Межі кримінальної відповідальності

Короткий опис

ЗМІСТ

Вступ 3–15
Розділ1. Межі кримінальної відповідальності як філософська, лінгвістична та правова категорія 16–58
Розділ 2. Загальні межі кримінальної відповідальності 59–118
2.1.Об’єктивні та суб’єктивні межі кримінальної відповідальності 59–94
2.2.Межі кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння 94–118
Розділ 3. Спеціальні межі кримінальної відповідальності 119–185
3.1. Межі кримінальної відповідальності неповнолітніх 119–144
3.2. Межі кримінальної відповідальності співучасників злочину 145–185
Висновки 186–204
Список використаної літератури 205–217
Додатки 218–222

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Більш ніж двохрічний термін дії Кримінального кодексу України, який без сумніву, є віхою на шляху історичного розвитку кримінального і взагалі всього законодавства нашої країни, дає можливість підвести перші, звичайно досить загальні, підсумки, визначитись в питаннях подальшого удосконалення вітчизняного кримінального законодавства.
Чинний Кримінальний кодекс України широко враховує дослідження науки кримінального права не тільки в Україні, а й зарубіжних держав. Це дістало вияв в удосконаленні багатьох норм КК України. Він втілює певні теоретичні здобутки з питань його побудови, враховує узагальнення та тенденції судової практики, ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, стверджує принципи гуманізму та законності.
Проте, сказане зовсім не означає, що Кримінальний кодекс України взагалі позбавлений окремих суперечностей та недоліків. Доцільність проведення даного дослідження якраз і вбачається у тому, щоб проаналізувати ускладнення у застосуванні тих чи інших кримінально–правових норм, що в цілому сприятиме їх правильному застосуванню на практиці та подальшому удосконаленню кримінального законодавства.
Застосування чинного КК України потребує нових методологічних підходів. Зокрема, необхідно подолати стереотипи, що склалися у науковців та юристів-практиків за радянських часів, зумовлені заідеологізованістю суспільних наук в цілому, в тому числі й науки кримінального права. Демократичний шлях розвитку українського суспільства дозволяє і водночас вимагає від науки досліджень, заснованих на дійсно наукових, неупереджених методиках, вільних від політичної заанґажованості і так званих ”соціальних замовлень”. Звичайно, при цьому не можна повністю відкидати напрацювання науковців дореформеного періоду. Навпаки, завдання полягає в тому, щоб, застосовуючи принцип наступництва, який, до речі, втілено й у чинному КК України, використати їх досягнення й синтезувати у сучасній доктрині кримінального права. Корисним, на наш погляд, буде й використання своєрідного „золотого фонду” світової науки – праць авторів дорадянських часів, багато з яких містять актуальні і на сьогоднішній день положення, особливо в галузі фундаментальних суспільних наук [1, с. 11–12].
У зв’язку з цим об’єктивні історичні умови, в яких діє чинний Кримінальний кодекс України, вимагають ґрунтовного перегляду загальнотеоретичних засад інституту кримінальної відповідальності, зокрема більш чіткого визначення в правових нормах кримінального закону обсягу і меж цієї специфічної форми юридичної відповідальності.
Актуалізація досліджуваної проблеми пов’язана у цьому зв’язку з декількома аспектами. Перший з них стосується політико–правової сфери, розвиток якої відбувається в руслі новостворюваного громадянського суспільства.
Проблема визначення в законі меж кримінальної відповідальності надзвичайно багатоаспектна. Вона тісно взаємопов’язана з проблемами криміналізації та декриміналізації діянь, розмежування кримінально–правової та адміністративно–правової сфер правового регулювання, визначення обсягу кримінально-правових заборон, меж кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння, меж кримінальної відповідальності неповнолітніх і осіб похилого віку, співучасників злочину, в тому числі при ексцесі виконавця, за участі спеціального суб’єкта тощо.
В теоретичних розробках останніх років найбільша увага зверталась на соціальну обумовленість цих проблем, правові ж аспекти залишались немов би в “тіні”. На нашу думку, це є однією із основних причин наявності в законодавстві певних розбіжностей, прогалин та протиріч, які суттєво позначаються на ефективності боротьби зі злочинністю. Це, в свою чергу, зумовлено нечітким, розмитим визначення меж кримінальної відповідальності винних осіб. Такі прогалини містило попереднє союзне кримінальне законодавство, є вони й у чинному КК України. Принципом формування нових законодавчих актів має бути збереження єдиних критеріїв правової відповідальності.
Другим чинником актуалізації теми дисертаційного дослідження є соціально–правовий аспект. Масштаби, глибина та динаміка науково–технічного прогресу засвідчують, що для стабільного розвитку держави необхідно створити в ній досконалу правову систему, яка базувалась би на гуманістичних, демократичних ідеях та принципах міжнародного права.
Хочеться зауважити про ще одну, далеко не нову проблему – наукового забезпечення процесу боротьби зі злочинністю. Цілеспрямоване використання наукових досліджень для підвищення ефективності протидії злочинності є недостатнім. Не всі дисертаційні дослідження з проблем держави і права, що затверджені ВАК України, мають практичну спрямованість і стосуються питань боротьби зі злочинністю. Отже, не зважаючи на значний науковий потенціал, ми не маємо задовільних теоретично–обґрунтованих, практичних рекомендацій, розробок гострих проблем [2, с. 32].
Вище викладене зумовлює необхідність розробки науково обґрунтованої теорії визначення меж кримінальної відповідальності.
Розробка проблеми кримінальної відповідальності, зокрема її меж, відноситься до числа необхідних засобів подальшого зміцнення правопорядку й законності, гарантій забезпечення охорони конституційних прав і свобод громадян. Очевидно, цим в певній мірі можна пояснити підвищену зацікавленість, яку виявляють науковці до питань кримінальної відповідальності взагалі, та високу ступінь актуальності їх досліджень щодо визначення меж кримінальної відповідальності, зокрема.
Беззаперечно, що спільні зусилля вчених різної професійної і наукової орієнтації призвели до поглиблення теоретичних уявлень з названої проблеми, розширили сферу впливу юридичної науки на правотворчу та правозастосовчу діяльність держави. Проте, як неодноразово підкреслювалось в юридичній літературі, питання соціально–правової сутності кримінальної відповідальності, підстав та її меж далекі ще від повного та всебічного вирішення. Мають місце і змістовно–понятійні суперечності у визначеннях, що утруднює їх дослідження, виникають різнопланові труднощі в правотворчій та правозастосовчій діяльності.
Ця, на перший погляд, виключно теоретична проблема має пряме й безпосереднє відношення до діяльності правоохоронних органів, які займаються реалізацією кримінальної відповідальності, звільненням від неї, щоденно стикаючись із проблемою визначення її меж. Правозастосовча практика, аналіз наявної законодавчої та нормативної бази свідчать, що недосконалість кримінального закону чинить хоча й побічний, але суттєвий вплив на роботу суб’єктів правоохоронної діяльності [3, с. 153]. Відтак, від досконалості кримінального закону, який повинен чітко визначити коло злочинних діянь і межі кримінальної відповідальності за їх вчинення, в значній мірі залежить ефективність боротьби зі злочинністю.
Досвід розвинутих країн усього цивілізованого світу вказує на те, що протиправні злочинні прояви органічно існують у будь–якому суспільстві, і повністю їх викорінити практично неможливо. Це положення підтверджено й ходом історичного розвитку нашої держави. Тому західні фахівці в галузі кримінального права та кримінології вбачають основний напрямок роботи правоохоронних органів в обмежуванні та стримуванні злочинності за допомогою тих засобів, які передбачені законом. Таке ж, в принципі, практичне завдання вирішують і правоохоронні органи України, а завдання кримінально–правової науки – допомогти їм у цьому. Ось чому так необхідний сьогодні науковий, творчий пошук відповідей на питання, які потребують свого законодавчого закріплення: тут і питання обсягу кримінально–правових заборон, і меж кримінальної відповідальності, і дотримання законності та гарантій конституційних прав і свобод одночасно.
В сьогоднішніх умовах правової реформи кримінально–правова доктрина України зобов’язана науково обґрунтувати обсяг кримінально–правових заборон та дати чіткі рекомендації законодавцю щодо визначення меж кримінальної відповідальності.
Вагомий теоретичний внесок у розв’язання цієї проблеми зробили відомі вчені: Л.В. Багрій–Шахматов, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, О.Ф. Бантишев, Я.М. Брайнін, Ф.Г. Бурчак, П.А. Воробєй, А.Ф. Зелінський, М.І. Загородніков, М.Й. Коржанський, П.С. Матишевський, П.П. Михайленко, Г.М. Міньковський, М.І. Мельник, А.А. Музика, В.О. Навроцький, Г.В. Новицький, В.С. Прохоров, В.І. Осадчий, О.І. Санталов, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, А.П. Тузов, М.І. Хавронюк, В.І. Шакун, М.Д. Шаргородський та інші науковці [4].
Але в цілому у вітчизняному кримінальному законодавстві, як неодноразово підкреслювалось в юридичній літературі, питання соціально–правової сутності кримінальної відповідальності, підстав та меж далекі ще від повного і всебічного вирішення.
Такий стан теоретичної розробки проблеми зумовлює актуальність комплексного кримінологічного та кримінально–правового дослідження проблеми визначення меж кримінальної відповідальності. За весь посттоталітарний період таких ґрунтовних наукових досліджень як в теоретичному, так і в практичному планах ще не проводилось. Низка питань, які стосуються цієї проблеми, залишається дискусійною, а окремі з них не висвітлювались навіть у постановчому плані. Разом з тим, досягнення вітчизняних науковців у поєднанні з вивченням кращих зразків іноземного законодавства створюють необхідні методологічні підстави для успішного дослідження обраної теми .
Розробка даної теми важлива й для вдосконалення навчального процесу, особливо у вищих навчальних закладах, де готуються спеціалісти для правоохоронних органів.
Не в останню чергу актуальність проблеми обумовлена духовним та моральним чинниками. Здійснене дослідження сприятиме також поглибленню правового виховання громадян, формуванню їх правової культури.
Актуальність дисертаційної роботи обумовлюється й тим, що її висновки та пропозиції зроблено на ґрунті чинного кримінального закону та мають безпосередню практичну спрямованість.
В даній роботі автор висвітлив найбільш суттєві аспекти проблеми і тим самим зробив посильний внесок у вирішення відповідальних завдань у боротьбі зі злочинністю. В роботі зроблені пропозиції щодо удосконалення окремих норм кримінального закону, звернуто увагу на неузгодженість окремих норм при вирішенні питань щодо визначення ними меж кримінальної відповідальності, подано наукові рекомендації щодо підвищення їх ефективності, піднято ряд теоретичних проблем, які потребують свого подальшого наукового дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження ґрунтується на основних положеннях п.21 Комплексної програми профілактики злочинів на 2001–2005 роки, затвердженої Указом Президента України № 1376/2000 від 25 грудня 2000 року; п.9 Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року № 992; пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України та її кафедри теорії кримінального права на 2001 – 2005 роки, схвалених вченою радою НАВСУ 29 грудня 2000 року (протокол № 19).
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка концептуально–теоретичних, кримінально–правових засад визначення меж кримінальної відповідальності, які включають вироблення цілісної системи наукових поглядів із названої тематики та формулювання на цій основі пропозицій та рекомендацій кримінально–правового характеру, спрямованих на забезпечення підвищення ефективності боротьби зі злочинністю.
Для досягнення поставленої мети в дисертації вирішуються наступні задачі:
1) розкрити соціальну сутність та правову природу кримінальної відповідальності як філософської, лінгвістичної та правової категорій;
2) узагальнити наукові розробки вітчизняних та зарубіжних науковців з цієї проблеми;
3) здійснити комплексний аналіз нормативно–правової бази (чинного КК України) щодо визначення меж кримінальної відповідальності;
4) розкрити зміст та сформулювати поняття “межі кримінальної відповідальності”;
5) визначити критерії об’єктивних та суб’єктивних меж кримінальної відповідальності неповнолітніх та співучасників злочину;
6) проаналізувати правозастосовчу практику щодо визначення меж кримінальної відповідальності;
7) внести обґрунтовані пропозиції та рекомендації щодо удосконалення кримінального законодавства у визначенні об’єктивних та суб’єктивних меж кримінальної відповідальності;
8) визначити концептуальні напрями щодо практичної реалізації теоретичних положень, одержаних в ході дослідження.
Об’єктом дослідження є нова категорія кримінального права – “межі кримінальної відповідальності”.
Предметом дослідження є теоретичні та правові проблеми визначення меж кримінальної відповідальності.
Методи дослідження обрані виходячи із поставлених у роботі мети та задач, у відповідності із його об’єктом та предметом.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є сучасна теорія наукового пізнання соціальних явищ, що охоплює комплекс теоретичних методів, зокрема: метод структурно–функціонального аналізу, метод синтезу і правових аналогій, системного узагальнення, наукової соціології, актуалізації й синхронізації тощо.
Застосування методу структурно–функціонального аналізу дозволило сформулювати поняття кримінальної відповідальності та її меж. Аналіз кримінального законодавства та практики його застосування сприяв виявленню недоліків кримінального законодавства, практики його застосування та внесенню пропозицій щодо їх удосконалення. Історико–правовий метод використовувався для розкриття генезису кримінальної відповідальності та виявленню характерних тенденцій становлення, формування та розвитку наукових поглядів щодо кримінальної відповідальності, а також правової регламентації її меж. Формально–юридичний метод забезпечив дослідження змісту, сутності та структури правових норм, що визначають межі кримінальної відповідальності.
Порівняльно–правовий метод сприяв розкриттю змісту та вивченню сутності меж кримінальної відповідальності відповідно до правил законотворчої техніки та міжнародних правових стандартів. В дисертації враховані фундаментальні та прикладні дослідження сучасної науки кримінального права. Автор використав цілий ряд ідей, узагальнень та висновків вітчизняних і зарубіжних учених в галузі філософії права, загальної теорії держави і права взагалі та теорії кримінального права, зокрема. Широко застосовувалися методи статистичного аналізу, соціологічні методи, зокрема, при вивченні кримінальних справ, матеріалів анкетування, а також даних офіційної статистики щодо різних категорій злочинів за період 1998–2002 р. Останнє сприяло формуванню широкої емпіричної бази дослідження, яке забезпечує репрезентативність його висновків у межах всієї України.
Судження, висновки та рекомендації, що містяться в дисертації, ґрунтуються на емпіричних матеріалах, отриманих в результаті вивчення:
 109 кримінальних справ, порушених слідчими УМВС в Івано-Франківській, Чернівецькій, Львівській, Волинській та інших областях за ознаками злочинів, передбачених ст. ст. 185–190, 194, 115–119, 121–126, 257, 289, 304 КК України, вчинених неповнолітніми чи у співучасті в 1998–2002 р.;
 щорічних статистичних звітів УМВС в Івано-Франківській області та статистичних звітів МВС України про стан злочинності серед неповнолітніх за 1998–2002 р.;
 матеріалів анкетування 97 співробітників кримінальної міліції в справах неповнолітніх, дізнання, слідства, прокуратури та суду 9–и регіонів України, а також 253–х курсантів випускних курсів Прикарпатського юридичного інституту НАВС України.
Нормативну базу дослідження складають: Конституція України, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси, документи і резолюції ООН, закони України та іноземних держав, постанови та роз’яснення Пленуму Верховного Суду України з кримінальних справ.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що воно є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням основних кримінологічних та кримінально–правових проблем визначення меж кримінальної відповідальності; в ньому закладені основи правової теорії та кримінологічного вчення про критерії встановлення меж кримінальної відповідальності.
У дисертації висунуто та обґрунтовано або додатково аргументовано ряд теоретичних та прикладних понять, положень та висновків, які відрізняються науковою новизною та виносяться на захист, зокрема:
– вперше у вітчизняній кримінологічній та кримінально–правовій науці застосовано комплексний підхід до дослідження кримінальної відповідальності як філософської, лінгвістичної та правової категорій;
– з урахуванням попередніх та сучасних теоретичних досліджень і правозастосовчої практики дістало подальший розвиток визначення поняття кримінальної відповідальності; сформульовано й розкрито її основні ознаки та соціально–правову сутність;
– узагальнено, що кримінальна відповідальність – це визначена кримінально–правовими нормами специфічна форма реалізації повноважень держави у кримінально–правових відносинах щодо обвинувачуваного у злочині, що встановлює юридичний обов’язок винного вимушено зазнати державного осуду, а також передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру та правові наслідки вчиненого ним злочину, визначених обвинувальним вироком суду та покладаються на винного спеціальними органами держави;
– у вирішенні проблем підстав кримінальної відповідальності автором виділено головне – у правовій системі України особа має нести кримінальну відповідальність за наявності правових (юридичних), фактичних (матеріальних) і формальної (процесуальної) підстав. В роботі підкреслено, що вчинення злочину є фактичною (матеріальною) підставою відповідальності, а склад злочину, передбачений Особливою частиною КК України, – основною правовою (юридичною) підставою кримінальної відповідальності. Формальною (процесуальною) підставою кримінальної відповідальності є обвинувальний вирок суду як правозастосовчий акт, в якому інтегрується правове значення всіх фактичних та юридичних обставин, що так чи інакше впливають на відповідальність;
– вперше на монографічному рівні запропоновано теоретичне обґрунтування поняття меж кримінальної відповідальності. Зроблено висновок, що межі кримінальної відповідальності – це визначені кримінально-правовими нормами об’єктивні та суб’єктивні критерії конкретизації обсягу юридичного обов’язку винного з моменту вчинення злочину до повної реалізації індивідуально визначеної форми відповідальності в зв’язку із вимушеним зазнанням передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру та правових наслідків учиненого ним злочину, що покладаються на нього спеціальними органами держави;
– отримало подальший розвиток теоретичне обґрунтування щодо співвідношення концептуальних положень загальних та спеціальних, об’єктивних та суб’єктивних меж чинності закону про кримінальну відповідальність. Зокрема, визначено, охарактеризовано та розкрито: зміст та вплив загальних засад кримінальної відповідальності на визначення її меж; критерії об'єктивних меж кримінальної відповідальності за чинністю кримінального закону в часі, територіального та універсального принципів чинності кримінального закону; меж кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння; меж кримінальної відповідальності неповнолітніх, співучасників злочину, в тому числі, при ексцесі виконавця та добровільній відмові співучасників;
– на підставі дослідження меж кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння обґрунтовано висновок, що в чинному КК законодавцем сформовано новий правовий інститут “Обмеження дії закону про кримінальну відповідальність за ознакою суспільної небезпечності діяння”. Введено в науковий обіг поняття цього правового інституту, виділено та охарактеризовано низку його індивідуальних ознак;
– уперше при визначенні меж кримінальної відповідальності неповнолітніх обґрунтовано доцільність законодавчого закріплення загальних засад призначення примусових заходів виховного характеру. Запропоновано наукові положення щодо удосконалення та розширення кола таких заходів;
– розвинуто, а в ряді випадків сформульовано вперше пропозиції щодо удосконалення норм Кримінального кодексу України у визначенні меж кримінальної відповідальності співучасників злочину. Обґрунтовано пропозицію, відповідно до якої кримінальну відповідальність за пособництво слід зберегти тільки при вчиненні особливо тяжкого, тяжкого або злочину середньої тяжкості. Визнано, що поза сферою нормативного визначення залишилась поведінка замовника злочину. Це викликає потребу в теоретичному осмисленні цієї діяльності та нормативному її визначенні як діяльності особливого виду співучасті; визначено основні недоліки, напрями та заходи вдосконалення норми про добровільну відмову співучасників.
Теоретичне та практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що запропоновані автором положення та висновки є певним внеском у розвиток загальнотеоретичних проблем визначення меж кримінальної відповідальності та можуть бути враховані при вирішенні питань удосконалення Кримінального кодексу України; у проведенні подальших наукових досліджень з проблеми загальних, об’єктивних, суб’єктивних та спеціальних меж дії закону про кримінальну відповідальність; при підготовці відповідних навчальних посібників з кримінального права, кримінології та кримінально-виконавчого права України; в навчальних закладах системи МВС України під час читання лекцій на теми: “Кримінальна відповідальність та її підстави”, “Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх”, “Відповідальність за співучасть у злочині”.
Матеріали дисертації можуть бути використані практичними працівниками в діяльності, пов’язаній з кваліфікацією вчиненого злочину та вирішенням питань меж кримінальної відповідальності. Безпосереднім підсумком практичного використання запропонованих пропозицій та рекомендацій є забезпечення гарантій прав, свобод та законних інтересів громадян, підвищення ефективності боротьби зі злочинністю.
Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації та виносяться на захист, розроблені автором особисто.
У листопаді 2000 року за результатами дослідження дисертантом було підготовлено та направлено в Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності доповідну записку з пропозиціями щодо удосконалення розділів “Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх” та “Співучасть у злочині” проекту КК України, які в основному були враховані та знайшли своє законодавче закріплення в чинному КК України 2001 року.
Апробація результатів дослідження. Основні висновки, положення та пропозиції дисертаційного дослідження доповідались й обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального права і кримінології Прикарпатського юридичного інституту НАВС України, кафедри теорії кримінального права Національної академії внутрішніх справ України та оприлюднені, зокрема, на:
 міжнародній науково–практичній конференції „Проблеми гуманітарної підготовки працівників ОВС в умовах Європейської інтеграції”, організованій на базі Прикарпатського юридичного інституту НАВС України, квітень 2003 р.;
 на загальноукраїнських науково–практичних конференціях: „Україна між минулим і майбутнім”, квітень 2001 р.; „Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки”, організованих на базі Прикарпатського юридичного інституту НАВС України, квітень 2002 р.; „Кримінальний кодекс України 2001 р. (проблеми, перспективи та шляхи вдосконалення кримінального законодавства)”, організованій на базі Львівського інституту внутрішніх справ України, квітень 2003 р.;
 на регіональній студентській науково–практичній конференції “Про концептуальні засади проекту нового КК України”, організованій на базі Прикарпатського юридичного інституту НАВС України, лютий 1999 р.;
 на регіональному теоретичному семінарі „Актуальні проблеми боротьби та попередження злочинності”, організованому на базі Юридичного інституту Прикарпатського університету ім. В.Стефаника, грудень 2002 р.
Отримані дисертантом результати використовувалися в навчальному процесі під час читання лекцій, проведення семінарських та практичних занять із курсантами Прикарпатського юридичного інституту НАВС України, студентами юридичного факультету Прикарпатського університету ім. В.Стефаника та Івано-Франківського інституту права, економіки та будівництва з предмета “Кримінальне право України” на тему “Кримінальна відповідальність та її підстави”, “Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх”, “Співучасть у злочині”, “Звільнення від кримінальної відповідальності”.
Публікації. Основні положення та висновки, що сформульовані в дисертаційному дослідженні, опубліковані автором у чотирьох статтях наукових журналів та збірників з фахових видань, затверджених ВАК.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів та чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел (188 найменувань), п’яти додатків. Загальний обсяг дисертації становить 204 сторінки.

Список літератури

ВИСНОВКИ
Результати проведеного дисертаційного дослідження дають підстави зробити ряд важливих висновків та внести окремі пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства, практики його застосування у боротьбі зі злочинністю та забезпеченні конституційних гарантій прав і свобод людини та громадянина.
Чинний Кримінальний кодекс широко враховує дослідження науки кримінального права не тільки в Україні, а й зарубіжних держав. Він втілює певні теоретичні здобутки з питань його побудови, враховує здобутки та тенденції судової практики, ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, стверджує принципи гуманізму та законності.
Застосування чинного КК потребує нових методологічних підходів. Зокрема, необхідно подолати стереотипи, що склалися у науковців та юристів – практиків за радянських часів, зумовлені заідеологізованістю суспільних наук в цілому, в тому числі й науки кримінального права. Доцільність проведення даного дослідження якраз і вбачалася у тому, щоб з теоретичної точки зору проаналізувати ускладнення у застосуванні тих чи інших кримінально–правових положень чинного КК щодо визначення меж кримінальної відповідальності.
Демократичний шлях розвитку українського суспільства дозволяє й водночас вимагає від науки досліджень, заснованих на дійсно наукових, неупереджених методиках, вільних від політичної заанґажованості та так званих ”соціальних замовлень”. Звичайно, що під час дослідження ми не могли повністю відкидати напрацювання науковців дореформеного періоду. Навпаки, завдання полягало в тому, щоб, застосовуючи принцип наступництва, який, до речі, втілено й у чинному КК, використати їх досягнення та синтезувати у сучасній доктрині кримінального права. Корисним, на наш погляд, було використання під час дослідження своєрідного ”золотого фонду” світової науки – праць авторів дорадянських часів, багато з яких містять актуальні й на сьогоднішній день положення, особливо в галузі кримінально–правових наук.
У сьогоднішніх умовах становлення нових суспільно–економічних відносин головне завдання кримінально–правової науки у протидії злочинності – полягає у розробці науково–обґрунтованих рекомендацій щодо визначення меж кримінальної відповідальності. Вони дозволяють не обмежувати протидію злочинності примусовим впливом, переважно у формі кримінальної відповідальності за конкретні злочини, а й з урахуванням усіх важливих аспектів злочинності як соціального явища розробити та застосувати в такій протидії комплекс економічних, політичних, правових, виховних та інших заходів.
Підвищення ролі кримінального закону у протидії злочинності може бути досягнуто шляхом визначення доцільності криміналізації (декриміналізації) певних діянь, удосконалення законодавчого опису їх ознак, конкретизації законодавчої конструкції норм, що визначають межі кримінальної відповідальності (зокрема неповнолітніх, співучасників злочину тощо), визначення можливості кримінально–правового компромісу з певними суб’єктами злочинів (наприклад, при злісному ухиленні від сплати аліментів на утримання дітей або контрабанді), підстави та умови його застосування.
Винісши у назву розділів та підрозділів категорію „межі кримінальної відповідальності”, ми намагалися привернути увагу до актуальності дослідження проблеми кримінальної відповідальності як правового інституту.
Ефективним інструментом реалізації принципу чіткої визначеності предмета дослідження, відображеного в категорії ”межі кримінальної відповідальності”, в контексті теорії кримінального права та положень чинного КК – є пізнання змісту термінів, що утворюють названу категорію. Відправним пунктом на цьому шляху стають вихідні первісні терміни, визначення яких складається з низки різних теоретичних загально філософських, лінгвістичних та специфічно юридичних значень. Все це дає загальне уявлення про названу категорію. Пізнавальна сутність категорії „межі кримінальної відповідальності” виявляється в тому, що вона вказує на правову природу підстав такої відповідальності.
У зв’язку з цим об’єктивні історичні умови, в яких діє чинний Кримінальний кодекс України, вимагали від нас ґрунтовного аналізу загальнотеоретичних засад інституту кримінальної відповідальності, зокрема чіткого аналізу правових норм кримінального закону щодо обсягу та меж цієї специфічної форми юридичної відповідальності.
Проведене дослідження дозволяє нам виділити наступні характерні ознаки кримінальної відповідальності як правової категорії:
– це один із самостійних видів правової (юридичної) відповідальності (поряд з цивільно–правовою, адміністративною тощо);
– це специфічна форма правового реагування з боку держави, в особі її компетентних органів, на особливу категорію протиправних проявів – злочини;
– кримінальна відповідальність носить нормативний характер, оскільки виникає в зв’язку з порушенням кримінально–правових норм та реалізується у відповідальності з велінням правових норм;
– юридичною підставою кримінальної відповідальності є факт вчинення діяння, яке містить ознаки конкретного складу злочину передбаченого Особливою частиною КК;
– засобами реалізації кримінальної відповідальності є самостійні юридичні державно–примусові заходи – кримінальне покарання, примусові заходи медичного або виховного характеру;
– кримінальна відповідальність реалізується у встановлених законом формах та порядку, які чітко визначені кримінальними та кримінально–процесуальними нормами;
– правом щодо притягнення чи звільнення від кримінальної відповідальності наділене чітко визначене коло державних органів (суд, прокуратура, органи дізнання чи досудового слідства);
– форми реалізації кримінальної відповідальності взаємопов’язані із кримінально–правовими відносинами, що виникають між уповноваженими державними органами, що реалізують кримінальну відповідальність та особою, обвинуваченою у вчиненні злочину;
– суб’єктами кримінальної відповідальності є фізичні, осудні особи, які досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність;
– кримінальна відповідальність – це передбачене в нормах кримінального права покладення на обвинувачену у вчиненні злочину особу обов’язку – вимушено зазнати обмежень особистого, майнового або іншого характеру та правові наслідки вчиненого злочину пов’язаного з вимогами кримінально–процесуальної процедури, передбаченої законом для розслідування та розгляду кримінальної справи судом;
– це один із найбільш важливих кримінально–правових інститутів, нормами якого значною мірою охороняються суспільні відносини, що врегульовані як нормами кримінального права так і нормами інших галузей права.
Виділення характерних ознак кримінальної відповідальності дозволяють сформулювати її наступне поняття.
Кримінальна відповідальність – це визначена кримінально–правовими нормами форма реалізації повноважень держави у кримінально–правових відносинах щодо обвинувачуваного у злочині, що встановлює юридичний обов’язок винного вимушено зазнати державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру та правові наслідки вчиненого ним злочину, визначених обвинувальним вироком суду, які покладаються на винного спеціальними органами держави.
Дане визначення не тільки відображає суттєві риси кримінальної відповідальності, але вказуючи на її зміст та форми реалізації, підкреслює її функціональну роль в житті суспільства, але й правильно орієнтує на підстави та межі кримінальної відповідальності.
Під час дослідження звернено увагу на те, що концепція межі кримінальної відповідальності як загально філософська та правова категорія лише зовсім недавно стала предметом всебічного правового аналізу. Філософський, лінгвістичний та правовий аналіз змісту цієї категорії дає підстави зробити висновок, що кримінально–правова сутність категорії “межа” являє собою реальну міру можливого, допустимого та нормативно необхідного кримінального–правового впливу на регулювання суспільних відносин.
Проведене теоретичне дослідження поняття та змісту категорії „межі кримінальної відповідальності” дає можливість виділити чотири домінуючі концепції її сутності:
1) концепція “межі відповідальності – межі санкції”, у відповідності з якою межа кримінальної відповідальності – це реальне застосування кримінально-правової санкції;
2) концепція “межі кримінальної відповідальності – межі обов’язку”, коли кримінальна відповідальність розглядається як обов’язок особи, що вчинила злочин підлягати дії кримінального закону, зазнати певних обмежень особистого чи майнового характеру, дати звіт за свої дії;
3) концепція “межі кримінальної відповідальності – межі кримінально–правових відносин”, згідно з якою межі кримінальної відповідальності визначаються змістом суспільних відносин, врегульованих нормами кримінального права;
4) концепція “межі кримінальної відповідальності – межі покарання”, за змістом якої основною, визначальною рисою відповідальності є засудження або суспільний осуд особи, що констатується вироком суду.
Водночас, не зважаючи на різнобічність поглядів, всі без виключення автори обумовлювали визначення меж кримінальної відповідальності через об’єктивний чи суб’єктивний підходи. Перший – обумовлений відповідною реакцією держави на протиправні прояви з боку винних шляхом встановлення кримінально–правових заборон та адекватних санкцій (покарань) щодо порушників цих заборон. В основі суб’єктивного підходу лежить особистий обов’язок злочинця дати “звіт” компетентним органам держави (суду) за свої протиправні, суспільно небезпечні діяння та стерпіти призначене покарання, зазнавши при цьому правових обмежень особистого чи майнового характеру в порядку, передбаченому законом.
Підсумовуючи розгляд проблемних питань визначення меж кримінальної відповідальності як філософської, лінгвістичної та правової категорій, враховуючи досягнення теорії кримінального права в розумінні таких кримінально–правових понять, як “межі”, “кримінальна відповідальність”, “кримінально–правові відносини” та “підстава кримінальної відповідальності” нами сформульовано наступне визначення поняття “меж кримінальної відповідальності“ :
Межі кримінальної відповідальності – це визначені кримінально–правовими нормами об’єктивні та суб’єктивні критерії конкретизації обсягу юридичного обов’язку винного з моменту вчинення злочину до повної реалізації індивідуально визначеної форми відповідальності у зв’язку із вимушеним зазнанням передбачених КК України обмежень особистого, майнового або іншого характеру та правових наслідків вчиненого ним злочину, що покладаються на нього спеціальними органами держави.
Штучне поєднання позицій теорії та практики, пошуки та обґрунтування складу злочину в діянні кожної особи, що притягується до кримінальної відповідальності призвели до того, що питання про підстави відповідальності із множини стало одиничним та через можливість різних тлумачень виявилось одним із найбільш складних та суперечливих в теорії кримінального права.
Одна з причин такого становища – законодавче визначення загальних підстав кримінальної відповідальності, яке містить ст. 2 КК України. У зазначеній нормі закладена суперечлива законодавча конструкція – ч.1 ”підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом”.
Ми дійшли висновку про те, що вирішення стержневого питання кримінального права базується тут на поняттях, позбавлених змістовного наповнення, що невблаганно потягне негативне відношення практики до закону, постільки в ньому виявляється закріпленим те, чого немає в дійсності (абстракція). На наш погляд, таке рішення не відповідає дійсності. По–перше – слово “діяння” – є дієслівний підмет від слова “вчиняти, діяти” і означає подію, що вже відбулася або факт, що відбувся, і якому передувала будь–яка дія суб’єкта”. Цим фактом є факт вчинення злочину, оскільки в ч. 1 ст.2 КК мова ведеться не про будь–яке діяння, а суспільно небезпечне, передбачене цим Кодексом. По суті, мова ведеться про злочин, визначення якого дано у ст. 11 КК. Але крім усього зазначеного, злочин – це ще й діяння, вчинене суб’єктом винно. Отже і факт вчинення злочину ще не достатня підстава. Необхідна додаткова – вина особи. Про це неоднозначно говорить законодавець в ч. 2 ст. 2 КК України: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком суду”. В даному випадку законодавець говорить про процесуальну (формальну) підставу відповідальності.
При визначенні підстав кримінальної відповідальності практикою враховується не тільки склад злочину, а й уся багатогранність ознак, що утворюють злочин. Самостійність складу злочину не може бути визнана абсолютом підстави кримінальної відповідальності. Факт вчинення злочину та склад злочину виступають двома різними площинами явища, що характеризують взаємозалежні підстави кримінальної відповідальності.
У вирішенні проблем підстав кримінальної відповідальності нами виділено головне :
1. Очевидно, що наука кримінального права не може створити власних підстав кримінальної відповідальності. Її завдання – з теоретичних позицій осмислити ті підстави, які передбачені у відповідній правовій системі. Таким чином, у правовій системі України особа має нести кримінальну відповідальність за наявності правової (юридичної), фактичної (матеріальної) та формальної (процесуальної) підстав.
2. Розглядаючи співвідношення понять “злочин” та “склад злочину” як підстав кримінальної відповідальності, можна визнати, що вчинення злочину є фактичною (матеріальною) підставою відповідальності, а склад злочину, передбачений Особливою частиною КК, – основною правовою (юридичною) підставою кримінальної відповідальності.
3. Формальною (процесуальною) підставою кримінальної відповідальності є обвинувальний вирок суду, як правозастосовчий акт, в якому інтегрується правове значення всіх фактичних обставин, що так чи інакше впливають на відповідальність.
4. Оцінка чинного законодавства, яке визначає підстави кримінальної відповідальності, неоднозначна. Удосконалення цього законодавства повинно здійснюватися, очевидно, в межах чинного Кримінального кодексу України. Основний напрямок такого удосконалення передбачає усунення положень, які, по суті, змінюють кримінально–правову природу окремих юридичних підстав визначення меж кримінальної відповідальності. Крім того, більш глибоке та повне визначення підстав кримінальної відповідальності пов’язане із закріпленням безпосередньо в чинному КК України принципів відповідальності та розкриття їх основного змісту.
З метою удосконалення положень КК щодо підстав кримінальної відповідальності пропонується:
– назву статті 2 КК України подати в такій редакції: “Підстави та умови кримінальної відповідальності”;
– частину 1 ст. 2 КК необхідно сформулювати так :”Кримінальній відповідальності та покаранню підлягає тільки особа, яка виновно (умисно чи з необережності) вчинила злочинне діяння, що містить фактичний склад конкретного злочину, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу. Злочинними діяннями відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу визнаються також готування та замах на вчинення злочину, опосередковане виконавство, співучасть у злочині та приховування злочину”;
– частину третю ст. 2 КК доцільно доповнити словами: ”Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється виключно судом за наявності підстав та умов, передбачених цим Кодексом, а також закону України про амністію чи Акта помилування”;
– пропонуємо доповнити ст. 2 КК частиною четвертою такого змісту: “Кримінальна відповідальність виникає із факту вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить фактичний склад конкретного злочину, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу. Притягненням до кримінальної відповідальності – є факт пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні конкретного злочину. Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду та припиняється з моменту зняття чи погашення судимості”.
Пряма вказівка закону на те, що підставою кримінальної відповідальності кожного є лише його власне злочинне діяння, яке містить фактичний склад злочину, передбачений Особливою частиною КК, вичерпний перелік в ньому видів таких діянь та форм прояву, законодавче визначення початкового та кінцевого моментів кримінальної відповідальності чітко окреслить об’єктивні та суб’єктивні межі кримінальної відповідальності, виключить можливість довільного тлумачення кримінального закону.
Здійснене автором дослідження соціально–правових аспектів кримінальної відповідальності дозволяє зробити висновок, що принципи кримінального права здійснюють пряму, безпосередню кримінально–правову дію на визначення об’єктивно–суб’єктивних меж кримінальної відповідальності. Принципами кримінального права України визнаються загальні та найбільш важливі правові положення (засади) кримінально–правового регулювання, що визначають сутність та спрямованість кримінального законодавства, стратегію, головні напрями та засоби реалізації кримінально–правової політики Української держави, що безпосередньо передбачені законом або прямо із нього випливають, мають конкретну практичну дію, виконують пряму регулятивну функцію та забезпечують правильне та обґрунтоване визначення меж кримінальної відповідальності.
Особлива важливість принципів кримінального права робить доцільним включити до розділу „Загальні положення” Кримінального кодексу України норми про основні принципи кримінального законодавства, розкривши їх нормативно–правовий зміст, де презумпція невинуватості є визначальною лінією формування та здійснення кримінальної політики Української держави.
Основними принципами кримінального права, що забезпечують правильність та обґрунтованість визначення меж кримінальної відповідальності є: а) принцип законодавчого визначення складу злочину; б) принцип особистої відповідальності; в) принцип винної відповідальності; г) принцип повного кримінально–правового ставлення у вину; д) принцип доказаності ставлення в вину; е) принцип пріоритету пом’якшуючих відповідальність обставин; є) принцип недопустимості аналогії застосування кримінального закону щодо злочинності та караності діянь; ж) принцип ощадності (економії) кримінальної репресії; з) принцип заборони подвійного засудження або покарання за один і той же злочин.
Чинність кримінального закону, його юридична сила та дія у часі безпосередньо пов’язані із дією кримінального закону у просторі та дією кримінального закону по колу осіб. Ці найважливіші положення дії та практичного застосування закону про кримінальну відповідальність визначають об’єктивні часово–просторові межі кримінальної відповідальності. Критеріями об’єктивних меж кримінальної відповідальності за чинністю кримінального закону в часі є:
– усунення або встановлення караності діяння;
– пом’якшення або посилення покарання, що здійснюється шляхом законодавчого виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують або підвищують ступінь суспільної небезпеки певного злочину.
За змістом кримінальний закон має тільки сучасну спрямованість і дію, тобто він не може бути застосований до тих подій, які відбулися до набрання ним чинності, що в свою чергу зумовлює наявність об’єктивних меж кримінальної відповідальності у часовому вимірі чинності кримінального закону.
Найбільш важливим критерієм правильного визначення об’єктивних меж кримінальної відповідальності за чинністю кримінального закону в часі є принцип зворотної сили кримінального закону. З метою конкретизації положень ч. 1 ст. 5 КК України пропонуємо викласти її в такій редакції: „Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі одночасно щодо норм Загальної та Особливої частини цього Кодексу, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі й на осіб, що відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.”
Об’єктивні межі кримінальної відповідальності за територіальним принципом просторової чинності кримінального закону полягають в тому, що всі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного права. Певних об’єктивних обмежень зазнає територіальний принцип чинності кримінального закону стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом. В зв’язку з цим пропонується доповнити ч. 4 ст. 6 КК абзацом другим такого змісту :”На цих осіб кримінальна юрисдикція України поширюється, як виняток, лише у випадках ясно наданої згоди на це держави, що їх акредитувала, яку вона висловлює позбавленням певної особи імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування (України).
Частину 1 ст. 6 КК України щодо чинності закону про кримінальну відповідальність за злочини, вчинені на території України слід доповнити абзацом другим такого змісту: “У випадках неузгодженості між нормами міжнародного права та нормами КК при вирішенні питань про кримінальну відповідальність пріоритетну чинність мають норми міжнародного права”.
Найбільш важливою ознакою злочину, його невід’ємною властивістю є суспільна небезпечність діяння. Відсутність цієї ознаки означає відсутність кримінально–правових засад для визначення меж кримінальної відповідальності. Проблеми меж кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння тісно взаємопов’язані з проблемою криміналізації та декриміналізації діянь, особливо в умовах чинності нового кримінального законодавства.
Кримінальний закон повинен бути такою досконалою системою правових норм, яка б забезпечувала свою самореалізацію, виключала б паузи, прогалини, бездіяльність закону.
Аналіз норм Особливої частини нового КК України за ознакою суспільної небезпечності діяння дозволяє визнати факт утворення нового інституту кримінального права – інституту „Обмеження дії закону про кримінальну відповідальність”.
Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність за ознакою суспільної небезпечності діяння за своїми характеристиками максимально наближений до інституту звільнення від кримінальної відповідальності, який давно і добре відомий вітчизняному кримінальному законодавству та ґрунтовно висвітлений теорією. Він на відміну від інституту звільнення від кримінальної відповідальності, ще мало досліджений, має відмінні підстави застосування та власні характерні риси:
1. Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність базується виключно на нормах Особливої частини КК; інститут звільнення від кримінальної відповідальності складають норми Загальної частини КК;
2. Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність не визнає злочинними діяння, що за характеристиками складу злочину, передбаченого диспозицією частини першої цієї ж статті, повинні визнаватись злочинними. Фактично він декриміналізує діяння. При цьому закон пов’язує декриміналізацію діяння з чітко визначеними характеристиками. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності не декриміналізує діяння, а лише звільняє конкретних осіб від кримінальної відповідальності за реальний вид злочину, який ним був вчинений.
3. Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність адресований достатньо вузькому колу осіб, яке визначено самою нормою. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності адресований невизначеному колу суб’єктів, яке окреслено в достатньо загальних рисах.
4. Характерною особливістю Особливої частини нового КК України є збільшення в ній числа норм, які обмежують кримінальну відповідальність за ознакою суспільної небезпечності при наявності позитивної посткримінальної поведінки чи іншої передкримінальної ситуації, в якій опинився суб’єкт. Якщо в КК 1960 р. таких норм було 7, то в КК 2001 р. їх стало 15. Обмеження кримінальної відповідальності особи в зв’язку з наявністю позитивної посткримінальної поведінки передбачена, зокрема, в ч. 2 ст. 111 „Державна зрада”, ч. 2 ст. 114 „Шпигунство”, ч. 3 ст. 175 „Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії або інших, установлених законом виплат”, ч. 4 ст. 212 „Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів”, ч. 2 ст. 255 „Створення злочинної організації”, ч. 5 ст. 258 „Терористичний акт” та інших статтях.
Крім того, в багатьох випадках уточнено зміст передкримінальної ситуації, в якій опинився суб’єкт, що є підставою обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність. Саме на підставі обмеження кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння побудовано норми ч. 4 ст. 331 ”Незаконне перетинання державного кордону”, ч. 2 ст. 385 ”Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків” та ч. 2 ст. 396 „Приховування злочину”. Вказані статті КК України, визначаючи межі кримінальної відповідальності, одночасно суттєво обмежують сферу власного застосування виходячи із ознаки суспільної небезпечності діяння.
Таким чином, нами визнається, що чинний Кримінальний кодекс України збагатився новим інститутом, який може бути визначений як інститут обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність за ознакою суспільної небезпечності діяння. Джерелом норм цього кримінально-правового інституту стали ст. ст. 26 ч. 2, 33 ч. 2 та 63 ч. 1 Конституції України, а також деякі міжнародні нормативно–правові акти, що ратифіковані Україною, які визначають правовий статус людини.
Інститут звільнення від кримінальної відповідальності пов’язує можливість застосування норм, що його утворюють, в залежності від зміни соціальної ситуації, де визначальним є об’єктивний фактор: із зміною соціальної ситуації, яка визначила втрату діянням ознак суспільної небезпечності або особа перестала бути суспільно небезпечною (ст. 48 КК); із здійсненням соціально значимої пост кримінальної поведінки (ст. ст. 45, 46 та 47 КК); із закінченням соціально значимих строків, що визначають давність притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК); із визначенням на рівні соціально - значимих законодавчих нормативно-правових актів факту можливості виправлення особи без притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 44 – звільнення на підставі закону України про амністію чи акта помилування); у випадках застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК).
Таким чином, інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність за ознакою суспільної небезпечності діяння апріорі вважає відповідні діяння незлочинними, виключаючи їх із кола тих, які за загальним правилом утворюють склад відповідного злочину. Можна навіть стверджувати, що законодавець пов’язує підстави обмеження дії кримінального закону лише з ознакою суспільної небезпечності діяння, тоді як звільнення від кримінальної відповідальності базується на чинниках, пов’язаних виключно зі ступенем тяжкості злочину.
Проблема обмеження кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння пов’язана не лише з проблемою декриміналізації Особливої частини кримінального закону і формулюванням конкретних кримінально–правових заборон. Це може бути досягнуто в результаті внесення відповідних змін в норми Загальної частини кримінального закону.
Об’єктивною межею кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння в чинному КК України є норма про малозначність діяння, передбачене в ч. 2 ст. 11 КК. Безсумнівно, що формула, яка міститься у ч. 2 ст. 11 КК України, логічно недосконала, оскільки поняття “малозначність діяння” є оціночним. Перспективним уявляється удосконалення даної норми приміткою з роз’ясненням терміну “малозначність” такого змісту: “малозначність діяння визначається виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння: цінності об’єкта, форми вини, способу посягання, обстановки, стадії здійснення, наслідків, форми співучасті та ролі особи у вчиненому тощо”.
Законодавче закріплення вищенаведеного положення буде сприяти більш чіткій конкретизації даного правового явища та правильному застосуванню кримінального закону, що в свою чергу забезпечить гарантію прав, свобод та законних інтересів громадян. Безпосередніми підсумками декриміналізації за ознакою суспільної небезпечності діяння було б обмеження сфери кримінальної репресії, а рівноцінно розвантаження правоохоронних органів, вивільнення їх сил, засобів і часу для зосередження на головних напрямках боротьби зі злочинністю.
Важливе значення для обмеження кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння має вирішення проблеми про правомірність визнання кримінально караним повторних адміністративних правопорушень та підстави їх декриміналізації.
Злочин не є і не може бути сумою проступків. Наявність адміністративного стягнення за попередній проступок відноситься тільки до особи правопорушника, не підвищує суспільної небезпечності діяння, а отже не може бути підставою для зміни юридичної природи діяння та автоматичного перетворення проступку у злочин.
Гуманізація кримінально–правової політики держави вимагає подальшого удосконалення норм КК України, що визначають межі кримінальної відповідальності неповнолітніх.
Питання про критерії та межі кримінальної відповідальності неповнолітніх тісно пов’язане з аналізом закономірностей розвитку особистості та проблемою диференціації відповідальності в залежності від вікових меж. Визнання неповнолітніх 14–16–ти річного віку кримінально осудними за окремі злочини відповідає їх соціально–психологічному розвитку. Проте в цей період ще не наступає повної соціальної зрілості, що, безперечно, впливає на визначення об’єктивних меж цієї категорії правопорушників у порівнянні з дорослими.
Враховуючи вікові межі та фактичний рівень розвитку особи (запас знань і уявлень, ступінь розвитку емоційно–вольової сфери тощо), які повинні відповідати такому віку, слід було б у загальних положеннях розділу XV чинного КК записати: “неповнолітній, що застосовується в даному законі, – це особа у віці від 14 до 18 років, яка підлягає кримінальній відповідальності за умови фактичного досягнення нею нормотипного рівня розумового розвитку, що повинен відповідати такому віку”.
В зв’язку з цим, вбачається доцільним у ст. 22 КК України встановити вікові межі кримінальної відповідальності за злочини, передбачені статтями 112, 116 КК України (за посягання на життя державного чи громадського діяча, за спричинення смерті в стані сильного душевного хвилювання) – з 16 річного віку, а не з 14 річного, як це передбачено в чинному КК. Та доповнити ст. 22 КК частиною третьою такого змісту: „Не підлягає кримінальній відповідальності неповнолітня особа, яка хоча і досягла встановленого законом віку, але внаслідок психофізіологічного розвитку і соціальної незрілості не була здатна усвідомлювати фактичний характер і соціальний зміст своєї поведінки та її наслідків на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного чи виховного характеру.”
Вважаємо, що необхідно ввести до чинного Кримінального кодексу такий примусовий захід виховного характеру як юнацький арешт, різновиди та механізм застосування якого розроблені в кримінальному законодавстві ФРН. Це дозволило б розширити перелік примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх, які вчинили злочини і, тим самим, повніше реалізувати принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності. Наявність у законодавстві такого виду примусового заходу мало б профілактичне значення, що сприяло б формуванню правової свідомості підлітків.
Пропонуємо закріпити в чинному Кримінальному кодексі України, в розділі “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”, норму про загальні засади призначення примусових заходів виховного характеру та покарання неповнолітнім, що зумовлено значенням і специфікою кримінально-правової боротьби з правопорушеннями неповнолітніх, необхідністю чітко визначити правову регламентацію відступу від загальних правил кримінальної відповідальності. Регламентація загальних засад призначення примусових заходів виховного характеру та покарання неповнолітніх в одній нормі дає можливість показати на загальних принципах кримінальної відповідальності особливості кримінальної відповідальності саме цієї категорії осіб та звести в систему всі норми, що регулюють їх відповідальність, більш чітко конкретизувати її правові межі.
Зокрема, ст. 103 КК України доцільно сформулювати так: ”Загальні засади призначення примусових заходів виховного характеру та покарання неповнолітніх” та конкретизувати її положенням про те, що при призначенні примусових заходів виховного характеру та покарання неповнолітньому суд, керуючись принципами справедливості, гуманізму та економії кримінальної репресії, крім обставин, передбачених у статтях 65–67 цього Кодексу, враховує фактори, що обумовлюють можливість звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання неповнолітніх, а також умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього, що можуть суттєво вплинути на його перевиховання та виправлення.
Уявляється, що наявність у Кримінальному кодексі самостійної норми, присвяченої особливостям загальним засадам призначення примусових заходів виховного характеру та покарання неповнолітніх, буде привертати увагу слідчих, прокурорів і суддів до цих особливостей та сприятиме правильному вирішенню справ даної категорії. Як показує практика, у вирішенні зазначених вище пропозицій є нагальна необхідність.
Такий підхід відповідав би і кримінально–процесуальному законодавству, яке містить розділ “Провадження у справах про злочини неповнолітніх” та Закону України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”.
Теоретичний аналіз чинного кримінального законодавства, судової практики, а також теоретичних концепцій вітчизняних науковців дає підстави для висновку про недосконалість правових норм, що визначають межі кримінальної відповідальності при співучасті. Тому здається доцільним, в додаток до розвинутих КК України положень, не просто внести пропозиції по удосконаленню окремих правових норм, а дати розгорнуту законодавчу конструкцію регламентації меж і підстав кримінальної відповідальності співучасників. Як свідчить практика, така необхідність уже назріла. Такий підхід здається пріоритетним ще й тому, що зараз ведеться інтенсивна наукова робота по удосконаленню чинного Кримінального кодексу.
В зв’язку з проблемою законодавчого визначення меж відповідальності за співучасть та із міркувань більш чіткої систематизації норм Загальної частини КК в розділі “Співучасть у злочині” доцільно було б конкретизувати наступні положення:
1) доповнити ст. 26 КК частиною другою наступного змісту: „Не є співучастю у злочині вчинення злочину шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності”;
2) конкретизувати ч. 2 ст. 27 КК положенням про те, що співвиконавцем злочину визнається фізична, осудна особа, яка у віці з якого можлива кримінальна відповідальність, у співучасті з іншими суб’єктами повністю або частково вчинила діяння, пере