ОСУДНІСТЬ ТА НЕОСУДНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

Короткий опис

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

Бурдін Володимир Миколайович

УДК 343.222 (477)

ОСУДНІСТЬ ТА НЕОСУДНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант:
доктор юридичних наук, доцент
Бойко Андрій Михайлович

Львів – 2011
ЗМІСТ
ВСТУП 7
РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ, ФІЛОСОФСЬКІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМ ОСУДНОСТІ ТА НЕОСУДНОСТІ 22
1.1. Загальнофілософські засади дослідження проблем
осудності та неосудності. 22
1.2. Формально-логічні та термінологічні засади дослідження проблем
осудності та неосудності. 30
1.3. Розвиток положень про осудність та неосудність в історії вітчизняного кримінального законодавства. 51
1.4. Зарубіжний досвід вирішення проблем осудності та неосудності. 66
Висновки до Розділу 1 78
РОЗДІЛ 2
ОСУДНІСТЬ: ПОНЯТТЯ, КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ З ІНШИМИ ПОНЯТТЯМИ 83
2.1. Значення багаторівневості усвідомлення для формулювання
інтелектуальної ознаки поняття осудності. 83
2.2. Значення ознак об’єктивної сторони складу злочину для визначення інтелектуальної ознаки поняття осудності. 96
2.3. Значення факту вчинення злочину для визначення ознак
поняття осудності. 107
2.4. Значення стану психічного здоров’я особи для
визначення ознак поняття осудності. 110
2.5. Значення емоційних станів для визначення ознак поняття осудності. 114
2.6. Вольова ознака поняття осудності. 116
2.7. Часові межі існування осудності. 127
2.8. Співвідношення понять осудність і кримінальна деліктоздатність. 137
2.9. Співвідношення понять осудність і вік, з якого може
наставати кримінальна відповідальність. 143
2.10. Співвідношення понять осудність – вина, неосудність – казус. 156
Висновки до Розділу 2 175
РОЗДІЛ 3
ОБМЕЖЕНА ОСУДНІСТЬ: ПОНЯТТЯ, КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ
ЗНАЧЕННЯ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ З ІНШИМИ ПОНЯТТЯМИ 181
3.1. Поняття обмеженої осудності: термінологічні аспекти та функціональне призначення. 181
3.2. Обмежена осудність у механізмі індивідуалізації кримінальної відповідальності. 201
3.3. Підстави застосування до обмежено осудних примусових
заходів медичного характеру. 214
Висновки до Розділу 3 223
РОЗДІЛ 4
НЕОСУДНІСТЬ: ПОНЯТТЯ, КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ, ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ
З ІНШИМИ ПОНЯТТЯМИ 225
4.1. Поняття неосудності, загальнофілософські та формально-логічні
передумови диференціації її причин. 225
4.2. Психічні та соматичні розлади. 233
4.3. Вікова недорозвиненість. 254
4.4. Психофізіологічне одряхління як можлива причина неосудності. 266
4.5. Невідповідність психофізіологічних можливостей особи
вимогам кримінально-значимої ситуації. 271
4.6. Непереборна сила. 290
4.7. Непереборний фізичний вплив. 305
4.8. Рефлекси. 326
4.9. Співвідношення неосудності з патологічними станами
особи після вчинення нею злочину. 338
4.10. Компетенція експертів під час вирішення питання
про осудність чи неосудність особи. 350
4.11. Псевдонеосудність – злочин sui generis. 356
Висновки до Розділу 4 382
ВИСНОВКИ 388
ДОДАТКИ 404
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 415

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

КВК України – Кримінально-виконавчий кодекс України
КК Австралії – Кримінальний кодекс Австралійського Союзу
КК Австрії – Кримінальний кодекс Австрійської Республіки
КК Алжиру – Кримінальний кодекс Алжирської Народної Демократичної Республіки
КК Аргентини – Кримінальний кодекс Аргентинської Республіки
КК Бельгії – Кримінальний кодекс Королівства Бельгія
КК Грузії – Кримінальний кодекс Грузії
КК Данії – Кримінальний кодекс Королівства Данія
КК Іспанії – Кримінальний кодекс Королівства Іспанія
КК КНР – Кримінальний кодекс Китайської Народної Республіки
КК Латвійської Республіки – Кримінальний кодекс Латвійської Республіки
КК Мадагаскару – Кримінальний кодекс Республіки Мадагаскар
КК Нідерландів – Кримінальний кодекс Королівства Нідерландів
КК Норвегії – Кримінальний кодекс Королівства Норвегія
КК Республіки Білорусь – Кримінальний кодекс Республіки Білорусь
КК Республіки Болгарія – Кримінальний кодекс Республіки Болгарія
КК Республіки Корея – Кримінальний кодекс Республіки Корея
КК Республіки Молдова – Кримінальний кодекс Республіки Молдова
КК Республіки Польща – Кримінальний кодекс Республіки Польща
КК Республіки Сан-Марино – Кримінальний кодекс Республіки Сан-Марино
КК Російської Федерації – Кримінальний кодекс Російської Федерації
КК Тунісу – Кримінальний кодекс Республіки Туніс
КК України – Кримінальний кодекс України
КК УРСР – Кримінальний кодекс Української Радянської Соціалістичної Республіки
КК Франції – Кримінальний кодекс Французької Республіки
КК ФРН – Кримінальний кодекс Федеративної Республіки Німеччина
КК Швейцарії – Кримінальний кодекс Швейцарської Конфедерації
КК Швеції – Кримінальний кодекс Королівства Швеція
КК Естонської Республіки – Кримінальний кодекс Естонської Республіки
КК Японії – Кримінальний кодекс Японії
КПК України – Кримінально-процесуальний кодекс України
КУпАП України – Кодекс України про адміністративні правопорушення України
УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка
ЦК України – Цивільний кодекс України
ЦК УРСР – Цивільний кодекс Української Радянської Соціалістичної Республіки

ВСТУП

Актуальність теми. Проблеми, які стосуються суб’єкта злочину, завжди привертали до себе увагу вчених різних галузей наук. Пов’язано це з тим, що саме ці, на перший погляд, лише кримінально-правові питання, пронизані загальнофілософськими проблемами свободи волі, детермінації поведінки та відповідальності за неї. Незважаючи на те, що у чинному КК України законодавець уперше в історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства дає визначення поняття суб’єкта злочину, розкриває зміст окремих його ознак, кількість дискусійних питань, які стосуються суб’єкта злочину, від цього не зменшується.
Одними із найбільш спірних у цій сфері лишаються проблеми осудності та неосудності. Складність названих питань обумовлюється, перш за все, їхнім комплексним характером. Адже не зважаючи на те, що поняття осудності та неосудності є кримінально-правовими поняттями, вони наповнені психологічним змістом, оскільки їхні ознаки характеризують психічну діяльність особи під час вчинення нею злочину або суспільно небезпечного діяння відповідно. Отже, правильне визначення змісту цих понять залежить не тільки від їхнього функціонального призначення у кримінально-правовому регулюванні, але й від того наскільки адекватно їхні ознаки будуть відображувати інтелектуально-вольові процеси психічної діяльності людини.
Актуальність цієї проблематики підтверджується і статистичною інформацією про кількість психічно хворих осіб. Сучасний темп життя, збільшення обсягу інформації, яка надходить з різного роду джерел, а також об’єктивна необхідність швидкого її опрацювання для правильного прийняття рішень, аж ніяк не покращує психічне здоров’я населення. В Україні за останні 12 років кількість осіб з психічними розладами зросла у 1,2 раза, з 222,3 до 248,2 на 100000 населення [1]. На сьогодні близько 1,2 мільйона жителів України страждають від психічних розладів різного ступеня складності [2].
Звісно, що збільшення кількості осіб з психічними розладами різного ступеня важкості не дає підстави однозначно відносити їх до категорії потенційно суспільно небезпечних. Разом з тим, така ситуація не може не насторожувати. Оскільки в окремих випадках саме різного роду психічні розлади та захворювання є безпосередніми причинами вчинення правопорушень у тому числі і суспільно небезпечних діянь. При цьому за даними деяких дослідників частка тяжких агресивних дій в структурі правопорушень, що вчинені неосудними психічно хворими, становить від 45 % до 75 % випадків, з яких більше половини складають посягання на життя, заподіяння різного ступеня тілесних ушкоджень [3].
Проблеми, які стосуються осудності та неосудності, у різний час були предметом дослідження П.П. Андрушка, Ю.М. Антоняна, Ю.В. Бауліна, Ю.С. Богом’ягкова, С.В. Бородіна, Б.С. Волкова, П.А. Вороб’я, А.О. Габіані, В.В. Голіни, В.І. Греліка, М.С. Грінберга, В.К. Грищука, О.О. Дудорова, В.П. Ємельянова, Н.Г. Іванова, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, М.В. Костицького, Л.М. Кривоченко, В.М. Кудрявцева, Н.С. Лейкіної, В.В. Лунеєва, В.Я. Марчака, Н.А. Мірошниченко, Р.І. Міхеєва, А.А. Музики, В.О. Навроцького, Г.В. Назаренка, Т.Ю. Орешкіної, В.С. Орлова, В.Г. Павлова, М.І. Панова, А.О. Пінаєва, А.В. Савченка, В.Г. Смірнова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, В.П. Тихого, В.М. Трубникова, П.Л. Фріса, М.І. Хавронюка, І.К. Шахриманьян, Н.М. Ярмиш, С.С. Яценка та інших відомих вчених.
Необхідно також відзначити, що активний початок обговорення проблем осудності та неосудності, а також визначення основних напрямків їхнього подальшого дослідження розпочався ще у минулому та позаминулому століттях і пов’язаний з класичними працями О.Ф. Кістяківського, О.В. Лохвицького, Е.Я. Немировського, С.В. Познишева, М.Д. Сергієвського, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева, С.І. Тихенка, В.С. Трахтерова та інших.
Враховуючи те, що ознаки понять осудності та неосудності позначають психічну діяльність людини, істотний внесок у вирішення вказаних проблем зробили вчені-психіатри: О.М. Бунеєв, Х.А. Гасанов, Л.П. Гримак, В.А. Гурьєва, Н.М. Жариков, М.І. Затуловський, Я.М. Калашник, В.Х. Кандинський, М.М. Кітаєв, М.М. Коченов, І.А. Кудрявцев, Д.Р. Лунц, В.Б. Первомайський, В.Е. Рожнов, С.Л. Рубінштейн, Ф.С. Сафуанов, В.П. Сербський, О.Д. Сітковська, І.Ф. Случевський, Б.А. Спасенніков, Ц.М. Фейнберг та інші.
В останні роки проблеми, які стосуються осудності та неосудності, були предметом дисертаційних досліджень А.А. Васильєва, О.В. Зайцева, В.В. Леня, В.Я. Марчака, Н.А. Орловської, Т.М. Приходько, О.О. Ходимчук, М.Й. Цепіня, Л.І. Шеховцової.
Незважаючи на те, що наукові дослідження згаданих вчених є вагомим внеском у розвиток кримінально-правової науки, вони не вичерпують даної проблематики. Багато питань і надалі залишаються спірними. Пов’язано це, насамперед, з тим, що тривалий час у кримінальному законодавстві закріплювалося тільки поняття неосудності. Тож природно, що саме це поняття та його кримінально-правове значення в першу чергу було предметом дослідження вчених. Ознаки поняття осудності, як правило, виводили з відповідних ознак поняття неосудності, які вважали первинними. Фактично такий підхід законодавця призвів до того, що поняття осудності та його кримінально-правове значення відходило на задній план, досліджувалося поверхнево і лише у межах проблем неосудності. Щоправда, у процесі наукових досліджень вчені дійшли практично одностайного висновку про те, що поняття осудності є первинним по відношенню до поняття неосудності, що призвело до переосмислення багатьох напрацьованих раніше положень.
У чинному КК України законодавець уперше закріплює визначення позитивного поняття осудності. Разом з тим, зробивши такий суттєвий крок уперед порівняно з попереднім кримінальним законодавством, законодавець не робить подальших змін, пов’язаних з таким визначенням. Не змінено поняття неосудності та її причин, не змінюється структурне розміщення вказаних понять, і надалі поруч в одній статті розташовані поняття не тільки з протилежним змістом, але й поняття, які не мають прямого відношення до осудності та неосудності та їх кримінально-правових наслідків. Створюється враження, що визначення поняття осудності є декларативним по своїй суті і просто прикрашає КК України, не змінюючи при цьому усталеного законодавчого підходу до вказаної проблематики. З огляду на визначення поняття осудності законодавець, на наш погляд, повинен би був запропонувати диференційований підхід до причин, які можуть обумовлювати неосудність особи, адже очевидним є те, що впливати на інтелектуально-вольову діяльність особи можуть не тільки різного роду психічні розлади та захворювання. Натомість врахування різного роду чинників, які впливають на психічну діяльність особи, і надалі відбувається, як правило, не у межах суб’єктивних ознак складу злочину, а в межах об’єктивних його ознак чи інших кримінально-правових інститутів, чим спотворюється їхня сутність та функціональне призначення у кримінально-правовому регулюванні.
Новелою чинного КК України є положення про обмежену осудність особи. Не зважаючи на тривалу дискусію щодо вказаного поняття та його кримінально-правового значення, законодавець формалізує в окремій статті його зміст, вказуючи і на кримінально-правові наслідки визнання особи обмежено осудною. Таке нововведення викликало нову хвилю дискусій, різного роду публікацій, у яких позиції вчених знову ж таки розділились. На наш погляд, безумовно позитивним моментом є те, що законодавець звертає увагу на динамічність психічних процесів людини, що створює передумови для належної диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності. Разом з тим, існуюча термінологія, структурне розміщення та кримінально-правові наслідки визнання особи обмежено осудною потребують переосмислення та суттєвого удосконалення.
Здавалося би тяжко знайти у законодавстві більш традиційне і відоме всім положення, ніж те, яке стосується кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у стані сп’яніння. Існуюче законодавче вирішення цього питання настільки увійшло у нашу правосвідомість, що навіть ті люди, які не мають безпосереднього зв’язку з юриспруденцією, практично безпомилково зможуть процитувати його зміст. Законодавчі положення у цій частині стали практично аксіоматичними, а їхнє обґрунтування, якщо таке і подається, у навчальній літературі є мінімальним. Разом з тим, прискіпливий погляд на вказану проблему одразу поставить під сумнів правильність її законодавчого вирішення. Справа в тому, що структурне розміщення ст. 21 КК України, у якій регламентовано вирішення цього питання, а також її зміст, свідчить про те, що у ній фактично встановлено виняток із загального правила про неосудність для тих осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння. Тобто, якщо внаслідок тяжкого сп’яніння особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння втратила можливість здійснювати свідомо-вольовий контроль за цим діянням, вона все одно повинна підлягати кримінальній відповідальності за вчинене. Не тяжко помітити, що таке положення фактично може призводити до об’єктивного ставлення у вину, що суперечить одному з фундаментальних принципів кримінального права – “відповідальності лише за наявності вини”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з планом наукової діяльності кафедри кримінального права та кримінології Львівського національного університету імені Івана Франка у межах теми «Теоретико-прикладні проблеми кримінально-правової політики в Україні» (номер державної реєстрації 0110U004074), а також пов’язане із реалізацією Концепції реформування кримінальної юстиції, яка затверджена Указом Президента України 8 квітня 2008 р. № 311/2008. Тема дисертації затверджена рішенням Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка від 24 лютого 2010 р. (протокол № 11/2).
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на підставі комплексної характеристики кримінально-правових явищ осудності та неосудності, а також чинників, які впливають на інтелектуально-вольову діяльність людини, розробити цілісний та системний підхід до цих явищ та чинників в механізмі кримінально-правового регулювання і на основі такого підходу внести науково обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення КК України, а також практики його застосування. Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:
1) з’ясувати основні історичні етапи становлення кримінального законодавства в частині, що стосується кримінально-правових понять осудності та неосудності, а також визначити їхнє загальнофілософське підґрунтя у різні періоди;
2) проаналізувати положення зарубіжного кримінального законодавства держав різних правових систем, які стосуються осудності та неосудності, з метою виявлення спільних та відмінних ознак, а також універсальних тенденцій їх розвитку;
3) визначити формально-логічні та термінологічні засади дослідження осудності і неосудності та їхнього кримінально-правового значення;
4) виокремити істотні ознаки відповідних явищ з метою формулювання змісту понять осудності та неосудності, проаналізувати співвідношення цих понять між собою та з іншими поняттями;
5) дослідити чинники, які можуть виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою, їхню кримінально-правову природу з метою вирішення питання про можливість диференціації причин неосудності;
6) з’ясувати кримінально-правове значення добровільної втрати особою свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою чи добровільного ослаблення такого контролю;
7) на підставі здійсненого дослідження розробити пропозиції щодо вдосконалення чинного КК України та практики його застосування.
Об’єктом дослідження є суб’єкт злочину у кримінальному праві України.
Предметом дослідження є осудність та неосудність у кримінальному праві України.
Методи дослідження. Враховуючи комплексний характер досліджуваної проблематики, для вирішення поставлених завдань у дисертації були використані як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання соціальних та правових явищ. Дисертаційне дослідження, а також використані у ньому наукові методи пізнання, ґрунтуються на діалектичному сприйнятті правової дійсності. Достовірність результатів дослідження забезпечується методологічним плюралізмом. Історико-правовий метод дозволив проаналізувати розвиток кримінального законодавства у частині, що стосується осудності та неосудності, у динаміці, виявити основні етапи та тенденції становлення кримінального законодавства у цій частині (підрозділи 1.1., 1.3., 3.2., 4.2., 4.11.). За допомогою порівняльно-правового методу було проаналізовано кримінальне законодавство зарубіжних держав, які належать до різних правових систем, в частині, що стосується осудності та неосудності, визначено загальні тенденції розвитку відповідних положень, зроблено відповідні пропозиції щодо удосконалення чинного КК України (підрозділи 1.4., 3.3., 4.11.). Використання методів діалектичної логіки дало можливість визначити соціально-правові передумови розвитку та зміни законодавчих положень, які стосуються осудності та неосудності, а також показати ті чинники, які мали в цьому відношенні істотне значення. Крім того, за допомогою цих методів було проаналізовано осудність та неосудність не тільки як поняття, а як реальні явища правової дійсності (підрозділи 1.1., 1.3., 2.1., 2.7., 3.1., 4.1., 4.11.) Формально-логічні методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція) дали можливість визначити істотні ознаки і власне зміст понять осудності та неосудності, обсяг цих понять, термінологію позначення їх ознак, з’ясувати співвідношення між цим та суміжними кримінально-правовими поняттями, довести необхідність диференціації причин неосудності (підрозділи 1.2., 2.1.-2.6., 2.8.-2.10., 4.1.). Метод моделювання та метафізичний метод дали можливість запропонувати нові конструкції статей, у яких сформульовані поняття осудності та неосудності, а також тих чинників, які можуть виключати або ослаблювати можливість особи здійснювати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями (підрозділи 2.2., 3.2., 4.2.-4.11.). Соціологічні методи (вивчення і узагальнення матеріалів кримінальних справ та експертних висновків) використовувались при опрацюванні матеріалів практики (підрозділи 2.1., 2.2., 2.6., 2.7., 2.9., 3.2., 3.3., 4.2.-4.3., 4.11.).
Емпіричну базу дослідження становлять дані, отримані в результаті аналізу понад 600 кримінальних справ, розглянутих Верховним Судом України, апеляційними та місцевими судами Волинської, Закарпатської, Київської, Львівської, Одеської, Рівненської, Херсонської, Черкаської, Чернігівської областей за 2002-2010 рр. Проаналізовано також понад 120 висновків амбулаторних та стаціонарних судово-психіатричних експертиз, проведених експертами Волинської обласної психіатричної лікарні, Житомирської обласної психіатричної лікарні, Івано-Франківської обласної психіатричної лікарні, Львівської обласної державної клінічної психіатричної лікарні, Обласного клінічного психоневрологічного диспансеру Івано-Франківського УОЗ ОДА, Острозької обласної психіатричної лікарні та Хмельницької обласної психіатричної лікарні.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням теоретичних, законотворчих та правозастосовних проблем осудності та неосудності у механізмі кримінально-правового регулювання. Найбільш важливими результатами, які розкривають наукову новизну дисертаційного дослідження, можна вважати такі положення:
Уперше:
- доведено, що відношення суперечності, яке існує між поняттями осудності та неосудності, з одного боку, зумовлює пряму залежність між змістом цих понять, а з другого, вимагає зміни усталеної термінології, яка використовується для позначення ознак цих понять, з метою підкреслення відношення суперечності;
- встановлено, що активний розвиток психіатричної науки в кінці ХІХ ст. мав подвійний вплив на формування кримінально-правових понять осудності та неосудності. З одного боку, зміст цих понять наповнився чітко структурованими ознаками, які вказують на інтелектуально-вольову діяльність особи, проте, з іншого, саме вплив судових психіатрів призвів до гіперболізації психічних розладів серед причин неосудності, і в кінцевому результаті витіснення з цих причин інших чинників, які можуть виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою, та переміщення їх до інших кримінально-правових понять та інститутів;
- на основі загальнофілософського та формально-логічного аналізу багатофакторного впливу на інтелектуально-вольову діяльність людини зроблено висновок про необхідність диференціації причин неосудності, а також запропоновано новий перелік цих причин;
- використання системно-структурного аналізу та загальнофілософських категорій «причини» та «наслідку» дало змогу виділити з різних кримінально-правових понять та інститутів ті чинники, які можуть виключати можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, і віднести їх до причин неосудності;
- запропоновано виділення родового поняття фізичного впливу як однієї з причин неосудності, яке дозволяє охопити вплив різного роду психофізичних чинників насильницького та ненасильницького характеру на інтелектуально-вольову діяльність людини;
- обґрунтовано положення про те, що поведінка, спричинена рефлексами та непереборною силою, залишається діянням у кримінально-правовому значенні, але є різновидом мимовільної поведінки, оскільки відбувається поза свідомо-вольовим контролем, що дозволяє відносити рефлекси та непереборну силу до можливих причин неосудності;
- визначено кримінально-правове поняття непереборної сили як однієї з можливих причин неосудності. Під непереборною силою запропоновано розуміти явища непередбачуваного чи невідворотного для особи характеру, впливу яких особа не могла уникнути або яким не могла запобігти;
- доведено, що такі ознаки, як “усвідомлення діяння” та “передбачення наслідків”, які характеризують окремі прояви психічної діяльності людини, є хоч і взаємопов’язаними, проте порівняно самостійними, і не можуть бути замінені одна одною під час формулювання кримінально-правових понять осудності та неосудності;
- аргументовано, що нижня вікова межа, яка визначає, з якого моменту може наставати кримінальна відповідальність, виконує стосовно осудності обслуговуючу функцію, і самостійного кримінально-правового значення не має. Законодавець використовує її для того, щоб визначити, з якого моменту стосовно особи діє презумпція осудності, і до якого моменту діє неспростовна презумпція неосудності особи;
- встановлено, що осудність не можна вважати передумовою вини, оскільки ці явища перебувають у нерозривному зв’язку, адже позначають психічну діяльність особи під час вчинення нею злочину. Доведено, що співвідношення між цими явищами можна назвати співвідношенням форми та змісту, де осудність є змістом, а вина його формою. Водночас зміст понять вини та осудності утворюють різні ознаки, які характеризуючи психічну діяльність особи під час вчинення нею злочину, виконують різні функції у механізмі кримінально-правового регулювання.
Удосконалено:
- розуміння того, що усвідомлення кримінальної протиправності та суспільної небезпечності як самостійних ознак злочину відбувається на різних підрівнях сприйняття особою соціально-правової дійсності, які не поглинаються одне одним, а отже, вказівка на можливість усвідомлення обох цих ознак злочину повинна бути відображена у змісті поняття осудності;
- аргументацію висновку про те, що, незважаючи на взаємопов’язаність та тісну взаємозалежність інтелектуальних та вольових процесів психічної регуляції поведінки людини, під час формулювання кримінально-правових понять осудності, його видів, а також неосудності необхідно окремо наголошувати на ознаках, які позначають інтелектуальні та вольові процеси такої психічної діяльності;
- обґрунтування положення про те, що під час вирішення питання про осудність особи необхідно з’ясовувати її можливість усвідомлювати свої діяння, передбачати їхні наслідки та керувати ними на час початку вчинення суспільно небезпечного діяння. Це правило стосується усіх складів злочинів, незалежно від конструкції об’єктивної сторони та фактичної тривалості злочину;
- формулювання медичних причин неосудності, яке повинно забезпечувати максимально повне охоплення різного роду психічних розладів, які виключають можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Водночас доведено, що з огляду на правила формальної логіки, які стосуються співвідношення змісту та обсягу поняття, це може відбуватися тільки шляхом виділення загального поняття, а не способом казуалізації, як це має місце у чинному КК України;
- розуміння того, що виключати можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою можуть не тільки психічні, а й соматичні розлади;
- положення про те, що відставання у психічному розвитку можна розглядати як родове поняття, яке охоплює два видових поняття: 1) відставання у психічному розвитку, яке, по суті, за своїм ступенем можна розглядати як психічний розлад; 2) відставання у психічному розвитку, яке є лише формою педагогічної занедбаності. Доведено, що другий вид психічного відставання у розвитку можна розглядати як самостійну причину неосудності.
- аргументацію про те, що невідповідність психофізіологічних можливостей особи вимогам кримінально-значимої ситуації може суттєво впливати на можливість такої особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, в окремих випадках виключаючи його. Отже, є всі підстави для того, щоб розглядати таку невідповідність психофізіологічних можливостей особи вимогам кримінально-значимої ситуації як одну з причин неосудності.
Набули подальшого розвитку:
- положення про те, що співвідношення між поняттями “осудність” та “кримінальна деліктоздатність” можна назвати співвідношенням “частини і цілого”, коли ознаки одного поняття повністю належать до змісту іншого поняття, ширшого за змістом;
- обґрунтування положення про те, що поняття осудності є подільним, що дозволяє у межах його обсягу виділяти видові поняття за умови, що їхні ознаки будуть виконувати додаткові функції у механізмі кримінально-правового регулювання, які не виконують ознаки родового поняття осудності. Запропоновано відмовитися від терміна «обмежена осудність», натомість безпосередньо вказати на нові істотні ознаки цього видового поняття, розмістивши їх в структурі кримінально-правових інститутів з урахуванням виконуваних ними функції;
- положення про те, що, за загальним правилом, стан, який ослаблює інтелектуально-вольову діяльність особи під час вчинення нею злочину, потрібно враховувати як обставину, яка пом’якшує кримінальну відповідальність особи. Водночас вважаємо за необхідне передбачити положення, згідно з яким суд, мотивувавши своє рішення, може не врахувати такий стан як обставину, що пом’якшує кримінальну відповідальність, у випадку, коли особа опинилася у такому стані під час вчинення злочину з власної волі;
- аргументація про можливість застосування до осіб, визнаних обмежено осудними, примусових заходів медичного характеру лише за їхньої згоди;
- обґрунтування твердження про те, що немає достатніх підстав для окремого виділення психофізіологічного одряхління як самостійної причини неосудності, оскільки старість не можна розглядати як захворювання чи розлад, а досягнення особою похилого чи старечого віку ще не свідчить про втрату нею можливості здійснювати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою;
- положення про те, що з метою уникнення об’єктивного ставлення у вину під час вирішення питання про кримінальну відповідальність за суспільно небезпечні діяння, вчинені у стані так званого повного сп’яніння, чи іншому стані, який виключає можливість особи здійснювати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, необхідно використовувати конструкцію злочину sui generis по відношенню вже до самого факту добровільного приведення особою себе до такого стану;
- розуміння того, що різного роду обставини суб’єктивного чи об’єктивного характеру, які виникають після вчинення особою злочину, не можуть впливати на вирішення питання про осудність особи і змінювати суті матеріального кримінального правовідношення. У таких випадках, залежно від часу виникнення таких обставин, йдеться про процесуальні перепони для розслідування кримінальної справи або реалізації вже покладеної на особу кримінальної відповідальності.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні та практичні висновки, отримані в результаті проведеного дисертаційного дослідження, були використані та мають перспективу використання:
- у науково-дослідній діяльності при подальшому дослідженні кримінально-правових проблем осудності і неосудності, їхнього кримінально-правового значення, а також суміжних кримінально-правових понять та інститутів;
- у законотворчій діяльності при подальшому вдосконаленні окремих положень чинного КК України, які стосуються понять осудності та неосудності, причин, які можуть призводити до неосудності особи, інституту обставин, які виключають злочинність діяння, тощо (лист Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності від 4 лютого 2010 р. № 04-19/14-209);
- у правозастосовній діяльності безпосередньо під час розслідування кримінальних справ, по яких виникає питання про осудність чи неосудність особи, а також підготовці узагальнень судової і правоохоронної практики і відповідних роз’яснень щодо правозастосування (лист Правового управління Верховного Суду України від 9 червня 2010 р. № 262-2151/0/8-10);
- у навчальному процесі при викладанні навчальних дисциплін «Кримінальне право України», «Судова психіатрія», відповідних спецкурсів, а також підготовці підручників, навчальних посібників та іншої навчальної літератури, яка використовується у юридичних навчальних закладах (акт впровадження Львівського національного університету імені Івана Франка від 16 березня 2011 р.).
Особистий внесок здобувача. Положення, що викладені в дисертації і виносяться на захист, а також у наукових публікаціях, розроблені автором особисто.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження оприлюднені на 20 міжнародних, республіканських, міжвузівських науково-практичних конференціях, симпозіумах та семінарах, а саме: VІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Наука і освіта ‘2004» (м. Дніпропетровськ, 2004 р.); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Динаміка наукових досліджень ‘2004» (м. Дніпропетровськ, 2004 р.); ХІ Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2005 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства: сучасний стан та перспективи» (м. Івано-Франківськ, 2005 р.); ХІІ Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2006 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Дні науки – 2006» (м. Дніпропетровськ, 2006); ХІІІ Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення» (м. Львів, 2007 р.); ІІІ Международной научно-практической конференции «Научное пространство Европы – 2007» (г. Днепропетровск, 2007 г.); ХІV Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2008 р.); Міжнародному симпозіумі «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування перспективи удосконалення. Прогалини у кримінальному законодавстві» (м. Львів, 2008 р.); ХV Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2009 р.); Міжнародному симпозіумі «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Диференціація кримінальної відповідальності» (м. Львів, 2009 р.); Всеукраїнському науково-практичному семінарі «Політика української держави у сфері боротьби зі злочинністю» (м. Івано-Франківськ, 2009 р.); ХVІ Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2010 р.); Седьмой Международной научно-практической конференции «Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке» (г. Москва, 2010 г.); Х Международной научно-практической конференции «Система ценностей современного общества» (г. Новосибирск, 2010 г.); ІІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Філософські, методологічні й психологічні проблеми права» (м. Київ, 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах» (м. Запоріжжя, 2010 р.); ХVІІ Регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2011 р.)
Публікації. Результати дослідження опубліковано у трьох монографіях, 34 статтях у фахових наукових виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України, а також 25 інших публікаціях виступів, статей та тез доповідей за результатами наукових та науково-практичних конференцій.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, двадцяти восьми підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 464 сторінки, з яких основний текст – 397 сторінок, обсяг додатків – 11 сторінок, список використаних джерел (483 найменувань) – 50 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Історія розвитку законодавчих положень, які стосуються осудності та неосудності, свідчить про те, що хоч з погляду правил формальної логіки осудність як поняття з позитивним змістом є первинним порівняно з поняттям неосудності, проте у вітчизняному кримінальному законодавстві спершу було закріплене саме поняття неосудності та причини цього кримінально-правового явища. Такий підхід має цілком об’єктивне підґрунтя. Адже уявлення про неосудність, а згодом і про осудність спочатку виникло на підставі емпіричних спостережень про причини, які виключали свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою. Зазначимо, що з емпіричного погляду причини, які виключають осудність особи, передусім привертають увагу правозастосувача, порівняно з абстрактними поняттям осудності та неосудності. Саме тому в законодавстві історично першими знайшли своє відображення причини неосудності.
З моменту свого зародження до початку ХХ ст. законодавчий підхід до причин неосудності змінювався в напрямі все більшої диференціації причин цього явища. Якщо спершу до причин неосудності зачислювали тільки психічні розлади, які на початках розглядали як вроджене та набуте безумство, то вже з середини ХІХ ст. законодавець вважав такими причинами й інші обставини, в тім числі й об’єктивного характеру, які могли виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою. Варто зазначити, що активний розвиток психіатричної науки в кінці ХІХ ст. мав подвійний вплив на формування кримінально-правових понять осудності та неосудності. З одного боку, зміст цих понять наповнився чітко структурованими ознаками, які засвідчували інтелектуально-вольову діяльність особи, проте, з другого боку, саме вплив судових психіатрів призвів до гіперболізації психічних розладів серед причин неосудності.
З огляду, головно, на ідеологічні причини радянське кримінальне законодавство відкинуло усі положення щодо причин неосудності, які містилися у попередньому законодавстві, залишивши лише одну – психічний розлад. Це призвело до того, що в теорії кримінального права вплив інших обставин, які можуть виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою, почали розглядати в межах об’єктивних ознак складу злочину або в межах інших кримінально-правових інститутів, зокрема, обставин, які виключають злочинність діяння. Крім того, у зв’язку з цим деякі вчені почали ототожнювати неосудність з психічним розладом, а осудність – з психічним здоров’ям.
У більшості зарубіжних держав, незалежно від того, до якої правової системи вони належать, законодавці не формалізують позитивне поняття осудності, вказуючи лише на ознаки суперечливого йому і негативного за змістом поняття неосудності. При цьому поняття неосудності та його кримінально-правові наслідки розглядають, зазвичай, у межах родового поняття обставин, що виключають кримінальну відповідальність особи. На наш погляд, такий підхід щодо структурного розміщення поняття неосудності, з одного боку, полегшує правозастосування, оскільки усі обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, об’єднуються у межах однієї структурної частини кримінального кодексу, проте, з іншого боку, такий певною мірою спрощений підхід не сприяє розумінню правової природи цих обставин, яка є все ж таки різною.
Незалежно від визначення ознак поняття неосудності, особливостей структурного розміщення цього поняття у кримінальному законодавстві, до безпосередніх причин неосудності у більшості зарубіжних держав зачислюють різного роду психічні розлади та психічні захворювання, конкретні формулювання яких різняться залежно від особливостей юридичної техніки, медичної та правничої термінології. Водночас варто зазначити про диференційований підхід зарубіжних законодавців щодо причин, які впливають на інтелектуально-вольову діяльність особи. До таких причин, крім психічних розладів та захворювань, належать: гіпноз, рефлекси, судоми та автоматизми, помилка, непереборна сила, стан сп’яніння.
Осудність та неосудність – це реальні правові явища, проте своє вираження в законі вони знаходять лише у вигляді понять, які позначають відповідними правовими термінами. Під час формулювання змісту відповідних понять передусім потрібно брати до уваги правила формальної логіки. Відповідно до зазначених правил у зміст розглядуваних понять необхідно включати тільки істотні ознаки, які показують сутність цих правових явищ, а також дають змогу відмежувати їх від інших правових явищ. Таких істотних ознак є лише дві, які позначають інтелектуальну та вольову сфери психічної діяльності особи під час вчинення нею злочину або суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України. З огляду на це треба визнати неправильною практику безпідставного розширення кількості ознак відповідних понять, оскільки це призводить до “розбухання” поняття, до підміни поняття про певне правове явище простим описом цього явища. Проте такий висновок аж ніяк не заперечує необхідності дослідження всіх ознак певного явища, які не відображені в понятті про нього, але які проявляють себе у взаємодії з іншими явищами.
Кон’юнктивність судження, яким сформульоване поняття осудності, дає підстави стверджувати, що положення, яке засвідчує відсутність осудності (неосудність особи), може бути сформульовано шляхом заперечення хоча б одного зі складових цього судження. Тобто для визначення поняття неосудності цілком достатньо заперечити одну зі складових, які становлять зазначене кон’юнктивне судження, не вказуючи при цьому на нові додаткові ознаки цього явища, зокрема, причини його виникнення. Доходимо висновку, що оскільки поняття осудності існує у вигляді кон’юнктивного судження, а поняття неосудності формується шляхом заперечення хоча б однієї зі складових цього судження, між ними існує відношення суперечності. Із зазначеного співвідношення випливає важливий висновок щодо встановлення змісту негативного поняття, яким у цьому випадку є поняття неосудності. Встановити зміст негативного поняття неможливо без визначення змісту позитивного поняття, ознаки якого заперечуються. Адже зміст негативного поняття встановлюють запереченням тих ознак, які утворюють зміст відповідного позитивного поняття. При цьому кількість ознак у цих поняттях повинна збігатися. Неправильним вважаємо підхід, коли до змісту поняття неосудності включають ознаки, які вказують на причини виникнення такого стану. Адже явище і причини, які призводять до його виникнення, не одне і те саме.
Значна частина проблемних питань, які стосуються осудності та неосудності, зумовлена не тільки порушенням правил формальної логіки, а й термінологічними неточностями. Неправильною треба визнати практику використання для позначення ознак чи груп ознак суперечливих за своїм змістом понять однакових термінів. Навпаки, термінологічно потрібно наголосити на відмінності ознак понять осудності та неосудності. Зокрема, якщо в понятті осудності виділяти інтелектуальну та вольову ознаки, то у понятті неосудності – патоінтелектуальну та патовольову. Якщо ознаки цих понять об’єднувати в групи, то терміни, які будуть при цьому використовувати для назв цих груп, також повинні відрізнятися. Наприклад, якщо йдеться про психологічні ознаки поняття осудності, то відповідні ознаки поняття неосудності можна назвати патопсихологічними.
Наявна у психологічній науці градація рівнів усвідомлення дає підстави стверджувати, що кримінально-правове значення під час формулювання інтелектуальної ознаки цього поняття має лише той рівень усвідомлення, який передбачає можливість особи усвідомлювати соціальне значення свого діяння. Всі інші рівні усвідомлення не мають самостійного кримінально-правового значення, оскільки вони є, по суті, передумовами зазначеного рівня, без яких він не може існувати, а отже, вказувати окремо на ці нижчі рівні під час формулювання інтелектуальної ознаки осудності та патоінтелектуальної ознаки неосудності немає потреби. З урахуванням того, що суспільна небезпека та кримінальна протиправність є самостійними ознаками злочину, а усвідомлення особою цих ознак також відбувається окремо в межах різних підрівнів соціального рівня усвідомлення правової дійсності, які не поглинаються одне одним, у змісті відповідних інтелектуальної та патоінтелектуальної ознак їх треба відображати окремо.
Аналіз інтелектуальних процесів відображення соціально-правової дійсності свідчить про те, що такі ознаки як “усвідомлення діяння” та “передбачення наслідків”, які характеризують окремі прояви психічної діяльності людини, є хоч і взаємопов’язаними, проте порівняно самостійними і не можуть бути замінені одна одною під час формулювання кримінально-правових понять осудності та неосудності.
З урахуванням зроблених висновків можна запропонувати таке визначення поняття осудності: “Осудною вважають особу, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати суспільну небезпечність та кримінальну протиправність свого діяння, передбачати суспільну небезпечність та кримінальну протиправність його наслідків, зазначених в Особливій частині КК України, та керувати цим діянням.”
Формально-логічний аналіз поняття осудності свідчить про те, що воно є подільним, і є всі підстави для того, щоб в межах родового поняття осудності виділяти окремі видові поняття. Виділення таких нових видових понять у межах родового поняття осудності повинно відбуватися шляхом приєднання до ознак родового поняття нових додаткових ознак. Ці додаткові ознаки мають бути істотними в цьому новому понятті, тобто виконувати ті функції, які не виконують ознаки поняття осудності, адже тільки в такому випадку це нове видове поняття буде мати самостійне кримінально-правове значення.
На наш погляд, вирішення цієї проблеми повинно бути максимально прагматичними та узгоджуватися із системою розміщення статей у Загальній частині КК України. Для цього достатньо визначити функціональне призначення додаткових ознак, на підставі яких виділити нове видове поняття, і залежно від цього, відповідно, розмістити ці ознаки в розділах Загальної частини КК України. Враховуючи те, що ступінь втрати свідомо-вольового контролю особи за своїми діяннями під час вчинення злочину має значення для індивідуалізації кримінальної відповідальності, то очевидно, що вказівка на цю ознаку (ознаки) повинна міститися в Розділі ХІ “Призначення покарання”. При цьому з метою економії тексту кримінального закону не потрібно зайвий раз зазначати про те, що йдеться про різновид осудності, наголошуючи, що і в цьому разі незалежно від зменшення ступеня свідомо-вольового контролю особи за своїми діяннями вона підлягає кримінальній відповідальності. Адже і так зрозуміло, що в межах законодавчої дихотомії осудність-неосудність третього бути не може.
Отже, з урахуванням цього пропонуємо виключити ст. 20 КК України, а вказівку на додаткові ознаки, які утворюють нове видове поняття осудності, яке позначає зниження можливості особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою під час вчинення злочину, залежно від кримінально-правового значення цього видового поняття, розмістити у відповідному розділі КК України, який стосується індивідуалізації кримінальної відповідальності. При цьому з метою уникнення різного роду термінологічних суперечностей вважаємо за доцільне взагалі відмовитися від використання конкретного терміна для позначення такого виду осудності, натомість безпосередньо зазначити про його істотні ознаки, розмістивши їх з огляду на їхнє функціональне призначення в межах структурних частин КК України, які стосуються індивідуалізації кримінальної відповідальності. Тобто, виключивши ст. 20 КК України, потрібно доповнити ч. 1 ст. 66 КК України новим пунктом, де передбачити таку пом’якшуючу обставину, як вчинення злочину особою, яка під час його вчинення не повною мірою могла усвідомлювати суспільну небезпеку чи кримінальну протиправність свого діяння або передбачати суспільну небезпеку чи кримінальну протиправність його наслідків, зазначених в Особливій частині КК України, або керувати ним.
Змістовна характеристика психічної діяльності особи, яка перебуває в стані так званої обмеженої осудності, не дає підстав стверджувати про те, що вона позбавлена можливості адекватно усвідомлювати навколишню дійсність, свій психічний стан і поведінку. Навпаки, оскільки у цьому випадку йдеться про різновид осудності, особа з урахуванням міжнародних стандартів, що стосуються примусового надання психіатричної допомоги, повинна мати можливість з власної волі вирішувати, чи звертатися їй за психіатричною допомогою, чи – ні.
Досліджуючи часові межі наявності осудності та неосудності, ми дійшли висновку про те, що під час вирішення питання про осудність особи потрібно з’ясовувати її можливість усвідомлювати свої діяння, передбачати наслідки цих діянь та керувати ними на час початку вчинення суспільно небезпечного діяння. Це правило стосується усіх складів злочинів незалежно від конструкції об’єктивної сторони та фактичної тривалості вчинення злочину в часі. У тих випадках, коли на час початку вчинення суспільно небезпечного діяння, що є ознакою об’єктивної сторони відповідного складу злочину, особа могла усвідомлювати своє діяння, передбачати його наслідки та керувати ним, але до його закінчення втратила одну або обидві ці можливості, її потрібно вважати осудною. Зазначимо, що в таких випадках залежно від конкретних обставин справи особа буде підлягати кримінальній відповідальності тільки за незакінчений злочин. Крім того, у випадку вчинення триваючих злочинів, коли фактична тривалість суспільно небезпечного діяння не має значення, особа буде підлягати кримінальній відповідальності за закінчений злочин навіть у тих випадках, коли до припинення суспільно небезпечного діяння втратить відповідні можливості.
Унаслідок проведеного аналізу співвідношення понять осудності та віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, зроблено висновок, що під віком завжди розуміють тільки певну кількість часу, що минув. Здебільшого термін “вік” використовують для позначення строку життя людини. Тож, коли ми зазначаємо про вік людини, йдеться про кількість прожитих нею років. З часом можна пов’язувати багато соціальних, біологічних та інших змін. Проте від цього суть цього явища не змінюється – це об’єктивний, незалежний від волі людини, критерій розвитку різноманітних суспільних та природних явищ. Використовують цей об’єктивний критерій для того, щоб показати розвиток найрізноманітніших явищ, проте від цього він не набуває їхніх властивостей і не втрачає свого об’єктивного значення. У кримінальному праві законодавець, використовуючи цей об’єктивний критерій для позначення нижньої межі кримінальної відповідальності, засвідчує тим самим загальне правило, згідно з яким особи, що прожили відповідну кількість років, мають можливість робити свідомо-вольовий вибір поведінки в кримінально-значимих ситуаціях вибору, а отже, у випадку вчинення ними злочину стосовно них може діяти презумпція осудності. Нижня вікова межа виконує по відношенню до осудності обслуговуючу функцію і самостійного кримінально-правового значення не має. Її законодавець використовує для того, щоб зазначити, з якого моменту стосовно особи діє презумпція осудності, і до якого моменту діє неспростовна презумпція неосудності особи, незалежно від фактичного рівня її психічного розвитку.
На наш погляд, осудність не можна вважати передумовою вини. Проте так само не можна стверджувати, що осудність та вина – не пов’язані між собою явища та поняття. Співвідношення між цими явищами можна назвати співвідношенням форми та змісту, де осудність становить зміст, а вина – форму. Різні комбінації свідомості та волі як окремі елементи осудності утворюють різні модифікації вини – її види. Осудність не існує поза виною. Водночас поняття про ці явища можна і потрібно розглядати окремо, оскільки їхні ознаки виконують самостійні функції у механізмі кримінально-правового регулювання. Разом з тим, свій конкретний прояв осудність як явище завжди знаходить у конкретному виді вини і не існує поза нею. При цьому осудність має кримінально-правове значення тоді, коли вона оформилася у конкретному виді вини, з яким законодавець пов’язує настання кримінальної відповідальності за певний злочин. У тих випадках, коли по відношенню до суспільно небезпечного діяння неможливо встановити жодного виду вини, особу потрібно визнавати неосудною. Доведено, що оскільки ознаки поняття вини та осудності позначають психічний стан особи під час вчинення нею злочину, причини, які впливають на ці психолого-правові явища, є однорідними.
Аналізуючи поняття неосудності, вважаємо, що більше уваги потрібно приділяти не його ознакам, які з очевидністю випливають з суперечливого йому за змістом позитивного поняття осудності, а причинам цього явища. Загальнофілософське розуміння таких категорій, як “причина” та “наслідок” зумовлює висновок про те, що під час дослідження правових явищ, зокрема неосудності, необхідно передусім мати на увазі множинність причин, які можуть спричинити їхнє виникнення, зміну та припинення. Така багатопричинність є об’єктивною реальністю, ігнорування якої може призвести до однобічних, неповних досліджень.
Об’єктивно існуюча багатофакторність впливів на інтелектуально-вольову діяльність людини на фоні відмови законодавця від диференціації причин неосудності, по суті, зумовила спотворення змісту окремих кримінально-правових понять та інститутів. Адже вплив всіх тих чинників на психічну діяльність особи, які не враховує законодавець серед визначених ним причин неосудності, почали розглядати в межах інших кримінально-правових понять та інститутів. Для цього окремі кримінально-правові поняття наповнюються непритаманним їм психологічним змістом. Наприклад, діяння як ознаку об’єктивної сторони складу злочину, зазвичай, пропонують розглядати не просто як зовнішній прояв поведінки особи, а обов’язково як свідомо-вольову діяльність. Таке розуміння цієї об’єктивної ознаки дає змогу враховувати вплив на інтелектуально-вольову діяльність особи таких чинників, як непереборна сила, рефлекси, соматичні розлади, гіпнотичний вплив. З одного боку, такий підхід є виправданим, оскільки ігнорування впливу цих чинників може призводити до об’єктивного ставлення у вину. Проте з іншого боку, за такого підходу відбувається, по-перше, непотрібне дублювання одних і тих самих інтелектуально-вольових ознак у межах різних елементів складу злочину і, по-друге, змішування суб’єктивних та об’єктивних ознак складу злочину, чим порушується сама система групування ознак у різні елементи складу злочину.
Незважаючи на те, що лише умовно можна зазначати про відокремлення психічної діяльності від поведінки особи, відокремлення психічної діяльності особи в структурі елементів складу злочину від зовнішнього виразу такої діяльності забезпечує правильне розуміння функціонального призначення відповідних елементів та ознак складу злочину у механізмі кримінально-правового регулювання. Така ознака як діяння вказує на наявність або відсутність події злочину. В той час, як кримінально-значимі характеристики психічної діяльності під час вчинення такого діяння дадуть можливість вирішити питання про те, чи буде особа підлягати кримінальній відповідальності за це діяння.
Вказівка на обов’язково свідомо-вольовий характер діяння як ознаки об’єктивної сторони складу злочину не тільки наповнює цю ознаку непритаманним їй психологічним змістом, а й зумовлює втрату поняттям неосудності самостійного кримінального-правового значення. Адже якщо з погляду фізіології рефлекторна поведінка та поведінка, яка зумовлена непереборною силою, відрізняються за своїми внутрішніми регулятивними механізмами від поведінки психічно хворої неосудної особи, то з позиції кримінального права жодний із зазначених видів поведінки не можна визнати таким, що відбувався під свідомо-вольовим контролем. Ті прояви внутрішньої психічної регуляції поведінки психічно хворої неосудної особи, які можуть мати значення для фізіологів, не мають кримінально-правового значення, що саме і дає підстави стверджувати про те, що діяння, вчинене неосудною особою, відбувалося поза її свідомо-вольовим контролем. Отже, і щодо поведінки неосудної особи, яка була визнана такою через наявне у неї психічне захворювання, можна було би стверджувати про відсутність діяння.
Вплив окремих чинників на психічну діяльність особи сьогодні враховують у межах інституту обставин, що виключають злочинність діяння. Йдеться про вчинення суспільно небезпечного діяння внаслідок фізичного примусу. Виділення істотних ознак родового поняття “обставин, що виключають злочинність діяння” свідчить про те, що суспільно небезпечне діяння, яке вчинене за цих обставин, втрачає таку ознаку злочину, як кримінальну протиправність, проте вчинення самого діяння відбувається під свідомо-вольовим контролем. Натомість аналіз суспільно небезпечного діяння, яке відбувається внаслідок непереборного фізичного впливу, доводить те, що воно не перестає бути кримінально-протиправним, що характерно для обставин, які виключають злочинність діяння, і не втрачає своєї суспільної небезпечності, проте втрачається можливість особи здійснювати свідомо-вольовий контроль за ним.
Формулювання медичних причин неосудності повинно забезпечувати максимально повне охоплення різного роду психічних розладів, які виключають можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Водночас, на нашу думку, з огляду на правила формальної логіки, які стосуються співвідношення змісту та обсягу поняття, це може відбуватися тільки шляхом виділення загального поняття, а не способом казуалізації, як це намагається сьогодні зробити законодавець. Таким загальним поняттям може бути поняття “психічний розлад”. З урахуванням того, що впливати на інтелектуально-вольову діяльність особи можуть не тільки психічні, а й соматичні розлади, вони також повинні належати до медичних причин неосудності.
Дослідження проблеми відставання неповнолітніх у психічному розвиткові – так званої вікової неосудності, дало нам змогу дійти висновку про те, що відставання у психічному розвитку можна розглядати як родове поняття, яке охоплює два видових поняття: 1) відставання у психічному розвитку, яке, по суті, за своїм ступенем можна розглядати як психічний розлад; 2) відставання у психічному розвитку, яке не можна розглядати як психічний розлад, а лише як форму педагогічної та соціальної занедбаності. Враховуючи те, що таке відставання в окремих випадках може бути причиною, внаслідок якої особа не має можливості усвідомлювати суспільну небезпечність та кримінальну протиправність свого діяння, передбачати суспільну небезпечність та кримінальну протиправність його наслідків, зазначених в Особливій частині КК України, або керувати ним, є всі підстави для того, щоб серед причин неосудності виокремити відставання у психічному розвитку.
Незважаючи на те, що ми обґрунтовуємо ідею диференціації причин неосудності, позицію вчених щодо необхідності виділення одряхління як самостійної причини неосудності вважаємо недостатньо аргументованою. Йдеться про те, що сьогодні в науковій літературі панівною є думка про те, що старість не потрібно розглядати як якесь захворювання, проте вчені вважають, що це поняття позначає цілий комплекс психофізіологічних руйнівних процесів, які розвиваються внаслідок наростаючих уражень організму, пов’язаних із зовнішніми та внутрішніми чинниками. Тому, якщо припускати випадки, коли внаслідок одряхління особа втратить можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, справжньою причиною втрати такого контроль, зазвичай, будуть соматичні або психічні розлади чи захворювання, які відбуваються як невідворотній процес біологічних змін в організмі людини. У тих випадках, коли внаслідок вікових змін в організмі людини уповільнюється її реакція, швидкість мислення, а, відповідно, і можливість швидко приймати рішення про вибір поведінки, питання про осудність особи незалежно від її віку може бути вирішено у межах психофізіологічної невідповідності можливостей особи вимогам кримінально-значимої ситуації як окремої причини неосудності.
Враховуючи те, що втрата особою можливості здійснювати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою може бути зумовлена невідповідністю індивідуальних психофізіологічних можливостей особи вимогам конкретної ситуації, що здебільшого проявляється у межах так званих критичних професій, пропонуємо виокремити серед причин неосудності таку причину, як невідповідність психофізіологічних можливостей особи вимогам кримінально-значимої ситуації.
Виділення істотних ознак різного роду зовнішніх чинників, які можуть виключати можливість особи здійснювати інтелектуально-вольову регуляцію своєї поведінки, зокрема, фізичного насильства, кримінальної гіпносуггестії дало підстави нам сформулювати родове поняття, яке охоплює всі ці прояви, і позначити ним одну з причин неосудності – фізичний вплив. У контексті дослідження причин неосудності саме це поняття дає змогу охопити різні види енергетичного та інформаційного, у тім числі й ненасильницького, впливу однієї особи на діяльність іншої особи, які можуть виключати її можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою.
Пропонуємо кримінально-правове визначення поняття “непереборної сили” як однієї з причин неосудності. Непереборною силою, на наш погляд, є явища непередбачуваного чи невідворотного для особи характеру, впливу яких особа не могла уникнути або яким не могла запобігти.
Проведений психологічний аналіз рефлекторної діяльності дає підстави стверджувати, що така діяльність, зазвичай, відбувається поза свідомо-вольовим контролем людини. У більшості випадків механізм вчинення рефлекторного діяння людина не тільки не контролює, а й не усвідомлює. Оскільки з погляду психології рефлекс є однією з причин мимовільних діянь, які відбуваються поза свідомо-вольовим контролем людини, то з погляду кримінального права не можна вважати осудною особу по відношенню до таких діянь. Отже, оскільки рефлекс є причиною, внаслідок якої особа втрачає можливість здійснювати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, він може належати до причин неосудності.
Різного роду обставини суб’єктивного чи об’єктивного характеру, які виникають після вчинення особою злочину, жодним чином не можуть впливати на вирішення питання про осудність чи неосудність особи. Крім того, вони не можуть змінювати суті матеріального кримінального правовідношення навіть в тих випадках, коли фактично перешкоджають розслідуванню кримінальної справи або реалізації кримінальної відповідальності. У таких випадках залежно від часу виникнення таких обставин їх можна розглядати як перешкоду для розслідування кримінальної справи або як перешкоду для реалізації вже покладеної на особу кримінальної відповідальності. Тобто, якщо після вчинення злочину, але до постановлення обвинувального вироку суду виникли обставини, які перешкоджають розслідуванню кримінальної справи, її розслідування повинно бути зупинено. Якщо відповідні обставини виникли після набрання обвинувальним вироком суду законної сили і перешкоджають процесу реалізації кримінальної відповідальності, цей процес також повинен бути зупинений. При цьому ми вважаємо, що конкретний вид цих обставин не повинен впливати на правові наслідки їхнього настання. Тобто незалежно від того, чи це соматичні або психічні захворювання, чи інші обставини, законодавець однаково повинен зупиняти процес розслідування або процес реалізації кримінальної відповідальності. У першому і в другому випадках йдеться про процесуальні положення, які, відповідно, повинні бути регламентовані в КПК України та КВК України.
З урахуванням принципу “кримінальної відповідальності лише за наявності вини” особа не може підлягати кримінальній відповідальності у тих випадках, коли навіть унаслідок добровільного сп’яніння під час вчинення суспільно небезпечного діяння вона втратила можливість здійснювати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями. Водночас негативне ставлення до осіб, зумовлений тим, що у більшості випадків такий стан виникає, як правило, внаслідок добровільного і свідомого вживання психоактивних речовин. Отже, з метою уникнення об’єктивного ставлення у вину під час вирішення питання про кримінальну відповідальність за суспільно небезпечні діяння, вчинені у стані так званого повного сп’яніння чи іншому стані, який виключає можливість особи здійснювати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями, на наш погляд, необхідно використовувати конструкцію злочину sui generis по відношенню вже до самого факту добровільного та свідомого приведення особою себе до такого стану.
Запропоновано новий підхід щодо врахування станів, які ослаблюють інтелектуально-вольову діяльність особи під час вчинення злочину, при вирішенні питання про індивідуалізацію кримінальної відповідальності. За загальним правилом, такий стан особи потрібно враховувати як обставину, яка пом’якшує кримінальну відповідальність. Водночас вважаємо, що при цьому необхідно передбачити у ст. 66 КК України положення, згідно з яким суд, мотивувавши своє рішення, може не врахувати такий стан як обставину, що пом’якшує кримінальну відповідальність, у випадку, коли особа опинилася у такому стані під час вчинення злочину внаслідок своєї добровільної поведінки, зокрема, добровільного вживання психоактивних речовин.
З урахуванням зроблених висновків пропонуємо внести такі зміни до КК України:
1. Статтю 19 КК України викласти у такій редакції:

Стаття 19. Осудність
Осудною вважають особу, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати суспільну небезпечність та кримінальну протиправність свого діяння, передбачати суспільну небезпечність та кримінальну протиправність його наслідків, зазначених в Особливій частині КК України, та керувати цим діянням.

2. Доповнити КК України новою статтею такого змісту:
Стаття №… Неосудність та її причини
1. Неосудною суд визнає особу, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати суспільну небезпечність чи кримінальну протиправність цього діяння або передбачати суспільну небезпечність чи кримінальну протиправність його наслідків, зазначених в Особливій частині КК України, або керувати цим діянням.
2. До неосудної особи можуть бути застосовані заходи, передбачені Законом України “Про психіатричну допомогу”.
3. Причинами неосудності можуть бути:
1) психічні та соматичні розлади;
2) відставання у психічному розвитку;
3) невідповідність психофізіологічних можливостей особи вимогам кримінально-значимої ситуації;
4) непереборна сила – явища непередбачуваного чи невідворотного для особи характеру, впливу яких особа не могла уникнути або яким не могла запобігти;
5) непереборний фізичний вплив;
6) рефлекси.

3. Виключити ч. 3 ст. 19, ст. 84 КК України. Виключені положення розмістити, відповідно, у статтях КПК України та КВК України.

4. Виключити ст. 20, ст. 21, п. 13 ст. 67 КК України.

5. Доповнити ч. 1 ст. 66 КК України новим пунктом такого змісту:
Вчинення злочину особою, яка під час його вчинення не повною мірою могла усвідомлювати суспільну небезпеку чи кримінальну протиправність свого діяння або передбачати суспільну небезпеку чи кримінальну протиправність його наслідків, зазначених в Особливій частині КК України, або керувати ним. Суд, належним чином мотивувавши своє рішення, може не визнати такий стан як обставину, що пом’якшує покарання, якщо особа опинилася у такому стані під час вчинення злочину внаслідок своєї добровільної поведінки.

6. Доповнити Особливу частину КК України такими статтями:
Стаття №…
1. Приведення себе в стан, у якому особа втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, або неуникнення такого стану, перебуваючи в якому, особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене КК України,
- карається…

2. Те саме діяння, вчинене лікарем, службовою або іншою особою, діяльність якої пов’язана з небезпекою для оточуючих, якщо ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене КК України, що пов’язане з її службовою або професійною діяльністю,
- карається…

Стаття №…
Керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, якщо кількість алкоголю в крові становить не менше двох проміле, а також у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння або в іншому стані, коли особа не повною мірою могла забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою,
- карається…

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Концепція Державної цільової комплексної Програми розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на 2006-2010 роки [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.moz.gov.ua/ua/main/docs/?docID=5561.
2. Статистична інформація МОЗ України [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.dag.kiev.ua/290619?idsource=200504&mainlang=ukr.
3. Олійник О.П. Профілактика тяжких суспільно небезпечних дій психічно хворих, спрямованих проти членів сім’ї: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. мед. наук: 14.01.16 / О.П. Олійник. – К., 2008. – 22 с.
4. Злобин Г.А. Умысел и его формы / Г.А. Злобин, Б.С. Никифоров. – М.: Юрид. лит., 1972. – 264 с.
5. Хорнабуджели Б. Психологическая сторона вины / Б. Хорнабуджели. – Тбилиси: Ганатлеба, 1981. – 108 с.
6. Воробей П.А. Кримінально-правове ставлення у вину: [монографія] / П.А. Воробей. – К.: Атіка, 2009. – 176 с.
7. Павлов В.Г. Субъект преступления в уголовном праве / В.Г. Павлов. – СПб.: Санкт-Петербургская юридическая академия, Издательский Торговый Дом Герда, 1999. – 118 с.
8. Назаренко Г.В. Невменяемость: уголовно-релевантные психические состояния / Г.В. Назаренко. – СПб.: Изд-во Юридический центр Пресс, 2002. – 207 с.
9. Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве / Р.И. Михеев. – Владивосток: Изд-во Дальневост. у-та, 1983. – 300 с.
10. Волков Б.С. Детерминистическая природа преступного поведения / Б.С. Волков. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1975. – 111 с.
11. Фейнберг Ц.М. Учение о вменяемости в различных школах уголовного права и в судебной психиатрии / Ц.М. Фейнберг // Проблемы судебной психиатрии. – М. – Сб. 5. – 1946. – С. 3–90.
12. Павлов В.Г. Субъект преступления / В.Г. Павлов. – СПб., Изд-во Юридический центр Пресс, 2001. – 318 с.
13. Юлина Н.С. Философский натурализм: о книге Дэниела Деннета “Свобода эволюционирует”: [монография] / Н.С. Юлина. – М.: Канон+ РООИ Реабилитация, 2007. – 240 с.
14. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Общая часть: в 2 т. / Н.С. Таганцев. – СПб. – Т. 1., 1902. – 815 с.
15. Бурдін В.М. Осудність та неосудність (кримінально-правове дослідження) : [монографія] / В.М. Бурдін. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2010. – 780 с.
16. Сеченов И.М. Рефлексы головного мозга / И.М. Сеченов. – М.: Изд-во Академ. мед. наук СССР, 1952. – 232 с.
17. Дубинин Н.П. Генетика, поведение, ответственность: о природе антиобщественных поступков и путях их предупреждения / Н.П. Дубинин, И.И. Карпец, В.Н. Кудрявцев. – [2-е изд., переработ. и доп.]. – М.: Политиздат, 1989. – 351 с.
18. Емельянов В.П. Преступность несовершеннолетних с психческими аномалиями / В.П. Емельянов. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. – 97 с.
19. Астемиров З.А. Уголовная ответственность и наказание несовершеннолетних / З.А. Астемиров. – М.: Юрид. лит., 1970. – 125 с.
20. Иванов Н.Г. Аномальный субъект преступления: проблемы уголовной ответственности: [учеб. пособие для вузов] / Н.Г. Иванов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 224 с.
21. Общая психология: учебник для пед. ин-тов / [под ред. проф. А.В. Петровского]. – М.: Просвещение, 1976. – 479 с.
22. Костенко А.Н. Принцип отражения в криминологии / А.Н. Костенко. – К.: Наукова думка, 1986. – 126 с.
23. Шаргородский М.Д. Детерминизм и ответственность / М.Д. Шаргородский // Правоведение. – 1968. – № 1. – С. 40–49.
24. Дагель П.С. Учение о личности преступника в советском уголовном праве: [учебное пособие] / П.С. Дагель. – Владивосток: Дальневост. гос. ун-т, 1970. – 133 с.
25. Бурлаков В.Н. Уголовное право и личность преступника / В.Н. Бурлаков. – СПб.: Издательский Дом С.-Петер