Правосвідомість українського суспільства як соціокультурний феномен: філософсько-правова рефлексія

Короткий опис

ЗМІСТ

ВСТУП
6
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження правосвідомості 24

1.1. Позитивістський та об’єктивістський виміри правосвідомості: парадигмальні інваріанти
24
1.2. Правосвідомість у контексті природно-правового мислення 50
1.3.
1.4. Концептуальні підходи до розуміння структури правосвідомості
Комунікативно-дискурсивний континуум правової свідомості як репрезентація (структуризація) соціального простору і часу
Висновки до розділу 1 85

113
146
Розділ 2. Правосвідомість сучасного українського суспільства: цивілізаційно-історичне та етноментальне підґрунтя
150
2.1. Цивілізаційний вимір правосвідомості. Правосвідомість українського суспільства як міжцивілізаційний феномен
150
2.2. Вплив історичних традицій та етноментальних особливостей на правосвідомість народу України
170
2.3. Характерні ознаки повсякденної правосвідомості українського соціуму
201
2.4.

2.5.

Розділ 3.

3.1.

3.2.

3.3.

3.4.

3.5.

“Правосвідомість народу” та “правосвідомість натовпу”: порівняльна характеристика
Роль та місце правосвідомості у ґенезі державотворчого процесу України
Висновки до розділу 2
Становлення демократичної правосвідомості українського суспільства: чинники впливу та проблеми розвитку
Глобальне громадянське суспільство як фактор впливу на розвиток правосвідомості українського соціуму
Громадянська правосвідомість та ліберативна культура як основні чинники правового суспільства
Деформації правосвідомості українського соціуму на сучасному етапі: причини, сутність та можливі наслідки
Засоби масової комунікації як фактор розвитку правосвідомості. Вплив ЗМК на правосвідомість українського суспільства
Передумови та шляхи демократичних трансформацій правосвідомості громадян України
Висновки до розділу 3

220

247
257

261

261
276

298

326

352

364
ВИСНОВКИ
368
ДОДАТКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
391
398

ВСТУП
В умовах становлення української державності проблема вивчення суспільної правосвідомості набула особливої актуальності. Вона потребує належного теоретичного обґрунтування у вигляді комплексного дослідження з урахуванням реалій суспільно-політичної й правової практики сьогодення. Існуючі наукові розробки як правило стосуються окремих аспектів суспільної та індивідуальної правосвідомості, що не дозволяє виявити загальні тенденції й спрогнозувати розвиток правовідносин на майбутнє.
Актуальність дослідження правосвідомості українського суспільства обумовлена низкою причин як теоретичного, так і практичного характеру.
Передусім існує необхідність прослідкувати ґенезу правосвідомості українського соціуму з урахуванням цивілізаційно-історичних традицій та етноментальних особливостей, оскільки саме від останніх певною мірою залежить реалізація і гармонізація правових відносин у сучасному суспільному житті України. Правосвідомість завжди супроводжує право. Це обумовлено тим, що існування права нероздільно пов’язане з волею і свідомістю людей. Вимоги суспільного життя не можуть бути виражені як юридичні розпорядження до тих пір, доки вони не пройдуть через волю і свідомість людей. В той же час і дія права на суспільні відносини також здійснюються через волю й свідомість громадян. Все це викликає до життя відомий комплекс правових уявлень, відчуттів, настроїв, переживань, поглядів, що панують у певному суспільстві та окремих його верствах. Будь-яке право повною мірою діє і реалізується у суспільстві не стільки через систему примушення, а як усвідомлене право. Діюче право постійно оцінюється, осмислюється і корегується з позицій масової правосвідомості, а також моральних принципів, норм, традицій. Тому право як нормативна система регулювання поведінки людей реалізується тією мірою, якою суспільство здатне його осмислити і засвоїти. Крім того, в правосвідомості містяться базисні принципи правового регулювання, які можуть і не бути сформульовані в чинному законодавстві. Нарешті, правосвідомість виступає своєрідною формою права, що виходить з таких джерел, як звичай і прецедент. Роль правосвідомості, як регулятора суспільних відносин, значно зростає у тих правових системах, де право закріплено лише частково у нормативно-правових актах держави, а більшою мірою базується на звичаях і традиціях.
Проблема суспільної правосвідомості актуалізується у будь-якому суспільстві, українському зокрема, у зв’язку з тією особливою роллю, яку вона відіграє під час формування правової культури. Так, правова свідомість складає основу правотворчої діяльності у суспільстві, обумовлює досконалість правових відносин, багато в чому зумовлює чітку й злагоджену роботу відповідних юридичних установ. Зміст і рівень розвитку правосвідомості безпосередньо кореспондується з характером правової культури суспільства. В цьому контексті визначальну роль відіграють знання про право та закон, які отримує особа під час соціалізації у суспільстві. Знання – необхідна передумова будь-якої, у тому числі і правової форми свідомості. Але знання закону ще не означає його усвідомлення. Про високо розвинену правосвідомість свідчить лише наявність переконаності в справедливості закону, внутрішній потребі неухильно слідувати його велінням. У реальному житті досить поширеними є випадки, коли люди володіють достатньо об’ємними правовими знаннями, розуміють вимоги правових норм і разом з тим порушують їх.
Актуальність теми обумовлена і практичними завданнями щодо цілеспрямованого формування суспільної й індивідуальної правосвідомості. Формування правової свідомості – це складний психологічний процес сприйняття нормативно-правових розпоряджень, що своєрідно протікає у кожної людини, і має часом різні результати. Щоб оптимізувати цей процес, зробити його дієвим і цілеспрямованим, необхідно мати в своєму розпорядженні інформацію про численні змінні, що опосередковують цей процес, глибоко знати прийоми, засоби і методи досягнення бажаних результатів. У правовиховній діяльності (а вона є одним з центральних напрямків функціонування державних і соціальних структур щодо формування правової свідомості) в даний час виникла своєрідна ситуація: з одного боку, визнається необхідність і ефективність правової дії на процес формування особи, а з іншої – відсутня теорія, що науково обґрунтовує шляхи реалізації наявних можливостей. Подолання цієї проблемної ситуації пов’язане, перш за все, з визначенням і науковим обґрунтуванням цілей й завдань правового виховання. Забезпечення реалізації законів як неухильного дотримання вимог правових норм і правових інститутів усіма громадянами незалежно від їх соціального становища – це найголовніше завдання правового виховання, а, отже, і формування правової свідомості. Право та його норми апелюють до волі і свідомості людини, але регулюють вони не свідомість, а поведінку. Правова свідомість виконує функцію передавального механізму від права до поведінки.
Серед теоретичних причин, що обумовлюють актуальність дослідження правосвідомості, необхідно, перш за все, виділити важливість певної уніфікації категоріально-понятійного апарату, що відноситься до даної проблеми. Так, сам термін “правосвідомість” полісемантичний. Ті або інші автори в дефініціях феномена “правосвідомість” роблять акцент на різних його аспектах. Одні теоретики-правознавці ідентифікують правосвідомість з природним правом, інші – з законом, треті – вважають, що правосвідомість – щось зовнішнє по відношенню до права, тобто знання, оцінка, критика права. Висловлюються і різні думки щодо нормативності правосвідомості. Деякі автори сумніваються в його нормативності, вважаючи, що правосвідомість за своєю суттю лише віддзеркалення нормативно-правової системи, що діє, сукупність знань про правові норми. Достатньо дискусійною є тема про співвідношення моралі й права. Наприклад, поширено уявлення, що правосвідомість – це частина моралі, що містить оцінки щодо права.
Усі перераховані і багато інших питань, так або інакше пов’язані з проблематикою правосвідомості, потребують певного осмислення, що базується, перш за все, на філософському та філософсько-правовому аналізі даного феномена. Необхідно зазначити, що попередні теоретичні розробки феномена правосвідомості (особливо у радянські часи) здійснювались переважно на основі марксистської методології і містили аналіз позитивного права як підґрунтя всіх типів правосвідомості. Набагато менше уваги приділялося природному праву та фактично не використовувалися інші методи дослідження правосвідомості, зокрема такі як комунікативно-дискурсивний, феноменологічний, герменевтичний та ін.
Отже, тема правосвідомості багатоаспектна, тому в даному випадку важливий саме міждисциплінарний аналіз з акцентуацією на філософських та філософсько-правових методах. Філософсько-правовий аналіз дає можливість розглянути правосвідомість як комплексне явище, що має свій зміст і логіку розвитку. Велике значення має і дослідження даного феномена у загальному контексті суспільних відносин, які обумовлені безліччю соціальних та інших чинників і умов. Оскільки правосвідомість виявляється в різних сферах суспільного життя, необхідний його аналіз перш за все як соціокультурного явища.
Філософський аналіз необхідний і тому, що він дає можливість проаналізувати правосвідомість на різних рівнях: сутнісних ознак (субстанційний аспект філософсько-правового дослідження), структури (структурний аналіз), функцій (функціональний аналіз), суб’єктів (суб’єктний аналіз), типів (таксономічний аналіз), динамічних характеристик (динамічний аналіз).
Таким чином, саме міждисциплінарний аналіз на рівні філософсько-правового узагальнення суспільної правосвідомості дозволяє розкрити її різнобічно, виявивши детермінанти та взаємодію цього явища з іншими феноменами суспільного життя. Вочевидь, комплекс проблем, пов’язаних із змінами, як в самому суспільному розвитку, так і в процесах осмислення правосвідомості, створює ситуацію особливої актуальності даної теми.
Проблема правосвідомості, як суспільної, так і індивідуальної, знайшла своє відображення у різних галузях суспільствознавства, починаючи від класичних праць, закінчуючи науковим доробком у сучасний період. Разом з тим, цілісної філософської концепції, осмислення становлення та розвитку правосвідомості українського суспільства не існує. У науковій літературі створений певний фундамент для вивчення правосвідомості. Виокремимо декілька груп науковців, які присвятили свої дослідження різноманітним аспектам щодо сутності та змісту свідомості й правосвідомості зокрема.
Перша група представлена філософами, які розглядали у своїх працях загальнометодологічні проблеми пізнання соціальних та правових явищ і створили, таким чином, теоретико-методологічну основу для ґрунтовного дослідження правосвідомості: К-О. Апель, Дж. Берклі, Ф. Брентано, Л. Вітгенштейн, Ю. Габермас, Г. Гегель, К. Гемпель, Е. Гусерль, О. Гьоффе Р. Декарт, Г. Лейбніц, Дж. Локк, М. Мерло-Понті, Х. Патнем, Платон, С. Пріст, Г. Райл, Б. Расел, П. Рікьор, Дж. Роулз, Ж-П. Сартр, Б. Спіноза, Е. Тугендхат, М. Хайдегер та ін.
Друга група репрезентована класиками дореволюційного періоду розвитку філософсько-правової думки, які аналізували право та правосвідомість с точки зору соціально-філософського, психологічного, соціологічного, філософсько-правового, нормативно-аналітичного та інших підходів. Слід підкреслити, що в дорадянські часи існувала традиція вивчення права й правосвідомості у їх співвідношенні з мораллю та релігією. Найбільш відомими за цією проблемою є праці М. Алексєєва, Б. Вишеславцева, С. Гесена, І. Ільїна, Б. Кістяківського, М. Коркунова, С. Муромцева, П. Новгородцева, С. Пахман, Л. Петражицького, І. Покровського, B. Соловйова, П. Сорокіна, А. Тарановського, Є. Трубецького, С. Франка, Д. Чижевського, Г. Шершеневича та ін.
Третя група дослідників створювала наукові праці за радянських часів. В цей час категорія правосвідомості одержала свою подальшу розробку на базі синтезу юспозитивізму й марксизму. Разом з тим, юснатуралістські концепції майже не розвивалися, а суспільна правосвідомість вважалася похідною від діючого законодавства. Зазначена проблематика аналізувалася у наукових працях С. Алексєєва, К. Вельського, О. Вишинського, Ю. Грошевого, Г. Єфремова, О. Жалінського, Г. Злобіна, В. Казимірчука, В. Камінської, М. Козюбри, В. Кудрявцева, Є. Лукашової, М. Магазінера, Л. Мамута, М. Матузова, Є. Назаренко, Ю. Новіка, Г. Остроумова, І. Покровського, Д. Потопейко, а також О. Ратінова, М. Рейснера, І. Рябко, В. Сальнікова, В. Сапуна, М. Соколова, Л. Спірідонова, М. Строговича, П. Стучкі, В. Чефранова, В. Щегорцова, О. Яковлєва та ін.
Четверта група фахівців присвятила наукові розробки проблемам теорії держави та права, в межах яких розглядається сутність, зміст та функції правосвідомості у соціальній системі: В. Бабаєв, А. Васильев, Б. Єбзєєв, Г. Загрядський, В. Казаков, С. Комаров, В. Корельський, О. Корольов, А. Косарев, В. Лазарев, В. Лучін, В. Малько, Г. Манов, М. Марченко, М. Матузов, В. Перевалов, О. Петрова, С. Піголкін, М. Рассол, В. Хропанюк, Л. Явіч та ін. Значущість даних наукових праць при вивченні правосвідомості українського суспільства полягає в тому, що в них, по суті, розкривається методологічний апарат, за допомогою якого можливий аналіз практичних проблем. Проте, обмеженість вказаних наукових розробок полягає в тому, що їх автори не виходять на рівень філософських абстракцій і діють в рамках методології теорії держави й права, що не дозволяє розкрити принципи та тенденції розвитку правосвідомості як соціального та культурного феномена.
Незважаючи на те, що у визначеннях даного феномена теоретики-правознавці прагнуть вказати базисні ознаки правової свідомості, разом з тим сформульовані дефініції часто мають не сутнісний, а скоріше операціональний характер, що пояснюється тими завданнями, що вирішуються цими дослідниками.
П’ята група науковців присвятила свої дослідження вивченню ролі і місця правосвідомості в загальному контексті правовиховної роботи. Автори даних праць прагнуть розкрити значення правосвідомості у формуванні правової культури суспільства. Їх, перш за все, цікавлять шляхи і способи цілеспрямованої дії з боку спеціалізованих інститутів суспільства, що займаються проблемами правового виховання, на суспільну, групову та індивідуальну правосвідомість. Вказана група наукових розробок тісно змикається з працями, які присвячені аналізу психологічних аспектів правосвідомості. Це ті праці, які мають безпосереднє відношення до юридичної психології, де феномену правосвідомості відводиться достатньо багато місця. Дана література цікава тим, що в ній детально вивчаються психологічні і соціально-психологічні аспекти теми правосвідомості, що, безумовно, повинно бути враховано при аналізі проблеми на рівні філософських узагальнень. Вищеозначені наукові розробки репрезентовані наступними авторами: М. Бахтин, В. Васильєв, П. Давидов, М. Єнікєєв, Г. Єфремова, В. Кудрявцев, Є. Лукашева, Л. Мамут, О. Нікітін, В. Оксамитний, І. Покровський, О. Ратінов, В. Романов, Л. Яковлєв та ін.
Останніми роками значно активізувалися дослідження правосвідомості в рамках соціології права. Вони можуть скласти окрему, шосту групу авторів: О. Гречін, К. Жоль, В. Казимирчук, Ж. Карбон’є, В. Кас’янов, О. Кравченко, В. Ксенофонтов В. Кудрявцев, К. Кульчар, С. Курганов, В. Леванський, В. Нечипуренко, Д. Співак Ф. Шерегі, В. Щегорцев та ін. Проте і автори, що працюють в галузі соціології права, не завжди виходять не тільки на рівень загальнофілософських, але й макросоціологічних узагальнень, досліджуючи певні стани правосвідомості, вважаючи, що саме цей аспект даного феномена найбільшою мірою відповідає концептуальним основам соціології права. Разом з тим лише постійний моніторинг станів правової свідомості може виявити тенденції його змін і подальшого розвитку.
Сьому групу, репрезентують дослідники у науковому доробку яких, дається аналіз правової свідомості на рівні соціально-філософської та філософсько-правової методології: С. Алексєєв, Р. Байніязов, А. Валіцький, І. Гобозов, С. Гусєв, О. Дробницький, В. Желтова, Д. Керімов, Є. Маковецький, В. Малахов, В. Нерсесянц, І. Нікітіна, О. Потякін, Є. Режабек, В. Сальніков, М. Смоленський, М. Соболева, Є. Соловйов, О. Спіркін, Ю. Тихонравов, В. Толстих, І. Фарбер, С. Ханєєв, С. Хмелевська, Є. Чічєнєва та ін. Низка праць зазначених науковців, розкриває дану проблему як одну з багатьох, пов’язаних з суспільною свідомістю в цілому. У інших – вона досліджується в рамках навчального курсу з соціальної філософії або розкривається в загальному контексті філософії права. Але жоден з названих авторів не надає всебічного соціально-філософського або філософсько-правового аналізу правосвідомості. Вищеперераховані дослідники лише частково розглядають онтологічні підстави, структуру, функції та динаміка розвитку правосвідомості у сучасних соціальних системах.
Окрему групу становлять українські вчені, які з різних методологічних позицій вивчали проблему правосвідомості в цілому та українського соціуму зокрема: О. Атоян, О. Бандура, Б. Бичко, Г.Боряк, В. Братасюк, В. Бурмістров, К. Бєляков, О. Волошенюк, Л. Герасіна, А. Гетьман, Т. Гирич, М. Гримич, Ю. Грошовий, О. Данильян, О. Дзьобань, О. Донченко, В. Калініна, Г. Клімова, А. Козловський, Н. Корабльова, М. Костицький, П. Кравченко, Р. Лащенко, В. Лозовий, С. Максимов, А. Мельник, О. Мельничук, О. Михайлюк, О. Невельська-Гордєєва, А. Окара, Н. Осипова, М. Панов, І. Поліщук, П. Рабінович, Т. Розова, О. Рудакевич, С. Рябов, Н. Старченко, В. Сташис, В. Тацій, В. Тертишник, В. Тітов, Ю. Тодика, М. Требін, В. Чефранов, В. Чигрінов, Б. Чміль, С. Шефель, В. Шкода, Н. Яковенко, А. Яковлєв та ін.
Теоретичну і методологічну основу дослідження складає велике коло джерел (монографії, статті і автореферати), в яких відбиті результати вивчення феномена правосвідомості. Серед названих видань – наукові розробки сучасних вітчизняних філософів, філософів права, політологів, соціологів, психологів, теоретиків-правознавців, що плідно працювали вивчаючи вищеозначену тему, а також праці зарубіжних авторів, що спеціалізуються на розробці проблем правосвідомості і запропонували цікаві підходи та оригінальні методики дослідження.
Таким чином, є всі підстави стверджувати, що накопичено достатній матеріал щодо вивчення окремих аспектів правосвідомості, але ця проблема ще не стала об’єктом комплексного міждисциплінарного аналізу. В існуючих наукових розробках з філософії та філософії права недостатньо уваги приділяється ґенезі та сучасному стану правосвідомості українського суспільства з урахуванням новітньої теоретико-методологічної бази.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане відповідно до напрямку комплексної цільової програми НДР “Філософські та культурологічні проблеми духовного життя суспільства та розвитку особистості ”, яку здійснює Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (державний реєстраційний номер 0106u002286) та безпосередньо пов’язано з НДР на замовлення Міністерства освіти і науки України “Правосвідомість і правова культура як базові чинники державотворчого процесу в Україні”, яку здійснює Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (державний реєстраційний номер 0209u001709).
Мета і завдання дослідження.
Метою дисертаційного дослідження є з’ясування сутності та ґенези правосвідомості українського суспільства, обґрунтування її комунікативної природи, а також розкриття базових чинників впливу на розвиток правосвідомості сучасного українського соціуму. Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного вирішення наступних дослідницьких завдань:
• узагальнити основні теоретико-методологічні підходи до визначення сутності та особливостей правосвідомості українського суспільства;
• обґрунтувати комунікативно-дискурсивну концепцію правосвідомості як суспільного феномена;
• проаналізувати вплив ментальності та цивілізаційно-історичних традицій на становлення й розвиток правосвідомості українського суспільства;
• визначити характерні ознаки повсякденної правосвідомості вітчизняного соціуму;
• з’ясувати роль та місце правосвідомості у державотворчому процесі України;
• виявити фактори впливу глобального громадянського суспільства на правосвідомість народу України;
• показати корелятивність розвитку громадянської правосвідомості та правового суспільства;
• виокремити та систематизувати деформації правосвідомості українського соціуму у сучасних умовах;
• проаналізувати вплив засобів масової комунікації на розвиток правосвідомості українських громадян;
• розкрити основні шляхи демократизації правосвідомості українського соціуму.
Об’єктом дослідження є правосвідомість як соціокультурний феномен.
Предмет дослідження − правосвідомість українського суспільства в умовах системних трансформацій.
Методи дослідження. Правосвідомість як суспільний феномен виявляє себе у декількох вимірах: історичному, філософсько-правовому, психологічному, політичному, релігійно-моральному. Виходячи з цього, дослідження має інтердисциплінарний характер і базується на різноманітних філософських, філософсько-правових та історичних методах у поєднанні з загальнонауковими. Інтердисциплінарність представленого наукового дослідження, разом з тим, передбачає превалювання філософської та філософсько-правової методології.
За допомогою діалектичного методу, а саме шляхом використання принципів, законів і категорій діалектики були досліджені різноманітні аспекти ґенези правосвідомості українського суспільства у їх цілісності та причинно-наслідковій обумовленості.
Порівняльно-критичний аналіз існуючих концепцій феномена правосвідомості в філософському та філософсько-правовому контексті дозволив виявити недоліки та переваги кожної з них та сформувати авторську методологію дослідження.
В основу авторської концепції правосвідомості був покладений комунікативно-дискурсивний підхід інтерсуб’єктивістського напрямку, який дозволив трактувати правосвідомість українського суспільства як процес та результат взаємодії декількох суб’єктів правовідносин на основі ціннісно-нормативних констант та значень.
Синергетичний підхід застосовувався у співвідношенні з діалектичним методом на основі принципу доповнюваності для аналізу параметрів стабільності та нестабільності правосвідомості українського суспільства у трансформаційних умовах.
За допомогою герменевтичного методу досліджувався повсякденний рівень правосвідомості українського соціуму крізь призму розгляду зразків народного фольклору та традицій.
Використання структурно-функціонального методу дозволило розглянути взаємодію елементів та рівнів суспільної правосвідомості й визначити їх стійкість щодо різноманітних чинників впливу.
Застосування методу єдності історичного й логічного було спрямовано на визначення тенденцій розвитку суспільної правосвідомості та шляхів її оптимізації в умовах демократичних трансформацій.
Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає в тому, що в дисертації здійснений комплексний теоретико-методологічний аналіз правосвідомості українського суспільства, в основу якого покладені уточнені концептуальні уявлення про сутність правосвідомості суспільства та про форми її прояву як на інституційному, так і неінституційному рівнях. На підставі такої світоглядної бази розглянуто ґенезу правосвідомості українського суспільства з урахуванням цивілізаційних, історичних й етноментальних особливостей нашого народу, проаналізовані специфіка й деформації правосвідомості українських громадян на сучасному етапі, а також визначені основні зовнішні та внутрішні чинники впливу на правову свідомість українського соціуму в умовах демократичних трансформацій.
Дослідивши обрану наукову проблему, здобувач особисто отримав низку нових результатів, які виносяться на захист. Так, вперше в українській філософсько-правовій науці:
1) запропоновано концептуалізацію правосвідомості українського соціуму як цивілізаційно, історично й етноментально обумовленого феномена та базової константи існування правового, демократичного суспільства;
2) здійснено компаративний аналіз основних теоретичних концепцій і підходів до розуміння сутності правосвідомості як соціокультурного явища. Доведено, що об’єктивізм, і суб’єктивізм як засоби обґрунтування права й правосвідомості, не вирішували низки проблем, однією з яких є протиставлення суб’єкта та об’єкта правовідносин. Така ситуація спричинила перехід від класичного бачення права й правосвідомості до некласичного – від принципу суб’єктивності – до принципу інтерсуб’єктивності;
3) на новому методологічному рівні обґрунтовано, застосовуючи комунікативно-дискурсивну концепцію інтерсуб’єктивістського напрямку, що ґенеза правосвідомості обумовлена спонтанними соціальними процесами пов’язаними з конструюванням правил, зразків, норм та вибором тих або інших варіантів поведінки, засобів комунікації, саморепрезентації, побудови мікросвітів соціально-правової реальності на основі горизонтальних, а не вертикальних зв’язків. Доведено, що правосвідомість виявляється не стільки в намірах, побажаннях та установках, а скільки в конкретних діях різноманітних соціальних суб’єктів. Правосвідомість (як і право) актуалізується і деактуалізується в межах інтерсуб’єктивістської взаємодії, залишаючи відбиток у вигляді думок, домовленостей, текстів, досвіду певних осіб;
4) доведено, що комунікативно-дискурсивна парадигма є найбільш адекватною для аналізу суспільної правосвідомості, тому що дозволяє виявити не тільки сутність та зміст цього явища, а й зрозуміти механізм утворення констант правосвідомості шляхом розгляду дискурсивних практик в межах інтерсуб’єктивістської взаємодії. Описаний підхід кардинально змінює розуміння правової свідомості й філософсько-правового пізнання. Реальність правосвідомості визначається в цьому контексті світом соціальних діячів, світом спільно сконструйованих і відтворюваних ними змістів, світом соціокультурних текстів (знакових систем);
5) обґрунтовано, що в контексті прискореної соціальної динаміки для комплексного аналізу феномена правосвідомості на філософському рівні доцільно використовувати діалектичний і синергетичний підходи в їх поєднанні і взаємодоповнюваності: діалектичний підхід − для дослідження правосвідомості у стабільних соціальних системах, а синергетичний підхід − для вивчення тенденцій і особливостей правосвідомості у трансформаційних умовах;
6) встановлено, що соціальне кодування і суспільна правосвідомість є взаємообумовленими явищами: саме правосвідомість вбирає в себе і одночасно породжує суспільні коди щодо справедливого-несправедливого, свободи-несвободи, правового-неправового, законного-злочинного. За допомогою різноманітних суспільних кодів, відбувається “розлініювання” соціального простору і часу, визначаються та фіксуються у правосвідомості прийнятні й неприйнятні форми поведінки;
7) введено в категоріальний апарат філософсько-правової науки наступні дефініції: “віртуальна правосвідомість” як необмежена суспільними моральними й правовими заборонами, позбавлена зовнішнього контролю ціннісна система суб’єкта, яка базується на власних правових поглядах й переконаннях та загальній інформаційній етиці акторів віртуального простору; “громадянська правосвідомість”, яка передбачає визнання суб’єктом правовідносин наступних цінностей: повага прав і свобод громадянина, встановлення горизонтальних (комунікативних) зв’язків між громадянами на основі права, невтручання держави у сферу громадянського суспільства і водночас забезпечення правової бази для його існування, визнання природних прав людини первинними щодо позитивних прав.
Удосконалено:
1) рефлексію сутності та змісту категорії “правосвідомість” як сукупності оціночних думок та установок, що визначають ставлення суб’єктів соціальних відносин (соціальних груп, страт, особистості або суспільства в цілому) до права й чинного законодавства, а також практики його застосування, до правових (або не правових) звичаїв, ціннісних орієнтацій, які регулюють людську поведінку й комунікацію в юридично значущих інтерсуб’єктивістських ситуаціях. Константи та цінності правосвідомості є аксіологічно-нормативним полем свободи в межах якого діють різнорівневі соціальні суб’єкти;
2) розуміння особливостей та функцій різноманітних соціальних санкцій в контексті розвитку правосвідомості суб’єктів соціального простору: санкції дають вихід колективному почуттю, ображеному антисоціальним вчинком (первинна й до деякої міри вторинна санкція), а також усувають конфлікт усередині спільноти. Організовані санкції є більшою мірою вираженням інституційної форми правосвідомості, а дифузні − відображають стан повсякденної правосвідомості (базуються на стереотипізованих у певному соціумі правових почуттях, правових знаннях та правових звичках);
3) уявлення про причини, сутність та наслідки деформацій правосвідомості українського суспільства, серед яких найбільш поширеною й небезпечною є правовий нігілізм, розповсюдження якого не залежить від віку, освіти, соціального та майнового стану суб’єктів правовідносин. Правовий нігілізм є підґрунтям таких негативних явищ як хабарництво, корупція, кумівство, патрон-клієнтельні стосунки. Проблема подолання правового нігілізму актуальна для різноманітних типів соціальних систем, але особливого загострення вона набуває під час переходу від одного політико-правового режиму до іншого;
4) смислову інтерпретацію механізмів та наслідків впливу засобів масової комунікації на правосвідомість українського суспільства. На основі аналізу різноманітних моделей поширення інформації доведено, що саме “діалогова модель” найбільш корелюється з інтерсуб’єктивістською парадигмою правосвідомості, оскільки дозволяє акторам медіа-простору не тільки отримати певні повідомлення, але й висловити своє ставлення до їх змісту та обмінятися думками, що є дієвим механізмом розвитку правосвідомості. Саме в процесі міжсуб’єктного діалогу напрацьовуються константи, символи та значення суспільної правосвідомості.
Дістали подальшого розвитку ідеї й положення:
1) про особливості різних культурно-цивілізаційних типів правосвідомості. Підкреслюється, що у цивілізаційному контексті правосвідомість українського народу може розглядатися як міжцивілізаційна (порубіжна), оскільки знаходиться на перетині світів та культур. У цілому в правосвідомості пересічних українських громадян превалює тяжіння до західного культурного типу, але елементи колективізму, патрон-клієнтельні зв’язки (що є ознаками “східності”) також мають значний вплив;
2) про правосвідомість народу України як суспільного феномена, який повинен мати чітку аксіологічну основу у вигляді наступних базових констант: патріотизм; почуття національної гідності; відповідальність за долю Батьківщини; усвідомлення безумовної цінності національного середовища як підґрунтя для повноцінної реалізації індивідуальних прав та свобод громадянина; повага до прав та свобод інших народів; визнання самоцінності української культури та мови;
3) філософсько-правової рефлексії сутності буденної правосвідомості сучасного українського суспільства, що дозволило виокремити наступні її риси: амбівалентне ставлення до закону; існування позаправового світу неписаних правил та установок; низький рівень ксенофобії та наявність толерантного ставлення до інших цивілізаційних (аксіологічних) систем, що пов’язано з порубіжним розташуванням України; еклектичність поглядів щодо основних правових цінностей; схильність до “виправдання” антиправових вчинків залежно від ситуації та дійової особи, героїзація “соціальних мучеників”; “індивідуальний пошук” справедливості та ін.
Практичне значення одержаних результатів обумовлене сукупністю положень, які конкретизують наукову новизну. Результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшої розробки проблеми й визначення сутності, структури та змісту феномена правосвідомості, зокрема українського суспільства. Основні результати й висновки дисертації можуть використовуватись в експертно-аналітичній роботі як теоретичний матеріал при критичній оцінці та обґрунтуванні концепцій реформування й розвитку демократичних, правових держав та їх правової сфери і аналізу процесів їх здійснення; використовуватись державними органами та іншими суб’єктами соціального процесу для більш глибокого розуміння сутності системи забезпечення правового виховання демократичної правосвідомості й правової культури, а також механізму такого забезпечення у перехідних суспільствах, підвищення ефективності використання соціокультурного потенціалу перехідних суспільств, попередження небажаного розвитку подій, підвищення ефективності управлінських рішень у правовій сфері.
Теоретичні розробки автора, практичні висновки і пропозиції, що випливають зі змісту дослідження, використовуються у навчальному процесі Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого при викладанні навчальних дисциплін: “Філософія” та “Філософія права”. Матеріали дослідження можуть бути застосовані при розробці спецкурсів для аспірантів, магістрів і студентів в рамках Болонського процесу з проблем правосвідомості, правової культури та правового виховання в українському соціумі. Положення дисертаційного дослідження лягли в основу окремих тем підручників “Філософія права” та “Соціальна філософія”, які підготовлені за безпосередньою участю дисертанта.
Основні положення, висновки та рекомендації можуть бути використані у діяльності вищого законодавчого інституту – Верховної Ради України та інших органів державної влади, інститутів місцевого самоврядування, у практичній роботі політичних партій і громадських організацій з питань організації та ефективного проведення правовиховних та просвітницько-профілактичних заходів серед населення України.
Отримані результати дослідження можуть бути використані засобами масової інформації для висвітлення й оцінки різноманітних явищ у правовій сфері України.
Особистий внесок здобувача. У колективних монографіях, наведених у списку праць за темою дослідження, вищевказані підрозділи підготовлені особисто здобувачем. У статті “Медійний вплив на процес формування правосвідомості та правової культури українського суспільства” автором розроблені та обґрунтовані положення позитивного й негативного впливу медіа на правосвідомість українського суспільства та сформульовані загальні висновки. У статті “Правосвідомість глобального громадянського суспільства: сутність, витоки, тенденції” здобувачем особисто сформульовані та доведені наступні ідеї: особливості впливу глобального громадянського суспільства на національну правосвідомість, основні тенденції розвитку правосвідомості глобального громадянського суспільства. У статті “Конституційні норми як підґрунтя становлення демократичної правової культури в Україні” автором доводиться взаємообумовленість розвитку інституційно-правових процесів та особливостей становлення демократичної правосвідомості в Україні.
Ідеї та розробки, які належать співавторам статей та тез доповідей, в дисертації не використовувалися.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження апробовано на 17 наукових конференціях. Серед них: наукова конференція за підсумками виконання комплексної цільової програми “Основи духовно

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз сутності та ґенези правосвідомості українського суспільства, обґрунтована її комунікативна природа, а також розкриті базові чинники впливу на розвиток цього феномена. Головні наукові і практичні результати дослідження є такими:
1. Результати комплексного теоретико-методологічного аналізу базувалися на чотирьох групах теорій щодо розуміння права, використання яких, сприяло досягненню максимального методологічного ефекту в контексті визначення сутності та засад правосвідомості: правовий позитивізм, об’єктивізм, суб’єктивізм, інтерсуб’єктивність, які є уособленням двох типів праворозуміння – позитивістського та природно-правового.
2. Розглядаючи основні постулати юридичного позитивізму, можна констатувати підлеглий статус правової свідомості у етатистсько-нормативістській “картині” юридичного світу. При цьому позитивне право так чи інакше має потребу в правовій свідомості для свого існування у світі. Відповідно, зазначений варіант праворозуміння закріплює за правосвідомістю і певну активну роль, задаючи їй необхідні напрямки й межі. По-перше, мова йде про узагальнене, оціночне, вибіркове, цілеспрямоване, а також прогностичне відображення соціально-правової дійсності. По-друге, правосвідомість реалізується як перетворювальна практика, здатна “зворотно впливати” на зв’язки, що її породжують, і на відносини різними можливими засобами: через правові теорії й ідеологічні доктрини, правотворчість й правозастосування, через здійснення індивідами своїх прав і законних інтересів й ін. Правосвідомість, таким чином, є не тільки пасивно-споглядальним відображенням буття, але й активнотворчім до нього, не тільки оцінка буття, але й творча настанова щодо його вдосконалення, зміни, перетворення.
3. Серед незаперечних переваг юридичного позитивізму необхідно назвати розробку догм права – опис (тлумачення й коментар), узагальнення, класифікація й систематизація діючого офіційного права, встановлення юридичних принципів, визначень, створення стрункої логічної цілісності юридичних понять. Саме юридичний позитивізм найбільшою мірою характеризує інструментальну роль права як регулятора соціальних зв’язків і з позицій засобів здійснення державної політики, й в плані відстоювання, захисту громадянами власних прав та законних інтересів. Правосвідомість в цьому контексті розглядається з точки зору формування, регуляції, проектування загальнообов’язкових, державно-забезпечених нормативів соціального існування, представляється в якості інструмента реалізації й відтворення системи офіційного права й правопорядку.
4. В той же час юридичний позитивізм має й низку недоліків. По-перше, він (у руслі теорії відображення) виходить з протиставлення буття й свідомості й редукує останню до відображення, що призводить до спрощення соціальної діалектики, механізму взаємодії матеріального й ідеального. Право розглядається як відчужена, зовнішня стосовно індивідів форма, а правосвідомість вивчається тільки з позицій його значущості для відтворення існуючої правової системи. По-друге, погляд на правосвідомість як на суб’єктивне правове відображення, абсолютизація її соціальної “обумовленості”, власне кажучи, призводить до затушовування на рівні правової теорії (активної) ролі духовного начала у життєдіяльності суспільного організму, її перетворювальних, творчих потенцій. Розуміння правової свідомості як залежного, похідного, економічно й політично обумовленого “відображення” об’єктивного правопорядку виконує важливу ідеологічну, соціально-практичну функцію: регулятивне начало, що задає конфігурацію соціальної свободи й активності зміщається із закономірно існуючих об’єктивних соцієтальних умов правопорядку і його правових умов, і замикається на державі. В результаті це призводить до відчуження права від своїх першооснов, легітимації державної сваволі й ідеологічному закріпаченню мас. По-третє, найчастіше згаданому підходу притаманний універсалізм, який ускладнює процес національної ідентифікації правосвідомості, виносить за межі аналізу проблеми специфіки правової ментальності і культури.
5. Продовжуючи аналіз суспільної правосвідомості в межах об’єктивістської парадигми було розглянуто синергетику як концепцію, що інтерпретує процеси самоорганізації у відкритих системах та у соціальних зокрема. Був зроблений висновок про те, що доцільніше використовувати діалектичну та синергетичну парадигми, не протиставляючи їх, а використовуючи евристичний потенціал обох концепцій, оскільки будь-яка перехідна система може функціонувати у стані відносного спокою (де працюють закони та принципи діалектики) або проходити стадії оновлення, сутнісних структурних змін для опису яких більш доцільною є синергетика.
6. За допомогою синергетичної методології було розглянуто взаємозв’язок двох феноменів “кризовий стан” і “правосвідомість”. Зокрема у дослідженні зазначено, що поняття “кризовий стан” з діалектичних позицій означає розрив причинно-наслідкових зв’язків, утворення хаосу у системі, а у контексті синергетичної парадигми – відкриття нових можливостей у переструктуруванні об’єкту або утворення іншої за характером сутності буття: втрата структурної визначеності зовсім не означає цілковитої деградації, оскільки фаза деструкції є не що інше, як занурення сущого у континуум потенцій. Таким чином, через втрату стійкості та диференційованості, через фазу нестійкості і розструктурування виникають нові характеристики правосвідомості. У соціальних системах перехідного типу суб’єкти правовідносин практично змушені “переформатовувати” правосвідомість, оскільки відбуваються зміни, як у законодавстві, так і в соціокультурному середовищі в цілому.
7. Правосвідомість будь-якого суспільства містить у собі елементи як хаосу, так і порядку. У перехідних соціальних системах ступінь хаосу завжди перевищує ступінь порядку. Відштовхуючись від синергетичної парадигми, можна стверджувати, що роль хаосу в бутті свідомості не завжди є деструктивною. Хаотичні режими не дозволяють свідомості перетворитися в жорстко структуровану, ригідну систему, закриту для входження будь-яких нових елементів і не здатну до кардинальної перебудови існуючого порядку.
Існує думка, що в стані, котрий в синергетиці називають “балансуванням на межі хаосу”, свідомість є найбільш гнучкою та підготовленою до різних змін. Розупорядкованість – це умова народження нової структури. Для того, щоб міг виникнути новий порядок у системі, її первинні компоненти повинні прийти до нового з’єднання, повинні створити нові зв’язки та координації, що потребує наявності певного ступеня хаотизації системи.
8. Відштовхуючись від вищенаведеного, виникає слушне питання про те, які ознаки соціального суб’єкта свідчать про початок дезорганізації та перехід у стан хаосу. Окрім традиційних для синергетики понять “біфуркація”, “флуктуація”, для аналізу правосвідомості слід використовувати менш вживані категорії – “темпосвіт” і “ритм”. Темпосвіт – це світ подій єдиний для різних об’єктів, який дозволяє їм еволюціонувати в єдине ціле. У цьому контексті соціальна система становить певний темпосвіт, який здатен еволюціонувати. Однією з важливих характеристик буття темпосвіту є ритм. Таким чином, можна констатувати, що кожен темпосвіт має свій неповторний ритм, зміна якого призводить до дезорганізації всієї системи буття суб’єктів цього світу. Соціальне буття ритму характеризується періодичністю, циклічністю та внутрішньою визначеністю. Кожному процесу, кожному явищу притаманний свій власний неповторний режим, порушення якого і означає зміну.
9. Екстраполюючи розуміння темпосвіту і ритму на проблематику суспільної правосвідомості, необхідно зазначити, що вона існує в світі культури, традицій, цивілізації. Зміна соціальних ритмів в Україні призвела до появи нової політичної, економічної системи, що вплинуло на правосвідомість усього суспільства і окремих індивідів. Отже, правосвідомість суспільства можна розглядати як частину культури та цивілізації. Нові типи правосвідомості, потенційно закладаються у минулому і виявляють себе у сучасності. Фактично формування нового типу правосвідомості відбувається синхронно з кардинальними змінами у соціокультурній системі. У цій системі, як правило, трансформуються коди і ритми інформаційно-комунікативного простору, змінюється кількість і якість інформації, що спрямована на правосвідомість людини, а також удосконалюються засоби її трансляції. Сучасний культурний стан з достатньою очевидністю “руйнує” правові структури свідомості з певними наслідками для правової структурованості соціального цілого та основ раціональної поведінки. Роль закону як регулятора суспільного життя все більше втрачається виходячи з загальної кризи нормативного способу соціальної регуляції і зростає вага так званої доцільності. Тобто закон вже не сприймається суспільною правосвідомістю як непохитна даність буття. Фактично тлумачення норми відбувається на різних рівнях суспільної правосвідомості, що множить нескінченні факти неточного застосування та вільних інтерпретацій закону.
10. Сутність правосвідомості, у юснатуралістській (природно-правовій) інтерпретації полягає у своєрідному “настроюванні” на “природне право”, його засвоєнні й наступній трансляції, а також його затвердженні й реалізації в державному законодавстві й власній поведінці. Природне право здійснює своє буття через правосвідомість, яке є посередником, що забезпечує адекватний зв’язок природного й позитивного права (пріоритет природного права щодо позитивного). Воно є також ретранслятором природного права у світ соціальних, державно-юридичних явищ, опосередковуючі і спрямовуючі їхнє існування в русло природно-правових норм і цінностей. Свідомість є в цьому випадку не просто правовим відображенням, але й активістською, “громадянською” свідомістю, що фондована, насамперед, загальнолюдськими (а не класовими) цінностями, яка базується на авторитеті (і пріоритеті) особистості й громадянського суспільства перед державою, з акцентом на критичне й разом коректне сприйняття існуючого законодавства й законності.
11. Серед безумовних переваг юснатуралістського підходу слід підкреслити його більш широку пізнавальну перспективу, на відміну від юспозитивістської інтерпретації правосвідомості, за рахунок онтологічної, гносеологічної й аксіологічної проблематики права, неможливості зведення останнього до державного законодавства. Концепт “природного права” як певна стратегія мислення, методологічний прийом націлює на зв’язок (позитивного) права з його джерелами, підставами. Правові настанови, таким чином, намагаються розкрити за допомогою всього устрою світобудови й людського життя, усього цінісно-нормативного континуума світової культури, визначаючи їх як похідні від вихідних, природних основ буття людей, від права належного, ідеального, досконалого, оцінюваного з позицій загальних, вищих прагнень і цілей. Характерною рисою юснатуралізму є намагання відобразити універсалії ментальності й культури, основні правові принципи й положення, що є знаковими для різних суспільств, юридичних систем та типів правосвідомості Безсумнівною перевагою юснатуралізму є розробка філософсько-правової проблематики й пов’язаних з нею понять свободи, рівності, справедливості правової держави, правового суспільства, які фондують існування демократичної правосвідомості. Утверджуваний юснатуралізмом онтологічний й аксіологічний дуалізм права та законодавства несе важливе етико-політичне і соціально-практичне навантаження: ціннісне виправдання або осуд позитивного права й, відповідно, обмеження сваволі державної влади, захист інтересів індивідів, свободи у суспільних відносинах.
12. На думку дисертанта, варто вказати на низку теоретико-методологічних недоліків інтерпретацій природного права у філософії права та правознавстві, що певним чином впливає на розуміння сутності правосвідомості. Так, відзначимо властиве класичному юснатуралізму штучне подвоєння правового буття, коли поряд з емпіричною, конструюється трансцендентна реальність, що, по суті, є перетворення ідеології й пізнавального методу в саму субстанцію, яка породжує норми поведінки. При цьому відбувається неправомірне ототожнення закономірностей природи й норм культури, простежується логічна неспроможність виведення належного з сущого, невиправдане синтезування цінностей й фактів. Акцент на “природне” як на онтологічну й аксіологічну підставу поведінкових стандартів поєднується в юснатуралізмі з оцінкою реальних систем права як довільних, непостійних, відносно (або ж зовсім не) нормативних, обов’язкових і цінних. Запропонована юснатуралістами ідея єдиних, загальних та незмінних основ світопорядку й людського життя фактично призводить до абсолютизації приватних моральних, етнокультурних стандартів, ігнорування плюралізму й відносності культурних ідей й устроїв. Самі ж природно-правові твердження вводяться апріорно, догматично, часто відрізняються надмірною абстрактністю, розмитістю й невизначеністю формулювань, створюючи ґрунт для протилежних інтерпретацій. Закріплюючи, з одного боку, активістські принципи соціального існування, з іншого боку – юснатуралізм створює ілюзію “очевидної” заданості, зумовленості соціокультурних стандартів і цінностей правового, політичного, морального порядку, затушовуючи можливість і необхідність здійснення вибору самими учасниками соціального процесу.
13. Результати здійсненого комплексного теоретико-методологічного аналізу дозволили зробити висновок про те, що саме інтерсуб’єктивістська парадигма, в контексті дослідження суспільної правосвідомості, дозволяє уникнути характерних для об’єктивізму й суб’єктивізму недоліків, перш за все суб’єкт-об’єктної дихотомії. Соціальні факти не виносяться за рамки можливостей індивідів, а безпосередньо погоджуються з їхньою свідомістю, діяльністю, буттям як культурних істот, виступають символічними об’єктиваціями людської суб’єктивності й мають той зміст який в них вкладають самі люди. За таким підходом соціальні (інтерсуб’єктивні) взаємодії є конкретною реальністю індивідів, що живуть у певному суспільстві. Соціальні інститути суть інкорпоровані (вбудовані) у людину культурні здатності, можливості, зразки, що періодично реалізуються у повсякденних практиках, а соціальна структура – це вся сума типізації й створених за їхньою допомогою повторюваних зразків взаємодії, що виступає в такій якості істотним елементом реальності повсякденного життя.. В цьому контексті суспільна правосвідомість є динамічним, полісуб’єктним та багаторівневим явищем людського буття, яка відтворюється і розвивається в різноманітних ситуаціях життєвого простору.
14. Стосовно проблеми правосвідомості важливою у інтерсуб’єктивізмі є акцентуація на “мікропроцесах”, практиці повсякденного життя як єдиної соціальної реальності, світі репрезентативної культури, інкорпорованої історії, соціальності, “живої” (діючої) правосвідомості. Звідси наголос на вивченні суспільних структур і механізмів з точки зору індивіда, що діє на життєвій сцені, пізнає світ, визначає ситуацію й тим самим конструює її разом з іншими в межах діючих правових традицій, норм та настанов. Таким чином, суб’єкти граючи соціальні ролі, самоакцентуються на аналізі людських екзистенцій, конкретних життєвих форм, а також на конструйованій і сконструйованій ними соціально-правовій (символічній) реальності. Типовим та закономірним у такій перспективі є типика змістів, значень, символічних форм, якими діючі суб’єкти наділяють життєво важливі речі, конструюючи в комунікації один з одним свій повсякденний світ. Можна стверджувати, що міжсуб’єктна взаємодія виявляє як особливості правосвідомості учасників певних відносин, так і через їх діяльність, характеристики правосвідомості соціальних груп та суспільства в цілому.
15. Обґрунтовуючи комунікативно-дискурсивну концепцію правосвідомості як суспільного феномена, необхідно зазначити, що різноманітні форми соціальної комунікації та дискурсу по суті визначають характер та змістовне наповнення правосвідомості того або іншого суспільства. Сама ж дискусія про права, обов’язки, справедливість та свободу є фактично обговоренням схем упорядкування соціального простору та часу, тобто правосвідомість будь-якого суспільства є хронологічною й топонімічною. Особливу роль у соціальній комунікації відіграє мовне кодування, яке забезпечує “приєднання” однієї комунікації до іншої, створюючи певну мережу. Одна сторона коду (скажімо, істини) символізує “селектовані” у ході комунікації прийнятні комунікації, інша сторона коду істини (неправда, омана, хибність) символізує відкинуті, тобто нерелевантні, не актуальні − у даній системі комунікацій − комунікативні практики. Разом з тим, ці комунікації саме й представляють “іншу сторону” форми, обрій істини, світ, поза контекстом. За допомогою різноманітних суспільних кодів, відбувається структуризація соціального простору і часу, визначаються на рівні правосвідомості межі правового та неправового. Цей код, з одного боку, забезпечує замкнутість і від-диференціацію соціальної системи, оскільки завдяки йому в систему “потрапляють” (“приєднуються до минулих комунікацій”) винятково ті з них, які, з одного боку, цій системі “належать”, з іншого боку є засобом спостереження: обмеження, розрізнення, відокремлення “свого” від “чужого”, що, втім, вимагає якось “реферувати” і іншу сторону форми, здійснювати “повторне введення” розпізнаного в саму систему, що виділяє себе із зовнішнього світу. Через поняття “подвійна контингенція” ми можемо зрозуміти як правосвідомість певного суспільства сприймає комунікативні практики, які не протирічать системі й відкидають ті, які становлять явну або “уявну” загрозу для правопорядку в якості можливого сценарію поведінки. Ми можемо вести мову про комунікативні коди правосвідомості, що формуються владою і ті, що створює суспільство, оскільки саме через комунікативні системи здійснюється певний об’єм володарювання
16. Підводячи підсумки щодо санкцій як засобу “виховання” прийнятної для суспільства та держави правосвідомості, необхідно зазначити, що у кожному конкретному суспільстві вони утворюють більш-менш систематизоване ціле, що являє собою механізм соціального контролю. Існує тісний зв’язок між правовими, релігійними й моральними санкціями, але характер цього зв’язку специфічний у кожній суспільній системі. Первинні легальні санкції карного права у всіх суспільствах, за винятком високо секуляризованих сучасних держав, переплетені з релігійними віруваннями. Крім цих первинних санкцій, існують санкції, які можна назвати вторинними. Таким чином, вторинні санкції складаються з процедур, здійснюваних суспільством: як правило уповноваженими особами або окремими індивідами, зі схвалення співтовариства, в тому випадку, коли зневажаються загальновизнані права. При розгляді функцій соціальних санкцій важливим є не тільки їх вплив на людину, до якої вони застосовуються, але й їх ефект на правосвідомість всього суспільства. Адже будь-яка санкція є пряме вираження співтовариством соціальних (правових) почуттів, і, таким чином, застосування санкцій створює важливий механізм підтримки цих почуттів. Зокрема, організовані негативні санкції й у значній мірі вторинні санкції виражають стан соціальної дисфорії, викликаної певним вчинком. Функція санкції − відновити соціальну справедливість. Санкції дають вихід колективному почуттю, ображеному антисоціальним вчинком (первинна й до деякої міри вторинна санкція), а також усувають конфлікт усередині співтовариства, підтримуючи певний тип поведінки та правосвідомості.
17. Акцентуючи увагу на комунікативно-дискурсивному характері суспільної правосвідомості, зазначимо, що вона опосередкована багатьма факторами: наявною законодавчою базою як підґрунтям для існування й організації держави; типом мислення, що відображає систему правових знань і понять, які регулюють суспільні відносини; якістю, відкритістю та плюралістичністю інформаційно-комунікативних каналів для передачі правової інформації; рівнем правової культури громадян та ін. Важливою передумовою розповсюдження правової інформації (яка представлена певними символами й знаками) є наявність відкритої, постійної у часі комунікації між владою й суспільством. Оскільки саме тоді, коли народ підтримує і розуміє владу, а дискурсивно-символічні меседжі сприймаються пересічним громадянином як раціональні, виникає поле демократичної правової комунікації. Отже, комунікативно-дискурсивні практики такого роду є основою для втілення демократичних, правових цінностей у суспільну правосвідомість. При цьому еліта суспільства повинна бути прикладом щодо реалізації проголошених правових цінностей, інакше у суспільстві створюється “паралельний світ” символів, не пов’язаних з правом, а проголошені правові норми мають віртуальний характер.
18. З точки зору цивілізаційного виміру, правосвідомість українського суспільства більше тяжіє до “західного” типу, але можна зафіксувати окремі риси й “східного” типу. Цю тезу підтверджує той факт, що в українському суспільстві велику роль відіграють певні традиції розв’язання конфліктних ситуацій, що не базуються на праві. Таку систему відносин слід класифікувати як неопатримоніальну, коли переважають патрон-клієнтельні стосунки. Захищаючи порушені права громадянин часто-густо звертається не до суду, а до свого “патрона”, який забезпечує йому певний рівень захисту, але натомість вимагає підкорення. Це означає, що в українському суспільстві існує дві “правові реальності”: одна з них базується на романо-германській традиції, інша – на візантійській. Згідно з першою традицією, суперечності розв’язуються публічно, відкрито, під час судового процесу, згідно з другою – шляхом таємних переговорів, узгоджень, інтриг. У правосвідомості українського загалу поєднуються два типи осмислення навколишньої дійсності, які умовно можна класифікувати як правовий і традиційний.
19. Аналіз історичних фактів, які характеризували правосвідомість нашого народу у 18-19 сторіччях показав, що звичаєво-правова ситуація в Україні географічно і хронологічно неоднорідна. В той же час, при всій відмінності історичного розвитку Волині, Полісся, Поділля, Подніпров’я, Слобожанщини, Півдня України, звичаєво-правові майнові відносини є за основними показниками ідентичними. Відмінності у прийнятті рішень не мають регіональної специфіки. Що стосується Галичини, то хоча відмінність джерел (польська мова, посилання на польську та австрійську правову дійсність тощо) і створює враження інакшості, насправді ж загальні риси звичаєво-правового інституту власності є стабільними: подвірна форма землеволодіння, відсутність (за винятком окремих форм) общинного землеволодіння, подільність сімейств, подрібненість земельних наділів, загальні риси спільної сімейної власності, переважання звичаїв виділів над спадковими звичаями, важлива роль жінки як правонаступниці свого чоловіка, стабільні народно-правові уявлення про спільність угідь, практика договірно-зобов’язальних відносин, подібність звичаїв взаємодопомоги за принципом обміну, синкретичність народної правосвідомості, активні процеси правотворчості в пореформений період тощо. Ці явища, а точніше їх комплекс, можна вважати етнічною звичаєво-правовою специфікою українського села XIX ст. яка не виключає регіональної та локальної специфіки реалізації перерахованих явищ. Це стосується Слобідської України, де навіть у пореформений період був наявний певний хаос у земельних відносинах, які ще не вилилися в остаточно закінчену форму і значною мірою регулювалися звичаєм. На Півдні України до реформи було розповсюджене і подвірне володіння, і общинне; розподіл землі відбувався за кількістю душ, кількістю робітників та кількістю худоби; нерідко існували комбіновані варіанти. Оскільки землі було вдосталь, то поміщики не наглядали за її розподілом, селяни користувалися землею необмежено. Разом з тим, специфікою Карпатського і Прикарпатського регіонів є особлива варіабельність і розвиненість скотарських економічних та соціальних звичаїв. Західна Україна взагалі демонструє вищий рівень правового регулювання питань, пов’язаних з селянством, та особливу розвиненість інституту громадського землеволодіння і самоуправління. На Півдні України в означений період ширше застосовуються прогресивніші методи господарювання і, відповідно, активізуються товарно-грошові відносини в селянському побуті, в той час як “старі” українські регіони тяжіли до консерватизму та архаїчних звичаїв, Лівобережна Україна і Слобожанщина демонструють особливу живучість звичаєво-правових явищ щодо власності на землю, за якими ділянка, набута за правом першої заїмки або розчищена від лісу (“ляди”, “розтреби”) є незаперечною власністю селянина. Він мав право розпоряджатися нею на власний розсуд, що суперечило офіційному статусу цих земель як “казенних”. Полісся і “озерна” Волинь виявляють неординарні звичаї користування лісовими та водоймищними угіддями.
20. Становлення інституційної правосвідомості українського народу безпосередньо корелюється з державотворення. Вочевидь, правосвідомість та правовий менталітет українського загалу формувався у постійній боротьбі за свою державність, культуру, мову, релігію. До входження України до складу Росії, правосвідомість українського суспільства формувалась більшою мірою під впливом європейської традиції у її польсько-литовському варіанті. В той же час, Україна знаходячись на межі “західного” та “східного” культурно-історичних світів не могла бути вільною від впливу інших народів, а саме росіян, татар, турків. У цей історичний період формується “порубіжна правосвідомість українства” або “міжцивілізаційна правосвідомість”. Особливістю такого типу правосвідомості є синтетичність щодо поглядів та уявлень про право, справедливість, свободу. Такий тип правосвідомості є достатньо “рухливим” та толерантним, що дозволяло і дозволяє українцям зрозуміти й прийняти інші світоглядні системи. Правосвідомість українців протягом великого історичного періоду формувалась як індивідуалістична та не етатистська, оскільки власної держави у повному розумінні наш народ не мав достатньо довгий проміжок часу. Необхідно зазначити, що позитивними характеристиками, у етноментальному підґрунті правосвідомості українського суспільства є такі: цілісність свідомості, стихійна гармонія, висока краса побуту, глибока вроджена логічність думки, високі культурні цінності, гуманізм і тонке етичне почуття, прагнення до справедливості. В той же час до негативних констант правосвідомості українського суспільства слід віднести низький рівень політико-правового виховання, непослідовність у відстоюванні своїх прав, слабкість національно-державницького “інстинкту”, відсутність єдності в української еліти щодо форм і методів розбудови незалежної держави.
21. Проведений аналіз, дає можливість констатувати, що суспільна (буденна) правосвідомість формується шляхом створення (узаконення) та зняття певних заборон елітою суспільства, які раціональними та нераціональними шляхами стають надбанням як окремої людини, так і цілих соціальних спільнот. Повсякденна правосвідомість містить в собі прийнятні та неприйнятні форми людської поведінки, які спрямовані на певну стандартизацію проявів соціальної активності. Визначальне значення для правової соціалізації має мова осуду або мова підтримки певних схем самовираження духовного світу людини у навколишньому середовищі. Саме за допомогою мови громадянин, соціальні групи або суспільство в цілому, висловлюють своє бачення права, артикулюють вимоги щодо збільшення об’єму прав та намагаються “встановити” межі правового поля. Фактично у будь-якому суспільстві складається своєрідний правовий, а також не правовий дискурс, який характеризує рівень наявної правосвідомості. Зазначимо, що самі дискурсивні практики можуть мати різноманітну природу: вони є породженням інтерсуб’єктивістської взаємодії різноманітних акторів правової реальності (як комунікативний засіб), а з іншого боку являють собою своєрідну інтелектуальну рефлексію на правові (неправові) суспільні явища (гносеологічний засіб). Дискурс, у свою чергу, є вираженням культурних орієнтацій та настанов, домінуючих у суспільстві. Разом з тим, мова може містити в собі хибні уявлення людини, окремих суспільних груп та соціуму в цілому щодо права, моралі, справедливості, свободи. Скажімо, у тоталітарних країнах як правило велике значення приділяється створенню нової культури, мови, яка відкидає певні усталені загальнолюдські цінності і насаджує через владні дискурсивні практики штучні, кон’юнктурні мовленнєві штампи, що безпосередньо деформує людську свідомість й правосвідомість зокрема.
22. В контексті досліджуваної проблеми можна визначити низку особливостей правосвідомості суспільств перехідного періоду, українського зокрема: амбівалентність – наявність “старої” і “нової” системи цінностей; мотиваційна невизначеність; поведінкова непослідовність, що пов’язано з пошуком найбільш раціональних схем реалізації життєвих планів; відсутність необхідних знань про правову систему країни; превалювання звичаїв над позитивним правом; терпиме ставлення до не правових засобів вирішення конфліктних ситуацій; звернення до традицій та нехтування правом; домінування патерналістських настанов у правосвідомості над активістськими (особливо на першому етапі перехідного періоду); прагнення упорядкувати власний життєвий світ і сподівання на раціоналізацію соціуму на мікро та макро рівнях не спираючись на правові норми; поступове збільшення правової і загальносоціальної активності представників різноманітних суспільних верств
23. Доведено, що державотворчі процеси в Україні обумовлені рівнем становлення демократичних правовідносин, ступенем розвитку громадянського суспільства та характером існуючої правосвідомості. Саме громадянське суспільство виступає певним фундатором правової держави. Таким чином, людина та суспільство створюють механізми самоорганізації й самореалізації в межах існуючого правового поля. Якість їх рішень та характер вчинків залежить від ступеня розвиненості правосвідомості. Громадянське суспільство по суті уособлює ступінь самоорганізації людської спільноти на ґрунті діючого законодавства та традицій. Отже, громадянин повинен усвідомити цінність права як невід’ємного атрибуту демократичної правової держави. З іншого боку суспільна правова свідомість має сприймати і визнавати інструментальну функцію права як засобу вирішення існуючих протиріч. Принциповим моментом щодо розвитку як держави, так і громадянського суспільства є їхня підпорядкованість праву. Саме дієва сила права, а не закону відрізняє демократичну державу від тоталітарної. Виходячи з цього, можна констатувати, що лише у незалежній демократичній державі можуть бути забезпечені права громадян та поступальний розвиток правосвідомості всього загалу. Взаємодія держави та громадянського суспільства здійснюється за діалектичним законом єдності та боротьби протилежностей: з одного боку вони постійно конкурують, а з іншого – приречені на співпрацю саме при демократії. Без взаємного впливу та контролю цих інституцій процеси демократизації та державотворення в будь-якій країні не можуть гармонійно відбуватися. У суспільствах, що трансформуються спостерігаються ознаки, які мають недемократичний характер як у правосвідомості, так і в системі реалізації влади.
24. У дисертаційному дослідженні зазначається, що в процесі становлення незалежної української держави народ отримав свободу, але нажаль не навчився нею користуватися − реалізовувати свої конституційні права. Тобто, суспільна та індивідуальна правосвідомість лише поступово „звикає” до нового виміру взаємодії з державою. Дійсна, а не декларована свобода можлива лише тоді, коли влада служить праву. Визначну роль у становленні державності та розвитку правосвідомості українського суспільства повинна відігравати його еліта. Безсумнівно, що високий рівень правосвідомості та правової культури необхідний пересічним громадянам, але ще більший рівень повинен бути у представників державної влади, які своїм прикладом впливають і виховують власний народ. На жаль, на сьогоднішній день правовий нігілізм залишається невирішеною проблемою як на рівні пересічних громадян, так і на рівні управлінської еліти.
В цьому контексті важливу роль у формуванні правосвідомості будь-якого суспільства, і українського зокрема, відіграє система виховання, що спрямована на підготовку майбутнього громадянина як людини правової. Саме громадянин, що дотримується правових норм здатен стати запорукою поступального розвитку демократичної, правової держави. Правове виховання спрямоване на фіксацію у свідомості людини наступних настанов, які є своєрідними орієнтирами у повсякденному житті: повага до закону та законності, ставлення до них як до вищих соціальних цінностей без яких неможливо реалізувати себе цивілізованим шляхом, захистити власні права та свободи; наявність правомірних цілей, планів, намірів у житті, діяльності, вчинках та не сприйняття всього протиправного; потреба, бажання, навички поводитися правомірно керуючись стійкими правовими мотивами; наявність непохитного імунітету до криміногенних спокус; прагнення допомогти правоохоронним органам у розкритті злочину, сприяти реалізації принципу невідворотності покарання; намагання утримати інших громадян від правопорушень і спонукання їх до правомірної поведінки; посильна участь у підтриманні правопорядку на роботі, за місцем навчання або проживання.
25. В дисертації підкреслюється, що одним з найважливіших чинників впливу на правосвідомість українського суспільства є глобалізація. Національне громадянське суспільство і глобальне громадянське суспільство, що формується, об’єднані в комплексну систему взаємозв’язків. Поява глобального громадянського суспільства означає інтернаціоналізацію соціальних суперечностей, винесення їх за національні рамки. Формуються глобальні класи: інтеркратія – новий глобальний правлячий клас, до якого належать транснаціональні еліти (від глобальної бюрократії, медіа-магнатів, власників глобальних корпорацій, до правлячих верхівок окремих держав, католицьких ієрархів і протестантських пасторів), когнітаріат – такий же глобальний клас виробників знань, інтелектуального капіталу. Представники вищенаведених класів є найбільш зацікавленими у подальшому розвитку глобального громадянського суспільства. Вони є носіями нового типу правосвідомості, який за своєю суттю космополітичний та не завжди співпадає з цінностями національної держави. Найбільш життєздатні національні громадянські суспільства це ті, що мають тісні зв’язки з глобальним громадянським суспільством. Сучасні дослідники зазначають, що в результаті глобального зростання міжнародних міжурядових організацій виникає феномен глобальної бюрократії, котра стає реальним провідником наднаціональності. Інтеркратія, використовуючи глобальну, але роз’єднану більшість, захоплює у свої руки контроль над поточним процесом прийняття глобальних рішень від її імені. Фактично, інтеркратія діє за своїми правилами, створюючи “право сильного” і може дозволити собі до певної межі ігнорувати діюче міжнародне та національне право.
26. Своєрідними “соціальними константами”, які повинні складати стійку й довгострокову основу функціонування правового суспільства є громадянська правосвідомість та ліберативна правова культура. Для того, щоб визначити магістральні напрямки, форми й методи формування громадянської правосвідомості та ліберативної культури, необхідно проаналізувати при