ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В ПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО КОНСЕРВАТИЗМУ

Короткий опис

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису
КОРШУК РОМАН МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 323.1:329.11(470+471)

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В ПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ УКРАЇНСЬКОГО ТА РОСІЙСЬКОГО КОНСЕРВАТИЗМУ

23.00.01 – теорія та історія політичної науки

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник:
Кляшторний Микола Данилович,
кандидат філософських наук, доцент

КИЇВ - 2005

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО–МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

РОЗДІЛ ІІ. РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНСЕРВАТИЗМІ

РОЗДІЛ ІІІ. ХАРАКТЕРНІ РИСИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В
РОСІЙСЬКОМУ ТА УКРАЇНСЬКОМУ КОНСЕРВАТИЗМІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Становлення та розвиток незалежної України зумовило актуалізацію питань ідейно-політичного забезпечення її державотворення. Особливо актуальної ваги набуває дослідження національної ідеї – одного з головних чинників державотворення, становлення ідейно-світоглядних, духовних і моральних цінностей українського народу. Національна ідея є тим елементом державотворення, без втілення якої в життя, наповнення реальним змістом, нація нездатна сконсолідуватися, самоусвідомити себе єдиним цілим, визначити своє місце і роль в процесі історичного розвитку. Історія людства протягом останніх століть є перш за все історією становлення модерних націй та національних держав і, відповідно, тріумфу національних ідей.
Утвердження національної ідеї в сучасних умовах зіткнулося з рядом проблем, вирішення яких передбачає, перш за все, творче використання культурного і політичного надбання минулих поколінь. Особливо актуальним у зв’язку з цим, постає дослідження національної ідеї в спадщині представників основних ідейно-політичних напрямків української політичної думки, зокрема в концепціях українського консерватизму. Як зазначав визначний дослідник української політичної думки І. Лисяк-Рудницький, серед чотирьох основних напрямків вітчизняної політичної думки (мається на увазі народництво, консерватизм, націоналізм, комунізм) саме консерватизм, найслабший і найменш підтримуваний в масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом минулого століття. Завдяки працям визначних теоретиків цього напрямку В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського, український консерватизм, з його ідеями державної незалежності, територіального патріотизму, мирного співіснування націй, вніс вагомий вклад в формування національної ідеї.
Враховуючи те, що Україна тривалий час входила до складу Російської (пізніше радянської) імперії, а на даний момент є сусідом Росії, українська державність, свідомість українського народу і політична думка приречені на певний вплив з боку північного сусіда, що, в свою чергу, робить особливо актуальним, також, визначення головного вектору російського розвитку на близьку і більш віддалену перспективу. Дана обставина вимагає порівняльного аналізу українського та російського консерватизму в контексті формування національної ідеї, виявлення витоків, змісту, спільних та відмінних рис у поглядах консервативних діячів обох народів щодо національної ідеї. Адже російський консерватизм, його представники М. Данилевський, К. Леонтьєв, П. Астаф’єв, В. Соловйов, К. Побєдоносцев, Л Тіхоміров, І. Ільїн, І. Солонєвич, М. Трубецький, П. Сувчинський, П. Савицький, В. Ільїн, Г. Флоренський, Л. Карсавін та інші своїми політичними поглядами та ідеями, зокрема розумінням національної ідеї, справили значний (якщо не найбільший) вплив на історичний та політичний розвиток Росії (особливо в епоху, що передувала революції 1917 року), а також в деякій мірі і на розвиток України.
Найбільшої уваги в дослідженні розвитку національної ідеї в українському та російському консерватизмі заслуговує період другої половини XIX – першої половині XX століття. Даний часовий відрізок є періодом інтенсивного формування модерних націй в обох народів. Звичайно, процес формування української та російської нації проходив в різних умовах. Крім того, саме в цей період український та російській консерватизм як національні модифікації консервативної ідеології досягли своєї зрілої форми. Другу половину ХІХ століття ми можемо визначити як “золотий вік” російського консерватизму, як в інтелектуальному доробку, так і в політичній практиці. Що стосується України, то найбільш розвинений інтелектуальний доробок консервативної ідейно-політичної течії припадає на першу половину ХХ століття. Відповідно національна ідея в творчості консервативних мислителів обох народів в даний період набуває концептуального оформлення.
Саме тому, дослідження національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму, означеного періоду, набуває актуальності. Більше того, це має значимість з точки зору майбутнього формування україно-російських взаємовідносин.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та відповідної науково-дослідної теми філософського факультету 01БФ041-1 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.
Ступінь наукової розробленості проблеми. В історії української політичної думки проблема національної ідеї, її змісту, шляхів втілення та сил, які здатні реалізувати національну ідею, впровадити її в життя, стояла дуже гостро. Важливість даної проблеми, насамперед, пов’язана з історичним розвитком становлення української нації, з процесами національного відродження. Це питання піднімали в своїх працях М. Костомаров, що одним з перших торкнувся питання місії української нації, призначення України в світовому історичному процесі, Т. Шевченко, який своїми поетичними творами та прикладом власного життя став справжнім “будителем” нації, виразником прагнення до самостійного державного існування. Проблема співвідношення національного і соціального була однією з основних в творчості М. Драгоманова. Значний інтерес до проблеми національної ідеї та шляхів її втілення ми бачимо в творчості І. Франка, Ю. Бачинського, Л. Українки, М. Міхновського, М. Грушевського, В. Винниченка М. Чубинського, І. Багряного, М. Хвильового, Д. Донцова, М. Сціборського, Ю. Липи, С. Бандери та інших. Грунтовний аналіз теоретичної спадщини зазначених діячів підводить нас до логічного висновку, що їхня творчість, не зважаючи на значні розбіжності в розумінні української ідеї, просякнута наголосом на важливості національної самоідентифікації української нації, як одного із складників національної ідеї. Погляди даних представників української політичної думки щодо національної ідеї відрізнялись, насамперед, розумінням мети української нації, а також шляхів її досягнення.
В середовищі радянських науковців тема української національної ідеї через ідеологічний тиск була забороненою. Відповідно, дослідження в цій сфері, а також в сферах пов’язаних з нею, проводилися, насамперед, в еміграції. Серед діячів української діаспори, які торкалися питання національної ідеї варто згадати І. Мірчука, М. Шлемкевича, І. Лисяка-Рудницького, Р. Шпорлюка та інших.
Розпад Радянського Союзу і розвиток сучасної української державності підігріли науковий інтерес до реабілітації та переосмислення багатьох явищ та понять суспільно-політичного життя, на які за радянських часів було накладене суворе “табу”. Одним з таких понять, з якого в часи незалежної України були зняті ідеологічні ярлики, є поняття національної ідеї. Відповідно, серед українських науковців зріс інтерес до проблеми національної ідеї, її змісту, історії розвитку. Дослідження даного поняття є вкрай необхідним, зумовленим викликом часу.
Оцінюючи наукові здобутки в цій царині, можемо констатувати, що на даний момент є доволі багато грунтовних досліджень щодо історії розвитку української національної ідеї, постатей української політичної думки, які, в своїх творах, торкалися цього питання, ролі національної ідеї в суспільно-політичному житті, взаємозв’язку та співвідношення національної і державницької ідеї, а також змісту національної ідеї. В Україні відповідну проблематику досліджують Є. Андрос, О. Забужко, Ю. Вільчинський, І. Варзар, Ю. Римаренко, Ф. Канак, С. Трибач, М. Лук, М. Кармазіна, Г. Касьянов, Р. Кісь, О. Кресів, В. Потульницький, В. Солдатенко, В. Крижанівський, Ю. Левенець, О. Шморгун, А. Фартушний, П. Ситник, А. Дербак, В. Кремень, В. Ткаченко, В. Медведчук, І. Пасько, Я. Пасько, Ю. Канигін, З. Ткачук, В. Кириченко, А. Коцур, М. Мандрик, А. Вінницька, В. Берладяну-Берладник, Г. Гончарук, О. Кіхно, Є. Нахлін, Д. Павличко, Л. Лук’яненко, В. Леонтович, М. Томенко, А. Сопільник, А. Черненко, М. Кляшторний, О. Салтовський, В. Лісовий, І. Мойсеїв, С. Гелей, М. Розумний, О. Тимошенко, Б. Яськів, А. Наконечний та інші.
Однак, і на сьогоднішній день, є цілий ряд питань, які потребують дослідження та викликають гострі дискусії. Це, перш за все, питання змісту національної ідеї, її сутності. Недостатньо вивчено творчу спадщина консервативних мислителів, їх поглядів на національну ідею, зокрема П. Куліша, С. Томашівського та В. Кучабського. Потребує аналізу питання співвідношення російської та української ідеї в творчості інтелектуальної еліти обох народів. Дані обставини змушують до грунтовного розгляду зазначених вище проблем.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розкриття сутності поняття національної ідеї в політичних концепціях представників української та російської інтелектуальної еліти консервативного напрямку другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття.
Відповідно до поставленої мети та з урахуванням необхідності забезпечення виходу на новий рівень теоретичного осмислення проблеми у дисертації вирішуються наступні основні задачі:
• простежити еволюцію становлення феномену національної ідеї, виходячи з історичної ретроспективи та досвіду окремих країн Європи та Америки в XVIII – XIX столітті;
• здійснити аналіз поняття “національна ідея”, з’ясувати його зміст та сутність;
• простежити еволюцію змісту національної ідеї в політичній спадщині представників українського консервативного напрямку другої половини XIX – першої половини XX століття;
• виявити особливості розвитку змісту національної ідеї в творчості діячів російського консерватизму другої половини XIX – першої половини XX століття;
• виявити відмінні риси національної ідеї в політичних концепціях представників українського та російського консерватизму.
Об’єктом дисертаційного дослідження є консерватизм як ідейно-політична течія в його національних (українському та російському) варіантах.
Предметом дисертаційного дослідження виступають особливості національної ідеї в концепціях українського та російського консерватизму.
Теоретико-методологічна основа. Джерелами, що уможливлюють дисертаційне дослідження є, в першу чергу, теоретичні напрацювання представників української консервативної політичної думки, зокрема праця “Історія Русів” невідомого автора, твори П. Куліша, В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського, політичні погляди та ідеї представників Головної Руської Ради, а також праці представників російського консерватизму, зокрема М. Данилевського та В. Соловйова, представників “охранітєльной” течії російської консервативної думки К. Леонтьєва, П. Астаф’єва, К. Побєдоносцева, Л. Тіхомірова, послідовника ліберального консерватизму І. Ільїна, традиціоналістського консерватизму І. Солонєвича, а також представників євразійського напрямку в російській консервативній політичній думці першої половини XX століття, а саме М. Трубецького, П. Сувчинського, П. Савицького, В. Ільїна, Г. Флоренського, Л. Карсавіна та інших. Оскільки, виконання завдань дисертаційного дослідження передбачає розгляд еволюції становлення поняття національної ідеї в країнах Європи та Америки кінця XVIII – XIX століття, а також здійснення аналізу самого поняття “національна ідея”, виокремлення його змісту та суті, то, відповідно, теоретичним базисом даної роботи є праці та погляди представників світової філософської та політичної думки, зокрема Й. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегеля, Дж. Мацціні, Я. Колара, Ф. Палацького, Т. Масарика, А. Міцкевича, А. Беверіджа, М. Бубера.
Серед сучасних авторів, погляди та ідеї яких були використані при написанні дисертаційного дослідження варто відзначити І. Берліна, М. Гроха, Дж. Ергаля, Б. Андерсона, Д. Е. Сміта, Е. Гелнера, представників української діаспори І. Лисяка-Рудницького, Р. Шпорлюка, а також вітчизняних науковців О. Забужко, М. Розумного, В. Лісового, Ю. Канигіна, З. Ткачука, В. Солдатенка, В. Крижанівського, Ю. Левенця, А. Фартушного, Є. Нахліна, Є. Андроса, І. Варзара, Ю. Римаренка, А. Коцура, М. Мандрик, М. Кляшторного, О. Салтовського, С. Гелея. Крім того був використаний значний масив праць філософського, політологічного та історичного характеру присвячених розгляду українського та російського консерватизму, а також окремих його представників.
Методи дослідження. Дисертацію виконано на засадах комплексного підходу до застосування методів дослідження. Зокрема, було використано такі основні методи: системний – для розгляду українського та російського консерватизму як цілісних систем; структурно-функціональний – для аналізу національної ідеї як складної структури, що складається з певних елементів із відповідними функціями; порівняльний – для виявлення відмінних рис та характеристик поняття “національна ідея” в інтерпретації українських і російських консерваторів; метод каузального аналізу – для розкриття конкретно-історичних обставин формування національної ідеї в українському та російському консерватизмі.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є однією з перших в Україні робіт, де здійснено системний аналіз витоків, етапів формування, змісту та суті національної ідеї в творчій спадщині представників української та російської політичної думки консервативного напрямку, виокремлено відмінні риси української та російської національної ідеї в консервативній інтерпретації.
Суттєву наукову цінність мають наступні моменти дослідження:
1. Запропоноване авторське бачення поняття “національна ідея”, зміст якої складають процеси самопізнання та самоствердження нації, що формуються на основі усвідомлення себе як єдиного цілого, її самоідентифікації через спільність історичної долі та культури і напрямлені на вольове об’єднання нації заради досягнення спільної мети. Національну ідею як поняття доцільно розглядати в єдності трьох основних складових:
• усвідомлення спільного минулого, походження, спільної історії, спільних етнічних та культурних моментів;
• усвідомлення майбутнього – мети нації, її мрії, місії;
• чинник соціальної дії, зумовлений усвідомленням спільного минулого та майбутнього.
Всі три складові взаємопов’язані та нерозривні.
Національна ідея має “локальну” та “універсальну” площини. “Локальна” площина національної ідеї спрямована на вирішення внутрішніх проблем нації (відродження національної культури, об’єднання нації в єдину державу, здобуття державності тощо). “Універсальна” площина визначає роль та місце нації в розвитку людства або його частини. “Локальна” та “універсальна” площини взаємопов’язані, друга органічно випливає з першої.
2. Дістало подальшого розвитку вивчення зв’язку між змістом національної ідеї та ментальними рисами народу. Доведено, що на формування національної ідеї в найважливішій мірі впливають ментальні особливості народу. Відтак, українська ідея – це насамперед ідея персоналістська. Персоналістський характер української ідеї виявляється в тому, що основною цінністю в ній є особа як виразник громадянського інтересу. Погляди українських консервативних мислителів є близькими до європейської традиції. На відміну від української, в російській консервативній традиції трактування національної ідеї основну роль відіграє колективістський (общинний) елемент. Російська ідея грунтувалася на уявленнях про Росію як органічну єдність, основною характеристикою якої є перевага загального над особистісним. Росія уявлялась як своєрідний замкнутий “мир”, община, побудована на єдності інтересів. На думку російських консервативних діячів, дана риса національної ідеї відрізняє її від європейських націй і є запорукою міцності російської держави.
3. На новому науковому рівні здійснено порівняльний аналіз змісту національної ідеї в українському та російському консерватизмі через призму співвідношення сучасного та минулого. Показано, що в “локальній” площині російська ідея мислиться російськими консерваторами як ідея збереження сучасного на основі минулого. Основне призначення російської ідеї вбачається в консолідації суспільства та збереженні сучасного стану російського суспільно-політичного життя. Особливо яскраво дані риси національної ідеї виступають в творчості російської консервативної політичної думки другої половини ХІХ століття. В збереженні існуючого ладу, в його “охранітєльствє”, в підкресленні особливого шляху Росії, бачили консерватори призначення російської ідеї. Натомість українські консерватори розглядали національну ідею як ідею подолання сучасного на основі минулого. Основне призначення національної ідеї вбачалось в подоланні бездержавного становища української нації. Кінцевим пунктом цього процесу є відродження національної культури та національної держави.
4. Виявлено нові аспекти в розумінні українськими та російськими мислителями релігійних, містичних та есхатологічних складових національної ідеї. Обгрунтовано, що порівняно з поглядами українських консерваторів, в розумінні російськими консерваторами національної ідеї переважали релігійні, містичні та есхатологічні моменти. Російська ідея в творчості консервативних діячів мала яскраво виражений містичний характер. Містичний зміст російської ідеї обумовлює і таку характеристику як есхатологічність. Роздуми про кінцеву долю людства і світу, Царство Боже на землі, боротьбу Христа та антихриста проходять червоною ниткою в творчості російських консервативних діячів. Аналізуючи розвиток людства, вони бачили в ньому риси царства антихриста і, відповідно, покладали на Росію місію в досягненні кінцевого пункту земної історії людства і настання Царства Божого на землі. Містицизм та есхатологізм поєднуються з такою рисою російської ідеї як теократизм. Теократичний характер російської ідеї виражається в єдності самодержавства та православ’я, в освяченні релігією царської влади та підпорядкуванні церкви державі. Російське самодержавство розглядається як таке, що має божественний характер, а російський самодержець – це божественний символ російської нації, своєрідний намісник бога на землі.
5. Поглиблено аналіз етнонаціонального компонента національної ідеї в українському та російському консерватизмі. З’ясовано, що характерною рисою української національної ідеї є моноцентризм. Українські консерватори вбачають сенс національної ідеї у відродженні української нації, її культури, здобутті власної державності. Україна ніколи не була імперією і, відповідно, в українській національній ідеї не ставилось завдання легітимізації поліцентричного, наднаціонального об’єднання. Російська ідея мала поліцентричний, наднаціональний характер. Наднаціональний зміст російської ідеї обумовлювався розвитком російської держави, як держави імперської, яка з’єднала силою зброї велику кількість націй та етносів. Перед консервативною думкою постало питання легітимізації імперської сутності російської держави, окреслення змісту російської ідеї, як ідеї, яка повинна з’єднати воєдино народи, що входять до складу імперії. Від так національна ідея лише тоді зможе виконати своє призначення, коли буде виступати саме як ідея наднаціональна, поліцентрична. Наднаціональний характер російської ідеї зумовлювався моральним обов’язком російської держави щодо неросійських народів імперії.
6. Дістало подальшого обгрунтування відмінність у трактуванні змісту поняття “місія” українським та російським консерватизмом. Доведено, що розуміння поняття “місія” в трактуванні представників російської консервативної думки дозволяє зазначати, швидше, не стільки про місію Росії, скільки про формулу “Росія – всесвітній месія”. Поняття “месія” має на увазі лише одну місію, місію, що передається від одного народу до іншого. Росія виступає богообраним народом, спадкоємницею імперій минулого (насамперед візантійської) і, відповідно, спадкоємницею вищої історичної місії. Українські консерватори трактували місію нації як певну роль в історичному розвитку людства, головною особливістю якої є те, що виконання цієї ролі, водночас, не виключає також і інші ролі, їх виконання різними народами. Місія України є “позитивною”, спрямованою на гармонійний розвиток людства.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що дана робота являє собою певний доробок подальшого філософського, політологічного та історичного дослідження національної ідеї, її витоків, сутності та змісту процесів, пов’язаних з її формуванням і розвитком у різних народів та в політичній спадщині діячів консервативного напрямку в українській та російській політичній думці.
Зміст та результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі у вищій школі, при підготовці спецкурсів та нормативних курсів з історії політичної думки та політології.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційної роботи було оприлюднено на таких науково-теоретичних і науково-практичних заходах:
• науково-практичних конференціях викладачів, докторантів, аспірантів та студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Дні науки – 2002”, “Людина, світ, культура - 2004” та “Дні науки – 2005”;
• науково-теоретичних семінарах аспірантів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2003-2004 роках.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображено автором у 3 статтях у фахових виданнях з політичних наук та 3 тезах наукових конференцій.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 184 сторінки. Список використаних джерел містить 184 найменувань обсягом 14 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Розвиток української нації та держави навряд чи зможе бути ефективним і динамічним без дослідження української національної ідеї. Відповідно, сучасною українською наукою опрацьовано величезну кількість матеріалу, що стосується даного феномену. Однак, ще й досі лишаються актуальними і широко обговорюються українською науковою спільнотою проблеми, пов’язані з національною ідеєю. Для позитивного вирішення даних проблем потрібно, перш за все, врахувати вітчизняний досвід культурної і політичної спадщини минулих поколінь. Річ у тім, що вітчизняний досвід, його здобутки дозволяють нам вирішити багато завдань, які стоять перед молодою українською державою, а також не повторювати помилки минулих поколінь. Окрім того, важливою складовою є врахування історичного досвіду сусідніх народів у даному питанні. Особливий інтерес викликає консерватизм як ідейно-політична течія, його трактування феномену національної ідеї. Дане дисертаційне дослідження є спробою розгляду еволюції поняття національної ідеї в політичних концепція українського та російського консерватизму. Впродовж реалізації дослідницького задуму автор вирішив низку завдань, результати яких мають елементи наукової новизни і зумовлюють висновок дисертаційного дослідження.
Однією з головних проблем, яка викликає гострі дискусії є питання змісту національної ідеї, визначення та окреслення поняття. Вирішенню даної проблеми присвячений перший розділ. Автор виходив з того, що аналіз національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму навряд чи буде можливим без окреслення даного поняття. Найкращий шлях вирішення цього питання – аналіз світового досвіду націостановлення та формування національних ідей. В першому розділі автор, виходячи з досвіду розвитку націотворення та поняття національної ідеї в концепціях діячів різних національних спільнот доводить, що їх об’єднує ототожнення національної ідеї з самоусвідомленням певної етнічної групи одним цілим. Наголос на месіанських мотивах, формуванні самосвідомості, на значенні культури (“життєвого світу”), її неповторності, проходить крізь писання діячів, які, так чи інакше, справили вплив на формування національних ідей в різних країнах. Саме акцент на цих ідеалістичних моментах національної ідеї переважає в її розуміння серед діячів багатьох країн.
Відповідно автор стверджує, що національна ідея відповідає на два питання: “хто ми такі?” (мається на увазі походження нації, її етнічне коріння, її відмінності від інших), та “яке наше призначення?” (мета нації, її мрія). Отже, національна ідея – це ідея самопізнання та самоствердження нації, яка формується на основі усвідомлення нею себе як єдиного цілого, її самоідентифікації через спільність історичної долі та культури і напрямлена на вольове об’єднання нації заради досягнення спільної мети.
На думку автора національну ідею доцільно розглядати як єдність трьох основних складових:
• усвідомлення спільного минулого, походження, спільної історії, спільних етнічних та культурних моментів.
• майбутнє – мета нації, її мрія, місія.
• чинник соціальної дії зумовлений усвідомленням спільного минулого та майбутнього.
Всі три складові взаємопов’язані та нерозривні.
Автор доводить, що більшість національних ідей мають “локальну” та “універсальну” площини. “Локальна” площина національної ідеї напрямлена на вирішення внутрішніх проблем нації (відродження національної культури, об’єднання нації в єдину державу, здобуття державності тощо). “Універсальна” площина визначає роль та місце нації в світовому історичному процесі розвитку людства, або його частини. “Локальна” та “універсальна” площини взаємопов’язані, друга випливає з першої.
В другому розділі роботи проведено аналіз національної ідеї в творчій спадщині представників української консервативної політичної думки першої половини ХІХ – другої половини ХХ століття. Автор стверджує, що національну ідею представники консервативного руху ХІХ століття (невідомий автор “Історії Русів”, П. Куліш, діячі Головної Руської Ради) пов’язували з ідею відродження та захисту національної культури (“життєвого світу”), а в політичній площині з ідеєю автономізму. Однак, ідея автономізму не виключала думки про можливість здобуття Україною незалежності. Велику роль вони відводили пробудженню національної свідомості, самоусвідомленню українцями себе як єдиного цілого. Вирішальну роль в процесі самоусвідомлення повинно було відіграти відродження традицій, мови, національної культури, історичної пам’яті народу. Однією з повідних тез була теза про ключову роль еліти у формуванні та наповненні національної ідеї реальним змістом. Робився наголос на духовній основі національної ідеї, її етичності (П. Куліш).
Якісно новий етап розвитку українського консерватизму пов’язаний з подіями першої половини ХХ століття в українській історії, а саме з розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, та з поразкою українських визвольних змагань 1917 – 1920 років. Основну роль тут зіграли роздуми над причинами поразки української нації в визвольний боротьбі 1917 – 1920 років. Український консерватизм як суспільно-політична течія кристалізувався, його апологетики зуміли створити чіткі та змістовні програми розвитку політичного життя. На цей період припадає інтелектуальний розквіт українського консерватизму як політичної доктрини.
Відбулися значні зміни в розумінні національної ідеї в українському консерватизмі. На думку автора, в даний період національна ідея остаточно стала на державницькі позиції, позиції здобуття незалежності. Діячі консервативного напрямку В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський пов’язували національну ідею з ідеєю здобуття та утвердження української держави, наголошуючи, що однією з засад об’єднання нації повинен стати територіальний патріотизм. Національна ідея повинна об’єднати всіх представників українського народу, не дивлячись на соціальні, релігійні та етнічні відмінності. Утвердження української державності мислителі консервативного спрямування пов’язували з утворенням політичної нації. Державницька ідея, на їх думку, повинна мати першість перед політичними програмами і українські політичні сили, в своїй діяльності, повинні керуватися, перш за все, національною ідеєю. Важливу роль в формуванні та утвердженні національної ідеї має відіграти еліта. Автор вважає, що наголос на ролі еліти в політичному житті був зумовлений аристократичним характером українського консерватизму.
Однак, консервативні мислителі першої половини ХХ століття не обмежувались “локальним” баченням національної ідеї. Місія України, її роль в історії людства полягає в тому, що вона є своєрідним інтегруючим чинником між європейським сходом і заходом. При цьому вони вважали, що місія нації повинна бути “позитивною”, напрямленою саме на розвиток, а не руйнування. Національна ідея в їх розумінні набувала етико-гуманістичного звучання. На думку представників українського консерватизму, Україна здобувши незалежність, буде здатна виконати свою історичну місію.
В третьому розділі розглядається національна ідея в російській консервативній традиції, а, також, на основі попереднього матеріалу, проводиться аналіз відмінних рис української та російської національної ідеї в трактуванні консервативних діячів обох народів.
Наголошується, що на відміну від українського консерватизму, російський консерватизм як ідейно-політична течія в силу історичного розвитку Росії, мав свої особливості. Консерватори XIX – початку XX століття виходили з тези про непорушність самодержавної влади, її необхідність для органічного розвитку суспільно-політичного життя Росії. Консерватизм у Росії був органічно пов’язаний з православною церквою, спирався на релігійні догмати у розробці своїх теоретичних побудов. Переважна більшість російських консерваторів, зокрема представники “охранітєльного” напрямку, будували свої погляди навколо уварівської тріади “Православ’я, самодержавство, народність”.
Відповідно, зміст “локальної” площини російської ідеї консерватори бачили в збереженні та непорушності тих основ суспільно-політичного життя, що сформувалися в процесі історичного розвитку. Вони вважали, що самодержавство та православ’я є відображенням російського духу, російського національного характеру.
Російська ідея, на думку консерваторів, повинна спиратися, перш за все, на етичний, духовний принцип. Це допоможе їй стати над класовими та національними інтересами.
Однак, російський консерватизм не обмежувався “локальним” розумінням національної ідеї. Слід відмітити, що російські консерватори приділяли більше уваги “універсальній” площині, ніж українські. Це було зумовлено історичними обставинами розвитку російської нації, а саме наявністю власної держави. В “універсальній” площині представники російської консервативної політичної думки ототожнювали національну ідею з особливою місією Росії у світовій історії, яка полягала в тому, що російський народ, російська держава є носієм певних універсальних духовних цінностей, завдяки яким Росія зможе не лише зберегти свій унікальний характер, але й стати своєрідним каталізатором відродження людства. Російська національна ідея є втіленням божого задуму, відповідно, вона набуває містичного та есхатологічного характеру. Особливість шляху Росії вони пов’язували з специфічними історичним, культурними та релігійними обставинами. Російська національна ідея, на думку автора, в консервативній традиції виступала в трьох іпостасях:
• як ідея державницька (“локальна” площина).
• як ідея національно-цивілізаційна.
• як ідея вселюдськості, що є виразом божого провидіння.
Дві останні іпостасі являють собою “універсальну” площину російської ідеї.
Падіння монархії в 1917 році та утвердження більшовицької диктатури привело до значної трансформації консервативного світогляду. Зникнення самодержавства позбавило консерватизм охоронної функції. Монархічна ідея збереження самодержавства трансформувалась в ідею її реставрації.
Російські консерватори оцінювали революцію як національну трагедію. Відповідно, основним завданням національної ідеї, на їх думку, було духовне оновлення Росії, приведення її суспільно-політичного устрою у відповідність з російським національним началом. Не дивлячись на певні розбіжності, представники ліберального та традиціоналістського напрямків російської консервативної думки бачили національне начало у відновленні монархії та поверненні православній церкві її ролі в суспільстві.
Представники євразійства як специфічного напрямку російської консервативної думки першої половини ХХ століття, вважали, що основним змістом російської ідеї є виявлення закладених в особливий культурний тип “Росія-Євразія” внутрішніх потенцій. Саме культурне єднання, яке органічно випливає з географічної та історичної єдності дозволить сформувати російську ідею.
На думку російських консерваторів російська ідея є наднаціональною. Відповідно, вона завжди передбачає наявність “універсальної” площини як загальнолюдської ідеї, що втілює світові духовні цінності.
На основі даного матеріалу автор здійснив порівняльний аналіз національної ідеї в політичних концепція українського та російського консерватизму. Вирішення цього питання є одним з основних завдань даної роботи. Відповідно, автор зосереджує увагу на проблемах самоідентифікації, місії нації в трактуванні українських та російських консерваторів, а, також, на особливостях української національної ідеї, які відрізняють її від російської.
Аналіз розуміння національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму підводить нас до висновку, що відмінності в її трактуванні пов’язані, насамперед, з історичними особливостями розвитку двох народів, культурною та ментальною специфікою, а, також, з певними національними особливостями розвитку консервативної ідеології в Україні та Росії. Українська ідея – це, насамперед, ідея персоналістська. На відміну від української в російській ідеї основну роль відіграють колективістські моменти. У “локальній” площині російська ідея в консервативній інтерпретації виступала як ідея збереження сучасного на основі минулого. Українські консерватори розглядали національну ідею як ідею подолання сучасного на основі минулого.
В розумінні російськими консерваторами національної ідеї переважали релігійні, містичні та есхатологічні моменти. Відповідно, російська ідея набувала теократичного характеру. В українському консерватизмі переважали етико-раціоналістичні елементи.
Характерною рисою української національної ідеї є моноцентризм. Російська ідея мала поліцентричний, наднаціональний характер.
У порівнянні з українським, російський консерватизм вирізняється крайнім месіанізмом. Якщо українські консерватори пов’язували національну ідею, перш за все, з здобуттям та побудовою незалежної держави та творенням політичної нації, то російські наголошували на унікальності російського народу, його “душі” і, відповідно, більший наголос робили на місії Росії. Хоча в українському консерватизмі теж присутні месіаністичні моменти.
Українська національна ідея відрізняється від російської самим змістом трактування поняття “місія”. Українські консерватори трактували місію як певну роль в історичному розвитку людства, головною особливістю якої є те, що виконання цієї ролі, водночас, не виключає також і інші ролі, їх виконання різними народами. Аналіз розуміння поняття “місія” в трактуванні представників російської консервативної думки дозволяє нам вести мову швидше не стільки про місію Росії, а про формулу “Росія – всесвітній месія”. Поняття “месія” має на увазі лише одну місію, місію що передається від одного народу до іншого. Росія виступає богообраним народом, спадкоємницею імперій минулого (насамперед візантійської) і ,відповідно, спадкоємницею вищої історичної місії. Варто зазначити, що консервативні діячі України та Росії виходячи з подібних передумов (місія, релігійність, традиції, монархія) в трактуванні національної ідеї, приходили до цілком різних висновків.
Питання трактування національної ідеї в творчій спадщині представників українського консерватизму логічно приводить до потреби окреслення української національної ідеї на сучасному етапі розвитку української нації та держави. Дослідження проблеми національної ідеї навряд чи буде повним без даного окреслення, виявлення тих характерних рис національної ідеї та шляхів її втілення, на які вказували представники українського консерватизму. Можемо з певністю стверджувати, що українська національна ідея в її “локальній” площині спрацювала. Українські консерватори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський ототожнювали національну ідею з здобуттям та утвердженням української національної держави. На даний момент українці мають власну державність, що дозволяє нам вести мову про втілення консервативного бачення національної ідеї в її “локальній” площині. Звичайно, ототожнення національної ідеї з здобуттям Україною незалежності характерне, також, для представників інших українських ідейно-політичних течій (особливо яскраво дане ототожнення має місце в націоналістичній традиції). Однак, консервативні діячі першої половини ХХ століття були одними з перших (зокрема В. Липинський), хто твердо став на самостійницькі позиції. В цьому питанні вони залишились непохитними, вважаючи, що українська нація може реалізувати себе лише у власній державі.
Українська держава на даний момент перебуває в стадії становлення. Відповідно, перед молодою державою стоїть цілий ряд питань, позитивне вирішення яких сприяло б національній консолідації. Питання, актуальність яких на сьогодні не викликає сумніву, були поставлені українськими консерваторами ще в першій половині XX століття. Консерватори наголошували, що без побудови української політичної нації, консолідації всіх представників української землі на базі територіального патріотизму, не дивлячись на національні, релігійні та соціальні відмінності, українська національна держава навряд чи буде міцною та довговічною. Цей аспект національної ідеї в її “локальній” площині ще потребує реалізації. Однак, слід зазначити, що процес побудови політичної нації, як доводить світовий досвід, є доволі тривалим. Важливим аспектом реалізації національної ідеї в її “локальній” площині є відродження української культури, на що також вказували представники української консервативної думки.
Однак, українська національна ідея (як і більшість національних ідей інших народів) не обмежується лише “локальною” площиною. Її реалізація передбачає визначення “універсальної” площини, місії української нації, визначення її місця та ролі в світовому історичному процесі. Реалізація мети в “локальній” площині (національна держава), передбачає окреслення площини “універсальної”. Відповідно, національна ідея з “локальної” площини повинна перейти в “універсальну” площину.
Який же зміст української ідеї в універсальній площині, зміст місії України? В. Липинський вбачав історичну місію України в синтезі європейських та еліністично-візантійських культурних елементів. До такого висновку його підштовхував історичний та культурний розвиток України, її географічне положення. Реалізація цього надзвичайно складного завдання є змістом української місії, місії країни, що знаходиться на сході Європи і синтезує західноєвропейські та східноєвропейські культурні елементи, вказуючи шлях загальноєвропейського об’єднання. Здійснення даної місії, на думку мислителя, здатне забезпечити розвиток не тільки української нації, але й її сусідів.
Подібно до В. Липинського, С. Томашівський бачив шлях України як шлях органічної синтези між європейським сходом та заходом. Україна в світовому історичному процесі розвитку людства є своєрідним інтегруючим чинником у європейській історії. На його думку, Україна здобувши незалежність, буде здатна виконати свою історичну місію. Втілити цю місію в життя може лише великий народ.
В. Кучабський вважав, що національна ідея, місія нації повинна бути “позитивною”, націленою на розвиток людства, а не на його руйнування. Місія нації повинна грунтуватися на загальнолюдських цінностях, праві народів на самовизначення та відмові від військової експансії. Відповідно, українська держава, побудована на даних принципах, лише своїм існуванням є стабілізуючим чинником в Європі. Втілення української місії приведе до нормалізації загальноєвропейських відносин та встановлення досконалішого порядку на світі.
Підсумовуючи думки українських консерваторів щодо питання місії України, її призначення, та виходячи з сучасних світових реалій ми можемо стверджувати, що зміст “універсальної” площини української національної ідеї, місії української нації лежить в загальноєвропейській площині. На даний момент європейські народи, не дивлячись на певні відмінності, все більш усвідомлюють себе єдиною духовною спільнотою, зміст якої виражається в загальноєвропейській ідеї, ідеї об’єднаної Європи як спільного дому для європейських націй. Європа стала на шлях органічного синтезу національних культур, синтезу, що скріплює, а не нівелює. Сучасні світові тенденції глобалізації доводять, що Європа є єдиним полем, в якому Україна буде здатна виконати свою історичну місію. Україна є європейською нацією і, відповідно, вона має прийняти активну участь в побудові нової Європи. Більш того, вона, в силу історичних обставин, є синтезуючим чинником у розвитку європейської культурної спільноти, чинником, що поєднує Західну та Східну Європу. Поняття “єдина Європа” без України, її участі в процесі побудови спільного європейського дому позбавлене змісту.
Вільна, самостійна та сильна Україна, що займає належне їй місце в загальноєвропейському домі та відіграє в ньому активну роль – ось зміст української місії. Саме так, ще в першій половині ХХ століття, означили українську місію представники консервативної політичної думки.
Основну роль в формуванні національної ідеї відіграє духовна, наукова еліта. Однак, окреслення змісту національної ідеї не передбачає автоматичного її втілення в життя. Розуміння національної ідеї передбачає наявність волі до її реалізації, здатність взяти на себе відповідальність за долю нації. Реалізувати національну ідею, втілити її в життя має, насамперед, еліта політична, професійні політики. Українським політикам слід пам’ятати, що саме на них, в першу чергу, лежить відповідальність за практичні кроки щодо реалізації національної ідеї. Практичні кроки передбачають розробку програм політичного розвитку, що дозволять українській нації реалізувати всій потенціал, зайняти достойне місце в світовій спільноті. Нація, що не змогла реалізувати власний потенціал приречена на зникнення. Видатний представник української консервативної політичної думки С. Томашівський наголошував, що існує вічний закон відповідальності еліти за власні дії перед сучасними та майбутніми поколіннями. Цей закон повинен стати аксіомою в діяльності сучасних українських політиків в ім’я майбутнього української нації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авдеева Л. Р. Русские мыслители: А. А. Григорьев, Н. Я. Данилевский, Н. Н. Стахов. – М.: изд МГУ, 1992. – 198 с.
2. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження та поширення націоналізму: Пер з англ. – К.: Критика, 2001. – 270 с.
3. Андрос Є. І. Буття української людини у світі: антропокультурні параметри осмислення // Освіта і управління. – 2002. – №2. – С. 25–38.
4. Андрос Є. І. Онтологія українського світосприйняття: проблема соціокультурних пріоритетів // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К.: Фенікс, 1996. – С. 115 – 133.
5. Андрос Є. І. Український шлях; альтернативи розвитку // Філософські обрії. – 2002. – Вип. 7. – С. 104–116.
6. Астафьев П. Е. Вера и знание в единстве мировоззрения // Философия нации и единство мировоззрения. – М.: Москва, 2000. – С. 352–528.
7. Астафьев П. Е. Из итогов века // Философия нации и единство мировоззрения. – М.: Москва, 2000. – С. 113–178.
8. Астафьев П. Е. К спору с г-ном Вл. Соловьевым // Философия нации и единство мировоззрения. – М.: Москва, 2000. – С. 65–83.
9. Астафьев П. Е. Национальность и общечеловеческие задачи // Философия нации и единство мировоззрения. – М.: Москва, 2000. – С. 25–58.
10. Астафьев П. Е. Объяснение с г- ном Леонтьевым // Философия нации и единство мировоззрения. – М.: Москва, 2000. – С. 58–65.
11. Астафьев П. Е. Смысл истории и идеалы прогресса // Философия нации и единство мировоззрения. – М.: Москва, 2000. – С. 89–113.
12. Багряний І. Національна ідея та націоналізм // Сучасність. – 1992. – №4. – С. 81–83.
13. Балуев Б. П. Споры о судьбах России. Н. Я. Данилевский и его книга Россия и Европа. – М.: Эдиториал, 1999. – 280 с.
14. Белов Г. А. Политология: Учебное пособие. – М.: ЧеРо, 1996. – 304 с.
15. Берлін. І. Націоналізм // Зустрічі. – 1991. – №2. – С. 60–72.
16. Богокин В. В Неписаные правила истории русских. Национальные ценности: в чем они? К вопросу о национальной идее. – М.: Русская правда, 2001. – 319 с.
17. Босий В. В’ячеслав Липинський – ідеолог української трудової монархії. – Торонто: Canadian mosois pabl, 1951. – 159 с.
18. Бубер М. Народ и его земля // Избранные произведения. – Без М. Из.: Библиотека – Алия, 1979. – С. 259–345.
19. В’ячеслав Липинський – ідеолог українського державотворення: Зб. наук. пр. / Ред.: Ярош Б. – Луцьк: Волин. обл. друк, 2001. – 188 с.
20. Варзар І. М. Із контекстів минулих літ: Вибране в концептуальних і мемуарних вимірах. Кн. 1: Держава і народ – етнос у політологічному дискурсі – К.: ФАДА, ЛТД, 2003. – 592 с.
21. Варзар І., Туренко В. Борці за “щастя нації” чи політична еліта? // Нова політика. – 2001. – №6. – С. 41 – 45.
22. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю. Луцький. – Нью-Йорк – Торонто: Українська вільна академія наук у США, 1984. – 326 с.
23. Вільчинський Ю. В’ячеслав Липинський – до української нації через українську державу // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К. – Філадельфія: Студії, 1994. – Т 1. – С. 91–96.
24. Гаврюшин Н. К. Забытый русский мыслитель: К 150-летию со дня рождения П. Е. Астафьева // Вопросы философии. – 1996. – №12. – С. 75–83
25. Галушко К. Ю. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських “правих”. – К.: Темпора, 2002. – 288 с.
26. Гегель Г. В. Ф. Сочинения: В 14 т. / Политиздат. – М.,1935. – Т.VIII: Философия истории. – 470 с.
27. Гелей С. Д. Василь Кучабський – від національної ідеї до державності (Українська консервативна політична думка першої половини XX ст. та її вклад в історичну науку): Автореф. дис. ... д-ра істор. наук: 07.00.06 / Інститут української археології та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. – К., 1999. – 37 с.
28. Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України ХІХ століття. – Львів: Інститут українознавства НАН України, 1996. – 122 с.
29. Гелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм. – К.: Таксон, 2003. – 300 с.
30. Голобуцький О., Кулик В. Консерватизм – ідеологія порядку, стабільності і добробуту. – К.: УПР, 1995. – 43 с.
31. Грабоський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К.: Генеза, 1995. – 607 с.
32. Грицак Я. Іван Франко та В’ячеслав Липинський // В’ячеслав Липинський. Історико – політологічна спадщина і сучасна Україна. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К. – Філадельфія: Студії, 1994. Т.1 – С. 91 – 96.
33. Грицак Я. Нарис з історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття: Навч. посіб. – К.: Генеза, 1996 – 360 с.
34. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної теорії. – К.: Либідь, 1993 – 287 с.
35. Гусев В. А. Проблемы государственного устройства в трудах И. А. Ильина // Социс. – 1992. – №2. – С. 72–80.
36. Данилевский Н. Я. Россия и Европа: Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к Германо-Романскому. – М.: ЭКСМО “Алгоритм”, 2003. – 642 с.
37. Державотворча та національна ідея: Український бібліографічний покажчик / А. Г. Вінницька (уклад). – Миколаїв: ВАРТ, 2001. – 24 с.
38. Долгов К. М. Восхождение на Афон. Жизнь и миросозерцание Константина Леонтьева. – М.: Раритет, 1997. – 400 с.
39. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958. – 295 с.
40. Дугин А. Г. Материк Евразия . – М.: Арктогея, 1996. – 200 с.
41. Дугин А. Г. Проэкт “Евразия”. – М.: ЭКСМО, 2004. – 511 с.
42. Забаревський М. В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. – Аугсбург: 1946. – 51 с.
43. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К.: Наукова думка, 1993. – 111с.
44. Ильин И. А. Из книги “Путь духовного обновления” // Новый мир. – 1991 –№10. – С. 200 – 204.
45. Ильин И. А. Путь к очевидности. – М.: Республика, 1993 – 431 с.
46. Ильин И. А. Наши задачи. История, судьба и будущее России. – М.: Рарогь, 1996. – 160 с.
47. Ильин И. А. О монархии и республике. – Нью - Йорк: Содружество, 1979. – 329 с.
48. Ильин И. А. Основы государственного устройства. Проэкт Основного Закона России. – М.: Рарогь, 1996. – 160 с.
49. Иосифова И. Цымбаев И. Русская идея как элемент национального сознания // Весник Московского университета. Серия 8. История. – 1993. – №2. – С. 3–15.
50. Історія Русів / (пер. І. Драча). – К.: Веселка, 2001. – 365 с.
51. Канигін Ю. М., Ткачук З. Ю. Українська мрія. – К.: Лексикон, 1996. – 152 с.
52. Кармазіна М. С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ століття). – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 1998. – 350 с.
53. Карсавин Л. П. Философия истории. – С-Пб.: АО “Комплекс”, 1993. – 350 с.
54. Карсавин Л. П. Сочинения. – М.: Раритет, 1993. – 493 с.
55. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.
56. Кирило – Мефодіївське товариство: У 3- х т. – К.: Наукова думка, 1990. Т 1. – 544 с.
57. Кирило – Мефодіївське товариство: У 3- х т. К.: Наукова думка, 1990. Т 2. – 694 с.
58. Кириченко В. Українська національна ідея та розбудова української державності // Розбудова держави. – 1993. – №9. – С. 36–42.
59. Кіхно О. Українська ідея і українська ідеологія // Розбудова держави. – 1993. – №2. – С. 45 – 49.
60. Кляшторний М. Д. Салтовський О. І. Основні тенденції розвитку державності України в контексті національної ідеї // Політологічний вісник – 1994. – Вип. 3. – С. 43 – 53.
61. Колар Я. О литературной взаимности между словянскими племенами и наречиями // Антология чешской и словацкой философии. – М.: Мысль, 1982. – С. 233 – 241.
62. Кондратик Л. Й. Релігієзнавча концепція В’ячеслава Липинського. – Луцьк: Надстир’я, 2002. – 260 с.
63. Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития (материалы “круглого стола”) // Полис. – 1995. – №4 – С. 33 – 46.
64. Консерватизм: Антологія / упоряд. Проценко О., Лісовий В. – К.: Смолоскип, 1998. – 589 с.
65. Корольков А. А. Пророчества Константина Леонтьева. – С-Пб.: СПБГУ, 1991. – 199 с.
66. Коршук Р. М. Національна ідея. Зміст поняття // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170–річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції “Людина – світ – культура” (20 – 21 квітня 2004 р. Київ ). – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 748 – 750.
67. Косик В. И. Константин Леонтьев: размышления на славянскую тему. – М.: Зеркало, 1997. – 240 с.
68. Костиков В. Изгнание из рая // Огоньок. – 1990. – №24. – С. 14 – 16.
69. Коцур А. П., Мандрик М. В. Національна ідея в інтелектуальній спадщині української та російської еліти кінця ХVIII – ХХ століття. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – 203 с.
70. Кравченко В. В. Поема вольного народу. “Історія Русів” та її місце в українській історіографії. – Харків: Основа, 1996. – 117 с.
71. Кремень В. Г. Табачник В. Д., Ткаченко В. М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К.: АRC – UKRAINE, 1996. – 793 с.
72. Крип’якевич І. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.
73. Куліш П Національний ідеал // Твори в двох томах. – Т 1. – К.: Наукова думка, 1998. – С. 416 – 418.
74. Куліш П Останньому кобзареві козацькому // Твори в двох томах. – Т1. – К.: Наукова думка, 1998. – С. 420 – 422.
75. Куліш П. Записки о Южной Руси. – К.: Дніпро, 1994. – 719 с.
76. Куліш П. О Зазивний лист до української інтелігенції. // Твори в двох томах. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1998. – С. 400 – 412.
77. Куліш П. Слов’янська ода. Твори в двох томах. – Т 1. – К.: Наукова думка, 1998. – С. 502 – 503.
78. Куліш П. Щоденник. – К.: Інститут української археології НАН України, 1993. – 87 с.
79. Кульчицький В. С., Настюк М. І, Тищик Б. Й. З історії української державності. – Львів: Світ, 1992. – 86 с.
80. Кухта Б. З історії української політичної думки. Текст лекцій: Навчальний посібник. – К.: Генеза, 1994. – 368 с.
81. Кучабський В. Большевизм і сучасне завдання українського Заходу: Національно-політичні замітки. – Львів: 1925. – 236 с.
82. Кучабський В. Значіння ідей Вячеслава Липинського. – Львів: Дружина, 1935. – 31 с.
83. Кучабський В. Україна і Польща. Одверта відповідь польському консерватистові. – Львів: Мета, 1932. – 236 с.
84. Леонтьев К. Н. Избранное. – М.: Рарог, 1993. – 400 с.
85. Леонтьев К. Н. Восток, Россия и славянство. Философская и политическая публицистика. Духовная проза (1872 – 1891). / Г. Б. Кремнев (об. ред.). – М.: Республика, 1996. – 799 с.
86. Леонтьев К. Н. Как надо понимать сближение с народом. – М.: Мир книги, 1991. – 16 с.
87. Леонтьев К. Н. Записки отшельника. – М.: Русская книга, 1992. – 538 с.
88. Леонтьев К. Н. Отец Климент Зедергольм Иеромонах Оптинской пустыни. – Париж: УМСА – ПРЕС, 1978. – 123 с.
89. Леонтьев К. Н. Позняя осень России. / Д. М. Володихин (сост.). – М.: Аграф, 2000. – 336 с.
90. Липинський. В. К. Націоналізм, патріотизм, шовінізм // Сучасність. – 1992. – №6. – С. 76 – 78.
91. Липинський. В. К. Релігія і церква в історії України. – Нью–Йорк: Булава, 1956. – 111с.
92. Липинський. В. К. Хам і Яфет // Сучасність. – 1992. – №6. – С. 63–76.
93. Липинський. В. К. Листи до братів – хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму / Я Пеленський (ред.). – К. – Філадельфія: НАН України, Інститут Східноєвропейських досліджень, 1995. – 471 с.
94. Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський // Історичні есе. В 2 т. Том 2. / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994. – С. 125 – 143.
95. Лисяк-Рудницький І. Консерватизм // Історичні есе. В 2 т. Том 2. / Пер. з англ. – К: Основи, 1994. – С. 119 – 125.
96. Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки // Історичні есе. В 2 т. Том 2. / Пер. з англ. – К.: Основи, 1994. – С. 59 – 89.
97. Лісовий В. Що таке українська національна ідея ? // Націоналізм. Антологія /упоряд О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 593 – 626
98. Лісовий В. Культура – ідеологія – політика. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 1997. – 352 с.
99. Мала енциклопедія етнодержавознавства. / Ю. І. Римаренко (ред.). – К.: Генеза, 1996. – 942 с.
100. Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто: Гомін України, 1962. – 528 с.
101. Масарик Т. Ідеали гуманності. – Львів: Літ. наук. бібл., 1902. – 96 с.
102. Масленко В. Історичні концепції М.С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки в 1920 роках. – К. – Черкаси: Брама, 2000. – 284 с.
103. Маслин М. “Русская идея” и проблема возрождения российской государственности // Весник Московского университета. Серия – 12. Социально-политические исследования. – 1993. – №5. – С. 25 – 29.
104. Мацціні Дж. Обов’язки перед країною // Націоналізм. Антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 56 – 62
105. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К.: Україна, 1997 – 170 с.
106. Межуєв В. М. О национальной идее // Вопросы философии. – 1997. – №12. – С. 3 – 14.
107. Мигранян А. М. Переосмыслевая консерватизм // Вопросы философии. – 1990. – №11. – С. 114 – 200.
108. Мицкевич А. Собрание сочинений. В 5 т. – М., 1954. – Т.5: Из художественной литературы. – 858 с.
109. Мойсеїв І. Національна ідея: ідеалізм і проблематика // Сучасність. – 1995. – № 9. – С. 109 – 115.
110. Наконечний А. Р. Ідея національної свободи у творчості В. Липинського // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції “Людина – світ – культура” (20 – 21 квітня 2004 р. Київ ). – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 694 – 696.
111. Наконечний А. Р. Національна ідея як інтегративний чинник у суспільно-духовному житті України (друга половина ХІХ – перша половина ХХ століття). Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.05 / Львівський національний університет імені Івана Франка. — Л., 2001. – 23 с.
112. Нахлін Є. К. Нація – література – державність: погляд П. Куліша // Пантелеймон Куліш і українське національне відродження. Доповіді та повідомлення наукової конференції присвяченої 175-м роковинам від дня народження письменника. – Х.: Харк. Держ. Ун., 1995. – 96 с.
113. Немчинов І. Г. “Русська ідея” як парадигма російської історіософії. Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.03 / Київський педагогічний національний університет ім. М. П. Драгоманова — К., 1998. – 15 с.
114. Основы Евразийства. Антология. / Н. Агамян (сост.). – М.: Арктогея Центр, 2002. – 796 с.
115. Павличко Д. М. Українська національна ідея / Інавгураційна лекція почесного професора Н. У. “Києво – Могилянська академія” 1 вересня 2002 року. – К.: К.М. Академія, 2002. – 36 с.
116. Пасько І. Г Пасько Я. Г. Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. – Донецьк: НАН України, 1999. – 184 с.
117. Пеленський Я. Спадщина В’ячеслава Липинського і сучасна Україна // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К. – Філадельфія: 1994. Т 1. – С. 15 – 29.
118. Победоносцев К. П. Сочинения. – С-Пб.: Наука, 1996. – 508 с.
119. Победоносцев К. П. Великая ложь нашего времени. – М.: Русская книга, 1993. – 640 с.
120. Політологічний енциклопедичний словник. – 2-видання доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.
121. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
122. Політологія: Історія та методологія. / За ред. М. Ф Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2000. – 632 с.
123. Попович М. В’ячеслав Липинський і український консерватизм // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Матеріали міжнародної наукової конференції. – К. – Філадельфія: 1994. Т 1. – С. 42 – 52.
124. Радько П. Г Національні традиції державотворення в українській історіографі