НЕОЛІБЕРАЛЬНІ МОДЕЛІ МОДЕРНІЗАЦІЇ У СУСПІЛЬСТВАХ ПЕРЕХІДНОГО ТИПУ

Короткий опис

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису
УДК 316.334.3

БУЛЬБЕНЮК СВІТЛАНА СТЕПАНІВНА

НЕОЛІБЕРАЛЬНІ МОДЕЛІ МОДЕРНІЗАЦІЇ У СУСПІЛЬСТВАХ ПЕРЕХІДНОГО ТИПУ

Спеціальність 23.00.03 – політична культура та ідеологія

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник –
Горбатенко Володимир Павлович,
доктор політичних наук, професор

Київ – 2004

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1
ЕВОЛЮЦІЯ ЗАХІДНОЇ НЕОЛІБЕРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В УМОВАХ «ДРУГОЇ ХВИЛІ» МОДЕРНІЗАЦІЇ
1.1. Аналіз політологічних джерел в контексті зародження і розвитку неоліберальної теорії............................................................. .......……………..12
1.2.Світовий досвід реалізації ідейно-теоретичного потенціалу неолібералізму ………………………………………………………………….36
РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ПРАКТИЧНОГО ВТІЛЕННЯ ЛІБЕРАЛЬНИХ І НЕОЛІБЕРАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ (НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ І РОСІЇ)
2.1. Проблеми і тенденції розвитку модернізаційних процесів в Україні...................................................................................................................75
2.2. Специфіка російської трансформації у посттоталітарний період....................................................................................................................102РОЗДІЛ 3
ПЕРСПЕКТИВИ СОЦІАЛЬНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ У ПОСТІНДУСТРІАЛЬНУ ЕПОХУ
3.1. Трансформація неоліберальних цінностей в умовах утвердження постмодерну …………………………………………………………………..129
3.2. Проблеми інтеграції суспільств перехідного типу у постмодерний світ (на прикладі України і Росії) ……………………………………..........159
ВИСНОВКИ …………………………………………………...........................185
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………..............................196

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Протягом останніх десятиріч перед людством постала проблема докорінної зміни цивілізаційних орієнтирів розвитку. Найрозвинутіші країни світу наприкінці минулого століття в соціально-економічному сенсі перейшли від індустріалізму до постіндустріалізму, у світоглядному та соціокультурному – від епохи модерну до постмодерну. У посттоталітарних країнах, що характеризуються як суспільства перехідного типу, перед науковцями постала проблема більш докладного вивчення характеру і змісту явищ модернізації і постмодернізації, зокрема необхідності теоретично обгрунтованого вибору найбільш оптимальної та ефективної стратегії системної трансформації суспільства.
Сьогодні найбільш впливовими універсальними доктринами є неолібералізм, неоконсерватизм та соціал-демократія, які пропонують різні моделі та варіанти соціально-економічного розвитку суспільства за умов збереження і вдосконалення його демократичних інституцій. Отже, можна стверджувати, що провідною проблемою модернізації суспільств перехідного типу виступає визначення магістрального напрямку національного розвитку згідно з однією з трьох названих стратегій перетворень.
У будь-якій країні модернізація являє собою процес соціокультурних змін, спрямований на досягнення якісних перетворень у всіх царинах життєдіяльності суспільства. Розуміння модернізації як «сліпого», некритичного копіювання західних зразків призводить до гальмування реформаційних процесів, перетворення їх у свою протилежність, породжуючи тотальне несприйняття громадськістю суспільно-політичних перетворень, які здійснюються у країні.
У дисертаційному дослідженні специфіка проведення модернізаційних перетворень у суспільствах перехідного типу розглядається на основі аналізу десятирічного досвіду здійснення процесів системної трансформації в Україні та Росії. Модернізаційні проекти в обох країнах створювалися та втілювалися у життя під значним впливом західного досвіду, де свого часу суспільно-політичні перетворення мали органічний, а не навздогінний характер. За цих умов однією з центральних проблем пострадянських суспільств є те, що цінності різних ідеологічних систем при здійсненні реформ протиставляються одна одній при тимчасовій абсолютизації окремої суспільно-політичної та економічної теорії.
Остання за часом хвиля модернізації і в Україні, і у Росії розпочалася в умовах існування стійкого, вкоріненого у масову суспільну свідомість державно-патерналістського комплексу. Тому ринкова соціальна стратифікаці та ріст потенціалу соціального протесту, зумовлені спробами проведення системних перетворень у пострадянських країнах, постали як фактори соціальної атомізації цих суспільств. Стратегія державного втручання в економічні та соціальні процеси, на думку дисертанта, може стати найоптимальнішою моделлю соціального розвитку пострадянських країн.
Сьогодні у пострадянських країнах гостро постають проблеми соціального захисту населення, надання державою гарантій громадянам у реалізації ними своїх соціальних, політичних та економічних прав. Важливим є аналіз проведення модернізаційних процесів у сталих демократичних та перехідних суспільствах, який дозволить обгрунтувати доцільність і необхідність формування базових інституцій соціальної держави та механізмів її функціонування у пострадянських країнах. Концепція соціальної держави, або у більш широкому тлумаченні – “держави загального добробуту”, була сформульована та розвинута неоліберальною та соціал-демократичною доктринальними системами.
Неолібералізм постає як еклектична ідеологія, що поєднує гуманістичні цінності й ідеали з ідеями технократичного раціоналізму, завдяки чому ця доктринальна система апелює до інтересів різних соціальних, етнічних та культурних груп. Впродовж минулого століття неоліберальні реформаторські проекти, втілені у життя, виявилися одними з найбільш вдалих спроб подолання кризових явищ в економічній та соціальній царинах діяльності західних суспільств, вони дозволили суттєво знизити “соціальні витрати” ринкової економіки, сприяли становленню і зміцненню середнього класу у цих країнах. Прикладом ефективності неоліберальних модернізаційних перетворень є реформаторський “Новий курс”, який здійснювався адміністрацією президента США Ф.Д. Рузвельта у 1930-х роках, діяльність “держави загального добробуту” (“Welfare state”) у країнах Західної Європи і Північної Америки протягом останніх п’ятдесяти років.
Якщо проблеми діяльності соціальної держави у розвинутих країнах та становлення її базових інституцій у суспільствах перехідного типу є достатньою мірою дослідженими, то аналіз неоліберальної концепції “держави загального добробуту”, представлений у вітчизняній політичній науці, є недостатнім. Невирішеність цієї важливої проблеми і зумовила актуальність дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з темою: “Проблеми теоретичної і практичної політології в контексті розвитку політичної модернізації і політичної екології”, яка розробляється колективом кафедри політичних наук Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, де й виконувалася дисертаційна робота. Означене дослідження є частиною комплексної роботи співробітників кафедри.
Мета та завдання дослідження. Метою дисертації є аналіз й узагальнення теорії з дослідження неоліберальних модернізаційних і постмодернізаційних процесів, які відбуваються у розвинутих та перехідних суспільствах, та виокремлення основних ліберальних (або псевдоліберальних) моделей, притаманних суспільствам з різним рівнем соціально-економічного, політичного і культурного розвитку.
Досягнення мети дисертаційного дослідження реалізується через вирішення таких основних завдань:
- проаналізувати розвиток неоліберальної політичної свідомості Заходу впродовж ХХ століття на прикладі трансформації теорії і практики “держави загального добробуту”;
- визначити базові напрямки еволюції неолібералізму як основи формування нової парадигми постіндустріальної цивілізації;
- провести порівняльний та історично-ретроспективний аналіз ліберальних і неоліберальних модернізаційних проектів, які здійснювалися у країнах сталої демократії (на прикладі “Нового курсу” Ф.Д. Рузвельта) та у суспільствах перехідного типу;
- з’ясувати характерні ознаки модернізаційних процесів, які відбувалися в останнє десятиріччя в Україні та Росії;
- дослідити специфіку та перспективи розвитку модернізаційних і постмодернізаційних процесів у суспільствах перехідного типу за умов розгортання системної кризи.
Об’єктом дослідження є процес модернізації розвинутих та посттоталітарних суспільств за моделями неоліберального типу в умовах переходу від індустріалізму до постіндустріалізму та формування постмодерної цивілізації.
Предметом дослідження є вивчення закономірностей і особливостей здійснення неоліберальних модернізаційних і постмодернізаційних процесів у розвинутих країнах та суспільствах перехідного типу впродовж ХХ століття, а також аналіз впливу чинників соціокультурного характеру на означені процеси.
Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження є основні неоліберальні концепції та підходи зарубіжних і вітчизняних вчених щодо розуміння сутності процесів модернізації і постмодернізації. У роботі використані загальнонаукові методи дослідження (структурно-функціональний, системний, порівняльний, політико-культурний, інституційний та історично-ретроспективний), загальнофілософські і загальнологічні методи (аналіз і синтез, абстрагування і конкретизація, поєднання історичного і логічного аналізу, прогнозування розвитку політичних інституцій та процесів як системних утворень), а також синергетична методологія. Розгляд найбільш загальних теоретичних проблем у дослідженні зумовив використання цивілізаційного і конкретно-історичного підходів.
Серед спеціальних методів, які використовувалися у дисертаційній роботі, можна виділити метод моделювання, а також порівняльно-ретроспективного аналізу досліджуваних процесів і явищ. За основу методології дослідження взято системно-історичний підхід, який дозволив провести системний аналіз історичних типів неоліберальної ідеології в їх єдності і взаємозв’язку та у сукупності їх структурних компонентів (доктрин, теорій, парадигм тощо). Використання системно-історичного підходу допомогло також проаналізувати основні напрямки модернізації і постмодернізації розвинутих і перехідних країн.
Наукова новизна дисертації полягає у комплексному аналізі сутності, змісту, механізмів дії і напрямків практичної реалізації модернізаційних і постмодернізаційних проектів у розвинутих та перехідних суспільствах; визначенні напрямків здійснення системної модернізації у пострадянських країнах з метою забезпечення їх органічного входження у соціокультурне, політико-ідеологічне та економіко-технологічне середовище постмодерної цивілізації; систематизації в ієрархічну систему макро- і мікрофактори, які зумовили гальмування модернізаційних процесів, що відбувалися в останнє десятиріччя в Україні та Росії. В межах здійсненого автором дослідження одержано результати, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:
1. Дістало подальший розвиток комплексне дослідження природи неоліберальної політичної свідомості, напрямків її практичної реалізації у державах індустріального типу (на прикладі проведення реформ “Нового курсу” адміністрацією Ф.Д. Рузвельта у США у 30-х роках минулого століття, а також зародження і розвитку “держави загального добробуту” у країнах Західної Європи і Північної Америки у повоєнний час) та у країнах постіндустріального типу (на прикладі перетворення традиційної “держави загального добробуту” у постмодерну “державу соціальних інвестицій” наприкінці ХХ століття).
2. Систематизовано та оновлено понятійно-категоріальний апарат теорії “держави загального добробуту”. Обгрунтовано тезу про те, що саме діяльність “Welfare state” сприяла формуванню й утвердженню у масовій суспільній свідомості Заходу цінностей та ідеалів постмодерну як провідних дороговказів сучасної цивілізації. Запропоновано дослідження можливостей і шляхів поєднання (конвергенції) неоліберальних, неоконсервативних і соціал-демократичних ідей і концепцій з метою універсалізації базових цінностей постмодерну.
3. Побудовано модель постмодернізаційного процесу, що відбувається у найбільш розвинутих країнах світу – суспільствах сталої демократії, показані її загальні закономірності й особливості становлення. Базовими елементами цієї моделі є феномени транснаціоналізації демократії, яка спирається на ліберальні цінності, глобалізації світових господарсько-економічних і торгівельних відносин та плюралізації ідеологічних, соціальних, культурних, національно-релігійних засад життєдіяльності окремої особи і суспільства загалом.
4. Удосконалено аналіз сутності процесів системної модернізації у пострадянських країнах, досліджено їх характерні ознаки. Доведено, що одним з найбільш вагомих наслідків реформаційних перетворень останніх років в Україні і Росії виступає явище формування “двоповерхового суспільства” – цінності та ідеали модернізації були сприйняті й усвідомлені політичними елітами пострадянських держав, але не стали частиною світогляду переважної більшості їх громадян.
5. Обгрунтовано висновок про те, що сучасні пострадянські країни є “слабкими державами”, тому що сьогодні вони втратили монополію на застосування легітимного насильства – відбулося значне скорочення можливостей “силових” інституцій держави обмежувати легітимними засобами діяльність антисистемних інститутів і сил суспільства. Ознаками “слабкості” пострадянських держав виступають надзвичайне зростання “тінізації” усіх сфер суспільної життєдіяльності, а також виникнення та розповсюдження феномена діяльності “чиновника від бізнесу” або “бізнесмена від держави”, який породжує корумпованість усіх суспільно-політичних і державних інституцій.
6. Доведено, що проблема системної модернізації пострадянських суспільств перебуває у тісному взаємозв’язку з необхідністю дослідження соціокультурних та соціополітичних особливостей розвитку тієї чи іншої країни. Це передбачає необхідність поєднання гуманістичних та раціонально-технократичних підходів щодо розуміння демократизації і лібералізації посттоталітарних країн, врахування національного і загальносвітового політичного, історичного, соціального та культурного досвіду при здійсненні системних перетворень.
7. Досліджено особливості тлумачення поняття “свобода” як вихідної світоглядної категорії за часів індустріалізму і постмодерну. Доведено, що саме у неоліберальній ідеології чи не вперше було замінено ідеал негативної “свободи від” (волі) на переконання в абсолютній цінності позитивної, творчої “свободи для”, зокрема це стосувалося значного розширення меж діяльності й обсягу повноважень держави. Обгрунтовано висновок про те, що домінування у масовій суспільній свідомості пострадянських країн розуміння свободи виключно у її негативному сенсі спричинило гальмування модернізаційних процесів у цих державах, адже вони були спрямовані, передусім, не на творення нового або трансформацію традиційних структур і відносин, а на тотальне руйнування базових засад життєдіяльності суспільства, які існували раніше.
8. Визначено основні напрямки подолання кризових явищ у перехідних суспільствах, які були викликані процесами системних перетворень. Практична реалізація цих напрямків дозволить наблизити пострадянські країни до групи держав сталої демократії не лише за показниками економічного, технологічного, політичного і культурного розвитку, але й за критеріями розвитку “людського капіталу”, еволюції загальнонаціональних світоглядних орієнтирів. У протилежному випадку модернізаційні перетворення відбуватимуться відповідно до інволюційної стратегії трансформації суспільства, перетворюючи пострадянські країни у маргіналізовані, неперспективні соціуми.
9. Показано доцільність вибору якісно нової моделі модернізації України і Росії, тому що стратегія “вестернізації”, некритичного копіювання західних зразків зумовила тотальне руйнування базових засад усіх сфер життєдіяльності цих пострадянських країн. На переконання дисертанта, Україна і Росія не потребують реалізації сценарію класичної “наздоганяючої” модернізації, бо вони вже є сталими індустріальними державами. Найбільш оптимальною моделлю суспільно-політичних перетворень в Україні і Росії має стати постмодернізація – стратегія наближення цих пострадянських країн до економіко-технологічних, політичних та соціокультурних орієнтирів інформаційної (постіндустріальної) цивілізації. Становлення та розвиток базових інституцій сучасної соціальної держави – одна з основних передумов ефективного здійснення постмодернізації в Україні і Росії.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони створюють базу для подальшого вивчення і поглибленого дослідження різних типів політичної свідомості, ідеологічних течій, теорій суспільно-політичного розвитку. Проведене дослідження сприяє поглибленню пізнання понять “модернізація” і “постмодернізація” і механізмів їх функціонування при формуванні демократичної системи у суспільствах перехідного типу. Проблеми, розглянуті у дисертації, мають безпосереднє відношення до основних питань розвитку сталих демократій і посттоталітарних країн, гармонізації політичних, соціокультурних та господарсько-економічних відносин у цих соціумах.
Деякі теоретичні висновки дисертації можуть бути використані при реалізації на практиці конкретних напрямків системної модернізації пострадянських суспільств, а також у подальших наукових дослідженнях з теорії політики, історії світової політичної думки. На основі дисертаційного дослідження уявляються можливими підготовка навчальних і спеціальних курсів з політології, використання матеріалів роботи при написанні підручників і навчальних посібників.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри соціально-політичних наук НПУ імені М.П. Драгоманова. Матеріали дослідження оприлюднені автором у наукових статтях, виступах та публікаціях на міжнародних науково-практичних та науково-теоретичних конференціях: Х-й щорічній міжнародній науково-практичній конференції “Українознавство – наука самопізнання українського народу” (18-20 жовтня 2001 р., м. Київ); міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків” (17 травня 2002 р., м. Київ); всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська політична антропологія як гуманістичний чинник державотворення в Україні” (9-10 жовтня 2002 р., м. Запоріжжя); науково-практичних конференціях у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова. Матеріали роботи апробовані також під час проведення занять зі студентами НПУ імені М.П. Драгоманова.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою розробкою здобувача. Основні положення і висновки дисертації дістали відображення в 11 наукових публікаціях, в тому числі у 5 статтях, опублікованих у фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, кожен з яких містить по два підрозділи, висновків та списку використаних джерел (229 найменувань, в тому числі 10 – іноземними мовами). Загальний обсяг дисертації -- 215 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Неолібералізм як одна з панівних ідеологічних систем ХХ століття є синкретичним типом політичної свідомості, органічно поєднуючи у собі риси класичного лібералізму та нові, модерністські концепції і погляди. Відкритість неоліберального світогляду виявилася тим чинником, який сприяв його життєстійкості та популярності. Найбільшим надбанням неолібералізму можна вважати здатність його ідеологів та провідників ефективно реагувати на виклики часу, висуваючи альтернативні проекти суспільного розвитку.
Ідеологія “нового” або “соціального” лібералізму виникає та оформлюється на межі ХІХ-ХХ століть. Якщо базовою економічною, політичною та правовою цінністю класичного лібералізму часів “laissez-faire” був індивідуалізм, то провідною ідеєю неолібералізму стало прагнення досягнення та збереження соціальної гармонії у суспільстві. Особливість дослідження еволюції неоліберальної доктринальної думки у роботі полягає у тому, що дисертант розглядає як специфічні фактори теоретичного становлення цієї ідеологічної системи, так і зразки практичного втілення неоліберальних реформ на прикладі аналізу “Нового курсу” Ф.Д. Рузвельта та генези діяльності “держави загального добробуту”.
Переконливим свідченням ефективності проведення неоліберальних реформ з метою подолання кризових явищ в економіці та царині соціальних відносин може слугувати політика соціально-економічних перетворень “Нового курсу” у США у 1930-х роках, яка позначилася застосуванням державою надзвичайно мобільних та дієвих заходів. Адміністрації президента Ф.Д. Рузвельта завдяки проголошенню гасла про необхідність привертання уваги держави до проблем “забутого американця” вдалося створити широку соціальну базу реформ, що не могло не позначитися на результатах курсу соціально-економічних перетворень. Адже ефективність та успішність здійснення системних перетворень у будь-якій країні багато в чому залежить від здатності національної еліти забезпечити підтримку реформаційних проектів з боку провідних соціальних сил суспільства.
У дисертації на прикладі розгляду реформ “Нового курсу” висвітлені фактори, які забезпечують ефективність та дієвість суспільних перетворень у будь-якій країні, -- це:
 стабілізаційна спрямованість реформ;
 чіткість сформульованих цілей і завдань суспільних перетворень, методів і засобів їх реалізації;
 виразний соціальний пріоритет внутрішньої політики держави;
 постійні пошуки компромісу між урядом і бізнесом;
 поліфонічність звучання реформаційних проектів та варіантів, які конкурують на рівних один з одним.
“Новий курс” Ф.Д. Рузвельта став одним з базових етапів становлення основних інституцій “держави загального добробуту” (“Welfare state”) або соціальної держави. Сутність соціальної держави полягає у фактичній інституціалізації соціального контракту між державою і громадянським суспільством (між державою, роботодавцями, профспілками і громадськими асоціаціями). Основою такого соціального контракту є дотримання усіма його учасниками принципів солідарності та субсидіарності.
Можна виокремити такі умови, що роблять ефективною діяльність “Welfare state”: забезпечення за допомогою урядового регулювання високого життєвого рівня всіх прошарків населення на основі збереження приватної власності, ліквідація соціальних антагонізмів та соціальної градації і досягнення суспільної злагоди, надання всім громадянам однакових економічних, соціальних і політичних прав, здійснення за допомогою важелів податкової політики заходів щодо покращення соціального забезпечення населення. Дисертант робить висновок про те, що протягом минулого століття відбулася значна еволюція соціальних функцій держави. Програми допомоги нужденним початку ХХ століття поступово перетворилися в універсальні соціальні програми, які охоплюють своєю дією всіх членів суспільства. Розширення сфери діяльності “держави загального добробуту” створило передумови для формування міцного середнього класу у західних суспільствах, для наближення цих соціумів до ідеалів соціальної солідарності та справедливості.
У ході дослідження автор виокремлює такі основні напрямки діяльності “держави загального добробуту”, як:
 господарська діяльність шляхом застосування різних форм регулювання ринкової економіки, через пряме або опосередковане втручання у діяльність окремих виробництв та галузей;
 соціальна діяльність держави у царині соціального захисту і соціального забезпечення;
 політика держави у царині перерозподілу національного прибутку, завдяки чому досягається розвиток сфери соціальних послуг.
Під час роботи над дисертацією обгрунтовано думку про те, що еволюція сучасної соціальної держави характеризується переходом більшості розвинутих країн від системи соціального страхування до системи соціального забезпечення, а згодом – трансформацією у систему соціального захисту. Система соціального захисту у “державі загального добробуту” включає в себе широкий комплекс соціальних послуг та ставить перед державою вимоги соціального, політичного, економічного, екологічного та культурного характеру. Соціальний захист, таким чином, перетворюється у систему, яка покликана не лише соціально підтримати людину, але й розкрити її потенціал, допомогти особі усвідомити себе як активного творця власного життя.
Автор стверджує, що саме діяльність “держави загального добробуту” з її орієнтацією на досягнення соціального компромісу у суспільстві забезпечила створення умов для становлення і розвитку цінностей та ідеалів постмодерну у країнах Західної Європи та Північної Америки. Впродовж останніх 20-30-ти років спостерігається явище поступового укорінення у масовій суспільній свідомості Заходу нематеріальних (або постматеріальних) цінностей – цінностей суб’єктивного добробуту, якості життя, особистого культурного та духовного зростання, самопізнання і самозбагачення тощо. Сьогодні могутність тієї чи іншої країни визначається не лише на основі показників співвідношення національного ВВП на душу населення, але й базується на даних індексу людського потенціалу. У царині мотивації більшості прихильників постматеріальних цінностей увага відходить від пріоритетів особистого матеріального добробуту, отримання надвисоких прибутків до запитів щодо індивідуального розвитку особи, розширення кола її комунікативних і культурних контактів, можливості займатися цікавою роботою.
У період становлення та розвитку постматеріальних цінностей суттєвих змін зазнала і “держава загального добробуту”. В інституційно-функціональному плані така держава поступово відходить від етатизму та набуває змішаної ліберально-соціальної форми. Субсидіарність постає як базовий принцип діяльності сучасної соціальної держави. Приватні і некомерційні організації, метою діяльності яких є надання соціальних послуг та соціальної допомоги тим, хто цього потребує, набувають важливого значення у загальнонаціональних системах соціального забезпечення країн Заходу. Постмодерна “держава загального добробуту” перетворюється на “державу соціальних інвестицій”, метою діяльності якої є сприяння всебічному розвитку особи, створення умов для її професійно-освітнього та загальнокультурного зростання. Провідним завданням такої держави є подолання “відчуження” людини від політики, економіки, соціальних і культурних відносин, яке було породжене епохою індивідуалізму та індустріалізму.
Наявна тенденція переконує, що виробництво людини стає базовою цариною розвитку сучасного суспільства – наука, освіта, охорона здоров’я за числом зайнятих та часткою видатків на них у бюджетах та ВВП розвинутих країн світу зростають швидше, аніж інші сфери суспільної життєдіяльності. У дослідженні дисертант доводить, що превалювання відтворення “людського капіталу” над виробництвом матеріальних благ і послуг стає домінуючою тенденцією розвитку постмодерних суспільств. Таким чином, постіндустріалізм формує нову соціальну реальність, яка базується на орієнтирах розмаїття та неоднорідності, соціокультурного, політичного та релігійно-етнічного діалогу і взаємообміну. Входження країн сталої демократії до цивілізаційного середовища постмодерну (постіндустріалізму) потребувало і потребує досі часткової трансформації економічних, соціальних та політичних структур цих держав, тому можна стверджувати, що західні суспільства перебувають певним чином у кризовому стані, здійснюючи постмодернізаційні перетворення.
Інша частина світу – країни перехідного типу (до групи яких належать Україна і Росія) – розвивається в умовах перманентної системної кризи, що ускладнюється існуванням у цих соціумах суспільно-політичних потиріч декількох історичних рівнів. І Україна, і Росія за останнє десятиріччя зробили спробу “стрибнути” у своєму загальноцивілізаційному, економічному, технологічному, політичному та культурному розвитку через кілька ключових етапів суспільно-політичної еволюції, які західні країни проходили впродовж кінця ХVIII-ХХ століть.
В останній час у наукових та політичних колах пострадянських країн не вщухали дискусії щодо визначення стратегії та тактики проведення курсу модернізаційних перетворень. Перед політичними елітами і України, і Росії тривалий час стояла проблема обрання вектору суспільно-політичного розвитку – соціалізації або лібералізації національних економічних і соціальних структур. Вивчаючи перебіг модернізаційних процесів і явищ у пострадянських країнах, дисертант доводить, що ініціатори ліберальних і неоконсервативних реформ як в Україні, так і в Росії припустилися низки суттєвих помилок.
По-перше, при здійсненні системних перетворень їх ініціатори та провідники не врахували специфіки розвитку пострадянських країн. Адже і Україна, і Росія вже були сталими індустріальними державами з розвинутою господарською інфраструктурою, тому недоречним та навіть шкідливим виявилося запозичення і сліпе копіювання тих реформаторських проектів, які були розраховані на здійснення перетворень у країнах “третього світу”. Це призвело до “цивілізаційного відкату” пострадянських країн в економічному та соціальному відношенні, до зростання та посилення дії таких інволюційних процесів, як “тінізація” усіх царин життєдіяльності суспільства, його соціополітична та економічна дезінтеграція.
По-друге, ініціатори проведення системної трансформації у пострадянських країнах не були готові об’єктивно оцінити майбутні негативні наслідки запропонованих реформаторських проектів та моделей. Процес системної модернізації в Україні та Росії характеризується незавершеністю та хаотичністю реформаційних зрушень. Показовим є той факт, що у посттоталітарних країнах, у ході здійснення трансформаційних проектів домінуючими залишаються дві взаємовиключні тенденції суспільно-політичного поступу : з одного боку, реформатори намагаються слідувати загальноєвропейським зразкам модернізації суспільства, а з іншого боку, представники політичної еліти постійно наголошують на необхідності пошуку свого особливого національного шляху розвитку та вибору унікальної моделі системних перетворень.
По-третє, модернізаційні проекти у пострадянських країнах мали не органічний, як на Заході, а наздоганяючий характер, що також не було враховано реформаторами на початку 1990-х років. Прийняті у розвинутих країнах стандарти та вимоги щодо діяльності базових ринкових інституцій та поведінки учасників соціально-економічних відносин не відповідали і не повністю відповідають сьогодні реаліям життя пострадянських суспільств. Це зумовило поглиблення аксіологічного розколу всередині українського та російського суспільств між національною елітою та загалом пересічних громадян. Проблемою пострадянських соціумів є те, що цінності різних доктринальних систем протиставляються одна одній в антагоністичній формі, відбувається тимчасова абсолютизація певних парадигм, ідеологічних настанов, орієнтирів розвитку. Криза цінностей загрожує цілісності суспільного життя пострадянських країн, породжує феномен домінування фрагментарної політичної свідомості, посилення дезорганізуючих та дезінтегруючих тенденцій всередині соціуму.
У дисертації зроблено спробу систематизувати фактори, які стали поштовхом для розвитку негативних наслідків втілення у життя ліберальних проектів соціально-економічних перетворень у пострадянських країнах. Докладно проаналізовано у роботі сутність такого суб’єктивного фактору трансформації суспільств перехідного типу, як національні культурні особливості розвитку країни, їх вплив на перебіг внутрішніх модернізаційних процесів. На думку дисертанта, вихідними соціокультурними особливостями, що мають значний вплив на розвиток будь-якого суспільства, є:
- рівень адаптаційних можливостей нації (здатність пересічних громадян пристосуватися до нових умов життя);
- “зрілість” національної еліти (сукупність вольових якостей, інтелектуальних
здібностей, здатності еліти висувати альтернативні проекти суспільно-політичної трансформації та обирати серед них найбільш оптимальні й ефективні, вміння і бажання політиків і управлінців усіх рівнів координувати перебіг кризових ситуацій у країні, спрямовуючи їх у потрібне річище).
На основі аналізу модернізаційних проектів проведення системних перетворень у пострадянських країнах, дисертант зробила висновок про те, що в Україні та Росії відбулося становлення гібридної економічної системи, яка поєднує риси ліберальної ринкової моделі зі значним залученням адміністративних важелів управління національним господарським механізмом, а місце базових інституцій сучасної соціальної держави неоліберального чи соціал-демократичного зразка заступили відносини патерналізму східного типу та частково залишилися деградуючі архаїчні соціальні відносини, успадковані від радянської системи. Тому можна вести мову про суперечливий, діалектичний характер методів модернізації пострадянських країн, зумовлений не лише дисгармонійністю задекларованих у національних Конституціях ідеалів та реаліями повсякденного життя, але й невідповідністю життєвих пріоритетів елітарної частини та світоглядних орієнтирів пересічних громадян у цих соціумах.
Пострадянські країни втратили стабільну та дієву інституціональну структуру, яка забезпечує ефективність функціонування соціуму та має значний потенціал раціонального розподілу соціальних ролей. У цих суспільствах практично не виокремлюються ані економічні (розвинутий конкурентний ринок), ані соціальні (сталий та впливовий “середній клас”), ані культурно-політичні (значна “зона індиферентності” щодо існуючих у суспільстві ідейно-політичних полюсів), ані історично-психологічні (традиція суверенітету особистості, що сприймається в якості соціальної норми) підстави формування лібералізму у західному його розумінні.
До того ж, базові світоглядні орієнтири, життєві прадигми пересічної “пострадянської людини” відчутно відрізняються від прагнень і потреб середніх європейців і американців. Якщо для перших найважливішими та найбільш значимими залишаються прагнення виживання (причому, для багатьох громадян – на рівні забезпечення мінімальних потреб споживання), власного матеріального збагачення, то для особи, яка живе у постмодерному світі, на провідне місце виходять запити другого та третього порядку – потреба у самореалізації, культурному, духовному і комунікативному збагаченні.
За роки реформ стара соціальна структура пострадянських країн була зруйнована, а підмурки оновленої соціальної структури ще й досі хитаються. Де-юре і де-факто сучасні перехідні суспільства частково маргіналізовані – соціальний статус кожного з прошарків є досить нестабільним і залежить як від зовнішньополітичних умов, так і від соціальної та політичної ситуації всередині країни. Так, ситуація в Україні і Росії характеризується наявністю двох впливових та конкуруючих між собою політичних інститутів, цінностей, культури авторитарного та демократичного стилів.
У дисертації показано, що наслідком модернізаційних і постмодернізаційних процесів, які відбуваються у світі, є полиблення соціокультурного та ціннісно-світоглядого розколу, котрий полягає у тому, що найбільш розвинуті країни вже увійшли до цивілізаційного середовища постмодерну, а суспільства перехідного типу ще й досі перебувають на рівні розвитку доби класичного індустріалізму, первісного накопичення капіталу. Вочевидь, що за таких умов розвиток громадянського суспільства як царини вияву деетатизованої особистої та асоційованої ініціативи громадян демократичної держави є найважливішим напрямком проведення трансформації у політичній сфері суспільства, а також умовою оптимізації процесу соціально-економічної модернізації пострадянських країн.
На щастя, в останні роки у політичних колах України і Росії ( принаймні у середовищі легальної конструктивної опозиції та правлячих еліт країн) майже не заперечується твердження про те, що у перехідному суспільстві виявляється неможливим спонтанне формування та функціонування ринкової економіки, а значить, -- необхідним є енергійне та ефективне втручання держави у перебіг соціально-економічних процесів. Ринок в Україні та Росії, як і в розвинених країнах Заходу, повинен виступати у якості засобу для досягнення головних цілей модернізації, а держава має відігравати роль інтегратора та консолідуючої сили для всіх соціальних суб’єктів, інакше не будуть забезпечені системність та послідовність реформування. Оновлена держава повинна слугувати інтересам соціуму, відображаючи та реалізуючи суспільні запити і потреби.
Сучасний стан економічних та соціальних інституцій пострадянських суспільств свідчить про слабкість української і російської держав як менеджерів соціально-економічного поступу нації, тому що вони не здатні виконати своєї базової місії – забезпечити функціонування і розвиток стабільного інституціоналізованого політичного та соціального середовища, що дасть змогу ефективно реалізувати економічні рішення. Тому у західній політичній науці домінує погляд на пострадянські країни як на “слабкі держави”, котрим притаманні дві базові характеристики. По-перше, це суттєве обмеження можливостей держави щодо застосування силових методів примусу по відношенню до антисистемних інститутів. Монополія держави на легітимне насилля похитнулася внаслідок значної конкуренції з боку інших акторів. Саме цим пояснюються невдачі силових структур держави щодо ліквідації або принаймні мінімізації впливу тіньової сфери на всі царини життєдіяльності і розвитку суспільства. По-друге, це відсутність верховенства права, внаслідок чого виникають такі феномени соціополітичного буття, як “олігархія” та (або) “феодалізм”.
У дисертаційному дослідженні зроблено наголос на тому, що нагальним завданням, яке особливо гостро постає перед політичними елітами України і Росії, є необхідність вибору медіативного шляху розвитку з метою забезпечення оптимального використання модернізаційних ресурсів. Такий шлях розвитку пострадянських країн має базуватися на виробленому політичною елітою та легітимізованому суспільством “суспільному договорі”, соціальній угоді, що компенсувала б нестійкість соціального статусу та падіння життєвого рівня більшості громадян, інші негативні наслідки системних перетворень.Визнання необхідності гнучкого, часткового планування та розширення компетенції держави для більшості розвинених суспільств світу є незаперечним фактом. Соціально орієнтована економіка держави є основою ефективного господарювання, вона стимулює та координує діяльність всіх верств суспільства, забезпечуючи відчутну підтримку найбільш слабких і незахищених громадян.
Дисертант вважає за потрібне підкреслити, що становлення та розвиток “соціального капіталу” у будь-якій країні як базова передумова розвитку соціальної держави неможливі без створення ефективної системи соціального партнерства. Соціальне партнерство громадян і державних органів влади, інституцій громадянського суспільства і політичної системи, ухвалення нового справедливого соціального контракту між ними, що має виключити архаїчні форми патерналізму та піклування, створити сприятливу атмосферу для утвердження соціального миру та громадської злагоди у суспільствах перехідного типу. На думку дисертанта, найоптимальнішою моделлю соціального розвитку таких суспільств є стратегія державного втручання в економічні та соціальні процеси.
Розвиток базових інституцій соціальної держави повинен сприяти не лише становленню якісно нової соціально-економічної системи, але й передбачає зміцнення демократичних інститутів політичних систем пострадянських країн. Основою політичної еволюції посттоталітарної державності має стати закріплення у масовій суспільній свідомості ознак громадянськості, що передбачає виникнення та розвиток впливової та чисельної верстви автономних (передусім – економічно) щодо влади громадян.
Усі вказані вище положення, у результаті, дають підстави авторові дисертаційного дослідження стверджувати, що обрання саме неоліберальної стратегії модернізаційних перетворень з наголосом на необхідності розвитку базових інституцій соціальної держави може стати тим медіативним шляхом суспільно-політичного поступу, якого потребують пострадянські країни. У залежності від того, до якої соціальної групи звернена модернізаційна риторика та з якою метою вона проводиться, ідеологія перетворень повинна мати декілька рівнів та виконувати функції охорони, мобілізації або реформування соціального середовища. Лише за цих умов у суспільствах перехідного типу формуватимуться базові механізми переростання модернізаційних процесів у постмодернізаційні, а значить – і Україна, і Росія матимуть змогу органічно увійти до політико-ідеологічного, економіко-технологічного та соціокультурного середовища постіндустріальної цивілізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андресюк Б. На шляху до громадянського суспільства: європейський контекст суспільно-політичного розвитку України.—K. : Видавництво “Політична думка”, 2000.—136 c.
2. Антология мировой политической мысли: В 5-ти томах. – Т. II: Зарубежная политическая мысль. ХХ век / Национальный общественно-научный фонд. Академия политических наук; научный совет : председатель совета Г.Ю. Семигин, другие. – М. : Мысль, 1997. – 830 с.
3. Антонович И.И. Социодинамика идеологий / Под ред. Э.Н. Короливецкого.—Минск: Навука і Тэхніка, 1995.—373 с.
4. Афанасьев М.Н. Клиентелизм и российская государственность. – М.: Центр конституционных исследований Московского Общественного Научного Фонда, 1997.—301 с.
5. Афанасьев С.Л. Будущее общество. Ведущие социально-экономические тенденции современности.—М.: Издательство МГТУ им. Н.Э. Баумана, 2000.—568 с.
6. Ахиезер А.С. Россия: критика исторического опыта (социокультурная динамика России): В 2-х томах.-- Том II: Теория и методология. Словарь.—Новосибирск: Сибирский хронограф, 1998.—594 с.
7. Ачкасова В.А. Россия как разрушающееся традиционное общество // Полис.—2001.-- № 3.—С. 83-93.
8. Бабкин В.Д., Селиванов В.Н. Народ и власть. Опыт системного исследования воззрений М.Е. Салтыкова-Щедрина.—К.: Манускрипт, 1996. – 447 с.
9. Барков В.Ю. Соціально-політичне становлення громадянського суспільства в Україні: Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня доктора політичних наук: 23.00.02/ Інститут держави і права ім. В.М. Корецького.—К., 1999.—38 с.
10. Барков В.Ю. Украина сегодня : политические, социальные и национальные детерминанты развития.—К.: Стилос, 1998.—197 с.
11. Баталов Э.Я. Политическая культура современного американского общества.—М.: Наука, 1990.—256 с.
12. Баширова Е.М. Трансформация ценностей российского общества // Полис.—2000.-- № 6.—С. 51-65.
13. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. Перевод с английского.—М.: Академия, 1999.—956 с.
14. Бергер П.Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи. Переклад з англійської.—К.: Вища школа, 1995.—247 с.
15. Білий О. Приватизація держави (соціокультурний родовід пострадянської корпорації) // Політична думка.—1999. -- № 3.—С. 106-109.
16. Билый О. Реальное украинское государство после 1945 года // Полис.—2000.-- № 6.—С. 127-135.
17. Білорус О. Між державним лібералізмом і демократичним реформаторством // Віче.—2002.—№ 5.—С. 38-42.
18. Бокало Н., Трохимчук С. Проблеми і перспективи демократизації в країнах Центрально-Східної Європи (на прикладі Вишеградської четвірки).—Львів: Львівський національний університе ім. Івана Франка, 2000.—67 с
19. Бородкин Ф.М. Движение российского социума к государству благоденствия // Социс.—1997.-- № 7.—С. 20-29.
20. Буздуган Ю. Постіндустріальна система України (Неефективна економіка).—К.: Видавництво “Софія”, 1999.—160 с.
21. Бульбенюк С.С. Держава “загального добробуту” і цінності постіндустріального суспільства // Людина і політика.—2001.-- № 5.—С. 144-147.
22. Бульбенюк С.С. Десятиріччя здійснення системної модернізації в Україні та Росії: досягнення та втрати // Людина і політика.—2002.-- № 1.—С. 33-40.
23. Бульбенюк С. С. Інверсія ліберальних ідей в американській політичній теорії і практиці // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – Випуск 14.—К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001.—С. 428-435.
24. Бураковський І. Від державотворення до створення ефективної держави // Політична думка.—2001.-- № 12.—С. 59-68.
25. Бурега В.В., Заблоцький В.П. Суспільство в період транзиції: український контекст.—Донецьк: ДонДАУ, 2001.—170 с.
26. Бурлацкий Ф., Галкин А. Современный Левиафан: Очерки политической социологии капитализма.—М.: Мысль, 1985.—384 с.
27. Бущик В.В. Человек и общество в условиях социально-политических преобразований / Приложение к журналу «Право и экономика».—Минск: Институт социологии, 1999.—263 с.
28. Бычкова О.В. Постсоветское рыночное реформирование: политэкономические концепции // Полис.—2001.-- № 6.—С. 156-166.
29. Вагурин В.А. От развала СССР – к рентокапитализации СССР: почему все рухнуло и что построено.—Луганск: МЧП Копицентр, 2001.—308 с.
30. Валюженич А.В. Американский либерализм: иллюзии и реальность.—М.: Наука, 1976.—342 с.
31. Василенко С.Д. Україна: геополітичні виміри в загальноєвропейському процесі.—Одеса: ОДМА, 2000.—208 с.
32. Власенко Д. Идея “сильного слабого государства” и противоречия либеральных схем модернизации общества.—Одесса: КМП ОГМУ, 1998.—16 с.
33. Власть и оппозиция. Российский политический процесс ХХ столетия / Руководитель проекта В.В. Журавлев.—М.: РОССПЭН, 1995.—400 с.
34. Волкова И.В. Популизм и консерватизм: к истории американской политической мысли конца ХІХ века. Учебное пособие.—М.: Издательство МГТУ им. Н.А. Баумана, 1992.—51 с.
35. Володин А.Г., Широков Г.К. Глобализация: истоки, тенденции, перспективы // Полис.—1999.-- № 5.—С. 83-94.
36. Гаджиев К.С. США: эволюция буржуазного сознания.—М.: Мысль, 1981.—255 с.
37. Гаджиев К.С. Эволюция основных течений американской буржуазной идеологии: 50-70-е годы.—М.: Наука, 1982.—333 с.
38. Галкин А.А., Красин Ю.А. Россия на перепутье. Авторитаризм или демократия: варианты развития.—М.: Весь Мир, 1998.—164 с.
39. Ганслі Т. М. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. Переклад з англійської.—К.: Основи, 1996.—238 с.
40. Гельман В.Я. Постсоветские политические трансформации ( Наброски к теории) // Полис.—2001.-- № 1.—С. 15-30.
41. Герасимов Е.Н. Дорогу к свободе осилит идущий: От авторитаризма к “практическому гуманизму”.—К.: КМУГА, 1997.—226 с.
42. Гершунский Б.С. Россия и США на пороге третьего тысячелетия: Опыт экспертного исследования российского и американского менталитетов.—М.: Флинта, 1999.—604 с.
43. Глобальное сообщество: новая система координат (подходы к проблеме) / Ответственный редактор А.И. Неклесса.—СПб.: Алетейя, 2000.—320 с.
44. Глобальные трансформации и стратегия развития. Монография / Руководитель авторского коллектива О.Г. Белорус.—К.: Орияне, 2000.—424 с.
45. Гончаров П.К. Социальное государство: сущность, мировой опыт, российская модель // Социально-гуманитарные знания.—2000.-- № 2.—С. 18-37.
46. Горбатенко В.П. Модернізація українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук: 23.00.02 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.—К., 1999.—36 с.
47. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія.—К.: Видавничий центр “Академія”, 1999.—240 с.
48. Гостенина В.И. Социальное партнерство в различных моделях общества.—М.: Айыына, 2001.—99 с.
49. Готроп Л. Рушійні сили в умовах кризи: Ф.Д. Рузвельт і Новий курс. Переклад з англійської // Розподіл повноважень між гілками влади в умовах суспільно-економічної кризи (доповіді, презентації та дискусії).—К., 1995.—7-9 квітня.—С. 15-28.
50. Гринчуцький В.І., Качан Є.П., Шиманська О.П. Формування системи соціального партнерства в перехідній економіці України: проблеми і суперечності // Україна в ХХІ столітті: концепції та моделі економічного розвитку: Матеріали доповідей V Міжнародного конгресу українських економістів. Львів, 22-26 травня 2000 р.—В 2-х частинах.—Ч. ІІ.—Львів: Інститут регіональних досліджень, 2000.—С. 13-16.
51. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення / Сіленко В.Ф., Тимошенко В.І., інші/ —К.: Логос, 1997.—124 с.
52. Громадянське суспільство як здійснення свободи: Центрально-Східноєвропейський досвід. Збірник наукових праць.—Львів: Львівський національний університет ім. І.Я.Франка, 1999.—382 с.
53. Даймонд Л. Прошла ли “третья волна” демократизации? Перевод с английского // Полис.—1999.-- № 1.—С. 10-26.
54. Данилов А.Н. Переходное общество: проблемы системной трансформации.—Минск: Універсітэцкае, 1997.— 431 с.
55. Даніл’ян О.Г. Соціальні протиріччя в посттоталітарних системах: методологія дослідження і розв’язання.—Харків: Основа, 1998.—252 с.
56. Демократия в Западной Европе ХХ века / Под редакцией М.М. Наринского.—М.: ИВИ РАН, 1996.—207 с.
57. Дергачев А. Украинско-российские отношения – европейский и евразийский контекст // Полис.—2000.-- № 6.—С. 110-121.
58. Десять лет системной трнасформации в странах ЦВЕ и в России: итоги и уроки // МЭиМО.—2000.-- № 2.—С. 3-15.
59. Долженков О. Тіньовий аспект політичного процесу в Україні: феномен адміністративно-економічних кланів // Людина і політика.—2000.-- № 2.—С. 2-6.
60. Долженков О.О. Тоталітаризм в Україні: проблеми формування та трансформації.—Одеса: НД РВВ ОІВС, 2000.—195 с.
61. Журавский В. Политический процесс в Украине: анализ, поиски, решения.—К.: Пошук, УФІМБ, 1995.—128 с.
62. Журавський В.С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект) : Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: 12.00.01 / Харківська юридична академія.—Х., 2000.—19 с.
63. Завадский С. “Государство благоденствия”. Теория и практика. Перевод с польского.—М.: Прогресс, 1966.—376 с.
64. Загладин Н.В. Демократическая партия США: от либерализма к идеологии «третьего пути» // МЭиМО.—2000.-- № 7.—С. 61-71.
65. Замошкин Ю.А. “Конец истории”: идеологизм и реализм // Вопросы философии.—1990.- № 3.—С. 148-155.
66. Замошкин Ю.А. Личность в современной Америке: Опыт анализа ценностных и политических ориентаций.—М.: Мысль, 1980.—247 с.
67. Замошкин Ю.А., Мельвиль А.Ю. Между неолиберализмом и неоконсерватизмом // Вопросы философии.—1976.-- № 11.—С. 97-109.
68. Заславская Т.И. О социальном механизме посткоммунистических преобразований в России // Социс.—2002.-- № 8.—С. 3-16.
69. Зидентоп Л. Демократия в Европе. Перевод с английского / Под ред. В.Л. Иноземцева.—М.: Логос, 2001.—360 с.
70. Иванов С.В. «Война с бедностью» Ф.Д. Рузвельта. Социальные программы «Нового курса» в США.-- Саратов: Издательство Саратовского университета, 1989.—148 с.
71. Идеологические ориентиры России (Основы новой общероссийской национальной идеологии) / Под общей ред. С.В. Степашина: В 2-х томах.—Т. 1.—М.: Книга и бизнес, 1998.—424 с.
72. Идеологические ориентиры России (Основы новой общероссийской национальной идеологии) / Под общей ред. С.В. Степашина: В 2-х томах.—Т. 2.—М.: Книга и бизнес, 1998.—560 с.
73. Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества. Перевод с английского // Полис.—1997.-- № 4.—С. 6-33.
74. Иноземцев В.Л. Расколотая цивилизация. Наличествующие предпосылки и возможные последствия постэкономической революции.—М.: Academia-Наука, 1999.—724 с.
75. Исаев М.А., Чеканский А.Н., Шишкин В.Н. Политическая система стран Скандинавии и Финляндии.—М.: РОССПЭН, МГИМО (университет) МИД РФ, 2000.—279 с.
76. Капустин Б.Г. Идеология и политика в посткоммунистической России.—М.: Эдиториал УРСС, 2000.—136 с.
77. Капустин Б.Г. Посткоммунизм как постсовременность (Российский вариант) // Полис.—2001.-- № 5.—С. 6-8.
78. Кара-Мурза А.А. Что такое российское западничество? Размышления участника конференции // Полис.—1993.-- № 2.—С. 90-96.
79. Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием.—К.: Оріяни, 2000.— 448 с.
80. Кирдина С.Г. Институциональные матрицы и развитие России.—М.: ТЕИС, 2000.—213 с.
81. Козловский В.В., Уткин А.И., Федотова В.Г. Модернизация : от равенства к свободе.—СПб.: Издательство Санкт-Петербургского университета, 1995.—280 с.
82. Козловски П. Культура постмодерна: Общественно-культурные последствия технического развития. Перевод с немецкого.—М.: Республика, 1997.—240 с.
83. Коломойцев В.Є. 100 днів президента Ф.Д. Рузвельта.—К.: Молодь, 1997.—320 с.
84. Коляда І. “Новий курс” Ф.Д. Рузвельта і права опозиція (негативістська опозиція “Новому курсові” та методи її нейтралізації адміністрацією Ф.Д. Рузвельта (1932-1936 р.р.)).—К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2000.—240 с.
85. Комоцкая В.Д., Тихомирова Е.Б. Поколение 50-х в американской политологии: Сэмюэл Филипс Хантингтон // Социально-политические науки.—1991.-- № 9.—С. 54-66.
86. Конончук С.Г., Ярош О.А. Розвиток демократії в Україні: 1999 рік.—К.: УНЦПО, 2000.—256 с.
87. Концепция «американской исключительности»: идеология, политика, культура / Ответ. редакторы Ю.К. Мельвиль, Е.Ф. Язьков // Проблемы американистики. – Выпуск 9.—М.: Издательство МГУ, 1993.—304 с.
88. Концепция «Государства благосостояния». (Дискуссии в западной литературе 80-х годов. Теоретические основы «Государства благосостояния»): Реферативный сборник. – Часть 1.—М.: АН СССР, ИНИПОН.— 217 с.
89. Концепция «Государства благосостояния». (Дискуссии в западной литературе 80-х годов. Теоретические основы «Государства благосостояния»): Реферативный сборник. – Часть 2.—М.: АН СССР, ИНИПОН.-- 126 с.
90. Косалс Л.Я. Российский путь к капитализму: между Китаем и Восточной Европой // МЭиМО.—2000.-- № 10.—С. 14-20.
91. Костенко Н. Медиа в выборах: ценностные ориентиры украинской политической прессы // Полис.—1999.-- № 6.—С. 81-92.
92. Котельников В.С. Определение национальных интересов: версия государственного строительства в Украине в контексте мирового опыта // Полис.—2000.-- № 6.—С. 136-146.
93. Красильщиков В.А. Вдогонку за прошедшим веком: Развитие России в ХХ веке с точки зрения мировых модернизаций.—М.: РОССПЭН, 1998.—264 с.
94. Красильщиков В.А. Модернизация и Россия на пороге ХХI века // Вопросы философии.—1993.-- № 7.—С. 40-56.
95. Красильщиков В.А., Рябов А.В., Зиборов Г.М. Модернизация России (Мировой опыт и наши перспективы) // Кентавр.—1992.-- № 5-6.—С. 80-88.
96. Кредер А.А. Американская буржуазия и «Новый курс» 1933-1940 годов.—Саратов: Издательство Саратовского университета, 1988.—198 с.
97. Кредер А.А. Американская либерально-реформистская общественная мысль в 1929-1938 г.г. : Автореферат диссертации на соискание научной степени кандидата исторических наук: 07.00.03 / Саратовский государственный университет им. Н.Г. Чернышевского.—Саратов, 1974.—23 с.
98. Кредер А.А. Американская монополистическая буржуазия и “Новый курс” (1933-1940): Автореферат диссертации на соискание научной степени доктора исторических наук: 07.00.03 / Институт всеобщей истории АН СССР.—М., 1988.—33 с.
99. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду).— К.: ARC-UKRAINE, 1996.—793 с.
100. Кремень В.Г., Ткаченко В.М. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів.—К.: ДрУк, 1999.—446 с.
101. Кривега Л.Д. Мировоззренческие ориентации личности в условиях трансформации общества.—Запорожье: ЗГУ, 1998.—202 с.
102. Кувалдин В.Б. Президентские и парламентские республики как формы демократического транзита (российский и украинский опыт в м