Мамонтова Олена Миколаївна Правові засади звільнення від доказування в адміні­стративному судочинстві

Короткий опис

Мамонтова Олена Миколаївна, викладач кафедри правознавства ПВНЗ «Фінансово-правовий коледж»: «Правові засади звільнення від доказування в адміні­стративному судочинстві» (12.00.07 - адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне пра­во). Спецрада Д 17.051.07 у Запорізькому національ­ному університеті

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису

МАМОНТОВА ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА

УДК 342.92
ДИСЕРТАЦІЯ

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

О.М. Мамонтова

Науковий керівник ‒ ГУБАНОВА Тамара Олексіївна,
доктор юридичних наук, доцент, заслужений юрист України,

Запоріжжя – 2019

ЗМІСТ
ВСТУП… 20
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПІДСТАВ, УМОВ ТА ПОРЯДКУ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ 31
1.1. Стан наукового опрацювання проблематики звільнення від доказування в адміністративному судочинстві… 31
1.2. Звільнення від доказування в адміністративному судочинстві як вид звільнення від виконання юридичного обов’язку: доктринальний зріз 39
1.3. Методологія пізнання інституту звільнення від доказування в адміністративному судочинстві… 83
РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДСТАВ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ
УКРАЇНИ 100
2.1. Умови та порядок визнання обставин учасниками справи 100
2.2. Загальновідомі обставини: ознаки, процесуальне вираження, юридичне значення 128
2.3. Джерела, межі застосування та міра обов’язковості преюдиції в адміністративному судочинстві 147
РОЗДІЛ 3. МІЖГАЛУЗЕВИЙ ТА МІЖСИСТЕМНИЙ ДОСВІД ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ДОКАЗУВАННЯ, ЙОГО ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ 166
3.1. Підстави звільнення від доказування в цивільному, господарському та кримінальному процесах України 166
3.2. Зарубіжний досвід звільнення від доказування в адміністративному судочинстві 180
ВИСНОВКИ 191
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 199
ДОДАТКИ 222

ВСТУП
Актуальність теми. Утвердження й розвиток адміністративного судочинства – один із ключових аспектів становлення України як демократичної, соціальної та правової держави, у якій цінності верховенства права з його ключовою людиноцентристською ідеєю не лише визнаються та пропагуються, а й забезпечуються ефективними правозахисними механізмами. Зміна формату публічно-приватних відносин, концептуалізація сервісної держави та констатування пріоритету забезпечувального покликання публічної влади чи не найкраще відображене (а можливо, і підсумоване) в організаційно-правовому забезпеченні можливості приватного суб’єкта протистояти протиправній поведінці носіїв влади, насамперед оскаржувати неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень до адміністративного суду. При цьому реалізація завдання адміністративного судочинства (яке полягає в здійсненні справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин задля ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб від порушень із боку суб’єктів владних повноважень) залежить на сучасному етапі вже не стільки від наявності висхідних інституційно-організаційних і нормативно-процесуальних забезпечень (вони є досягненнями пройдених етапів державного розвитку, якими можемо пишатися та від яких маємо відштовхуватися в подальшому), скільки від розробленості, зваженості й узгодженості ключових процесуально-правових інститутів адміністративного судочинства. Адже реалізації права на судовий захист суттєво можуть перешкоджати недоліки- проблеми окремих сегментів адміністративно-процесуальної реальності (адміністративного позову, забезпечення позову, процесуальних строків, судових витрат, порядку апеляційного й касаційного оскарження, особливостей розгляду окремих категорій адміністративних справ, судових

викликів, урегулювання спору за участю судді та, звичайно ж, доказування з таким його сегментом-антиподом, як звільнення від доказування).
Складність категорії «звільнення від доказування» в адміністративному судочинстві зумовлюється її комплексністю. Так, серед підстав звільнення від доказування виокремлюють преюдиційні обставини, обставини, що визнаються учасниками справи, та загальновідомі обставини. Натомість цілісну доктрину стосовно природи звільнення від доказування сьогодні не розроблено, що зумовлює численні відмінності в трактуванні науковцями сутності окремих підстав звільнення від доказування, а також невпинні дискусії щодо необхідності чи зайвості доповнення їх переліку іншими юридичними інструментами, які допускають відступ від загальної нагальності доказування та його правил, розрізненості трактування умов і порядку застосування підстав «звільнення» тощо. Усе це цілком природно зумовлює значні відмінності, а інколи й очевидні помилки або спотворення в правозастосовній практиці адміністративних судів. Зазначене свідчить про безумовну доктринальну й праксеологічну актуальність проведення комплексного наукового дослідження підстав звільнення від доказування в адміністративному судочинстві України. Своєчасність обраного напряму пізнавального пошуку додатково посилюється міждисциплінарною актуальністю такого дослідження (результати якого може бути втілено в інших процесуальних галузях, насамперед у цивільному та господарському процесах), а також новизною нормативного підґрунтя звільнення від доказування, яке було значно оновлене й доповнене в новій редакції Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України).
Науково-теоретичне підґрунтя для написання дисертації становлять праці таких провідних вітчизняних і зарубіжних фахівців у галузі адміністративного процесуального права, адміністративного права, загальнотеоретичної юриспруденції та конституційного права, як В.Б. Авер’янов, С.О. Аксьонов, М.В. Бевзенко, С.П. Головатий, В.В. Гордєєв,

Е.Ф. Демський, О.В. Дем’янчук, І.О. Картузова, Я.С. Калмикова, С.В. Ківалов, І.Б. Коліушко, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпаков, І.О. Корецький, Р.О. Куйбіда, Т.М. Кучер, Р.Д. Ляшенко, М.П. Мельник, Т.П. Мінка, О.М. Нечитайло, А.Ю. Осадчий, Н.Г. Павленко, В.І. Перепелюк, П.М. Рабінович, О.Ф. Скакун, М.І. Смокович, В.В. Сухонос, М.О. Тузов, О.В. Ульяновська, О.В. Умнова, А.С. Фастовець та інші. Варто вказати на особливу джерельну цінність розробок із проблематики доказів і доказування в адміністративному судочинстві, здійснених В.В. Гордєєвим, В.В. Доненком, Я.С. Калмиковою, С.Г. Левченко, М.П. Мельник, О.М. Нечитайло, О.В. Умновою. Важливою доктринальною основою стали також роботи науковців – представників інших процесуальних галузей права (цивільного, кримінального, господарського), зокрема О.І. Бережного, Б.Р. Бурганова, В.В. Вапнярчука, К.Б. Дрогозюк, Л.М. Ніколенко, І.І. Осіпової, Т.В. Рудої, В.І. Тертишнікова, М.К. Треушнікова, С.Я. Фурси, Т.В. Цюри, Д.В. Черемнова, Д.В. Шиліна, А.С. Штефан, М.Й. Штефана, В.В. Яркова та інших авторів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах планів наукових досліджень Запорізького національного університету на 2014–2018 рр., комплексних наукових проектів «Основні напрямки удосконалення законодавства України в умовах євроінтеграційних процесів» (номер державної реєстрації 0115U00710) і
«Дослідження основних напрямків реформування законодавства України в контексті глобалізаційних процесів» (номер державної реєстрації 0111U008532). Дисертація виконана в межах реалізації Указу Президента України «Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини» від 25 серпня 2015 р. № 501/2015, сприяє реалізації Антикорупційної стратегії в Україні на 2014–2017 рр., Стратегії реформування державного управління України на 2016–2020 рр., затвердженої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 червня 2016 р. № 474, Стратегії реформування судоустрою,

судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 рр., схваленої Указом Президента України від 20 травня 2015 р. № 276/2015, та Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 р. № 386-р.
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в наданні теоретико-правової характеристики інституту звільнення від доказування в адміністративному судочинстві, визначенні умов і порядку застосування окремих підстав такого звільнення на основі аналізу положень чинного законодавства, судової практики, зарубіжного досвіду та наукових розвідок, окресленні їх співвідношення із суміжними процесуальними механізмами, а також у виявленні недоліків у нормативному забезпеченні звільнення від доказування та розробленні пропозицій щодо його вдосконалення.
Для досягнення цієї мети необхідно послідовно вирішити в дисертаційній роботі такі основні задачі:
 охарактеризувати стан наукового опрацювання проблематики звільнення від доказування в адміністративному судочинстві, визначити її нерозроблені аспекти;
 визначити предметно-суб’єктні межі звільнення від доказування в адміністративному судочинстві, його співвідношення з доказуванням, предметом доказування та доказами; окреслити основні загальногрупові властивості обставин, що не підлягають доказуванню, і перевірити на відповідність їм правові презумпції та правові фікції як юридичні механізми, що в певних випадках та аспектах також виключають доказування;
 встановити методологічні особливості пізнання звільнення від доказування в адміністративному процесі, розкрити ознаки інституційності відповідної сукупності процесуальних приписів і місце інституту цього звільнення в адміністративно-процесуальному праві;

 охарактеризувати умови й порядок визнання обставин учасниками справи, природу та пізнавальну силу такого визнання, визначити його види та випадки відмови від визнання обставин;
 з’ясувати ознаки, процесуальне вираження і юридичну силу загальновідомих обставин, їх співвідношення з ноторними фактами та загальновідомими знаннями;
 розкрити джерела, межі застосування та різницю в мірі імперативності преюдиційних обставин, визначити можливість використання судових рішень як доказів та наявність чи відсутність преюдиційності в рішеннях Конституційного Суду України;
 охарактеризувати підстави звільнення від доказування в цивільному, господарському та кримінальному процесах України, визначити їхні спільні й відміні риси зі звільненням від доказування в адміністративному судочинстві, з’ясувати причини такої спільності та відмінності;
 розкрити зарубіжний досвід звільнення від доказування в адміністративному судочинстві, визначити перспективність його застосування в Україні.
Об’єктом дослідження є врегульовані нормами адміністративного процесуального права суспільні відносини, пов’язані із встановленням обставин адміністративної справи, у тому числі з адміністративним судовим доказуванням.
Предметом дослідження є правові засади звільнення від доказування в адміністративному судочинстві.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є система підходів, принципів і методів наукового пізнання. Первинну векторну роль у дослідженні відіграв системний підхід, який в окремих питаннях доповнювався аксіологічним (ідеологічним) підходом (що дав змогу звертатися до таких сегментних ціннісних орієнтирів, як завдання

адміністративного судочинства, мета звільнення від доказування, прихильність розглядуваного виду юстиції до приватної особи тощо). Діалектичний метод був основним методологічним засобом пізнання сутності звільнення від доказування, його співвідношення з доказуванням, характеристики підстав звільнення від доказування, спрямовував і зумовлював результати наукового пошуку на основі ключових принципів діалектичного пізнання: історизму, об’єктивності, конкретності, детермінізму, розвитку, протиріч (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1, 2.2, 2.3). Використано загальнонаукові методи, а саме структурний, функціональний, системний аналіз. Функціональний метод, зокрема, був засобом для цільового пізнання звільнення від доказування та з’ясування ролі, яку воно відіграє в адміністративному судочинстві (підрозділ 1.2), а системний аналіз забезпечив зважене опрацювання «інституційності» звільнення від доказування. Метод сходження від абстрактного до конкретного став засобом організації оптимальної послідовності пошуку загального й специфічного в кожній частині предмета дисертаційної роботи шляхом переходу від властивостей доказування до властивостей звільнення від доказування; від мети звільнення від виконання публічного зобов’язання до мети звільнення від виконання обов’язку доказувати (підрозділ 1.2); від характерних рис преюдиції, фікції, презумпції, виведених у межах загальнотеоретичної юриспруденції, до характерних рис преюдиції, фікції, презумпції в адміністративному судочинстві (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3). Формально-логічні методи (аналіз, синтез, дедукція, індукція, аналогія) широко застосовано під час опрацювання доктринальних досягнень із відповідної тематики (підрозділ 1.1), виявлення недоліків правової регламентації визнання обставин учасниками справи (підрозділ 2.1) та визначення міри імперативності преюдиції (підрозділ 2.3). Значну кількість теоретичних проблем вирішено за допомогою методу аналогії, зокрема, визначено ознаки належності, допустимості й достовірності підстав звільнення від доказування

(підрозділи 1.2, 2.2); розкрито ймовірну доказовість, а не лише преюдиційність судових рішень (підрозділ 2.3); охарактеризовано причини ідентичності підстав звільнення від доказування в адміністративному, цивільному та господарському процесах (підрозділ 3.1) тощо. Під час дослідження звільнення від доказування в адміністративному судочинстві широке застосування знайшли також спеціально-правові методи. Так, формально-догматичний (догматичний, юридико-технічний) метод дав змогу проаналізувати норми чинного законодавства, що закріплюють докази й доказування, а також підстави звільнення від останнього, вирішити окремі проблеми щодо співвідношення доказування з доведенням та доказування з пізнанням, сприяючи встановленню прикладних меж звільнення від доказування, змістового, суб’єктного й фактичного обсягу такого звільнення (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1, 2.3). За допомогою порівняльно-правового методу здійснено внутрішнє (на мікрорівні) синхронне зіставлення норм, якими регламентовано підстави звільнення від доказування в різних видах судочинства (підрозділ 3.1), та зовнішнє синхронне – щодо зарубіжного досвіду звільнення від доказування (підрозділ 3.2). Комплексне застосування цих методів забезпечило повноту та об’єктивність положень, наведених у дисертації.
Нормативну основу роботи становлять Конституція України, акти Верховної Ради України, окремі міжнародні акти, рішення Конституційного Суду України, постанови пленумів Вищого адміністративному суду України (нині ліквідований), Вищого господарського суду України (нині ліквідований), Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (нині ліквідований) тощо.
Емпіричну основу дослідження становлять судові рішення, а також правова публіцистика, довідкові видання, статистичні матеріали тощо.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним дослідженням правових засад звільнення від доказування в

адміністративному судочинстві, у якому не лише розкрито ознаки окремих підстав, а й наведено загальні риси інституту звільнення від доказування. У результаті здійсненого дослідження сформульовано низку положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем, до найбільш значущих із яких належать такі:
уперше:
обґрунтовано, що обставини, які можуть безпосередньо сприйматися судом та відбуваються перед судом, зазвичай не входять до предмета доказування і не звільняють від доказування, адже якщо суд спостерігає та без додаткових засобів (зокрема, експертизи) сприймає факт, то йому не потрібні фактичні дані;
визначено, що звільнення від доказування не є звільненням від судового пізнання, адже процесуальне пізнання супроводжує процедуру звільнення від доказування та лише визнання обставини пізнаною робить логічним звільнення; саме виконаність фактовстановлюючої ролі учасників справи й (особливо) суду дає змогу виправдати звільнення від певного сегмента доказування;
встановлено та обґрунтовано однобічність формулювання «звільнення від обов’язку доказування», оскільки воно залишає поза увагою те, що звільнення від доказування звільняє також від права доказувати (ця специфіка характерна лише для досліджуваного нами випадку судово- процесуального звільнення);
визначено звільнення від доказування (з огляду на концентрованість нормативного регулювання, єдність мети, процесуальних властивостей і прикладних наслідків) як граничний правовий інститут, що входить до складного інституту «докази й доказування» та має у своєму складі субінститути окремих підстав звільнення від доказування (преюдиції, загальновідомих обставин, визнаних учасниками справи обставин);

обґрунтовано відсутність неодмінної нагальності волевиявлення всіх учасників справи стосовно визнання обставин (встановлено можливість звільнення від доказування лише на основі визнання факту тим учасником, який потенційно мав би проти нього заперечувати);
виявлено випадки поєднання в одному судовому рішенні (і навіть в одному факті, що встановлюється ним) подвійної фактовстановлюючої природи – преюдиції та доказу;
удосконалено:
теоретичні підходи до розмежування змісту загальновідомих обставин та публічно доступної інформації, ноторних обставин, загальновідомих знань (позицій, суджень), суб’єктивних оцінок тощо;
наукові положення стосовно ролі учасників справи та суду у визначенні загальновідомості обставин, динамічності ознаки
«загальновідомість»;
тези про невід’ємність фактовстановлюючих волевиявлень учасників справи та суду як елемента звільнення від доказування; суб’єктну, змістову й фактичну універсальність звільнення від доказування;
наукові погляди стосовно нагальності чіткого й послідовного відмежування підстав звільнення від доказування від правових презумпцій і правових фікцій;
розуміння звільнення від доказування як самостійного інституту адміністративного процесуального права;
визначення ознак обізнаності суду про загальновідомість певної обставини;
дістали подальшого розвитку:
наукові положення щодо розмежування понять «доказування»,
«доведення», «судове пізнання», «правова презумпція», «правова фікція» в частині визначення їхніх нормативних і правозастосовно-прикладних аспектів, а також положення щодо існування правового зв’язку між судовою

справою, у рішенні в якій встановлено преюдиційні обставини, та судовою справою, у рішенні в якій використано відповідні обставини;
наукові підходи про те, що звільнені від доказування обставини не входять до предмета доказування, а також що звільнення від доказування в кримінальному судочинстві не сформоване як цілісне структурно-галузеве утворення (інститут);
розуміння необхідності вдосконалення вітчизняної нормативно- правової фіксації підстав звільнення від доказування, зокрема, шляхом законодавчої деталізації таких положень: умов і порядку визнання загальновідомості фактів; преюдиційності як мотивувальної, так і резолютивної частин судових рішень; ролі суду в процесі прийняття визнаних учасниками справи обставин.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть бути використані в:
 науково-дослідній сфері – для розроблення проблем застосування окремих підстав звільнення від доказування в адміністративному судочинстві, деталізації ролі правових презумпцій, правових фікцій і ноторних фактів в адміністративному судочинстві, а також для вивчення відповідних правових механізмів на загальнотеоретичному рівні й у межах інших процесуальних галузей (насамперед цивільного та господарського процесів), у межах яких поки що не виведено загальні ознаки звільнення від доказування;
 правотворчій діяльності – для внесення змін і доповнень до КАС України, а саме до змісту ст. ст. 73, 78, 79, 244;
 правозастосовній діяльності – для вдосконалення судової практики застосування преюдиції, визнання обставин учасниками справи та визнання обставин загальновідомими;

 навчальному процесі – для підготовки підручників і посібників зі спеціальностей «Адміністративно-процесуальне право України»,
«Особливості розгляду окремих категорій адміністративних справ»,
«Цивільно-процесуальне право України», «Господарсько-процесуальне право України», а також під час викладання відповідних дисциплін.
Апробація результатів дослідження. Результати розроблення проблеми дослідження, його основні узагальнення, висновки та рекомендації оприлюднено на п’яти науково-практичних конференціях: «Сучасне державотворення та правотворення: питання теорії та практики» (м. Одеса, 2015 р.); «Стан та перспективи розвитку юридичної науки» (м. Дніпро, 2017 р.); «Національні та міжнародні стандарти сучасного державотворення: тенденції та перспективи розвитку» (м. Харків, 2018 р.); «Новітні тенденції сучасної юридичної науки» (м. Дніпро, 2018 р.); «Міжнародне та національне законодавство: способи удосконалення» (м. Дніпро, 2018 р.).
Публікації. Основні положення й результати дисертації викладено в 5 наукових статтях, з них 4 опубліковані у виданнях, що визнані як фахові з юридичних наук, та 1 стаття – у зарубіжному науковому виданні, а також у 5 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 223 сторінки. Список використаних джерел налічує 236 найменувань і займає 25 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукового завдання щодо надання теоретико- правової характеристики інституту звільнення від доказування в адміністративному судочинстві, визначення умов і порядку застосування окремих підстав такого звільнення на основі аналізу положень чинного законодавства, судової практики, зарубіжного досвіду й наукових розвідок, а також виявлення недоліків у нормативному забезпеченні звільнення від доказування та розроблення пропозицій щодо його вдосконалення. Здобувачем сформульовано низку теоретичних і практичних висновків, пропозицій і рекомендацій, які спрямовані на вирішення цього завдання. Основні з них можна узагальнити в таких положеннях:
1. Визначено, що загальними властивостями звільнення від доказування, які відображають його онтологічну природу порівняно з близькими юридичними категоріями та процесуальними інструментами, є такі: 1) звільнення відбувається від доказування, проте не від доведення (логіко-розумового обстоювання своїх правових позицій учасниками справи), що може здійснюватися за допомогою обставин, які хоча й звільнені від доказування, однак підтверджують справедливість певних юридичних домагань; 2) звільнення від доказування відбувається щодо того, що у звичайних умовах (за відсутності підстав звільнення) підлягало би доказуванню певним суб’єктом; 3) звільнення від доказування є можливим лише стосовно обставин (фактів), а тому преюдиція, визнання чи загальновідомість не є підставою для нівелювання мотивувальної, мисленнєвої, кваліфікаційної або іншої нефактовстановлюючої активності суб’єктів справи; 4) підстави звільнення від доказування є фактичними даними про обставини справи; 5) обставини, унаслідок яких було застосоване

звільнення від доказування, виключаються з предмета доказування в конкретній справі; 6) звільнення від доказування не є звільненням від судового пізнання, адже процесуальне пізнання супроводжує процедуру звільнення від доказування та лише визнання обставини пізнаною робить логічним звільнення; 7) фактовстановлююче волевиявлення учасників справи та суду є невід’ємним елементом звільнення від доказування, його відсутність, нехтування або спотворення робить звільнення дефектним, що може бути підставою для його нівелювання; 8) спостерігається фактична універсальність звільнення від доказування, адже кожна обставина, яка входить до предмета доказування, є потенційно звільнюваною; 9) притаманна суб’єктна універсальність звільнення від доказування, юридичні наслідки якого поширюються на всіх суб’єктів справи (публічну адміністрацію чи приватну особу (як учасника справи), суд); 10) спостерігається змістова універсальність звільнення від доказування, адже воно нівелює як відповідний обов’язок доказування, так і більшість відповідних доказових можливостей (це поширюється також на суд у частині його «активної ролі» щодо доказування); 11) загальною й первинною метою звільнення від доказування є процесуальна економія; 12) звільнення від доказування є самостійним процесуальним заходом, який характеризується тим, що, по- перше, придатність, присутність і виконаність передбачених законом підстав звільнення від доказування перевіряється лідируючим суб’єктом у кожній справі (випадку) окремо; по-друге, звільнення від доказування (його результати) має неодмінно відображатися в процесуальних документах.
2. Встановлено, що імперативно презюмований факт характеризується певними особливостями, зокрема: залишається в предметі доказування; первинно доводиться чи заперечується суб’єктом владних повноважень; за бажання може доводитися або стверджуватися приватною особою, яка є учасником справи; за виникнення необхідності чи обґрунтованого сумніву може доводитися в порядку реалізації активної ролі суду; закріплюється в

КАС України та не потребує ситуативного визнання в кожній справі шляхом правозастосовного утвердження презумпції (її відображення в процесуальних рішеннях суду). Наведене дає змогу говорити про безпідставність пропозицій щодо зарахування до підстав звільнення від доказування імперативних презумпцій (зокрема, презумпції вини суб’єкта владних повноважень) як основи одностороннього умовного звільнення лише від обов’язку доказування (проте не всього, тобто належно-можливого, його змісту).
Диспозитивні презумпції значно більше порівняно з презумпцією вини суб’єкта владних повноважень подібні до підстав звільнення від доказування, однак вони все одно не можуть бути зараховані до їх кола, оскільки не володіють такими ознаками, як інформаційна наповненість (визнання в результаті диспозитивних презумпцій відбувається в ситуації відсутності інформації про той чи інший факт), ключова детермінованість принципом процесуальної економії (для них характерна першочергова спрямованість на стимулювання учасників справи до активної доказової діяльності через встановлення й застосування несприятливих процесуальних наслідків), виключеність звільненої обставини з предмета доказування, змістова універсальність (усунення як обов’язку, так і прав на доказування).
Також адміністративний процес передбачає випадки, коли обставини, що не відбулися (або є невідомими), вважаються такими, що існують на підставі закону, а тому стають загальнообов’язковими та, відповідно, не доказуються. Схожі правові фікції в адміністративному процесі найчастіше трапляються серед правил судових викликів і повідомлень. При цьому фіктивна реальність, модельована задля стійкості правозастосування, також не є підставою звільнення від доказування. Насамперед це пов’язано з тим, що фіктивні обставини не входять (і потенційно не можуть входити) до предмета доказування, натомість ідентифікація обов’язку чи права доказувати є неодмінною передумовою звільнення від цього виду процесуальної активності. Фіктивні ж обставини встановлюються на основі

закону та взагалі не перебувають у сфері доказування. Отже, навіть якщо учасником справи буде доведено, що він не знав і не був ознайомлений із копією судового рішення, яке вручалося його представникові, це не вплине на обчислення процесуальних строків (і реалізацію обмежених ними процесуальних прав) та не відмінить дію правової фікції, за якою вручення копії судового рішення представникові вважається врученням цього рішення також особі, яку він представляє.
3. Визначено, що звільнення від доказування (з огляду на концентрованість нормативного регулювання, єдність мети, процесуальних властивостей і прикладних наслідків) – це правовий інститут, що входить до складного інституту «докази й доказування» та має у своєму складі субінститути окремих підстав звільнення від доказування (преюдиції, загальновідомих обставин, визнаних учасниками справи обставин). При цьому варто зробити певні зауваження. По-перше, підтримано позицію фахівців, які визнають існування поряд з іншими процесуальними галузями самостійної галузі адміністративного процесуального права, а тому відповідні інститути визначено як структурні елементи останньої. По-друге, встановлюється певна міждисциплінарність звільнення від доказування, яке під час виходу за межі адміністративного судочинства необхідно характеризувати терміном «поліінститут». По-третє, хоча включення звільнення від доказування до структури складного інституту «докази й доказування» зумовлює формально-логічні застереження (звільнення є частиною звільнюваного), проте є традиційним для вітчизняної правової системи та цілком справедливим, адже звільнення як своєрідний граничний інститут окреслює прикладні межі доказування, прямо ідентифікуючи сектори, на які його дія не поширюється.
4. Обґрунтовано, що визнання обставин учасниками справи може бути здійснене лише в активній формі (окрім єдиного винятку). Аналіз судової практики та виявлення численних випадків помилкового звільнення від

доказування зумовило вироблення двох деталізуючих вимог щодо належної форми визнання: а) визнання має бути прямим, а тому не може ототожнюватися з незапереченням (тобто якщо позиція учасника справи стосовно існування чи неіснування певного факту не висловлена, це має трактуватися насамперед як відсутність визнання); б) визнання має бути саме
«судовим», здійсненим у межах адміністративного судочинства та в передбачених його вимогами засобах вираження, а тому позапроцесуальне (наприклад, у межах адміністративної процедури, результати якої потім стають предметом судового оскарження) визнання певних фактів не може бути кваліфіковане судом як підстава звільнення від доказування. Згаданий вище виняток зумовлюється відсутністю неодмінної нагальності визнавального волевиявлення всіх учасників справи. Оскільки визнання ідейно базується на засадах змагальності, то визнання учасником справи обставин супроти своїх мотивувальних пріоритетів (на користь позиції іншого учасника) уже виключає потребу в процесуальному протистоянні, допускаючи звільнення від доказування. Тобто стосовно кожної обставини суду не потрібно збирати й фіксувати визнання її кожним учасником справи, звільнення можливе лише на основі визнання факту тим учасником (або учасниками, якщо таких більше одного), який потенційно мав би проти нього заперечувати.
5. Встановлено, що в ч. 1 ст. 78 КАС України закріплено, що однією з умов визнання обставин учасниками справи є відсутність обґрунтованого сумніву суду щодо достовірності цих обставин. Проте достовірність – це властивість доказів і підстав звільнення від доказування (більш загально – інформації). Цей термін корелює саме з фактичними даними (і лише з ними), а не з обставинами. Знання про певні події може бути достовірним (відповідає дійсності) або недостовірним (не відповідає дійсності, спотворено її відображає), однак самі обставини можуть бути чи не бути. І якщо вони є, то несуть у собі саму реальність, а не інформацію про реальність. Таким

чином, обставини допустимо характеризувати не з позиції достовірності, а тільки з позиції наявності чи відсутності. Зазначене відображене в положеннях ст. 75 КАС України, з огляду на зміст якої адміністративний процес спрямований на встановлення дійсних обставин справи. У зв’язку з наведеним запропоновано внести зміни до першого речення ч. 1 ст. 78 КАС України, замінивши слово «достовірності» словом «дійсності».
6. Аргументовано, що неодмінною ознакою загальновідомості фактів є не лише поінформованість щодо них невизначеного кола осіб, а й суб’єктивна обізнаність суду про відповідні обставини. Сутність цієї обізнаності проявляється в таких ознаках: а) її невіддільності від людини- судді, а тому делегування (зокрема, через судове доручення) фактовстановлюючої правомочності щодо ідентифікації загальновідомості обставини є неприпустимим; б) її притаманності загалом суду, а тому під час колегіального розгляду справи обізнаність про обставину має бути суб’єктивно наявна в кожного судді, який входить до складу колегії; в) бажаності її завчасної, а не стимульованої наявності. Остання ознака зумовлюється сутністю загальновідомих фактів, які об’єктивно та попередньо (позапроцесуально) мають бути «відомі». Водночас адміністративно-процесуальні приписи не закріплюють застереження, чітку заборону або механізм протидії стимульованій (на основі отриманої під час розгляду справи інформації) обізнаності суду про певну загальновідому обставину. Оскільки ключовою характеристикою цієї підстави звільнення від доказування є наявність ознак загальновідомості обставини на момент визнання її такою судом, визнано праксеологічну прийнятність випадків окресленої «стимульованої обізнаності».
7. Визначено, що різні міра обов’язковості та межі застосування преюдиції (зокрема, щодо рішень за результатами деліктних і неделіктних проваджень) в адміністративному судочинстві зумовлюються застосуванням відмінних стандартів доказування. Постає питання про те, чому рішення в

цивільній справі преюдиційно враховується в межах усіх встановлених ним обставин, а рішення в кримінальному провадженні – лише в частині двох питань: чи мало місце діяння та чи вчинено його конкретною особою? Виникає уявлення, ніби міра істинності першого провадження є більшою, хоча в кримінальному процесі, навпаки, вищий стандарт доказування. Однак він у поєднанні з презумпцією невинуватості може призводити до заперечення наявності багатьох юридично значимих обставин (які в інших юстиціях були би визнані за наявності ідентичного обсягу доказів). Натомість в адміністративному, цивільному й господарському процесах більше змагальності під час доказування, рівності в оцінюванні доказів, що поєднується з відносно нижчими стандартами доказування. Тому лише ключовий факт деліктного рішення наділено преюдиційною силою для цілей адміністративного судочинства.
Встановлено, що судові рішення можуть виступати в адміністративному судочинстві не лише як джерело преюдиційних фактів, а й як письмовий доказ (у випадку, коли умови або межі застосування преюдиції не виконано, проте відповідне рішення все одно містить інформацію про значимі для справи обставини). Не виключена й зворотна ймовірність: поєднання в одному судовому рішенні (і навіть в одному факті, що встановлюється ним) подвійної природи – преюдиції та доказу. Останнє вбачається у вироку суду або ухвалі про закриття кримінального провадження, якими підтверджується (і преюдиційно, і як спеціальний за своєю допустимістю доказ) наявність нововиявлених або виключних обставин.
8. Запропоновано для усунення виявлених змістових і технічних недоліків нормативного регулювання звільнення від доказування та процесу доказування в адміністративному судочинстві внести такі зміни до КАС України:
1) доповнити ч. 2 ст. 73 після слова «рішення» словами «окрім обставин,

звільнених від доказування з підстав, передбачених ст. 78 цього Кодексу»;
2) перше речення ч. 1 ст. 78 КАС України викласти в такій редакції:
«Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо дійсності цих обставин або добровільності їх визнання»;
3) третє речення ч. 2 ст. 78 викласти в такій редакції: «У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доказуються в загальному порядку»;
4) у ч. 6 ст. 79 словосполучення «може встановити строк» замінити словосполученням «вирішує питання про встановлення строку»;
5) пункт 2 ч. 1 ст. 244 викласти в такій редакції: «чи є інші обставини (факти), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження».