МОВОЗНАВЧА СПАДЩИНА ВАСИЛЯ ЧАПЛЕНКА

Короткий опис

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

МАМЧИЧ ІННА ПЕТРІВНА

УДК: 81'1 (477) Чапленко

МОВОЗНАВЧА СПАДЩИНА ВАСИЛЯ ЧАПЛЕНКА

Спеціальність 10.02.01 українська мова

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук, професор
Поповський Анатолій Михайлович

Дніпропетровськ 2002

ЗМІСТ

ВСТУП.. 4

РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМИ ТЕОРЕТИЧНОГО МОВОЗНАВСТВА В
НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ ВАСИЛЯ ЧАПЛЕНКА 24
1.1. Питання глотогенезу в мовознавчих студіях ученого. 24
1.2. Мова як особлива знакова система в інтерпретації науковця... 36
1.3. Дефініції мови та її функцій за В. Чапленком . 45
1.4. В. Чапленко про основні поняття соціолінгвістики 50
1.4.1. Учений про мовну ситуацію як лінгвістичний феномен .... 51
1.4.2. Погляди лінгвіста на проблеми мовної політики держави 59
РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПЦІЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
В НАУКОВИХ ПРАЦЯХ УЧЕНОГО ...69
2.1. Визначення літературної мови в науковій спадщині В.Чапленка .. 72
2.2. Періодизація курсу історії української літературної мови 78
2.3. Тлумачення історії нової української літературної мови
в підручнику В. Чапленка....81
2.3.1. Учений про історію української
літературної мови ХІХ ст. ... 81
2.3.2. Мовна ситуація між двома революціями
в інтерпретації українського лінгвіста... 86
2.3.3. Розробка вченим питання Українська літературна мова
в самостійній державі 1917 1920 рр.” 88
2.3.4. Наукові студії професора В. Чапленка про розвиток
української мови за часів радянської влади .92
2.4. В. Чапленко про мову творів забутих письменників ... 96
РОЗДІЛ 3. МОВНО-ХУДОЖНЯ ПРАКТИКА
ВАСИЛЯ ЧАПЛЕНКА ...... 100
3.1. Стилістично-функціональне розрізнення словникового складу
в мові прозових творів письменника ... 104
3.1.1. Застаріла лексика в творах художника слова ...... 105
3.1.2. Елементи індивідуальної мовотворчості митця
(неологізми) 112
3.2. Діалектизми в художніх творах письменника .117
3.3. Синонімічне багатство мови художніх творів В. Чапленка ....133
3.4. Експресивне забарвлення українського просторіччя в художніх
творах прозаїка 139
3.5. Стилістичне вживання фразеологічних одиниць живої народної
мови в художніх творах письменника .... 145
3.6. Стилістика граматичних категорій
у мові художніх творів митця .... 164
ВИСНОВКИ 170

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 182

ДОДАТОК А

Реєстр лінгвістичних термінів,
запропонований професором В. Чапленком .. 202

ДОДАТОК Б

Словник неологізмів (на матеріалі художніх творів В. Чапленка) 204

ДОДАТОК В

Словник нижньонаддніпрянської говірки
(на матеріалі художніх творів В. Чапленка) 207

ВСТУП
Мовознавство одна з галузей української науки, яка має давні традиції. Завданням його наукового дослідження є пізнання мови в усій її складності та багатоаспектності. Українське мовознавство бере свій початок з кінця ХІV ст. Досягненнями української лінгвістики можна вважати граматику 1591 р., відомі наукові праці Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Початок науковому вивченню української мови поклала граматика О. Павловського (1818). Історично вивчати українську мову починають в пер. пол. ХІХ ст. Основоположником загального мовознавства в Україні, історії української мови та історичної діалектології справедливо вважається О. Потебня. У його лінгвістичних дослідженнях зібрано не тільки великий фактичний матеріал, а й глибоко розроблено вчення про внутрішню форму, здійснено низку порівняльно-історичних досліджень з історії української та інших слов’янських мов. Багато зробили для вивчення історії української мови П.Житецький та М. Михальчук. З питань україністики з’явилася велика кількість праць в ХХ ст. Серед них почесне місце в історії лінгвістичної науки посідають дослідження Є. Тимченка, Л. Булаховського, І. Свенціцького, І.Білодіда, М. Жовтобрюха, А. Москаленка, Ф. Жилка, С. Бевзенка, Л.Гумецької, І. Ковалика, М. Пилинського, Й. Дзендзелівського, В. Руса-нівського, В. Німчука, О. Тараненка та інших.
Сучасне українське мовознавство багатогалузева наука, предметом дослідження якої є як загальнотеоретичні, так і практичні проблеми лінгвістики.
Вітчизняні мовознавці першої половини ХХ ст. у своїх студіях надавали перевагу в основному потребам практичного мовотворення та теоретичному вивченню української мови. Проблемам загального теоретичного мовознавства було присвячено низку праць Л. Булаховського та монографії окремих дослідників (А. Білецький, О. Мельничук, В. Русанівський, О. Тараненко).
Важливим завданням нашого часу є необхідність показати безперервність розвитку української мовознавчої думки і з цією метою дослідити наукові набутки вчених, що примножили інтелектуальні досягнення української нації в науці, і лінгвістиці зокрема.
З проголошенням України як незалежної держави ми маємо змогу повернути собі духовну спадщину тих діячів української науки й культури, чиї імена донедавна були під суворою забороною. З’ясування теоретичної й практичної значущості наукових положень, поглядів і навіть гіпотез учених, чиї імена з політичних чи кон’юнктурних обставин були призабуті, безперечно, сприяє подальшому розвиткові української мовознавчої науки. Така робота вже ведеться. Успішно захищені дисертації Н. Глібчук (Мовознавчі погляди Олени Курило”, 1994), В. Статєєвої (Світоглядно-мовна концепція українських письменників кінця ХІХ початку ХХ ст. (на матеріалах спадщини М. Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грінченка)”, 1998), Г. Бикової (Індивідуальний стиль Володимира Самійленка”, 1998), М.Кравченко (Мова і стиль творів Бориса Грінченка”, 2001) та ін.
Але чимало наукових праць, розробок учених як відомих, так і малознаних ще не досліджено в повній мірі. Це стосується й когорти вчених, які жили чи працювали на Дніпропетровщині. Так, автором першого посібника із загального мовознавства українською мовою Основи мовознавства” (Дніпропетровськ, 1928) був професор Дніпропетровського інституту народної освіти І. Завадовський, який разом з Л. Булаховським уклав і перший підручник Основи мовознавства” (1928 1929 рр.). Дуже мало відомо й про наукову діяльність професора ВАСИЛЯ КИРИЛОВИЧА ЧАПЛЕНКА (справжнє прізвище - Чапля) (1900 - 1990).
Ім'я В. Чапленка було викреслено з літературного процесу 20 - 40-х рр., з історії мовознавства, а якщо й згадувалося, то тільки як буржуазного націоналіста, який "перебуває в США і в своїх писаннях обливає брудом і радянських людей, і соціалістичний лад, і нашу літературу" [Крижанівський 1974, с. 46]. Із набуттям України статусу незалежної держави, коли з’явилася можливість належним чином поцінувати внесок кожного українця в розбудову нашої культури, науки, освіти, ми віддаємо шану нашому земляку, мовознавцю, професору В. Чапленку[1].
Учений працював у різних галузях мовознавства, та передусім його цікавили питання походження й сутності мови, її функціонування та розвитку (Соціальна природа мови. - Нью-Йорк, 1959; Мовний знак. Нью-Йорк, 1959; Уводини до мовознавства[2]. Торонто, 1963), історії й етимології української мови (До питання про походження назов поляни”, поляки”. Чикаго, 1967; Походження назов гуцул”, бойко”, лемко” й дещо інше. Ньою-Йорк, 1969), становлення і розвитку української літературної мови (Як виникла і розвивалась українська літературна мова. Берлін, 1944; Літературна мова. Авґсбурґ, 1946), її діалектної основи (Діалектна основа української мови. Париж, 1950), морфологічної будови та правописної практики, культури мови й стилістики, мови художніх творів письменників (Культура мови. Харків, 1925; Пушкін в українських перекладах. Дніпропетровськ, 1925; Уваги до Проєкту українського правопису”. Харків, 1927; Про Шевченкову мову. Фюрст, 1946; Про одну форму давального відмінка. Торонто, 1960; До питання про церковну мову в богослужбі. Вінніпеґ, 1965) тощо. Зважаючи на це, один з громадських діячів діаспори А. Вовк свого часу справедливо зазначав: "Саме науковий доробок В. Чапленка запевнить йому заслужене місце в анналах нашої філології, а зокрема мовознавства" [Вовк 1990].
Мовознавчі праці[3] вченого не дочекалися й досі належних рецензій чи аналітичного огляду, хоча всі дослідники зазначають, що Василь Чапленко передусім відомий український письменник і мовознавець” [Одарченко 1975, с. 145]. Ю. Семенко писав: "В. Чапля викладав у Дніпропетровському університеті українську мову і мовознавство. Залишив праці про виникнення й розвиток української мови, нищення її більшовиками, про українське "радянське" письменництво 20-х років та драматичні твори - дев'ять п'єс" [Семенко 1996, с. 204]. В Енциклопедії українознавства зазначається, що основний внесок лінгвіста в галузі історії української літературної мови узагальнений в його книгах "Українська літературна мова (XVII ст. - 1917 р.)" (1955) та "Історія нової української літературної мови (XVII ст. - 1933 р.)" (1970) [Encyclopedia of Ukraine 1985, Т. 1, с. 403]. У численних наукових статтях В. Чапленко торкався актуальних питань мовознавства, як-от: українізми в творчості М. Гоголя, проблеми української літературної мови, етногенезу слов’ян [Енциклопедія 1984, Т. 10, с. 3694].
На чужині значну увагу мовознавець присвячує етимологічним дослідженням, результати яких викладаються у працях «Адигейські мови - ключ до таємниць нашого субстрату: Етимологічні досліди” (Нью-Йорк, 1966), Нові знадоби до етногенези слов’ян та інших народів” (Нью-Йорк, 1967), Підстави адигейської теорії” (Мюнхен, 1971 1972). У цих працях автор наводить оригінальну теорію про походження слов’янських мов від адигейської мови (іберійсько-кавказька мовна група). Подані етимологічні розвідки в значній мірі є контрверсійними, що не може не зацікавити сучасних вчених-лінгвістів. Наприклад, В. Чапленко висловив нову думку, що процес слов’янської етногенези відбувся ще в умовах Сарматії й тривав не менше, як тисячу років (VII-VIII ст. до н. е. ІІІІІ ст. н. е.). Саме тоді почали виникати діалектні відмінності серед слов’янських мов. Таким чином, відпадає потреба, на думку В. Чапленка, шукати прабатьківщину слов’ян чи говорити про первісну єдність слов’ян, яка пізніше розпалася. Початок творення окремих слов’янських мов є час творення самих цих мов”. Після праці російського мовознавця Ф. Філіна Образование языка восточных славян” (Москва Ленінград, 1962) В. Чапленко перший з вітчизняних мовознавців вносить у науку нові думки про походження слов’ян та їх мови.
Спробою подати огляд наукової діяльності вченого як лінгвіста була стаття П. Коваліва Професор Василь Кирилович Чапленко та його наукова діяльність” (1970) [Ковалів 1970]. Автор окреслює коло наукових інтересів мовознавця із зазначенням бібліографічних відомостей про праці, аналізує його дослідження, що висвітлюють особливості мову окремих письменників, наводить список рецензій В. Чапленка на дослідження з мовознавства. У цій же науковій студії П. Ковалів розглядає найважливішу мовознавчу працю вченого Історію нової української літературної мови” (Нью-Йорк, 1955. - Т.1; Нью-Йорк, 1962. Т. 2). Окремі аспекти лінгвістичного доробку вченого знайшли своє висвітлення під час доповідей професора Лондонського університету Н. Киричук Історія мовного планування чи непланування в Україні, починаючи з XVII століття (на згадку про професора В. Чапленка. У першу річницю його смерті)” (Лондон, 1991) та професора слов’янського відділу Мічиганського університету (США) А. Гумецької Мовознавчий аспект діяльності В. Чапленка” (Нью-Йорк, 2000) [Булат 2000, с. 9] на ювілейних конференціях, присвячених пам’яті митця. Але зазначені праці лише фрагментарно аналізують мовознавчу спадщину вченого.
Багатогранність таланту В. Чапленка засвідчують його літературні художні твори. Дослідження мови українських художніх творів це суттєве доповнення до мовної картини України. Індивідуальна реалізація мистецтва слова, оригінальне використання книжних та розмовних виразів, стилістичне урізноманітнення мови, виражальних засобів заслуговує на увагу дослідників-мовознавців. Лексичне багатство мови письменника має велике значення для дослідження відповідного стану історії національної літературної мови, суспільної атмосфери певного періоду.
На жаль, мовний колорит художніх творів В. Чапленка не розглядався взагалі, про нього згадували лише принагідно. Наприклад, Я. Рудницький у передмові до сатиричної повісті Люди в тенетах” писав: На спеціальну увагу заслуговує його мова, багата й запашна, смілива в новотворах, свіжа в стилістичних засобах, сперта на реалістично-побутові засоби українського села, а щойно в дальшому міста” [Рудницький 1951, с. 9]. Дослідження діалектних рис, характерних для мови творів митця, сприятиме більш глибокій характеристиці південно-східного говору, визначенню ступеня збереження притаманних йому ознак та змін, які відбуваються в говорі під впливом літературної мови. У цьому полягає актуальність наукової роботи щодо вивчення особливостей мови художніх творів письменника.
Народився Василь Кирилович Чапленко 18 березня 1900 р. у с.Миколаївці Катеринославської губернії (за сучасним адміністративним поділом с. Миколаївка Новомосковського району Дніпропетровської області). Після закінчення двокласної міністерської школи в 1916 р. він вступив до Павлоградської учительської семінарії. Вищу освіту В. Чапленко здобув у Катеринославському інституті народної освіти. Там "викладав лінгвістичні дисципліни колишній професор московського університету М.Пєшковський, автор відомої праці "Русский синтаксис в научном освещении", і він "заразив" мене любов'ю до мовознавства", - зазначав учений в автобіографії [Чапленко 1975а, с. 20]. Українську мову та літературу студентам читав рідний брат С. Єфремова - Петро, який і допоміг випускникові вступити до аспірантури при науково-дослідній кафедрі українознавства, яку очолював Д. Яворницький. Підсумком навчання в аспірантурі стала розвідка В. Чапленка Сонет в українській поезії”, видана в м. Харкові Одесі 1930 р. Уже в першій своїй науковій праці він звернувся до проблем історії української літературної мови, пояснюючи пізній час виникнення жанру сонету в українській літературі невиробленістю літературної мови, яка не мала ще тоді поважного стилю [Чапленко 1930, с.18].
9 серпня 1929 р. вченого було заарештовано в справі "Спілки визволення України" (СВУ), про існування такої організації він дізнався від слідчого. Мовознавець лише здогадно говорить, що його заарештували тому, що він був близьким приятелем, учнем П. Єфремова або тому, що на той час В. Чапленко був відомим письменником і активним громадським діячем у м.Дніпропетровську.
Про письменницьке обдарування науковця маємо уяву з його публікацій та критичних відгуків на них. Перший друкований твір художника слова вірш Ми повстали” - з’явився 1919 р. у газеті Павлоградська комуна”. Відтоді його твори друкуються в газетах Серп і Молот”, Зірка”, журналах Нова громада”, Червона калина”, Червоний шлях”. Їх охоче друкують катеринославські журнали Споживач”, Зоря” [Lejtes 1986, с. 543].
У 20-ті рр. ХХ ст. В. Чапля пише вірші, оповідання, дитячі п’єси. 1925 р. катеринославський часопис Зоря” надрукував поему письменника Уперехрест”, про яку схвально відгукнувся В. Поліщук, зазначивши: поема Уперехрест” показує, що в автора є око митця, що вміє побачити, як жита бриніли від тупоту, як дріт”, який уміє вже єднати народні звороти з більш динамічним ритмом сучасника” [Чабан 1990а]. Учений прагнув знайти своє місце в літературі. Про його шукання в царині форми свідчать жанрові визначення творів психоетюд”, пісня побутова”, гротеск”, драмоване оповідання”, діалог”, розмова”. У 1924 р. В. Чапленко вступає до літературної організації Плуг”, був делегатом всесоюзного з’їзду селянських письменників [Чапленко 1975а : 31].
У 1927 р. виходить перша (і єдина в Україні) збірка прозових творів письменника Малоучок”. Не завжди рецензії на збірку були добро-зичливими. Так, один з радянських критиків писав: Утруднює читача й стиль автора з його упертими екскурсами в бік вишукування нових слів або творення давно призабутих, що, може, лишились десь по закутках” [Чабан 1990а]. Письменник кохався в слові, добре знав живу народну мову, а його звинувачено в тому, що він використовує численні слова-раритети з Грінченківського словника, що їх практично в живій мові не вживають” [Чабан 1990а].
Коли В. Чапленко закінчив писати історичну повість Пиворіз”, то надіслав листа П. Тичині, запитуючи, куди йому звернутися з цим твором чи хоч до якого архіву здати на збереження. Автор Сонячних кларнетів” відповів: Як можна живу людину підшивати до мертвих архівних справ?” і порадив надіслати твір до Державного видавництва в Києві [Чапленко 1975а, с. 38]. Але повість так і не надрукували. Та не писати В. Чапленко не міг. Він створює так звані захалявні твори”, не призначені для друку за радянської влади. Серед них п’єси Цяця-молодичка”, Велика дивовижа”, повість Півтора людського”, оповідання Стара вчителька”, поема Їсько Ґава”. Ось як згадував письменник умови, за яких створювалися захалявні твори”: Писав я ці твори вже так, що й моя жінка не догадувалася, що я пишу, - легальне чи нелегальне, писав я здебільшого ночами, а на день ховав, наприклад, в Ашхабаді, в ніжки ліжка, що були з залізних досить товстих рур: я скручував машинопис у дудочку, обв’язував ниткою з довгим кінцем її, викручував наверша і тоді засував той верчик у руру-ніжку, залишаючи зверху тільки малий кінець нитки, щоб можна було витягти сховане” [Чапленко 1975а, с. 38 - 39]. Тому не рятуючи своє життя, а шукаючи вільних умов для творчості, В. Чапленко в 1944 р. емігрує до Західної Європи [Чапленко 1975б, с. 3].
Популярним в українському суспільстві, але вже поза межами Батьківщини, як зазначав Я. Рудницький, зробила письменника його історично-побутова повість Пиворіз” (видана нарешті Українським видавництвом” у Львові, 1943). Найкраще про неї висловився В. Барка: Ця многоцвітна книжка, написана хорошою мовою, свідчить про появу цікавого імені на нашому літературному крайнебі” [Рудницький 1951, с. 7]. В. Чапленко автор романів Чорноморці” (1948, друге видання - 1957), Люди в тенетах” (1951), Загибіль Перемітька” (1961), Його таємниця” (1975) й декількох збірок коротких оповідань [Encyclopedia of Ukraine 1985, Т. 1, с.403]. Серед еміграційних письменників В. Чапленко вважався чи не єдиним, хто намагався дотримуватися у своїй творчості норм сучасної йому літературної мови. Але у мові майже всіх творів письменника разом з тим відбиваються й риси нижньонаддніпрянських говірок. Автор вживав діалектизми південно-східної України для створення місцевого колориту. Цю особливість мови творів письменника помічали майже всі його читачі-критики. Наприклад, письменник Яр Славутич писав: Василь Чапленко, добрий знавець української розмовної мови, філолог за освітою, міг обійтися без редактора” [Славутич 1991, с. 12], а літературний критик І. Овечко в рецензії Віршована творчість В. Чапленка” зазначав: Та поза всіма іншими цінностями Чапленкової поетики найцінніша мова Чапленка. Може тому, що Чапленко син степу Січеславщини, його твори промовляють чимсь рідним, степовим. А тому, що Чапленко не тільки зберіг ту мову в чистоті, а й усе життя бореться за її чистоту в інших, - його твори служать підписаному взірцем і підручником” [Овечко 1975, с. 120].
Як людина-патріот і митець слова він завжди дбав про мовне багатство і свіжість стилістичних засобів. Мова його творів це ніби докір тим, хто твердив, що мова Придніпров’я мовний покруч, суржик, на відміну від києво-полтавської говірки.
Як ученого-мовознавця В. Чапленка характеризує його викладацька робота. У 1932 р. він працює керівником кафедри мовознавства в Луганському педагогічному інституті. Учений читає курси загального мовознавства, історії української мови, курс російської мови. Подальші десять років через політичні переслідування вчений вимушений був працювати далеко за межами Батьківщини в різних навчальних закладах Російської Федерації (Ашхабадський педагогічний інститут (1933 1937, керівник кафедри російської мови), Ставропольський педагогічний інститут (1937 1938, декан літературно-мовного факультету), П'ятигорський педагогічний інститут (1938 1942, керівник кафедри української мови). У 1934 р. вченого було затверджено в званні професора. Перебуваючи в таборах для переміщених осіб, спочатку в Біраві, а потім в Авґсбурзі (Німеччина), на організованих там університетських курсах професор В. Чапленко читав теоретичний курс загального мовознавства та нормативний курс української мови.
У 1949 р. мовознавець переїздить до Вашингтона. В автобіографії науковець писав, що хоч і не влаштувався на американській землі так добре, як інші новоприбулі, але жив по-людському”. Уже перед пенсійним віком він дістав посаду викладача української мови в американській військовій школі мов в Монтереї (штат Каліфорнія).
За багаторічну плідну наукову працю вченого в 1946 р. обрано членом Мовознавчої Групи” Української Вільної Академії Наук (УВАН) на еміграції. Професор В. Чапленко обирався дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, був одним з ініціаторів заснування Української Вільної Академії Наук в США.
Серед ґрунтовних наукових праць, в яких вчений досліджував мовну проблематику художніх творів, привертають своєю оригінальністю, самостійним підходом до з’ясування складних лінгвістичних проблем такі:
- Мовно-стилістичні можливості письменника” (1931; пізніший передрук Межі й можливості мовостилю” (1947). Учений аргументовано доводить, що слід розмежовувати позитивні й негативні авторські неологізми в творах художньої літератури й приходить до висновку, що мовотворчість письменника можлива тільки в певних межах”, без порушення граматичної системи даної мови [Чапленко 1947, с. 28].
- Фольклор в творчості Гоголя” (др. пол. 30-х рр. ХХ ст.). В.Чапленко звертає увагу на разючі текстуальні подібності мови окремих діалогів, описів, характеристик у творах М. Гоголя й мови українських побутових пісень, прислів’їв тощо. Дуже часто ритмо-мелодика гоголівської мови відбиває ритмо-мелодику українських дум та історичних пісень. В іншій праці (Українізми в мові М.Гоголя”. - Авґсбург, 1948) учений вказує на той факт, що М.Гоголь був двомовним письменником, але культурний та політичний стан України вимусив його стати російським письменником. Після аналізу мови письменника мовознавець робить висновок, що для глибокого наукового вивчення стилю М. Гоголя, науковці не повинні обминати, свідомо замовчувати українські елементи в мові творів письменника, бо це був би лінгвістичний дилетантизм дослідника. А для українців мовний шлях М. Гоголя це свідчення болючої покути за зраду свого народу” і величезна втрата нашої культури” [Чапленко 1948, с.25].
- Мова Слова о полку Ігоревім” (Віннепеґ, 1950). Дослідник проаналізував мовні особливості пам’ятки фонетичні, морфологічні, синтаксичні, лексичні. Учений говорить, що при перекладі цілі вислови й звороти можна залишати без змін, оскільки це типові елементи мови Київської та Чернігівської областей. Отже, В.Чапленко доводить, що Слово о полку Ігоревім” пам’ятка української культури [Чапленко 1950 : 26].
Професор В. Чапленко виявив зацікавлення мовою Г. Сковороди (Мовна позиція Г. Сковороди”) у зв’язку з виданням його творів у 1961 р. і прийшов до неоднозначних висновків: мова Г. Сковороди відзначається наявністю українізмів на фонетичному, лексичному, морфологічному рівнях, проте в цілому це складний конгломерат, різномовна мішанина українських і церковнослов’янських слів. Учений робить дещо несподіваний висновок про те, що літературна спадщина філософа має значно більше значення, ніж мовна.
Боротьба за культуру української мови принципова позиція В.Чапленка. Це відзначають усі, хто знав його. Наприклад, Ю. Коломієць писав: Василь Чапленко був цікавою людиною, часто виступав із статтями про чистоту мови (часом заходив трохи задалеко з новотворами), але здебільш раціонально обстоював корінність мови на обґрунтованих аргументах” [Чабан 1990б]. Мовознавець не тільки зберіг у своїй творчості українську мову в чистоті, але й усе життя боровся за її літературну унормованість. Відзначають його ініціативу й участь у намаганні упорядкувати правопис української мови. Ще 1925 року в газеті "Культура і побут" з'явилася стаття вченого "Культура мови". До висновку, зробленого автором, варто прислухатися й нині: "Культура мови в нас це є вивчення народної мови, перенесення її до газети, бо в газетах у нас панує "русизм" [Чабан 1990а].
Як учений-лінгвіст він добре розумів, що збереження чистоти мови на чужині безпосередньо пов’язане із складністю мовної справи, з малою поширеністю справжніх лінгвістичних знань в суспільстві, відсутністю народного” підручника, в якому в загальнодоступній формі були б викладені ці знання. Наслідком подібних аналітичних роздумів стало створення професором В. Чапленком конспекту підручника Уводини до мовознавства” (Торонто, 1963). Цей посібник подає базові знання для орієнтації у питаннях з української мови та з окремих складних проблем загального мовознавства. У живій і доступній формі висвітлюється завдання мовознавства, його місце серед інших наук, розкривається сутність мови й мовного акту, соціальні функції мови, особливості таких складових частин науки про мову, як лексикологія й семасіологія, окреслюються основні поняття фонетики, морфології, синтаксису, приклади ілюструються українськими лексичними одиницями. Не залишаються поза увагою й такі актуальні питання мовознавства, як походження людської мови, класифікація мов. Наприкінці конспекту підручника аналізуються теоретичні питання письма, графіки й правопису.
Пошани заслуговує його ініціатива й участь у впорядкуванні правопису української мови в діаспорі. В. Чапленко як учасник важливої харківської Правописної конференції в 1927 р. завжди доводив потребу зберегти в еміграції правила "Харківського правопису" 1928 - 1929 рр. як соборного витвору української вільної науки. Разом з цим у своїх мовознавчих статтях вказував на недоліки цього правопису, його непослідовність, потребу доповнити й систематизувати. Наполегливість мовознавців діаспори, у тому числі й за активної участі В. Чапленка, щодо виправлення русифікаційних змін, яким підданий сучасний правопис, дала свої плоди: в Україні триває наукова дискусія щодо реформи норм сучасного правопису, а окремі зміни, що пропонується внести, відповідають Харківському правопису 1928 1929 рр., зокрема писати и перед приголосними н та р на початку незапозичених та давно засвоєних слів (инший, иній), писати закінчення и в родовому відмінку однини іменників третьої відміни з основою на сть (вісти, радости), вживати як паралельні форми: ефір етер, кафедра катедра, писати ія всередині слів іншомовного походження (артеріяльний, геніяльний), передавати іншомовний дифтонг аu через ав (авдиторія, авкціон). На нашу думку, зміни, які пропонується внести до правопису української мови, сприятимуть максимальному поверненню того, що було в традиції української мови; відновленню того, що відбиває особливості фонетичної та граматичної систем, але свого часу було силоміць вилучено з материкової української мови [Городенська 2001, с. 13].
У 1974 р. виходить ґрунтовне дослідження В. Чапленка "Мовна політика більшовиків на Україні в 1950-х - 60-их рр.", де він розвінчує стратегію спотворюючого впливу політики радянської влади на культуру української мови. Ця праця мала великий розголос у діаспорі. Відомий літературознавець та етнограф П. Одарченко свою статтю "Русифікація України і боротьба за рятування української нації” побудував майже повністю на фактах з праці В.Чапленка [Одарченко 1995, с. 354, 362, 363].
Хоча вивчення наукової спадщини вченого дещо утруднене, бо майже всі його мовознавчі праці опубліковані в основному еміграційними видавництвами, дослідження мовознавчих студій В. Чапленка у наш час це спроба об’єктивного аналізу внеску

Список літератури

ВИСНОВКИ

1. Досліджуючи проблеми історії української літературної мови, етимології, загального мовознавства, В. Чапленко як лінгвіст не міг обійти питання про початкове походження мови.
На основі філософсько-психологічних праць зарубіжних (перш за все В.Вундта) та вітчизняних (О. Потебня) вчених В. Чапленко на рівні гіпотези підтверджує загальновизнану думку про залежність мовлення від мислення, зокрема від того, наскільки повно людина уявляла навколишній світ. Праця та її результати постійно поповнювали словниковий запас людини.
2. Учений вважає, що історію окремих сучасних лексем слід розкривати шляхом дослідження морфем у словах, тобто для мовознавця-етимолога замало встановити, що слово, наприклад, грецького чи тюркського походження, далі необхідно приділити достатню увагу генезі афіксальних морфем.
Для давніх мов характерною була дифузність. Саме цим вчений пояснює той факт, що в сучасних слов’янських мовах мають місце адигейські глоси-форманти. Зважаючи на те, що адигейські мови зберегли глотогенічні елементи в архаїчному стані, то, досліджуючи їх у складі українських лексем, можна таким чином подати найповнішу етимологію загальновживаних чи затемнених словоформ. За В. Чапленком, співзвуччя навіть у віддалених одна від одної мовах можуть дати ключ до розкриття первісного конкретного значення слова. З’ясування гіпотетичних значень слів повинно бути доповнене відомостями про ту чи іншу реалію з історії, археології, етнографії тощо. Подібний метод наукового дослідження вчений називає комплексно-аналітичним.
3. В. Чапленко розкриває особливості способів первісного морфологічного оформлення слів на прикладах української мовопрактики. Досліджуючи лексеми, що позначали отецтво” (із значенням спадковості, права на спадковість чи навіть владу), вчений твердить, що при утворенні форм слів від похідних, через приєднання до основ чи коренів значеннєвих у минулому афіксів, з кількох значень формується одне, а інші забуваються, наприклад: Ігорович (українська літературна мова) Игор-ев-(и)чь (давньоукраїнська мова), що первісно могло означати Ігор його - син”, Ігор - молодший”.
4. Сучасні синтаксичні конструкції, на думку вченого, постали як наслідок членування хаотичного мовного потоку на члени речення. У цілому, вчений вважає, що світовий глотогенічний процес насамперед пов’язаний з фонологією, а потім з паралінгвістикою, про що зрештою свідчить той факт, що на сьогодні всі мови на планеті звукові.
Ілюстрація проблем теоретичного мовознавства україномовними прикладами, що подає вчений у своїх наукових працях, з одного боку, має велике практичне значення для української лінгвістики, з іншого засвідчує високий науковий рівень мовознавця Василя Чапленка.
5. Терміни сучасної лінгвістики мовний знак” і символ” є поняттями семантики, структурної граматики, лінгвостилістики. Вони мають не тільки свої специфічні ознаки, а й дещо спільні, зокрема мовний знак це повнозначні та службові слова, символ (у лінгвостилістиці) це слово, що має усталені асоціативні зв’язки з відповідними поняттями.
В. Чапленко має свій погляд щодо зазначеного. Він уважає, що мовний знак це безпосереднє значення, єдність змісту й форми; символ - пов’язаний з мовною метафорою, яка є одночасним поєднанням двох різних речей. У цьому плані вчений наводить приклад з поезії О. Олеся Айстри”, в якому айстри (слово-символ) це 1. Квіти (позначуване-посередник), 2. Борці за волю (позначуване-метафора).
Основними ознаками мовного знака вчений уважає: умовність, традиційність, соціальну зумовленість, виникнення через суміжно-асоціативні зв’язки, непроникненість (одинність). Кожна з ознак по-своєму творить природу мовного знака. Сукупність усіх ознак професор В. Чапленко називає пучковістю. Вплив позамовних чинників на розвиток мови, на думку мовознавця, пояснюється пучковою природою мовного знака.
Зважаючи на те, що мовний знак виконує стрижневу роль у смислотворенні, формуванні думки, В. Чапленко твердить, що мовним знаком є всі структурні складники мови: фонема (структурно-найпростіший знак); слова, синтагми (комплексні, або складені знаки, включають знаки попередники) оскільки вони є значеннєвими для мовної свідомості індивідуума.
За В. Чапленком, мовний знак це структурна значність, яка потрібна для взаєморозуміння між мовцями. Кожна з добре відомих на сьогодні мов має в основному цілком достатньо фонетико-граматичних знаків (фонем, морфем, синтагм) для мислення й висловлення і, навпаки, через те, що дійсність висуває перед мовою нові об’єкти для називання, - номінативних знаків у мові не вистачає, і як наслідок цього у мові постають новотвори чи лексичні запозичення.
6. З соціолінгвістичного боку професор В.Чапленко в мові” виділяє два найважливіші явища соціальне й психічне. Саме вони визначають роль мови, її призначення, особливості використання в суспільстві.
Мовознавець в основному дотримується традиційного переліку функцій мови, однак користується власною термінологією, наприклад, волюнтативну називає ефективною, емотивну експресивною, когнітивну пізнавально-відображальною, поетичну естетичною. Такі функції, як комунікативна, апелятивна, фатична вчений об’єднує (через їх тісний зв’язок) в одну комунікативну.
Торкаючись питання мовлення як процесу здійснення мовного акту, відповідно до загальноприйнятого в мовознавстві визначення, що воно є частковим, окремим, індивідуальним; втілюється в конкретні тексти, В.Чапленко слушно зауважує, що звукова мова людей (виокремлення, членороздільні звуки тощо) на відміну від звукових сигналів, якими користуються тварини, пов’язується з їхнім осмисленням.
Мовознавець висуває поняття середової” (внутрішньої) мови, яка безпосередньо готує протікання процесу здійснення мовної діяльності говоріння. Мову в її конкретному вияві як засіб спілкування професор В.Чапленко означує як надвірня”, яка за своєю природою цілком матеріальна й складається із звуків та жестів.
Констатуючи, що мова динамічна система, учений вказує, що на процеси змін у мові впливають тенденції, закладені у ній самій (внутрішні чинники); економічний, суспільно-політичний розвиток державних інституцій, контактування мов (зовнішні чинники).
7. В. Чапленко як національно-мовна особистість, вчений не обійшов своєю увагою такі вічно” актуальні проблеми українського мовознавства, як вироблення й поширення соціально-поширеного зразка нормативної літературної мови (мовна ситуація); вивчення функціонування мови в суспільстві, вплив соціальних чинників на мову, стан і статус національної мови (мовна політика).
Професор В. Чапленко обирає аналітичний підхід для з’ясування причин реальної на його час мовної ситуації й стверджує, що мова це живий процес і є продуктом творчості не лише попередніх поколінь, а й сучасних мовців. Джерело мовозмін заховане в боротьбі соціального (етнічного) з індивідуальним (літературної норми з говірковою системою, при цьому нормативність перемагає, а говіркові елементи чинять опір чи скоряються).
На початкові елементи взаємодії споріднених мов, що контактують, мають вплив внутрішньо- й зовнішньолінгвістичні умови, обставини, реалії. Двомовність характерна ознака сучасного світу, при цьому в зовнішньо-лінгвістичному плані мова залишається сама собою як окрема мовна одиниця, а індивідуальне мовлення її носіїв зазнає змін, які можуть мати негативні наслідки для розвитку певної мови від небажаного схрещення, жаргонізації, змішування мов і позитивні, коли збагачується інформативність мови через запозичення необхідного понятійного знака.
8. Оцінка рівня розвитку мови в її здатності обслуговувати всі сфери життя соціуму, виступати важливим складником розвитку національної культури, освіти залежить від здійснення в державі мовної політики. Серед найбільш ефективних заходів державних органів (держави) щодо розв’язання мовних питань в соціумі (в країні) В. Чапленко вважає послідовне впровадження в життя законів іманентної мовної політики, як-от: єдина держава забезпечує мовну єдність; в основу національної літературної мови може бути покладений один діалект; наявність апарату поширення державного авторитетного наукового центру; внутрішньолінгвістичне іманентне втручання повинно будуватися на внутрішніх законах розвитку мови.
9. Результатом багаторічних досліджень історії становлення й розвитку української літературної мови, вивчення мови творів окремих письменників (М. Гоголя, Лесі Українки, В. Винниченка, письменників розстріляного відродження”) стала фундаментальна праця В. Чапленка Історія нової української літературної мови (ХVІІ ст. 1933 р.)” (1970).
Оригінальність підручника полягає в тому, що вчений об’єктивно розглядає як зовнішні, так і внутрішні закони розвитку української літературної мови, не надаючи переваги першим, на що хибували радянські підручники; характеризує розвій української мови в Українській Народній Республіці, українське мововживання на еміграції (територія Кубані та інших країв Російської Федерації, де проживають українці); обирає інші критерії (мовна, а не літературна діяльність) для визначення місця письменника чи громадського діяча в мовотворчому процесі.
10. Про інтерес мовознавця до теорії літературної мови свідчить ціла низка праць, в яких В. Чапленко досліджує цю проблему (Літературна мова”, два видання; Історія нової української літературної мови (ХVІІ ст.1933 р.)”)
На відміну від зарубіжного мовознавства, де сучасною вважається мова трьох поколінь, В. Чапленко підкреслював, що поняття сучасна літературна мова” повинно охоплювати мову якогось певного часу, яку люди усвідомлюють як зрозумілу, свою”, тому сучасна українська літературна мова це мова, починаючи від І. Котляревського, Т. Шевченка й до наших днів. Таку мову дослідник назвав новою українською літературною мовою на противагу старій українській літературній мові.
При визначенні літературної мови вчений підкреслює її унормований, наддіалектний характер, культурно-освітню функцію. При цьому літературна мова може бути державною або ні.
11. У своїх дослідженнях професор В. Чапленко торкається й питання критеріїв літературної мови. Самобутність ученого полягає в тому, що найголовнішою ознакою літературної мови він вважає її писемний характер, тоді як вітчизняне мовознавство в основу літературної мови традиційно кладе її унормованість.
У залежності від мети та умов спілкування в літературній мові виділяються її окремі стильові різновиди (стилі). На відміну від сучасного мовознавства професор В. Чапленко виділяє меншу кількість стилів у мові, зокрема науковий, мистецько-публіцистичний, діловий.
12. Лінгвіст створив власну періодизацію історії української літературної мови, поклавши в її основу відмінні від наявних у традиційному вітчизняному мовознавстві критерії жанрово-функціональне розширення та якісно-стилістичне вдосконалення мови.
Причинами тривалого (майже сторічного) періоду становлення української літературної мови були роз’єднаність мовної території, заборони мови й переслідування її творців, денаціоналізація культурних верств українського народу, штучно обірваний процес розвитку мови у зв’язку з приєднанням до Московської держави.
13. Учений, всебічно й об’єктивно досліджуючи мовотворчість П. Гула-ка-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків, Марка Вовчка, приходить до висновку про значення цих письменників в історії становлення української літературної мови, суть якого полягає в тому, що вони поширили літературну мову на поважний (романтичний) стиль та збагатили літературну мову словами з абстрактним значенням (наприклад, самотній, поцілунок, подарунок, визволення, вибачити тощо).
У др. пол. ХІХ ст. українська літературна мова поширюється на художню літературу, національну школу, театр, церкву, побут освічених людей. З появою національної школи починає формуватися науково-підручниковий підстиль літературної мови. Дискусія 90-х рр. ХІХ ст. вказала на загрозу роздвоєння українського культурного процесу, необхідність орієнтації лише на один діалект народної мови.
Після революції 1905 р. процес кодифікації української літературної мови був перенесений на Східну Україну. У ході нової мовної дискусії було з’ясовано питання про можливість використання термінологічного мінімуму, взятого з галицького варіанту української літературної мови. Цей період в розвиткові української літературної мови характеризується появою газетно-публіцистичного стилю.
14. Перераховуючи досягнення української літературної мови як державної в період Української Народної Республіки, В. Чапленко зупиняється на проблемах, пов’язаних з розвитком української літературної мови. Серед зовнішніх чинників, що гальмували поступ української мови, вчений називає національну несвідомість селянства, що складало більшість населення України, малочисельність української інтелігенції, постійна інтервенція з боку сусідніх держав. Внутрішній стан розвитку української літературної мови цього періоду характеризується виробленням норм та прагненням наблизити місцевий варіант літературної мови до всеукраїнського (на Західній Україні).
15. Мовознавець докладно зупиняється на внутрішньому стані розвитку української літературної мови, який у період 1920 1922 рр. визначають наукові положення праці О. Курило Уваги до сучасної української літературної мови” (1920); Найголовніші правила українського правопису” (1921), підготовлені, ймовірно, ще за часів УНР; особливості мови творів П.Тичини, Я. Савченка (з наявною в них церковною лексикою) та Г.Михайличенка, М. Семенка, М. Хвильового (невпорядкований синтаксис, надуживання росіянізмів).
Для періоду 1923 1932 рр. у розвитку літературної мови характерним стає відштовхування від російської мови, творення неологізмів на власному матеріалі й заміна іншомовних слів словами, взятими з народної мови, або новотворами.
В. Чапленко одним з перших досліджує проблему українська літературна мова поза межами УРСР та на еміграції”, однак оперує обмеженим фактичним матеріалом, оскільки вчений не мав змоги ознайомитися з першоджерелами.
16. Унаслідок пануючої ідеології та вульгарно-соціологічного підходу до лінгвістичних явищ в українському мовознавстві не було приділено належної уваги мовному колориту творів відомих українських письменників та культурних діячів кінця ХVІІІ початку ХХ ст. В. Чапленко у своїх дослідженнях дав глибокий аналіз мові творів П. Куліша, Б. Грінченка, В.Винниченка, поетів-модерністів, М. Хвильвого. Учений визначив суть інтелігентської” мови В. Підмогильного, селянської” Г. Косинки, пуристичної” М. Драй-Хмари, неокласичної” М. Зерова.
17. В. Чапленко, дотримуючись ідей культурно-психологічної школи, вважає, що індивідуальна зумовленість мовних знаків підпорядковується соціально (етнічно)-традиційному не пасивно, а з певним опором, який був названий професором мовотворчістю. Найбільш зручні виражальні можливості дає мовцю рідна мова, тому що забезпечує мовний автоматизм. Зазначене мовознавець доводить власною мовно-художньою практикою.
18. Учений вважає, що мовна творчість можлива на всіх структурних рівнях мови, головне, щоб вона не виходила за межі живої народної мови.
Лексика кожної мови складається в процесі її тривалого історичного розвитку. Українська лексика, як і мова в цілому, тісно пов’язана з історією українського народу. Застарілі слова, які використовує в своїх творах В.Чапленко, є характерними для нижньонаддніпрянських говірок й членуються на лексичні (озія велика будівля), словотворчі (вішак - вішалка), фонетичні (на ковзанях на ковзанах), семантичні (справити в значенні підготувати придане до весілля”) архаїзми.
У художніх творах В. Чапленко відповідно до власного світосприйняття творить нові слова (весноцвіт, чульбукнути, тихомирливо тощо). Подібні лексеми побудовані за канонами українського словотворення, тому не справляють враження штучності, а є засобом естетичного впливу на читача. Їх основна функція оригінальне, мальовничо-образне зображення навколишнього світу.
Художні твори письменника засвідчують лексичне багатство української мови, зокрема її розмовного стилю. Для підкреслення реалістичності події, характеристики мовних партій персонажів відповідно до вимог стилю письменник майстерно використовує просторічну лексику та діалектизми на різних структурних рівнях (наприклад, на фонетичному укання (унук, убожнювати), наявність протетичного приголосного /Г/ (гісторія, гістеричний), збереження опозиції /Р/ /Р'/ (ратувати, (з) базарю), на морфологічному перевага закінчення ЕВІ, -ОВІ (чоловікові, розподільникові), переважання інфінітивних форм на ТЬ (читать, мітингувать), відсутність чергування С//Ш (надкусював, просю), на синтаксичному переважне вживання прийменника ОД (одпустить, одрік), заступлення протиставного сполучника АЛЕ сполучником ТА (Вже до вас давно придивляюсь, та ніяк було признатись, Та які плани?). Їх функціональне призначення зводиться до стилізації природної живомовної традиції.
19. Лексична синоніміка художніх творів В. Чапленка вагомий складник арсеналу стилістичних засобів письменника. Синоніміка мови творів письменника обумовлена декількома факторами, серед них можна виділити: 1) необхідність уточнення думки, її емоційно-експресивного забарвлення, наприклад: (серце) надламується, щемить, (вікна) зажурені, заплакані, (грім) вдарив, жахнув, бився; 2) синоніми мугикнув, миркнув, бовкнув, буркнув, забелькотіла в значенні говорити нечітко або невпевнено” та інші подібні приклади набувають експресивного та емоційного забарвлення, сприяють характеристиці психологічного стану персонажів.
В іншому випадку за допомогою синонімії краще розкривається семантика дії, процесу, явища, як-от: гайда в значенні спонукання йти куди-небудь”; чимчикувати в значенні швидко йти” тощо.
За допомогою контекстуальної синоніміки чи завуальованого опису автор дає зрозуміти читачеві індивідуальне спрямування думки, що робить цей стилістичний засіб спонтанного мовлення важливим знаряддям стилістики художнього твору.
20. Фразеологічні засоби в художніх творах В. Чапленка містять в собі велику силу експресії та емоційної наснаги. З формального боку вони поділяються на структурно-граматичні типи: фраземи, які можуть бути організовані як підрядні й сурядні словосполученя (ні се ні те; з думки не сходила), або замкнені-незамкнені фрази (дво-, односкладні прості (Старість не радість, Видно пана по халяві), складні речення (Хто спішить, той людей смішить).
Основна роль фразеологізмів-паремій у творах В. Чапленка створення мовного колориту епохи, відтворення психології героїв. Стійкі словесні сполуки приказки, прислів’я, крилаті слова в художніх творах письменника використовуються з емоційно-оцінною метою. Фразеологічні звороти не лише посилюють експресивно-виразовий ефект від висловленого, а й розкривають і уточнюють зміст експресивно-нейтральних лексем. Через те, що більшості фразеологічних зворотів властиві національно-мовні ознаки, з їх використанням створюється етнографічний колорит художнього твору.
Фразеологізми виступають як засіб індивідуалізації мови персонажів; подається образна характеристика негативних чи позитивних рис і властивостей героїв прозових творів.
21. Стилістичні явища, що виникають навколо граматичної організації мови, удосконалюють й розвивають мовні та виражальні можливості граматичних категорій, довершують їх будову в цілому.
У художній мові творів митця слова фіксуються граматичні категорії, які, крім своїх прямих функцій, створюють своєрідний стилістичний колорит висловлювання.
22. Порядок слів у художньому стилі, і в творах письменника зокрема, підпорядкований естетичній функції мовлення. Варіанти порядку слів, які спостерігаємо в художній спадщині митця слова відбивають взаємодію мовлення літературно-книжного й усно-розмовного. Серед своєрідних динамічних структур В. Чапленко найчастіше використовує в своїх творах інверсію головних та другорядних членів. У цілому зміна порядку слів у мові художніх творів письменника це джерело додаткової експресії, стилістичний засіб творчої манери художньої оповіді літератора.
23. Погляди вченого на з’ясування, розв’язання як теоретичних, так і практичних завдань мовознавства є, безперечно, історично перспективними. Це стосується перш за все знакової природи мови, основних питань соціолінгвістики (мовна політика, двомовність, проблема суржику, нормативність літературної мови тощо).
Дослідження мови художніх творів В. Чапленка не тільки розкриває потенційні можливості української мови, а й екстралінгвістичні засади мовно-художньої творчості письменника. Завдяки довершеності, оригінальності, художньої раціональності мовного матеріалу митець досягає у своїх творах ефективного емоційно-естетичного впливу на читача.
Індивідуальна реалізація мистецтва слова письменником найбільш повно виявила себе в доборі некодифікованих мовних засобів (архаїзмів, діалектизмів, неологізмів тощо), розмовних висловів, які повністю відповідають вимогам естетичної міри, стилістичної доцільності.
Таким чином, наше дослідження засвідчило, що професор Василь Кирилович Чапленко є визначним мовознавцем і письменником Наддніпрянського краю; він, як талановита особистість, зробив вагомий внесок в розвій української науки та художнього слова.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абрамова 1994 - Абрамова Т. Іменини в українській світлиці // Наше місто. - 1994. - 29 березня.
2. Аветян 1989 - Аветян Э. Г. Семиотика и лингвистика / [Ред. Э. Р. Атаян]. Ереван: Изд-во Ереван. ун-та, 1989. 288 с.
3. Антисуржик 1994 - Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитися і правильно говорити / За заг. ред. О. Сербенської: Посібник. Львів: Світ, 1994. 152 с.
4. Ахунзянов 1979 - Ахунзянов Э. М. О генезисе литературного языка // Актуальные проблемы грамматики и лексикологии. Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1979. Ч. 1. С. 3 11.
5. Базиев 1973 - Базиев А. Т., Исаев М. И. Язык и нация. М.: Наука, 1973. 247 с.
6. Балли 1990 - Балли Ш. Языковый знак в его отношениях с синтагматикой // Воронин С. В. Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании: Очерки и извлечения. - Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1990. С. 18 - 24.
7. Баранникова 1969 - Баранникова Л. И. К проблеме социальной и структурной изменчивости диалекта // Вопросы социальной лингвистики. - Л.: Наука, 1969. С. 314 341.
8. Бевзенко 1991 - Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови. - К.: Вища шк., 1991. 231 с.
9. Бевзенко 1980 - Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К.: Вища шк., 1980. 246 с.
10. Безруков 1975 - Безруков В. И. К проблеме знака (Некоторые вопросы семиотической стороны знака): Пособие по спецкурсу. Тюмень: Изд-во Тюменского ун-та, 1975. 99 с.
11. Бенвенист 1974 - Бенвенист Э. Общая лингвистика / Под ред. Ю.С.Степанова. - М.: Прогресс, 1974. 447 с.
12. Білецький 1997 - Білецький А. О. Про мову і мовознавство. К.: АртЕк”, 1997. 224 с.
13. Білодід 1955 - Білодід І. К. Питання розвитку мови української художньої прози (переважно післявоєнного періоду, 1945 1950 рр.). К.: Вид-во АН УРСР, 1955. - 328 с.
14. Білодід 1962 - Білодід І. К., Їжакевич Г. П., Франко З. Т. Основні принципи створення курсу історії української літературної мови радянського періоду // Питання історичного розвитку української мови. Харків: Вид-во Харківського ун-ту. 1962. С. 3 12.
15. Бодуэн де Куртене 1963 - Бодуэн де Куртене И. А. Избранные труды по общему языкознанию: В 2 т. / АН СССР. Отделение лит. и яз. М.: АН СССР, 1963. Т. 1. 384 с.
16. Бойчук 1959 - Бойчук М. К. До питання про періодизацію історії української літературної мови // Українська мова в школі. 1959. - №4. С. 66 74.
17. Бойчук 1962 - Бойчук М. К. Періодизація історії української літературної мови // Питання історичного розвитку української мови. Харків: Вид-во Харківського ун-ту, 1962. С. 57 64.
18. Брицин 2000 Брицин В. М. Мовна політика // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В. М., Тараненко О. О. та ін. К.: Українська енциклопедія”, 2000. С. 331.
19. Булат 2000 Булат Т., Чапленко Ю. До 100-річчя від дня народження Василя Чапленка (1900 - 1990) // Слово і час. 2000. №10. С. 6 11.
20. Булаховський 1947 - Булаховський Л. А. Виникнення і розвиток літературних мов // Мовознавство. 1947. - №4-5.
21. Булаховський 1977 - Булаховський Л. А. Історичний коментарій до української літературної мови // Вибр. праці: У 5 т. К.: Наук. думка, 1977. Т. 2. С. 221 237.
22. Булаховський 1956 - Булаховський Л. А. Питання походження української мови. К.: Вид-во АН УРСР, 1956. - 220 с.
23. Бунак 1951 - Бунак В. В. Происхождение речи по данным антропологии // Происхождение человека и древнее расселение человечества. М.: АН СССР, 1951. С. 205 290.
24. Бунак 1966 - Бунак В. В. Речь и интеллект, стадии их развития в антропогенезе // Ископаемые гомиды и происхождение человека. М., 1966.
25. Вандриес 1960 - Вандриес Ж. Язык: Лингвистическое введение в историю // Звегинцев В. А. История языкознания ХХ и ХХ веков в очерках и извлечениях. М.: Учпедгиз, 1960. Ч. 1. С. 386 404.
26. Ващенко 1970 - Ващенко В. С. Про сурогатні творення в процесі міжмовних (міждіалектних) контактів // Говори і ономастика Наддніпрянщини: Зб. наук. пр. Дніпропетровськ, 1970. С. 140 143.
27. Веселовська 1927 - Веселовська З. М. Мова Г. Хв. Квітки-Основ’яненка // Наукові записки Харківської науково-дослідчої кафедри мовознавства. Харків, 1927. С. 93 109.
28. Виноградов 1958 - Виноградов В. В. Основные проблемы изучения образования и развития древнерусского литературного языка. М.: АН СССР, 1958.
29. Винокур 1983 - Винокур Г. О. Язык литературы и литературный язык // Контекст-1982: Литературно-теоретические исследования. М.: Наука, 1983. С. 255 282.
30. Вовк 1990 - Вовк А. Письменник - філолог - літературний критик: У 40-й день смерті В. Чапленка // Свобода. - 1990. - 22 березня.
31. Волков 1961 - Волков А. Г. Онтология и знаковость языка // Вестник Московского университета. Серия VII: Филология. Журналистика. - 1961. - №1. С. 83 - 85.
32. Волков 1966 - Волков А. Г. Язык как система знаков. М.: Изд-во Московского ун-та, 1966. 87 с.
33. Волох 1989 - Волох О. Т. та ін. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. Синтаксис / О. Т. Волох, М. Т. Чемерисов, Є. І. Чернов. К.: Вища шк., 1989. 334 с.
34. Вундт 1990а - Вундт В. К вопросу происхождения языка. Звукоподражания и звуковые метафоры // Воронин С. В. Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании: Очерки и извлечения: Учеб. пособие. Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1990. С. 58 - 66.
35. Вундт 1990б - Вундт В. Речь // Воронин С. В. Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании: Очерки и извлечения: Учеб. пособие. Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1990. С. 73 - 75.
36. Гегель 1977 - Гегель Г. Философия духа // Энциклопедия философских наук. М.: Мысль, 1977. - Т.3: Философия духа. 471 с.
37. Гердер 1959 - Гердер И. Г. Избранные сочинения. М. Л.: Изд. худ. лит., 1959. 392 с.
38. Гнаткевич 1993 - Гнаткевич Ю. Уникайте русизмів у мові // Літературна Україна. 1993. 7 січня. С. 7.
39. Горнунг 1952 - Горнунг Б. В. К вопросу о формах и типах взаимодействия языков // Доклады и сообщения Института языкознания АН СССР. М.: АН СССР, 1952. - №2. С. 3 7.
40. Городенська 2001 - Городенська К. Г. Це не насильницька реформа. Вона сприятиме спрощенню правопису // Освіта України. 2001. 24 січня. С.13.
41. Гримм 1960 - Гримм Я. О происхождении языка // Звегинцев В. А. История языкознания ХIХ и ХХ веков в очерках и извлечениях: В 2 ч. М.: Учпедгиз, 1960. Ч. 1. С. 53 64.
42. Грицютенко 1959 - Грицютенко І. Є. Про періодизацію української літературної мови // Українська мова в школі. 1959. - №6. С. 58 63.
43. Гумбольдт 1984 - Гумбольдт Вильгельм фон. Избранные труды по языкознанию: Пер. с нем. М.: Прогресс, 1984. - 397 с.
44. Дегтярева 1963 - Дегтярева Т. А. Становление норм литературного языка. М., 1963.
45. Демченко 1996 Демченко В. М. Мовна ситуація на Півдні України: Автореф. дис к-та філол. наук: 10.02.01 / Дніпропетровський державний університет. Дніпропетровськ, 1996. 16 с.
46. Донских 1984 Донских О. А. Происхождение языка как философская проблема. Новосибирск, 1984. 157 с.
47. Дончик 2001 - Дончик В. Мова не винна (Про суржик, двомовність і грамотність на українському телебаченні) // Урок української. 2001. - №1. С. 15 21.
48. Едличка 1988 - Едличка А. Литературный язык в современной коммуникации // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1988. Вып. 20. С. 38 134.
49. Енциклопедія 1984