МОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРСОНАЖІВ У ПРОЗІ ІВАНА ФРАНКА

Короткий опис

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

CDSHSLJDF FYYF
ЦІХОЦЬКИЙ ІВАН ЛЮБОМИРОВИЧ

УДК 811.161.2’42 : 821.161.2 3.09 І.Франко

МОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРСОНАЖІВ
У ПРОЗІ ІВАНА ФРАНКА

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Терлак Зіновій Михайлович
канд.філол.наук, доцент

Львів 2004

ЗМІСТ

ВСТУП ........................................................................................................................................................................... 4
РОЗДІЛ І. ІВАН ФРАНКО І ПРОБЛЕМИ
МОВНОЇ ХАРАКТЕРОЛОГІЇ ПЕРСОНАЖА ......................................................... 11
1.1. Мовнохарактерологічна традиція і стилістичні
експерименти” Івана Франка .......................................................................................................... 11
1.2. Мовний портрет і філософія” напряму.
Індивідуальний стиль і метод Івана Франка ..................................................... 27
1.3. Лінгвоанатомія” образу: аспекти
вивчення Франкового типажу .... 45
РОЗДІЛ ІІ. МОВНІ ПРОФІЛІ БОРИСЛАВСЬКИХ
СТУДІЙ”....................................................................................................................................................................... 58
2.1. Від селянина до ріпника: мовностилістична
кореляція образів .............................................................................................................................................. 58
2.2. Професійна лексика як складова виробничого
пейзажу ............................................................................................................................................................................ 76
2.3. Карикатуризація” і об’єктивізація” мовного стилю
(уваги до відтворення жидівського жаргону”) ...................................................... 90
РОЗДІЛ ІІІ. ЖИВОПИСЬ ДНА”. КОНЦЕПЦІЯ
НИЗОВОГО ПЕРСОНАЖА ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ
У ПРОЗОВІЙ МОВІ ІВАНА ФРАНКА ...................................................................... 99
3.1. Елементи низової мовної культури
як складники психологічної реконструкції образів .............................................. 99
3.2. Словар” дна: арґотична лексика
у мовленні персонажів тюремного” циклу .................................................................... 115
3.3. Психопатологічні типи”: мовностилістичні
метаморфози .............................................................................................................................................................. 136

РОЗДІЛ ІV. КОНВЕРЗАЦІЯ ОСВІЧЕНИХ ЛЮДЕЙ”:
ХУДОЖНЯ МОДЕЛЬ ІНТЕЛІГЕНТНОГО МОВЛЕННЯ .................... 147
4.1. Засоби інтелектуалізації мови персонажів .......................................................... 147
4.1.1. Книжність мовлення: синтез інтернаціонального
й національного у системі інтелігентного слововжитку ............................. 147
4.1.2. Інтертекстуальна імплантація нетранслітеровані
мовні конструкції у мовленні інтелігента ..................................................................... 163
4.2. Мовленнєвий етикет і краса мови ................................................................................ 168
ВИСНОВКИ . 174
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ... 182

ВСТУП

Періодичні естетичні злами в літературі пов’язані з неминучою кризою, що спонукає письменників до пошуків нової літературної рецептури. Причому змінюється не тільки технологія” приготування літературної продукції у мистецькі експерименти втягується нова сировина”. У консервативне галицьке письменство Іван Франко увійшов із уже вповні сформованою духовою фізіономією”: з естетичною програмою новочасної літератури, із власним розумінням її завдань і тематичних пріоритетів, із оригінальним трактуванням авторської особистості та індивідуального стилю, врешті з новою концепцією реальної мови, що в сумі мали б прорвати естетичну, тематичну й мовностилістичну блокаду млявої літературної практики й відкрити шлях всеосяжному мистецькому експерименту. Остаточно порвавши з ідилічною сентиментальністю, етнографізмом та провінційністю, а на мовному рівні з мертвою та неповороткою рутенщиною”, Франко узявся за річ майже неможливу максимально наближувати літературу до науки, витворювати позитивну модель художнього мовлення, творити студії, а тим самим показувати життя таким, яким воно є. Потяг до живого нестертого слова, багатства і натуральності вислову, початково зреалізований у літературі на діалектах”, переростає у об’ємніші лінгвістичні зацікавлення та стилістичні досліди. Попри те, унікальний письменницький стиль Івана Франка, котрий ще за життя художника дивував своїми контрастами і у якому мирно співіснують манера українського орнаменталізму і проби холодної прози”, діалог салонової конверзації” і внутрішній монолог, близький до потоку свідомості, селянський речево-господарський стиль і незвичний балак” львівських та дрогобицьких провулків, й досі залишається мало вивченим і описаним науково [74; с. 15].
Складність питання, на думку проф. О.Сербенської, пояснюється насамперед багатовимірністю самого поняття мовного стилю, потребою синтетичного підходу до його розуміння, з уваги на те, що поняття стилю” по суті перебуває на межі багатьох наук мовознавства, літературознавства, історії, психології, етики й естетики. Плутанину у вирішення проблеми вносить й термінологічна невпорядкованість: з одного боку багатозначність уживаного Франком слова стиль”, з іншого уживання синонімічних слів та виразів (мова, язик, річ, розмова, бесіда, конверзація, спосіб оповідання, спосіб ведення розмови, манера говорити та ін.) [216; с. 58].
Цілковито невиправданою видається герметизація нових і старих студій з проблем Франкового стилю, уведення стилістичної методи у вузькі рамки літературознавчого чи лінгвістичного формату, і це в той час, коли сам Франко ніколи не проводив чіткої межі між мовним та літературним трактуванням стилю і навіть навпаки намагався їх синхронізувати. Відтак досі не маємо комплексного монографічного дослідження, присвяченого мовному стилю прози І.Франка, котре б уміщувало не лише сухий аналіз інвентаря мовних одиниць, але враховувало б факти позалінгвальної дійсності вплив на мовне оформлення жанру, наративної техніки, панівного літературного напряму, творчого методу, філософських засад текстотворення.
Два загалом вартісні, щоправда, невеликі за об’ємом оглядові дослідження особливостей художньої мови І.Франка лекція Ф.Жилка [89] та окремий авторський розділ у Курсі історії української літературної мови” онуки письменника З.Франко [137] не можуть вважатися вичерпними джерелами проблеми з огляду як на свій обсяг, так і хронологічну (середина ХХ ст.) й методологічну застарілість. Окремі ж студії мовного універсуму Франкової прози, зосібна дослідження стилістичних пластів лексики (О.Горбач [53], М.Онишкевич [180], І.Ощипко [184 185], Б.Кобилянський [115], В.Лев [144 145], І.Ліпкевич [154], М.Лесюк [150], І.Матвіяc [161], М.Кравченко [131 132], Ю.Денисюк [75]), теоретичних засад художньої мовотворчості (З.Франко [235, 237], Н.Корнієнко [126 129], Т.Панько [191], Я.Закревська [97], О.Сербенська [215 217], Л.Худаш [245 246], І.Білодід [20], І.Грицютенко [59], Т.Козланюк [123], М.Якубець [263], М.Басай [264]), мовно-правописної історії текстів (М.Возняк [42], М.Білоус [22]), стилістичних особливостей наратива (І.Денисюк [70 71], М.Легкий [146 147]), не дають цілісного уявлення про Франкові мову й індивідуальний стиль. Серед розлогого реєстру франкознавчих студій немає жодної, що торкалася б проблем мовної характеристики, а напрочуд багата мова Івана Франка реалізує свій потенціал насамперед у царині мовного портретування. Коли авторський виклад не має потреби імітувати живе розмовне мовлення, бо творцем тексту мусить бути людина із рафінованим стилем та чуттям граматичної норми, то в уснооповідному творі автор виступає ніби стенографістом усного мовлення героя, що дає більше простору для диференціювання мовлення персонажів різного соціального чи психологічного формату. У мовних партіях персонажів письменник долає відстань між автентикою розмовного прототипу та об’єктивною штучністю літературномовної репродукції, що, природно, збагачує характеристику героя та й сам мовний репертуар тексту, а відтак є вагомим чинником формування індивідуального письменницького стилю.
Актуальність дослідження зумовлена, отже, як суто франкознавчими мотивами (потреба комплексного аналізу й інтерпретації багатої мови та стилю письменника), так і загальнолінгвістичними (теоретичні засади мовного портретування, форми стилістичної репродукції усномовного матеріалу, механізми наповнення індивідуального тезаурусу героїв в контексті національної, соціальної та психологічної наповненості їх типажу.)
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано в рамках наукової теми кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка Лексико-граматична система української мови”.
Об’єктом дослідження є персонажний сегмент мовлення у творах бориславського” (тематичні збірки Борислав. Картини з життя підгірського народу” (1877; Ріпник”, На роботі”, Навернений грішник”), Полуйка і інші бориславські оповідання” (1899; Полуйка”, Ріпник” (друга редакція), Вівчар”) та оповідання поза збірками Яць Зелепуга” (1887) та Задля празника” (1892), повісті Boa constrictor” (1878) та Борислав сміється” (1880 81)) і тюремного” прозових циклів (студія На дні” (1880), оповідання Хлопська комісія. Розповідь злодія” (1881), Панталаха” (1888), До світла! Оповідання арештанта” (1889), В тюремнім шпиталі” (1902); повісті Лель і Полель” (1887), Івась Новітній, повість з тюремного життя” (кінець 70-их років)) та творах з життя інтелігенції (повісті Перехресні стежки” (1900), Для домашнього огнища” (1897), Основи суспільності” (1895), новели Odi profanum vulgus” (1899), Маніпулянтка” (1888), Сойчине крило”). Обмеження об’єкта роботи текстами лише цих трьох циклів з прозового доробку І.Франка зумовлене їх абсолютним новаторством у тематичному й мовнохарактеристичному аспектах в контексті української літератури зламу століть.
Предмет дослідження мовна характеристика персонажів у прозі Івана Франка.
Допоміжними матеріалами роботи слугують літературно-критичні й літературно-теоретичні студії, Франків епістолярій, статті мовознавчої проблематики, важливі для розуміння мовностилістичної специфіки текстів, які стали головним об’єктом нашої уваги.
Метою роботи є комплексний лексико-стилістичний аналіз особливостей мовлення персонажів у художній прозі І.Франка, аналіз типів мовлення і форм їх текстової репродукції та розгляд новаторських знахідок письменника в царині мовного портретування на тлі літературної практики кінця ХІХ початку ХХ ст.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:
1. охарактеризувати основні підходи до лінгвістичного вивчення текстової категорії персонажного мовлення та методику аналізу словесного образу;
2. показати Франкове бачення процесу мовної характеристики героя, окреслену ним концепцію мовного портрета;
3. розглянути новаторство техніки мовної характеристики у прозі І.Франка в контексті літературномовної практики ХІХ ст.;
4. виявити залежність між мовною специфікою персонажного дискурсу і літературним напрямом та індивідуальним письменницьким стилем;
5. встановити відповідність мовної характеристики персонажа конкретному національному, соціокультурному та емотивно-психологічному мовленнєвому типу;
6. з’ясувати значення типізації та індивідуалізації мовлення при формуванні персонажних тезаурусів;
7. обґрунтувати вживання певних груп лексики (діалектна, арготична, професійна, книжна), типової для мовлення персонажа визначеного соціального формату, та з’ясувати її стилістичне навантаження;
8. охарактеризувати нові способи організації лексичного матеріалу та форми репродукції мовлення Франкових героїв.
Теоретико-методологічна основа роботи. Дослідження ґрунтується на принципах стилістичного аналізу, зафіксованого у літературознавчих студіях І.Франка, наукових працях українських та зарубіжних мовознавців і фахівців у галузі стилістики і теорії художнього мовлення В.Виноградова [38 40], Є.Гончарової [52], І.Гальперіна [48], І.Качуровського [111], Б.Ларіна [141 143], Д.Лихачова [151 152], В.Жирмунського [92], Ю.Караулова [106], К.Фролової [243], І.Чернухіної [247], М.Рудякова [209 210], О.Білецького [18], Д.Наливайка [172]; дослідженнях франкознавців І.Денисюка [68 74], Ф.Жилка [89], З.Франко [235 238], Я.Закревської [95], Б.Кобилянського [115], В.Лева [144 145], Н.Корнієнка [126 129], Т.Панько [188 191], О.Сербенської [215 217], О.Горбача [53], М.Легкого [146 147], Л.Скупейка [221 222], В.Будного [31].
Методика дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідницької роботи у дисертації застосовуються системний, історико-генетичний, типологічний та порівняльний методи наукового дослідження мовних явищ. У процесі аналітичної роботи над мовою текстів використовуються основні принципи та підходи соціологічного та психологічного методів інтерпретації індивідуального стилю Івана Франка.
Наукова новизна дослідження. Пропонована праця є системним дослідженням особливостей мовного портрета у Франковій прозі. У роботі вперше застосовано комплексний соціопсихологічний підхід до вивчення комунікативної поведінки та соціального тезаурусу Франкових персонажів, здійснено типологічну класифікацію мовців, окреслено новаторські тенденції в царині мовного портретування.
Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані при дальшому вивченні мови і стилю Івана Франка, враховані при створенні монографій, підручників і навчально-методичних посібників зі спорідненої проблематики, застосовані при розробці лекційних курсів з лексикології, стилістики, історії мови, спецкурсів та спецсемінарів з інтерпретації тексту, теорії художнього мовлення, у наукових дослідженнях з проблем мовної особистості та моделювання персонажного мовлення.
Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка.
Окремі положення дисертації апробовано на таких конференціях і наукових семінарах: XVI, XVII, XVIII щорічних наукових франківських конференціях (Львів, 2001 2003), Міжнародній науковій конференції Лінгвістика тексту” (Харків, 2001), І-ій Всеукраїнській науковій конференції молодих учених-філологів Vivat academia” (До 340-річчя заснування Львівського університету) (Львів, 2001), Філологічній конференції молодих науковців Semper tiro” на пошану професора І.О.Денисюка (до 75-літнього ювілею) (Львів, 1999), щорічному науковому семінарі та звітній конференції викладачів та аспірантів кафедри української мови Львівського національного університету ім. І.Франка (2002 2003).
Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження відбито у п’яти статтях.
Структура і зміст роботи визначаються її метою й завданнями; складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (181 с.) та списку використаних джерел, що нараховує 267 позицій. Загальний обсяг роботи 209 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Питання мовного дизайну в частині стилізації мовлення дійових осіб для Франка мало виняткову вагу і відобразилось не тільки на формі творів письменника, але й у його критичних виступах. На основі аналізу мовного стилю окремих письменників Іван Франко формує власну концепцію художнього мовлення, хоч мовний консерватизм і закомплексованість його попередників часто псували враження від їх творчості.
Впевнений відхід від фікцій” та манекенів” до героя нового типу не виняткового, а буденного персонажа на тлі докладно змальованих обставин, носія соціальної психології змінив і традиційні засади мовного оформлення тексту: в основу концепції характеротворення Франко закладає соціальну, національну та психологічну диференціацію типажу. У його прозі зустрінемо зразки селянської поважної, господарської конверзації” і народнопоетичного мовлення, де слова ллються як медова річка”, правдиву живу конверзацію освічених людей” і дітські слова”, жаргон злодіїв (майстрів”), вуличників (яндрусів”), в’язнів та специфічну професійну мову ріпників”, оригінальні стилізовані зразки гебрейської, німецької, польської вимови у мовних партіях персонажів-неукраїнців. Усі ці типи мовлення покликані Франком із сучасності, із реальних мовних культур різних верств населення Східної Галичини кінця ХІХ ст.; для представлення кожного із них письменник актуалізує різні народномовні джерела: фольклорне, говірково-діалектне, розмовно-побутове, книжну традицію, елементи різних функціональних стилів та експресивних типів мовлення. Ознаками прозової манери письменника є конкретність мови, тобто адекватність мовлення дійових осіб об’єктивному мовленню соціальних верств; природність, тобто вживання тільки наявних у мовній дійсності граматичних і стилістичних конструкцій без штучного новотворення; стислість інформації і динамізм оповіді; повна підпорядкованість розумового і почуттєвого в авторському мовленні й у мові персонажів. Про стильову манеру Франка, втім, не можна говорити як про щось статичне, незмінне: романтизм перших проб пера, соціально-критична манера бориславської” прози, натуралізм тюремного циклу, психологізм новел і повістей з життя інтелігенції. Для кожної з цих стилістичних моделей властива, звісно, своя власна мова, власні зображально-описові засоби. Об’єктивізм, раціональність та реалістичність це, власне, ті стрижні, на яких базується Франкова концепція характеротворення, в основі якої здатність порядкувати і складати дрібниці в цілість по яснім і твердім науковім методі.
Практика підслухування простого народу” допомагала Франкові постійно оновлювати мовний репертуар текстів, використовуючи для цього невичерпні багатства лексикону й зворотів живого народного мовлення. А це, в свою чергу, сприяло не тільки поширюванню обсягу лексичного тезаурусу художнього мовлення, але й вдосконаленню засобів стилю. Соціальне розшарування мови і специфічні відтінки жаргонного слововжитку або ж соціолекти національної мови давали потрібний матеріал для художньої характеристики середовища та пов’язаних із ним персонажів.
Тяжіння до автентики мовного стилю, втіленого у форматі оповіді від першої особи, демонструють вже перші Франкові оповідання на сільську тематику, датовані 1876 роком: Вугляр”, Лесишина челядь” та Два приятелі”. Проте вже наступного 1877 року, друкуючи в журналі Друг” цикл із життя бориславських заробітчан під загальним наголовком Борислав, картини з життя підгірського народу”, Іван Франко вводить в українську літературу свіжий соціальний типаж і подає нового героя вчорашнього селянина, а сьогодні робітника на бориславських нафтових промислах ріпника”. Методи підбору мовних засобів характеристики персонажів у бориславському” прозовому циклі напряму пов’язані із авторським баченням проблеми опрацювання робітничої тематики, центральним стрижнем якої були засади реалістичного зображення. Орієнтація на живу мовну культуру стала основним чинником широкого впровадження у твори діалектної лексики. Мовлення персонажів-селян чи вихідців із сільського середовища фіксує чіткі фонетичні та морфологічні риси говірок південно-західного наріччя української мови передусім бойківських та наддністрянських. Саме діалект, тобто вживані автором фонетичні, морфологічні, лексичні та синтаксичні риси мовлення жителів бойківського Підгір’я, слугує засобом типізації мови ріпників недавніх селян.
Неодмінним атрибутом мовних портретів бориславських заробітчан є величезна кількість оцінних лексем негативного змісту сугестія настрою засобами мовами допомагає авторові створити потрібну емоційну атмосферу, а водночас загострити колористичні та сенсорні ефекти. Тим самим Франко започатковує стилістичну тенденцію вибору мовних засобів зображення в залежності від предмета художнього опису. Умови праці і спосіб життя накладають відбиток на культуру людини і таку її складову як культура мовлення. Лайка та вульгарні вислови незмінні супутники злиденного і гулящого бориславського життя стають нормою життя ріпників. Використання брутальної лексики та висловів зумовлюється не лише емоційною ситуативністю, але й особливостями мовлення однорідного чоловічого колективу. Потрібного стилістичного ефекту автор досягає, крім того, уведенням негативно забарвлених слів-номінативів, емоційна значущість яких виражається, головно, експресивними суфіксами. Вульгарно-згрубіла інтонація превалює навіть у внутрішньомонологічному мовленні героїв. Розмовно-побутові фразеологізми, хоч і залишаються традиційними засобами ментальної характеристики вихідців із народу, слугують вже зовсім іншим настановам, обрамлюють антипоетику” бориславської дійсності.
Бориславська робота діло чисто гірницьке, копальне, а то й чисто фабричне (при нафтарнях)” потребувала виробничо-професійної термінологізації, уведення нових слів на позначення нових реалій. Рівень уживання виробничої лексики коливається в залежності від характеру освоєння матеріалу та жанрової специфіки конкретного твору, хоч на голий техніцизм Франкові твори не страждають. Загалом у творах бориславського циклу І.Франко використав близько 200 слів та словосполучень з тезаурусу гірника. Усі вони стосуються вузької професійної сфери: уніфікують та мовно увиразнюють звичний робочий цикл. Більшість слів, що поповнили склад бориславського виробничо-професійного словника, позичені з народної говіркової мови. Переважно нейтральні слова із народного мовлення зазнають первинної термінологізації, набуваючи дещо іншої поняттєвої співвіднесеності. Абсолютизувати процес утворення спеціальної термінології в Бориславі, втім, не слід: примітивні технічні прийоми нафтовидобування, що не надто різнилися від щоденної селянської праці, локальний характер самої роботи та її місцева” специфіка не потребували нагального лінгвістичного унормування й експлуатували” підручний мовний матеріал.
Об’єктивність мовного стилю прози бориславського циклу прислужилася й до подолання традиційно комічного іміджу жидівських типів у літературі; Франко вперше добачив у жидові людину і відмовився від практики попсутої” комічної мови, не зловживаючи при тім натуралізацією мовлення.
Підкріпив реноме несподіваного письменника, експериментатора в галузі змісту і форми Франко й у циклі тюремної прози”. Попри відверту драстичність” теми, саме І.Франко став першим інтерпретатором злодійського світогляду” в літературі, свідомо змінюючи моралізаторські настанови на об’єктивне, позитивне висвітлення проблеми. Більше того, він першим з українських прозаїків відтворив локальний колорит вуличного і тюремного середовища лексичними засобами, ввівши в мову своїх персонажів арґотичну лексику львівських та дрогобицьких вуличників, злодіїв та арештантів. Арештантський язик”, його незрозумілі слова та страшні розбишацькі дотепи”; конверзація львівських вуличників і шанталавців, аспірантів до криміналу та шпиталів” загальна, оживлена, суто переплітана пластичними дотепами у вуличнім жаргоні” складова Франкових докладних репортажів із суспільного подення” і засіб характеристики доволі незвичних його мешканців. Соціологія та психологія низової” мови реалізується, передусім, в емоційно-психологічному та лексичному складниках. Замкнене злодійське середовище, в котрому слід шукати витоків мовної культури дна”, витворювало виключні умови для розвитку низки норм соціальної поведінки, що не вписувались” у загальноприйняті суспільні стандарти і виявлялися, передусім, в ідеології та мовленні злочинця. Мешканці дна” переймали у елітної” верстви не тільки словар”: повноцінне використання злодійського лексикону, його експресивної місткості супроводжувалось підсвідомим копіюванням тональності розмови, етикету і культури”спілкування, що безпосередньо характеризували менталітет переступника”.
Наскрізною тенденцією у Франкових творах з тюремного життя є постійний контраст до світу за ґратами волі. Письменник умисне згущував фарби при зображенні двох світів, намагаючись чітко окреслити грані між нормальним і патологічним. Обширний лінгвістичний матеріял” авторові подавала камерна атмосфера. Попередній досвід впровадження в літературу грубих форм” Франко здобув у бориславських” нарисах, вправляючись у студіях мовної культури робітничого середовища. Проте, попри зовнішню подібність техніки стилізації у цих двох випадках, мотивація творчого процесу у Франка змінюється докорінно: від соціологічного спостереження письменник переходить до студій суспільно-психологічного ґатунку, від емотивної ситуативності мовлення в конкретних життєвих обставинах до ментальних констант мовної картини світу у свідомості окремої одиниці.
Трансформації світогляду у світі за ґратами починаються із зміни емоційної конотації мовлення та засвоєння нових слів із тюремного побуту. Арґотичний словник дна” майже вичерпується словами, що стосуються злодійського та арештантського побуту. У прозових творах І.Франка доцільно виокремити три відносно самостійні системи арґотичного мовлення, для кожної з яких властиві свій ориґінальний лексичний тезаурус і відповідний йому поняттєвий апарат. Щоправда, мовній специфікації окремих соціальних угруповань заважають асимілятивні процеси, породжувані динамікою” життя низового середовища та постійною зміною соціального статусу” його мешканців. Відтак при повному визнанні і розумінні загального словаря дна” вулиця, в’язниця та злодійська бранжа” використовують власні мовні субкоди, різниця між якими виявляється насамперед у частотності вживання тих чи інших лексем, семантично дотичних до узвичаєного побуту та стилю життя окремої мікросоціальної верстви. Загалом для мовної характеристики низового середовища Франко використав біля 170 арґотизмів. Автентику мовного стилю його прози можна розцінити як сугестійовану натуральною школою” спробу взаємної компенсації наукових та артистичних засад текстотворення.
Специфіка розбудови тюремно-кримінального сюжету у Франковій прозі, окрім того, призводила до поступової редукції фабульної подієвості й посилення ролі внутрішньо-психологічного сюжету, де визначальними стають напружені драматичні колізії, психоаналітичні засоби інтенсивного вираження і препарування почуттів, психічних станів, суб’єктивної сфери переживань.
Абсолютним новатором І.Франко був і у сфері запровадження і популяризації українського інтелігентного мовлення. Зорієнтовані на Пчілчин стиль Франкові писання з життя української інтелігенції і культивований у них субкод інтелігентного мовлення були красномовною авторською реакцією на позицію деяких українських діячів”, котрі або раді були звузити обсяг українського слова до рамок домашнего обихода” і яким українська мова видавалась apriori непридатною для вислову інтелігентних думок і відносин, або доводили бідність та некультурність української мови, брак у ній найпростіших слів і термінів для культурної потреби. Реальним втіленням поглядів І.Франка на проблему вироблення українського інтелігентного мовлення була його робота в царині словесного портретування. Об’єктивна манера письма, досконале знання життя української галицької еліти, а водночас власний інтерес до наболілої проблеми перетворювали Франкові твори та апробований у них мовний стиль у взірцеві еталони інтелігентного мовлення, що прокладали місток від усномовної практики до письмоволітературної.
Вихід за вузькі рамки селянської тематики і звернення до зображення життя інтелігенції та інших верств населення вимагало нагального уведення нових словесних засобів, зокрема іншомовної лексики та загальнонаукової термінології, що, безумовно, підносило українську мову на якісно вищий щабель розвитку. Про природність, натуральність книжної лексики у мовленні інтелігенції кінця ХІХ ст. говорить хоча б той факт, що у Франкових текстах, як і у творах переважної більшості його сучасників з Галичини, книжна іншомовна лексика, навіть не асимільована українською вимовою, виступає як стилістично нейтральний компонент процесу говоріння.
Виразною ідентифікуючою ознакою інтелігентного мовлення є не тільки інтелектуальність мови, яка, безперечно, найвиразніше виявляє себе у мові інтелігенції кінця ХІХ початку ХХ ст., але й вироблені формули мовленнєвого етикету, що є спеціальними засобами вираження ввічливості, спрямованими на встановлення, підтримку та припинення мовного контакту. Краса мовлення як орієнтир мовленнєвої діяльності втілюється у вишуканості і філіґранності мовних виявів, аристократизмові мови. Витоком образної метафоричності мови персонажів-інтелігентів також є книжне джерело. Ця риса успоріднює розмовний і писемний типи мовлення. Таким чином, саме єдність інтелектуального, етичного й естетичного факторів формують культуру українського інтелігентного мовлення.
Багате ХІХ століття століття утвердження, пошуку та експерименту в літературі виплодило величезну кількість способів та манер мовної характеристики, що змінювали, а рівночасно доповнювали чи заперечували одна одну. На прикладі творчості І.Франка зайвий раз пересвідчуємося, що еволюція стилю пов’язувалась не тільки з вимогами панівної естетичної доктрини, але й з творчою індивідуальністю письменника, навіть у межах одного літературного напряму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авалиани Ю.Ю. О роли разговорной речи в художественных произведениях // Теория и практика лингвистического описания разговорной речи. Республиканский сборник. Вып. 7. Ч. 1. Горький: Горьковский пед. ин-т иностранных языков, 1976. С. 3 8.
2. Акуленко В.В. Лексические интернационализмы и методы их изучения // Вопросы языкознания. 1976. № 6. С. 50 63.
3. Анненкова Н.М. Речевой портрет и отношение автора к повествованию // Вопросы лингвистики и методики преподавания иностранных языков. Свердловск: Издательство Уральского ун-та им. А.М.Горького, 1970. С. 10 14.
4. Арапов М.В. Жаргон // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1990. С. 151.
5. Арутюнова Н.Д. Диалогическая цитация (К проблеме чужой речи) // Вопросы языкознания. 1986. № 1. С. 50 65.
6. Ахманова О.С., Кулешов В.В., Долецкая Е.С. Разговорная речь и ее отражение в художественной литературе // Теория и практика лингвистического описания разговорной речи. Республиканский сборник. Вып.7. Ч.1. Горький: Горьковский пед. ин-т иностранных языков, 1976. С. 20 23.
7. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М.: Советская Энциклопедия, 1966. 607 с.
8. Баранник Д.Х. Стилістика усного мовлення // Сучасна українська літературна мова. Стилістика / за заг. ред. ак. І.К.Білодіда. К.: Наукова думка, 1973. С. 503 583.
9. Басс І.І. Із спостережень над майстерністю Франка-прозаїка // Радянське літературознавство. 1963. № 5. С. 61 73.
10. Басс І.І., Каспрук А.А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. К.: Наукова думка, 1983. 456 с.
11. Батюк Л.І. Стилістичні функції іншомовної лексики у творах М.Коцюбинського // Українська мова і література в школі. № 10. С. 37 41.
12. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Художественная литература, 1975. 502 с.
13. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Советский писатель, 1963. 363 с.
14. Бацій І.С. Краса і сила слова. Бесіди про мову художнього твору. К.: Радянська школа, 1983. 97 с.
15. Беркнер С.С. К вопросу о трансформации устно-разговорного текста в письменно-разговорный // Лингвистика текста. Материалы научной конференции. Ч. 1. М.: МГПИИЯ им. М.Тореза, 1974. С. 45 50.
16. Бесага Р.В. Арготизми як потенційне джерело поповнення просторічної лексики // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства (Збірник наукових праць). Ужгород, 1999. С. 59 63.
17. Бичко З. Структурні відношення в лексиці наддністрянського діалекту // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Вип. 29. Львів, 2000. С. 110 115.
18. Білецький О.І. В мастерской художника слова // О.І.Білецький. Зібрання праць: У п’яти томах. Т. 3. Українська радянська література. Теорія літератури. К.: Наукова думка, 1966. С. 274 490.
19. Білецький О.І. Художня проза Івана Франка // О.І.Білецький. Від давнини до сучасності: Збірник праць з питань історії української літератури. Т.1. К.: Держлітвидав УРСР, 1960. C. 384 435.
20. Білодід І.К. Каменяр українського слова (До 110-річчя з дня народження і 50-річчя з дня смерті Івана Яковича Франка). К.: Наукова думка, 1966. 67 с.
21. Білодід І.К., Франко З.Т., Горецький П.Й. Українська літературна мова другої половини ХІХ початку ХХ ст.: Посібник для студентів-заочників педагогічних інститутів. К.: Радянська школа, 1957. 108 с.
22. Білоус М.П. До питання мовно-правописного редаґування Франкових творів // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25 27 вересня 1996). Львів: Світ, 1998. С. 633 637.
23. Білоус М.П. Український мовленнєвий етикет // Мова і духовність нації / під ред. Т.І.Панько. К.: НМК ВО, 1992. С. 164 199.
24. Блинова Н. Функції полонізмів у публіцистичних текстах Івана Франка (1878 1907) // Українське літературознавство. Збірник наукових праць. 2003. Вип. 66. С. 220 226.
25. Богдан С. Мовлення українських дітей і всесвіт рідного слова // Дивослово. 1996. № 4. С. 16 22.
26. Бойко Н.І. Структурно-семантичні особливості професійно-термінологічної лексики у мові художньої прози // Мовознавство. 1984. № 1. С. 18 26.
27. Бойко Ю. До проблеми розвитку Франкового стилю // Записки НТШ. Т. 184. Нью-Йорк Париж Торонто, 1968. С. 18 29.
28. Бондаренко І.І. Стиль і принципи його аналізу // Українська мова і література в школі. 1982. № 10. С. 23 29.
29. Бондаренко Я.О. Дискурс акцентуйованих мовних особистостей: комунікативно-когнітивний аспект (на матеріалі персонажного мовлення в сучасній американській художній прозі): Автореф. дис. ... канд. філол. наук. К., 2002. 21 с.
30. Будний В. Психологізм у літературознавчій методології Івана Франка // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25 27 вересня 1996). Львів: Світ, 1998. С. 352 358.
31. Будний В. Хто говорить в літературному творі? (Суб’єкт поетичного мовлення в осмисленні Івана Франка) // Українське літературознавство. Збірник наукових праць. Іван Франко. Статті і матеріали. 2003. Вип. 66. С. 117 128.
32. Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства // Л.А.Булаховський. Вибрані праці: У 5-ти томах. Т. 1. Загальне мовознавство. К.: Наукова думка, 1975. С. 51 320.
33. Бурячок А.А. Мовознавчі дослідження творів Івана Франка // Матеріали міжвузівської наукової конференції, присвяченої 110-річчю з дня смерті Івана Франка. Львів: Видавництво Львівського університету, 1968. С. 67 70.
34. Варава Н.В. Відображення розвитку матеріальної культури українського народу у виробничій термінології // Мова і духовність нації. Тези доповідей регіональної науково-практичної конференції. 14 15 листопада 1989 року. Львів: ЛДУ, 1989. С. 72 73.
35. Введенська Т. Стилістичний аналіз (сучасні зарубіжні методики) // Слово і час. 2001. № 9. С. 61 67.
36. Веремійчук І. Реміснича лексика // Дивослово. 1996. № 10. С. 20 23; № 11. С. 17 22.
37. Винник В.О. Загальнонародна, діалектна і професійна лексика в сучасній українській літературній мові. Жаргонізми і арготизми // Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія / за заг. ред. ак. І.К.Білодіда. К.: Наукова думка, 1973. С. 179 211.
38. Виноградов В.В. Наука о языке художественного произведения и ее задачи (на материале русской литературы). М.: Издательство АН СССР, 1958. 52 с.
39. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М.: Гослитиздат, 1959. 656 с.
40. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Издательство АН СССР, 1963. 256 с.
41. Винокур Г.О. О языке художественной литературы. М.: Высшая школа, 1991. 448 с.
42. Возняк М. Про принципи видання творів Івана Франка // Вісник АН УРСР. 1951. № 7. С. 49 53.
43. Вороний М. Перші зустрічі з Іваном Франком // М.Вороний. Твори. К.: Дніпро, 1989. С. 666 670.
44. В’язовська О.Г. Засоби характеротворення (на матеріалі творчості М.Коцюбинського) // Українська мова і література в школі. 1981. № 9. С. 3 10.
45. Гаврилов А.П. Характер как художественная структура в романе: Автореф. дисс. канд. филол. наук. Кишинев, 1975. 30 с.
46. Гаєвська Л.О. Іван Франко. Романтизм, натуралізм, реалізм? // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ поч. ХХ ст. К.: Наукова думка, 1991. С. 112 163.
47. Галенко І.Г. Іван Франко і деякі питання загального мовознавства // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 1983. Вип. 13. С. 11 20.
48. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М.: Наука, 1981. 139 с.
49. Гинзбург Л.Я. О литературном герое. Л.: Советский писатель. Ленинградское отделение, 1979. 222 с.
50. Голод Р. Натуралізм як історико-теоретична проблема // Українське літературознавство. Вип. 65. Львів, 2002. С. 48 58.
51. Голод Р. Натуралістичний експеримент Івана Франка: випадковість чи закономірність // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25 27 вересня 1996). Львів: Світ, 1998. С. 328 334.
52. Гончарова Е.А. Пути лингвистического выражения категорий автор-персонаж в художественном тексте. Томск: Издательство Томского университета, 1984.
53. Горбач О. Вулично-тюремні арґотизми у Франковій прозі // Записки НТШ. Т. 177. Нью-Йорк, 1963. С. 197 206.
54. Горбач О. Львівські проступницько-тюремницькі арґотизми (до 1930-их років) // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Т. Х. Мюнхен, 1983. С. 296 326.
55. Горбач О. Русские арготические системы // О. Горбач. Зібрані статті. Арґо на Україні. Мюнхен, 1993. С. 257 277.
56. Горожанова С. О. Просторіччя в системі ідіолекту Уласа Самчука // Мова і культура. Вип. 1. Т. ІV. Мова і художня творчість. К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2000. С. 119 125.
57. Гресько М. Дві маловідомі статті Івана Франка про Мопассана // Іван Франко. Статті і матеріали. Вип. 17. Львів, 1972. С. 62 71.
58. Гриценко П.Ю. Термін у говорах і літературній мові // Науково-технічний прогрес і проблеми термінології. Тези доповідей Республіканської конференції (Львів, травень 1980 р.). К.: Наукова думка, 1980. С. 75 76.
59. Грицютенко І.Є. Мова в естетичній концепції Івана Франка // Іван Франко. Статті і матеріали. Вип. 5. Львів, 1968. С. 45 52.
60. Гром’як Р.Т. Роль Івана Франка в процесі інтернаціоналізації української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст. (деякі теоретико-методологічні питання) // Іван Франко майстер слова і дослідник літератури. К.: Наукова думка, 1981. С. 63 80.
61. Гуйванюк Н., Максим’юк О. Засоби інтелектуалізації мови персонажів Ольги Кобилянської // Науковий вісник Чернівецького університету. Слов’янська філологія. Вип. 58 59. Чернівці, 1999. С. 74 80.
62. Гуменний М.Х. Діалоги і монологи в романах О.Гончара (їх структура і функції) // Українська мова і література в школі. 1986. № 4. С. 9 12.
63. Гундорова Т.І. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-их років. К.: Наукова думка, 1985. 144 с.
64. Гундорова Т.І. Становлення творчого методу Івана Франка і синтез західноєвропейської і російської художніх традицій // Іван Франко і світова культура. Матеріали Міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 11 15 вересня 1986). Кн. 1. К.: Наукова думка, 1990. С. 226 229.
65. Даль В.И. Условный язык петербургских мошенников, известный под именем музыки или байкового языка // Вопросы языкознания. 1990. № 1. С. 134 138.
66. Демчук Н. Худо