Обов’язковість судових рішень як конституційна засада судочинства України

Короткий опис

ЗМІСТ
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

РОЗДІЛ І. Судове рішення – як мета і результат судочинства. . . . . . . . . . . .14
1.1. Аналіз наукової літератури та законодавства щодо судових рішень. . . .14 1.2. Обов’язковість судових рішень – як конституційна засада судочинства. . . 27
1.3. Процесуальні гарантії обов’язковості судових рішень. . . . . . . . . . . . . . . . . .45

РОЗДІЛ ІІ. Суб’єкти виконання конституційної засади - обов’язковість судових рішень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68
2.1. Роль суду у забезпеченні обов’язковості судових рішень. . . . . . . . . . . . . . . 68
2.2. Державний виконавець – як суб’єкт реалізації принципу обов’язковості судових рішень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .87
2.3. Обов’язковість рішень суду для сторін судового процесу. . . . . . . . . . . . . .101

РОЗДІЛ ІІІ. Судовий контроль за виконанням судових рішень. . . . . . . . . 124
3.1. Судовий контроль як гарантія забезпечення обов’язковості судових рішень в цивільній, адміністративній та господарській юрисдикціях. . . . . . . . . . . . . . 124
3.2. Форми судового контролю за виконанням судових рішень. . . . . . . . . . . . 147

ВИСНОВКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 175

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Визначення й утвердження самостійності судової влади на конституційному рівні диктують нагальну необхідність упровадження конституційних положень щодо її ролі й місця в організації та функціонуванні правосуддя. Звідси і необхідність поглиблення судової реформи, яка потребує подальшого розвитку, наповнення якісно новим змістом, удосконалення чинних правових інститутів і пошуку нових форм забезпечення реально незалежного правосуддя. У зв’язку з цим закономірним є здійснення конкретних кроків з реформування судової системи України, яка заслуговує на особливу увагу в умовах динамічного оновлення всіх видів судочинства та бурхливого розвитку вітчизняного законодавства.
Прийняття пакету законів „малої судової реформи” (2001 р.) та Закону України „Про судоустрій України” [10] внесли істотні зміни у національне законодавство, спрямовані на реалізацію положень Конституції України [1], але, водночас, засвідчили, що подальшій розробці законодавства про судоустрій та процесуального законодавства повинна передувати нова концепція судово-правової реформи, яка дасть можливість розробити це законодавство на підставі єдиних принципів процесуальної діяльності, закладених у Конституції України.
Крім того, існуюча система судів загальної юрисдикції потребує вдосконалення з метою реалізації основних засад судочинства, визначених Конституцією України, а також виконання вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод щодо забезпечення права на судовий захист [107, 10].
З огляду на вищезазначене, проблематика єдиного розуміння, тлумачення та впровадження конституційних засад судочинства є ключовим етапом на шляху реалізації завдань судово-правової реформи.
Однією із засад судочинства Конституція України (ст. 129) закріпила принцип обов’язковості судових рішень, який знайшов своє подальше відображення у Законі України „Про судоустрій України” та процесуальних кодексах. Але, не зважаючи на це, єдиний підхід щодо розуміння цього принципу у вітчизняному законодавстві відсутній. Універсальність тлумачення вказаної засади має важливе не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки, в контексті практики Європейського Суду з прав людини, обов’язковість судових рішень виступає однією із організаційно-правових гарантій доступності правосуддя та характеризує судову владу не лише з процесуальної, а й з організаційної сторони.
Слід зазначити, що комплексні наукові дослідження з окресленої проблематики в Україні майже відсутні. Окремі питання, які побічно торкаються тематики цього дослідження, відображені у наукових працях як радянських, так і сучасних українських та зарубіжних фахівців з різних галузей права, зокрема: М.Г. Авдюкова, С.С. Алєксєєва, А.В. Андрушко, В.Н. Бібіло, А.Т. Боннер, В.Г. Гончаренка, Ю.М. Грошевого, М.А. Гурвіча, Т.Н. Добровольської, В.В. Долежана, Л.Н. Завадської, П.П. Заворотька, О.С. Захарової, Н.Б. Зейдера, В.І. Камінської, Т.В. Каткової, Є.Г. Коваленка, А.М. Колодія, В.В. Кривенка, Р.Г. Кочар’янца, С.Л. Лисенкова, В.Т. Маляренка, Д.Я. Малєшина, І.Є. Марочкіна, М.М. Міхеєнка, О.Р. Михайленка, І.Б. Морозової, І.Л. Невзорова, В.Т. Нора, М.П. Омельченко, А.Й Осетинського, І.Л. Петрухіна, Д.М. Притики, А.Л. Рівліна, В.М. Савицького, А.О. Селіванова, В.М. Семенова, А.К. Сергун, В.В. Сердюка, В.С. Смородинського, І.В. Тирічева, В.М. Тертишника, Є.В. Фесенка, С.Я. Фурси, Н.М. Чепурнової, Н.А. Чечіної, І.У. Чіналієвої, М.С. Шакарян, С.В. Щербак, В.П. Шибіко, М.Й. Штефана та інших.
Актуальність тематики, складність і дискусійність окремих її питань, їх недостатнє вивчення та необхідність належного правового регулювання зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках наукової теми Академії адвокатури України „Дослідження проблем захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина”, затвердженої вченою радою Академії адвокатури України (протокол № 5 від 11 лютого 2002р.).
Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є комплексний науково-теоретичний аналіз та вивчення принципу обов’язковості судових рішень як важливої передумови подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні, його впливу на організацію ефективної діяльності судової влади, а також його організаційно-правових та процесуальних гарантій. Дисертантка не ставить за мету розгляд всіх аспектів, які стосуються обов’язковості судових рішень, а обмежується лише аналізом найбільш суттєвих і важливих.
Відповідно до мети визначені такі основні завдання дослідження:
- розкрити сутність та зміст принципу обов’язковості судових рішень;
- на підставі аналізу різних поглядів на поняття „судова влада” і „правосуддя” та з урахуванням дії принципу обов’язковості судових рішень, визначити статус органів судової влади;
- з’ясувати місце, роль та повноваження суду в забезпеченні реалізації судових рішень як невід’ємної складової досліджуваної засади;
- дослідити проблеми примусового виконання рішень суду як гарантії реалізації принципу обов’язковості судових рішень та запропонувати шляхи їх подолання;
- визначити поняття, характер і специфіку судового контролю за виконанням судових рішень як однієї із форм реалізації судової влади;
- класифікувати форми судового контролю за виконанням судових рішень;
- розробити конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення вітчизняного законодавства.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають в процесі реалізації конституційної засади обов’язковості судових рішень в умовах здійснення судово-правової реформи в Україні.
Предмет дослідження – правові норми, що забезпечують дію принципу обов’язковості судових рішень, систему організаційно-правових і процесуальних гарантій його реалізації та судового контролю у цій сфері.
Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження у дисертаційній роботі автором використані як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв’язку. Використовувалися також порівняльно-правовий, системно-структурний, формально-логічний, статистичний та метод формально-догматичного аналізу.
Так, метод системно-структурного аналізу застосовувався при визначенні поняття і змісту принципу обов’язковості судових рішень, реалізації існуючої системи гарантій цього принципу. Через призму порівняльно-правового методу аналізуються наукові позиції та погляди українських та зарубіжних вчених, зокрема, щодо розуміння судової влади, її організації, діяльності її органів та здійснення правосуддя. Формально-логічний метод слугував вивченню окремих положень процесуальної доктрини, з його допомогою проводився опис і аналіз правових норм та правовідносин, їх пояснення і тлумачення. Догматичний аналіз норм чинного законодавства сприяв виявленню їх недоліків і формулюванню пропозицій щодо створення нових і вдосконалення чинних правових норм з урахуванням обов’язковості судових рішень.
Теоретичну основу дисертації становлять наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі судоустрою, цивільного процесуального, кримінально-процесуального, господарського процесуального та адміністративного права, а також роботи з історії держави і права, конституційного права та інших правових дисциплін.
Емпіричну базу дисертаційного дослідження становлять статистичні дані Верховного Суду України про стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції, матеріали опублікованої судової практики, а також матеріали цивільних та господарських справ, у розгляді яких автор особисто брала участь. У ході дослідження використовувалися постанови Пленуму Верховного Суду України, інформаційні листи та роз’яснення Президії Вищого господарського суду України.
Наукова новизна одержаних результатів обумовлюється тим, що дисертація за обраною темою є першим у вітчизняній науці комплексним монографічним дослідженням принципу обов’язковості судових рішень як конституційної засади судочинства в умовах подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні.
На підставі результатів дослідження дисертантом сформульовані нові наукові положення, висновки та пропозиції, що виносяться на захист і найважливішими з яких є:
1. Обґрунтовується, що поняття „судове рішення” є універсальним, родовим. Воно включає в себе вироки у кримінальних справах, рішення у цивільних, господарських справах, постанови в адміністративних справах, рішення Конституційного Суду України, а також постанови та ухвали суду (судді). З урахуванням ст. 1 Закону України „Про судоустрій України” розмежовуються види судових рішень залежно від виду судочинства: судове рішення в цивільному судочинстві, судове рішення в господарському судочинстві, судове рішення в адміністративному судочинстві, судове рішення в кримінальному судочинстві та судове рішення в конституційному судочинстві.
2. Зроблено висновок про те, що обов’язковість судового рішення носить універсальний характер. На підставі аналізу норм українського процесуального законодавства визначено, що загальнообов’язковість – це спосіб регулювання відносин, які виникають при реалізації всіх судових рішень, незалежно від суб’єктивного ставлення осіб до приписів, які містяться в акті правосуддя.
3. Доводиться, що обов’язковість входить в зміст законної сили судового рішення і одночасно є його самостійною властивістю, яка виявляється у всіх властивостях законної сили рішення суду. Обов’язковість судового рішення забезпечує його виключність, незаперечність, преюдиціальність, незмінність та виконавчість.
4. На основі аналізу правової природи виконання судових рішень та ґрунтуючись на результатах аналізу наукових вчень щодо місця виконавчого провадження в системі права підтримується позиція та наводяться додаткові аргументи на користь існування виконання судових рішень як завершальної стадії цивільного, господарського, адміністративного та кримінального процесів, яка органічно пов’язана з попередніми стадіями.
5. Обґрунтовано положення, що принцип обов’язковості судових рішень містить дві складові: загальнообов’язковість як властивість судового рішення та обов’язковість виконання як гарантію його реалізації.
6. Наведено додаткові аргументи на користь тлумачення поняття „правосуддя” як діяльності по захисту прав і законних інтересів суб’єктів, не зводячи його лише до поняття „судового захисту”. Доводиться, що процесуальні відносини, які виникають в процесі виконання судових рішень відносяться до правосуддя в широкому розумінні цього слова. Обґрунтовується висновок про те, що судова влада і правосуддя – поняття спорідненні, але не тотожні. Поняття „судова влада” слід розглядати як функцію здійснення державної (єдиної) влади, а не як окрему владу. Правосуддя ж є однією із форм реалізації судової влади, але не єдиною; судова влада не зводиться лише до здійснення правосуддя. Підтримується пропозиція назвати розділ VIII Конституції України „Судова влада”, оскільки лише в такому випадку логічним буде наявність в ньому засад організації судового ладу, тобто сукупності суб’єктів як носіїв судової влади та їх принципів. Цим самим буде підкреслюватись публічний характер судової системи, зокрема органів спеціальної позасудової компетенції.
7. Підтримується та додатково аргументується позиція про те, що до судового ладу можуть входити інші суб’єкти, які безпосередньо не здійснюють функції правосуддя (у розумінні судового розгляду справи), оскільки помилковим є зведення судової влади лише до суду як державного органу. Тому обґрунтованою вбачається пропозиція виведення Державної судової адміністрації України із системи виконавчої влади та підпорядкування їй державної виконавчої служби.
8. Проведено розмежування понять „реалізація вироку”, „виконання вироку” та „виконання покарання” та дано визначення вказаним дефініціям. Термін „реалізація вироку” має найширше значення і охоплює не лише процесуальну діяльність суду та інших учасників кримінального процесу, а й фактичне виконання вироку, в тому числі і виконання покарання (що виходить за рамки процесуальної діяльності), основою якого є кримінально-виконавче законодавство. Поняття „виконання вироку” слід розглядати у вузькому, процесуальному значенні як стадію кримінального процесу, змістом якої є звернення вироку до виконання, вирішення процесуальних питань, виникаючих в процесі його виконання, а також здійснення контролю за своєчасним і правильним виконанням вироку. Термін „виконання покарання” означає діяльність органів державної влади по реалізації вироку лише в частині покарання, суть якої полягає в тому, щоб забезпечити відбування засудженим призначеного йому покарання у точній відповідності до приписів вироку, тим самим досягнувши мету покарання.
9. На основі аналізу численних наукових позицій, виходячи з того, що судовий контроль є видом державного контролю (самостійною формою діяльності державної влади), зроблено висновок, що судовий контроль є організаційно-правовою формою діяльності судової влади. Наведено аргументи на користь розмежування правосуддя та судового контролю; виділено специфічні характеристики останнього; сформульовано, що судовий захист – самостійне конституційне право громадянина, а можливість судового оскарження є конституційно встановленим механізмом його реалізації через здійснення судового контролю. Зроблено висновок, що правосуддя і судовий контроль – поняття різного порядку, які, водночас, відносяться до одного родового поняття – судова влада, та є самостійними формами її реалізації.
Визначено, що судовий контроль є комплексним правовим явищем, в якому знаходить свій прояв одна із форм реалізації судової влади та яке відображає як основні риси останньої, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів держави.
10. Обґрунтовується, що судовий контроль за виконанням судових рішень є складовою єдиного процесу захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, який відбувається у рамках однієї справи, незалежно від того, в якій сфері – публічній чи приватній, виникли спірні правовідносини; він виступає гарантією дієвості такого захисту. Ця особливість притаманна виключно судовому контролю за виконанням судових рішень, що вирізняє його серед судового контролю у сфері управління. Це специфічна ознака, яка ставить судовий контроль за виконанням судових рішень на особливе місце і в системі гарантій законності у сфері управління, і в системі гарантій функціонування судової влади.
11. Визначено поняття судового контролю за виконанням судових рішень – це самостійна, законодавчо закріплена, правова форма реалізації судової влади, яка відображає як основні риси останньої, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів державної виконавчої служби, спрямована не лише на забезпечення законності в процесі примусового виконання судових рішень та захист прав і законних інтересів учасників цього процесу, а й на реальне виконання рішення суду, гарантуючи тим самим обов’язковість такого виконання.
12. Розроблена класифікація форм судового контролю за виконанням судових рішень за критерієм ступеню втручання суду в діяльність органів державної виконавчої служби: безпосередній (прямий) контроль за виконанням судових рішень – розгляд скарг на рішення, дії (бездіяльність) державного виконавця, мета якого полягає у захисті прав та інтересів учасників виконавчого провадження при здійсненні примусового виконання судового рішення державним виконавцем; опосередкований (непрямий) контроль за виконанням судових рішень, який здійснюється в порядку позовного провадження при захисті порушених в процесі примусового виконання прав сторін та осіб, які не брали участі у виконавчому провадженні, а також у випадку притягнення до відповідальності за невиконання судового рішення; вторинний контроль (апеляційне чи касаційне оскарження ухвал суду, постановлених з питань, які виникли на стадії судового виконання), об’єктом якого є діяльність суду по здійсненню повноважень, які складають його виключну компетенцію на стадії виконання рішення.
На підставі цих висновків пропонуються відповідні зміни до законодавства України. Аргументація щодо необхідності запропонованих змін до законодавства, а також зміст пропозицій, наводяться в дисертаційній роботі.
Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисертаційному дослідженні теоретичні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані:
1) у законотворчій діяльності – як теоретична основа для подальшого вдосконалення норм Закону України „Про судоустрій України” та процесуального законодавства;
2) у правозастосовній діяльності – при здійсненні судами судочинства, а також органів державної виконавчої служби в процесі примусового виконання судових рішень;
3) у науково-дослідницькій діяльності – для подальшого наукового осмислення і дослідження обов’язковості судових рішень, зокрема, як засади судочинства в Україні;
4) у навчальному процесі – при викладанні таких правових дисциплін як судоустрій України, цивільне процесуальне право України, кримінально-процесуальне право України, господарське процесуальне право України, адміністративне процесуальне право України, а також спеціальних курсів;
5) при підготовці підручників, навчальних та методичних посібників, а також при проведенні занять із підвищення кваліфікації та професійної майстерності адвокатів, суддів, державних виконавців.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація підготована на кафедрі кримінального процесу і криміналістики Академії адвокатури України, обговорена, схвалена та рекомендована до захисту на спільному засіданні кафедр кримінального процесу і криміналістики та цивільного, господарського права та процесу Академії адвокатури України.
Результати наукових досліджень, висновки та пропозиції доповідались автором на Міжнародній науковій конференції молодих вчених „Другі осінні юридичні читання” (14 – 15 листопада 2003 р.), на Міжнародній науковій конференції молодих учених та здобувачів „Сучасні проблеми юридичної науки: стан та перспективи розвитку” (м. Харків, 21 – 22 листопада 2005 р.), на Міжнародній науково-практичній конференції „Еволюція кримінального судочинства на пострадянському просторі” (м. Київ, 22 – 23 червня 2006 р.).
Висновки, що містяться в дисертації, використовуються автором при викладенні дисципліни „Цивільний процес” та спеціального курсу „Виконання судових рішень”, а також при керівництві науковою роботою студентів.
Публікації. Основні теоретичні положення, висновки і рекомендації здійсненого дослідження викладені автором у чотирьох наукових статтях, які опубліковані у фахових виданнях, включених до переліку, затвердженого ВАК України, а також у тезах доповідей та наукових повідомлень на науково-практичних конференціях.

Список літератури

ВИСНОВКИ

За результатами дослідження отримано наступні основні висновки:
1. На підставі загальноприйнятого у теорії держави і права розуміння принципів права здійснено розмежування таких дефініцій як „принципи” та „засади”. Робиться висновок про те, що поняття „принципи права” є значно ширшим і поглинає термін „засади”, так як другою складовою досліджуваної дефініції виступає категорія „ідея”. Констатується, що передбачені у ст. 129 Конституції України засади судочинства є принципами процесуального права.
2. Критикується поділ принципів права на лише організаційні чи лише процесуальні, оскільки ідея побудови систем судоустрою і судочинства на підставі виокремлення самостійних принципів наштовхується на ряд перешкод. Тому правильно говорити про єдину систему принципів правосуддя в цілому, що включає і організаційні і процесуальні засади. Взаємозв’язок принципів правосуддя визначається єдиною ідеєю, спрямованістю до спільної мети. Незалежність, недоторканість суддів, гласність судового процесу, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду та інші конституційні принципи, серед яких не останнє місце займає обов’язковість судових рішень, в рівній мірі характеризують правосуддя зі сторони як судочинства, так і судоустрою.
3. Пропонується внести зміни до ст. 129 Конституції України змінивши „основними засадами судочинства є:” на „основними принципами правосуддя є:”.
4. З урахуванням ст.1 Закону України „Про судоустрій” розмежовуються види судових рішень залежно від виду судочинства: судове рішення в цивільному судочинстві, судове рішення в господарському судочинстві, судове рішення в адміністративному судочинстві, судове рішення в кримінальному судочинстві та судове рішення в конституційному судочинстві. Критикується термінологія КАС України щодо використання терміну „постанова” у розумінні акту, яким суд вирішує спір по суті.
5. Обґрунтовується, що поняття „судове рішення” є універсальним, родовим. Воно включає в себе вироки у кримінальних справах, рішення у цивільних, господарських справах, постанови в адміністративних справах, рішення Конституційного Суду України, а також постанови та ухвали суду (судді).
6. Зроблено висновок про те, що обов’язковість судового рішення носить універсальний характер. У цій площині висунутий у радянський період тезис про загальнообов’язковість судового рішення (тобто відсутність суб’єктивних меж) вбачається актуальним і в сучасних умовах. На підставі аналізу норм українського процесуального законодавства робиться висновок, що загальнообов’язковість – це спосіб регулювання відносин, які виникають при реалізації всіх судових рішень, незалежно від суб’єктивного ставлення осіб до приписів, які містяться в акті правосуддя.
7. Обґрунтовується, що виконавчість судового рішення є самостійною властивістю судового рішення, а не складовою його законної сили, в той час як загальнообов’язковість залежить від вступу рішення в законну силу. В той же час загальнообов’язковість судового рішення нерозривно пов’язана з його виконавчістю, адже лише з виконанням судового рішення досягається мета правосуддя.
8. Зроблено висновок про те, що обов’язковість входить в зміст законної сили судового рішення і одночасно є його самостійною властивістю, яка виявляється у всіх властивостях законної сили рішення суду. Обов’язковість судового рішення забезпечує його виключність, незаперечність, преюдиціальність, незмінність та виконавчість.
9. Запропоновано доповнити ст. 382 КК України частиною першою наступного змісту: „Умисне невиконання чи ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, – карається громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин.” У зв’язку з цим диспозицію частини першої статті 382 КК України викласти у такій редакції: „2. Ті самі дії, вчинені службовою особою, -”. У зв’язку з цим частини другу і третю вважати частинами третьою і четвертою відповідно.
10. На основі аналізу правової природи виконання судових рішень та, ґрунтуючись на результатах аналізу наукових вчень щодо місця виконавчого провадження в системі права, підтримується позиція та наводяться додаткові аргументи на користь існування виконання судових рішень як завершальної стадії цивільного, господарського, адміністративного процесів, яка органічно пов’язана з попередніми стадіями.
11. Наведено додаткові аргументи на користь тлумачення поняття „правосуддя” як діяльності по захисту прав і законних інтересів суб’єктів, не зводячи його лише до поняття „судового захисту”. Доводиться, що процесуальні відносини, які виникають в процесі виконання судових рішень відносяться до правосуддя в широкому розумінні цього слова.
Обґрунтовується висновок про те, що судова влада і правосуддя – поняття спорідненні, але не тотожні. Поняття „судова влада” слід розглядати як функцію здійснення державної (єдиної) влади, а не як окрему владу. Правосуддя ж є однією із форм реалізації судової влади, але не єдиною; судова влада не зводиться лише до здійснення правосуддя.
12. Підтримується позиція про те, що до судового ладу можуть входити інші суб’єкти, які безпосередньо не здійснюють функції правосуддя (у розумінні судового розгляду справи), оскільки помилковим є зведення судової влади лише до суду як державного органу. Тому обґрунтованою вбачається пропозиція виведення Державної судової адміністрації України із системи виконавчої влади та підпорядкування їй державної виконавчої служби.
13. Підтримується пропозиція назвати розділ VIII Конституції України „Судова влада”, оскільки лише в такому випадку логічним буде наявність в ньому засад організації судового ладу, тобто сукупності суб’єктів як носіїв судової влади та їх принципів. Цим самим буде підкреслюватись публічний характер судової системи, зокрема органів спеціальної позасудової компетенції.
14. Зроблено висновок про те, що суд та органи виконання, застосовуючи процесуальні засоби, спрямовані на примусове виконання судових рішень, забезпечують реалізацію принципу обов’язковості судових рішень.
15. Оригінально в порівнянні з існуючими у процесуальній науці дефініціями визначено поняття виконавчого листа (у господарському процесі – наказу) – це процесуальний документ, який видається судом на підставі судового рішення, і породжує можливість виконання судового рішення в примусовому порядку.
16. Дано визначення підвідомчості виконавчого провадження – це розмежування компетенції між різними ланками органів державної виконавчої служби, які здійснюють примусове виконання рішень.
17. Зроблено висновок про те, що принцип обов’язковості судових рішень містить дві складові: загальнообов’язковість як властивість судового рішення та обов’язковість виконання як гарантію його реалізації.
18. Виявлено відсутність у кримінальному процесуальному законодавстві України зворотного зв’язку між преюдиціальністю рішення у цивільній (господарській, адміністративній) справі та вироком суду у кримінальній справі. Доводиться необхідність існування взаємозв’язку між преюдиціальністю судових рішень незалежно від виду судочинства.
19. Проведено розмежування понять „реалізація вироку”, „виконання вироку” та „виконання покарання” та дано визначення вказаним дефініціям. Термін „реалізація вироку” має найширше значення і охоплює не лише процесуальну діяльність суду та інших учасників кримінального процесу, а й фактичне виконання вироку, в тому числі і виконання покарання (що виходить за рамки процесуальної діяльності), основою якого є кримінально-виконавче законодавство. Поняття „виконання вироку” слід розглядати у вузькому, процесуальному значенні як стадію кримінального процесу, змістом якої є звернення вироку до виконання, вирішення процесуальних питань, виникаючих в процесі його виконання, а також здійснення контролю за своєчасним і правильним виконанням вироку. Термін „виконання покарання” означає діяльність органів державної влади по реалізації вироку лише в частині покарання, суть якої полягає в тому, щоб забезпечити відбування засудженим призначеного йому покарання у точній відповідності до приписів вироку, тим самим досягнувши мету покарання.
20. Наведено обґрунтування та теоретичні передумови встановлення різного порядку виконання судових рішень та інших, несудових актів. Запропоновано ввести поняття „судове виконання”, яке відображає не приналежність органів примусового виконання до однієї з гілок державної влади, а безпосередній предмет такого виконання – судові рішення; запропоновано розглядати термін „судове виконання” у вузькому, процесуальному значенні як стадію цивільного, кримінального, господарського та адміністративного процесів, змістом якої є діяльність суду по зверненню рішення до виконання, вирішенню процесуальних питань, що виникають в ході виконання судового рішення та здійсненні контролю за його фактичним виконанням.
21. Зроблено висновок про те, що повноваження по виконанню рішень суду на сучасному етапі є „пограничною” зоною взаємодії виконавчої та судової влади, що є теоретичною передумовою для реформування законодавства про виконання судових рішень.
22. Запропоновано доповнити частину другу ст. 8 Закону України „Про державну виконавчу службу” після слів „юридичної роботи” словами „на посаді державного виконавця”.
23. Запропоновано частину першу ст. 47 Закону України „Про виконавче провадження” викласти в наступній редакції: „Державний виконавець, який забезпечив реальне, своєчасне і законне виконання виконавчого документа, за рахунок стягнутого з боржника виконавчого збору одержує винагороду у розмірі одного відсотка стягнутої ним суми або вартості майна, а по виконавчому документу немайнового характеру – п’ять неоподаткованих мінімумів доходів громадян”.
24. Виходячи з особливого статусу судових рішень і притаманним лише їм властивостям, які зумовлюють, в свою чергу, і поведінку державного виконавця, запропоновано класифікувати повноваження державного виконавця на: 1) повноваження державного виконавця при виконанні судових рішень; 2) повноваження державного виконавця при виконанні рішень інших юрисдикційних органів.
25. Виявлено вади легального визначення понять стягувача і боржника у виконавчому провадженні. Запропоновано оригінальне в порівнянні з існуючими концепціями визначення стягувача – це сторона виконавчого провадження, право вимоги якої підтверджене рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ та відкрито виконавче провадження.
26. Запропоновано доповнити пункт 4 частини першої ст. 215 ЦПК України „Зміст рішення суду” абзацом наступного змісту: „строку добровільного виконання рішення суду та наслідків його невиконання”. Крім того частину першу ст.218 ЦПК України „Проголошення рішення суду” після слів „порядок і строк його оскарження” доповнити словами „строк добровільного виконання та наслідків невиконання судового рішення”. Аналогічні за змістом доповнення необхідно внести до пункту 4 частини першої ст. 163 та частини першої ст. 167 КАС України відповідно, а також ст.ст. 84, 85 ГПК України.
27. Обґрунтовується необхідність законодавчого закріплення по-перше, строків надання, по-друге, відкритого переліку обставин надання відстрочки (розстрочки) виконання рішення суду. У зв’язку з цим запропоновано викласти ст. 373 ЦПК України, ст. 263 КАС України, ст. 121 ГПК України в наступній редакції:
„1. За заявою сторони або державного виконавця суд, який видав виконавчий документ, у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.
Підставами для надання відстрочки, розстрочки виконання, зміни способу і порядку виконання можуть бути конкретні обставини, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у строк або встановленим судом способом, а саме: хвороба боржника або членів його сім’ї; відсутність присудженого майна в натурі; відсутності грошових коштів, достатніх для покриття заборгованості; стихійне лихо тощо.
2. Вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини боржника у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.
Залежно від обставин справи, суд може відстрочити чи розстрочити виконання рішення на строк не більше трьох років.
3. Суд розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення у десятиденний строк у судовому засіданні з викликом державного виконавця та сторін виконавчого провадження. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає судовому розгляду. За результати розгляду питання про надання відстрочки або розстрочки виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в загальному порядку”.
28. Запропоновано доповнити підстави процесуального правонаступництва, у зв’язку з чим зміст ст. 55 КАС України та ст. 25 ГПК України змінити на зміст, аналогічний ст. 37 ЦПК України.
29. На основі аналізу численних наукових позицій, виходячи з того, що судовий контроль є видом державного контролю, який, в свою чергу, є самостійною формою діяльності державної влади, зроблено висновок, що судовий контроль є організаційно-правовою формою діяльності судової влади.
30. Наведено аргументи на користь розмежування правосуддя та судового контролю; виділено специфічні характеристики останнього; сформульовано, що судовий захист – самостійне конституційне право громадянина, а можливість судового оскарження є конституційно встановленим механізмом його реалізації через здійснення судового контролю. Зроблено висновок, що правосуддя і судовий контроль – поняття різного порядку, які, водночас, відносяться до одного родового поняття – судова влада, та є самостійними формами її реалізації.
31. Зроблено висновок про те, що судовий контроль є комплексним правовим явищем, в якому знаходить свій прояв одна із форм реалізації судової влади та яке відображає як основні риси останньої, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів держави.
32. Виявлено відсутність у різних видах судочинства єдиного підходу щодо судового контролю за виконанням судових рішень. Обґрунтовується необхідність здійснення судового контролю за виконанням судових рішень тим судом, який розглядав справу та видав виконавчий документ: скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця (органу державної виконавчої служби), що мають місце при виконанні судового рішення, повинні розглядатися судом, який видав виконавчий документ, в рамках однієї справи, яка дійшла в своєму розвитку до заключної стадії, без порушення провадження у новій справі.
33. Зроблено висновок про те, що судовий контроль за виконанням судових рішень є складовою єдиного процесу захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, який відбувається у рамках однієї справи, незалежно від того, в якій сфері – публічній чи приватній, виникли спірні правовідносини; він виступає гарантією дієвості такого захисту. Ця особливість притаманна виключно судовому контролю за виконанням судових рішень, що вирізняє його серед судового контролю у сфері управління. Це специфічна ознака, яка ставить судовий контроль за виконанням судових рішень на особливе місце і в системі гарантій законності у сфері управління, і в системі гарантій функціонування судової влади.
34. Обґрунтовано необхідність розмежування в адміністративному процесі, із подальшим законодавчим закріпленням в КАС України, судового контролю за виконанням рішень адміністративного суду та провадження у справах з приводу рішень, дій, бездіяльності державної виконавчої служби.
35. Запропоновано внести зміни до ГПК України, КАС України, Закону України „Про виконавче провадження” щодо впровадження норм, аналогічних за своїм змістом та призначенням розділу VII ЦПК України, який регулює порядок судового контролю за виконанням судових рішень.
36. Визначено поняття судового контролю за виконанням судових рішень – це самостійна, законодавчо закріплена, правова форма реалізації судової влади, яка відображає як основні риси останньої, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів державної виконавчої служби, спрямована не лише на забезпечення законності в процесі примусового виконання судових рішень та захист прав і законних інтересів учасників цього процесу, а й на реальне виконання рішення суду, гарантуючи тим самим обов’язковість такого виконання.
37. Розроблена класифікація форм судового контролю за виконанням судових рішень за критерієм ступеню втручання суду в діяльність органів державної виконавчої служби: безпосередній (прямий) контроль за виконанням судових рішень – розгляд скарг на рішення, дії (бездіяльність) державного виконавця, мета якого полягає у захисті прав та інтересів учасників виконавчого провадження при здійсненні примусового виконання судового рішення державним виконавцем; опосередкований (непрямий) контроль за виконанням судових рішень, який здійснюється в порядку позовного провадження при захисті порушених в процесі примусового виконання прав сторін та осіб, які не брали участі у виконавчому провадженні, а також у випадку притягнення до відповідальності за невиконання судового рішення; вторинний контроль (апеляційне чи касаційне оскарження ухвал суду, постановлених з питань, які виникли на стадії судового виконання), об’єктом якого є діяльність суду по здійсненню повноважень, які складають його виключну компетенцію на стадії виконання рішення.
38. Запропоновано викласти частини 1 та 2 ст. 267 КАС України у такій редакції:
„1. Суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право у рішенні зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого воно ухвалене, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
2. За наслідками розгляду звіту або у разі його ненадходження у встановлений строк суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності суб’єкта владних повноважень”.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативні акти
1. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України від 28 червня 1996 р. // ВВР України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13.
3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
4. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920.
5. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. // ВВР УРСР. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.
6. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // Офіційний вісник України. – 2004. – № 16. – Ст. 1088.
7. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // ВВР УРСР. – 1961. – № 2. – Ст.15.
8. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. // ВВР України. – 1992. – № 6. – Ст. 56.
9. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 32. – Ст. 1918.
10. Закон України від 7 лютого 2002 р. „Про судоустрій України” // Офіційний вісник України. – 2002. – № 10. – Ст. 441.
11. Закон України від 24 березня 1998 р. „Про державну виконавчу службу” // Офіційний вісник України. – 1998. – № 15. – Ст. 566.
12. Закон України від 21 квітня 1999 р. „Про виконавче провадження” // Офіційний вісник України. – 1999. – № 19. – Ст. 813.
13. Закон України від 11 травня 2004 „Про третейські суди” // ВВР України. – 2004. – № 35. – Ст. 412.
14. Закон України від 23 червня 2005р. „Про міжнародне приватне право” // ВВР України. – 2005. – № 32. – Ст. 422.
15. Закон України від 18 листопада 2003 „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” // ВВР України. – 2004. – № 11. – Ст. 140.
16. Законом України від 15 березня 2006 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження" // Офіційний вісник України. – 2006. – N 14. – Ст. 961.
17. Закону України від 10 липня 2003 р. „Про внесення змін до законів України „Про державну виконавчу службу” та „Про виконавче провадження” // Офіційний вісник України. – 2003. – N 33. – Ст. 1775.
18. Законом України від 23 червня 2005 р. „Про внесення змін до законів України „Про державну виконавчу службу” та „Про виконавче провадження” // Офіційний вісник України. – 2005. – N 29. – Ст. 1698.
19. Закон України від 19 жовтня 2000 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" // Офіційний вісник України. – 2000. – N 46. – Ст. 1975
20. Концепція судово-правової реформи України від 28 квітня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 30. – Ст. 426.

Судова практика
21. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2005 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 6. – С. 33 – 47.
22. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 14 „Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження” // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 2. – С. 2 – 6.
23. Постанова Пленуму Верховного Суду УРСР від 29 грудня 1976 р. №11 „Про судове рішення” // Збірник постанов пленуму Верховного Суду України в цивільних справах та з загальних питань. – Х.: Одіссей, 2001. – С. 84 – 89.
24. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/333 „Про деякі питання практики застосування статті 121 Господарського процесуального кодексу України” // Збірник роз’яснень Вищого господарського суду України / Відп. ред. Д.М. Притика. – К.: Ін Юре, 2003. – С. 245 - 247.
25. Роз’яснення Президії Вищого господарського суду України від 28 березня 2002 р. № 04-5/365 „Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України” // Збірник роз’яснень Вищого господарського суду України / Відп. ред. Д.М. Притика. – К.: Ін Юре, 2003. – С. 275 - 277.
26. Роз’яснення Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України від 03 вересня 2004 р. „Про можливість зарахування до стажу роботи за спеціальністю юриста для складання кваліфікаційних іспитів перебування на посаді державного виконавця” // Адвокатура. – 2004 р. - № 17. – С. 4.
27. Лист Вищого арбітражного суду України від 14 березня 2000 р. № 01-8/108 „Про відповідальність за невиконання рішень господарського суду” // Вісник Вищого арбітражного суду України. – 2000. – № 2. – С. 24.
28. Постанова Вищого господарського суду України від 12 травня 2004 р. у справі № 9/164 // Архів господарського суду Чернігівської області за 2004 р.
29. Постанова Вищого господарського суду України від 01 липня 2004 р. у справі № 1/4/43 // Архів господарського суду Запорізької області за 2004 р.
30. Постанова Судової палати з господарських справ Верховного Суду України від 5 жовтня 2004 року у справі № 6/408 // Вісник господарського судочинства. – 2005. - № 1. – С. 132 - 134.
31. Постанова Вищого господарського суду України від 09 квітня 2002 р. у справі № 5/1/249-3/1/160 (02-5/9-5/20) // Вісник господарського судочинства. –2002. - № 3. – С. 129 – 131.
32. Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Войтенко проти України” // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 10. – С. 28 – 29.
33. Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Ромашов проти України” // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 11. – С. 31 – 33.
34. Рішення Європейського суду з прав людини у справі „Шмалько проти України” // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 9. – С. 29 – 30.
35. Справа №625/04 // Архів Шевченківського районного суду м. Києва за 2005 р.
36. Ухвала Верховного Суду України від 08 квітня 2004 р. у справі № 6-11844кс02 // Юридична газета. – 2004. - № 18. – С. 15.
37. Ухвала Верховного Суду України від 11 квітня 2002 р. (Витяг) // Рішення Верховного Суду України. – 2003 р. – С. 55 – 56.
38. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного суду України від 11 березня 2004 року (Витяг) // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 9. – С. 17.
39. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 жовтня 2003 р. (Витяг) // Рішення Верховного Суду України. – 2004 р. - № 1. – С. 41 – 42.
40. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2005 р. у справі № 6-16753кс03 // Юридична газета. – 2005. - № 13. – С. 15.

Спеціальна література
41. Авдюков М., Треушников М. Контроль судьи за исполнением судебных решений // Советская юстиция. – 1971. - № 12. – С. 24 – 25.
42. Авдюков М.Г. Исполнение судебных постановлений // Советский гражданский процесс. М.: Изд. Моск. ун-та, 1970. – 440 с.
43. Авдюков М.Г. Исполнение судебных решений. – М.: Госюриздат, 1960. – 119 с.
44. Авдюков М.Г. Судебное решение. М.: Госюриздат, 1959. – 192 с.
45. Аврах Я.С. Исполнение приговора по УПК РСФСР. – Новое уголовное и уголовно-процессуальное законодательство РСФСР. – Казань, 1961. – 240 с.
46. Авторгов А. Приватний судовий виконавець. Естонський досвід // Юридична газета. – 2004. - № 11. – С. 11 – 12.
47. Адміністративне право України: Підручник / Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченкр та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
48. Алексеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1980. – 251с.
49. Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1981. – Т. 1. – 359 с.
50. Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т.2. – 359 с.
51. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
52. Алиэскеров М. Преюдиция в гражданском судопроизводстве // Российская юстиция. – 2005. – № 1-2. – С. 55 – 57.
53. Андрийко О.Ф. Контроль в демократическом государстве. Проблемы и тенденции. – К.: Наукова Думка, 1994. – 115 с.
54. Андрійко О.Ф. Державний контроль: теорія і практика. Наукова доповідь. – К., 1999. – 24 с.
55. Афанасьев В.В. Организационно-правовые проблемы исполнительного производства в Украине: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.11.- Х., 1995. – 200 с.
56. Балакин К.В. Отсрочка исполнения судебного акта в арбитражном процессе и конституционное право на судебную защиту // Юрист. – 2005. - № 5. – С. 56 – 60.
57. Барихин А.Б. Большой юридический энциклопедический словарь. – М.: Книжный мир, 2004. – 720 с.
58. Беляев В.П. Контроль как форма юридической деятельности и гарантия законности // Право и политика. – 2004. - № 2. – С. 9 – 19.
59. Бережний О.І. Преюдиціальність судових рішень у кримінальних справах: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.09 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2003. – 20 с.
60. Бессарабов В.Г., Тройно П.С. Основы развития института судебных приставов и исполнительного производства в России (Дореволюционный период) // Право и политика. – 2004. - № 10. – С. 116 – 124.
61. Бибило В.Н. Конституционные принципы правосудия и их реализация в стадии исполнения приговора. – Минск, 1986. – 158 с.
62. Білоусов Ю. Цивільне виконавче право як самостійна галузь права // Закон і бізнес. – 2001 р. – № 5. – С. 27.
63. Бобылев А.И. Понятие, принципы и функции права // Право и политика. – 2004. - № 4. – С. 4 – 14.
64. Бойков И. Как исполнить судебное решение? // Советская юстиция. – 1991. - № 6. – С. 12 – 13;
65. Боннер А.Т., Квиткин В.Т. Судебный контроль в области государственного управления. – М.: Изд-во МГУ, – 1973. – 112 с.
66. Бринцев В. Конституційний шлях коригування курсу судово-правової реформи // Право України. – 2003. - № 2. – С. 7 – 11.
67. Валеев Д. Правопреемство в исполнительном производстве // Российская юстиция. – 2004. - № 4. – С. 57 – 58.
68. Валеев Д. Х. Обжалование действий (бездействия) судебного пристава – исполнителя // Юридический мир. – 2001. - № 5. – С. 44 – 47.
69. Валеева Р.Х. Органы исполнения судебных решений по советскому гражданскому процессуальному праву: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.03. – Ленинград, 1961. – 18 с.
70. Великий тлумачний словник української мови, 2-е видання / Голов. ред. В.Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ „Перун”, - 2005. – 1728 с.
71. Ветрова Г.Н. Санкции в судебном праве / АН СССР Ин-т государства и права. – М.: Наука, 1991. – 160 с.
72. Викут М.А., Зайцев И.М. Гражданский процесс России. – М.: Юристъ, 2001. – 384 с.
73. Выдайко Е.В. Обжалование действий судебного пристава-исполнителя // Реализация права на судебную защиту: деятельность судов общей юрисдикции, арбитражных и третейских судов в Дальневосточном регионе: Сборник материалов региональной научно-практической конференции. – Хабаровск: РИЦ ХГАЭП, 2000. – С. 19 - 23.
74. Газиянц Л.И. Иски об освобождении имущества от ареста. – М., 1959. – 135 с.;
75. Газиянц Л.И. Судебное рассмотрение дел о снятии ареста с имущества. – М., 1962. – 144 с.;
76. Гаращук В.М. Контроль та нагляд в державному управлінні: Навч. посіб. – Х., 1999. – 53 с.
77. Головка Н., Выпирахин А. Частный судебный пристав: необходимость, реальность, перспективы // Юрист. – 1997. - № 4. – С. 30 – 33.
78. Гончаренко В.Г. Концептуальні питання правової реформи в Україні // Вісник Академії адвокатури України. – 2006. - № 5. – С. 20 – 29.
79. Горшенев В.М. Шахов И.Б. Контроль – как правовая форма деятельности. – М.:. Юрид. лит., 1987. – 176 с.
80. Гражданский процессуальный кодекс Украины: Науч.-практ. коммент. / Под ред. В.И. Тертышникова. – Х.: Консум, 1999. – 415 с.
81. Гражданское судопроизводство: Учебное пособие / Под ред. В.М. Семенова. - Свердловск, 1974. – 323 с.
82. Графский М. Хозяйственный суд может оценить всё! // Юридическая практика. – 2005. – № 26 – С. 18.
83. Гринько Ю.И. Исполнение судебных решений. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1969. – 72 с.
84. Грошевий Ю.М., Марочкін І.Є. Органи судової влади в Україні. – К.: Ін Юре, 1997. – 20 с.
85. Грошевой Ю.М. Правові властивості вироку – акту правосуддя: Навч. посібник. – Х.: УкрЮА, 1994. – 48 с.
86. Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве. – Х.: Вища школа. Изд-во при ХГУ, 1975. – 144 с.
87. Грошевой Ю.М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе. – Х.: Вища школа. Изд-во при Харьк. Ун-те, 1979. – 144 с.
88. Гурвич М.А. Обязательность и законная сила судебного решения // Советское государство и право. – 1970. - № 5. – С. 38 – 42.
89. Гурвич М.А. Решение советского суда в исковом производстве. – М., 1955. – 128 с.
90. Гусаров К.В. Проблеми цивільної процесуальної правосуб’єктності: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2000. – 19 с.
91. Гуценко К.Ф., Ковалев М.А.. Правоохранительные органы. Учебник. 2-е изд., испр. и доп. - М.: Зерцало, ТЕИС, - 1996. – 328 с.
92. Давиденко Г.І. Розгляд справ, що виникають у сфері виконавчого провадження // Вісник Верховного Суду України. – 2001. - № 6. – С. 30 – 43.
93. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.
94. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. Авер’янова В.Б. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.
95. Добровольская Т.Н. Деятельность суда, связанная с исполнением приговоров. – М., 1979. – 94 с.
96. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса (Вопросы теории и практики). – М.: Юрид. лит, 1971. – 199 с.
97. Добровольский А.А. Некоторые вопросы исковой формы защиты права: Автореф. дис… докт. юр. наук: 12.00.03. – М., 1966. – 51 с.
98. Добровольский А.А., Иванова С.А. Судебное решение как акт защиты нарушенного или оспоренного права // Советское государство и право. – 1977. - № 5. – С. 106 – 111.
99. Добронравова О. Виконавець став майже міліціонером // Контракти. –2003 р. - № 33. – С. 12.
100. Долежан В., Василюк С. Реформа державної влади: шляхи і варіанти реалізації // Право України. – 2002. – № 12. – С. 33 – 37.
101. Завадская Л.Н. Реализация судебных решений: Теоретические аспекты. - М.: Наука, 1982. – 141 с.
102. Заворотько П.П. Процессуальные гарантии исполнения судебного решения. – М.: Юрид. лит., 1974. – 360 с.
103. Заворотько П.П., Пастухов В.П. Виконання судових рішень в Українській РСР (історико-правовий нарис). - К., 1973. – 216 с.
104. Задорожна Є.В., Фіолевський Д.П. Проблеми становлення державної виконавчої служби // Адвокат. – 1999. - № 3. – С. 27 – 30.
105. Зажицкий В.И. Правовые принципы в законодательстве Российской Федерации // Государство и право. 1996. - № 11. – С. 93.
106. Зайцев И.М. Реальность судебной защиты // Советская юстиция. – 1991. - № 6. - С. 5 – 7.
107. Заява Ради суддів України „Про концептуальні підходи Ради суддів України до подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні” від 26 травня 2006 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2006. - № 6. – С. 9 – 12.
108. Звіт Ради суддів України про виконання завдань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності суддів. Виступ Голови Ради суддів України В.В. Кривенка // Вісник Верховного Суду України. – 2005. - № 11. – С. 15 – 19.
109. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу. – М.: Юрид. лит., 1966. – 192 с.
110. Зеленцов А.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в зарубежных странах: Учеб. пособие. – М.: Изд-во РУДН, 2002. – 189 с.
111. Исполнительное производство: Учебник / Под ред. Л.Ф. Лесницкой. – М.: Юрид. лит., 1989. – 192 с.
112. Калашников С.В. Система конституционных гарантий обеспечения прав и свобод граждан в условиях формирования в России гражданского общества // Государство и право. – 2002. - № 10. – С. 17 – 25.
113. Каминская В.И. Учение о правовых презумпция в уголовном процессе. – М.: Изд-во Акад. Наук СССР в Мск., 1948. – 132 с.
114. Карпечкін П.Ф. Критерії класифікації функцій судів загальної юрисдикції // Вісник Верховного Суду України. - № 3. – 2005. – С. 40 – 43.
115. Ківалов С. Об’єднати зусилля в ім‘я якісного проведення судової реформи // Право України. – 2003.- № 3. – С. 26 – 30.
116. Кленова Т.В. Принципы уголовного права и принципы кодификации в уголовном праве // Государство и право. – 1997. - № 1. – С. 54 – 59.
117. Клепай З.В. Аспекти виконання судових актів у проекті Господарського процесуального кодексу // Вісник господарського судочинства. – 2003. - № 1. – С. 54 - 56.
118. Клепикова М.А. Проблемы взаимодействия органов принудительного исполнения и судов в исполнительном производстве // Бюллетень законодательства и судебной практики. – 2003. - № 2. – С. 18 – 23.
119. Клинова Е.В. Проявление законной силы судебного решения: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.15 / Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. – М., 2004. – 28 с.
120. Коваль В. Актуальні проблеми функціонування судової системи України // Право України. – 2003. - № - С.
121. Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, - 1998. – 208 с.
122. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.
123. Комаров С.А., Малько А.В. Теория государства и права. М.: Норма, 1999. – 448 с.
124. Коментар до Закону „Про судоустрій України” / За заг. ред. В.Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 464 с.
125. Комберянов С. Новшества исполнительного производства // Юридическая практика. – 2003. - № 42. – С. 4.
126. Кондратьєв О.В. Організаційно-правові проблеми судового контролю: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.10 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2005. – 19 с.
127. Кононов О.В., Кокарев Ю.Г. Судебные приставы: вчера, сегодня, завтра // Государство и право. – 1999. - № 1. – С. 74 – 78.;
128. Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К., 1999. – 376 с.
129. Кравченко В.В. Конституційне право України: Підручник. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.
130. Краткий философский словарь / Сост. Г.Г. Кириленко, Е.В. Шевцов. – М.: Изд-во АСТ, 2002. – 492 с.
131. Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 688 с.
132. Кримінальний процес України: Підручник / М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. – К.: Либідь, 1992. – 431 с.
133. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка – К.: Форум, 2003. – 938 с.
134. Кузьменко С.Г. Особливості судового розгляду та вирішення справ за позовами про звільнення майна з під арешту: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.03. – Х., 2001. – 206 с.;
135. Лазарева В. Судебная власть и уголовное судопроизводство // Государство и право. – 2001. - № 5. – С. 49 – 56.
136. Лилак Д.Д. Судочинство і проблеми суддівської правотворчості // Право України. – 2003. – № 3. – С. 63 – 68.
137. Литвинов Р.В. Рассмотрение судом вопросов, возникающих в процессе исполнения приговора. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1964. – 119 с.
138. Малешин Д.Я. Исполнительное прои