Панасюк Леонід Валерійович. БІЛІНГВІЗМ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Короткий опис

Панасюк Леонід Валерійович. Назва дисертаційної роботи: "БІЛІНГВІЗМ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
Панасюк Леонід Валерійович
УДК 32:81ʼ246.2](477)
БІЛІНГВІЗМ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
23.00.02 - політичні інститути та процеси
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук
Науковий консультант
Обушний Микола Іванович
доктор політичних наук, професор
Київ-2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП…….………………………………………………………………... 3
РОЗДІЛ І.
БІЛІНГВІЗМ ЯК ОБ’ЄКТ ПОЛІТОЛОГІЧНОГО
ДОСЛІДЖЕННЯ…………………………………………………………… 14
РОЗДІЛ ІІ.
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ БІЛІНГВІЗМ ЯК ЧИННИК
УНІФІКАЦІЙНОЇ ІМПЕРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЇ……………………
.
55
РОЗДІЛ ІІІ.
МАСОВИЙ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ БІЛІНГВІЗМ В УМОВАХ
ФУНКЦІОНУВАННЯ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ .………… 152
РОЗДІЛ ІV.
БІЛІНГВІЗМ ЯК ЧИННИК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ
ТРАНСФОРМАЦІЙ В ПОСТРАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ…………............. 205
РОЗДІЛ V.
ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ
УКРАЇНИ В УМОВАХ БІЛІНГВІЗМУ…………………………………... 295
ВИСНОВКИ………………………………………………………………... 397
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….. 405–446
3
ВСТУП
Стан розвитку соціогуманітаристики відбиває стан розвитку суспільства,
певний період його поступу. Процес переоцінки суспільних цінностей особливо
активно відбувається під час кардинального перелому соціального руху, відтак,
новий етап розвою української нації, становлення незалежної української держави
дали змогу відкрито наблизитись до аналізу раніше заборонених чи
заідеологізованих тем, відійшовши від накинутої одностайності поглядів і оцінок.
За радянських часів навколомовні дослідження мали чітке політичне
забарвлення й визначали стан білінгвізму як позитивний та цілком прийнятний
шлях до формування єдиного радянського народу, єдиної радянської ідентичності.
Лише з розпадом Радянського Союзу склалися умови для незаангажованого аналізу
мовно-культурних взаємин етноспільнот в межах незалежної України, вивчення
наслідків асиміляції українського населення і національних меншин,
характеристики наявної мовної ситуації, соціального й територіального поширення
української та російської мов, їх статусу та впливу на пострадянські
трансформаційні суспільно-політичні процеси.
Тісний зв’язок мовних і політичних процесів обумовлений не лише зміною
статусу України в результаті здобуття незалежності, а й активним використанням
«мовної карти» в політичній боротьбі, особливо у виборчому процесі. Питання
статусу мов – української та російської – їх взаємодії, поширення, впливу стали
важливою складовою виборчих технологій і засобом електоральної мобілізації.
Потребують аналізу шляхи й методи русифікації українського населення
особливо радянської доби, дослідження наслідків дії теорії «гармонійної українськоросійської двомовності» та «благотворного» впливу російської мови на українську,
дослідження характеру деформації мовної ситуації, яку наша держава успадкувала
від руйнівної політики тоталітарного режиму («внутрішньої русифікації»), що
4
полягала у втручанні в природні процеси мовного розвитку і примусовому
спрямуванні до максимального наближення української та російської мов.
Разом з тим, риторика про «насильницьку українізацію» поєднується із
твердженнями про «повзучу русифікацію», набуваючи характеру політичних
маніпуляцій, впливаючи на відносини між українцями й росіянами,
україномовним та російськомовним населенням держави, між Україною і Росією.
Донині не вироблено єдності поглядів щодо етнонаціонального статусу
Української держави, її моноетнічності/поліетнічності, двомовності/багатомовності,
мовної структури населення, чисельності російськомовного та україномовного
частин соціуму, рівня мовної асиміляції, територіального і урбанізаційного рівнів
міжмовних взаємин, місця етнонаціональних меншин у згаданих процесах. Відсутні
спеціальні наукові праці, присвячені політологічному осягненню феномену масової
двомовності в Україні (явище двомовності не розглядається як соціальний
білінгвізм), причин та напрямків розвитку білінгвізму на українських теренах,
формування мовного середовища регіонів держави, з’ясуванню впливу згаданих
феноменів на творення сучасної ідентичності українського суспільства, націєтворчі
процеси та державний розвій.
На сучасному етапі розвитку науки нагальною потребою є комплексне
осягнення мовних, соціокультурних і суспільно-політичних процесів в межах
історичного суспільного поступу. Доцільність такого підходу обумовлена
неможливістю аналізу низки важливих мовних явищ відірвано від умов
функціонування суспільства, розвитку його культури, політичної сфери. Відтак,
врахування мовного контексту має велике значення для адекватної характеристики
питань, що відносяться до сфери вивчення соціології (соціолінгвістики), історії,
політології (етнополітології).
Актуальність теми обумовлена потребою політологічного дослідження
явища білінгвізму та його впливу на політичний розвиток України, необхідністю
комплексного аналізу й критичного осягнення асиміляційної політики Російської
імперії та Радянського Союзу, з’ясування впливу масового білінгвізму на
розвиток політичних, етнонаціональних і культурних процесів сучасного етапу
5
державотворення в умовах пострадянської трансформації українського суспільства.
Дослідження має не лише теоретичне, а й практичне значення для впровадження
стратегії державної мовної політики, формування правового поля взаємодії
української та російської мов, освітньої діяльності, розвитку ЗМІ.
За радянських часів навколомовні дослідження мали чітке політичне
забарвлення і визначали стан білінгвізму як позитивний та цілком прийнятний
шлях до формування єдиного радянського народу, єдиної радянської ідентичності.
Лише з розпадом СРСР склалися умови для незаангажованого аналізу мовнокультурних взаємин етноспільнот в межах незалежної України, вивчення наслідків
асиміляції українського населення і національних меншин, характеристики наявної
мовної ситуації, соціального й територіального поширення української та
російської мов, їх статусу, а також впливу на пострадянські суспільно-політичні
трансформаційні процеси.
Концепція дослідження передбачає доведення зумовленості розвитку мовної
ситуації політичним впливом. Сутність концепції полягає в тому, що білінгвізм
українців є результатом не об’єктивних міжкультурних українсько-російських
взаємин, а наслідком уніфікаційної політики Росії та був одним з факторів
асиміляції й інкорпорації, а на сучасному етапі виступає чинником утримання
України в орбіті своїх геополітичних інтересів.
Тісний зв’язок мовних і політичних процесів обумовлений не лише зміною
статусу України в результаті здобуття незалежності, а й активним використанням
«мовної карти» в політичній боротьбі.
Особливо актуальним є з’ясування політичних методів русифікації
українського населення, що використовувались компартійними ідеологами
радянської доби для утвердження та поширення українсько-російського
білінгвізму, а також дослідження наслідків дії теорії «гармонійної українськоросійської двомовності» та «благотворного» впливу російської мови на українську,
аналіз характеру деформації мовної ситуації, успадкованої від руйнівної політики
тоталітарного режиму в мовній сфері, що полягала у втручанні в природні процеси
6
розвитку української мови та примусовому спрямуванні до максимального
зближення української й російської мов («внутрішня русифікація»).
Все це ставить перед фахівцями-соціогуманітаріями, зокрема – політологами,
завдання комплексного аналізу білінгвізму як чинника політичного розвитку
України в її історичному поступі, впливу українсько-російської двомовності на
політичний розвиток держави в умовах докорінних трансформаційних змін тощо.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота
виконана у межах комплексної наукової програми Київського національного
університету імені Тараса Шевченка «Модернізація суспільного розвитку України в
умовах світових процесів глобалізації» та науково-дослідної теми філософського
факультету 11БФ041-01 «Філософсько-світоглядні та політологічні аспекти
гуманітарного розвитку сучасного суспільства».
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є з’ясування ролі
білінгвізму в політичному розвитку України, впливу українсько-російської
двомовності на сучасну посттоталітарну трансформацію суспільства.
Досягнення поставленої мети передбачало розв’язання наступних задач:
 проаналізувати теоретико-методологічні підходи вивчення білінгвізму в
соціогуманітарних науках, визначити понятійно-категоріальний апарат у
контексті вивчення явища білінгвізму політичною наукою;
 на основі інтегративного дослідницького підходу здійснити аналіз асиміляційної
політики Російської імперії та Радянського Союзу, її вплив на поширення
білінгвізму в Україні та використання українсько-російської двомовності як
чинника політичної інкорпорації;
 дослідити ґенезу спротиву українства тискові метрополії в контексті мовної
стійкості українців як визначального фактору збереження їх мови та культури;
 провести ретроспективний аналіз політико-правових норм, які забезпечують
статуси української та російської мов в Україні;
 дати узагальнюючу характеристику сучасної білінгвальної ситуації в Україні, що
уможливлює аналіз білінгвізму та його впливу на сучасні трансформаційні
процеси в умовах наявної українсько-російської двомовності;
7
 визначити особливості впливу білінгвізму на державотворчий процес та розвиток
сучасної української нації;
 проаналізувати політичний аспект впливу білінгвізму на формування сучасної
ідентичності в Україні;
 визначити характерні особливості та тенденції політичних трансформаційних
процесів в Україні за умов наявного масового українсько-російського
білінгвізму.
Об’єкт дослідження: білінгвізм як суспільно-політичне явище.
Предмет дослідження: білінгвізм як чинник політичного розвитку України.
Методи дослідження. В роботі використано загальнонаукові методи, до яких
належать спостереження, порівняння, узагальнення, систематизація, класифікація,
аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, що дали змогу системно осягнути явище
білінгвізму, дозволили розглянути феномен білінгвізму з точки зору його впливу на
суспільно-політичні процеси в Україні.
Загальнонаукові методи діалектично пов’язані з принципом всезагального
зв’язку, гносеологічний зміст якого полягає у намаганні дослідити можливу
кількість зв’язків феномену білінгвізму з іншими явищами, не обмежуючись
розглядом його окремих елементів. Однак, повністю дослідити всі взаємозв’язки
двомовності – як зовнішні так і внутрішні – неможливо, оскільки таких зв’язків
безліч. Натомість, важливо здійснити аналіз причин, ознак та наслідків основних
зв’язків, оскільки їх втрата може призвести до суттєвих прогалин у розумінні явища,
що, своєю чергою, негативно позначиться на якості загальних висновків і
практичних рекомендацій.
Метод критичного аналізу допоміг конкретизувати сутність окремих
положень праць вітчизняних і зарубіжних авторів із даної проблематики.
Діалектичний метод дав змогу проаналізувати мовний, національний та
державотворчий процеси в Україні у їхній єдності й взаємозумовленості, визначити
внутрішні суперечності етнополітики в українському двомовному соціумі, а також
допоміг виявити основні тенденції політичного розвитку, розглянути
їх в органічному зв’язку з соціально-економічною, освітньою, духовно-
8
інформаційною та іншими сферами життя в умовах наявного масового українськоросійського білінгвізму.
Структурно-функціональний метод був покликаний виявити та дослідити
зв’язки між окремими елементами цілісної системи як у вигляді рівнозначності,
так і в умовах домінування чи підпорядкованості, зокрема, визначення статусних
позицій та соціальної ваги української й російської мов в Україні.
Біхевіоріальний підхід дав змогу дослідити поведінку окремих україномовних
осіб, а також груп і спільнот в умовах асиміляції, – активно застосовувався для
аналізу результатів кооптації українських еліт Російською імперією, формування
криптоетнічності та маргіналізації українського населення внаслідок інкорпорації
українців до складу російської держави, денаціоналізації та формування єдиної
радянської ідентичності.
Статистичний метод дав можливість використати дані соціологічних
опитувань і статистичні матеріали, які стосуються переписів населення в мовному
плані, регіональному аспекті та на вісі «місто-село» і на їх основі зробити висновки
про розвиток білінгвальної ситуації в Україні.
Історико-порівняльний – допоміг дослідити як подібності, так і відмінності
мовно-культурних взаємин на українських теренах, порівняти складові згаданих
процесів у межах певного часового проміжку, основні тенденції й наслідки взаємодії
мов у динаміці.
Етнополітичний метод дозволив визначити основні ознаки і характеристики
взаємодії української та російської мов в історичній ретроспективі, а також на
сучасному етапі державотворення в контексті функціонального та динамічного
(еволюційного) аспектів українського політичного розвитку, сприяв аналізові
впливу російської нації-держави на розвиток української мови, нації, культури.
На всіх етапах аналізу явища білінгвізму в Україні та його впливу на сучасний
вітчизняний політичний розвиток застосовувався інтегративний підхід, базовими
дослідницькими принципами якого є системність, комплексність, сумативність,
єдність логічного та історичного, суспільного й особистісного і який передбачає
9
широке залучення фактологічного матеріалу, використання категорій різних наук,
визначення системних чинників досліджуваної проблеми.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у
вітчизняній політичній науці дослідженням, де здійснено комплексний аналіз явища
білінгвізму в контексті політичного розвитку українців, а також проаналізовано
вплив двомовності на сучасні посттоталітарні трансформаційні процеси, що
розкривають базову концепцію та виносяться на захист:
 уперше на основі інтегративного підходу здійснено політологічний аналіз
українсько-російського білінгвізму, який дав можливість зробити висновок про
відсутність мовної солідаризації суспільства, підтвердженням чого є значна
кількість осіб (понад 95% населення), котрі асоціюють себе з українською,
російською чи обома мовами, а також територіальні особливості
розповсюдження двомовності – поширення української мови на Заході держави
(крім Закарпаття) і переважно російськомовний південно-східний регіон
країни, де російська мова займає домінуюче становище у містах;
 уперше, використовуючи наукові здобутки у галузі, соціолінгвістики, історії,
філології та ряду інших соціогуманітарних наук запропоновано розглядати
білінгвізм в контексті політичної науки як один з ефективних засобів
завоювання, утримання та використання влади;
 отримало подальшого розвитку положення про сутність двох основних
різновидів категорії «білінгвізм» та запропоновано авторське їх трактування:
індивідуальний білінгвізм – як вживання особою двох (або більше) мов (їх
складових) за певних обставин, в тому числі й політичними діячами у своїй
діяльності; масовий білінгвізм – як співіснування в державі та використання в
політичному середовищі чи інституті двох мов, пов’язане насамперед з
політичними контактами двох народів (у випадку українсько-російської масової
двомовності – внаслідок внутрішньоколоніального стану України, активної
політики уніфікації Російської імперії та радянського тоталітарного режиму);
 здійснено ретроспективний аналіз впливу політичних факторів на зменшення
соціальної потужності української та поширення російської мови, серед яких
10
виокремлюються: міграційна політика Росії; приєднання Київської митрополії до
Російської Православної Церкви; ліквідація освітньої системи України;
впровадження нормативно-законодавчої бази, спрямованої на створення умов
для поширення російської мови в усіх сферах суспільного життя та зростання її
політичної ролі; нищення соціальної основи української мови на підставі
здійснення «революційної законності», а також внаслідок репресивних дій
радянського тоталітаризму тощо. На цій підставі доведено, що українськоросійський білінгвізм став вагомим елементом шовіністичної політики,
спрямованої на асиміляцію українців;
 уперше введено в науковий обіг фактологічні матеріали, котрі підтверджують
русифікацію українців під час проходження військової служби у збройних силах
Російської імперії та СРСР, а також внаслідок перебування військ Росії на
території України. Поряд з цим здійснення асиміляційної політики Російської
імперії у ХІХ ст. відбувалось внаслідок створення військових поселень на
українських землях, що негативно вплинуло на стан мовного середовища
Центральної та Східної України;
 запропоновано авторське розуміння поняття «уніфікаційна політика Росії», що
розглядається як сукупність шляхів та методів, за допомогою котрих держава
намагалась привести усі сфери життя імперії до російських стандартів, в тому
числі шляхом адміністративно-територіального поділу, економічної, освітньої,
міграційної політики, кооптації еліт, політики релігійного поглинання
християнських церков, що в сукупному результаті мало на меті асиміляцію та
денаціоналізацію неросійських народів імперії;
 уперше українсько-російський білінгвізм розглядається як важливий політичний
чинник імперської шовіністичної політики Росії, підтвердженням чого є
використання українсько-російської двомовності в якості підстави для
заперечення окремішності української нації та її права на вільний розвиток,
формування стереотипу «малоросійства», втілення в життя ідеї «триединого
русского народа», що призвело до втрати частиною українського суспільства
рідної мови та маркерів національної ідентичності;
11
 поглиблено тезу про те, що білінгвізм сформувався не природним шляхом
взаємодії української та російської культур, а є результатом великодержавної
політики, спрямованої на уніфікацію усіх сфер суспільного життя України до
російських взірців в процесі ліквідації української козацької автономії, нищення
традиційної козацької соціальної структури, що була основою україномовності
краю; адміністративно-судової уніфікації; формування імперської системи освіти
на засадах станового принципу, за яким найнижчі верстви населення не
допускались до середньої та вищої ланок – гімназій і університетів, тим самим
підриваючи освітній фундамент існування та поширення української мови;
 отримало подальшого розвитку положення про те, що білінгвізм на українських
теренах поширювався в умовах імперської нормативно-правової уніфікації, а по
тому – впровадження тоталітарної радянської законності, що, з одного боку,
сприяло насадженню російської мови, а з іншого – обмежувало, а то й
забороняло використання української в найважливіших сферах суспільнополітичного життя і призвело до значного рівня русифікації українців в умовах
нерівності статусів української та російської мов;
 поглиблено тезу про те, що масовий білінгвізм в Україні є показником значного
поширення російської мови та русифікації українців, здійснює переважно
деструктивний вплив на розвиток української мови, не спонукає до мовної
солідаризації та національної консолідації в умовах складних посттоталітарних
трансформацій, позаяк констатує існування і розвиток двох мов та культур,
одна з яких лише починає етап відродження, а інша була домінуючою впродовж
багатьох століть, а тепер є пануючою за соціальним поширенням в Українській
державі, виступає чинником поглинання української мови. Разом з тим, процеси
самоасиміляції, особливо активні на Сході та Півдні держави, загрожують мові
державній – за роки незалежності вона не утвердилась як загальносуспільна в
межах всієї держави;
 підтверджено, що масовий білінгвізм виступає однією з причин дезінтеграції
української нації, є перешкодою на шляху виконання державною мовою
націоконсолідуючої функції, несе більше загроз, аніж позитивів, позаяк
12
внутрішній характер проблем націєтворення є наслідком довготривалої
русифікації, що призвело до втрати українським суспільством мовної єдності,
нині ж на процес формування національної свідомості негативно впливає як
наявність великого двомовного колективу, так і політика Росії, активно
впроваджувана у російськомовній частині України (Схід, Південь, Крим);
 отримав подальшого розвитку політологічний вимір вивчення ролі білінгвізму у
формуванні державності та сучасної української національної ідентичності, адже
створення тоталітарною системою єдиної радянської ідентичності («радянського
народу») мало наслідком диференціацію всередині самого етнічного українства,
призвело до мовного розшарування українського суспільства, витіснення
української мови російською у східних, південних і частково центральних
областях України, передусім у великих промислових центрах, підтвердженням
чого є дисоціація мовної та етнічної ідентичностей, що становить одну з
головних перешкод на шляху державної єдності, а також виступає підставою для
виникнення ідей регіоналізації, федералізації та сепаратизму;
 визначено основні перспективи й тенденції політичного розвитку держави в
умовах українсько-російського білінгвізму та запропоновано ряд рекомендацій (в
освітній, інформаційно-комунікативній, церковно-релігійній сферах суспільного
життя, а також, з урахуванням білінгвальної ситуації, – внесення змін до низки
законодавчих актів, які формують нормативно-правову базу держави) для
стабілізації мовної ситуації й досягнення консенсусу щодо мовного майбуття
України.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки дисертаційного
дослідження закладають підвалини для подальшого аналізу явища білінгвізму в
контексті політичного розвитку України. Результати дисертаційної роботи можуть
бути використані у навчальному процесі, а також під час розробки програм розвитку
державної мови та мов національних меншин, формування законодавчої бази
держави в контексті здійснення етнонаціональної, етномовної та етнокультурної
політики.
13
Апробація результатів дисертації. Головні теоретичні положення й окремі
аспекти дисертації, основні наукові висновки і результати дослідження були
повідомлені та обговорені на міжнародній науковій конференції «Людина – світ –
культура» (м. Київ, 2004 р.), Міжнародних науково-практичних конференціях
викладачів, докторантів, аспірантів та студентів філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Дні науки»
(м. Київ, 2008 р., 2012 р., 2013 р., 2014 р.); науковій конференції «Селянство в
Україні у ХХ ст.» (м. Київ, Київський університет імені Бориса Грінченка, 2010 р.).
Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано
36 наукових праць, у тому числі монографію, 20 статей у фахових виданнях
України, дві з яких включені у міжнародну наукометричну базу, 4 статті у наукових
періодичних виданнях інших держав за напрямом, з якого підготовлено дисертацію,
5 статей у виданнях України, а також 6 тез виступів на наукових конференціях.
Структура дисертації. Дисертаційна робота є завершеним дослідженням, що
складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та переліку використаної літератури.
Загальний обсяг дисертації становить 446 сторінок, список використаних джерел
включає 445 найменувань обсягом 41 сторінка.

Список літератури

ВИСНОВКИ
У дисертації викладене теоретичне узагальнення та нове розв’язання наукової
задачі, що полягає у політологічному дослідженні явища білінгвізму та його впливу
на сучасний суспільно-політичний розвиток України, формування модерної
ідентичності, націє- та державотворення.
Отримали підтвердження основні положення концепції дослідження, яка
полягає в обґрунтуванні політологічної тези про те, що ефективне завоювання,
утримання та використання влади домінуючою спільнотою пов’язується з
проведенням уніфікаційної мовно-культурної політики щодо інших мовно-етнічних
груп населення, проміжною ланкою якої виступає білінгвізм. Українсько-російська
масова двомовність є результатом не об’єктивної міжкультурної взаємодії, а
насильницькою політикою зросійщення українців.
Автор доводить, що сотні років, від часів приєднання України до
Московського царства, впродовж існування Російської імперії та Радянського Союзу
боротьба українців за рідну мову призводила лише до ситуації українсько-російської
двомовності.
Слабкість українського етнічного ядра та соціальна поширеність
російськомовного елементу відобразились у розвиткові сучасної мовної ситуації,
значно скоригованої наявною двомовною частиною українського суспільства через
її ситуативну орієнтацію і відсутність чітких маркерів ідентичності. Українська мова
нині не стала мовою загальнонаціонального поширення внаслідок поширення
масового білінгвізму, низький соціальний статус державної мови, незначну кількість
її суспільних функцій та сфер поширення. Отже, питання мовної консолідації,
мовного самоствердження залишаються відкритими, позаяк російська мова
продовжує збільшувати свою соціальну потужність в Україні за рахунок білінгвів та
процесу самоасиміляції.
398
Розповсюдження двомовності у суспільній комунікації призводить, в
кінцевому результаті, до витіснення слабшої мови. Коли ж у ситуації масового
білінгвізму існує мова меншості та міжнародно визнана мова, то невідповідність
(нерівність) може стати непереборною.
Сучасний стан білінгвізму в Україні має чітко виражений масовий характер,
позаяк з українською чи російською мовами (або з обома) асоціює себе практично
усе населення держави; українська та/або російська мови функціонують в усіх
сферах суспільного буття.
Масова двомовність в Україні має регіональну специфіку – україномовний
Захід та російськомовний Схід-Південь з проміжною зоною в Центрі країни.
Україномовні українці складають меншість у центрально-східному, східному й
південному регіонах держави. В контексті територіального поширення
білінгвізму та на вісі «місто-село», сучасна білінгвальна ситуація в Україні
визначається значною перевагою русифікованого міського середовища, яке
породжує ефект мовного соціального тиску, над традиційним українським сільським
населенням Сходу й Півдня держави, що унеможливлює українізаційний вплив села
на російськомовне місто, на відміну від західного регіону.
Урбанізація нівелює етнічну і мовну своєрідність не тільки українців у містах
Сходу та Півдня країни, а й інших етнонаціональних спільнот, що були піддані
русифікації за доби СРСР, міста у регіонах з переважаючим російськомовним
населенням лишаються потужними центрами русифікації, що включило в дію
механізм суспільної самоасиміляції.
Визначальним політичним чинником, що вплинув на формування українськоросійського білінгвізму та призвів до деформованої мовної ситуації в Україні
визначено бездержавний статус українського народу. Поширення українськоросійського білінгвізму на українських теренах безпосередньо пов’язане з
нищенням соціальної бази української мови в результаті асиміляції українського
селянства та міських низів у процесі інкорпорації українських земель до складу
Московського царства – Російської імперії.
399
Ліквідація козацького устрою і Запорізької Січі дали можливість активізувати
масові переміщення – міграційна політика метрополії стала ще одним політичним
чинником, що призвів до змін етнонаціонального складу та поселенської структури
населення, а, відтак, – етномовної ситуації раніше освоєного козаками регіону.
Міста підросійської України набувають все більш етнічно різнорідного, а
лінгвістично – російськомовного характеру. До швидкої русифікації міст штовхали
домінування російської мови як мови адміністративного апарату, а також
захоплення українського ринку російським капіталом.
З кінця ХVII ст. російський уряд переходить до цілеспрямованої політики
церковної уніфікації, знищення мовних відмінностей через контроль за друкарською
справою і релігійною літературою. Секуляризаційні заходи Катерини ІІ кінця
ХVIII ст. перетворили українське духовенство на замкнутий прошарок суспільства й
остаточно трансформували українські єпархії та Київську митрополію у
загальноросійський інституційний придаток, тому Українська церква не могла
надалі ефективно виконувати функцію націєконсолідуючого, культуро- і
мовозберігаючого чинника.
Цілеспрямована уніфікаційна політика Росії мала наслідком зменшення
спротиву асиміляції, особливо в містах. Українські еліти в результаті політики
кооптації поступово втратили провід захисників української державності й
збереження української мови, натомість активізувався спротив денаціоналізації
свідомої інтелігенції та народних мас.
Освітня політика Російської імперії заклала підвалини активної асиміляції та
втрати значною частиною українців рідної мови, ліквідувала один з основних
чинників їх збереження – народну школу.
Політична діяльність УНР створила умови для відродження української мови,
однак, зіткнувшись із російськомовним середовищем, що було сформоване
попереднім режимом, активним чи пасивним опором дерусифікації, змушена була з
цим рахуватись, що вплинуло на збереження українсько-російського білінгвізму.
Нищівної асиміляції українці зазнали в межах Радянського Союзу,
законотворча, економічна, міграційна та культурно-освітня політика якого
400
практично знищили соціальну базу української мови (селянство) на Сході та Півдні
України. Голод 1921–1922 рр., НЕП, колективізація, голодомор 1932–1933 рр., голод
1946–1947 рр. активізували міграцію сільського населення до зрусифікованих міст
УРСР.
Освітня політика СРСР, використовуючи українсько-російський білінгвізм,
торувала шлях до російської одномовності в процесі формування єдиного
«радянського народу». Політика тоталітарного режиму стосовно українців призвела
до соціально-демографічної катастрофи, до втрати ними мовної стійкості та
значного поширення українсько-російської двомовності.
Законодавче закріплення домінуючого статусу російської мови Російською
імперією, що мало наслідком заперечення самого існування мови української, за
радянської доби було втілене у діяльності щодо забезпечення російській мові
політичного й соціального поширення в межах СРСР.
В сучасній Україні, за умов наявної масової українсько-російської
двомовності, територіального поділу за мовною ознакою та значного поширення
російської мови за сферами використання, державний статус української мови
виступає чи не єдиним чинником її відродження та розвою на зрусифікованих
теренах.
Наявна законодавча база держави не спрямована на подолання деформованої
мовної ситуації та масового українсько-російського білінгвізму, скоріше навпаки
(відповідно до Закону «Про засади державної мовної політики»), – в напрямку
збереження масової двомовності та поширення російської мови за сферами
вживання, в регіональному плані й на вісі «місто-село».
Імплементація до законодавчої бази України Рамкової Конвенції про захист
національних меншин та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин
мала наслідком надання російській мові меншинного статусу, незважаючи на значну
частку осіб, котрі асоціюють себе з українською, російською чи обома мовами, дала
потужний засіб для маніпулювання масовою думкою як в Українській державі, так і
за її межами, що регулярно відображається у міжнародних заявах Росії про
придушення прав російськомовних громадян в Україні.
401
Наявна серед українців криптоетнічность і розщеплена культурна ідентичність
безпосередньо спричинені асиміляційною та уніфікаційною політикою Російської
імперії, а також репресивною діяльністю тоталітарного режиму СРСР. Поширення
білінгвізму призвело до дисоціації мовної та етнічної ідентичностей, відсутності
мовної солідаризації суспільства, – згадані процеси продовжились і за доби
незалежності.
Нині мовна поляризація українського соціуму і самоасиміляція населення
Сходу та Півдня держави засвідчують слабкість української культурної
ідентичності. Одним з наслідків розповсюдження двомовності в Україні є
конкуренція ідентичностей на сучасному етапі розвитку українського суспільства:
формування єдиної радянської ідентичності («радянського народу») мало наслідком
поширення серед частини населення України російської ідентичності, що нині
ускладнює створення єдиних для Сходу й Заходу держави маркерів ідентичності.
Однак, творення української політичної ідентичності відбувається незважаючи на
домінування в ментальному комплексі частини громадян держави російської мови.
Білінгвізм, мовна поляризація та мовно-культурна регіоналізація
ускладнюють утвердження консолідованої української державності, впливають на
формування відмінних культурних і політичних орієнтацій Сходу й Заходу України,
геополітичних візій та орієнтирів.
Наявна масова українсько-російська двомовність не дозволяє вповні
виконувати українській мові державо- та націєтворчу функції, позаяк вона донині
втрачає соціальне підґрунтя на значній території держави. Білінгвізм і пов’язана з
ним самоасиміляція Сходу й Півдня, подекуди ще існуюче несприйняття російською
спільнотою як мови національної більшості, так і самої української державності
гальмують процес мовно-культурної та громадянсько-політичної консолідації
населення, ускладнюють створення й поширення загальнонаціональних суспільнополітичних і мовно-культурних практик – основи національної єдності.
Аналіз впливу білінгвізму на сучасні трансформаційні зміни в Україні
дозволив визначити наступні тенденції (відповідно до наявних проблем суспільнополітичного розвитку України в умовах масової українсько-російської двомовності):
402
 складна соціально-демографічна ситуація в Україні загалом та значне зростання
кількості сільських поселень, в яких спостерігалася депопуляція, свідчить про
катастрофу, пов’язану з природним самовідтворенням сільського населення у
Дніпропетровській, Кіровоградській, Харківській, Донецькій областях відтак,
соціально-демографічна політика держави має бути спрямована передусім на
відродження та збереження українського села, яке донині залишається
соціальною основою української мови у східному й південному регіонах
держави;
 впродовж доби незалежності спостерігається тенденція до мовної поляризації
українського соціуму, особливо в урбаністичному вимірі: мовний розкол в
Україні посилюється – кількість україномовного населення збільшується на
Заході, російськомовного – на Сході та Півдні держави, тому діяльність держави,
спрямована на консолідацію українського суспільства шляхом формування
толерантних міжмовних взаємин, є запорукою збереження цілісності
українського соціуму;
 російськомовний соціальний тиск міського середовища Сходу та Півдня України
зберігатиметься й надалі, за таких умов збільшення україномовного потенціалу у
ЗМІ, передусім – телебаченні та пресі, – покликане виправити деформовану
мовну ситуацію;
 двомовність українців як наслідок тривалої політики мовно-культурної
асиміляції залишається складною політичною проблемою сучасності,
виступаючи перехідним містком до російської одномовності на Сході та Півдні
держави, тому подолання деформованої мовної ситуації виступає одним з
найважливіших завдань української держави;
 в освітній царині зберігається тенденція розвитку двомовності (двомовної освіти)
в регіональному обширі та на вісі «місто-село», освітня політика держави
створює підґрунтя для мовної поляризації населення країни та подальшого
розповсюдження українсько-російського білінгвізму, відтак, формування
національно орієнтованої освіти, поєднане із можливістю здійснювати освітній
403
процес мовами меншин, виступає ефективним чинником відродження
української мови та збереження мовної толерантності в освітній сфері;
 деякі прорахунки вітчизняної політики, що призвели до поширення в ЗМІ
російської мови, збільшують і без того значну її комунікативну потужність в
українському суспільстві, тому державний контроль за мовним режимом у
згаданій сфері відповідно до наявної етнонаціональної структури в Україні
покликаний зменшити «лінгвістичну експансію» російської мови й стимулювати
використання приватними мас-медіа мови державної;
 існування двох культур в Україні – української та російської – формує
українокультурну та російськокультурну ідентичності, що впливатиме на мовну
політику держави і гальмуватиме процес мовно-культурної солідаризації
української нації, за таких умов формування спільних для усієї України
суспільних практик (зокрема, в мовно-культурній, соціальній, екологічній та
інших сферах, щодо історичного минулого та продукування візій на майбутнє)
можуть стати одним з ефективних механізмів соціальної консолідації;
 церковний розкол, котрий проявляється у мовній сфері як прихильність до
російськомовної чи україномовної церкви, унеможливлює загальносуспільну
консолідацію на підставі світоглядно-релігійної єдності, тому створення єдиної
помісної української церкви на основі об’єднання усіх християнських церков та
здійснення спільного причастя є підґрунтям для формування духовної соборності
України;
 політизація мовної проблеми посилює тенденцію до мовної регіоналізації та
сепаратизму, відтак, деполітизація мовного питання, роз’яснювальна робота й
просвітня діяльність серед населення здатні покращити наявну ситуацію;
 амбівалентність українських еліт є однією з основних політичних причин руху
України до самоасиміляції та збереження стану масової українсько-російської
двомовності;
 зберігається тенденція до використання українськими елітами мовного питання у
боротьбі за владу та подвійної риторики задля впливу на електорат західної та
404
центрально-східної частин держави під час передвиборчих перегонів, тому
налагодження комунікативних зв’язків між представниками «прозахідних» і
«просхідних» еліт, виведення мовного питання за межи політичних баталій та
досягнення консенсусу щодо мовного майбуття України є одним із шляхів
вирішення проблеми українсько-російського білінгвізму