Міщенко Анна Михайлівна Моральний вимір політики в зарубіжних концеп­ціях XX століття

Короткий опис

Міщенко Анна Михайлівна, керівник громадської приймальні депутата Київської міськради, ГО «Рідний ра­йон»: «Моральний вимір політики в зарубіжних концеп­ціях XX століття» (23.00.01 - теорія та історія політичної науки). Спецрада Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
МІЩЕНКО АННА МИХАЙЛІВНА
УДК 321.01:17.025
ДИСЕРТАЦІЯ
МОРАЛЬНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ В ЗАРУБІЖНИХ
КОНЦЕПЦІЯХ ХХ СТОЛІТТЯ
23.00.01 – теорія та історія політичної науки
Політичні науки
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий керівник –
Батрименко Олег Володимирович,
доктор політичних наук,
доцент
Київ – 2018

ЗМІСТ
ВСТУП...................................................................................................................13
Розділ 1. Теоретичні засади дослідження морального виміру політики...…..20
Висновки до Розділу 1………………………………..…………………………54
Розділ 2. Етизація політики в концепціях Лео Штрауса та Ісайї Берліна…...56
Висновки до Розділу 2…………….…………………………………………….90
Розділ 3. Деетизація політики в концепціях Ханни Арендт і
Майкла Оукшотта………………………………………………………………..92
Висновки до Розділу 3…………………………………………………………129
Розділ 4. Компромісний підхід до тлумачення морального виміру політики в
концепціях Макса Вебера й Джона Ролза…….................................................132
Висновки до Розділу 4…………………………………………………………166
ВИСНОВКИ........................................................................................................169
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................176
ДОДАТОК………………………………………….…………………………..199

Список літератури

ВИСНОВКИ
Отже, осмислення морального виміру політики, по суті, є невичерпною
темою, яка протягом багатьох років залишається об’єктом наукового інтересу
визначних мислителів. Моральний вимір політики визначається як
співвідношення політики та моралі з урахуванням їх конфліктності через
специфічну природу політики, яка суперечить традиційним нормам моралі,
наслідком чого є наявність моральних дилем в політиці та пошук розв’язання
моральних дилем в політиці з метою гармонізації взаємодії політики та
моралі. Саме у ХХ столітті, на тлі двох світових воєн, питання щодо
відповідності політичної діяльності певним моральним принципам
актуалізувалося як ніколи. Серед особливостей морального виміру політики
у ХХ столітті виокремлено вплив загального виборчого права, появу на
політичній арені людини-маси і масових суспільств, а також виникнення
тоталітаризму. Процеси, що відбувалися у ХХ столітті продовжують
впливати на світову політичну систему й донині, тож згадані особливості
змусили по-новому дивитися на звичну проблематику та актуалізували
пошук компромісу між політикою та мораллю.
Незважаючи на те, що існують різні погляди на тлумачення морального
виміру політики, їх умовно можна об’єднати в три групи: етизацію політики,
деетизацію політики та компромісний підхід до тлумачення морального
виміру політики. В роботі проаналізовані концепції видатних мислителів ХХ
століття: Лео Штрауса, Ісайї Берліна, Ханни Арендт, Майкла Оукшотта,
Макса Вебера та Джона Ролза, кожен з яких по-своєму витлумачив
моральний вимір політики та дав власну відповідь щодо можливості
розв’язання моральної дилеми в політиці. Й хоча обрані концепції умовно
можна згрупувати в згадані три підходи до тлумачення морального виміру
політики, кожен з цих підходів є внутрішньо неоднорідним та
багатовимірним, адже охоплює досить різні, подекуди протилежні й часом
170
парадоксальним чином поєднані погляди. Тож це дає змогу уникнути
однобічності й поглянути на підняту проблематику з різних позицій.
Послідовники етизації політики наголошують на тому, що люди
схильні оцінювати всі явища за допомогою етичних максим, тож політика
також не є винятком. Тому штучне перешкоджання та розірвання
взаємозв’язку між політикою та мораллю може призвести до
непередбачуваних наслідків. Прибічники деетизації політики, навпаки,
вважають, що політику не варто розглядати в етичних категоріях, адже це
може зашкодити як політиці, так і моралі, оскільки ці сфери мають настільки
відмінну природу, що не можуть бути співмірними. Натомість прихильники
компромісного підходу погоджуються з тим, що політику та мораль
неможливо повністю ізолювати одна від одної. Водночас надмірна
ідеалізація політики також є руйнівною, бо ж передбачає певну утопічність.
Тому коли мова йде про політику, варто відмовитися від абсолютної етики, а
замість цього знайти більш реалістичні принципи, які враховуватимуть
специфічну природу політики.
Прихильниками етизації політики були Лео Штраус та Ісайя Берлін.
Незважаючи на те, що один з них був послідовником консерватизму, а інший
– лібералізму, спільною рисою їхніх концепцій є те, що вони обидва
розглядали політику через призму моральних норм і цінностей. Л. Штраус
вважав, що політика завжди пов’язана зі змінами, а вони, в свою чергу,
оцінюються людьми за допомогою етичних категорій. Саме через
співставлення з уявленнями про ідеальний політичний устрій можна віднайти
найвдаліші форми співіснування в суспільстві. Найкраще це співвідношення
відображалося в класичній політичній філософії, до чого пізніше
наблизилися консерватори. Штучне намагання розірвати зв’язок між
політикою і мораллю призводить до нігілізму. Велику увагу Л. Штраус
приділяв питанню про найкращий політичний режим. Критикуючи
демократію за те, що її основною цінністю є не добро, а свобода, мислитель
171
приходить до висновку, що кращим політичним режимом є аристократія.
Проте в реальному світі аристократичні принципи владарювання можуть
бути реалізовані лише через змішаний політичний режим. Моральні норми
Лео Штраус вважав універсальними для всіх держав і епох, тому
дослідження класиків, на його думку, є тим шляхом, який може наблизити до
побудови найкращого суспільно-політичного устрою.
Концепцію І. Берліна прийнято називати плюралізмом цінностей, адже
він, на відміну від Л. Штрауса, наголошував на тому, що цінності не є
універсальними для різних держав і епох. На його думку, ідея про гармонійне
суспільство та співіснування в ньому різних цінностей, які доповнюють одна
одну – не лише утопічна, а й несе в собі реальну небезпеку. Адже повіривши
в можливість побудувати ідеальне суспільство, люди не зупиняться перед
будь-якими жертвами задля реалізації такого задуму, що, знову ж таки,
загрожує виникненням тоталітаризму. І. Берлін вважав, що цінності можуть
конфліктувати між собою, тому кожна людина має обрати для себе набір
базових цінностей, пожертвувавши іншими. Цей вибір є складним і навіть
драматичним, адже втрачені цінності жодним чином не компенсуються. І
єдина можливість для пом’якшення цього відповідального вибору – це
встановлення чітких пріоритетів, яке передбачає відмову від крайнощів.
Послідовниками деетизації політики можна вважати Ханну Арендт і
Майкла Оукшотта. За Х. Арендт, основна моральна дилема в політиці – це
протиставлення публічного та приватного. Якщо політика є публічною, то
мораль – приватною, що унеможливлює їх гармонійне співіснування й
виключає можливість розв’язання моральної дилеми в політиці. Також
Х. Арендт проаналізувала можливість примирення принципів абсолютної
моралі з політичними реаліями. Абсолютну мораль умовно можна розділити
на абсолютну мораль любові й абсолютну мораль совісті. Абсолютна мораль
любові є неприпустимою в політиці, адже вона породжує почуття емпатії, що
блокує логічне мислення та виключає можливість раціонально приймати
172
рішення. Але найгіршим є те, що саме цей тип абсолютної моралі шляхом
ідеологічної обробки може легко перероджуватися в тоталітарну свідомість. І
цьому не може завадити абсолютна мораль совісті, яка передбачає те, що
індивід здатен відмовитися від участі в політиці, щоб залишатися «людиною
совісті».
М. Оукшотт, інтерпретуючи моральний вимір політики, розглянув два
ідеальні типи морального життя: звичку та рефлексію. Перша форма є
основою стабільності суспільства, адже звичка виключає роздуми й сумніви.
Друга, навпаки, передбачає вербальне вираження, а значить і можливість
критикувати, що в поєднанні з відсутністю гнучкості призводить до краху
всієї системи моральних ідеалів. Незважаючи на те, що саме перша форма є
більш релевантною для життя в суспільстві, адже вона може
пристосовуватися до змін, залишаючись стійкою, у християнському світі
звичка вважається примітивною формою, тому переважає домінування
рефлексії. Рефлексивна моральна свідомість породжує в політиці
нетерпимість і фанатизм, що може призвести до утвердження тоталітарних
режимів. Аналізуючи причини появи у ХХ столітті тоталітаризму,
М.Оукшотт дійшов висновку, що саме через масовізацію суспільства та
розквіт «антиіндивідуалізму» стала можливою поява режимів, які
заперечують людяність як таку. Тому і політикам, і простим громадянам, як
суб’єктам політики, важливо зрозуміти, що базовою цінністю має бути
плюралізм, тобто множинність точок зору і можливість обирати. Ця цінність,
на відміну від абсолютних етичних максим, відповідає природі політики та
не передбачає виховної функції. Таким чином, основна мета інституту
держави – бути так званим «арбітром», з одного боку, не втручаючись у
моральне життя громадян, а, з іншого, унеможлюючи стандартизацію
моральних норм і людської поведінки.
Прибічники компромісного підходу до розв’язання моральної дилеми в
політиці – Макс Вебер і Джон Ролз, вважали, що до політики не варто
173
застосовувати абсолютні моральні критерії. Проте повністю розривати
зв’язок між політикою і мораллю також є недоцільним. Важливо, щоб при
інтерпретації моральної дилеми в політиці враховувалася специфіка
політичного, а саме – конфліктність і конкурентність даної сфери, а також
легітимне право на насильство, що закріплене за інститутом держави. Макс
Вебер, розглядаючи універсальну етику, зазначав, що вона, в основному,
займається політично стерильними речами, а її основні принципи просто
несумісні з політичною діяльністю, яка пов’язана з можливістю легітимного
застосування насильства. Абсолютна етика по відношенню до політичного
корисна лише тим, що дає уявлення про ідеал, до якого варто прагнути.
Етично орієнтовані дії, на думку М. Вебера, підкоряються двом принципам:
етиці переконання або етиці відповідальності. Етика переконання пропагує
цінність самого переконання, уникаючи при цьому відповідальності за його
наслідки, а етика відповідальності передбачає те, що людина мусить
рахуватися з результатом своїх вчинків і відповідати за них. Тому етика
переконання повністю заперечує можливість застосування насильства, тоді
як етика відповідальності припускає таку можливість, якщо наслідки його
застосування будуть менш руйнівними, ніж відмова від його застосування.
Проте ці два принципи не є протилежними, як це здається на перший погляд,
навпаки, вони фактично є нероздільними. Політика є настільки
парадоксальною сферою, що лише єдність етики переконання й етики
відповідальності здатна допомогти політикам діяти у відповідності до
ситуації й вирішувати емпіричні проблеми.