Курас Артем Іванович. Політика безпеки в умовах євроінтеграції України

Короткий опис

Курас Артем Іванович. Політика безпеки в умовах євроінтеграції України.- Дисертація канд. політ. наук: 23.00.02, НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. - Київ, 2015.- 200 с.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

КУРАС Артем Іванович

УДК 321.01: 351.861

ПОЛІТИКА БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
Солдатенко Валерій Федорович

Київ – 2015

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ 13
1.1 Еволюція наукових підходів до аналізу феномена безпеки: від етатистського до гуманістичного 13
1.2. Взаємозв’язок видів безпеки. Визначення поняття політики безпеки 38
Висновки до Розділу 1 55
РОЗДІЛ 2. ЄВРОПЕЙСЬКА ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ 56
2.1. Геополітичний контекст об’єднавчих процесів на Європейському континенті 56
2.2. Зміст безпекового виміру європейської інтеграції 71
2.3. Заходи та інструменти політики безпеки Євросоюзу 99
Висновки до Розділу 2 106
РОЗДІЛ 3. ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ 107
3.1. Нормативно-правова основа політики безпеки 107
3. 2. Інституційне забезпечення політики безпеки 123
3. 3. Євроінтеграційний процес в Україні: етапи та особливості 141
Висновки до Розділу 3 166
ВИСНОВКИ 167
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 172

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Безпека є однією з ключових потреб нормальної життєдіяльності людини, соціуму, держави. Для України це стало особливо очевидним після початку збройного конфлікту окремих районах Донбасу. Мирний вихід зі складу Радянського Союзу, відмова від ядерної зброї, багатовекторна зовнішня політика, що намагалася узгодити європейські перспективи розвитку з необхідністю збереження зв’язків з пострадянськими країнами, зводили ймовірність збройного конфлікту на території України практично до нуля. При цьому зберігали свою актуальність такі глобальні виклики і загрози, як тероризм, організована злочинність, погіршення стану навколишнього природного середовища, нелегальна міграція, що дістало відображення у нормативно-правових актах, які регулювали питання національної безпеки України. Події 2014 р. засвідчили помилковість низки підходів українських фахівців до гарантування внутрішньої і зовнішньої безпеки (насамперед щодо позаблокового статусу та східного напряму інтеграції). Більше того, вони вимагають теоретичного переосмислення вітчизняними та зарубіжними дослідниками питань безпеки, суті регіональної інтеграції та підвалин сучасного світового порядку, реформування діяльності низки міжнародних організацій.
У міжнародних безпекових студіях наприкінці ХХ ст. відбулося переосмислення концепції безпеки, що призвело до зміщення уваги з держави як основного об’єкта на людину та її потреби, розширення переліку загроз, включення їх до загального контексту глобалізації, що знайшло відображення у працях Дж. Барнетта [200], Б. Бузана [202], К. Бута [198], О. Вейвера [245; 246], С. Енлоє [213], Р. Каплана [223], Дж. Тікнера [243], Р. Б. Дж. Уокера та ін.
Однак в Україні теоретичні праці, присвячені безпеці, все ще послуговуються переважно поняттям національної безпеки, що використовується в контексті політичної культури (Н. Бєлоусова [9] ), або визначення загроз (О. Хилько [175]), або в компаративному аспекті (Л. Шипілова [179]). Набагато краще суть національної безпеки розкривається через підхід до неї з точки зору міжнародної політики. Безпосередньо зовнішньополітичний вимір національної безпеки представлений у роботах О. Бодрук [11] та Л. Чекаленко [177]. Чимало досліджень присвячені безпековим процесам на Європейському континенті: еволюції (Г. Заворітня [43]), правовим засадам (М. Микієвич [99]), особливостям узгодження спільних принципів (Є. Рябоштан [155]), впливу розширення Євросоюзу (О. Семенюк [159]). Включеність України в євроінтеграційні безпекові процеси аналізується О. Гладенько [20], О. Ковальовою [55], М. Пендюрою [114], Т. Сауляк [156], І. Храбан [176]. Дещо менша увага приділяється євроатлантичній інтеграції, зокрема ролі НАТО у формуванні сучасної системи міжнародної безпеки (О. Полторацький [120]), зовнішній політиці нових держав (С. Федуняк [173]), особливостям партнерських відносин з Україною (К. Біла [10]) та перспективі її вступу в альянс (О. Палій [109]). У контексті вступу до воєнно-політичних блоків політологи практично ігнорують питання нейтралітету: якщо В. Вдовенко [14] виступає проти нейтрального статусу України, то Н. Мельник [97] обґрунтовує його переваги.
Оскільки Україна є впливовою регіональною державою, то значна увага в політологічних дослідженнях приділяється регіональному компоненту системи безпеки, зокрема Чорноморському регіону (О. Бебешко [7], С. Глебов [21], В. Шишкіна [180]) та трансрегіональній стабільності (О. Мішин [102] ). Українських дослідників також цікавить досвід реалізації політики національної безпеки в окремих країнах, зокрема в Індії (А. Кобзаренко [54]), Польщі (Я. Тимків [170] ), США (А. Луценко [86]), Франції (О. Мітрофанова [101], Є. Пивоваров [116]).
З точки зору внутрішнього виміру національної безпеки найбільш дослідженою українськими дослідниками є її інформаційна складова, зокрема методи її забезпечення (В. Конах [59], Ю. Максименко [88]), розвиток міжнародного співробітництва у цій сфері (Ю. Романчук [154]), роль у контексті європейської інтеграції (Д. Дубов [35] ) і боротьби з тероризмом (Д. Кіслов [52]), механізми реалізації в окремому регіоні (В. Козубський [58] ) або у медійному просторі (Г. Сащук [157]), управління інформаційно-психологічною безпекою держави (З. Коваль [55]).
Досить ґрунтовно досліджений політичний аспект національної безпеки. Це стосується насамперед ролі політичних партій (Б. Левик [73], В. Загривенко [44] ) і громадських об’єднань (О. Корнієвський [63]), важливості політичної ідеології (І. Миклащук [100]) та ідентичності – етнічної (О. Пучков [149], О. Картунов, В. Котигоренко, І. Кресіна [121; 167]), національної (О. Андрєєва [4]), регіональної (Т. Стародуб [166]), механізмів народовладдя (М. Паламарчук [108]), забезпечення внутрішньополітичної безпеки (О. Клітченко [53]), політичних орієнтацій населення (Ю. Каплан [51]).
Детально вітчизняними вченими проаналізовано військові аспекти національної безпеки, в тому числі з точки зору військової могутності держави (В. Смолянюк [163]), інтеграції з НАТО (В. Панасюк [111], І. Фанін [172]), загроз посилення інформаційних воєн (В. Петров [115]) тощо.
Гуманітарний зміст безпекової політики розкривається через аналіз безпеки особи в транзитивних суспільствах (В. Мельник [97]) та соціальних трансформацій (О. Дзьобань [32; 94]), концептуальних засад політики гуманітарної безпеки (С. Зубченко [47]). Організаційно-правові чинники національної безпеки розглянуті у роботах В. Ліпкана [77-79] та Г. Ситника [162]. Суть екологічної безпеки розкривається у працях О. Васюти [13] та С. Крутько [148]. До фокусу уваги українських дослідників також потрапили антитерористична діяльність (Ю. Марченко [95], В. Антипенко [2]), енергетична політика (Є. Єько [42]), економічна безпека (У. Щурко [183]), нелегальна міграція (А. Платонов [119]) тощо. Окремі аспекти проблеми безпеки висвітлені у працях І. Алєксєєнко [3], М. Розумного [152], В. Солдатенка [165], О. Стойко [167]. Однак більшість дослідників виходить з концепції національної безпеки, в якій провідну роль відіграє держава. Реконцептуалізація політики безпеки з перенесенням акценту на пріоритет безпеки людини, що відбулася наприкінці ХХ ст., поки що не знайшла відображення у працях вітчизняних дослідників. Це й зумовило актуальність даного дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планової теми відділу теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України «Тенденції розвитку політико-ідеологічного процесу в українському суспільстві в умовах модернізації» (0112U000927).
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є комплексний політологічний аналіз державної політики України у галузі безпеки в умовах європейської інтеграції.
З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:
– запропонувати новий підхід до осмислення політики безпеки на основі реконцептуалізації та гуманістичного розуміння;
– з’ясувати відповідність європейської безпекової політики геополітичним реаліям та очікуванням громадян;
– встановити особливості здійснення політики запобігання поширенню ядерної зброї на сучасному етапі;
– з’ясувати основні особливості європейських підходів до реалізації політики безпеки, їх вплив на регіональну та міжнародну безпеку;
– розкрити роль громадянського суспільства у запобіганні та протидії новим глобальним загрозам невоєнного характеру;
– визначити основні чинники та засоби інституційного забезпечення політики безпеки в Україні в умовах євроінтеграції;
– окреслити перспективи політологічних безпекових студій;
– сформулювати пропозиції щодо вдосконалеггя вітчизняного законодавства у галузі забезпечення політики безпеки.
Об’єктом дослідження є державна політика в галузі безпеки.
Предметом дослідження є політика безпеки в умовах європейської інтеграції України.
Методи дослідження. Дослідження ґрунтується на принципах діалектики, об’єктивності, історизму, що дало змогу ґрунтовно осмислити об’єкт дослідження, врахувати багатоаспектність проблем у галузі політики безпеки, уникнути тенденційності й упередженості, розкрити еволюцію політики безпеки як складного і суперечливого політичного процесу.
Системний метод було застосовано в тлумаченні політики безпеки як невід’ємного елемента політики держав, міжнародних організацій та наднаціональних утворень щодо людини, громадянина та людства загалом. Історичний метод дав змогу відстежити еволюцію наукових підходів до розуміння взаємозв’язку між гарантуванням безпеки та концепцією правової держави. Структурно-функціональний метод було використано для аналізу безпекової політики Євросоюзу та визначення її ролі у внутрішній та зовнішній діяльності ЄС. Діалектичний метод уможливив виявлення суперечностей між інтересами держави (національна безпека) та індивідів (людська безпека) щодо гарантування безпеки та визначення особливостей трансформації суверенітету держави під впливом глобалізації і формування наднаціональних організацій. З’ясування регіональних особливостей безпекових студій, встановлення відповідності між європейським та українським баченням політики безпеки стало можливим завдяки використанню порівняльного методу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні нового підходу до розуміння політики безпеки та концептуалізації її особливостей і ролі в умовах європейської інтеграції України.
Вперше:
– дано авторське визначення поняття «політика безпеки». Це сукупність організаційних, політико-правових, економічних, соціальних, інформаційних заходів та відповідної інституційної системи для їх реалізації, спрямованих на всебічне гарантування безпеки людини на території держави. В її основі лежать повага і дотримання прав людини і громадянина, створення сприятливого середовища для розвитку як індивіда, так і суспільства, протидії регіональним і глобальним загрозам;
– встановлено невідповідність політки Східного партнерства Євросоюзу сучасним геополітичним реаліям та потребам громадян європейських країн. Розроблена у 2008 р., вона зафіксувала відсутність єдиного бачення з боку держав-членів шляхів подальшого розвитку Союзу. Це негативно позначилося на його спроможності проводити активну політику безпеки щодо нових держав-сусідів, призвело до втручання Російської Федерації у внутрішню політику пострадянських країн. Поглиблення інтеграції в рамках ЄС та політика, спрямована на більшу включеність у цей процес країн пострадянського простору, сприятимуть зміцненню безпеки як на Європейському континенті, так і в світі;
– доведено, що загроза активізації гонки ядерних озброєнь, збільшення кількості країн, які нею володіють, і непередбачуваність їх політики вимагають розробки нових механізмів, окрім гарантій безпеки та військової допомоги для країн, що відмовилися чи відмовляться від ядерної зброї. Це може включати спрощений порядок набуття членства у міжнародних та регіональних організаціях, що дають можливість скористатися перевагами глобалізації.
Удосконалено:
– розуміння особливостей інституційного забезпечення політики безпеки з огляду на її гуманістичний характер та сучасні загрози, з якими стикаються суспільство та держава. Інституційне забезпечення політики безпеки вимагає узгодженості, скоординованості у діяльності органів публічної влади та громадян, спрямованих на раннє попередження появи можливих загроз та моніторинг потенційно небезпечних явищ, вироблення спільного стратегічного бачення шляхів державотворення та розробки довгострокових стратегій підвищення рівня обізнаності громадян щодо поведінки у кризових ситуаціях (природних, техногенних, соціальних тощо). Такий підхід до політики безпеки покладає додаткові зобов’язання не лише на державу, а й громадян, зокрема щодо активної участі у вирішенні як місцевих, так і загальнонаціональних проблем, поліпшення соціального капіталу тощо;
– тлумачення особливостей підходів Євросоюзу до розуміння безпеки, що полягають у: 1) європеїзації – визнанні того факту, що ЄС дедалі більше сприймається як окремий об’єкт безпеки. ЄС сам став основним об’єктом в інституційному дискурсі безпеки; 2) індивідуалізації – індивіди набувають набагато більшого значення як об’єкт безпеки в європейському безпековому дискурсі;
– наукові підходи до запобігання та протидії новим глобальним загрозам, що мають переважно невоєнний характер (міграції, кліматичні зміни, розмивання державного суверенітету, погіршення стану навколишнього середовища тощо). Ці підходи засновані на максимальному використанні соціального капіталу та потенціалу громадянського суспільства для розвитку демократичних інститутів та нематеріальних (інформаційних, освітніх, культурних, науково-технічних) можливостей у зміцненні системи безпеки;
– оцінки перспектив розвитку безпекової політики Євросоюзу, що матиме позитивний вплив на країни регіону: підтримка незалежності й непорушності кордонів країн-членів, насамперед у політичному та економічному вимірах, зміцнення обороноздатності країн-членів, пріоритет індивідуальної охорони громадян ЄС та людства загалом від загроз життю та здоров’ю перед втратою чи погіршенням матеріальних і нематеріальних благ; координація зусиль щодо сприяння сталому розвитку країн-членів; активізація зусиль щодо зміцнення системи безпеки ЄС;
– зміст сучасних безпекових студій, які виявилися неготовими до швидкого вироблення стратегії протидії загрозі використання ядерної зброї в умовах відсутності надійних міжнародних гарантій для країн, що добровільно від неї відмовилися. Вітчизняні фахівці, виходячи із складної ситуації, в якій опинилася Україна, можуть першими сформулювати нову концепцію безпеки, яка б одночасно враховувала ядерну загрозу, що визначала розвиток досліджень у ХХ ст., та нові глобальні виклики, що формують порядок денний у ХХІ ст.;
– тлумачення відмінностей українського законодавства щодо політики безпеки (на першому плані – інтереси держави) від загальносвітових тенденцій у правовому регулюванні цієї сфери (пріоритет людини та її інтересів, гуманістичне розуміння безпеки).
Набули подальшого розвитку:
– обґрунтування взаємозв’язку між домінуванням державно орієнтованого підходу до політики безпеки та зміцненням недемократичних режимів, здатних пожертвувати безпекою своїх громадян заради задоволення амбіцій влади;
– положення про необхідність зміцнення Спільної зовнішньої і оборонної політики Євросоюзу з метою оснащення ЄС адекватними військовими інструментами. Єдність зовнішньополітичних позицій держав-членів з ключових питань безпеки запобігатиме конфліктним ситуаціям, сприятиме їх швидкому врегулюванню, оскільки мінімізує можливості маніпулювання інтересами окремих держав-членів з боку третіх країн;
– пропозиції щодо прийняття оновленої Стратегії національної безпеки, яка б враховувала не тільки проєвропейську орієнтацію зовнішньої політики України, законодавчо закріплену в 2014 р., гуманістичне розуміння політики безпеки, а й нові геополітичні реалії, що можуть радикально змінити баланс сил у світі.
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання висновків дисертації для подальшої розробки концептуальних документів та нормативно-правових актів, спрямованих на утвердження гуманістичних засад та європейських цінностей, на підвищення рівня безпеки у країні, регіоні та світі. Результати та висновки дослідження можуть бути використані для підготовки практичних рекомендацій органам державної влади та органам місцевого самоврядування при розробці заходів щодо запобігання загрозам безпеці людині та держави, а також у викладанні у вищих навчальних закладах курсів з теорії політики, правової та прикладної політології, конституційного, міжнародного, європейського права.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження представлені автором на міжнародних, всеукраїнських, регіональних науково-практичних конференціях: ІІ Курасівських читаннях «Етнополітична ситуація в Україні: питання теорії і практики» (Київ, 3 жовтня 2006 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток еллінізму в Україні у XVIII-XXI ст.» (Маріуполь 21-23 травня 2007 р.; тези опубліковано); ІІІ Курасівських читаннях «Влада і суспільство в сучасній Україні: механізми взаємодії» (Київ, 4 жовтня 2007 р.); міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених «Українська державність: історія і сучасність» (Маріуполь, 30 листопада 2007 р.); науково-практичному круглому столі «Політична система і політичні ризики в сучасній Україні» (Київ, 8 липня 2008 р.); V Курасівських читаннях «Політичний простір України: регіональні виміри» (Київ, 6 жовтня 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Новітні технології, обладнання, безпека та якість харчових продуктів: сьогодення та перспективи» (Київ, 27-28 вересня 2010 р.; тези опубліковано); VI Курасівських читаннях «Виборча система в Україні: теоретичні виміри та суспільні реалії» (Київ, 7 жовтня 2010 р.); 77-й всеукраїнській науковій конференції молодих учених, аспірантів і студентів Національного університету харчових технологій (Київ, 11-12 квітня 2011 р.; тези опубліковано); VII Курасівських читаннях «Політична модернізація в Україні: перспективи та ризики» (Київ, 4 жовтня 2011 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Наука та освіта в сучасному університеті в контексті міжнародного співробітництва» (Маріуполь, 23-25 травня 2011 р.; тези опубліковано); VIII Курасівських читаннях «Політичний режим у сучасній Україні» (Київ, 4 жовтня 2012 р.); ІХ Курасівських читаннях «Влада, суспільство, громадянин: зустріч інтересів у політичному полі» (Київ, 3 жовтня 2013 р.); міжнародній науковій конференції «Третя хвиля» демократизації на теренах Євразії: досвід новітньої історії та виклики сучасності» (Київ, 20 березня 2014 р.).
Публікації. Основні положення і результати дисертаційної роботи висвітлено в п’ятнадцяти наукових публікаціях, з них дев’ять – статті, опубліковані у фахових виданнях України з політичних наук, одна – у зарубіжному науковому виданні та чотири тези виступів на наукових конференціях.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (250 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 200 сторінок, з них список використаних джерел становить 30 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

1. Політика безпеки – це сукупність організаційних, політико-правових, економічних, соціальних, інформаційних заходів та відповідної інституційної системи для їх реалізації, спрямованих на всебічне гарантування безпеки людини як на національному, так і на міжнародному рівні. В її основі – пріоритет прав і свобод людини і громадянина, створення сприятливого середовища для розвитку як індивіда, так і суспільства загалом, протидія регіональним і глобальним загрозам.
Збільшення кількості та урізноманітнення загроз, з якими стикаються сучасне суспільство і держава, вимагає активнішого використання політичних та економічних, а не силових інструментів для запобігання та врегулювання конфліктних ситуацій, що загрожують безпеці. Така політика безпеки передбачає широке використання як позитивних, так і негативних стимулів, які формують безпечні форми поведінки усіх учасників політичного процесу.
2. Ініціатива Східного партнерства 2008 р., що стала логічним доповненням Європейської політики сусідства, започаткованої 2003 р., стала компромісом між бажанням ЄС розширити сферу безпеки на Європейському континенті та наявними у нього можливостями для його реалізації. Це стосувалося насамперед відсутності одностайності серед держав-членів щодо політики у цій сфері та відповідних матеріальних і фінансових ресурсів. Крім того, ці документи зафіксували небажання ЄС активно втручатися у сферу геополітичних інтересів Російської Федерації, що претендувала на збереження домінування над пострадянськими країнами.
У зв’язку зі зміною балансу сил у регіоні очевидною є потреба розробки нових програмних документів Євросоюзу щодо його східної політики, які повинні передбачати поглиблення ступеня інтеграції в рамках ЄС та більшу включеність у цей процес пострадянських країн, що сприятиме зміцненню безпеки у світі.
3. Україна під гарантії безпеки трьох із шести ядерних держав відмовилася від ядерної зброї у 1994 році. У цей же час ЄС почав укладати перші угоди про асоціацію з країнами Східної Європи. Нині кількість держав, що володіють ядерною зброєю, зросла до дев’яти, що з урахуванням непередбачуваності їх політики вимагає розробки нових механізмів, окрім гарантій безпеки та військової допомоги для країн, що відмовилися чи відмовляться від ядерної зброї. Це може включати спрощений порядок набуття членства у міжнародних та регіональних організаціях, що дають можливість скористатися перевагами глобалізації. При збереженні свого ядерного потенціалу Білорусь, Казахстан і Україна викликали б більший інтерес з боку міжнародного співтовариства, яке б доклало зусиль для зміцнення демократичних інститутів у цих країнах.
4. Інституційне забезпечення політики безпеки вимагає узгодженості, скоординованості у діяльності органів публічної влади та громадян, спрямованих на раннє попередження появи можливих загроз та моніторинг потенційно небезпечних явищ, вироблення спільного стратегічного бачення шляхів державотворення та розробки довгострокових стратегій підвищення рівня обізнаності громадян щодо поведінки у кризових ситуаціях (природних, техногенних, соціальних тощо). Такий підхід до політики безпеки покладає додаткові зобов’язання не лише на державу, а й громадян, зокрема щодо активної участі у вирішенні як місцевих, так і загальнонаціональних проблем, поліпшення соціального капіталу тощо.
5. У контексті європейського вектора зовнішньої політики найважливішими особливостями підходу Євросоюзу до розуміння політики безпеки є: 1) європеїзація – визнання того факту, що ЄС дедалі більше сприймається як окремий об’єкт безпеки. ЄС сам став основним об’єктом в інституційному дискурсі безпеки; 2) індивідуалізація – індивіди набувають набагато більшого значення як об’єкт безпеки в європейському безпековому дискурсі. Ця тенденція стосується громадян як Євросоюзу, так і країн за його межами.
Оскільки ЄС розглядає порушення прав людини як основну причину збройних конфліктів, міграцій, транснаціональної злочинності та міжнародного тероризму, то індивідуальна безпека в третіх країнах розглядається як передумова міжнародної та європейської безпеки.
6. Європейська політика уже не зосереджується виключно на питаннях співробітництва держав для ефективнішої реалізації національних безпекових інтересів. Формується постмодерне розуміння політики безпеки, що не виходить лише з традиційного принципу національного суверенітету і пріоритету національних інтересів, а акцентує увагу на підтриманні інтеграційних процесів, посиленні здатності наднаціональної організації діяти ефективно і просувати спільні цінності на світовій арені.
Європейська політика безпеки є ключовим елементом постмодерної європейської ідентичності. Основоположними принципами європейського безпекового підходу є поглиблення і розширення ЄС, поширення ліберальних цінностей та стабільного розвитку, підтримка міжнародного співробітництва та мультилатералізму. Він доповнюється прагненням створити умови для структурної стабільності в регіоні та світі, що передбачає економічний розвиток, соціальну справедливість та екологічну стабільність.
7. Сучасні загрози безпеці мають глобальний та невоєнний характер, (міграції, кліматичні зміни, розмивання державного суверенітету, погіршення стану навколишнього середовища тощо), що вимагає максимального використання соціального капіталу суспільства та потенціалу громадянського суспільства для утвердження демократичних принципів і розвитку нематеріальних (інформаційних, освітніх, культурних, науково-технічних) можливостей зміцнення системи безпеки.
Для безпеки держави важливу роль відіграє стабільність внутрішньополітичного розвитку країни, прогнозованість інститутів центральної та місцевої влади. В останні роки політичні сили України не можуть досягти консенсусу щодо внутрішньо- та зовнішньополітичного розвитку країни, що спричиняє політичні кризи та зниження ефективності політики безпеки.
8. Події 2014 року в Україні засвідчили, що політика безпеки ЄС не здатна швидко адаптуватися до нових умов та враховувати нові загрози, а тому вимагає подальшого вдосконалення. Нова політика безпеки Об’єднаної Європи повинна передбачати підтримку незалежності й непорушності кордонів країн-членів, зміцнення їх обороноздатності; пріоритет індивідуальної охорони громадян ЄС та людства загалом від загроз життю та здоров’ю перед втратою чи погіршенням матеріальних і нематеріальних благ; координацію зусиль щодо сприяння сталому і збалансованому розвитку держав-членів; активізацію зусиль щодо зміцнення системи безпеки ЄС.
9. Вітчизняні фахівці з безпекових студій, виходячи із складної ситуації, в якій опинилася Україна, та маючи ґрунтовні напрацювання в галузі наукового осмислення сучасних параметрів політики безпеки, можуть першими сформулювати нову концепцію політики безпеки, яка б одночасно враховувала оновлену ядерну загрозу, що визначила розвиток наукових досліджень у ХХ ст., та нові глобальні виклики, що формують порядок денний у ХХІ ст.
10. Українське законодавство щодо національної безпеки закріпило пріоритет людини, її прав та інтересів у вирішенні питань у цій сфері, що відображає глобальну тенденцію до гуманістичного розуміння політики безпеки. Однак коли йдеться про реальні загрози та інструменти протидії їм, то на перший план виходять інтереси держави. Проте можна стверджувати певний прогрес у переході до гуманістичного розуміння політики безпеки.
Слід прийняти оновлену Стратегію національної безпеки, яка враховувала б не тільки проєвропейську орієнтацію зовнішньої політики України, гуманістичне розуміння політики безпеки, а й нові геополітичні реалії, що можуть радикально змінити баланс сил у світі.
11. Потенційні спроби дестабілізації ситуації на Європейському континенті не вписуються у концепцію традиційної колективної оборони, орієнтованої на пряме воєнне втручання з боку держави, що створює загрозу сповільненої реакції на прояви так званої «гібридної війни». Тому необхідно зміцнити Спільну зовнішню і оборонну політику Євросоюзу для посилення його воєнної складової. Єдність зовнішньополітичних позицій держав-членів з ключових питань політики безпеки сприятиме запобіганню конфліктних ситуацій або їх швидкому врегулюванню, оскільки мінімізуватиме можливості маніпулювання інтересами окремих держав-членів з боку третіх країн.