримінальному законодавстві норму, що дозволяє затримувати особу, яка вчинила злочин, всупереч її волі, при необхідності із спричиненням шкоди, що є не розправою за заподіяне зло, а тільки достатньою підставою для затримання злочинця.
Дослідженню обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема пов’язаних із затриманням особи, що вчинила злочин присвячені роботи ряду авторів. Значний внесок у розвиток теорії і практики цих обставин зробили: П.П. Андрушко, Г.В. Бушуєв, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.А. Воробей, В.О. Глушков, І.І. Горелик, М.С. Гринберг, П.С. Дагель, В.П. Діденко, М.Д. Дурманов, С.Г. Келіна, В.Ф. Кириченко, В.М. Козак, М.Й. Коржанський, Г.С. Курбанов, М.Т. Куц, В.Д. Меньшагін, П.П. Михайленко, В.І. Осадчий, А.А. Піонтковський, Е.Ф. Побегайло, В.П. Ревін, І.І. Слуцький, Ю.М. Ткачевський, В.І. Ткаченко, І.С. Тишкевич, Т.Г. Шавгулідзе та ін.
Разом з тим, незважаючи на відносно велику кількість наукових праць з цього питання, здебільшого вони розкривають загальні концептуальні основи обставин, що виключають злочинність діяння, лише частково торкаючись проблем, пов’язаних з умовами життя суспільства і переходом його до економічних відносин ринкового типу. В сучасних умовах, коли нове кримінальне законодавство України потребує подальшого розвитку, актуальною є проблема дослідження і законодавчої регламентації кожної окремої обставини, зокрема, затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння.
У зв’язку з цим більш ніж актуальною є проблема удосконалення кримінального законодавства та необхідність приведення його у відповідність до загальних міжнародних вимог охорони прав і свобод людини, власності та правопорядку. Проблема нормативного врегулювання затримання особи, що вчинила злочин з теоретичної точки зору досліджена недостатньо та існує багато невирішених питань. Все це свідчить про безсумнівну актуальність чіткої правової регламентації умов правомірності заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин та визнання місця цієї обставини серед тих, що виключають злочинність діяння.
Новий Кримінальний кодекс України (далі по тексту – КК України) вперше виділив такі обставини в самостійний Розділ VIII Загальної частини. У порівнянні з КК України 1960 р. їх перелік значно розширений. Це потребує наукового осмислення всього комплексу проблем, пов’язаних з їх законодавчим регулюванням та правозастосовчою практикою.
Актуальність такого дослідження обумовлена також необхідністю підвищення рівня правової культури населення, значна частина якого бачить в кримінальному праві лише каральне начало і не враховує позитивності норм, які передбачають обставини, що виключають злочинність діяння. Тему обраного дослідження актуалізує і той факт, що теоретичні розробки стосовно затримання особи, що вчинила злочин, як обставини що виключає злочинність діяння не завжди відповідають поглядам на цю проблему, що існують у слідчо-судовій практиці. Приведення їх до відповідності на основі практичної доцільності і наукової обґрунтованості стане корисним кроком на шляху розвитку кримінального законодавства України.
Таким чином, логіка попередніх наукових розробок і інтереси практики свідчать про актуальність і необхідність узагальнення накопиченого теоретичного й емпіричного матеріалу.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямів, визначених державними планами та програмами Верховної Ради України (Державно-правова реформа в Україні), програми розвитку відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 рр. (Рішення Колегії МВС України від 18.12.2000 р. № 9 КМ/1), комплексної програми Розбудова державності України» № 97128. Вона також є складовою частиною наукових досліджень МВС України: Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2001-2005 рр. (п.3.1.), затверджених наказом МВС України від 30.06.2002 р. № 635 (п.11).
Тема дисертаційного дослідження відповідає вимогам ст.7 Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р. Обговорена і схвалена на засіданні Вченої Ради Національної академії внутрішніх справ України (протокол № 7 від 27 травня 2003 р.) та включена до плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2005 р. у п.97.
Мета та завдання дослідження. Метою роботи є розробка на основі сучасних поглядів нових концептуальних положень кримінально-правової природи норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння; визначення поняття й основних ознак норми про затримання особи, що вчинила злочин, її місця в системі обставин, що виключають злочинність діяння та кваліфікації дій при перевищенні заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:
• дослідити теоретичні, соціальні і кримінально-правові витоки та зробити послідовний огляд кримінально-правової норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння;
• сформулювати поняття і визначити суспільну корисність і правомірність дій по затриманню особи, що вчинила злочин, співрозмірність позитивних і негативних наслідків криміналізації;
• позначити місце норми про затримання особи, що вчинила злочин в системі обставин, що виключають злочинність (суспільну небезпеку і протиправність) діяння;
• провести ґрунтовний аналіз ознак кримінально-правової норми про затримання особи, що вчинила злочин;
• дослідити чинне кримінальне законодавство стосовно необхідності використання норми про затримання особи, що вчинила злочин, показати його можливості по вдосконаленню правоохоронної діяльності та виявити наявні істотні та деякі другорядні недоліки;
• вивчити дійсний стан практики застосування кримінально-правової норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння;
• визначити юридично-правову природу покарання за перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин та проаналізувати спірні питання кваліфікації перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин (статті 118, 124 КК України);
• провести порівняльно-правовий аналіз законодавства України і деяких зарубіжних країн щодо кримінальної відповідальності за заподіяння шкоди при затриманні особи, що вчинила злочин;
• сформулювати рекомендації щодо розвитку кримінально-правової норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, у межах удосконалення чинного Кримінального кодексу України.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини з приводу застосування норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, а також історія та сучасний стан проблеми затримання особи, що вчинила злочин, об’єктивні і суб’єктивні ознаки умов правомірності заподіяння шкоди при затриманні та спеціальні питання, що стосуються кримінальної відповідальності за перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин.
Предметом дослідження є норми чинного кримінального законодавства, слідча, прокурорська та судова практика застосування цих норм, тенденції та закономірності розвитку законодавства про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, юридична природа виконання дій в цілях затримання злочинця, умови правомірності і критерії кримінально-правової оцінки.
Методи дослідження. У ході дослідження використані наступні наукові методи:
• діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ, відповідно до яких норма про затримання особи, що вчинила злочин, як обставина, що виключає злочинність діяння, розглядається в єдності її соціального змісту і юридичної форми;
• історичний – при дослідженні історії розвитку норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння і її складових;
• метод системно-структурного аналізу – при розгляді даної норми як системи взаємопов’язаних положень адміністративного, кримінального та кримінально-процесуального права;
• формально-логічний – при аналізі комплексу теоретичних положень про затримання особи, що вчинила злочин;
• метод порівняльного правознавства – при дослідженні положень кримінального права України та зарубіжних країн, включно країн СНД, що регламентують кримінально-правове затримання особи;
• логіко-семантичний – при розмежуванні понять і термінів, аналізі змістовного значення деяких кримінально-правових категорій.
Усі названі методи застосовувались у взаємодії один з одним. Аналіз за допомогою даних методів норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, дозволив сформулювати ряд пропозицій по удосконаленню правоохоронної діяльності та кримінального законодавства України.
Дисертаційне дослідження ґрунтується на аналізі кримінально правової літератури, робіт з теорії права, філософії, психології, вивченні дореволюційного російського кримінального законодавства та законодавства закордонних країн і документів ООН, що регламентують умови правомірності затримання особи, яка вчинила злочин.
В основу висновків і рекомендацій покладені результати аналізу узагальнення 145 кримінальних справ відповідної категорії, розглянутих судами України за 1998-2004 роки, за якими винесені обвинувальні вироки, апеляційна, касаційна та наглядова практика, узагальнення статистичних даних щодо затримання осіб, які перебувають у розшуку на основі даних Департаменту інформаційних технологій МВС України за період 2000-2005 роки.
При написанні дисертації використовувалися також матеріали опублікованої практики Верховного Суду України, у яких охоплені всі проблеми, що виникають на практиці при затриманні осіб, що вчинили злочин. За спеціальною програмою проведено анкетування (150 осіб) працівників органів внутрішніх справ та громадян щодо проблеми затримання особи, що вчинила злочин.
Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно є першим в Україні монографічним дослідженням, в якому у загальнотеоретичному та конкретно-юридичному напрямках вивчені проблеми кримінально-правового затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння за чинним Кримінальним кодексом України та існуючою практикою.
Особистий внесок автора полягає в обґрунтуванні низки нових теоретичних висновків, уточненні змісту окремих понять, котрі мають наукове й практичне значення, що знайшло своє відображення в конкретних теоретичних положеннях і пропозиціях, які виносяться на захист:

вперше
за часів незалежності України з’ясовано питання, що стосується витоків, історико-правового нарису кримінально-правової норми про затримання особи, що вчинила злочин та сучасного стану проблеми, запропоновано декілька способів (прийомів) характеристики зазначеної обставини та розкрито зміст нормативних актів, які мали вплив на реформування кримінального законодавства у досліджуваній сфері;
запропоновано розрізняти три види перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин: перший вид ексцесу – перевищення меж припустимої шкоди (явно не відповідної характеру і ступеню небезпеки злочинного посягання); другий вид ексцесу – перевищення меж достатньої шкоди (явно надмірної в порівнянні з тим, що було необхідно і достатньо для затримання); третій вид ексцесу – перевищення меж тієї й іншої шкоди одночасно, і на цій підставі з урахування особистості винного призначати покарання;
вирішено питання про затримання осіб, що не є суб’єктами злочину. Зроблено висновок, що неосудні та особи, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність можуть бути правомірно затримані при їх спробі зникнути після вчинення суспільно небезпечного посягання без будь-яких виключень;
запропоновано нову редакцію статей 38, 118, 124 КК України, п.4 ч.1 ст. 15 Закону України «Про міліцію»;
удосконалено
поняття: «обставини, що виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння», «затримання особи, що вчинила злочин» та «перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин»;
поняття суспільної корисності і правомірності дій по затриманню особи, що вчинила злочин, співрозмірність позитивних і негативних наслідків криміналізації, аргументується положення про заохочувальний характер норми про виключення кримінальної відповідальності за заподіяння шкоди при затриманні особи, що вчинила злочин за умови її правомірності;
поняття об’єкту та об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого статтями 118, 124 КК України та запропоновано їх юридично-значимі ознаки;
зміст юридичних конструкцій «затримання злочинця» та «затримання особи, що вчинила злочин», які вживаються у тексті статей 38, 118, 124 КК України, з кримінально-правової точки зору є некоректними та найбільш правильно іменувати зазначену обставину як «затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння»;
дістало подальший розвиток
обґрунтування потреби закріплення визначення початкового і кінцевого моменту виникнення права на затримання особи; початковий момент виникає на стадії готування до злочину, кінцевим моментом затримання особи, що вчинила злочин і відповідно закінченням права на заподіяння шкоди при затриманні запропоновано вважати закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або давності виконання вироку суду;
доцільність необхідності чіткого розмежування кримінально-процесуального затримання та кримінально-правового затримання, зроблено висновок, що кримінально-процесуальне затримання фіксує правовідношення, у якому органи досудового слідства і затриманий наділяються відповідними правами й обов’язками, необхідними для проведення дізнання, слідства та захисту своїх законних інтересів; кримінально-правове затримання передбачає фактичне затримання особи, що вчинила злочин, співробітниками міліції, громадянами та іншими особами з імовірністю можливого заподіяння шкоди;
визначення правомірності заподіяння шкоди особі, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, при її затриманні через певний час після його вчинення, буде визначатися щодо працівників правоохоронних органів – відповідними положеннями законів, якими регламентується їх діяльність; щодо громадян – на підставі вироблених судовою практикою і наукою кримінального права умов правомірності затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння.
Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що положення дисертації можуть бути використані як теоретична основа для подальших наукових розробок у галузі кримінального права, кримінології і кримінально-виконавчого права, для уточнення формулювань нормативних положень статей 38, 118, 124 КК України, при розслідуванні та розгляді окремих кримінальних справ, а саме:
у науково-дослідній роботі – при подальшій розробці вчення про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння;
у правотворчості – при подальшому вдосконаленні чинного законодавства України стосовно норми про затримання особи, що вчинила злочин як обставини, що виключає злочинність діяння та покарання за перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (Акт про впровадження у законодавчу діяльність пропозицій за результатами дисертаційного дослідження № 06-19/15-216 від 20.02.06 р., виданий Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України);
у правозастосовчій практиці – при вирішенні питань кваліфікації перевищення меж заподіяння шкоди особі при її затриманні;
у правоохоронній діяльності – при використанні сформульованих пропозицій і рекомендацій як методичного матеріалу у роботі щодо підвищення рівня правової культури населення і фахової правосвідомості правоохоронних органів;
у навчальному процесі – при підготовці відповідних підрозділів підручників і навчальних посібників, у викладанні курсів Загальної і Особливої частин кримінального права.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження були обговорені на засіданнях кафедри теорії кримінального права Київського університету внутрішніх справ України. Крім цього, вони обговорювалися на міжрегіональній науково-практичній конференції в м. Києві «Входження України в Європейський простір» (травень 2004 р.), міжнародній науково-практичній конференції в м. Києві «Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України» (травень 2004 р.).
Публікації. Основні положення та висновки, що сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли своє висвітлення в 7 наукових публікаціях, із них 5 у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також в тезах доповіді на двох міжнародних науково-практичних конференціях.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволяє зробити кілька загальних висновків і внести рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства, яке регулює правові відносини з приводу затримання особи, що вчинила злочин та відповідальність за перевищення заходів, необхідних для такого затримання. Аналіз ознак кримінально-правової норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, дає можливість сформулювати визначення цього кримінально-правового явища.
Кримінальний закон є основою, юридичною базою боротьби зі злочинністю. Рішенню задач, що стоять перед кримінальним законом сприяє кримінально-правове затримання особи, що вчинила злочин. Однак, застосування цього інституту на практиці пов’язано з певними труднощами, що обумовлені недоліками законодавчого вирішення проблем, яки виникають у зв’язку з затриманням особи, що вчинила злочин. Чинне законодавство дуже суперечливо вирішує цю проблему, без врахування об’єктивних факторів дійсності і сформованої обстановки.
Цей висновок випливає з аналізу розглянутих у даній роботі основних, найбільш дискусійних питань, що стосуються затримання особи, яка вчинила злочин:
1. Пропонується власне визначення поняття затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання, як гарантований і охоронюваний державою, заснований на нормах кримінального права самостійний вид суспільно-корисного і правомірного поводження громадян, що виключає кримінальну і будь-яку іншу відповідальність за шкоду, заподіяну особі при її затриманні.
2. Затримання особи, що вчинила злочин має подвійну правову природу: адміністративно-правову – у тій частині, коли затримання злочинця розглядається як частина адміністративної діяльності уповноважених службових осіб виконавчої державної влади, та кримінально-правову, коли дії, направлені на затримання особи, що вчинила злочин, розглядаються як обставина, що виключає злочинність діяння.
3. Норма кримінального закону про затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання, має заохочувальний характер, суть якого полягає в тому, що за правомірні дії суб’єкта виникають сприятливі наслідки, які містяться в застосуванні кримінально-правового заохочення – виключення кримінальної відповідальності за заподіяння шкоди при умовах її правомірності.
4. Основними функціями норми про затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання, являються регулятивна, виховна та охоронна функції, які виражаються в тому, що дії по затриманню злочинця об’єктивно спрямовані на захист інтересів суспільства від злочинних посягань і кінцевою своєю метою мають сприяння відправленню правосуддя.
5. Нормі кримінального права про затримання особи властиві всі ознаки і риси поняття ефективності норми права в цілому, а саме дійсність, результативність та адекватність між наміченими цілями і результатами дій.
6. Юридична природа норми про затримання особи, що вчинила злочин визначається тим, що при наданні злочинцем протидії кримінальний закон ставить під правовий захист тих, хто затримує, визнає при дотриманні відповідних умов правомірним заподіяння шкоди цими особами.
7. Мета доставки особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання, органам влади має першорядне значення, але не можна ставити питання про незаконність затримання за відсутності цієї мети.
8. В дисертаційному дослідженні доведено, що правомірним буде затримання осіб, що не є суб’єктами злочину: неосудні або особи, які не досягли віку кримінальної відповідальності, при їх спробі зникнути після вчинення суспільно небезпечного посягання. Будь-які виключення з правил про затримання у відношенні неосудних не допускаються. Затримання осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності із застосуванням насильства повинне бути крайньою мірою і припустимо за умови, коли були вичерпані інші засоби припинення посягань.
9. Обґрунтовується доцільність обмеження кола конкретних злочинів, за вчинення яких у необхідних випадках припустимо заподіювати фізичну шкоду особі, що ухиляється від затримання. Юридичною підставою кримінально-правового затримання пропонується вважати вчинення особою не будь-яких злочинів, а тільки визначених, на підставі норми про категоризацію злочинів відповідно до їх тяжкості (ст.12 КК України).
10. Пропонується закріплення у кримінальному законі початкового моменту виникнення права на затримання особи на стадії готування до злочину, а кінцевим моментом затримання особи, що вчинила злочин і відповідно закінченням права на заподіяння шкоди при затриманні, пропонується вважати закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або давності виконання вироку суду.
11. Аналізуючи зміст ст.38 КК України вважаємо доцільним термін «потерпілий» замінити на «особу, яка постраждала від злочину», тому що на даному етапі процесуального або правого затримання потерпілий ще таким офіційно не являється, бо немає мотивованої постанови про визнання особи потерпілою.
12. Правомірність шкоди обумовлюється: 1) характером і ступенем суспільної небезпеки посягання; 2) даними, що характеризують особу злочинця; 3) обстановкою затримання. Жодна з цих підстав не є визначальною та враховується в органічному зв’язку одна з одною.
13. При характеристиці дій по затриманню злочинця обґрунтовується недоцільність розходження між самим актом правомірного затримання особи, що вчинила злочин і діями, що мають наслідком заподіяння їй шкоди з метою вчинення такого затримання. Доведено, що у єдиному акті насильницького затримання злочинця таке розходження дуже умовне і не має скільки-небудь істотного правового значення. Розходження між діями по затриманню злочинця і діями, пов’язаними із заподіянням йому шкоди, мають сенс тільки у випадках розмежування насильницького і ненасильницького актів затримання.
14. Правомірність заподіяння шкоди особі, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, при її затриманні через певний час після його вчинення, автор пропонує визначати: 1) щодо працівників правоохоронних органів – відповідними положеннями законів, якими регламентується їх діяльність; 2) щодо громадян – на підставі вироблених судовою практикою і наукою кримінального права умов правомірності затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння.
15. Автором проводиться розмежування кримінально-процесуального затримання та кримінально-правого затримання. Передбачається, що кримінально-процесуальне затримання фіксує правовідношення, у якому органи досудового слідства і затриманий наділяються відповідними правами й обов’язками, необхідними для проведення дізнання, слідства та захисту своїх законних інтересів; кримінально-правове затримання передбачає фактичне затримання особи, що вчинила злочин, співробітниками міліції, громадянами та іншими особами з імовірністю можливого заподіяння шкоди.
16. Відповідальність за перевищення меж заподіяння шкоди особі, що вчинила злочин, при її затриманні може наступити, якщо по справі буде встановлено:
а) сам акт затримання проводився на законних підставах і відповідав властивим йому ознакам;
б) заподіяна шкода відповідала умовам правомірності про її вимушеність, спрямованість і мету;
в) не були дотримані умови про співрозмірність.
17. Запропоновано розрізняти три види перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин: перший вид ексцесу – перевищення меж припустимої шкоди (явно не відповідної характеру і ступеню небезпеки злочинного посягання); другий вид ексцесу – перевищення меж достатньої шкоди (явно надмірної в порівнянні з тим, що було необхідно і достатньо для затримання); третій вид ексцесу – перевищення меж тієї й іншої шкоди одночасно, і на цій підставі, з урахуванням особистості винного, призначати покарання.
18. Об’єктом злочинного перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин, є суспільні відносини довкола затримання такої особи, а також її життя і здоров’я.
19. Об’єктивна сторона злочину характеризується: діями; наслідками у вигляді заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень; причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідками; певною обстановкою – для кваліфікації за статтями 118, 124 КК України потрібне перебування винного в умовах необхідності затримання злочинця.
20. Доводиться необхідність врахування особистості винного при визначенні обсягу припустимої шкоди, заподіюваної йому при затриманні.
21. Удосконаленню практичної діяльності органів дізнання, слідства та прокуратури по затриманню осіб, що вчинили злочин сприяли б зміни кримінально-процесуального закону, який регламентує таку діяльність. Ми вважаємо за необхідне викласти ст.106 КПК України в такій редакції:
«З метою запобігання злочину та з’ясування причетності підозрюваного до вчиненого злочину орган дізнання, слідчий або прокурор мають право провести його затримання та доставлення до місця розташування. Затримані можуть перебувати у приміщенні правоохоронного органу не більше трьох годин. Протягом трьох годин з моменту доставлення в орган дізнання або в орган досудового слідства чи прокуратури підозрюваний має бути звільнений або взятий під варту.
Затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину може бути проведене за наявністю однієї з таких підстав:
1) коли ця особа затримана під час вчинення злочину;
2) коли очевидці, в тому числі й особи, що постраждали від злочину, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину;
4) коли в процесі огляду місця події, безпосереднього спостереження або виконання інших слідчих дій органом дізнання, слідчим або прокурором отримано інші фактичні дані, що вказують на дану особу як на таку, що вчинила злочин.
У здійсненні затримання можуть брати участь представники громадськості, особи, які мають необхідні спеціальні пізнання, а також громадяни. Під час проведення затримання органи дізнання зобов’язані вдатись до необхідних заходів щодо фіксації обстановки та обставин затримання, охорони місця події, здійснити невідкладні дії з виявлення, закріплення й вилучення слідів злочину та інших фактичних даних».
22. Юридичні терміни «затримання злочинця» та «затримання особи, що вчинила злочин» які вживаються у тексті статей 38, 118, 124 КК України з кримінально-правової точки зору є некоректними, та найбільш правильно іменувати зазначену обставину як «затримання особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання».
23. Пропонується назву ст.38 КК України викласти в наступній редакції: «Затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання», яка містіть наступні положення:
«Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб, спрямовані на затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.
Перевищенням заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання, визнається умисне заподіяння тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання. Перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу».
24. Пропонується назву ст.118 КК України викласти у такій редакції: «Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання», а саму статтю викласти у двох частинах:
«1. Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, -
карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.
2. Умисне вбивство у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання, -
карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі до двох років».
25. Пропонується назву ст.124 КК України викласти у такій редакції: «Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання», а саму статтю викласти у двох частинах:
«1. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, -
карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.
2. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила суспільно-небезпечне посягання, -
карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років».
26. Законодавець орієнтує співробітників міліції на ситуації вчинення тяжких (у відповідності до ст.12 КК України треба додати і «особливо тяжких») злочинів проти життя, здоров’я і власності, тому як варіант пропонується п.4 ч.1 ст.15 Закону України «Про міліцію» викласти в такій редакції: «Для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину і яка намагається втекти».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – ст.141.
2. Декларація про державний суверенітет. //Відомості Верховної Ради України. – 1990. – №31. – ст.429.
3. Кудрявцев В.Н. Какое государство мы строим. – М.: Политиздат, 1991. – 96 с.
4. Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №4. – ст.20.
5. Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника. – Х.: Вища шк., Изд-во при Харьк. ун-те, 1986. – 157 с.
6. Познышев С.В. Учебник. Очерк основных начал общей и особенной части науки уголовного права. І. Общая часть. – М.: Изд. Нарком Юста, 1923. – 296 с.
7. Трайнин А.Н. Уголовное право. Общая часть. – М.: Изд.І-го Моск.гос.ун-та, 1929. – 511 с.
8. Уголовное право. Общая часть / под ред. Пионтковского А.А. – М.: Профиздат, 1938. – 145 с.
9. Советское уголовное право. Часть общая. / Министерство юстиции СССР. Всесоюзный институт юридических наук; Под ред. В.М. Чхиквадзе. – М.: Госюриздат, 1952. – 511 с.
10. Советское уголовное право. Общая часть. / Г.А. Кригер, А.В. Наумов, Ю.М. Ткачевский и др.; Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 368 с.
11. Курс советского уголовного права. (Часть общая). Т.1. / под ред. М.Д. Шаргородского, И.И. Солодкина, С.А. Домахина и др. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. – 646 с.
12. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Х.: Изд-во «Основа», 1991. – 360 с.
13. Ткаченко В.И. Необходимая оборона по уголовному праву. – М.: Юрид. лит., 1979. – 119 с.
14. Ткаченко В.И. Ответственность за превышение пределов необходимой обороны и причинение преступнику вреда при его задержании в теории и судебной практике. Учеб. пособие. / М-во высш. и сред. спец. образования СССР. Всесоюз. юрид. заоч. ин-т. – М., 1973. – 45 с.
15. Ткаченко В.И. К проекту Уголовного кодекса РФ. // Современные тенденции развития уголовной политики и уголовного законодательства. – М., 1994. – С.50-52.
16. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Англия, США, Франция, ФРГ, Япония, Италия. / Авт. кол. Н.А. Голованова, В.Н. Еремин, М.А. Игнатова и др.; Под ред. И.Д. Козочкина; Институт международного права и экономики имени А.С. Грибоедова. – М.: Институт международного права и экономики им. А.С. Грибоедова, 2001. – 576 с.
17. Коробков Г.Д. Обстоятельства, освобождающие от наказания по уголовному праву ФРГ. Автореф.дис. канд. юрид. наук, – М.,1973. – 23 с.
18. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии): Учеб. пособие / МГУ им. М.В. Ломоносова. Юрид. фак.. – М.: Зерцало, 1997. – 187 с.
19. Власов И.С. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Общ. часть уголов. права. – М.: Юрид. лит., 1991. – 287 с.
20. Попов А.Н. Обстоятельства, исключающие преступность деяния / Науч. ред. Б.В. Волженкин; Санкт-Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры РФ. – СПб., 1998. – 40 с.
21. Rassat M.-L. Droit penal. – Paris: Presses Universitaires de France, 1987. – 611 р.
22. Уголовное право буржуазных стран. Общая часть: Сборник законодательных актов/ Гос. ком. СССР по нар. образованию. Под ред. Игнатова А.Н., Козочкина И.Д. – М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 1990. – 308 с.
23. Пітер Лейленд. Кримінальне право: Злочин, покарання, судочинство: Англ. підхід / Пер. з англ. П. Таращук. – К.: Основи, 1996. – 207 с.
24. Флетчер Дж., Наумов А.В. Основные концепции современного уголовного права. / Пер. с англ. Л.А. Нежинской, Е. Непомнящей. – М.: Юрист, 1998. – 512 с.
25. Звечаровский И., Чайка Ю. Законодательная регламентация института необходимой обороны. // Законность. – 1995. – №8. – С.33-35.
26. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: Лекции. Часть общая. / Сост. и отв. ред. Н.И. Загородников; Российская Академия Наук. Институт государства и права. Том 1 / Науч. изд. – М.: Наука, 1994. – 380 с.
27. Курс советского уголовного права: В 6-ти т. Ред. коллегия: заслуж.деят.науки РСФСР, чл.-кор. АН СССР А.А. Пионтковский – М.: Наука, 1970. – Т.2. – 516 с.
28. Чхиквадзе В.М. Военно-уголовное право. Часть 1 общая. – М.: РИО ВЮАКА, 1946. – 282 с.
29. Наумов А.В. Российское уголовное право: Общ. часть: Курс лекций. – М.: БЕК, 1996. – 560 с.
30. Учебник уголовного права. Общая часть / под ред. В.И. Кудрявцева, А.В. Наумова. – М.: Изд-во «Спарк», 1996. – 441 с.
31. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: Учеб. для студентов вузов, обучающихся по направлению и спец. «Юриспруденция» / Афиногенов С.В., Ермакова Л.Д., Здравомыслов Б.В. и др.; Отв. ред. Здравомыслов Б.В. – М.: Юристъ, 1996. – 508 с.
32. Кримінальне право України. Загальна частина.: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Андрусів Г.В., Андрушко П.П., Беньківський В.О. та ін.; За ред. П.С. Матишевського та ін.; Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 512 с.
33. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого; Акад. прав. наук України; За ред. М.І. Бажанова та ін. – Х.: Право, 1997. – 368 с.
34. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Часть общая. – Днепропетровск.: Изд-во «Пороги», 1992. – 265 с.
35. Трайнин А.Н. Учение о составе преступления / АН СССР. Ин-т права. – М.: Юрид. изд-во Минюста СССР, 1946. – 185 с.
36. Якубович М.И. Обстоятельства, исключающие общественную опасность и противоправность деяния. – М.: Изд-во Акад. МВД СССР, 1979.– 64 с.
37. Мендельсон Г., Ткачевский Ю. О пределах необходимой обороны // Социалистическая законность. – 1958. – №7. – С.30-31.
38. Пахутин В.Д. Советское уголовное право. Общая часть. – М.: Юрист, 1964. – 210 с.
39. Слуцкий И.И. Обстоятельства, исключающие уголовную ответственность. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1956. – 119 с.
40. Керимов Д.А. Философские проблемы права / Академия общественных наук при ЦК КПСС. Кафедра теории государства и права ; Ред. кол.: Д.А. Керимов и др. – М.: Мысль, 1972. – 472 с.
41. Диденко В.П. Правомерность причинения вреда преступнику при задержании: учеб. пособ. – К.: КВШ МВД СССР, 1984. – 72 с.
42. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х.: Вища школа: Изд-во при Харьк. ун-те, 1988. – 198 с.
43. Блум М.И. Некоторые вопросы необходимой обороны. – М.: Юрид. лит., 1962. – 145 с.
44. Гальперин И.М. Взаимодействие государственных органов и общественности по борьбе с преступностью. Уголовно-правовое и уголовно-процессуальное исследование. – М.: Юрид. лит., 1972. – 184 с.
45. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву / Ин-т государства и права АН СССР. – М.: Госюриздат, 1961. – 666 с.
46. Паше-Озерский Н.Н. Необходимая оборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1962. – 184 с.
47. Якубович М.И. Вопросы теории и практики необходимой обороны / Высш. шк. МВД РСФСР. – М., 1961. – 227 с.
48. Общая теория права. Курс лекций / В.К. Бабаев, В.М. Баранов, П.П. Баранов и др.; Под общ. ред. В.К. Бабаева; Нижегородская высшая школа МВД РФ. – Нижний Новгород,1993. – 544 с.
49. Краткий психологический словарь. / под ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. – М.: Политиздат, 1985. – 431 с.
50. Михайлов В.И. О социально-юридическом аспекте содержания обстоятельств, исключающих преступность деяния // Государство и право. – 1995. – №12. – с.60-61.
51. Благов Е.В. Квалификация деяний, исключающих уголовную ответственность // Государство и право. – 1992. – №9. – С.78-83.
52. Бушуев Г.В. Социальная и уголовно-правовая оценка причинения вреда преступнику при задержании: Учеб. пособ. – Горький: Горьк. высш. школа МВД СССР, 1976. – 87 с.
53. Беккариа Чезаре. О преступлениях и наказаниях / Ю.М. Юмашев (пер., вступ., ст., коммент. и прилож.). – М.: Международные отношения, 2000. – 240 с.
54. Кузнєцова Н.Ф. Вопросы истории советского уголовного законодательства. // Вестник МГУ. Серия 2. Право. – 1991. – №4. – С.62-65.
55. Сборник действующих Постановлений Пленума Верховного Суда СССР, 1924-1957 / Сост.: Н.К. Морозов (отв. ред.) и др. – М.: Госюриздат, 1958. – 280 с.
56. Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. / А.Ф. Антонов, и др.; Отв. ред. В.И. Зайчук. – 3-е изд., доп. – К.: Политиздат Украины, 1987. – 879 с.
57. Об усилении ответственности за хулиганство: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 26 июля 1966 года. – Сборник законов СССР 1938-1967 г.г. Т.2. – М.: Изд-во: Юрид.лит. – 830 с.
58. Сидоров Б.В. Уголовно-правовые гарантии правомерного, социального полезного поведения / Науч. ред. М. Д. Лысов. – Казань :Изд-во Казанского ун-та, 1992. – 149 с.
59. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: Юрид. лит., 1974. – 232 с.
60. Ракитов А.И. Историческое познание. Системно-гносеологический подход. – М.: Политиздат, 1982. – 303 с.
61. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. – М.: Наука, 1982. – 387 с.
62. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрид. лит., 1982. – 196 с.
63. Комаров С.А., Малько А.В. Теория государства и права: Учеб. для студентов вузов, обучающихся по спец. «Юриспруденция». – М.: НОРМА: ИНФРА-М, 2001. – 440 с.
64. Байтин М.И., Григорьев Ф.А., Зайцев И.М., Демидов А.И., Карташов В.Н. Теория государства и права: Курс лекций. / Н.И. Матузов (ред.), А.В. Малько (ред.). – М. : Юристъ, 1997. – 671 с.
65. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права: Учеб. для юрид. фак. и ин-тов. – М.: Юристъ, 1995. – 297 с.
66. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Відпов. ред. Н.М. Онищенко. – К., 2001. – 177 с.
67. Мамут Л.С. Государство в ценностном измерении / Ин-т государства и права РАН. – М.: НОРМА, 1998. – 45 с.
68. Сандевуар П. Введение в право. – М.: Интратэк-Р, 1994. – 326 с.
69. Беккария Ч. О преступлениях и наказаниях. / Биогр. очерк и пер. М.М. Исаева. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1939. – 464 с.
70. Жеребин В.С. Диалектика социальных противоречий при социализме и право. – М.: Высш. шк., 1986. – 143 c.
71. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 р. № 114 «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України» із змінами, внесеними Постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 1998 р., №349 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 12. – ст.449.
72. Ведяхин В.М., Баландин В.Н., Павлушина А.А. Принципы юридического процесса / Волжский ун-т им. В.Н.Татищева / В.М. Ведяхин (ред.). – Тольятти: ВУиТ, 2001. – 151 с.
73. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26.04.2002 р. «Про судову практику в справах про необхідну оборону» / http:www.rada.gov.ua.
74. Курляндский В.И. Уголовная ответственность и меры общественного воздействия. – М.: Юрид. лит., 1965. – 142 с.
75. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року. / Бойко А.М., Брич Л.П., Грищук В.К. та ін.; За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон: А.С.К., 2002. – 1102 с.
76. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву: Теоретические проблемы. – М.: Изд-во Московского государственного университета, 1981 – 240 с.
77. Фаткуллин Ф.Н. Проблемы теории государства и права: Курс лекций. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1987. – 334 с.
78. Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. Особенная часть / под ред. В.Д. Меньшагина, В.М. Чхиквадзе. Т. 2. – М.; Госюриздат, 1959. – 811 с.
79. Тишкевич И.С. Право граждан на задержание преступника. – Минск: Изд-во БелГу, 1974. – 112 с.
80. Бородин С.В. Квалификация убийства по действующему законодательству. – М.: Юрид. лит., 1966. – 252 с.
81. Шавгулидзе Т.Г. Необходимая оборона. – Тбилиси: Мецниереба, 1966. – 158 с.
82. Лазарев В.В. Социально-психологические аспекты применения права. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1982. – 144 с.
83. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку» / «Урядовий кур’єр» від 15 липня 1999 р. – №130-131.
84. Оборотов Ю.П. Основные вопросы теории правовой активности личности социалистического общества. Автореф. Дис. канд. юрид. наук. Специальность 12.00.01 – Теория и история государства и права; история политических и правовых учений / Киевский государственный университет им. Т. Г. Шевченко. – К., 1979. – 24 с.
85. Побегайло Э.Ф., Ревин В.П. Правомерность действий сотрудников органов внутренних дел и граждан при необходимой обороне и задержании преступника. – Брянск: Торн-Т, 1998. – 54 с.
86. Ребане И. Обстоятельства, исключающие общественно-опасные деяния // Советское уголовное право. Общее учение о преступлении. – Тарту, 1983. – ч.3. – 140 с.
87. Вікторов Б.А. Цель и мотив в тяжких преступлениях. – М.: Госюриздат, 1963. – 83 с.
88. Тарарухин С.А. Установление мотива и квалификация преступления. – К.: Вища школа, Изд-во при КГУ, 1977. – 151 с.
89. Бажанов М.И., Баулин Ю.В., Борисов В.И., Гавриш С.Б., Кривоченко Л.Н. Уголовное право Украины. Общая часть: Учебник для студ. Юрид. вузов и фак. / Академия правовых наук Украины; Национальная юридическая академия им. Ярослава Мудрого. – Второе изд., перераб. и доп. – Х.: Право, 1998. – 397 с.
90. Халиков К. Необходимая оборона по советскому уголовному праву: автореф. дис. канд. юрид. наук. – Алма-Ата.: Изд-во Алма-Атинск. ун-та, 1969. – 20 с.
91. Баулин Ю.В. Условия правомерности задержания преступника непосредственно после совершения посягательства. // Радянське право. – 1979. – №12. – С.36-39.
92. Шавгулидзе Т.Г. Право граждан на задержание преступника следует регламентировать законом. // Советская юстиция. – 1966. – №2. – С.10.
93. Тишкевич И.С. Условия и пределы необходимой обороны. – М.: Юрид. лит., 1969. – 191 с.
94. Володарський В. Проблемні питання необхідної оборони // Право України, 1998, № 11. – С.118-122.
95. Кони А.Ф. О праве необходимой обороны. – М.: Юрист, 1986. – 145 с.
96. Уголовное право России. Общая часть / А.В. Наумов, С.И. Никулин, А.И. Рарога. – М.: Институт международного права и экономики., 1997. – 320 с.
97. Департамент інформаційних технологій МВС України. Експрес-інформаційна довідка про стан злочинності в Україні. – К.: ДІТ МВС, 2004. – 844 с.
98. Лопушанский В.А. Теоретические проблеми предупреждения правонарушений несовершеннолетних. – К.; Наук. думка, 1977. – 327 с.
99. Оксамытный В.Р. Правомерное поведение личности. – К.: Наук. думка, 1985. – 176 с.
100. Советское уголовное право. Особенная часть. / Н.В. Васильев, М.А. Гельфер, П.И. Гришаев и др.; Под ред. П.И. Гришаева, Б.В. Здравомыслова. – М.: Юрид. лит., 1988. – 606 с.
101. Уголовное право. Общая часть: Учебник / Н.И. Ветров, Р.Л. Габдрахманов, В.И. Динека и др.; Отв. ред. Н.И. Ветров, Ю.И. Ляпунов. – М.: Новый Юрист, 1997. – 592 с.
102. Уголовное право. Общая часть: Учеб. для вузов. / Авт. колл.: М.И. Ковалев, И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова и др.; Под ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамовой. – М.: ИНФРА-М – НОРМА, 1998. – 516 с.
103. Берестовой Н.П. Право граждан на необходимую оборону. – Л.: Ленингр. орг. О-ва «Знание» РСФСР, 1986. – 13 с.
104. Михайленко П.П., Гельфанд И.А. Вопросы предупреждения преступлений органами милиции / Под ред. И.Д. Бондаренко ; М-во охраны обществен. порядка УССР. – К.: Вищ. шк., 1963. – 91 с.
105. Овезов Н.А. К вопросу об обстоятельствах, устраняющих общественную опасность и противоправность деяния в советском уголовном праве. Отв. ред. д-р юрид. наук, проф. М.П. Карпушин. – Ашхабад: «Ылым», 1972. – 103 с.
106. Блувштейн Ю.Д., Зырин М.И., Романов В.В. Профилактика преступлений. – Минск: Университетское изд-во, 1986. – 286 с.
107. Шаргородский М.Д. Вопросы общей части уголовного права. (Законодательство и судебная практика). – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1955. – 256 с.
108. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / Андрусів Г.В., Андрушко П.П., Беньківський В.О. та ін.; За ред. П.С. Матишевського та ін.; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – 2-е вид. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 506 с.
109. Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В., Дудоров О.О., Клименко В.А. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / Національна академія внутрішніх справ України; Київський ін-т внутрішніх справ; Міжнародний ін-т лінгвістики і права; Академія державної податкової служби України / Я.Ю. Кондратьєв (ред.). – К.: Правові джерела, 2002. – 432 с.
110. Уголовно–процессуальный кодекс Российской Федерации (официальный текст с изменениями и дополнениями на 1 октября 2002 г.). Постатейный науч.-практ. коммент. коллектива ученых-правоведов / А.Т. Гаврилова (общ.ред.), В.И. Радченко (коммент.) – М.: Агентство (ЗАО) «Библиотечка «Российской газеты», 2002. – 623 с.
111. Уголовное право. Общая часть. / Под ред. М.И. Бажанова. – Х.: КОНСУМ, 1998. – 420 с.
112. Петрухин И.Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе / Отв. ред. И.Б. Михайловская ; Академия наук СССР. Институт государства и права. – М.: Наука, 1989. – 254 с.
113. Мариупольский Л. Некоторые правовые вопросы института личного задержания // Труды Высшей школы МВД СССР. Выпуск 3. – М., 1958. –С.77-101.
114. Стремовский В.А. Участники предварительного следствия в советском уголовном процессе / Отв. ред. В.Е. Чугунов; Ростовский-на-Дону государственный университет. – Ростов: Изд-во Рост. ун-та, 1966. – 260 с.
115. Галкин И.С., Кочетов В.Г. Процессуальное положение подозреваемых. – М.: Юрид. лит., 1968. – 63 с.
116. Шатило К.Д. Процессуальные основания и порядок задержания лиц, подозреваемых в совершении преступления. // Вопросы криминалистики. – 1963. – №8,9. – С.87-106.
117. Бекешко С.П., Матвиенко Е.А.. Подозреваемый в советском уголовном процессе. – Минск.: Вышейш. Школа, 1969. – 128 с.
118. Морозов В.С. Обеспечение законности в деятельности милиции по задержанию подозреваемых в совершении преступления // Республ. межвузовская научная конференция. (тезисы докл.). – Львов, 1967. – 290 с.
119. Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду» // Відомості Верховної Ради. – 1995. – №1. – ст.1.
120. Кони А.Ф. На жизненном пути // Собр.соч. – Т.4. – М.: Госполитиздат, 1967. – 1024 с.
121. Гельфанд И.А., Куц Н.Т. Необходимая оборона по советскому уголовному праву: Учеб. пособие / Отв. ред. П.П. Михайленко; Высшая школа МВД УССР. – Киев, 1962. – 46 с.
122. Руководящие принципы в области предупреждения преступности и уголовного правосудия в контексте развития и нового международного экономического порядка. – Раздел С. – статья 28. – резолюция 36/1 А. – Приложение: Опубликовано Департаментом общественной информации ООН. / http://www.un.org/.
123. Побегайло Э.Ф., Ревин В.П. Необходимая оборона и задержание преступника в деятельности органов внутренних дел: Учеб. пособ. – М.: Академия МВД СССР, 1987. – 53 с.
124. Короткий Н.Н. Задержание лица, подозреваемого в совершении преступления. – К.: РИО МВД УССР, 1987. – 48 с.
125. Зуев В.Л. Необходимая оборона и крайняя необходимость. Вопросы квалификации и судебно-следственной практики: (На основе нового УК РФ). – М.: Кросна-Лекс, 1996. – 96 с.
126. Коржанський М.І. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. – К.: Атіка, 2001. – 432 с.
127. Шумилин С.Ф. Причинение вреда при задержании лица, совершившего преступление. // Следователь. – 1998. – №6. – С.24-26.
128. Петрухин И.Л. Человек и власть :В сфере борьбы с преступностью. – М.: Юрист, 1999. – 392 с.
129. Статут патрульно постової служби міліції. – К.: МВС України, 1995. – 228 с.
130. Камзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності . Монографія / За заг. Ред. проф. О.М. Бандурки. – Х., Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 336 с.
131. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан / Ин-т адвокатуры при Киев. нац. ун-те им. Т. Шевченко; Ред. В.С. Ковальский. – К.: Юринком Интер, 1999. – 445 с.
132. Кримінальний процес України. Підруч. для студентів юрид. спец. вищ. закл. освіти / Грошевий Ю.М., Мірошниченко Т.М., Хоматов Ю.В. та ін.; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. Акад. прав. наук України; За ред. Ю.М. Грошевого, В.М. Хотенця. – Х.: Право, 2000. – 494 с.
133. Михеєнко М.М. Кримінальний процес України: Підруч. для юрид. вузів і фак. / Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П.; Голов. ред. С.В. Головко. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 533 с.
134. Шкарупа В.К., Гулина С.Н. Уголовный процесс Украины: Учебное пособие в схемах (для подготовки к сдаче выпускных экзаменов). / Донец. ин-т внутр. дел МВД Украины. – Донецк, 1998. – 129 с.
135. Советский уголовный процесс. Учебник для специальных средних учебных заведений МВД СССР / Б.Т. Безлепкин, Ю.Н. Белозеров, В.К. Бобров и др.; Под ред. В.П. Божьева. – М.: Юрид. лит., 1990. – 432 с.
136. Тертышник В.М. Уголовный процесс. – Х.: РИФ «АРСИС, ЛТД», 1997. – 527 с.
137. Гулина С.Н., Чернышов В.Н., Шаповалова Л.И. Дознание в органах внутренних дел: Учебное пособие. – Донецк: Донецкий институт МВД Украины при ДонГУ, 2000. – 189 с.
138. Кримінально-процесуальне право України. Підручник. – 4-е вид., допов. і перероб. – К.: А.С.К., 2003. – 1119 с.
139. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела / НИИ изучения проблем преступности Академии правовых наук Украины. – Х.: КримАрт, 1998. – 340 с.
140. Зеленецкий В.С., Куркин Н.В. Обеспечение безопасности субъектов уголовного процесса. – Х.: КримАрт, 2000. – 404 с.
141. Слінько С.В. Проблеми правового статусу суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності: Монографія. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 282 с.
142. Дубинский А.Я. Исполнение процессуальных решений следователя: Правовые и организационные проблемы. – К.: Наук. думка, 1984. – 182 с.
143. Милюков С.Ф. Обстоятельства, исключающие общественную опасность деяния / Санкт-Петербург. ин-т внешнеэкон. связей, экономики и права. О-во «Знание» Санкт-Петербурга и Ленингр. обл. – Спб., 1998. – 51 с.
144. Рішення Верховного Суду України, 2001 р. Судова колегія в Кримінальних справах. Ухвала від 29.08.2000. // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №2. – С.45-46.
145. Советское уголовное право. Часть общая. / П.И. Гришаев, Б.В. Здравомыслов, С.Г. Келина и др.; Под ред. Б.В. Здравомыслова и др.; Всесоюз. юридич. зочный ин-т. – М.: Юрид. лит., 1964. – 432 с.
146. Милюков С.Ф. Российское уголовное законодательство. Опыт критического анализа: Монография. – СПб.: Санкт-Петербургский институт внешнеэкономических связей, экономики и права; Знание, 2000. – 279 с.
147. Советское уголовное право. Часть общая. / С.П. Бузынова, Н.В. Васильев, М.А. Гельфер и др.; Под ред. П.И. Гришаева, Б.В. Здравомыслова; Всесоюз. юридич. заоч. ин-т. – М.: Юрид. лит., 1982. – 440 с.
148. Кузнецов А.В. Уголовное право и личность. – М.: Юрид. лит, 1977. – 168 с.
149. Негодченко О.В. Організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини: Монографія. – Д.: Вид-во Дніп. нац. ун-ту, 2003. – 448 с.
150. Державна программа боротьби із злочинністю // Голос України. – 1993. – 30 липня.
151. Указ Президента України від 25 грудня 2000 р. «Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки» // Офіційний вісник України. – 2000. – № 52. – Ст.2258.
152. Указ Президента України від 6 лютого 2003 року «Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією» // Офіційний вісник України . – 2003. – №6. – Ст.228.
153. Брайнин Я.М. Основні питання загального вчення про склад злочину. – К. Вид-во Київського університету, 1964. – 190 с.
154. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. – Изд-во Ростовского гос. ун-та, 1977. – 115 с.
155. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України. Статті, доповіді, рецензії: У 3 т. / Упоряд.: В.П. Михайленко, П.А. Воробей; Відп. ред. М.Й. Коржанський. – К.: Генеза, 1999. – 942 с.
156. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. – М.: Юристъ, 1997. – 410 с.
157. Европейская конвенция прав человека // Основные документы ООН, Документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе и Документы Совета Европы о правах человека. – Варшава: Изд-