ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ У МІЖНАРОДНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

Короткий опис

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

УДК 341.348

ТІТОВ ЄВГЕН БОРИСОВИЧ

ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ У МІЖНАРОДНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

12.00.11 – міжнародне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
кандидат юридичних наук, професор
Семенов Володимир Сергійович

доктор юридичних наук, професор
Тимченко Леонід Дмитрович

Харків – 2007

ЗМІСТ

ЗМІСТ..........................................................................................................................2
ВСТУП.........................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФЕНОМЕНУ ЗАРУЧНИЦТВА......................................................................................................12
1.1. Захоплення заручників в історії міждержавних відносин.....................12
1.1.1. Добровільні заручники (в аспекті забезпечення міжнародних договорів)................................................................................................... 12
1.1.2. Захоплені заручники (в аспекті примусу до виконання вимог)..........................................................................................................29
1.2. Захоплення заручників як злочин згідно з нормами міжнародного права....................................................................................................................42
1.2.1. Захоплення заручників в аспекті зв’язку з галузями міжнародного права...................................................................................42
1.2.2. Захоплення заручників у міжнародному кримінальному праві.............................................................................................................55
РОЗДІЛ 2. СУЧАСНЕ МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО У БОРОТЬБІ З ЗАХОПЛЕННЯМ ЗАРУЧНИКІВ................................................73
2.1. Заборона захоплення заручників у загальних міжнародно-правових нормах по боротьбі з захопленням заручників...............................................74
2.2. Заборона захоплення заручників на регіональному рівні.....................124
2.3. Національне законодавство держав як впливовий фактор боротьби з захопленням заручників..................................................................................141
2.4. Законодавство України у боротьбі з захопленням заручників.............158
ВИСНОВКИ............................................................................................................177
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................184

ВСТУП

Наприкінці ХХ ст. організована злочинність перетворилась з внутрішнього соціального явища на серйозний міжнародний дестабілізуючий фактор. Вона не тільки налагодила міжрегіональні зв’язки і вийшла на міжнародну арену, але й зайняла там тверді позиції, стала елементом міжнародної злочинної діяльності, що істотно впливає на стан справ у міжнародному просторі.
Особливе занепокоєння міжнародної спільноти викликає злочин, що істотно розповсюдився за останні роки як у середині окремих держав, так і у міжнародному просторі, – тероризм.
Як відомо, головна небезпека тероризму полягає не тільки у безпосередній шкоді, що спричиняється ним жертвам злочинів. Не меншу шкоду він завдає суспільній безпеці та взагалі конституційному порядку. Жах, який породжують терористи у суспільстві, почуття цілковитої немічності перед обличчям всюдисущої загрози, що не має назви, втрата віри в спроможність державних структур захистити своїх громадян – ось лише найбільш явні наслідки недостатньо ефективної протидії тероризму.
Протягом тривалого часу, разом із піратством та незаконним захопленням і використанням ядерних матеріалів, в якості різновиду міжнародного тероризму розглядалося захоплення заручників. Хвиля захоплень заручників на повітряному транспорті, що прокотилася світом наприкінці 80-х років XX ст. звернула на себе серйозну увагу. Черговий спалах цього різновиду злочинності ми спостерігаємо протягом останніх 4-х років, особливо у точках політичної напруги, таких як, наприклад, Близький Схід (Ірак, Ізраїль, Палестина), або Північний Кавказ (Чечня, Північна Осетія, Дагестан).
Події останніх років змушують більш прагматично, усвідомлюючи, що наступною ціллю захоплювачів та об’єктом висунення вимог може стати будь-яка особа, підійти до визначення відповідних проблем, аби остаточно поставити захоплення заручників поза законом.
Актуальність теми дослідження, окрім зазначених вище обставин, полягає також у тому, що у другій половині XX ст. проблема захоплення заручників постала перед міжнародною співдружністю особливо гостро. Це сталося через те, що цей різновид міжнародних злочинів став практично невід’ємною частиною тактичного арсеналу терористичних організацій в їхній злочинній діяльності. Говорячи про найбільш відомі приклади терористичних захоплень заручників, можна пригадати, наприклад: захоплення в якості заручників олімпійської команди Ізраїлю, яке відбулося 5 вересня 1972 р. у Мюнхені; захоплення 27 червня 1976 р. літака авіакомпанії “Ер Франс”, який вилетів рейсом 139 Тель-Авів – Париж та мав на борту двісті п’ятдесят пасажирів та екіпаж; захоплення 86 пасажирів та 5 членів екіпажу літака авіакомпанії “Люфтганза”, який 13 жовтня 1977 р. піднявся у небо з аеродрому в Пальма де Мальорці; захоплення заручників 4 листопада 1979 р. в американському посольстві у Тегерані; захоплення чеченськими бойовиками заручників у Москві у театрі на Дубровці під час вистави “Норд-Ост”, яке сталося 23 жовтня 2002 р. та призвело, як відомо, до чисельних жертв серед терористів та заручників; захоплення чеченськими терористами школи у Беслані 1 вересня 2004 р.
Через ці та інші акти захоплення заручників зазначену проблему у XX ст. було визнано як таку на міжнародному рівні. Проте вона не є новою для суспільства, наукова історична література стверджує, що поняття “заручник” було відоме ще у IV–III тисячоріччі до н. е.
Даній проблематиці приділялась увага як у працях науковців із далекого зарубіжжя, наприклад, Е. де Ваттеля, Г. Гроція, Д. Ламберта, Ф. Ліста, Ч. Хайда, так і у працях вчених країн СНД – В. Антипенка, М. Бажана, О. Богданова, Л. Гаухмана, В. Глушкова, В. Ємельянова, О. Кібальника, В. Комісарова, М. Костенка, В. Крутова, В. Кудрявцева, М. Лисова, І. Лукашука, Е. Муратова, А. Наумова, Т. Орешкіної, В. Панова, С. Сауляка, Т. Сироїд, П. Скоблікова, В. Сташиса, М. Таубе та інших.
Проте, праці указаних авторів не можна назвати вичерпними з точки зору розгляду проблеми захоплення заручників у міжнародно-правовому аспекті. Дехто з них (наприклад, Е. де Ваттель, Г. Гроций, О. Кібальник, М. Костенко, В. Кудрявцев, Ф. Ліст, І. Лукашук, А. Наумов, В. Панов, Т. Сироїд, М. Таубе, Ч. Хайд), розглядаючи загальні питання міжнародного права, висвітлювали проблему захоплення заручників у міжнародно-правовому аспекті, але лише частково, що не сприяло саме її докладному розгляду. Інші (наприклад, В. Антипенко, О. Богданов, Л. Гаухман, В. Глушков, В. Ємельянов, В. Комісаров, В. Крутов, М. Лисов, Е. Муратов, Т. Орешкіна, С. Сауляк, П. Скобліков та інші) розглядали цю проблему виключно з точки зору національного законодавства, тим самим звужуючи коло питань до національних кримінально-правових, кримінологічних та криміналістичних проблем.
Таким чином, можна зробити висновок про недостатнє розкриття проблеми захоплення заручників саме у міжнародно-правовому аспекті. І оскільки такий недолік існує, його слід позбавитися. Отож, зважаючи на це, здається доцільним звернутися до міжнародно-правових аспектів питання захоплення заручників і перш за все звернути увагу на історичне становлення тієї заборони на захоплення заручників, яку ми бачимо сьогодні, та проаналізувати національне законодавство, у тому числі й українське, з точки зору його відповідності міжнародним нормам у цій сфері.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002 – 2005 років, затверджених наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635; Головних напрямів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ МВС України на 2001 – 2005 роки, схвалених Вченою радою Національного університету внутрішніх справ 23 березня 2001 р.; Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004 – 2005 років, затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р. та Комплексної програми з профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р.
Мета і задачі дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає у визначенні правової природи заручництва, аналізі існуючої міжнародно-правової нормативної бази, що регламентує боротьбу з актами захоплення заручників, дослідженні ступеню визнання міжнародно-правових норм державами та їх реалізації у внутрішньому праві.
Для досягнення поставленої мети були поставлені такі задачі:
- проаналізувати історію виникнення міжнародно-визнаного складу злочину захоплення заручників;
- теоретично осмислити чинну систему міжнародних норм універсального і регіонального рівнів із тим, щоб визначити її природу і сутність;
- визначити захоплення заручників в аспекті зв’язку з галузями міжнародного права;
- вирішити завдання про розмежування складу злочину захоплення заручників із суміжними складами злочинів (викрадення людини, незаконне позбавлення волі, підміна дитини) у міжнародному кримінальному праві;
- визначити роль національного кримінального законодавства держав у попередженні та боротьбі зі злочинами терористичного характеру;
- зробити висновки і сформулювати рекомендації щодо приведення норм законодавства України у відповідність до вимог міжнародних конвенцій по боротьбі з захопленням заручників.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини у галузі міжнародно-правового регулювання боротьби з захопленням заручників. Предметом – еволюція, зміст, нормативне регулювання і реалізація міжнародних та національних норм щодо протидії заручництву.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи є загальні положення теорії пізнання, теорії систем, теорії права і суспільних явищ. У дослідженні окремих питань застосовувалися різноманітні наукові методи.
Діалектичний метод дозволив розглянути питання боротьби з захопленням заручників у взаємозв’язку з іншими проблемами протидії тероризму, шляхом їх дослідження в органічній єдності з іншими елементами міжнародного кримінального права; системний допоміг вивчити це явищє у безпосередньому зв’язку зі суміжними злочинами (незаконне позбавлення волі або викрадення людини, підміна дитини); системно-структурний уможливив комплексне дослідження поняття “захоплення заручників” і його елементів; порівняльно-правовий дав змогу показати становлення нормативної бази по боротьбі з захопленням заручників у міжнародному та національному законодавстві й окреслити пріоритетні напрямки його розвитку в майбутньому та застосовувався при розгляді кримінального законодавства зарубіжних країн, що дало можливість внести пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України; логіко-семантичний надав можливість сформулювати рекомендації для внесення змін та доповнень у тексти окремих норм.
Емпіричною базою роботи стали найважливіші міжнародно-правові документи, прийняті Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи, Співдружністю Незалежних Держав, Організацією Американських Держав, матеріали конгресів ООН із попередження злочинності й поводження з правопорушниками, національне законодавство держав.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що дана робота є першою в українській науці міжнародного права спробою висвітлити правову природу та проблеми кваліфікації захоплення заручників в міжнародному кримінальному праві. Вперше в українському правознавстві на теоретичному рівні визначені основні елементи складу злочину захоплення заручників у міжнародному кримінальному праві і проведено критичний аналіз його закріплення міжнародними нормами та законодавством держав. У результаті проведеного дослідження сформульовано ряд положень, узагальнень, висновків і рекомендацій із числа яких виносяться на захист:
- починаючи з IV тисячоріччя до н.е. існували два способи отримання заручників: взяття заручників (використовувалося у сфері міждержавних відносин для забезпечення виконання домовленостей) та захоплення заручників (використовувалося у сфері міждержавних відносин для породження примусових зобов’язань);
- у рамках вивчення історичного аспекту проблеми захоплення заручників встановлений детермінантний зв’язок між явищем захоплення заручників та виникненням і нормативним закріпленням у міжнародному праві інституту репресалій;
- на підставі аналізу історичних аспектів проблеми захоплення заручників визначена періодизація розвитку заборони на захоплення заручників у міжнародному праві, яка складається з наступних етапів:
1) етап позитивного (інституціонального) ставлення до використання заручників (IV тис. до н.е. – кінець 20-х рр. XX ст. н.е.);
2) етап відносно негативного (частково негативного) ставлення до використання заручників (1929 – 1963 рр.);
3) етап непрямої (опосередкованої) заборони актів захоплення заручників (1963 – 1979 рр.);
4) етап цілковитої прямої заборони будь-яких дій щодо захоплення, утримання або використання заручників (розпочався у 1979 р. з прийняттям Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників);
- на підставі аналізу положень Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. автор виділяє основні елементи складу злочину захоплення заручників, які дозволяють відокремити його від суміжних складів злочинів (таких, як викрадення людини, незаконне позбавлення волі та підміна дитини), а саме: захоплення або утримання заручника; погроза вбити, заподіяти шкоду або продовжувати утримання; використання двох попередніх елементів не як самоцілі злочину, а як засобу примушення третіх осіб (особи) до певної поведінки;
- пропозиція автора щодо віднесення актів захоплення заручників до категорії міжнародних злочинів;
- автор наполягає на необхідності закріплення на міжнародному рівні уніфікованої системи видів та мір покарань за злочин захоплення заручників (а також за замах на його вчинення та співучасть у цьому злочині);
- твердження, що існуюча міжнародна нормативно-правова база в сфері боротьбі з захопленням заручників містить низку спірних положень, усунення яких, дозволить посилити правозастосовчий потенціал останньої;
- зважаючи на невирішеність питання про індивідуальну відповідальність за захоплення заручників по міжнародному праву, відсутність постійно діючих міжнародних судових органів із юрисдикцією по відношенню до захоплення заручників, використання міжнародними інструментами по боротьбі з захопленням заручників внутрішньодержавного законодавства держав-учасниць для притягнення злочинців до відповідальності за вказаний вид злочину, автор наголошує на виключному значенні внутрішньодержавних норм у забезпеченні міжнародної боротьби з захопленням заручників на сучасному етапі;
- науково обгрунтованні пропозиції по вдосконаленню національних нормативно-правових актів, що передбачають відповідальність за вчинення злочину захоплення заручників.
Наукове і практичне значення результатів дослідження. Сформульовані в ході дисертаційного дослідження висновки, положення та пропозиції є певним внеском до теорії і практики міжнародного права, можуть бути використані при вдосконаленні міжнародно-правових документів у галузі боротьби з міжнародною злочинністю, у законотворчій діяльності Верховної Ради України, у науково-дослідній роботі (в дисертації проведено комплексний аналіз міжнародно-правових документів з питань міжнародного співробітництва держав у боротьбі з захопленням заручників, а положення і висновки дисертації можуть бути використані для подальших наукових досліджень цієї проблеми), у науково-освітній сфері (під час викладання курсу «Міжнародне публічне право», «Міжнародне кримінальне право»), у науково-методичній сфері (для вдосконалення навчальних програм з міжнародного публічного права і міжнародного кримінального права, при підготовці підручників і навчально-методичних посібників). У практичному плані положення та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці та перепідготовці юристів в тому числі й працівників правоохоронних органів.
Апробація результатів дослідження. Основні тези дисертації знайшли висвітлення у виступах автора на науковому семінарі по підведенню підсумків конкурсу № 7 за Програмою малих грантів Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні (Харків, 23 грудня 2002 р.), на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (Харків, 25 травня 2005 р.), на I Міжнародній науково-практичній конференції “Від громадянського суспільства – до правової держави” (Харків, 28 квітня 2006 р.), на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (Харків, 12 травня 2006 р.), а також на ІI Міжнародній науково-практичній конференції „Від громадянського суспільства – до правової держави” (Харків, 25 квітня 2007 р.).
Публікації. На момент захисту автором опубліковані роботи:
1. Титов Е.Б. Захват заложников в системе преступлений, подпадающих под юрисдикцию международных организаций // Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні: Випуск 7. – Харків, 2003. – С. 254-273.
2. Тітов Є.Б. Правове визначення захоплення заручників в міжнародно-правових актах // Право і безпека. – 2004. – Т. 3. – № 1. – С. 166-169.
3. Тітов Є.Б. Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 року в системі заходів по боротьбі з міжнародним тероризмом // Вісник Національного університету внутрішніх справ: Випуск 25. – Харків, 2004. – С.49-53.
4. Тітов Є.Б. Міжнародне гуманітарне право – підґрунтя діючої системи норм по боротьбі з захопленням заручників // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Матеріали науково-практичної конференції (Харків, 25 травня 2005 р.) / Під ред. В.С. Венедиктова. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2005. – С. 53-55.
5. Тітов Є.Б. Національне законодавство держав як впливовий фактор боротьби з захопленням заручників // Вісник Національного університету внутрішніх справ: Випуск 31. – Харків, 2005. – С. 136-141.
6. Тітов Є.Б. Історико-правова характеристика зв’язку між захопленням заручників та виникненням інституту репресалій // Від громадянського суспільства – до правової держави: Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції. – Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2006. – С. 464-467.
7. Тітов Є.Б. Перспективи вдосконалення українського законодавства у сфері боротьби з тероризмом // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених: Збірка наукових праць. – Харків: Вид-во Харківського нац. ун-ту внутр. справ, 2006. – С. 92-96.
8. Тітов Є.Б. Визначення суспільної небезпеки захоплення заручників у міжнародному та національному праві (порівняльний аналіз) // Від громадянського суспільства – до правової держави. Тези II Міжнародної науково-практичної конференції. – Харків: ХНУ імені В.П. Каразіна, 2007. – С. 166-168.
Структура дисертації Робота складається зі вступу, двох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків (обсяг – 183 сторінки). До тексту додається список використаних джерел (160 найменувань).

Список літератури

ВИСНОВКИ

Дослідження проблеми захоплення заручників проведене у цій роботі дозволяє нам зробити наступні висновки:
1. Розгляд історичних аспектів указаної проблеми дозволив знайти свідчення використання заручників у міждержавних відносинах широкого кола країн починаючи з IV сторіччя до н.е. та виділити два способи отримання заручників: взяття заручників та захоплення заручників.
Взяття заручників – використовувалося у сфері міждержавних відносин для забезпечення виконання домовленостей. Воно характеризувалося добровільним наданням заручників однією стороною іншій, збереженням за заручниками більшої частини їхніх прав та наявністю звичаєвого чи нормативного закріплення вказаних положень на державному рівні.
Захоплення заручників – використовувалося у сфері міждержавних відносин для породження примусових зобов’язань. Воно характеризувалося виключно насильницьким отриманням заручників, спрямованим на відновлення права постраждалої сторони (у рамках вивчення цього аспекту проблеми захоплення заручників встановлений певний детермінантний зв’язок між явищем захоплення заручників та виникненням і нормативним закріпленням у міжнародному праві інституту репресалій), а також наявністю нормативного закріплення правил такої поведінки.
2. Взяття заручників та захоплення заручників існували та розвивалися окремо одне від одного. Розвиток практики взяття заручників як способу забезпечення домовленостей з часом призвів до його повної заміни іншими видам забезпечення, а через це і до зникнення з практики міждержавних відносин. Розвиток практики захоплення заручників, навпаки, призвів до трансформації останнього, спочатку – у цілком дозволену форму поведінки під час ведення воєнних дій (характерна риса – закріплення у нормативних актах, що стосувалися правил ведення війни), а пізніше (з появою нормативної заборони на використання військовополонених в якості заручників) – у частково дозволену форму поведінки під час ведення воєнних дій.
3. У період з IV тисячоріччя до н. е. і до початку XX ст. н. е. використання заручників у практиці міждержавних відносин носило характер міжнародно-правового інституту. Це підтверджують висвітлені у цій роботі факти:
- використання заручників у відносинах між істотною кількістю держав протягом тривалого періоду розвитку міждержавних відносин;
- існування нормативного регулювання (звичаєвого та юридично-визначеного) питань, пов’язаних із наданням та отриманням заручників;
- наявність різних форм реалізації відносин стосовно отримання та надання заручників;
- наявність різних цілей, що досягалися за допомогою використання заручників.
4. Заборона на захоплення заручників вперше виникла у праві збройних конфліктів у 1929 р. Пізніше вона знайшла своє продовження у міжнародному кримінальному праві, що з часом призвело до створення системи міжнародних нормативно-правових актів по боротьбі з захопленням заручників.
Аналіз історичних аспектів проблеми захоплення заручників дозволив визначити періодизацію розвитку заборони на здійснення актів захоплення заручників у міжнародному праві, яка складається з наступних етапів:
- етап позитивного (або інституціонального) ставлення до використання заручників (мав місце у період з IV тис. до н.е. до кінця 20-х рр. XX ст. н.е.) – характеризується наявністю як звичаєвої, так і формально-юридичної практики дозволу на використання заручників;
- етап відносно негативного (або частково негативного) ставлення до використання заручників (мав місце у період з 1929 р. по 1963 р.) –характеризується забороною використання в якості заручників як різновиду репресивних дій по відношенню до певних категорій осіб, та відсутністю заборони на використання в якості заручників інших категорій осіб;
- етап непрямої (або опосередкованої) заборони актів захоплення заручників (мав місце у період з 1963 по 1979 р.р.) – характеризується прийняттям низки міжнародно-правових норм, які прямо не вказували на захоплення заручників як на злочин, проте, захоплення заручників могло підпадати під дію зазначених конвенцій, в якості злочину за певних умов, вказаних у кожній із них;
- етап цілковитої прямої заборони будь-яких дій щодо захоплення, утримання або використання заручників (розпочався з прийняттям Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.) –характеризується наявністю універсальної міжнародно-правової норми, спрямованої на боротьбу безпосередньо з актами захоплення заручників, визнанням захоплення заручників різновидом міжнародного тероризму, що автоматично призводить до караності захоплення заручників згідно з усіма антитерористичними міжнародно-правовими інструментами.
5. Автор виділив систему норм по боротьбі з захопленням заручників, яка складається з низки універсальних та регіональних конвенцій та доповнюється положеннями, закріпленими на внутрішньодержавному рівні. До цієї системи належать: Токійська конвенція про злочини та деякі інші дії, що скоюються на борту повітряного судна 1963 р.; Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.; Монреальська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 р.; Нью-йоркська міжнародна конвенція про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р.; Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.; Римська міжнародна конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 р.; Декларація про заходи з ліквідації міжнародного тероризму 1994 р.; Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 р.; Додаткові протоколи до женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. №№ I та II 1977 р.; Римський протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі 1988 р.; Монреальський додатковий протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію 1988 р.; Проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства 1991 р.; Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р.; Вашингтонська конвенція Організації американських держав про попередження та покарання актів тероризму, що приймають форму злочинів проти осіб, та пов’язаного з ними вимагання, коли ці акти носять міжнародний характер 1971 р.; Європейська конвенція по боротьбі з тероризмом 1977 р.; Страсбурзький протокол про внесення змін до Європейської конвенції по боротьбі з тероризмом 2003 р.; Мінський договір про співпрацю держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у боротьбі з тероризмом 1999 р.; Шанхайська конвенція про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом 2001 р. Ядром указаної системи норм є Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.
1. На підставі аналізу положень Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. автор виділяє основні елементи складу злочину захоплення заручників, які дозволяють відокремити його від суміжних складів злочинів (таких як викрадення людини, незаконне позбавлення волі та підміна дитини), а саме:
- захоплення або утримання заручника;
- погроза вбити, заподіяти шкоду або продовжувати утримання;
- використання двох попередніх елементів не як самоцілі злочину, а як засобу примушення третіх осіб (особи) до певної поведінки.
7. Автор наполягає на необхідності закріплення на міжнародному рівні уніфікованої системи видів та мір покарань за злочин захоплення заручників (а також за замах на його вчинення та співучасть у цьому злочині).
8. Автор пропонує тлумачити колізію між нормами закріпленими у статтях 3 та 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р., на користь положень, закріплених у ст. 3 вказаної конвенції.
9. Автор наводить Міжнародну конвенцію про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. в якості прикладу нормативного акту, який містить найбільш повний перелік підстав для встановлення юрисдикції щодо злочинів передбачених ним, який до того ж не передбачає жодної системи пріоритетів для встановлення юрисдикції та наголошує на тому, що такий перелік повинен міститися у кожному міжнародному антитерористичному інструменті.
10. Автор наводить Міжнародну конвенцію про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. в якості прикладу нормативного акту, який закріплює заходи щодо захисту прав осіб, що підозрюються у скоєні злочинів та наголошує на необхідності закріплення такого переліку заходів всіма міжнародними антитерористичними інструментами.
11. Автор вказує на недоліки, існуючої у міжнародному праві, системи поділу злочинних дій на міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру, та наголошує на необхідності перегляду цієї системи, пропонуючи при цьому власну модель такої класифікації і визначаючи у ній місце злочину захоплення заручників.
12. На підставі аналізу положень, закріплених у перелічених регіональних нормативно-правових актах, автор вирізняє наступні форми закріплення злочинності актів захоплення заручників:
- заміна юридично-невизначеного терміну сукупністю простих понять (Вашингтонська конвенція про попередження та покарання актів тероризму, що приймають форму злочинів проти осіб, та пов’язаного з ними вимагання, коли ці акти носять міжнародний характер 1971 р.);
- декларування злочинності дії, яка не має формального визначення (Європейська конвенція по боротьбі з тероризмом 1977 р.);
- закріплення злочинності окремих простих дій, поєднання яких утворює той чи інший склад злочину (Мінський договір про співпрацю держав-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом 1999 р.);
- визначення юрисдикції засноване на використанні банкетної норми (Шанхайській конвенції про боротьбу з тероризмом сепаратизмом та екстремізмом 2001 р.).
13. Виділені фактори, які зумовлюють успіх використання зазначених регіональних нормативно-правових актів у боротьбі з захопленням заручників, а саме:
- спосіб включення складу злочину захоплення заручників до сфери застосування тієї чи іншої конвенцій;
- форма співпраці у боротьбі з захопленням заручників, передбачена тією, чи іншою конвенцією;
- рівень здійснення співпраці;
- спосіб організації співпраці зацікавлених сторін.
14. Зважаючи на такі факти як:
- не вирішене остаточно питання про індивідуальну відповідальність за захоплення заручників згідно з міжнародним правом;
- відсутність постійно діючих міжнародних судових органів з юрисдикцією по відношенню до захоплення заручників;
- використання міжнародними інструментами по боротьбі з захопленням заручників внутрішньодержавного законодавства держав-учасниць для притягнення злочинців до відповідальності за вказаний вид злочину.
Автор наголошує на виключному значенні внутрішньодержавних норм у забезпеченні міжнародної боротьби з захопленням заручників.
15. Потребує усунення ряд недоліків, які містяться у ст. 147 діючого Кримінального кодексу України, а саме:
- невірне визначення об’єкту злочину захоплення заручників;
- відсутність закріплення у диспозиції статті способу спонукання третіх осіб до виконання вимог злочинця;
- відсутність закріплення у диспозиції статті таких видів третіх осіб як держава та міжнародна організація.
16. Потребує усунення ряд недоліків, які містяться у ст. 1 Закону України “Про боротьбу з тероризмом” 2003 р., а саме:
- відсутність формального закріплення у диспозиції статті визначення способу спонукання третіх осіб до виконання вимог злочинця;
- відсутність закріплення у диспозиції статті таких видів третіх осіб як держава, міжнародна міжурядова організація та група юридичних або фізичних осіб.
17. Необхідне внесення змін до ст. 2 “Правові основи боротьби з тероризмом” Закону України “Про боротьбу з тероризмом”, з метою закріплення у ній посилання на Міжнародну конвенцію про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. як на одне з правових джерел боротьби з тероризмом в Україні.