ЛІНГВОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ УКРАЇНСТВОМ У XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Короткий опис

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

на правах рукопису

ТУМАЙ НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК = 811.161.2 ,,18”

ЛІНГВОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ШЛЯХИ ЙОГО
ПОДОЛАННЯ УКРАЇНСТВОМ У ХІХ на початку ХХ ст.

10.02.01 українська мова

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Мацько Любов Іванівна
доктор філологічних наук,
професор,
академік АПН України

Київ 2006

ЗМІСТ

1. Вступ..С.3 16.
2. Розділ І. Лінгвоцид як мовна й соціальна проблема.
1.1. Націєтворча роль мови ......С.17 19.
1.2. Державотворча роль мови.........С.19 23.
1.3. Типології мовної політики....С.23 27.
1.4. Типології мовних ситуацій....С.28 35.
1.5. Характеристика асиміляційної мовної політики та її вплив на націєтворчі процеси у країнах Західної Європи (Франція, Іспанія, Швейцарія та ін.)..............................................................................С.35 43 .
3. Розділ ІІ. Стан і становище української літературної мови у ХІХ на початку ХХ століття
2.1. Явище лінгвоциду української мови та передумови його виникнення.............................................................................С.43 44.
2.2. Види лінгвоциду української літературної мови........С.44 48.
2.3. Стан української літературної мови у ХІХ на початку ХХ століття...С.48 60.
2.4. Валуєвський циркуляр 1863 року..............................................С.60 67
2.5. Емський указ Олександра ІІ від 18 (30) травня 1876 р. та його наслідки...............................................................................................С.67 79
2.6. Статус української мови на початку ХХ ст.........................С.80 85.
2.7. Освітня політика царизму..............................С.85 89.
2.8. Мовна ситуація на Західній Україні.....................С.89 98.
4. Розділ ІІІ. Шляхи боротьби за українську мову і засоби протидії лінгвоциду
3.1. Погляди науковців ХІХ століття на історію та розвиток української мови.....С.99 111.
3.2. Лінгвістичні питання на сторінках періодичних видань...С.111 125.
3.3. Роль видатних особистостей у розвитку і утвердженні української літературної мови.....С.125 143.
3.4. Значення театру у збереженні національної мови..С.143 148.
3.5. Діяльність громадських організацій та освітніх установ як протидія лінгвоциду..С.148 165.

5. Висновки......................................................................................С.166 171.
6. Список літератури та архівних джерел.С.172 191.

ВСТУП
Мова в усі часи залишалася ідентифікуючою характеристикою етносу. Вона несе в собі джерела всього сущого (,,Спочатку було слово”), й самої людини. Однак макролінгвістична проблематика (мова суспільство культура особистість), інтерес до якої досягнув свого апогею у працях Вільгельма фон Гумбольдта, Г.Штейнталя, О.Потебні та ін., у І пол. ХХ століття була витіснена на другий план досягненнями структуралізму, який обмежувався вивченням мови ,,в собі і для себе”. Та вже з кінця минулого століття дослідницька увага закономірно зміщується з вивченого уже центру на проблемну периферію і закріплюється на межі галузей наукового знання: виникають етнопсихологія, психолінгвістика, когнітивна психологія, соціолінгвістика. Соціолінгвістика це галузь мовознавства, що становить синтез соціології та лінгвістики і вивчає питання суспільного існування й суспільні умови розвитку мови.
Як зазначає шведський політолог Урс Альтерматт, ,,для європейців сьогодні важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських державах становлять ключові сфери і принципові розпізнавальні ознаки” [93. 112].
Розгортання соціолінгвістичних досліджень в Україні стало можливим лише в умовах незалежності, коли українську мову почали використовувати в різних сферах суспільного життя. Соціолінгвоукраїністика нині визначає свою наукову проблематику, концептуальні засоби та методику дослідження. Об’єктом вивчення науковців стали мовна ситуація, соціальні аспекти мовно- комунікативних процесів, світовий досвід мовного будівництва, соціодіалекти та ін.
Функціональна соціолінгвістика є пріоритетним напрямом сучасного українського мовознавства. Це відгалуження соціолінгвістики, що виникло в шістдесятих роках минулого століття, базується на цілком очевидній концептуальній засаді: умови реального функціонування мови виступають тим чинником, що формує систему мови. Попри очевидність цього факту, дослідження реального функціонування української мови, конкретної мовної діяльності в кореляції із соціокультурними аспектами буття українського етносу не набули належного розвитку у вітчизняній лінгвістиці. Тому питання історії та особливостей розвитку української літературної мови сьогодні становлять особливий інтерес у зв’язку з актуальними завданнями вироблення об’єктивної, науково виваженої концепції національної історії України загалом та концепції історії української культури і української літературної мови як найважливішого формувального складника її. На думку В.Гумбольдта, завдяки розмаїттю мов безпосередньо збагачуються наші знання про світ і примножується те, що пізнається нами в цьому світі. Учений був переконаний, що ніщо інше так не здатне наблизити до розгадки таємниць людини і характеру народів, як їхні мови [116.124]. Мова, за В.Гумбольдтом, є орган, що утворює думку. Мислення не тільки залежить від мови взагалі, а до певної міри зумовлене кожною конкретною мовою. Мови органи оригінального мислення. [116.128]
О.Потебня постійно цікавився питаннями народності і мови, взаємовідношення націй і мов, народності й особи, дво і багатомовності, майбутньою долею націй і мов (,,Думка і мова,” 1862; ,,Мова і народність,” 1895; ,,Про націоналізм,” 1905). Засуджуючи денаціоналізацію, учений стверджував, що всі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку. У рецензії на збірку ,,Народні пісні Галицької й Угорської Русі” Я.Головацького розглянув питання про право української мови на літературно- писемну форму [47. 32].
У багатьох працях торкався питань української мови Бодуен де Куртене, зокрема, стверджував, що українська мова є окремою східнослов’янською мовою (,,Кілька слів про об’єктивну та суб’єктивну самобутність України з погляду мовного племінного, національного й державного”, 1925), приділяв увагу явищам палаталізації і диспалаталізації українських приголосних (,,Два питання із вчення про ,,пом’якшення” або палаталізацію в слов’янських мовах” 1893), осудливо висловлювався щодо москофільського язичія (,,Кілька слів про порівняльну граматику індоєвропейських мов”, 1881). Учений послідовно відстоював право українського народу на вільний розвиток своєї мови й культури (,,Про з’їзд славістів і про платонічний панславізм”, 1903), на шкільництво українською мовою (,,Українське питання з позанаціональної точки зору”, 1913), підтримував прагнення галичан створити у Львові національний університет (,,Українські університети в Польській державі”, 1922). Засуджував спроби польського уряду, підтримані частиною польських учених, замінити назву ,,Україна” на ,,Мала Русь” (,,Про національне питання”,1926). Обґрунтовував давність і самобутність української мови, досліджував її історію і О.Бодянський. Учений обстоював фонетичні принципи українського правопису, нормалізацію української літературної мови на основі полтавського діалекту, відзначав милозвучність української мови.
Широкі наукові інтереси М.Грушевського зумовили його звертання до питань мови як історика, філософа та психолога. Грушевський обґрунтував зв’язок української мови з іншими індоєвропейськими мовами, обстоював концепцію неперервного історичного розвитку української мови. Самобутність української мови вчений пов’язував з особливостями висловлювання, з внутрішньою формою слова, розвивав думки О.Потебні та І.Франка про значення рідної мови в соціальній еволюції людини. У ролі важливого знаряддя культурного та державно-політичного життя українського народу вчений бачив вироблену культурну, літературну мову: ,,У наші часи нема вже старих універсальних культурних мов, кожна народність розвиває своєю рідною мовою культурну працю; весь культурний запас зберігається рідною мовою; культурна мова стає питанням життя і смерті, ,,бути чи не бути” національного існування” (,,Визволення Росії та українське питання”, 1907). М.Грушевський надавав великого значення науці рідною мовою, так само як і рідномовній школі та вищій школі. Учений вважав, що поки мова не здобуде собі місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетах та інших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні і літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі ,,нижчої, культурно неповноцінної нації” [52.36].
Як зазначає Л. Мацько, ,,мова це культурний феномен, у якому акумулюється інтелектуальний та духовний досвід народу, тому втрата її призводить до втрати національної ідентичності, щобільш загибелі нації як цілісного організму. Мова є тим чинником , що дає змогу представникам однієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні” [181. 58].
Формування, становлення і розвиток української мови, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації в добу бездержавності українського народу супроводжувалося негативним явищем, що дістало назву лінгвоцид (від лат. lingua мова, caedere знищення).
Рецидив лінгвоциду спостерігаємо і сьогодні. Звернувшись до офіційних документів, зокрема довідки Рахункової палати України ,,Про результати аналізу стану виконання комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження,” відзначаємо, що необхідні умови для всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в Україні не створені. Так, щоденний разовий тираж російськомовних газет, що виходять в Україні, становив на початок 2002 року 32,1 мільйона примірників, тоді як україномовних 18,2 мільйона. Склалася ситуація, коли на сто українців припадає 46 примірників рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні, 386 примірників або у 8,4 рази більше. У телерадіоефірі України основну частку складають комерційні телерадіокомпанії, які, на відміну від державних, не дотримуються конституційних норм щодо використання української мови, а державні телерадіокомпанії складають 3,4 відсотка від чинних телерадіокомпаній в ефірі.
Загрозлива ситуація склалася і в освіті. У 2002 2003 навчальному році в Донецькій області із 1193 загальноосвітніх закладів у 220 навчання велося українською мовою, що складає 18,4 відсотка до загальної кількості шкіл у регіоні, тоді як за даними Всеукраїнського перепису населення 2002 року в області проживає 56,9 відсотків українців. У Луганській області із 794 загальноосвітніх закладів у 214 навчання ведеться українською мовою, що складає 27 відсотків до загальної кількості шкіл у регіоні, тоді як в області проживає 58 відсотків українців. В Автономній Республіці Крим із 575 загальноосвітніх закладів лише в чотирьох навчання ведеться українською мовою, що складає 0,7 відсотка від загальної кількості шкіл у регіоні, тоді як за даними Всеукраїнського перепису населення 2002 року в Криму проживає 24, 3 відсотка українців. Встановлено, що в Автономній Республіці Крим, м.Севастополі, Донецькій, Луганській областях навчання у ПТУ здебільшого українською мовою не ведеться.
Забезпеченість студентів усіма україномовними підручниками та посібниками за напрямами підготовки та вивчення дисциплін за професійним спрямуванням становить: соціально-гуманітарний напрям 16,8 відсотка від потреби; економічний напрям 32,7 відсотка; природно-математичний напрям 16,8 відсотка; інженерно-технічний напрям 7,3 відсотка від потреби.
Проігнорувавши вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 08.09.97 №998 ,,Про затвердження Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”, абсолютна більшість міністерств не розробили власні програми щодо зазначених заходів. Отже, покликаючись на вище названий документ, відзначаємо, що протягом останніх 12 років не здійснювалася реалізація Державної програми розвитку української мови та Комплекс заходів щодо її всебічного розвитку і функціонування.
2 жовтня 2003 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову ,,Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 2010 роки” (№1546). Відповідно до розпорядження Кабміну від 23.12 2004 року №947 утворено робочу групу з підготовки пропозицій щодо удосконалення законодавства з питань видавничої справи та діяльності друкованих засобів масової інформації, до складу якої увійшли фахівці центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій. Зазначена робоча група мала розпочати роботу по підготовці проекту закону України щодо фінансової підтримки випуску друкованих видань державною мовою та встановлення відповідальності за порушення законодавства про мови. Однак на сьогоднішній день маємо такі дані: станом на 27.04 2005 в Україні зареєстровано та перереєстровано 21810 періодичних видань; виключно українською мовою в Україні всього зареєстровано 4202 друкованих ЗМІ; змішаним текстом 3303 (українською та іншими мовами). У 2004 році у межах бюджетної програми ,,Фінансова підтримка преси” Держкомтелерадіо надано фінансову підтримку лише 7 дитячим періодичним виданням на загальну суму 452,5 тис. грн.
Виконання заходів щодо реалізації Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 2010 роки, незважаючи не те, що знаходиться на контролі міністерства, не є достатнім.
Актуальність роботи полягає у потребі дослідити явище лінгвоциду, наслідки якого ще не є достатньо вивченими. Сучасне українське суспільство не знає всієї нищівної сили лінгвоциду української мови і його згубного впливу на національну культуру. Актуальною залишається потреба, дослідивши це, подолати шкідливий вплив наслідків і рецидиви залишків лінгвоциду в сучасному українському суспільстві.
Через політичну ситуацію, у якій перебувала Україна з к.XVII ХХ ст., ця проблема тривалий час не могла досліджуватися у вітчизняному мовознавстві аж до проголошення України незалежною державою. Для процесу утвердження української мови як державної актуальними є дослідження питань історії української літературної мови як наукової дисципліни, що накопичує знання про історичний мовний розвиток, розкриває його закономірності, дозволяє в кінцевому результаті глибше пізнати історичний шлях української нації. Разом з іншими науками історичного спрямування вона опинилася серед тих галузей знання, у яких існує чимало ,,білих плям”, замовчуваних персоналій, невідомих документів. Однією з таких ,,білих плям” є явище лінгвоциду, що супроводжувало історичний розвиток української мови майже чотири останні століття.
Питання історії української літературної мови досліджували історики української літературної мови, зокрема автори відповідного академічного курсу П.Плющ, В.Чапленко, Ю.Шевельов, О.Горбач, М.Жовтобрюх, П.Тимошенко, І.Білодід, П.Горецький, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Животко, П.Ковалів, В.Німчук, В.Русанівський, С.Єрмоленко, Г.Півтора, М.Степаненко та інші. Варто згадати цінні лінгвістичні студії М.Драгоманова, М.Грушевського, М.Возняка, К.Студинського, І.Франка про українську мову, про мову конкретних художніх творів та явища в українській мові. Обґрунтовували давність і самобутність української мови М.Максимович та О.Бодянський.
В останні роки, коли почалося переосмислення історичних та культурних національних процесів, в Україні з’явилися розвідки, у яких автори намагаються дати об’єктивну оцінку стану української мови (Я.Радевич-Винницький, В.Іванишин, В.Лизанчук, В.Статєєва та ін.).
За останній час зросла кількість наукових праць, статей про лінгвоцид української мови (Л.Мацько, Л.Масенко, І.Фаріон, В.Радчук, В.Христенок та ін.)
Хронологічні рамки дослідження продиктовані тим, що період кінця ХІХ початку ХХ ст. посідає важливе місце в національно-культурній, зокрема й у мовній, еволюції України і саме в цей період найбільш гостро постає мовне питання. Це зумовлювалося не тільки загальновідомою філософською тезою про важливу роль мови у житті людського суспільства, але й спеціальним статусом української мови в підросійській Україні. Як відомо, в царській Росії функціонування української мови регламентувалося офіційними заборонами. Українське слово допускалося тільки в художню літературу (та й то з певними обмеженнями). В інших сферах українська мова фактично заборонялася. Тож питання, пов’язані з існуванням і розвитком української мови в зазначений період були особливо гострими і відповідно недостатньо дослідженими, бо невизнання української мови і заборона її використання уже автоматично виключали її з офіційної лінгвістики.
Дотичними до теми дисертації є питання, які розглядалися у дослідженнях М.Грушевського ,,Про українську мову і українську школу”, С.Єфремова ,,Мартиролог українського слова”, Б.Сокола ,,Дослідження особливостей української літературної мови і лінгвістичні дискусії навколо неї в ХІХ на початку ХХ ст.”, Ю.Шереха ,,Пороги і Запоріжжя”, Л.Масенко ,,Мова і політика”, Р.Дембчевського ,,За право мови”, В.Карпової ,,З історії українського правопису в Галичині (1917 1939 рр.)” та ін.
Розглядала проблеми нормалізації української літературної мови, підвищення її культури О.Курило ,,Уваги до сучасної української літературної мови.” Звертався до історії української літературної мови О.Синявський ,,Мова творів Григорія Сковороди”, ,,Елементи Шевченкової мови, їх походження і значення”, ,,Потебня як дослідник української мови” та ін. Однак багато аспектів окресленої проблеми залишилися поза увагою дослідників. До цього часу немає окремої праці, яка б всебічно висвітлювала політику лінгвоциду і її згубні наслідки для розвитку української мови. Тому дослідження дасть змогу не лише чітко уявити соціолінгвістичну картину розвитку української мови в ХІХ на початку ХХ ст. (а відповідно культури, освіти, історії), але й сприятиме пошуку шляхів розвитку мови в майбутньому.
Ураховуючи недостатню теоретичну розробку проблеми, а також її актуальність, була визначена тема дисертаційного дослідження: ,,Лінгвоцид української мови та шляхи його подолання українством у ХІХ на початку ХХ століття.”
Об’єкт дослідження асиміляційна мовна політика царського уряду Росії щодо українства; становище і стан української мови, її проблеми у ХІХ на початку ХХ століття.
Предметом дослідження є законодавчі та підзаконні акти царського уряду з питань мовної політики і зокрема ті, що стосувалися української мови, звіти місцевих державних установ центральним і вищим органам державної влади, які характеризують процес реалізації цих законів на теренах України; громадянська позиція в мовному питанні діячів української науки і культури та українських громадських організацій.
Мета дослідження: дослідити явище лінгвоциду української мови, дати ретроспективний критичний аналіз стану української мови у ХІХ на початку ХХ ст., теоретично обґрунтувавши причини виникнення явища лінгвоциду, його вплив на розвиток української мови та шляхи боротьби з ним, до яких вдавалася інтелігенція українського народу; формувати усвідомлене ставлення громадян до націєтворчої і державотворчої ролі мови.
Відповідно до мети дослідження поставлено такі завдання:
1) дати визначення лінгвоциду та охарактеризувати його ознаки у різних наукових поглядах;
2) простудіювати наукові, науково-популярні та публіцистичні праці, у яких висвітлювалася історія розвитку української мови;
3) розглянути типології мовної політики як основного складника національної політики, що віддзеркалює її принципи, відповідає панівній у конкретному суспільстві ідеології;
4) схарактеризувати види мовних ситуацій як взаємодію соціально-комунікативних систем різних мов і системи однієї і тієї ж мови;
5) дослідити архівні матеріали, вивчити офіційні документи ХІХ початку ХХ ст., які встановлювали дискримінаційні межі функціонування української літературної мови;
6) простежити шляхи боротьби за українську мову і засоби протидії лінгвоциду, до яких вдавалася українська інтелігенція;
7) акумулювати досвід підтримки української мови у ХІХ на початку ХХ століття, що міг би позитивно впливати на утвердження української мови як державної.
Дисертація є спробою синтезувати увесь матеріал про лінгвоцид як мовну політику, спрямовану на ліквідацію мови підкореного народу та лінгвоцид української мови в означений період.
Методологічну основу дослідження складають положення філологічних та філософських наук про значення, суспільну природу мови як засобу спілкування; положення наукової теорії пізнання про взаємозв’язок мови і мислення; теоретичне положення про мовлення як знакову діяльність, пріоритетну роль мови у розвитку особистості; концептуальні положення соціолінгвістів, етнолінгвістів про роль і значення мови у формуванні нації, держави, суспільства.
Мета і завдання роботи, специфіка об’єкта дослідження і фактичного матеріалу, різноплановий характер проблеми зумовили необхідність застосування комплексної методики й часткових дослідницьких прийомів: зіставно-типологічного, контекстуально-інтерпретаційного, описового, культурно-історичного, історико-порівняльного.
Джерельною базою для дисертаційного дослідження стали матеріали ЦДІА у м. Києві, зокрема фонди, у яких представлено документи про русифікаторську політику Російської імперії:
фонди №442, №707, №293, №356, №263, №1191, №294, №335, №1680, №289, №1376, №220, №2052, №705, №323, №336, №2162 та ін.;
Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2 е. СПб, 1830. Досліджувалися наукові і публіцистичні праці визначних учених, діячів культури та окремі твори письменників ХІХ початку ХХ ст.., які розглядали питання історії та розвитку української мови; науково-лінгвістична та сучасна періодика.
Теоретичне значення дослідження полягає в науковому обґрунтуванні причин виникнення лінгвоциду як наслідку мовної асиміляційної політики у критичному аналізі, його впливу на розвиток української мови. Результати вивчення доповнюють становлення цілісної картини історії української літературної мови (ХІХ початку ХХ ст.), уносячи до неї нові знання й оцінки.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали, положення та висновки, отримані в результаті дослідження, сприятимуть розширенню і збагаченню історії української літературної мови, історичних фактів, збереженню та передачі мовного досвіду. Зібрані й узагальнені в роботі матеріали можуть бути застосовані науковцями при розробці соціолінгвістичних, історично-культурологічних, педагогічних спецкурсів, спецсемінарів з даної тематики; при створенні синтетичних праць з історіографії української лінгвістики, історії української літературної мови.
Обґрунтованість і вірогідність результатів дослідження забезпечуються використанням комплексу методів, які відповідають меті та завданням дисертації. Висновки роботи базуються на узагальнених факторах, що є результатом аналізу архівних, документальних та інших джерел.
У процесі дослідження одержано такі результати, що характеризуються елементами новизни:
унаслідок аналізу документів законодавчих і підзаконних актів царського уряду з питань мовної політики і звітів місцевих державних установ центральним і вищим органам державної влади, які показують процес лінгвоциду української мови і є науково достовірними, неспростованими свідченнями згубної політики Росії щодо українського народу, його мови й культури, зроблено висновки про критичний стан української мови ХІХ початку ХХ ст.;
проаналізовано й описано основні документи ХІХ початку ХХ ст., які стосуються мовної політики російського царизму щодо українства;
експліковано явище лінгвоциду як таке, що притаманне усім панівним державам, мета яких у результаті мовної асиміляційної політики витіснити рідну культуру поневоленого народу й насадити власну (на прикладах історії окремих європейських народів);
аргументовано особливе ставлення українства до мови, яка в ситуації національного гноблення набула функції вираження національного духу, символу батьківщини, державного національного й етнічного буття, способу утвердження політичної й культурної суверенності нації;
Особистий внесок здобувача полягає у доповненні поняття лінгвоциду, теоретичному обґрунтуванні необхідності з’ясування причин виникнення та наслідків цього явища, а також у вивченні й опису лінгвоциду як української, так і окремих європейських мов (порівняльний аспект), в опрацюванні архівних матеріалів та залучення їх у науковий обіг.
Апробація результатів дисертаційного дослідження
Основні положення дисертації було викладено у доповідях на наукових конференціях, наукових семінарах кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (2001, 2002, 2003, 2004) та Міжнародному конгресі ,,Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і в світі” (Київ, 20 21 жовтня 2005р.). Зміст і результати дослідження обговорювалися на наукових конференціях та звітних засіданнях Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2000 2004).
Результати роботи апробовано на конференціях жіночого товариства імені О.Теліги. Основні ідеї дослідження висвітлювалися у радіопередачах про українську мову у програмі ,,Жіночий погляд” (листопад грудень 2003 рік). Концепція, зміст, матеріали, результати й висновки дисертації відображені у 6 публікаціях.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційна робота виконана в рамках державної теми Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка ,,Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальноосвітніх тенденцій розвитку націєтворчих концепцій (державна реєстрація 2000Б 010)
Структура роботи визначена метою і завданнями дослідження і відображає логічну послідовність питань, які розглядалися.
Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку використаних джерел.
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано стан її вивчення, визначено мету, завдання роботи, методи дослідження, схарактеризовано джерела фактичного матеріалу, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації.
У першому розділі дисертації розглянено теоретичні питання мовного простору, лінгвосфери, націєтворчу і державотворчу роль мови та типології мовних політик і мовних ситуацій, а також досвід асиміляційної мовної політики у країнах Західної Європи.
Другий розділ дисертації присвячено стану і становищу української мови у ХІХ на початку ХХ століття на східних і західних землях України, критичному аналізу й опису заборонних і обмежувальних актів з боку Росії.
У третьому розділі висвітлено як згубні впливи лінгвоциду української мови, так і відповідні йому засоби протидії та опору культурних сил українства: відстоювання науковцями права української мови на самобутній розвиток, мовні дискусії про шляхи розвитку української мови, про правописні проблеми, про принципи і можливості унормування і кодифікації української мови, обговорювання в пресі проблем української мови, роль видатних особистостей у нормуванні української мови, значення українського театру і громадських організацій у збереженні української національної мови.
Робота завершується висновками та списком наукової літератури.
Виклад результатів дослідження здійснено за проблемно-хронологічним принципом.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Важливою умовою націє- та державотворення завжди була мова. Вона є тим чинником, що сприяє згуртуванню народу. Недаремно ж державні діячі завжди намагалися використати мову для зміцнення держави, влади.
Дисертаційне дослідження свідчить, що багатий досвід асиміляції різних народів набули свого часу всі колоніальні імперії. Франція, Іспанія, Португалія у своїх колоніальних володіннях проводили однозначно асиміляційну мовну політику. Дещо іншу політику у своїх володіннях проводили Великобританія та Бельгія, котрі допускали вживання місцевих мов, принаймні, у початковій школі та в низових ланках адміністративного керування. Цими мовами можна було видавати і деякі газети. Тому після проголошення незалежності особливо гостро постало мовне питання саме в колишніх французьких, португальських та іспанських володіннях. Майже в усіх цих країнах декларувалася потреба розвитку місцевих мов, багатьма з них справді була розроблена писемність, з’явилися деякі публікації, а з часом навіть і преса. Однак за рідкісними винятками державною мовою в колишніх колоніях, наприклад, французьких, залишається мова колонізаторів. Переважає вона і в усіх сферах суспільного життя молодих національних держав за мінімального рівня функціонування місцевих мов. Досить не тривалий період колоніального панування не призвів до масової мовної асиміляції автохтонного населення, але небезпечний прецедент було закладено. І в умовах державної незалежності домінування майже в усіх сферах мови метрополії сприяє поширенню двомовності з наступною тенденцією до переходу на одномовність.
Простежено, що зовнішня асиміляційна політика була здебільшого продовженням внутрішньої політики щодо національних меншин тієї чи іншої країни. У Франції жорстка мовна політика здійснювалася з часів Великої Французької революції, коли фактично було заборонено використання у школі та пресі мов національних меншин.
Замаскована асиміляційна політика здійснювалася частіше, коли допускався обмежений, суворо регламентований рівень розвитку мов етнічних меншин.
З особливою гостротою питання мови, національної освіти й культури постали в ХІХ та на початку ХХ століттях. Для українців ці питання завжди були актуальними. Перебуваючи протягом кількох століть у складі сусідніх іншомовних та інокультурних держав, Україна зазнала мовно-культурної експансії, головним чином з боку російського самодержавства (безконечні накази, укази, розпорядження про заборону української мови й українського друкованого слова, переселення представників корінної нації у віддалені кутки імперії й заміна їх чужорідним елементом), усе це не могло не накласти свій відбиток на психологію, поведінку й культуру українців.
Процес цілеспрямованого нищення мови нації дістав назву лінгвоцид. Вивчивши погляди науковців на явище лінгвоциду, запропоноване власне трактування цього терміна як різновиду мовної політики, в результаті якої шляхом активного цілеспрямованого втручання у внутрішню структуру мови, обмеження використання її суспільних функцій відбувається поступове зменшення і згасання комунікативної, інформаційної, пізнавальної, а відтак мислеоформлюваної функцій, що в кінцевому результаті призводить до асиміляції й денаціоналізації народу панівною нацією. Це негативне явище стало вирішальним в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ ХІХ ст. існувала реальна загроза її абсолютного зникнення. Сфери використання мови в ці періоди були максимально звужені, унаслідок чого занепадають основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмується або зовсім припиняється процес вироблення й унормування національної літературної мови.
Історія становлення української мови як національної пов’язана з великою кількістю актів, циркулярів, розпоряджень. Цензура українського друку ставала головним чинником заборони мови, літератури, культури українського народу. У дисертаційному дослідженні вивчено і проаналізовано архівні джерела, які введено у науковий обіг як новий фактологічний матеріал, що доповнює і розвиває теорію лінгвоциду як суспільного явища. (Ф. №442. Оп. №42. Спр. 364 збільшення платні лікарям російського походження по Київській губернії; Ф. №320. Оп. №1. Одн. зб. №1326 заборона на виставці продуктів сільського господарства в м. Лубнах робити надписи українською мовою; Ф. №321. Оп. №1. Спр. 181 заборона інспекторам народних училищ у Полтавській губернії спілкуватися українською мовою; Ф. №294. Оп. №1 Спр. №4-а про друк українських текстів російськими буквами; Ф. №356. Оп. №1. Спр. 20 заборона виконувати українські пісні в громадських місцях у м. Миколаєві; Ф. №707. Оп. №261. Спр. 7 про посилення нагляду за студентами і заборону носити українські і польські національні костюми; Ф. №442. Оп. №849. Спр. 35 заборона користуватися українською мовою під час публічних виступів; Ф.№289. Оп. №1. Спр. 276 заборона продавати поштові марки з надписом ,,В школі наша будучність”, розпорядження про вилучення з торгівлі цих та інших марок, на яких написано по-українськи; Ф. №442. Оп. №862. Спр. 170 розпорядження про закриття бібліотеки-читальні в с. Стрельчинцях у зв’язку з добіркою літератури українською мовою; Ф. №336. Оп. №4 Спр. 19 розпорядження про закриття усіх газет, що видавалися українською мовою у Харківській губернії у зв’язку із складною політичною ситуацією у країні; Ф. №294. Оп. №1. Спр. 147 про заборону брати на рецензування і перевидавати книги українською мовою; Ф. №1680. Оп. №1. Спр. 32 про заборону видавати твори українською мовою у м. Харкові; Ф. №442. Оп. №539. Спр. 22 розпорядження про призначення на посаду керівників гімназій у західних губерніях виключно осіб російської національності; Ф.№707. Оп. №256. Спр. 263 розпорядження про щомісячну винагороду учителям російської мови за перевірку письмових робіт; Ф. №707. Оп. №256. Спр. 265-а розпорядження про посилення заходів, що сприятимуть кращому вивченню історії та російської словесності у Київській губернії та ін.) Розкрито, що завдяки найсвідомішій частині української інтелігенції на кінець ХІХ ст. українська мова утверджується і продовжує свій розвиток. У цій сфері активно діють культурницькі й політичні організації й товариства. Українські письменники писали не лише художні твори, а й літературно-критичні, етнографічні, фольклористичні праці, брали участь у формуванні, унормуванні української літературної мови, обстоювали право на існування написаного по-українськи.
Виявлено, що велику роль в утвердженні української мови відіграли мовні дискусії, які велися навколо української мови на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів. Участь у них брали як українські вчені, так і російські, частково польські та інші славісти.
Наприкінці ХІХ ст. велася полеміка серед українських науковців щодо шляхів розвитку української літератури. У ній узяли участь представники Великої України, зокрема Б.Грінченко та А.Кримський, учені Галичини І.Верхратський, І.Франко. У ході дискусії про роль західно та східноукраїнських варіантів у розвитку загальноукраїнської літературної мови вчені прийшли до думки про те, що в основі української загальнолітературної мови повинна бути мова Наддніпрянської України. Однак загальноукраїнська мова має поновлюватися лексикою й інших діалектів. Дискусії, що велися протягом ХІХ п. ХХ ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що, зрештою, було толероване й Російською академією наук.
З’ясовано, що мовні полеміки показали спроможність української мови бути мовою науки. Це переконливо довели українські вчені І.Франко, Б.Грінченко, М.Грушевський, незважаючи на те, що російські вчені С.Булич, Т.Флоринський намагалися переконати, що українська література повинна бути органом безпосередньої поетичної творчості, а також засобом поширення елементарних знань серед простих людей.
Великою перешкодою у розвитку національної культури була заборона української мови, проте завдяки освітянам, працівникам періодичних видань, акторським трупам, письменництву на кінець ХІХ століття українська мова утверджується і продовжує свій розвиток та вплив на українські націєтворчі процеси.
Сьогодні Україна творить свою державу, і на її розвиток та зміцнення має бути поставлена й нова мовна політика.
Ціла низка авторських та відомчих концепцій і проектів законів з урегулювання мовної політики в Україні, опублікованих в останні роки, спонукають до розробки державної Концепції мовної політики, а відтак і Закону про державну мову в Україні та мови представників інших народів, які живуть на нашій землі. Такі документи сьогодні необхідні для Української держави. У них слід чітко окреслити головні теоретичні засади, реальні умови та принципи функціонування української мови як єдиної державної мови та мов представників інших етносів, що є її громадянами. До таких умов, що визначають пріоритет української мови як державної, безперечно, на нашу думку, належать:
- автохтонність українського народу, що споконвіку живе на цій землі, розвивається й забезпечує духовну, культурну, економічну, територіальну цілісність нації;
- взаємодія українського народу на основі державної мови з іншими народами світу, що надає українській мові міжнародного визнання, забезпечує її комунікативне поширення та підвищує державне, політичне, освітнє, наукове, культурологічне знання в українському суспільстві та на міжнародній арені;
- самодостатність української мови, що виявляється в її лексичному, семантичному, стилістичному багатстві, великих виражальних можливостях, що забезпечують її використання у всіх сферах життєдіяльності українського народу, міжнародній політиці, економіці, культурі, науці, освіті;
- єдність української мови, її функціонування в українському суспільстві, державі, міжнародних відносинах, освіті, науці, культурі забезпечує її науково унормована, стилістично диференційована літературна форма сучасна українська літературна мова, а також її територіальні і соціальні діалекти;
- відродження Української держави, усіх її інститутів влади має стати головним гарантом розвитку української мови, швидкого поширення й застосування її у всіх сферах життя українського суспільства, захисту від усіх способів, форм, методів чужої агресивної мовної інтервенції щодо української мови, культури, духовності, освіти.
Вважаємо, що ці та інші умови й принципи мають бути методологічно й теоретично обґрунтовані й уміщені у Концепції мовної політики.
Визнання української мови державною на законодавчій основі позбавляє сенсу безплідні дискусії на мовному ґрунті.

Адже українська мова, якою народ накопичив найбільші інтелектуальні й духовні багатства і котра як пам’ять і знаряддя належить не лише нині сущим українцям, попереднім поколінням і нащадкам, а всьому світові як культурна данність і, насамперед, усім громадянам нашої держави, незалежно від етнічного походження і віросповідання, саме вона і є для нас найціннішою. Тому вона повинна мати, у першу чергу, на державному рівні ґарантовані права, а володіння українською мовою повинно стати громадянським обов’язком кожного громадянина. Лише за таких умов українська мова має можливість утверджуватися, розвиватися, збагачуватися, успішно виконуючи суспільні функції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ АРХІВНИХ МАТЕРІАЛІВ

1. ЦДІА у Києві. Ф. №442. Оп. №1. Од.зб. №309, арк. 1 9.
2. ЦДІА у Києві. Ф. №442. Оп. №808,Спр. 99,арк. 1 - 5
3. ЦДІА у Києві. Ф. №442. Оп. №82. Спр. 648, арк. 7.
4. ЦДІА у Києві. Ф. №707. Оп. №15. Спр.221,арк. 8
5. ЦДІА у Києві. Ф. №442. Оп. 539. Спр.22, арк. 1 3.
6. ЦДІА у Києві. Ф. №707. Оп. 261. Спр. 7, арк. 6 7.
7. ЦДІА у Києві. Ф. № 293. Оп. №1. Спр552, арк. 18.
8. ЦДІА у Києві. Ф. №356. Оп. №1. Спр.20, арк. 12 18.
9. ЦДІА у Києві. Ф. №1191. Оп. №1. Спр.269, арк. 2 15.
10. ЦДІА у Києві. Ф. №263. Од. зб. №61, арк. 63.
11. ЦДІА у Києві. Ф. №294. Оп. №1. Спр.187, арк. 15 20.
12. ЦДІА у Києві. Ф. №442. Оп. №178. Спр.500, арк.30.
13. ЦДІА у Києві. Ф. №442. Оп. №42. Спр.364, арк. 1 9.
14. ЦДІА у Києві. Ф. №335. Оп. №1. Спр.60, арк. 1 16.
15. ЦДІА у Києві. Ф. №1680. Оп. №1. Спр.102, арк. 12.
16. ЦДІА у Києві. Ф. №442. Оп.№862. Спр.170, арк. 1 6.
17. ЦДІА у Києві. Ф. №707. Оп. №229. Спр.122, арк. 1 8.
18. ЦДІА у Києві. Ф. №289. Оп.№1. Спр.288,арк. 1032.
19. ЦДІА у Києві. Ф. №707. Оп. №256. Спр.265а, арк. 11
20. ЦДІА у Києві. Ф. №707. Оп. №256. Спр.263, арк. 1 8.
21. ЦДІА у Києві. Ф. №294. Оп. №1. Спр.4 а, арк. 88.
22. ЦДІА у Києві. Ф. №707. Оп. №227. Спр. 51, арк. 11.
23. ЦДІА у Києві. Ф. №1376. Оп. №1. Спр. 7, арк. 105.
24. ЦДІА у Києві. Ф. №442. Оп.№816. Спр. 224, арк. 1 25.
25. ЦДІА у Києві. Ф. №2052. Оп. №1. Спр. №303, арк. 1.
26. ЦДІА у Києві. Ф. №442. Оп.№849. Спр. №35, арк. 1 3.
27. ЦДІА у Києві. Ф. №2052. Оп. №1. Спр. 29, арк. 1.
28. ЦДІА у Києві. Ф. №289. Оп. №1. Спр.276, арк.68.
29. ЦДІА у Києві. Ф. №705. Оп. №2. Одн. зб. №121, арк. 42 45.
30. ЦДІА у Києві. Ф. №323. Оп. №2. Одн. зб. №1, арк. 72.
31. ЦДІА у Києві. Ф. №289. Оп. №1. Спр.288, арк.1032.
32. ЦДІА у Києві. Ф. №705. Оп. №1. Спр. 1133, арк.8.
33. ЦДІА у Києві. Ф. №320. Оп. №1. Одн. зб. №1326, арк. 6.
34. ЦДІА у Києві. Ф. №321. Оп. №1. Спр. 181, арк. 205 215.
35. ЦДІА у Києві. Ф. №336. Оп. №4. Спр. 19, арк. 12.
36. ЦДІА у Києві. Ф. №336. Оп. №4. Спр. 19, арк. 18 20.
37. ЦДІА у Києві. Ф. №294. Оп. №1. Спр. 66, арк. 1 12.
38. ЦДІА у Києві. Ф. №294. Оп. №1. Спр. 153, арк. 2 17.
39. ЦДІА у Києві. Ф. №712. Оп. №6. Спр. 437, арк. 1 4.
40. ЦДІА у Києві. Ф. №712. Оп. №6. Спр. 586, арк. 1.
41. ЦДІА у Києві. Ф. №711. Оп. №2. Спр. 892, арк. 1 16.
42. ЦДІА у Києві. Ф. №712. Оп. №6. Спр. 714, арк. 1 2.
43. ЦДІА у Києві. Ф. №707. Оп. №260. Спр. 1, арк. 1 8.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ АРХІВНИХ ДЖЕРЕЛ

44. Антонович В.Б. Н.И.Костомаров как історик // Киев. старина. 1885 №5. С.26 34.
45. Баштовий І. Українство на літературних позовах з Московщиною. Львів, 1891. 118 с.
46. Бочковський О. Національна справа. Відень, 1918. 85 с.
47. Головацкий Л. Розправа о языке южнорусском и его наречія. Л., 1849. 60 с.
48. Грінченко Б. Тяжким шляхом: Про українську пресу. К., 1906. 38 с.
49. Грінченко Б. Якої нам треба школи. К., 1912. 25 с.
50. Грушевський М. Из польско-украинских отношений Галиции. С.-Петербург1907. С.23.
51. Грушевський М. Добиваймося свого університету. // Діло. 1897. ч. 146.
52. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. К.: Веселка, 1991. 46 с.
53. Грушевський М. Справа українських кафедр і наші наукові потреби. К., 1907. 81 с.
54. Грушевський М. Справа українського університету у Львові. Львів, 1899. 57 с.
55. Грушевський М. Українсько-руське відродження в історичному розвою українсько-руського народу // ЛНВ. 1898. Т.IV. Кн. 10. С.75 86.
56. Дністрянський С. Правда руської мови у Львівськім університеті // Часопись Правнича і Економічна. Львів, 1901. т.2.
57. Дністрянський С. Український університет // Діло. 1912. ч.220.
58. Драгоманов М. Чудацькі думки // Листи на увагу мудрим людям через редакцію ,,Народа” // Народ, 1891. №9.
59. Драгоманов М.. Народні школи // Громада. Українська збірка. Женева, 1878. №2.
60. Драгоманов М. Австро-руські спомини. Львів; 1889 87 с.
61. Залізняк М. Нариси про національне питання. К., 1918. С. 59.
62. Костомаров Н. Мысли южнорусса. О преподавании на южнорусском языке // Основа, 1862. №5.
63. Лавровский П. По вопросу о южнорусском языке / письмо к редактору / Основа. 1861. ноябрь. С.72 83.
64. Левшин А. Отрывки писем из Малороссии // Украинский вестник, 1816, кн. IV. С.48 55
65. Лемке М. Эпоха цензурных реформ 1859 1875. СПб., 1904. 325 с.
66. Лесков Н. Четырёхсотлетие цензуры. // Исторический вестник, т.13, 1866. С. 427.
67. Максимович М. Филологические письма к М.П.Погодину // Максимович М. Собрание сочинений. т.3: Языкознание. История словесности. К., 1880. С. 183 243.
68. Малицька К. Наші дівчата в наших школах. Звіт шкіл Руського Педагогічного Товариства у Львові. Львів, 1910. 40 с.;. 8 с.
69. Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. М., 1827.
343 с.
70. Максимович М. История древней русской словесности / Собрание сочинений М.Максимовича. Т. 3. К., 1880. С. 346 479
71. Метлинский А. Заметки относительно южнорусского языка // Думки і пісні та ще дещо Амвросія Могили. Х., 1839. 205 с.
72. Об отмене стеснений малорусского печатного слова. СПб., Издательство Императорской Академии Наук., 1905. С. 4 10.
73. Огоновський О. Короткий погляд на історію язиків Слов’янських, особливо на історію язика руського // Правда, ч. V 1872. С.220 236
74. Огоновський О. Моєму критикові. Л., 1890. 47 с.
75. Павловский О. Грамматика малороссийского наречия или грамматические показания существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по своему предмету замечаниями и сочинениями. СПб., 1818
76. Полное собрание законов Российской империи. Санкт-Петербург: Печатано в Типографии // Отделения Собственной Его императорского величества Канцелярии, 1830. т. ІV, т. VІ. т. ХVІІ.
77. Потебня А. Два исследования о звуках русского языка. Воронеж, 1876. 243 с.
78. Пыпин А. История славянских литератур. СПб., 1879. Т. 1. .440 с.
79. Пыпин А. О истории литературы русской д ра О.Огоновского. Л., 1890. 47 с
80. Пыпин А. Обзор малорусской этнографии // Вестник Европы. Т.IV. кн. 8. 1885. С. 744 780
81. Пыпин А. Спор между южанами и северянами // Вестник Европы. СПб., 1886, Т. ІІ. С.736 776
82. Порш М. Про автономію України. 2 е вид ня, №12. К., 1913.
83. Студинський К. Слідами Куліша, ЗНТШ. т. 148. 250 с.
С.-Петербург, 1907.
84. Соловьёв С. История России с древних времён. 6 кн., 29 Т., 2 е изд. СПб., 1864, Т.6.
85. Статут Руського Товариства Педагогічного. Львів, 1881. 18 с.
86. Русова С. Національні відносини в Бельгії. Вінніпег, Манітоба, 1917. 32 с.
87. Флоринский Г.Д. Критико-библиографический обзор новейших трудов и изданий по славяноведению // Университетские известия. К., 1898, №11. С. 211 219
88. Франко І. Із історії ,,москофільського” письменства в Галичині, ЛНВ, Т. XVIII. 1899. Кн. Х. С. 57 69.
89. Хорольський протест // Биржевые ведомости. 1898. 1 февраля.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

90. Аврорин В.А. Проблемы изучения функциональной стороны языка: К вопросу о предмете социолингвистики. Л.:Наука,1975. 276 с.
91. Ажнюк Б. Уроки двомовності: Ірландія // Державність української мови та мовний досвід світу: Матеріали міжнародної конференції. К., 2000. С.25 - 29
92. Актуальні проблеми української лінгвістики і лінгводидактики: Збірник матеріалів загальноуніверситетської звітної наукової конференції викладачів, аспірантів і студентів філологічного факультету (15 17 травня 2001р.) / В.Г.Кузь (гол.ред.); Уманський державний педагогічний ун т ім. П.Тичини. К.: Товариство ,,Знання” України, 2001. К., 2000. 98 с.
93. Альтерматт Урс. Этнонационализм в Европе. М., 2000. 308 с.
94. Андрущенко В.П., Михальченко М.І.Сучасна соціальна філософія. К., 1996. 111 с.
95. Антонович Д. Українська культура. Мюнхен; Український техн. господ. ін т, 1988. 254 с.
96. Апанасенко В. Мотиваційні основи опанування української мови // Українська мова і держава. Збірник / Київ. нац. ун т ім. Т.Шевченка. К., 2001. С.57 60.
97. Артюнова Н. Язык и мир человека. М., 1982 153 с.
98. Баїк Л., Мітюров Б. Стан народної освіти, школи і педагогічної думки на західноукраїнських землях в період панування Австро-Угорської монархії. Львів, 1976. 57 с.
99. Белл Р. Социолингвистика: цели, методы, проблемы // Перевод с английского.
В.А. Виноградова. М.: Междунар. отношения, 1980. 318 с.
100. Білодід І.К. Лінгвістика і соціологія // Мовознавство. 1968. №2.
С. 5 8.
101. Бойко Ю. Шлях нації. Париж Київ Львів. 1992. 184 с.
102. Брутян Г.А. Язык и картина мира // Философские науки. 1973. №1. С 108 111.
103. Бородина М.А., Кузьмина Н.Г. Лингвистическая ситуация в Швейцарии и проблема языкового союза // Романо-германские языки и диалекты единого ареала. Л.,1972. 256 с.
104. Бочковський О. Боротьба народів за національне визволення: Націологічні нариси. Подєбради :Обрій, 1932. 112 с.
105. Булаховський Л.А. Питання походження української мови. // АН УРСР. Ін т мовознавства ім. О.Потебні, 1956. 220 с.
106. Бутич І.Л. М.І.Костомаров і царська цензура // Архіви України. 1967. №6. С. 60 70.
107. Бурячок А. А насправді було так Мовна ситуація в Київській Русі // Літ. Україна. 1994. 13 жовтня. С.7 12.
108. Васильченко С. Твори: В 13 т. Т.3. К., 1978. 150 с.
109. Вільчинський Ю. Олександр Потебня: думки про слово і національність // Слово і час. 1992. №1 С. 9 15.
110. Вовк Л. Історія освіти дорослих в Україні. К., 1994. 226 с.
111. Возняк М.С. Історичне значення діяльності М.Шашкевича // Наукові записки інституту суспільних наук АН УРСР: у т.1. Львів, 1953. С.157 - 163
112. Гнаткевич Ю.В. Чи злетить птах у синє небо? Нариси про русифікацію і русифікаторів на гірку долю української мови в незалежній Україні. К., 1999. С.127
113. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. К., 1993. 134 с.
114. Горбачук В. Барви української мови. К.: Видавничий дім ,,КМ Аcademia”, 1997. С.8 23.
115. Грушевський М. Історія української літератури: В т. 9 кн. Т.2 К.: Либідь, 1993. С.158 222; Т.4 кн. 2. К.: Либідь, 1994. 320 ст.
116. Гумбольдт В.О. О различии строения человеческих языков и его влияние на духовное развитие человечества // Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. М., 1984. С.124 130.
117. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера земли. Л., 1990. 203 с.
118. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХІХ ст. К., 1993. 288 с.
119. Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI XX ст.). К., 1969.
120. Демченко В. Мовне середовище. Екстралінгвістичний нарис про Південь України. Херсон. 2001. 112 с.
121. Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2 х томах. Том ІІ (від половини XVII ст.) К.: Глобус, 1992. 258 с.
122. Дзендзелівський Т. Заходи Петербурзької АН щодо впорядкування українського правопису // Мовознавство. 1971. №1. С.68 75.
123. Дзерович Ю. Опіка митрополита Андрея Шептицького над українським шкільництвом // Рідна школа. 1939. №13 14.
124. Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Державність української мови та мовний досвід світу: Матеріали міжнародної конференції. К., 2000. С. 57 63
125. Демченко В. Мовне середовище. Екстралінгвістичний нарис про Південь України. Херсон, 2001. С.45 98.
126. Ефремов С. Вне закона: К истории цензуры в России // Літературно-критичні статті. К., 1993. С.140 т 147
127. Єрмоленко С. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). К.: Довіра, 1999. 431 с.
128. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Феміна., 1995.
465 с.
129. Животко А. Історія української преси. Регенсбург Мюнхен, 1989 1990. 283 с.
130. Жлуктенко Ю. Сучасні проблеми теорії та практики мовного планування // Мовознавство. К., 1990. - №4 С. 15 17.
131. Жовтобрюх М. До історії українського правопису // Мовознавство. 1937. №11. С. 85 102; №12. С. 87 104.
132. Жовтобрюх М. Мова української періодичної преси: Кінець ХІХ
п. ХХ ст./ АН УРСР Ін т мовознавства ім. О.О.Потебні. К.:
Наукова думка, 1970. С. 303.
133. Жовтобрюх М. Мова української преси. (До середини 90- х р. ХІХ ст.) / АН УРСР Ін т мовознавства. К.: Вид во АН УРСР, 1963. С.416
134. Зайченко Н., Присяжнюк Н. Українська мова в контексті мовної політики світу ХХІ століття // Мовознавство: Матеріали ІІІ Міжнародного конкурсу україністів 26 29 серпня 1996. Харків, 1996. С. 28 35
135. Залізняк Г., Масенко Л. Мовна ситуація Києва: день нинішній та прийдешній // Урок української. К., 2002. Випуск 1. С 17 19.
136. Илишев И.Т. Язык и политика в многонациональном государстве. Уфа, 2000. С. 175 .
137. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація : Тези про місце і роль мови в національному відродженні України 4 вид., доп. Дрогобич: Відродження, 1994. С 217 .
138. Ільєнко І. У пазурах двогла