МОВНЕ ПИТАННЯ В НАУКОВО-ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ДЖЕРЕЛАХ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

На правах рукопису

ЯРЕМЕНКО СВІТЛАНА АНДРІЇВНА

УДК 811. 161. 2' 271' 38: 82-92

МОВНЕ ПИТАННЯ

В НАУКОВО-ПУБЛІЦИСТИЧНИХДЖЕРЕЛАХ

КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТ.

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор
Єрмоленко Світлана Яківна

Київ 2004

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ..4
ВСТУП5
РОЗДІЛ 1. Науково-публіцистичні видання як джерело вивчення
історії української літературної мови..17
1.1. Вплив чинників державності на розвиток національної мови..17
1.2. Власне лінгвістичні та соціолінгвістичні дослідження мови преси кінця ХІХ початку ХХ ст. .21
1.3. Олександр Потебня про мову й національну свідомість...27
1.4. Володимир Вернадський про значення мовного питання в житті української нації кінця ХІХ початку ХХ ст. ..33
1.5. Мовне питання в освіті кінця ХІХ ст. ..40
1.6. Обґрунтування самостійності української мови в науково-публіцистичних джерелах кінця ХІХ ст. . ..49

РОЗДІЛ 2. Висвітлення мовних питань у періодичних виданнях
початку ХХ ст. 60
2.1. Стан україномовної періодики у 1905-1906 роках .60
2.2. Реальні умови існування україномовної періодики після зняття
заборон на друк..72
2.3. Причини повільного розвитку української преси ..75
2.4. Правописна невпорядкованість періодики 1905-1907 рр. .86
2.4.1. Часопис "Громадська Думка" про стан і статус української мови 86
2.4.2. Газета "Рада" про питання української мови92
2.4.3. Публікації про мову в газеті "Слово"..100
2.4.4. Питання невиробленості термінології в часописі "МолодаУкраїна"..108

РОЗДІЛ 3. Мовні питання в часописі "Рідний Край" 114
3.1. Погляди Миколи Дмитрієва на шляхи історичного розвитку .української мови..115
3.2. Олена Пчілка про мовне оформлення періодичних видань...123
3.3. Функції української мови в суспільстві...129
3.3.1. Шкільна освіта (народні школи, гімназії, курси).129
3.3.2. Університетська освіта137
3.3.3. Використання української мови в церковному вжитку143
3.3.4. Українська мова за межами батьківщини..146
3.3.5. Українська мова і культурно-наукове життя українців149
3.3.6. Невпорядкованість правопису в часописі "Рідний Край"154

ВИСНОВКИ158
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..165
ДОДАТКИ..1-41

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

МП мовне питання
КС Киевская Старина, Київ, 1882-1906 рр.
ЛНВ Літературно-Науковий Вістник, Львів, 1898-1906 рр.,
Київ-Львів, 1907-1914 рр.
РК Рідний Край, Полтава, Київ, 1905-1916 рр.
РД Рада, Київ, 1906-1914 рр.
СЛ Слово, Київ, 1907-1909 рр.
МУ Молода Україна, Львів, 1900-1906, 1910-1911 рр.
СПД Дей О.О. Словник українських псевдонімів та криптонімів
(ХVІ-ХХ ст.)
СГ Грінченко Б.Д. Словарь української мови: У 4-х томах
ДРК Український Календарь на 1907 рік // Додаток до часописі "РіднийКрай"
НБУВ Наукова бібліотека України ім. В.І.Вернадського
б.п. без підпису

ВСТУП

В останні десятиліття зросла наукова, громадська увага до історії української мови. Це зумовлено роллю українознавчих студій у вихованні національно-мовної свідомості, у формуванні державницького світогляду громадян України. Поряд із вивченням сучасної мовної ситуації в умовах державотворення, аналізом стану й статусу державної української мови на межі ХХ і ХХІ століть, про що свідчить проблематика конференцій, присвячених питанню функціонування державної мови [103; 144; 150; 163; 191; 196], теоретичне значення має науковий аналіз попереднього періоду історії української мови.
Як зауважує С.Я. Єрмоленко, історія української мови це не лише вузькофахові питання звукових змін, перехід від однієї фонеми до іншої, не лише лексичні відповідники в слов’янських і неслов’янських мовах, а й широке тло історії та долі українського народу” [131, 14].
Актуальним є вивчення історії української мови з погляду національно-культурного розвитку України. Це потребує осмислення таких проблем, як мова і нація, мова і держава, мова і культура. Їх дослідження передбачає здійснення аналізу конкретно-історичних умов, у яких функціонувала українська мова, визначення її ролі в освіті, книгодрукуванні, науці, культурі, її правового статусу в державі. Соціолінгвістичний підхід знаходив застосування в працях таких дослідників історії української мови, як В.М.Русанівський [178; 79; 180; 81; 82], В.Чапленко [204; 205; 206; 207], Ю.Шевельов [211; 212; 213; 214;], М.А.Жовтобрюх [125; 126; 127], З.Т.Франко [201; 202], Т.І.Панько [146; 157; 158; 159], В.Т.Статєєва [185], Р.А.Трифонов [194; 195], Б.Н.Сокіл [184], Я.Чорненький [210] та ін.
Світовий досвід доводить вагому роль мовно-культурного чинника у формуванні національностей. У сучасній історії національних держав, як вважають соціолінгвісти, поширення однієї мови є найдієвішим чинником консолідації населення в межах однієї країни [122; 123; 140; 141; 183]. Швейцарський політолог Урс Альтерматт доводить, що для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських національних державах становлять ключові сфери й принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони скрізь жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити гомогенну мовну культуру на спільній державній території [93, 125].
Вирішальну роль мови у творенні національних держав підтверджує й абсолютна перевага у Європі країн, об'єднаних однією загальнонаціональною мовою (з-поміж 47 європейських країн своя національна мова є державною, або офіційною в 41 країні, тобто у 85% загальної кількості) [163, 48]. Отже, утвердження в незалежній Україні мови корінного етносу в функції державної, різноаспектне вивчення її джерельної бази та функціонального статусу в різні історичні періоди цілком відповідає європейському принципові мовно-культурного будівництва і є єдиним шляхом консолідації населення і гармонізації міжетнічних стосунків у країні.
Традиційні навчальні програми на філологічних факультетах сучасних університетів історія української мови та історія української літературної мови мають різне лінгводидактичне спрямування: перша охоплює питання фонетичних, лексичних та граматичних змін в історії мови, висвітлення характеристичних ознак української національної мови, що виявляються на матеріалі діалектів та писемних пам’яток української мови від найдавнішого періоду до сучасності; друга репрезентує історію української писемності в різних суспільно-політичних умовах. У працях Л.А.Булаховського [99; 100], Ф.Т.Жилка [124], П.П.Плюща [164; 165], М.В.Павлюка [156], "Хрестоматії матеріалів з історії української літературної мови" П.Д.Тимошенка [189], академічних курсах [95; 96; 130; 138; 187; 198; 221], Історії української літературної мови” І.Огієнка [153], В.М.Русанівського [179], С.Я.Єрмоленко [131; 114; 117; 119; 120] знаходимо загальну характеристику суспільно-історичних умов, у яких функціонувала українська мова, проте предметом лінгвістичного опису є передусім тексти різного часу створення. Причому тексти розглядаються з погляду їхньої належності до функціональних стилів як репрезентантів формування суспільної свідомості й свідчення розвитку національної культури.
Історія української літературної мови передбачає аналіз проблеми становлення літературної норми, обґрунтування принципів її системності та функціональної доцільності. Важливість цього питання для високорозвинених мов є безсумнівною, адже, за світовими критеріями, саме унормованість і стильова диференціація національної мови свідчать про її культурний статус.
Аналізуючи концептуальні засади історії української мови, ШевченкоЛ.І. й Ніка О.І. доводять, що дискурс новітнього гуманітарного знання зумовлює осмислення не лише ряду наукових напрямків, зорієнтованих на сучасний стан мови, а й на інші періоди розвитку мови, більш віддалені в часі. Дослідники стверджують, що важливою є не лише реконструкція одного чи декількох історичних періодів, а намагання утворити певну системність розвитку, зокрема історичну еволюцію української літературної мови. Тобто, специфіка дослідження літературної історії української мови полягає в синтезованому поєднанні двох ракурсів науково-теоретичного дослідження. Перший, вузьколокалізований, дає змогу точніше представити закономірності мовно-літературного розвитку і врегулювання, спричинені психолого-соціальними, культурними факторами поступу літературної мови в окремо окреслений період. Другий полягає в поєднанні досліджуваних площин, інтегруванні результатів, отриманих у процесі локалізованого дослідження окремих періодів та введення їх у системну площину на основі гомогенних критеріїв [217, 17].
У дисертаційному дослідженні застосовано обидва принципи: об'ємне висвітлення мовного питання кінця ХІХ початку ХХ ст. на прикладі публікацій у періодичних виданнях; порівняння досліджуваного матеріалу в різних часописах, виявлення їхньої специфіки і введення результатів у системну площину мовно-історичних досліджень.
Публіцистичний стиль як один із функціональних стилів української літературної мови отримав значний поштовх у розвитку на початку ХХ ст. у зв’язку із загостренням політичної ситуації на території Східної України. В цей час активізується жанрова диференціація української мови: починають активно функціонувати художній і публіцистичний стилі, менш активно науковий.
У руслі досліджень функціональної стилістики виявлено, що публіцистичний стиль, зокрема мова преси, довгий час залишалися поза увагою мовознавців: ”Якщо для всіх була зрозумілою політична роль газети, її суспільне призначення як джерела інформації, то словесна стилістико-лінгвістична природа газети привернула до себе увагу порівняно недавно” [120, 162]. Отримавши після скасування цензурних обмежень поштовх до розвитку, газетно-публіцистичний жанр все ж не утверджується як повноцінний різновид літературної мови у зв’язку з нестабільністю та невідшліфованістю українського правопису, на що неодноразово нарікали письменники та видавці як Східної України, так і Західної.
У другій половині ХХ ст. у зв’язку з посиленням загального інтересу до проблем і засобів мови масової інформації та використання її з політичною метою з’являється ряд досліджень щодо функціональних особливостей газетно-публіцистичної мови. Виокремились два основні напрями у вивченні мови газети: функціонально-стилістичний і нормативно-стилістичний [120, 163]. Перший напрям кваліфікувався як основний і найбільш результативний. Його дослідники розглядали мову і стиль газети як складову частину функціонально-публіцистичного стилю, тому основну увагу зосереджували на вивченні особливостей функціонування літературної мови на шпальтах преси, виявленні специфічних рис газетного стилю. Представники окресленого напряму передбачали обов’язкову наявність у мові газети оцінно-мовних засобів, які розмежовувались на позитивно-оцінні та негативно-оцінні. Це явище було великою мірою пов’язане з нав’язуваною у той період ідеологією, один із принципів якої передбачав обов'язкову наявність оцінної функції у всіх газетних жанрах (репортаж, хроніка, нарис, стаття, фейлетон та ін.). В останні десятиріччя потреба в такому підході відпала, але компонент авторської оцінки викладеного наявний і закономірно виступає об'єктом дослідження мовознавців [120, 161; 161, 179].
Другий, нормативно-стилістичний підхід, не виходить за межі практичної стилістики газетних текстів. Його завдання було визначене збиранням та класифікацією помилок лексико-стилістичного характеру, виробленням рекомендацій для усунення стилістичної неграмотності та підняттям рівня мовної культури періодичних видань. Наявний він і у досліджуваних нами публіцистичних текстах кінця ХІХ - початку ХХ ст.
Досліджуючи розвиток публіцистики на початку ХХ ст., беремо за основу нормативно-стилістичний підхід, оскільки на той час надзвичайно важливою була проблема вироблення та становлення правописних норм літературної мови як на теренах Західної України, так і Східної, об’єднання обох стандартів та зведення її до єдиного літературного зразка.
Не відкидаючи функціонально-стилістичного підходу до вивчення газетного матеріалу, зосереджуємо увагу на таких питаннях:
наявність у мові преси готових формул та конструкцій, які згодом ставали штампами і втрачали вплив на читача. Такі штампи в україномовній пресі Наддніпрянщини на той час ще не встигли виробитися, а у пресі Західної України лише почали стабілізуватися, тому їх вплив в цілому мінімальний;
емоційно-експресивна впливовість та авторська оцінка у досліджуваних текстах наявні, проте ми звертаємо на них увагу лише принагідно, оскільки цей аспект дослідження не входить у наші завдання.
Історія української літературної мови це історія стилів як суспільно усвідомлених різновидів писемно-літературної мови [152; 181]. Власне лінгвістичний, чи лінгвостилістичний, підхід до аналізу текстів у їх історичному розвитку відтісняє на другий план питання мови як суспільного явища, загальну характеристику історичних умов розвитку суспільства й формованої відповідним державно-політичним устроєм національно-мовної свідомості. Останній аспект тенденційно, неповно висвітлювався в працях з історії української літературної мови радянської доби: існували заборонені тексти, небажані для офіційної науки імена, твори тощо. Зняття ідеологічних заборон, можливість широко використовувати історично-літературні джерела, зокрема й праці дослідників української літературної мови, які жили й працювали в західній діаспорі: О.Горбач [102; 103], К.Кисілевський [134], П.Ковалів [135], В.Чапленко [204; 205; 206; 207], Ю.Шевельов [211; 212; 213; 214], дають змогу по-новому, повніше висвітлювати історію української мови як суспільного, соціолінгвістичного явища, тобто дослідити певні періоди історії мови в аспекті, окресленому акад. Ю.Шевельовим як стан і статус” мови.
Комплексне, багатовимірне дослідження історичного шляху української мови до утвердження її в статусі державної мови в кінці ХХ ст. охоплює широке коло позамовних питань: стан національної самосвідомості українців, стан освіти та книгодрукування рідною мовою, функціонування української мови в різних сферах суспільного життя, тобто, як підкреслює С.Я.Єрмоленко, формування культурно освяченого зразка національної мови” [131, 14] літературного стандарту, якого потребує нація для задоволення потреб суспільного прогресу. Висвітлення цих питань не передбачене в навчальних курсах історії української мови та історії української літературної мови. Однак в останні роки словосполучення мовне питання” дедалі частіше використовується в мовознавстві, зокрема й у зв’язку з посиленням уваги до соціолінгвістики.
Еволюція мови, на думку Т.Панько, завжди супроводжувалася суспільним прогресом”, а її збагачення це водночас іманентний процес і розвиток екстралінгвальних впливів” [159, 22]. Важливим періодом в історії української мови як суспільного явища є доба кінця ХІХ початку ХХ ст. Це час створення української преси, коли завдяки періодичним виданням, розрахованим на масового читача, формувалася національно-мовна свідомість українців. Мовне питання, на думку Ю.Шевельова, в зазначений період неминуче перестає бути тільки лінгвістичним, а стає також і то часто насамперед питанням політичним, соціальним, культурним” [214, 7].
Політичний, соціальний, культурний зміст мовного питання досить повно репрезентують науково-публіцистичні джерела кінця ХІХ початкуХХ ст. виступи в часописах відомих письменників, журналістів, учених, які обговорювали питання стану й статусу української мови в Наддніпрянській Україні, а також мовне питання в Австро-Угорщині.
Дослідження науково-публіцистичних джерел зазначеного періоду є актуальним тому, що в тодішній пресі виступали з висвітленням мовних проблем не лише відомі громадські й культурні діячі, письменники, а й наводилися конкретні факти мовної політики, віддзеркалювався стан національно-мовної свідомості українців, велася дискусія про критерії вироблення літературної мови, спільної для всіх українців, незалежно від місця їхнього проживання.
Актуальність обраної теми зумовлена потребою поповнити висвітлення історії української мови як суспільного явища та історії українського мовознавства новими фактами з науково-публіцистичної літератури кінця ХІХ початку ХХ ст., зокрема розглядом мовного питання на сторінках часописів Киевская Старина”, "Літературно-Науковий Вістник", "Рідний Край", "Рада", "Слово", "Молода Україна" та ін.
Мова преси ХІХ початку ХХ ст. була об’єктом всебічного наукового аналізу М.А.Жовтобрюха. Дослідник особливу увагу звертав на дискусії навколо мовних питань, на нові тенденції формування літературної норми, лексичного і стилістичного збагачення української літературної мови у зв’язку з розширенням її суспільних функцій і виробленням нових стилів. Автор двох монографій ("Мова української преси (до середини дев’яностих років ХІХ ст.)" та "Мова української періодичної преси (кінець ХІХ початок ХХ ст.") [126; 127], присвячених мові української преси в її історичному розрізі, М.А.Жовтобрюх зазначає, що в ХІХ на початку ХХст. в українській пресі зародилися всі жанрові різновиди, властиві цій галузі літератури: інформаційний, власне публіцистичний, художньо-публіцистичний, науково-публіцистичний, науково-популярний та інші”[127, 25]. Виокремлення науково-публіцистичного жанрового різновиду мови преси ґрунтувалося, зокрема, й на тому, що в обговоренні мовного питання брали участь дослідники-науковці й письменники. Автор звертається до праць таких дослідників мови, письменників, як К.Михальчук, А.Кримський, І.Франко, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, І.Верхратський, В.Гнатюк, В.Науменко.
Мовні дискусії кінця ХІХ початку ХХ ст. сприяли виробленню нової філософії української мови [214, 43]. Ця філософія як теоретичне осмислення мовного буття особистості й нації формувалася й утверджувалася у відповідній термінології, наукових визначеннях, що відповідали рівню розвитку тодішньої науки, оформлялася часто у вигляді публіцистичних текстів письменників, науковців.
Досліджуючи внесок М.Коцюбинського, Лесі Українки, Б.Грінченка в історію українського мовознавства, В.І.Статєєва розглядає художню спадщину письменників, зокрема наводить "Проект організації прихильників української літератури”, складений М.Коцюбинським у 1909-1910 рр., де наголошено: Причин млявої продукції літературної, коли брати річ ширше, довелося б шукати в загальному становищі української справи: брак національної свідомості (підкреслення наше. С.Я.), нерозвиненість громадського життя, цензурні обставини, брак української преси і т.ін.” [136, 180].
Інформація про громадські виступи письменників, учених, їхні статті з’являлися в пресі. Обговорюючи шляхи створення єдиної для українців літературної мови, вони своєю мовно-літературною практикою стимулювали розвиток науково-публіцистичного жанру як різновиду мови преси. Саме в мові преси наукові факти мали використовуватися як аргументи і, введені в публіцистичний текст, переконувати читачів, формувати національно-мовну свідомість, потребу для українців єдиної літературної мови, яка б була становим хребтом” української культури.
Зазначений період в історії української культури і мови привертає увагу сучасних дослідників. Обираючи об’єктом свого дисертаційного дослідження науково-публіцистичну дискусію 1906-1913 рр., Р.А.Трифонов пропонує власне лінгвістичний аналіз публікацій у періодичній пресі І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, М.Левицького, В.Гнатюка, М.Грушевського з метою виявлення ролі галицької” і наддніпрянської” мовної практики в утвердженні сучасного літературного стандарту, зокрема щодо вироблення лексичної норми [194; 195].
Мовні дискусії кінця ХІХ початку ХХ ст. привернули увагу Б.Сокола в плані вивчення історії українського мовознавства, виокремлення концептуальних засад лінгвоукраїністики, що формувалася в надрах офіційної великодержавницької політики та ідеології. Остання під тиском загальноєвропейських демократичних суспільних рухів змушена була приймати наукові концепції існування українського етносу, визнавати окремішність його мови й знімати заборони з української преси. У дисертації Б.Сокола детально розглядаються документи заборони українського друкованого слова в Росії, висвітлюються питання, що були стрижневими в мовних дискусіях кінця ХІХ початку ХХ ст. При цьому використовуються праці, які в радянський час з історії українського мовознавства були вилучені концепції історії української мови І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького, Ю.Шевельова, аналізуються виступи письменників, культурних діячів на захист мови українського народу [184].
Мета нашого дослідження полягає у вивченні науково-публіцистичних джерел кінця ХІХ - початку ХХ ст. з погляду висвітлення в них мовного питання і формування засобами публіцистики громадської думки про значення освіти, книгодрукування, науки, релігійного життя рідною українською мовою.
Досягнення зазначеної мети передбачає виконання таких завдань:
висвітлення ролі науково-публіцистичних видань як джерела вивчення становища української мови в конкретних суспільно-історичних умовах;
окреслення кола мовних питань, що висвітлювалися в окремих працях і в періодичних виданнях кінця ХІХ початку ХХ ст.;
уточнення й ідентифікація прізвищ (псевдонімів) дописувачів, які порушували проблеми української мови як суспільного явища;
уточнення історіографії періодичних видань;
вивчення публіцистичних засобів вираження поняття української мови як суспільного явища;
виявлення взаємодії книжних і розмовних мовностилістичних засобів як основи формування публіцистичної експресії;
фіксація фактів правописної невпорядкованості на сторінках досліджуваних періодичних видань;
укладання додатків до дисертації, в яких знайшли відображення соціолінгвальні проблеми початку ХХ ст., а також особливості науково-публіцистичного жанрового різновиду відповідного періоду історії української літературної мови.
Об’єкт дослідження науково-публіцистичні праці та періодичні видання кінця ХІХ початку ХХ ст., в яких висвітлювалося мовне питання.
Предмет дослідження соціальна парадигма української мови функціонування її в школі, в університеті, в книгодрукуванні, в церкві, в суспільному вжитку за матеріалами періодичних видань кінця XIX початку ХХ ст.
Матеріал дослідження: наукові праці О.Потебні, В.Науменка, В.Вернадського, статті в часописах "Киевская Старина" (КС), "Літературно-Науковий Вістник" (ЛНВ), "Рідний Край" (РК), "Рада" (РД), "Слово" (СЛ), "Молода Україна" (МЛ).
Методи дослідження зумовлені специфікою об’єкта та конкретними завданнями лінгвостилістичного аналізу. Основними є джерелознавчо-описовий метод, у межах якого використовувався класифікаційно-текстологічний аналіз джерел та метод текстової атрибуції, який допоміг встановити авторство матеріалів, підписаних псевдонімами та криптонімами. Застосовано метод кількісного аналізу та виявлення ключових слів і публіцистичних метафор.
Новим у роботі є висвітлення поглядів О.Потебні та В.Вернадського на проблеми мови й народності (нації) у зв’язку з фактами мовної свідомості, мовної практики, засвідченими в публікаціях тогочасних періодичних видань. Новизна дослідження полягає також у здійсненому аналізі мовностилістичних засобів, які використовувалися в дискусіях про українську мову як суспільне явище. Вперше зроблено спробу пов’язати теоретичні погляди О.Потебні про мову й народність та В.Вернадського про значення мовного питання в житті нації з відбитими в періодичній пресі кінця ХІХ початку ХХ ст. умовами існування української мови, спричиненими бездержавним становищем української нації.
Теоретичне значення дисертації.
У роботі зроблено спробу окреслити екстралінгвальні чинники, що визначили зміст науково-публіцистичних публікацій з мовного питання у періодичних виданнях кінця XIX початку ХХ ст. Дослідження є внеском у розвиток теорії мови як суспільного явища. Повнота соціальної парадигми національної мови залежить від державного чи бездержавного статусу народу носія мови, демократичних засад суспільного життя, а також національно-мовної свідомості.
У дисертації розглянуто ознаки науково-публіцистичного жанрового різновиду літературної мови, простежено залежність писемно-літературних традицій і, зокрема, правописної практики від умов функціонування національної мови.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали доповнюють історію української літературної мови кінця ХІХ початку ХХст. новими соціолінгвальними фактами. Висновки про зв'язок мови й національної свідомості, суспільних функцій мови і формування літературно-писемних норм можуть бути використані в курсах загального мовознавства.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Розгляд мовного питання в науково-публіцистичних виданнях кінця ХІХ початку ХХ ст. виявив становище української мови як суспільного явища, формування національної свідомості українців в умовах бездержавного існування народу. Розчленування українських земель між різними державами зумовлювало постійне виборювання прав українців на освіту, книгодрукування, суспільно-культурне життя рідною мовою, утруднювало процес формування єдиної літературної мови.
Видання кінця ХІХ ст., в яких обговорювалося питання самостійності української мови та визначення її місця серед інших слов’янських мов (публікації здійснювалися в умовах заборони українського книгодрукування наукових праць, тому дискусія велась російською мовою), засвідчили вплив на висвітлення наукових теорій рівня демократичності суспільства, залежність мовознавства (за тодішньою термінологією, язикознавства) від офіційної політики. Паралельне існування термінів малорусский язык, українська мова, украинский язык, наречие, наріччя, говор, язик було спричинене не лише мовою видання, а й намаганням науковців утримати за словом язик його термінологічну окремішність, самостійність і доцільність уживання як наукового терміна.
У галицьких виданнях початку ХХ ст. розрізняються лексеми язик і мова як термінологічні номінації. Питання самостійності української мови в тодішніх публікаціях обов’язково висвітлюється в контексті погляду ззовні (аргумент славістів, які вивчають інші слов’янські мови). Виявленню диференційних ознак, типових рис української мови, що вирізняє її з-поміж інших слов’янських мов, О.Потебня протиставляє інший принцип: психологічне сприймання мовцями своєї мови як рідної, на відміну від чужої мови, тобто, на думку вченого, самостійність мови залежить від рівня національно-мовної самосвідомості мовців. Окремішність, самостійність мови ставиться в залежність від відмінності національних характерів, відмінності в культурі носіїв мови.
Питання термінології, починаючи від ключових понять мова, наріччя, закінчуючи паралельними назвами літературної мови (інтелігентська, книжна, культурна, письменницька), а також різними назвами відмінних мовних практик, що існували в австрійській і російській Україні, мають принципове значення для висвітлення історії української мови. У публіцистиці початку ХХ ст. формувався погляд на українську мову як характерну ознаку української нації, а також на різні форми національної мови народні говори (наріччя), територіальні діалекти й літературну, або книжну, письменницьку мову.
Науково-публіцистичні видання (газети, журнали, альманахи, календарі) активізували поняття рідної мови й пов’язаних із ним національно-культурних прагнень українського народу. Показові структурно-семантичні конструкції з ключовим словом мова, уживані в періодичних виданнях: друкувати на нашій мові; ні газет, ні журналів на зрозумілій рідній мові; переклади на нашу мову; наука на українській мові; книжки на рідній мові; букварь та арихметика з викладовою українською мовою; прохали дозволу вчити по школах українською мовою; підручники на нашій рідній мові; школа з рідною мовою.
Розвиток наукового стилю української літературної мови, розроблення наукової термінології, віддаленої від етнографічно-мовних джерел, позначився на характерних ознаках науково-публіцистичних текстів. У дискусіях про діалектну основу української літературної мови, зрозумілість / незрозумілість цієї мови для читачів друкованих видань виокремлюються провідні теми, зокрема обговорюється проблема читача, що сприймає текст, преси й письменника творця друкованого тексту. Серед читачів С.Єфремов розрізнив: народ (селянство) інтелігенцію (свідомих українців) "тоже малоросів". У публіцистичних текстах досліджуваного періоду кваліфікація читачів "тоже малороси" була поширеною й відбивала рівень національно-мовної свідомості тих, хто не усвідомлював потреби здобувати знання рідною мовою. Цей парафраз використовують дописувачі різних періодичних видань, вкладаючи в його зміст об’єктивну оцінку соціального прошарку з низькою національною свідомістю, а також іронічне ставлення до таких людей.
Зважаючи на рівень сприймання друкованого слова, розрахованого на читачів різного освітнього рівня, деякі автори послідовно вводять практику пояснення іншомовних й рідковживаних слів назвами, звичними для мовців, на зразок: урядових (правительственних) роспоряджень, людської псіхології (душевного настрою), гуманним (чоловіколюбним) життям (РК, 1906, № 4), шкільних підручників (учебників).
Дискусії про наддніпрянську й галицьку мову в тодішній пресі, в яких брали участь І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, Олена Пчілка, Модест Левицький, І.Франко стосувалися власне теоретичного питання діалектної основи української літературної мови. Показові терміни, якими оперували в дискусійних статтях автори на позначення літературної мови та її просторових відмін. На позначення спільної літературної мови для всіх українців вживали такі назви: державно-літературно-націонольна мова, ряба літературна мова, єдина літературна мова, вкраїнська письменницька мова. Через кілька десятиліть (1946 р.), осмислюючи дискусію про діалектну основу української літературної мови, Ю.Шевельов послуговувався такими терміносполуками: діалектна многоосновність літературної мови, всеукраїнська літературна мова, загальноукраїнська літературна мова, всеосяжна літературна мова, великоукраїнські мовні впливи (від Велика Україна), галицькі народні говірки (пор. великоукраїнці й галичани у Шевельова), інтеліґентське койне та ін.
Мовознавчі терміни в науково-публіцистичних статтях завдяки своєрідним публіцистичним контекстам, наповненим народнорозмовною фразеологією, набувають додаткових експресивних відтінків значень.
У дискусіях початку ХХ ст. використовуване словосполучення національна мова наповнювалося цілком сучасним, актуальним змістом. Автори публікацій виявляють розуміння значення єдиної мови для консолідації нації, наголошують на свідомому ставленні до літературної мови, дотриманні міри в ній питомих і запозичених слів, тобто спостерігаємо два рівнобіжні процеси: відстоювання широких суспільних функцій національної мови і забезпечення цілісності, єдності мови.
Дослідження мови періодичних видань кінця ХІХ початку ХХст. виявило, що в зазначений період сформувалися усталені публіцистичні вислови на позначення важливих понять національно-мовної свідомості українців. До публіцистичної фразеології належать вислови на зразок: нести світло до свого народу; озватися рідним словом до рідного краю; перша ластівка української науки. Перший із наведених висловів стосується появи україномовних видань, які мали виконувати роль будителів національної свідомості. Іменник світло виступає традиційним символом знання (пор. світло науки, світло знань). Друга фразема належить Олені Пчілці. Письменниця використовувала його на позначення україномовного часопису "Рідний Край", який з’явився в Наддніпрянщині після зняття заборон на писемну українську мову. Третій вислів стосується факту читання першої лекції української мовою, яку виголосив у Харківському університеті Микола Сумцов.
Тогочасна публіцистична фразеологія активно поповнювалася за рахунок Шевченкових афористичних і символічних висловів: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Із Шевченковими епітетами німі раби, німі уста співвідносний предикат, який використовує Сергій Єфремов у публіцистиці: стан срамотнього німування, сотні років рабського німування (пор. тотожний за семантикою парафрастичний вислів Єфремова життя з урізаним язиком).
У публіцистиці окресленого періоду репрезентовано розгалужене лексико-семантичне поле "заборона української мови". У зв’язку з реальним станом функціонування української мови в сфері культури, освіти досліджувані джерела активізують слова-поняття обмеження, заборона (української мови, друкованого слова). Залежно від особливостей індивідуального стилю в тексти вводяться парафрази, які передають зміст цих понять, але містять і образно-асоціативні вислови. Ключові слова український, українознавство вживаються в контексті публіцистичних метафор. Інформативні висловлювання авторів доповнюються емоційно-експресивними, образними мовними зворотами, покликаними відтворити, унаочнити картину переслідувань, заборони українського слова.
Формуючи масову свідомість, періодика послуговується ключовим поняттям український. Найбільша кількість словосполучень з цим прикметником зафіксована у Михайла Грушевського: українська катедра, українська університетська наука, українське міщанство, українська суспільність, українські національні постуляти, українське питання, громадянство українське, українська дисціпліна (предмет), український виклад, українська територія, українська мова, український язик, українська діалєктольоґія, українське письменство, галицько-українське відродження, український сепаратизм, українська історія, український народ, українські землі, український фольклор, українська філологія, українська галузь, українська академічна молодіж, український рух.
До читачів періодики публіцистичними засобами доносилися ідеї окремішності, самостійностій української мови, яка мала право існувати не лише в усному побутовому вжитку, а й виступати знаряддям формування наукових понять, інтелектуальних здобутків людства. В тогочасній періодиці активно обговорювалося питання про потребу власної культурної мови або культурно-української мови. Зазначені вислови вживалися на позначення літературно-писемної практики рідною мовою, яка має бути способом здобуття всякої культури, тобто зайняти належне місце в освіті, книговиданні, стати мовою національної інтелігенції.
Як протиставні зафіксовано поняття: культурна мова народна (мужича, дідівська, занедбана народня) мова. Одним із ключових було поняття рідної мови. Прикметник рідномовний (пор. рідномовна освіта) відбивав нагальну потребу культурного розвитку української нації. До речі, частотний в літературній мові початку ХХ ст. прикметник рідномовний не фіксують словники другої половини ХХ ст.
У мовній практиці періодичних видань культивувалася мова, відмінна від народної, наповнена запозиченими, книжними словами на зразок націоналізація освіти, національна свідомість, офіціяльні школи, неофіціяльне спілкування, мова громадських інституцій. Із стилістичною метою досягнути ефекту іронічної експресії використовуються вкраплення з російської мови: блистала отсутствиемъ.
Поширене явище переходу українців на службу російській культурі автори публікацій оцінюють негативно: "З своїх млинів воду беруть та на чужі носять" (Борис Грінченко про Костянтина Ушинського).
Наведено кількісні дані, що стосуються висвітлення мовного питання в публіцистичних джерелах кінця ХІХ початку ХХ ст. За нашими спостереженнями широко й влучно висвітлював МП часопис "Рідний Край". Частка публікацій у цьому виданні, присвячених стану і статусові української мови, найбільша 56 %. Наступну позицію займають часописи "Рада" 14 % та "Літературно-Науковий Вістник" 14 %. Кількісне співвідношення публікацій у часописах "Слово" й "Молода Україна" відповідно становить 7 % та 9 % (діаграма 1).
Аналіз публікацій часопису "Рідний Край", в яких розглянуто мовне питання за сферами функціонування української мови, засвідчив: найбільша кількість публікацій присвячена обговоренню ролі української мови в публіцистиці та художній літературі 32 %, в університетській освіті 20 %. Наступну позицію займають публікації про рідну мову в шкільній освіті 18 %, четверте й п'яте місце займають публікації, присвячені функціонуванню української мови в культурно-науковому житті українців 16 % та церковному вжитку 8 %. Матеріали часопису "Рідний Край", які розглядають стан МП за межами батьківщини, становлять відповідно 6 % (діаграма 2). Для кількісних підрахунків обрано період 1905-1907 рр., що показовий з погляду активізації мовно-культурного життя українців після зняття заборон на українську пресу.
На підставі аналізу зазначеної кількості публіцистичних видань (91 джерело кінця ХІХ початку ХХ ст.) зроблено фактографічні уточнення, зокрема виявлено, що "Рідний Край" припинив своє існування не на 16 числі, як це зазначено в літературі (й у Ю.Шевельова), а на 18, але у 17 та 18 числах немає публікацій з мовного питання.
Конкретний текстологічний аналіз допоміг встановити авторство матеріалів, підписаних псевдонімами та криптонімами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гогоцкій С. На какомъ языкѣ слѣдуеть обучатъ въ сельскихъ школахъ Юго-Западной Россіи? Кіевъ: Въ Типографіи Федерева и Мин., 1863. 32с.
2. Михальчукъ К. Что такое малорусская (южнорусская) рѣчь? // Киевская Старина. 1899. Т. 66. № 7-9. С. 135-195.
3. Науменко В. Книжная рѣчь у малороссовъ и русиновъ // Киевская Старина. 1899. Т. 64. № 1. С. 134-142.
4. Науменко В. Ревнители русскаго языка въ Галиціи // Киевская Старина. 1899. Т. 64. № 3. С. 444-452.
5. Науменко В. Подведемъ итоги! // Киевская Старина. 1899. Т. 66. №8. С. 265-276.
6. Науменко В. Рѣшенъ-ли проф. Т.Д.Флоринскимъ вопросъ о книжной малорусской рѣчи? // Киевская Старина. 1900. Т. 68. № 1-3. С.125-155.
7. Антоновичъ В. Къ вопросу о галицко-русской литературѣ // Киевская Старина. 1900. Т. 68. № 3. С. 396-423.
8. Грушевський М. На українські теми (Грім та не з тучі ) // Літературно-Науковий Вістник. 1907. Т. 39. С. 385-391.
9. Вестник Юго-Западной и Западной России. 1861. Т. 4. Кн. 12. С.23-24.
10. Глушко С. Драгоманов і недільні школи // Україна. 1924. Кн. 4. С.40.
11. Z. З розмов із селянським інтелїґентом на Лівобережній Україні // Літературно-Науковий Вістник. 1904. Т. ХХVІ. Кн. V. С. 68-69.
12. Д.Д-ко. Украінська література в 1905 році // Рідний Край. 1906. № 4. С. 2-3.
13. Д.Д-ко. Украінська література в 1905 році // Рідний Край. 1906. № 5. С. 10-11.
14. Б.п. Показчик нових книжок, що вийшли на протязі 1906 року // Український Календарь на 1907 рік. / Додаток до часописі "Рідний Край". 1907. С. 75.
15. А.К. Українська мова в офіціяльній телєґрамі російського великого князя // Літературно-Науковий Вістник. 1904. Т. ХХVІІ. Кн. ІХ. С. 177.
16. П. В справі українського перекладу Святого Письма // Літературно-Науковий Вістник. 1904. Т. ХХVІІ. Кн. ІХ. С. 174-176.
17. Г. Х. "Кіевская Старина" про Т.Г.Шевченка // Рідний Край. 1906. № 8. С.17.
18. Оленин М. Українська преса від 17 жовтня 1905 року до 1 липня 1906 року // Рідний Край. 1906. № 32-33. С. 16-18.
19. Єфремов С. Відгуки з життя і письменства (Перший рік української преси Письменники і публіка) // Літературно-Науковий Вістник. 1907. Т. 38. Кн. 4. С. 142-154.
20. Єфремов С. Відгуки з життя і письменства (Про казку-безкінешник) // Літературно-Науковий Вістник. 1907. Т. ХХХVІІІ. С. 331-339.
21. Селянин Т.Татарин. Українські часописі на селі // Рідний Край. 1906. № 40. С. 8-9.
22. Старицька-Черняхівська А. Муки Українського Слова // Літературно-Науковий Вістник. 1907. Т. 40. С. 369-381.
23. М.Х. Про Громадську Думку // Рада. 1906. № 10. С. 3.
24. Д.Д. Борис Грінченко // Рада. 1906. № 83. С. 2-3.
25. М.Ф-ко. Голос із села // Рада. 1906. № 3. С. 1.
26. М.Д. Къ національному вопросу // Рада. 1906. № 81. С. 1
27. Черн. Конфісковано книгу // Рада. 1906. № 5. С. 3
28. Гр.Сьогобічний. Усе по старому // Рада. 1906. № 17. С. 1
29. Гр.Сьогобічний. На вкраїнських лекціях І.М.Стешенка // Рада. 1906. № 11. C. 5.
30. Діло. Лист про український Псалтирь // Рада. 1906. № 11. С. 5.
31. Грінченко Б. Не хвались, а діла берись // Рада. 1906. № 15. С. 1.
32. Власний коресп. Українська мова в гімназії // Рада. 1906. № 8. С. 2.
33. Б.п. // Без назви (Про конкурс робіт з історії української мови). Рада. 1906. № 22. С. 2-3.
34. К.Р. Український гурток у духовній академії // Рада. 1906. № 6. С. 3.
35. Грінченко Б. Тяжким шляхом: про українську пресу. К.: 1907. 96 с.
36. Хведір Кучерявий. Школа і украінські робітники // Слово. 1907. № 2. С. 4-6.
37. Валентин С. Без назви // Слово. 1907. № 6. С. 4.
38. С.Петлюра. Украінські кафедри і украінський пролетаріят // Слово. 1907. № 20. С. 3-5.
39. Я.Сенецький. Указ Св. Синоду про украінську мову в церковних школах на Украіні // Слово. 1907. № 27. С. 8-9.
40. Д.Д-ов. Під важкою рукою // Слово. 1907. № 4. С. 4.
41. Валентин С. Культурна робота професіональних спілок // Слово. 1907. № 5. С. 4-6.
42. М. Порш. Про національну неволю та про те, як з неі визволитися // Слово. 1907. № 20. С. 5-7.
43. Кр. Замітки в справі української літературної мови // Молода Україна. 1905. № 2. С. 41-43.
44. Z. За український унїверситет! // Молода Україна. 1905. № 2. С.25-28.
45. ВІДОЗВА до Товаришів-Українцїв у галицьких школах // Молода Україна. 1905. № 3-4. С. 78-79.
46. Б. п. З тернопільського семінара // Молода Україна. 1905. № 2. С. 42-43.
47. Б. п. З дрогобицької ґімназії // Молода Україна. 1905. № 2. С. 44-48.
48. Б. п. З укр. ґімназії в Станиславові // Молода Україна. 1905. № 2. С. 48-50.
49. Б. п. Із сокальського учит. семінара // Молода Україна. 1905. № 3-4. С. 79-80.
50. Редакція. Без назви (Програмова стаття) // Рідний Край. 1905. № 1. С.1-2.
51. Панас Мирний. До сучасної Музи // Рідний Край. 1905. № 1. С.1.
52. Олена Пчілка. Рідне слово // Рідний Край 1905. № 1. С. 13.
53. М.Д. Про незрозумілу українську мову // Рідний Край. 1905. № 1. С. 7-8.
54. Б.п. Українська мова // Український Календарь на 1907 рік / Додаток до часописі "Рідний Край" 1907. С. 53-59.
55. Дмитрієв М. Збірник присвячений проф. М.Ф.Сумцову // Рідний Край. 1907. № 5. С. 5.
56. Слобожанин. Без назви (Рішення про видання україномовного періодичного органу в Слобідській Україні) // Рідний Край. 1906. №1. С. 17.
57. Олена Пчілка. Наша літературна мова // Рідний Край. 1909. № 3. С. 2-4.
58. Олена Пчілка. Оповідання про Вука Караджича // Рідний Край. 1907. № 3. С. 10.
59. Олена Пчілка. Модест Левицький. Оповідання // Рідний Край. 1907. № 9. С. 13-14.
60. Б.п. Постанова про український правопис // Рідний Край. 1907. №6. С. 6.
61. Б.п. Українська мова в гімназіях // Рідний Край. 1907. № 12. С.2.
62. Д.Д-ко. Українська література в 1906 році // Рідний Край. 1907. № 5-6. С. 5.
63. Г.Ш. Українська Граматка Б.Грінченка // Рідний Край. 1907. №18. С.14.
64. Г.Ш. Про граматику Г.Неводовського "Українська школа" // Рідний Край. 1907. № 16. С. 12-13.
65. Г.Ш. Показчик нових книжок, що вийшли на протязі 1906 року // Український Календарь на 1907 рік / Додаток до часописі "Рідний Край". 1907. С. 75.
66. М.Р. Охтирка // Рідний Край. 1907. № 18. С. 15.
67. Б.п. Про "Молоду Україну" // Рідний Край. 1907. № 9. С. 9.
68. Б.п. Виступ учителів-Українців // Рідний Край. 1907. № 17. С.10-11.
69. Б.п. Про українські кафедри і курси українознавства // Рідний Край. 1907. № 2. С. 4.
70. Б.п. Прохання про українські кафедри оставлено "без послѣдствій" // Рідний Край. 1907. № 2. С. 12.
71. Гр.Сьогобічний. Наше національне життя в 1906-м році // Рідний Край. 1907. № 3. С. 12.
72. Дебе. Українські кафедри в університеті // Рідний Край. 1907. № 13. С. 6.
73. Б.п. Голос науки в справі українських кафедр // Рідний Край. 1907. № 8. С. 3-5.
74. М.К. Галицька українська справа (Події в львівському університеті, в парламенті) // Рідний Край. 1907. № 11. С. 9-10.
75. Б.п. Про першу українську лекцію проф. Сумцова // Рідний Край. 1907. №2. С.7.
76. Студент. Без назви // Рідний Край. 1907. № 3. С. 16.
77. Б. п. Лист до професора Сумцова // Рідний Край. 1907. № 5. С.12.
78. Б.п. Указ Святого Синода // Рідний Край. 1907. № 9. С. 8.
79. Б.п. Євангеліє українською мовою // Рідний Край. 1907. №18. С. 14.
80. Волиняк. Рідне слово бере силу // Рідний Край. 1907. № 17. С. 14-15.
81. Лю-Ко. Лист до редакції від Бакинської "Просвіти" // Рідний Край. 1907. № 11. С. 13.
82. М.Д. Лист з Петербургу. Національні учительські спілки товариства // Рідний Край. 1907. № 14. С. 7.
83. 89 підписів. Петиція студентів-українців Казанського університету // Рідний Край. 1907. № 14. С. 7.
84. Б. п. Українські лекції // Рідний Край. 1907. № 8. С. 9.
85. Б.п. Заява Саксаганського // Рідний Край. 1907. № 7. С. 6.
86. Б. п. Заборона українського перекладу // Рідний Край. 1907. №11. С. 12.
87. А.Цюпа. З поводу відмови київським студентам українських кафедр // Рідний Край. 1907. № 8. С. 5.
88. Б.п. Право украінськоі мови на археологічному з’їзді в Чернигові // Рідний Край. 1907. № 8. С. 11.
89. Б.п. Шевченкові дні 25-26 лютого // Рідний Край. 1907. № 9. С.8.
90. Зозуля. Український театр: З поводу відносин української інтелігенції до українського театру // Рідний Край. 1906. № 40. С.9.
91. Б.п. Ревізор Гоголя в украінськім перекладі // Рідний Край. 1907. № 7. С. 5.

БІБЛІОГРАФІЯ

92. Ажнюк Б.М. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. К.: Рідна мова, 1999. 450 с.
93. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. М.: Российский государственный гумманитарный университет, 2000. 367 с.
94. Бабич Н.Д. Літератори й мовні проблеми їхньої доби (40-і рр. ХІХ ст. 40-і рр. ХХ ст.) / Проблеми історії та культури української мови: Збірник наукових праць. Чернівці: Рута, 1995. С. 4-21.
95. Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення української мови. К.: Вища школа, 1991. 230 с.
96. Білецький А.О. Про мову і мовознавство. К.: "АртЕК", 1997. 224с.
97. Білоусенко О. Вінок. Читанка для молодших школярів. К.: Веселка, 1998. 654 с.
98. Брицин В.М. Мовна політика // Українська мова. Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О., Зяблюк М.П. та ін. К.: Українська енциклопедія, 2000. С. 328-332.
99. Булаховський Л.А. До проблем мовного розвитку // Мовознавство. 1971. № 4. С. 57-62.
100. Булаховський Л.А. Питання походження української мови. К.: Вид-во АН УРСР, 1956. 219 с.
101. Вернадский В.И. Украинский вопрос и русское общество // Науковий світ. 1998. №. 4. С. 8-12.
102. Горбач О. Генеза української мови та її становище серед інших слов’янських мов. Дітройт-Мюнхен, 1959. 32 с.
103. Горбач О. Засади періодизації історії української літературної мови й етапи її розвитку // Другий міжнародний конгрес україністів 1993 р. Мовознавство. Доповіді і повідомлення. Львів, 1993. С. 7-12.
104. Горбачук В. Тернистий шлях української мови // Барви української мови. К.: КМ АСADEMIA”, 1997. С.7-73
105. Горецький П.Й. Історія української лексикографії. К., 1963. 178с.
106. Грінченко Б. Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. К.: Інститут української археографії НАН України, 1994. 286 с.
107. Грінченко Б.Д. Словарь української мови. У 4 т. Кіевь, 1907 1909. Репринтне видання. К.: Лексикон, 1996.
108. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. - К.: Відродження, 1913. Передрук. К.: Веселка, 1991. 46 с.
109. Грушевський М. Законопроєкт про ученнє українською мовою // Про українську мову і українську школу. - К.: Відродження, 1913. Передрук. К