МОДУС І ДИКТУМ У СТРУКТУРІ РЕЧЕННЯ

Короткий опис

Міністерство освіти і науки україни
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

На правах рукопису

Шинкарук василь Дмитрович
УДК 811.161.2 367.32

МОДУС і диктум
у структурі речення

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

д и с е р т а ц і я

на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук,
професор К. Г. Городенська

Чернівці - 2003

З м і с т

Вступ

5

Розділ І

Теоретичні аспекти модусно-диктумних відношень у Семантико-синтаксичній структурі речення

17

1.1.

Проблеми семантичної структури речення в сучасній теорії синтаксису

17

1.2.

Еволюція поглядів на статус модусу у структурі речення

36

1.3.

Типологія поглядів на статус диктуму у сучасній теорії синтаксису

44

1.3.1.

Категорія валентності у формуванні диктумного змісту речення

53

1.3.2.

Роль пропозиції у формуванні диктумного змісту речення

60

1.4.

Критерії розмежування понять модусу і диктуму

75

1.5.

Висновки до першого розділу

99

Розділ ІІ

Модус як модально-комунікативна одиниця

104

2.1.

Кваліфікативні категорії модусу

105

2.1.1.

Модальність

105

2.1.1.1.

Реальність / ірреальність

131

2.1.1.2.

Можливість / неможливість

134

2.1.1.3.

Необхідність / вимушеність

138

2.1.1.4.

Модель категорії модальності

139

2.1.2.

Персуазивність

141

2.1.2.1.

Модальне значення ймовірності

148

2.1.2.2.

Модальне значення логічної необхідності

153

2.1.2.3.

Модальне значення невпевненості

155

2.1.2.4.

Модальне значення впевненості

161

2.1.3.

Авторизація

162

2.1.4.

Оцінність

167

2.1.4.1.

Модуси із загальнооцінними значеннями

177

2.1.4.2.

Модуси із частковооцінними значеннями

180

2.1.4.3.

Модуси з емоційно-оцінними значеннями

183

2.1.4.4.

Модуси із аксіологічним значенням

195

2.2.

Соціальні категорії модусу

198

2.2.1.

Категорія директивності

203

2.2.1.1.

Директиви із спадним тоном і підсиленим наголосом на голосній центру

207

2.2.1.2.

Директиви із спадно-висхідним або висхідним тоном

212

2.2.2.

Категорія категоричності

219

2.2.3.

Категорія соціального етикету

223

2.3.

Висновки до другого розділу:

226

Розділ ІІІ

ДИКТУМ ЯК НОМІНАТИВНО-РЕПРЕЗЕНТАТИВНА ОДИНИЦЯ

237

3.1.

Семантико-синтаксична класифікація категорій диктуму

237

3.1.1.

Центральні категорії диктуму

238

3.1.1.1.

Предикатні категорії диктуму

239

3.1.1.1.1.

Предикати дії

242

3.1.1.1.2.

Предикати процесу

245

3.1.1.1.3.

Предикати стану

247

3.1.1.1.4.

Предикати якості

250

3.1.1.1.5.

Локативні предикати

255

3.1.1.1.6.

Предикати кількості

257

3.1.1.2.

Субстанційні категорії диктуму

262

3.1.1.2.1.

Категорія суб’єкта

263

3.1.1.2.2.

Категорія об’єкта

272

3.1.1.2.3.

Категорія адресата

275

3.1.1.2.4.

Категорія інструменталя

277

3.1.1.2.5.

Категорія локатива

278

3.1.2.

Периферійні категорії диктуму

279

3.1.2.1.

Актуалізаційні категорії диктуму

279

3.1.2.1.1.

Персоналізація

284

3.1.2.1.2.

Часова і просторова локалізації та їх мовне вираження

293

3.1.2.1.3.

Часо-видові форми вираження часової нелокалізації

304

3.2.

Різновиди диктумних значень

3о9

3.2.1.

Реально-індикативне значення диктуму

312

3.2.1.1.

Форми теперішнього часу як основні форми вираження реально-індикативного значення

313

3.2.1.2.

Форми минулого часу як основні форми вираження реально-індикативного значення

318

3.2.2.

Потенційно-об’єктивне значення диктуму

321

3.2.2.1.

Форми майбутнього часу як базові форми вираження потенційно-об’єктивного значення

321

3.3.

Висновки до третього розділу

323

РОЗДІЛ ІV

функціонально-семантичний вияв модусу і диктуму в реченнєвій структурі

331

4.1.

Семантика предикатів та суб’єктів модусу і диктуму

331

4.2.

Модусно-диктумна співвіднесеність у реченнєвій структурі

340

4.3.

Модусно-диктумна структура та поняття модусно-диктумного відношення

350

4.3.1.

Модусно-диктумні з’ясувальні відношення

356

4.3.1.1.

Модусно-диктумні з’ясувально-причинові відношення

366

4.3.1.2.

Модусно-диктумні з’ясувально-умовні відношення

368

4.3.1.3.

Модусно-диктумні відношення в складнопідрядних реченнях займенниково-співвідносного типу

371

4.3.1.4.

Модусно-диктумні структури із з’ясувальними відношеннями ускладненої будови

373

4.4.

Висновки до четвертого розділу

375

ВИСНОВКИ

379

Список використаної літератури

387

Список використаних джерел

439

Список публікацій за темою дисертації

457

Покажчик умовних скорочень

463

В С Т У П

Сучасний етап розвитку української граматики характеризується намаганням систематизувати семантико-синтаксичні одиниці на нових концептуальних чи методологічних засадах, переглянути й уточнити деякі наукові поняття, сформульовані впродовж кількох десятиліть.
Абсолютно новим етапом у розвитку сучасної української граматики став категорійний підхід до аналізу мовних одиниць, який уможливив виокремлення категорійної граматики, теоретичні засади якої викладено в працях І.Р.Вихованця. Цей підхід зумовив виділення з позицій категорійності трьох граматичних підсистем категорійного синтаксису, категорійної морфології та категорійного словотвору і властивих їм одиниць та категорій.
В останні роки на категорійних засадах впорядковано дві граматичних підсистеми синтаксис і словотвір. Маємо фундаментальну працю з категорійного синтаксису монографію М.В. Мірченка Структура синтаксичних категорій” (Луцьк: Вежа, 2001), у якій уперше змодельовано триаспектну систему та структуру синтаксичних категорій речення, що об’єднує семантико-синтаксичні, формально-синтаксичні та комунікативно орієнтовані категорії речення, розмежовано надкатегорії, підкатегорії, категорії та грамеми, встановлено особливості їхньої взаємодії. У цій праці розвинуто далі ідеї І.Р.Вихованця про речення як багатоаспектну синтаксичну одиницю, про категорійну структуру речення та про семантико-синтаксичну категорію як різновид синтаксичної категорії, що відображає дійсність і утворює дві семантико-синтаксичні надкатегорії предикатності (ознаковості) та субстанціальності (предметності) з їхнім подальшим членуванням на семантико-синтаксичні підкатегорії, категорії та грамеми.
Ці дві синтаксичні надкатегорії донедавна вважали стрижнем категорійної структури семантико-синтаксичного ярусу речення, з яким тепер деякі дослідники співвідносять поняття диктуму.
Модус як вербалізована суб’єктивна інтерпретація диктумної події в українському синтаксисі категорійно не структурований, хоч такі проблеми, як персуазивність, оцінність тощо, трактовані тепер як категорії модусу, лінгвісти вивчали у зв’язку з проблемою модальності. Цілісного монографічного дослідження, в якому було б реалізовано категорійний підхід до модусу і диктуму, в українському мовознавстві немає. Саме це зумовило вибір теми докторської дисертації, саме це й визначає її актуальність.
Особливо актуальним є дослідження модусу і диктуму в семантико-синтаксичній структурі речення, бо вона безпосередньо співвідносить повідомлюване з реальною дійсністю, з процесом комунікації, з актом мовлення, охоплюючи як зовнішню, так і внутрішню, інтелектуальну й емоційну сфери життя. На важливості вивчення мовних одиниць у семантико-синтаксичній структурі речення як складникові дослідження процесу розвитку синтаксичної системи мови наголошено, зокрема, в Русской грамматике” (1980р.), де зазначено, що синтаксичні одиниці перебувають у взаємних співвідношеннях на формально-граматичному, семантичному та комунікативному рівнях і входження до того чи того ряду формально-семантичних співвідношень є однією з мовних характеристик конструкції і фіксується її граматичним описом” [РГ 1980, с.11]. На цій проблемі заакцентував увагу І.Р. Вихованець. Він, зокрема, зазначив: Встановлення і опис мовних зразків синтаксичних одиниць у їх системних взаємозв’язках становить першорядне завдання синтаксису. Всебічне обґрунтування функціональних особливостей синтаксичних одиниць у мовному плані засвідчує зрілість синтаксичної теорії і її спрямованість на пояснення найскладніших синтаксичних явищ. Високий рівень абстрагування мовної сфери не ігнорує показників сфери мовлення, а навпаки, уможливлює глибоке пояснення всіх мовленнєвих модифікацій синтаксичних одиниць” [Вихованець 1992, с.20].
Проблема модусу і диктуму в структурі речення безпосередньо пов’язана із становленням семантико-синтаксичної системи, з її національною специфікою, оскільки в кожній мові встановлюються певні, характерні для неї відповідності між категоріями думки і граматичними категоріями” [Спринчак 1960, с.238].
Ідею двобічного змісту речення (наявності в його семантиці об’єктивних і суб’єктивних значень) сформулював Ш. Баллі, у концепції якого вказано на розмежування в реченні модусу і диктуму. Він вважає, що речення складається з двох частин: одна з них корелятивна процесові, що формує уявлення, це диктум. Друга містить головну частину речення, без якої взагалі не може бути речення, саме вираження модальності, корелятивної операції, яку проводить мислячий суб’єкт [Балли 1955, с. 43].
Розмежування об’єктивного і суб’єктивного в російському мовознавстві було закладене працями В.В. Виноградова [Виноградов 1972, 1975а, 1975б]. Воно допомагає виявити найістотніші риси категорій диктуму і модусу. Об’єктивно-модальні значення протиставляються суб’єктивно-модальним як обов’язкові факультативним. Це сприяє розмежуванню двох типів значень: 1)невіддільного від самого поняття речення як такого і 2)значення, наявність якого визначається фактично бажанням мовця, його волею. Очевидно, що перед нами два різних типи відношень, але ця глибока відмінність між ними не вичерпується факультативним характером одних і обов’язковим характером інших. Якщо під час вираження ставлення мовця до повідомлюваного його присутність можна виявити в цілком визначених мовних формах (у модальних словах, частках, вигуках, синтаксичних конструкціях), то під час вираження відношення повідомлюваного до дійсності мовець прихований предикативною основою речення. Не виявити відношення повідомлюваного до дійсності, зауважує Є.В. Милосердова, він не може, у цьому виявляє себе тиск мовної системи, але ця мовна система дає йому змогу замаскувати своє я” і виступити просто звичайним мовцем” [Милосердова 1991, с.13].
У сучасному українському мовознавстві І.Р. Вихованець вважає, що речення охоплює дві сфери значень диктумну сферу значення, що стосується інформації про світ та його пізнання, і модусну сферу, яка містить інтерпретації суб’єктом думки об’єктивного змісту речення, різноманітні оцінки мовця, його почуття й волевиявлення [Вихованець 1993, с.117]. Суб’єктивні значення конструює кожен мовець. Наприклад, два речення Письменник написав роман і Написати б письменникові роман виражають той самий об’єктивний зміст - результативну дію і діяча, але тут передано різне ставлення мовця до дійсності: у першому реченні мовець визначає реальність події, у другому ж реченні висловлено бажання, щоб дія відбулася [Вихованець 1993, с.117].
Отже, специфіка речення як основної синтаксичної одиниці виявляється в сукупності обов’язкових суб’єктивних значень, у яких реалізується комунікативний намір, передається ставлення мовця до відображуваного в реченні фрагмента дійсності. Мовець передусім актуалізує передаваний у реченні об’єктивний зміст, тобто прив’язує” його до ситуації мовлення, а також наповнює речення іншими обов’язковими суб’єктивними значеннями.
Актуальність теми дисертації полягає ще й у тому, що вона відображає один з аспектів системного аналізу синтаксичних одиниць з боку їх структури та семантики. Саме такий підхід створює умови для глибокого вивчення дистрибутивних та функціональних можливостей синтаксичних форм. Крім того, дослідження модусу і диктуму висвітлює досить цікавий аспект синтаксичної семантики як динамічної системи функціональних одиниць, взаємопов’язаних різними відношеннями, вивчення яких тільки-но розпочалося в українському мовознавстві.
Методологічно значущими для нашого дослідження виявилися чотири ідеї, висловлені в мовознавстві: ідея модусу і диктуму речення Ш.Баллі, ідея суб’єктивності в мові Е.Бенвеніста, вчення про предикативність як ключове поняття синтаксису В.В. Виноградова, поняття об’єктивного і суб’єктивного змісту в семантико-синтаксичній структурі речення І.Р.Вихованця. Усі вони певним чином співвідносяться: фундаментальна властивість мови суб’єктивність локалізується у реченні як його модус, тобто комплекс суб’єктивних змістів.
Дослідження семантико-синтаксичних категорій, що мають безпосередній стосунок до поняттєвої категорії модальності, вияв трансформацій їхнього інваріантного значення (за функціонального підходу, що ґрунтується на аналізі мовних фактів у напрямках від форми до змісту” і від змісту до форми”) на сучасному етапі розвитку мовознавства є також актуальним.
Поглиблений aнaліз семантико-синтаксичної природи синтаксичних одиниць, проведений останнім часом в українському мовознавстві І.Р.Вихованцем, Н.Л.Іваницькою, К.Г.Городенською, К.Ф.Шульжуком, Н.В.Гуйванюк, О.К.Безпояско, А.П.Загнітком, М.Я.Плющ та ін. [Вихованець 1988, 1992, 1993; Іваницька 1985, 1986; Городенська 1991, 1998, 2001; Шульжук 1985, 1986; Гуйванюк 1993; Безпояско 1993, Загнітко 1996, 2001; Плющ 1986], що враховує функціонально-комунікативні характеристики мовних засобів, а також референційно-денотативна концепція семантики речення, представлена в працях Т.П.Ломтєва, В.Г.Гака, О.В.Падучевої, Н.Д.Арутюнової, В.І.Кононенка та. ін. [Ломтев 1972, 1979; Гак 1976, 1978; Падучева1991, 1996; Арутюнова 1976, 1988; Кононенко 1971], зумовили потребу по-новому висвітлити і проблему змістової організації речення, співвідношення в ній диктуму і модусу. Референційний підхід до вивчення семантики синтаксичних одиниць пов’язаний насамперед з ономасіологічною функцією мови і з процесом номінативної деривації. Він ґрунтується на пошуках і дослідженні шляхів перетворення дійсності в мову, пов’язаний з описом характеру взаємодії всіх семантичних компонентів речення, з їхньою участю у формуванні змістової організації і в номінативній репрезентації речення. Так, зокрема, Т.В.Шмельова виділила в змістовій структурі речення три ланки: 1)денотативне значення (власне ситуація, подія, відображена реченням); 2)інформативне, чи пропозитивне, значення, що становить його семантичну структуру; 3)інтерпретаційне значення, що репрезентує денотат речення як своєрідну інтелектуальну модель події” [Шмелева 1983; Шмелева 1980]. Оскільки усвідомлений відбір необхідних знаків номінації (словоформ, словосполучень, моделей речень) з певної сукупності співвідносних засобів якогось референційного змісту відбувається безпосередньо в акті мовлення, то й питання про диктум і модус в синтаксичній семантиці висвітлюємо, враховуючи функціонально-номінативні потреби мовців, їхню комунікативну компетенцію й інтерпретаційну” здатність до моделювання” події, ситуації дійсності.
Модус і диктум розглядаємо безпосередньо в аспекті номінативної деривації, тобто номінації події, факту чи ситуації дійсності в тісному зв’язку з процесом граматичного структурування. Аналіз модусу і диктуму в структурі речення через призму комунікативної діяльності мовців безпосередньо пов’язаний з теорією синтаксичної номінації і, зокрема, з її окремою галуззю референцією.
З’ясовуючи інформативно-референційний зміст речення, слід враховувати роль суб’єктивно-прагматичних факторів, пов’язаних з особою мовця, на що свого часу вказував О.М. Пєшковський. Для розуміння змісту речення, писав учений, дуже важливим є усвідомлення ролі мовця у всякому ствердженні чи запереченні і розуміння цих категорій як суб’єктивно-об’єктивних” [Пешковский 1956, c.102]. Про це він застерігав, аналізуючи конструкції із вставними компонентами [Пешковский 1956, с.41]. Саме через комунікативно-прагматичні інтенції мовця на узагальнене уявлення актуального об’єкта мовлення проектується значення ідентифікації чи характеризації цього об’єкта з боку мовця. Отже, у змісті речення формується два плани вираження номінативно-репрезентативний (диктумний) і модально-комунікативний (модусний), які мають у мові різні, зокрема й співвідносні засоби вираження.
Референційний підхід до вивчення модусу і диктуму широко використовувався в працях російських мовознавців, зокрема, В.Г.Гака [Гак 1968, 1969, 1973, 1978], В.С.Храковського [Храковский 1972], Г.Г. Сильницького [Силницкий 1973], Н.Д.Арутюнової [Арутюнова 1970, 1976, 1977], Т.Б.Алісової [Алисова 1971], Т.О.Колосової [Колосова 1979]. Останнім часом концепцію референційної семантики розробляють А.Д.Шмельов, Т.В.Шмельова, О.В.Падучева та ін. [Шмелева, Шмелев 1984; Шмелева 1984, 1987, 1988; Падучева 1985]. В українському мовознавстві в цьому напрямку працюють такі вчені, як І.Р.Вихованець, Й.Ф.Андерш, К.Г.Городенська, В.М.Брицин, В.І.Кононенко, Н.В.Гуйванюк, Н.Ф.Баландіна та ін. [Вихованець, Городенська, Русанівський 1983; Андерш 1987; Брицын 1980; Кононенко 1971; Гуйванюк 1993; Баландіна 1992]. Суть референційного підходу до вивчення модусу і диктуму полягає в з’ясуванні закономірностей відображення дійсності в семантиці речення, у витлумаченні семантики речення за співвідношенням з різними референтами, з погляду репрезентативної функції мови.
У мовознавчих працях найближчі один до одного пари термінів модус/диктум і пропозиція/пропозиційна настанова. У них виражається панівне становище диктуму-пропозиції і підпорядкованість модусу-пропозиційної настанови: перший компонент значення визначається абсолютно (порівн. лат. (dictum вираження, вислів і propositio предмет, тема, речення), а другий компонент відносно: без пропозиції пропозиційна настанова не може існувати (пор. також лат. modus спосіб). Ця підпорядкованість модусу виявляється в семантичному аспекті.
У наукових працях вживання термінів різних систем перетинається. Іноді в дослідженнях одного автора використовується терміни різних терміносистем, пор., наприклад, модус і диктум [Черемисина, Колосова 1987] і актантні відношення між частинами з'ясувальної конструкції [Черемисина, Скрибник, 1988]; модус і диктум [Арутюнова 1970], і пропозиція/пропозиційна настанова [Арутюнова 1976, 1982]. Н.Д.Арутюнова спробувала розмежувати ці терміновживання, додавши парі пропозиція/пропозиційна настанова терміни подія/відношення до подій мовця, а модусові у відношенні диктуму різноманітні значення об'єктивної модальності, з яких компоненти прагматичної ситуації виключені, наприклад, реальності/ірреальності [Арутюнова 1988]. Найчастіше описують у мовознавчих працях співвідношення диктуму і пропозиції [Белошапкова 1981; Шмелева 1987, 1988 та ін.]. Так, зокрема, Т.В.Шмельова пропозицію визначає як одиницю виміру диктуму [Шмелева 1988].
Протиставлення модусу і диктуму вважають найважливішим у семантичному синтаксисі. Поняття модусно-диктумного відношення досліджують на перетині двох розділів лінгвістики теорії референції і семантичного синтаксису, що й визначає науковий контекст пропонованої дисертаційної роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з комплексною науковою темою кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича „Соціокультурні та комунікативні аспекти функціонування і розвитку мовних одиниць” та з плановою темою Граматика сучасної української мови” відділу історії та граматики Інституту української мови НАН України. Тема дисертації затверджена на засіданні бюро Наукової ради Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” (протокол № 4 від 23.Х.1997року).
Метою дисертаційної праці є теоретичне обгрунтування категорій модусу і диктуму в семантико-синтаксичній структурі речення, визначення їхнього статусу та функцій на тлі синтаксичної системи сучасної української мови.
Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань:
1) систематизувати витлумачення м

Список літератури

ВИСНОВКИ
Речення охоплює дві сфери значень модусну, яка містить інтерпретації суб’єктом думки об’єктивного змісту речення, різноманітні оцінки мовця, його почуття й волевиявлення, і диктумну сферу значення, що стосується інформації про світ та його пізнання.
Диктумні значення співвідносяться з модусними як обов’язкові з факультативними. Це сприяє розмежуванню двох типів значень: 1)невіддільного від самого поняття речення як такого і 2)значення, зумовленого бажанням мовця, його волею. Вони відображають два різних типи відношень, але ця відмінність між ними не вичерпується обов’язковим характером першого і факультативним характером другого. Якщо у вираженні ставлення мовця до повідомлюваного його присутність можна виявити в цілком визначених мовних формах (у модальних словах, частках, вигуках, синтаксичних конструкціях), то у вираженні відношення повідомлюваного до дійсності мовець прихований предикативною основою речення.
Специфіка речення як основної синтаксичної одиниці виявляється в сукупності обов’язкових суб’єктивних значень, у яких реалізовано комунікативний намір, передано ставлення мовця до відображуваного в реченні фрагмента дійсності. Мовець передусім актуалізує передаваний у реченні об’єктивний зміст, тобто прив’язує” його до ситуації мовлення, а також наповнює речення іншими обов’язковими суб’єктивними значеннями.
Фундаментальна властивість мови суб’єктивність локалізується в реченні як його модус, тобто комплекс суб’єктивних значень, граматичний мінімум яких предикативність, найбезпосереднішим виявом якої є саме об’єктивність (диктум) отримує в цьому реченні обов’язкове вираження.
Модус це вербалізована суб’єктивна інтерпретація диктумної події, яка може подаватися в аспекті модальності, тобто можливості, вірогідності події і степеня достовірності повідомлення про неї, чи в аспекті характеру психічного оброблення інформації про диктумну подію. У модусі, оскільки він завжди уявляється як висловлений, виражено факт усвідомлення суб’єктивного ставлення до події, про яку йдеться. Характерно, що суб’єкт свідомості (усвідомлення) може не збігатися з суб’єктом мовлення. Усвідомлення такого ставлення і вербалізація цієї роботи свідомості є те, що називають терміном рефлексія”. Серед понять, пов’язаних із рефлексією, одним із центральних є широко зрозуміле поняття оцінки. У формах модусу виражена різна оцінка диктумної події: модальна, емоційна, істинна, етична та інтелектуальна.
Через комунікативно-прагматичні інтенції мовця на узагальнене уявлення актуального об’єкта мовлення проектується значення ідентифікації чи характеризації цього об’єкта з боку мовця. У змісті речення формується два плани вираження: модально-комунікативний (модусний) і номінативно-репрезентативний (диктумний), які мають у мові різні, але й співвідносні водночас засоби експлікації.
Внутрішня диференціація модусу зумовлює виділення модусних катего­рій, які згідно з їхнім призначенням у реченні становлять дві основних групи: кваліфікативні та соціальні. Основним критерієм їх розмежування є протиставлення позицій комунікантів у процесі спілкування, що дало підстави виділити кваліфікативні модусні категорії, орієнтовані на мовця (вони кваліфікують події та інформацію про них), і орієнтовані на адресата соціальні модусні категорії, що виражають різні соціальні відносини між учасниками комунікації.
Кваліфікативні категорії модусу передають ставлення мовця до подій та інформації про них. Цю групу модусних категорій формують модальність, авторизація, оцінність та персуазивність.
Кваліфікативні модусні категорії у реченнях здебільшо­го експліковані. Вони мають свій потенціал мовних засобів, до яких належать модусні дієслова, дієслів­ні еквіваленти і предикативи модальної та оцінної семантики, а також модальні слова у складі різних синтаксичних структур.
Соціальні категорії модусу виражають ставлення мовця до співрозмовника — поважливе чи фамільярне, офіційне чи дружнє. На відміну від кваліфікативних соціальні модусні категорії використо­вуються для передавання соціальних і особистих стосунків між учасника­ми комунікації. Формулюючи висловлення, мовець розраховує на певного адресата й свідомо використовує мовні засоби, спираючись на їхній впли­вовий потенціал. Фактор адресата є найважливішим у виборі соці­альних модусних категорій. Він може визначатися будь-яким складом комунікативно-релевантних ознак адресата.
Модус репрезентують різ­ні мовні засоби, які відповідно до ярусів мов­ної структури поділяємо на лексико-граматичні (модальні слова й словосполучення, частки, вигуки), морфологічні (модусні дієслова, роди, дії, особа, час), синтаксичні (структури різних типів) та фонетико-графічні (авторські розділові знаки). Крім того, в українській мові розрізняємо модусні експліцитні категорії, коли значення модусу виражене за допомогою лексичних засобів, й імпліцитні, значення яких можна встановити лише із пресупозиції й контексту речення.
Диктум відображений у поняттєвих категоріях і мовних значеннях через мовну семантичну інтерпретацію відношень об’єктивної дійсності.
Поняттєві категорії, зокрема такі, як можливість, необхідність, імперативність, одночасність, послідовність, посесивність, фазовість (початок, продовження, завершення дії), каузативність, темпоральність, локальність та ін., що становлять систему ідеальних мовних референтів”, з одного боку, відображають властивості і відношення реальної дійсності, а з другого боку, мають у мові певну сукупність засобів вираження. Крім того, поняттєві категорії, актуалізуючись у кожному акті мовлення, формуються в процесі програмування майбутнього речення, у внутрішньому мовленні і передаються в реченні як мовні семантичні функції, що знову переводяться” і перетворюються слухачем у поняттєві категорії, представляючи елементи змісту речення. Функціональні поняттєві категорії у свідомості людини відбивають відношення об’єктивної дійсності. Мовні ж семантичні функції є значенням мовних знаків, вони закріплені за морфологічними, синтаксичними, словотворчими чи лексичними засобами вираження та їхніми комбінаціями. Мовна інтерпретація поняттєвих категорій виявляється через значення частин мови, граматичних категорій, лексико-граматичних розрядів, семантику різних типів речень.
Семантико-синтаксичні відношення між модусом і диктумом встановлюються внаслідок варіативної мовносемантичної інтерпретації поняттєвих категорій (референтів). Сукупність модусу і диктуму формує інформативно-референційний зміст речення. Конструктивним носієм об’єктивних значень, виразником об’єктивної реальності” у реченні є диктум.
Диктум пов’язується з поняттям пропозиції, яка лежить в основі семантичної структури речення. Пропозиція являє собою семантичний інваріант, спільний для всіх членів парадигми речення і похідних від речення конструкцій - словосполучень, зворотів тощо. Це стабільне семантичне ядро, об’єктивна семантична константа речення, яка відображає структуру ситуації, події. Структуру ж пропозиції визначає предикат, що вказує на характер ситуації (виражає дію, процес, стан або якість предмета) і на відповідні місця для предметів учасників ситуації (аргументів), зумовлюючи їх кількість та семантичні функції (ролі).
Модусна подія може бути виділена лише щодо диктумної. Поза зв’язком із нею вона стає диктумною.
Семантико-синтаксичні категорії диктуму, характеризуючи об’єктивний зміст речення, неоднорідні за своєю природою і формують дві групи: центральні та периферійні. Центральні категорії диктуму об’єднують два типи: предикатні і непредикатні (субстанційні). Основним є предикатний тип категорій, тому що предикат виступає організаційним центром семантично елементарного речення. Своєю семантикою він зумовлює залежні непредикатні компоненти, на основі яких сформовані відповідні субстанційні категорії.
Предикатні категорії становлять надкатегорію предикатності, а непредикатні - надкатегорію субстанційності.
Надкатегорія предикатності об’єднує категорії предиката дії, предиката процесу, предиката стану, предиката якості, локативного стану та кількості, що грунтуються на відповідній семантиці предикатів. Категорія предиката дії є центральною і найпоказовішою як серед інших категорій предикатності, так і категорій дієслівних предикатів, бо вона означає діяльність, яку породжує суб’єкт-діяч, виражений іменниками-назвами осіб та інших істот. Крайню периферію предикатності становить категорія предиката кількості, що визначає кількісну характеристику власне-предметів та істот.
Надкатегорія субстанційності має підпорядкований характер. Її категорії породжені семантикою різних типів предикатів. До них належать категорії суб’єкта, об’єкта, адресата, локатива та інструменталя. Домінанту субстанційних категорій становить категорія суб’єкта, що зумовлено найтіснішим зв’язком суб’єктної семантики з предикатною. Семантична диференціація суб’єкта залежить від значення предикатів. Основним семантичним варіантом суб’єктної синтаксеми є суб’єкт дії, найпериферійнішим - суб’єкт кількісної ознаки, що спричинено відповідною ієрархією предикатів дії та предикатів кількості в семантико-синтаксичній структурі речення.
До периферійних категорій диктуму належать актуалізаційні категорії, які служать для встановлення відношення об’єктивного змісту речення до моменту мовлення та учасників спілкування. Цю групу диктумних категорій становлять персоналізація, часова локалізація, часова нелокалізація та просторова локалізація.
Актуалізаційні семантичні категорії бувають орієнтаційного і неорієнтаційного типів. Персоналізіція належить до першого типу, оскільки особові відношення не тільки встановлюються мовцем в момент його мовлення, але й мають у своєму семантичному змісті орієнтацію на вихідну позицію актуалізації як на початок відліку.
Ознака вказівки на певний вихідний пункт орієнтації (на початок відліку) відрізняє персоналізацію як орієнтаційну категорію від модальності, часової локалізації та аспектуальності як категорій актуалізаційних, тобто пов’язаних з позицією мовця.
Просторова і часова локалізації є диктумними категоріями, тобто об’єктивними, бо темпоральні і локальні показники позначають місця і дати безвідносно до комунікативного акту. Актуалізаційні диктумні категорії можуть виявлятися як конкретно в одному з членів вказаних протиставлень, так і узагальнено коли нейтралізовано ці протиставлення і виражено значення всі, кожний для персоналізації, завжди для часової і всюди для просторової локалізації.
Семантико-синтаксичні відношення між модусною і диктумною частинами речення мають специфічний характер. Ці відношення з’єднують в одне ціле компоненти мовного і метамовного” рівнів. Модусні події відрізняються від диктумних тим, що вони завжди дефектні, бо в них не вистачає того фрагмента, який має диктумна природа.
Модус і диктум насамперед компоненти семантичної структури речення, елементи його змісту. Саме розрізнення двох типів інформації, закладеної у реченні, зумовлює відсутність опозиції між модусом і диктумом (неопозитивні розходження у структурі мовних категорій). Вони мають принципово різну структуру значення, по-різному організовані.
Поділ речення на модус і диктум зумовлює поділ предикатів на два класи: предикати модусу, які містять інтерпретації суб’єктом думки об’єктивного змісту речення, різноманітні оцінки мовця, його почуття й волевиявлення, і предикати диктуму, які виражають об’єктивну інформацію. Предикати диктуму являють собою відрізок” позамовного буття, предикати модусу, на відміну від Д-предикатів, не є самостійними, вони функціонують як рамка об’єктивної інформації, надають інформацію про ситуацію мовлення, інтерпретують диктум.
Модусно-диктумна співвіднесеність у реченнєвій структурі це відношення між елементами семантичної моделі, один із яких знаходиться в М-частині, а інший в Д-частині речення, у якому і диктум, і модус виражені предикативно або лексично, тобто відповідними мовними вираженнями.
МД-співвіднесеність використовує як власне засоби і механізми співвіднесеності, так і дейктичні засоби і механізми. Причиною цьому двоїста природа експліцитної модусної частини: з одного боку, вона є частиною речення, з іншого боку - вона є аналогічною прагматичній ситуації.
У структурі складного речення модус і диктум передають цілу систему семантико-синтаксичних відношень. Структурні схеми цих речень визначаємо за такими критеріями, як: 1) розчленованість / нерозчленованість структури; 2) тип синтаксичного зв’язку і засоби його вираження; 3) порядок розташування модусу й диктуму; 4) семантичне наповнення і лексичний склад модусу й диктуму. У виділенні моделей МД-структур важливу роль відіграють засоби експлікації актуалізованих приєднувальних синтаксичних зв’язків, тобто сполучники, сполучні слова, співвідносні слова, спеціальні частки, лексичні конкретизатори тощо.
Семантико-синтаксичні відношення, які пов’язані з комплексом актантних ролей, встановлюються в МД-структурі між модусною (головною) і диктумною (залежною) частинами.
Модусно-диктумні відношення у реченнєвій структурі стосуються суто її мовленнєвого вияву, оскільки модальні компоненти постають спеціалізованими носіями окремих суб’єктивних значень речення. Такі компоненти посилюють тенденції внутрішньореченнєвого аналітизму, активізуючи відцентрові внутрішньореченнєві синтаксичні зв’язки. Тому подібного типу модусно-диктумні відношення слід розглядати в аспекті комунікативного статусу реченнєвих одиниць та їх окремих компонентів. З урахуванням обмеження на експліцитність модусу виділено МД-структури зі з’ясувальними, з’ясуально-причиновими, з’ясувально-умовними модусно-диктумними відношеннями, а також МД-структури займенниково-співвідносного типу несиметричної та симетричної структур.
Типову МД-структуру репрезентує складнопідрядне речення з підрядною з'ясувальною частиною, у якому модусною є головна, а диктумною підрядна з'ясувальна частина. На з'ясувальному типові відношень між предикативними частинами ґрунтуються МД-структури перехідного характеру, що об'єднують складнопідрядні речення із з'ясувально-причиновими та з'ясувально-умовними відношеннями. З'ясувальні відношення є базовими і для тих МД-структур, що за своєю будовою є складнопідрядними реченнями займенниково-співвідносного типу, для них характерна кореляція між семантикою опорного співвідносного займенникового слова в головній (модусній) і семантикою підрядної (диктумної) частини. Домінанту таких МД-структур становлять складнопідрядні речення несиметричної структури.

Список
використаної літератури

1. Абасов А.С. Оглы. Пространство и время, пространственно-временная организация // Вопросы философии. 1985. № 11. С.7181.
2. Аврорин В.А. Проблемы изучения функциональной стороны языка. Л.: Наука, 1975. 276с.
3. Агафонова А.М. Авторизація як компонент семантичної структури номінативних речень // Проблемні питання синтаксису: Збірник наукових праць. Чернівці: ЧДУ, 1997. С.34-38.
4. Агафонова А.М. Авторизовані конструкції в сучасній українській мові: Автореф.... канд.філол. наук: 10.02.01/Прикарпатський університет ім. В.Стефаника. Івано-Франківськ, 1999. 19 с.
5. Адамец П., Грабе В. Трансформация, синтаксическая парадигматика и члены предложения // Slavia. 1968а. R.37. №. 2. С.185192.
6. Адамец П. К вопросу о модификациях (модальных трансформациях) со значением необходимости и возможности // CSR. 1968б. Т. 13. № 2. С.8890.
7. Адамец П. Образование предложений из пропозиции в современном русском языке. Ргаhа: Univ. Karlova, 1982. 160с.
8. Адамец П. К вопросу о референциальной соотнесенности выраженных нулем косвенных субъектов в современном русском языке // Bulletin ruskeho jazyka a literatury, XXIX. Praha, 1988. P.173188.
9. Адмони В.Г. О модальности предложения // Учён. зап. Ленинград. гос. пед ин-та им. А.И. Герцена, 1956. Т. 21. С.47-70.
10. Азнаурова Е.С. Лингвистическая сущность и аспекты номинации // Языковая номинация (общие вопросы). М.:Наука, 1977. С.7-99.
11. Александров Н.М. Проблема второстепенных членов предложения в современном русском языке // УЗ ЛГПИ им.Герцена. Каф. рус. языка. — Л.: УЗ ЛГПИ, 1963. — Т.236. — С.3-39.
12. Алисова Т.Б. Семантико-коммуникативный субстрат безличных предложений // Инвариантные синтаксические значения и структура предложения / Доклады на конференции по теоретическим проблемам синтаксиса. М.: Наука, 1969. С.2736.
13. Алисова Т.Б. Дополнительные отношения модуса и диктума // Вопросы языкознания. 1971а. №1. С.5464.
14. Алисова Т.Б. Очерки синтаксиса итальянского языка: Семантическая и грамматическая структура простого предложения. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1971б. 293с.
15. Алтабаева Е.В. Выражение модального значения желательности в простом предложении: Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.01/ МГУ М., 1986. 16с.
16. Андерш Й.Ф. Синтаксико-семантичне моделювання простого речення (на матеріалі чеської та української мов)//Зіставне дослід­ження української, чеської та російської мов. К.: Наук. думка, 1987а. С.97111.
17. Андерш Й.Ф. Типологія простих дієслівних речень у чеській мові в зіставленні з українською. К.: Наук. думка, 1987б. 191с.
18. Андерш Й.Ф. Валентно-інтенційна структура предиката і типологія простих речень у сучасних слов’янських мовах//Слов’янське мовознавство: Доп. Х Міжнародного з’їзду славістів. Софія, 1988. К.: Наук. думка, 1988. С.124136.
19. Андреева И.С. Повелительное наклонение и контекст при выражении побуждения в современном русском языке: Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.01/ Ленингр. гос. пед. ин-т им. А.И.Герцена. Л., 1971. 18с.
20. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика: синонимические средства языка. М.: Наука, 1974. 368с.
21. Апресян Ю.Д. Перформативы в грамматике и словаре// Известия АН СССР. Сер. лит. и яз. 1986. Т. 45. № 3. С.208223.
22. Апресян Ю.Д. Прагматика и лексикография: прагматическая информация для толкового словаря // Пропозиционные предикаты в логическом и лингивстическом аспекте: Тез. докл. рабочего совещания. М.: ИЯ АН СССР, 1987. С.20-32.
23. Апресян Ю. Д. Интегральное описание языка и ситемная лексикография. М.: Школа „Языки русской культуры”, 1995. 766 с.
24. Арват Н.М. Про компонентний аналіз семантичної структури простого речення // Мовознавство. — 1976. — № 4. — С.38-45.
25. Арват Н.Н. Семантическая структура предложения в современном русском языке.- К.: Вища шк., 1984. 159с.
26. Арнольд В.И. Современные лингвистические теории взаимоотношения системы и среды//Вопросы языкознания. 1991а. №3. С.118126.
27. Арнольд В.И. Основы научных исследований в лингвистике: Учебное пособие. М.: Высш. шк., 1991б. 140с.
28. Арутюнова Н.Д. Некоторые типы диалогических реакций и почему” реплики в русском языке // Филологические науки. 1970. №3. С.45-49.
29. Арутюнова Н. Д. Номинация события и актуализация высказывания// Общее языкознание: Внутренняя структура языка. М.: Наука, 1972. С.318320.
30. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. М.: Наука, 1976. 383с.
31. Арутюнова Н.Д. Номинация, референция, значение // Языковая номинация: Общие вопросы. М., 1977. С. 188206.
32. Арутюнова Н.Д. Семантическая структура и функции субъекта // Известия АН СССР. Сер. лит. и яз. 1979. Т 38. №4. С.323334.
33. Арутюнова Н.Д. Лингвистические проблемы референции // Новое в зарубежной лингвистике: Проблемы референции. М.: Прогресс, 1982. ­ С.5-40.
34. Арутюнова Н. Д. Аномалия и язык (к проблеме языковой «картины мира») // Вопросы языкознания. 1987. № 3. С.9-19.
35. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка, событие, факт. М.: Наука, 1988. 338с.
36. Аскин Я.Ф. Проблема времени: ее философское истолкова­ние. М.: Мысль, 1966. 200 с.
37. Афанасьев В.Г. Системность и общество. М.: Наука, 1980. 305с.
38. Ахманова О.С. Очерки по общей и русской лексикологии. М.: Учпедгиз, 1957. 295с.
39. Бабайцева В.В. Система членов предложений в современном русском языке. М.: Просвещение, 1988. 158с.
40. Бабалова Л.Л. Семантические разновидности причинных и условных предложений в современном русском языке: Автореф. дис канд. филол. наук: 10.02.01/Моск. гос. ун-т им. В.Ломоносова М., 1974. 23с.
41. Бабина Т.П., Белошапкова В.А. К вопросу о семантическом субъекте// Научн. докл. высш. шк. Филол. науки. — 1984. — № 1. — С.29-34.
42. Багмут А.Й. Семантика і інтонація в українській мові. К.: Наук. думка, 1991. 168 с.
43. Баландіна Н.Ф. Предикатно-аргументне представлення семантики речення // Мовознавство. 1992. №2. С.6065.
44. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Изд-во иностр. лит., 1955. 416с.
45. Бархударов Л.С. О поверхностной и глубинной структуре предложения // Вопросы языкознания. 1973. №3. С.5061.
46. Безпояско О.К., Городенська К.Г. Морфеміка української мови. К.: Наук. думка, 1987. 211с.
47. Безпояско О.К., Городенсь­каК.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови: Морфологія. К.: Либідь, 1993. 335с.
48. Безугла Л.Р. Історична динаміка мовленнєвого акту квеситива у німецькій та англійській мовах: Автореф. дис канд. філол. наук: 10.02.04/Харків. держ. ун-т. Харків, 1998. 22с.
49. Белова А.Д. Лингвистические аспекты аргументации. К.: Изд-во Киев. гос. ун-та, 1997. 299с.
50. Белошапкова В. А. К изучению типов сложного предложения // Доклады и сообщения института языкознания АН СССР. М., 1952. Т. 2. 23с.
51. Белошапкова В.А. Сложное предложение в современном русском языке. М.: Некоторые вопросы теории. Просвещение, 1967. 160с.
52. Белошапкова В.А. О модальности сложного предложения // Русский язык: Сб. трудов. М.: Просвещение, 1975. С.4452.
53. Белошапкова В.А. Современный русский язык: Синтаксис. М.: Высш. шк., 1977. 248с.
54. Белявская Е.Г. Оценочная вариантность семантики слов и фра­зеологизмов в контексте // Английская фразеология в функциональном аспекте: Сб. науч. тр. / МГИИЯ им. М. Тореза. М., 1989. Вып. 336. С. 20-32.
55. Беляева Е.И. Функционально-семантические поля модальности в английском и русском языках. Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1985. 180с.
56. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974а. 447с.
57. Бенвенист Э. Отношение времени во французском язы­ке// Общая лингвистика: Пер. с франц. М.: Прогресс, 1974б. С.270284.
58. Бережан Л.В. Категорія спонукальності в сучасній українській мові: Автореф.... канд.філол.наук: 10.02.01/ Прикарпатський університет ім.В.Стефаника. Івано-Франківськ, 1997. 16 с.
59. Бердник Л.Ф. Предложения со значением желательности // Русская речь. 1988. №6. С.2125.
60. Берлиоз С.Б. Эмоциональное значение особый компонент смыс­ловой структуры слова (фразеологической единицы) // Вопросы описания лексико-семантической системы языка. М., 1971. Ч.1. С.64-87.
61. Бессонова О.Л. Оценка как семантический компонент лексическо­го значения слова (на материале существительных наименований лица в английском, французском и украинском языках): Дис. ...канд. филол. наук: 10.02.19/ Донецкий ун-т. Донецк, 1995. 184с.
62. Библер В.С. Мышление как творчество. М.: Политиздат, 1975. 399с.
63. Білодід О.І. Граматична концепція О.О.Потебні. К.: Вища шк., 1977. 303с.
64. Блумфилд Э. Язык. М.: Прогресс, 1968. 607с.
65. Богданов В.В. Молчание как нулевой речевой акт и его роль в вербальной коммуникации// Общение и его единицы: Межвуз. сб. научн. трудов. Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1986. С.1218.
66. Богданов В.В. Классификация речевых актов// Личностные аспекты языкового общения: Межвуз. сб. научн. трудов. Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1989а. С.2537.
67. Богданов В.В. Коммуниканты// Вестник Харьков. ун-та. 1989б. № 339. С.710.
68. Богданов В.В. Соотнесенность семантического и прагматического компонентов в высказывании// IV Міжнародна конферен­ція Франція та Україна”. Дніпропетровськ, 1997.— С.1112.
69. Большакова Н.І. Мовне оформлення модусних категорій (на матеріалі листування М.Цвєтаєвої і Б.Пастернака): Автореф. дис канд. філол. наук: 10.02.01 /Київський державний педагогічний інститут ім.М.П.Драгоманова. К., 1993. 22с.
70. Бондар О.І. Темпоральні відношення в сучасній українській літературній мові: Наукова монографія.­ Одеса: Астропринт, 1996. 192 с.
71. Бондарев А.И. О некоторых аспектах лексико-семантического своеобразия оценочных прилагательных // Русский язык для студентов-иностранцев. М., 1978. Вып. 18. С.16-24.
72. Бондаренко В.Н. Виды модальных значений и их выражение в русском языке // Филол. науки. 1979. №2. С. 5461.
73. Бондарко А.В., Буланин Л.Л. Русский глагол. Л.: Наука, 1967. 192с.
74. Бондарко А.В. Вид и время русского глагола: Значение и употребление. М: Просвещение, 1971а. 239с.
75. Бондарко А.В. Грамматическая категория и контекст. Л.: Наука, 1971б. 116с.
76. Бондарко А.В. Об актуализационных признаках предложения // Теоретические проблемы синтаксиса современных индоевро­пейских языков. Л.: Наука, 1975. С. 139147.
77. Бондарко А.В. Теория морфологических категорий. Л.: Наука, 1976. 255с.
78. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978. 175с.
79. Бондарко А.В. Принципы функциональной грамматики и вопросы аспектологии. Л.: Наука, 1983. 208с.
80. Бондарко А.В. Функциональная грамматика. Л.: Наука, 1984. 136с.
81. Бондарко А.В. К теории функциональной граммати­ки// Проблема функциональной грамматики. М.: Наука, 1985. С.1629.
82. Борщ Э.Г. Употребление форм наклонений глагола в современном русском и украинском языках: Учебное пособие. К., 1983. 121с.
83. Бретон Ф., Пру С. Взрыв коммуникации: Рождение новой идеологии// Современный мир: Идеи и общественные процессы. М.: Наука, 1991. Вып. 2. 157с.
84. Брехт Р.Д. О взаимосвязи между наклонением и временем: Синтаксис частицы БЫ в русском языке// Новое в зарубежной лингвистике. М., 1985.Вып. 15. С. 101117.
85. Брицын В.М. Сопоставительное исследование синтаксичес­ких синонимов в русском и украинском языках. К.: Наук. думка, 1980. 139с.
86. Брицын В.М. Синтаксис и семантика инфинитива в современном русском языке. К.: Наук.думка, 1990. 320с.
87. Будагов Р.А. Категория значення в разных направлениях современного языкознания // Вопросы языкознания. 1974. № 4. С.3-19.
88. Будагов Р.А. Что такое развитие и совершенствование языка? М.: Наука, 1977. 264с.
89. Будагов Р.А. Язык реальность язык. М.: Наука, 1983. 262с.
90. Будильцева М.Б. Выражение модальных значений возможности и предположительности в русском и испанском языках: Автореф. дис... канд. филол. наук.- М., 1984.- 21 с.
91. Булахов М.Г., Жовтобрюх М.А., Кодухов В.И. Восточнославянские я