ПРИЧИННИЙ ЗВ’ЯЗОК У ЗЛОЧИНАХ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ НЕОБЕРЕЖНІСТЬ

Короткий опис

ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ГЕНЕЗИС ПРОБЛЕМИ ПРИЧИННОГО ЗВ’ЯЗКУ В КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ
1.1. Дослідження причинного зв’язку в науці кримінального права дорадянського періоду
1.2. Вчення про причинний зв’язок у радянській науці кримінального права
1.3. Дослідження причинного зв’язку в сучасній науці кримінального права
РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРИЧИННОГО ЗВ’ЯЗКУ В ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЯХ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ НЕОБЕРЕЖНІСТЬ
2.1. Загальна характеристика злочинів, що вчиняються через необережність
2.2. Причинний зв’язок у злочинах проти безпеки виробництва
2.3. Причинний зв’язок у злочинах проти безпеки руху або експлуатації транспорту
РОЗДІЛ 3. ОБСТАВИНИ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІЙ ОЦІНЦІ ПРИ ВСТАНОВЛЕННІ ПРИЧИННОГО ЗВ’ЯЗКУ В НЕОБЕРЕЖНИХ ЗЛОЧИНАХ
3.1. Зміст правил безпеки та його значення для встановлення причинного зв’язку в необережних злочинах
3.2. Значення злочинних наслідків і механізму їх заподіяння для встановлення причинного зв’язку в необережних злочинах
3.3. Диференціація кримінальної відповідальності за необережні діяння з урахуванням видів детермінаційних зв’язків
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
3

12
33
56

76
93

113

135

150

170
191
201

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Все тече, все змінюється... Цей давній постулат випробуваний багатьма поколіннями. І в новому тисячолітті умови суспільного буття вже підводять вчених до усвідомлення необхідності перегляду, зокрема, наукових позицій, що обґрунтовують відповідальність людини за соціальні наслідки своєї поведінки. Відбувається зміна багатьох парадигм, що не відповідають основним положенням новітньої наукової думки.
Кримінально-правова доктрина містить аксіоматичне філософське положення, відповідно до якого осудна людина повинна нести відповідальність лише за ті негативні зміни в об’єктивному світі, що були викликані її поведінкою. Інакше кажучи, між поведінкою людини і шкодою, що настала, повинен існувати причинний зв’язок.
У сучасних умовах, під впливом науково-технічного прогресу, питання про причинний зв’язок у кримінальному праві набуло більш складного характеру. Вітчизняні юристи наголошують, що вчення про причинний зв’язок потребує подальшого розвитку, оскільки людська діяльність все частіше стає джерелом підвищеної небезпеки, і встановлення причинного зв’язку значно ускладнюється та набуває неабиякого значення.
Про актуальність проблеми свідчать і результати вивчення судової практики. Так, у вивчених дисертантом кримінальних справах про транспортні злочини в 48% випадків зустрілися ті чи інші ускладнення у розвитку причинного зв’язку через вплив різнорідних факторів. В об’єктивному генезисі необережного злочину досить помітну роль відіграють фактори, що мають назву “привхідні сили”. Через множинність причин та умов детермінації необережного злочину практичним працівникам і теоретикам здебільшого доволі складно дати правильну юридичну оцінку поведінці кожного суб’єкта, який тією чи іншою мірою сприяв настанню злочинного наслідку.
У науці кримінального права проблема причинного зв’язку досліджується на двох основних рівнях: загальному й особливому. На загальному рівні ці дослідження зводилися до спроб створення універсального теоретичного підґрунтя вирішення проблеми причинного зв’язку в кримінальному праві. На рівні особливого вивчалися проблеми кримінально-правової оцінки причинного зв’язку в окремих групах (категоріях) злочинів – службових, транспортних, проти життя і здоров’я особи тощо.
Загальний рівень дослідження представлений працями М.Д. Дурманова, М.І. Ковальова, В.М. Кудрявцева, В.Б. Малініна, А.А. Піонтковського, В.С. Прохорова, Т.Л. Сергєєвої, А.А. Тер-Акопова, О.Л. Тимчука, Г.В. Тімейка, А.Н. Трайніна, Т.В. Церетелі, М.Д. Шаргородського, Н.М. Ярмиш та інших авторів. Вивченню причинного зв’язку у певних категоріях злочинів присвячені, зокрема, роботи В.І. Борисова, С.В. Гончаренка, М.С. Грінберга, П.С. Дагеля, Б.О. Курінова, І.П. Лановенка, В.В. Лук’янова, В.Г. Макашвілі, П.С. Матишевського, В.А. Мисливого, В.А. Нерсесяна, М.С. Романова, О.Б. Сахарова, О.Я. Свєтлова, М.Г. Угрехелідзе, М.П. Яблокова.
Дослідження базується і на працях таких вчених, як П.П. Андрушко, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, Я.М. Брайнін, П.А. Воробей, В.К. Грищук, А.Ф. Зелінський, В.Ю. Квашис, В.С. Комісаров, М.Й. Коржанський, О.І. Коробєєв, О.М. Костенко, Л.Л. Кругліков, Н.Ф. Кузнєцова, О.М. Литвак, Н.О. Лопашенко, Ю.І. Ляпунов, М.І. Мельник, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.О. Навроцький, А.В. Наумов, В.А. Номоконов, М.І. Панов, О.І. Рарог, З.М. Соколовський, В.В. Сташис, С.А. Тарарухін, В.Я. Тацій, В.П. Тихий, Є.В. Фесенко, В.Д. Філімонов, М.І. Хавронюк, В.І. Шакун, С.С. Яценко та ін.
На особливу увагу заслуговує докторська дисертація української вченої Н.М. Ярмиш “Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв’язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз)” [Харків, 2003 р.]. У цій фундаментальній праці автор уперше у вітчизняній юридичній доктрині комплексно дослідила філософсько-правову природу феномена каузальності і зробила вагомий науковий внесок у подальший розвиток вчення про причинний зв’язок.
Водночас варто зауважити, що проблема причинного зв’язку у злочинах, що вчиняються через необережність, українськими юристами досліджувалася лише фрагментарно. Втім, причинний зв’язок у необережних злочинах суттєво відрізняється від каузального зв’язку в умисних діяннях, позаяк має певну специфіку, що не залежить від форми вини, оскільки причинний зв’язок має об’єктивний характер: ознаки специфіки причинного зв’язку випливають із властивостей перебігу заподіяння шкоди. Головні особливості причинного зв’язку в необережних злочинах полягають у множинності факторів, що зумовлюють настання шкоди; у різній каузальній силі останніх; у складному характері переплетення ланок каузального ланцюга і в невід’ємному зв’язку лише з тим діянням, яке є порушенням певних правил безпеки.
Складність пізнання перебігу заподіяння шкоди в необережних злочинах, як свідчить юридична практика, може призводити до уникнення кримінальної відповідальності винуватими, діяннями яких завдані тяжкі наслідки, або зумовлювати інкримінування певним особам наслідків, об’єктивно не викликаних їх поведінкою. Тож, зустрічається чимало труднощів при кваліфікації відповідних злочинів і як наслідок – помилок у слідчій і судовій практиці. З огляду на зазначене причинний зв’язок у необережних діяннях потребує теоретичного переосмислення й уточнення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України на 20002004 рр., де передбачений перспективний напрям наукового дослідження за темою “Актуальні проблеми кримінологічної безпеки в Україні”.
Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є наукова розробка нових концептуальних положень вчення про причинний зв’язок у злочинах, що вчиняються через необережність.
Головні завдання дослідження: узагальнити теорії вчених-криміналістів Росії і Німеччини XIX–XX ст.ст. з проблеми причинного зв’язку; дослідити трансформацію поглядів з аналізованої проблеми у науці кримінального права радянського періоду; охарактеризувати сучасний стан проблеми причинного зв’язку в науці кримінального права України і Росії; дослідити найбільш дискусійні питання й особливості встановлення причинного зв’язку у злочинах проти безпеки виробництва і проти безпеки руху та експлуатації транспорту; розробити доктринальну модель норм вітчизняного кримінального законодавства про відповідальність за порушення правил безпеки у зазначеній сфері, котрі (порушення) створюють умови для заподіяння тяжких наслідків і викликають їх; на підставі виявлених теоретичних закономірностей та з метою оптимізації судової і слідчої практики сформулювати відповідні рекомендації у сфері правозастосування.
Об’єкт дослідження – вчення про причинний зв’язок у кримінальному праві.
Предметом дослідження є кримінально-правові проблеми встановлення причинного зв’язку у злочинах, що вчиняються через необережність.
Автором використані такі, зокрема, методи дослідження: історико-правовий (дозволив виявити генезис теорій причинного зв’язку в науці кримінального права, а також трансформацію поглядів учених з основних аспектів цієї проблеми); формально-юридичний (застосовувався при юридичному аналізі правових норм Кримінального кодексу України, роз’яснень Пленуму Верховного Суду України); порівняльно-правовий (слугу¬вав зіставленню поглядів українських і зарубіжних учених на проблему причинності в кримінальному праві); соціологічний (використаний у процесі вивчення кримінальних справ за спеціально розробленими анкетами).
Емпіричну базу дослідження складають дані, отримані в результаті вивчення 220 кримінальних справ, розглянутих судами м. Запоріжжя і Запорізької області за період 1992–2003 рр.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація за обраною темою є першим в Україні комплексним дослідженням проблем встановлення причинного зв’язку у злочинах, що вчиняються через необережність.
До найбільш важливих результатів дослідження належать такі:
1. Обґрунтований висновок про те, що ознаки й особливості детермінаційних зв’язків і привхідних сил, які впливають на об’єктивний перебіг заподіяння шкоди, не співпадають в різних групах злочинів. Це унеможливлює вироблення універсального критерію встановлення причинного зв’язку для всіх без винятку злочинів, що містять у своїх складах передбачений законом шкідливий наслідок.
2. На новому концептуальному рівні обґрунтована теза стосовно причинного зв’язку як виду детермінаційної залежності, що використовується кримінальним правом. Для об’єктивного обґрунтування відповідальності за певні злочини законодавцем застосовується такий вид детермінаційної залежності, за наявності якого відповідне порушення правил безпеки безпосередньо не завдає шкоди, а за своїми властивостями наближається до її зумовлювання (наприклад, ст. 264 КК). Відповідно до принципу збереження фундаментальних наукових понять зроблений висновок про доцільність зміни традиційного змісту категорії причинності: необхідно розширити розуміння причинного зв’язку в кримінальному праві, включивши до нього й інші різновиди детермінаційних зв’язків, що використовуються законодавцем.
3. Наведені додаткові аргументи на користь концепції “ступеня заподіяння” А.Н. Трайніна, а саме: коли наслідок виникає в об’єктивному світі через дію не однієї, а кількох причин, не можна стверджувати, що наслідок є проявом лише однієї з причин. Оскільки найбільші складнощі для практики становить спільне заподіяння шкоди необережною поведінкою кількох осіб, то видається доцільним враховувати ступінь їх участі у механізмі утворення інтегративної причини настання злочинного результату. Наукові положення про інтегративну причину покладені в основу авторського бачення доцільності диференціації відповідальності суб’єктів спільного необережного заподіяння шкоди.
4. Отримала подальший розвиток наукова позиція стосовно того, що заподіяна потерпілому шкода в окремих випадках перебуває в об’єктивному зв’язку не лише з поведінкою суб’єкта необережного злочину, а й з неправомірною поведінкою самого потерпілого. Це питання потребує більшої уваги з боку законодавця у процесі криміналізації відповідних діянь і може виявитися у створенні привілейованих складів деяких видів необережних злочинів, або у віднесенні такої поведінки до переліку пом’як¬шуючих обставин. Закріплення у кримінальному законодавстві привілейованих складів необережних злочинів з урахуванням неправомірної поведінки потерпілого вимагатиме від суб’єктів правозастосування обов’язкової кримінально-правової оцінки діянь всіх учасників події.
5. Наповнені новим змістом концепції науковців, методологічне підґрунтя положень яких полягає в постулюванні об’єктивної нерівноцінності каузальних факторів (умов заподіяння), а саме: стосовно злочинів, що вчиняються через необережність, розроблена класифікація порушень правил безпеки залежно від інтенсивності впливу відповідного діяння на об’єкт кримінально-правової охорони. Автором виокремлені три види порушень правил, що виступають умовами настання шкідливого результату: формальні (не детермінують наслідки); ті, що сприяють настанню наслідку (зумовлюючий зв’язок); ті, що породжують наслідок (причинний зв’язок). Наведений підхід щодо видів порушень правил безпеки відображає особливості певних детермінаційних зв’язків і може слугувати для їх розмежування, а також бути основою для формулювання відповідних кримінально-правових норм.
6. Уперше сформульовані положення, відповідно до яких різні об’єктивні види детермінаційної залежності, що застосовуються в кримінальному праві (заподіяння й зумовлювання), відображають різний за інтенсивністю вплив відповідного діяння на об’єкт кримінально-правової охорони. Зроблений висновок, що наявність цих двох об’єктивних зв’язків у кримінальному праві може бути підставою диференціації кримінальної відповідальності. Цей висновок ґрунтується на нетотожності санкцій різних кримінально-правових норм з ідентичними наслідками: одні з цих норм формулюються законодавцем у розрахунку на заподіяння наслідків, інші – на їх зумовлювання.
7. Отримала подальший розвиток наукова позиція стосовно необхідності вважати юридично значущим лише такий об’єктивний зв’язок, у якому діяння суб’єкта становить небезпеку для об’єкта кримінально-правової охорони. Відповідно до цього і з метою оптимізації слідчої та судової практики дисертант удосконалив критерії встановлення причинного зв’язку, що адресовані юристам (підрозділ 3.2 структурної частини автореферату “Основний зміст роботи”).
8. Удосконалений кримінально-правовий зміст і по-новому обґрунтована доцільність застосування цільового методу встановлення причинного зв’язку, а саме: щоб мати каузальні властивості і бути юридично значущим, певне нормативне правило безпеки, порушене суб’єктом, має бути розрахованим не лише на запобігання шкідливим наслідкам фізичного характеру (цей результат є вторинним), а передусім на запобігання заподіянню соціальної шкоди основному безпосередньому об’єкту кримінально-правової охорони.
9. Вперше у вітчизняній кримінально-правовій теорії сформульований висновок про те, що кримінальна відповідальність має бути диференційована залежно від видів детермінаційних зв’язків. Численні ситуації необережного співзаподіяння юридична доктрина і практика не здатні вирішити задовільно, оскільки в законодавчому регулюванні цих питань існує прогалина. На підставі вивчення низки кримінально-правових норм про відповідальність за створення умов для заподіяння шкоди обґрунтована необхідність криміналізації відповідних суспільно небезпечних діянь у сфері безпеки виробництва, безпеки руху або експлуатації транспорту.
10. Вперше розроблена доктринальна модель кримінально-правових норм про відповідальність за порушення правил безпеки у зазначеній сфері, котрі (порушення) створюють умови для заподіяння тяжких наслідків і викликають їх.
Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертації положення, висновки і рекомендації можуть вважатися певним творчим доробком автора в юридичній теорії, оскільки спрямовані на подальший розвиток вчення про причинний зв’язок у кримінальному праві.
Основні положення і результати дисертаційного дослідження можуть використовуватися: у процесі подальшого вдосконалення Кримінального кодексу України; при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду Украї¬ни з питань кваліфікації злочинів, що вчиняються через необережність; для вдосконалення діяльності правоохоронних органів; в освітянській та науково-дослідній роботі.
Особистий внесок здобувача у двох опублікованих у співавторстві статтях становлять результати його власних наукових розробок проблем, пов’язаних із визначенням впливу об’єктивних особливостей детермінаційних зв’язків на конструювання складів необережних злочинів.
Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертації доповідалися на чотирьох науково-практичних конференціях: “Теорія і практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесу-ального законодавства в сучасних умовах” (Київ, 2002); “Кримінальний кодекс України 2001 р. (проблеми, перспективи та шляхи вдосконалення кримінального законодавства)” [Львів, 2003]; “Захист соціальних та економічних прав людини: міжнародні стандарти і законодавство України” (Київ, 2004); “Уголовное право: стратегия развития в XXI веке” (Москва, 2005).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження висвітлені в 7 статтях (3 – у наукових журналах, 4 – у збірниках наукових праць) і 4 тезах виступів на науково-практичних конференціях. Шість статей опубліковані в наукових фахових виданнях України.
Структура дисертації. Праця складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (244 найменування). Повний обсяг дисертації становить 222 сторінки, з них обсяг списку використаних джерел – 22 сторінки.

Список літератури

ВИСНОВКИ

На підставі проведеного дослідження сформульована концепція, яка є теоретичним підґрунтям для комплексного вирішення проблеми встановлення причинного зв'язку у злочинах, що вчиняються через необережність. Концепція стала основою розробки пропозицій щодо подальшого вдосконалення чинного кримінального законодавства і практики його застосування.
Дисертант обґрунтував висновок, що теза conditio sine qua non не може мати статусу теорії, оскільки це положення являє собою логічне правило встановлення причини, яке застосовується представниками будь-яких теорій причинного зв’язку у кримінальному праві. Тому термінологічний зворот “теорія conditio sine qua non” видається некоректним.
Автор наголошує на правильності погляду, відповідно до якого у кримінальному праві пропонується обмежувати каузальність об’єктивними критеріями, оскільки причинний зв’язок не залежить від суб’єктивного сприйняття його людиною. Серед цих концепцій правильною тезою про нерівноцінну каузальну силу умов вирізняється теорія М.С. Таганцева, однак її автор не запропонував чіткого критерію, що визначав би заявлену ним нерівноцінність.
Досліджуючи критерії причинного зв'язку, що пропонувалися в радянській науці кримінального права, дисертант дійшов таких висновків. Основна причина дискусій полягала в тому, що більшість дослідників замість чітко проведеної межі між причинним зв'язком і іншими видами об'єктивного зв'язку, що мають юридичне значення, намагалися ці випадки звести до каузальності і на підставі цього створити загальні критерії причинного зв'язку для всіх злочинів з матеріальними складами. Водночас дисертант встановив, що різний характер впливу привхідних сил на перебіг заподіяння унеможливлює створення єдиного переліку ознак наявності причинного зв’язку для всіх злочинів з матеріальними складами. Виходячи з викладеного, обґрунтовується висновок про необхідність врахування на законодавчому рівні особливостей розвитку об’єктивних зв'язків. На думку дисертанта, це дозволить конструювати кримінально-правові норми в розрахунку на типові різновиди процесу заподіяння.
Для юридичної теорії і практики найбільш проблемну ситуацію щодо встановлення причинного зв'язку становить спільне заподіяння шкоди необережною поведінкою кількох осіб, тому цілком може йтися про врахування ступеня сприяння (ролі) кожного із співзаподіювачів настанню єдиного злочинного результату. Коли наслідок виник в об'єктивному світі через дію не однієї, а цілого ряду причин, не можна стверджувати, що наслідок є проявом тільки однієї з причин. У таких ситуаціях цілком може йтися про ступінь заподіяння. Тому дисертант вважає, що концепція “ступеня заподіяння” А.Н. Трайніна, незважаючи на термінологічну неточність (заподіяння не може мати ступенів), за своєю сутністю є правильною. Водночас для зручності у науковому обігу дисертант пропонує поки що не відмовлятися від назви “ступінь заподіяння”, оскільки інші термінологічні звороти (“ступінь сприяння настанню наслідку”, “ступінь участі у заподіянні”, “ступінь участі у механізмі утворення інтегральної причини” тощо) є доволі громіздкими конструкціями.
Автор наводить додактові аргументи на користь позиції, що причинний зв'язок – не єдиний різновид детермінаційної залежності, що використовується кримінальним правом. Для об’єктивного обґрунтування відповідальності законодавцем у деяких складах злочинів застосовуються форми детермінації, які не є безпосереднім заподіянням і за своїми властивостями наближаються до зумовлювання (наприклад, ст. 264 КК). У зв'язку з викладеним виникає необхідність щодо альтернативного вирішення проблеми: або зберігати за причинним зв'язком значення необхідного зв'язку, що породжує, і вводити в обіг кримінально-правової науки нову категорію “зумовлюючого зв'язку”, або розширювати поняття причинного зв'язку в науці кримінального права, включаючи в нього і різновид зумовлюючого зв'язку. На думку дисертанта, практика вирішення таких ситуацій у спеціальних науках робить доцільною зміну традиційного змісту категорії причинності і більш широке її розуміння. Коли фундаментальне наукове поняття виявляється занадто вузьким у новій сфері, відбувається не збереження вузького змісту старого поняття і вироблення нового для нової сфери, а розумне узагальнення старого поняття, щоб воно охопило і нову сферу. Ця риса має назву принципу збереження фундаментальних понять.
Відповідно до зазначеного принципу необхідно розширити розуміння причинного зв'язку в кримінальному праві, включивши в нього й інші види детермінаційної залежності, що використовуються законодавцем при формулюванні деяких складів злочинів. У такому разі можна дійти висновку, що поняття “причинний зв’язок” у кримінальному праві зберігається лише з огляду на його поширеність і традиційність, тоді як більш правильним видається застосування поняття “детермінаційний зв’язок”. Останній термінологічний зворот має охоплювати всі різновиди кримінально релевантних об’єктивних зв’язків – заподіяння, зумовлювання й інші (у випадку, якщо доктрина доведе їх кримінально-правову значущість).
Дисертант встановив, що природні фактори, які ускладнюють об'єктивний перебіг необережного злочину, варто віднести не до привхідних сил, а до особливостей ситуації необережного злочину. Ситуація за своїм об'єктивним змістом лише сприяє вчиненню злочину, але не є його безпосередньою причиною. При дослідженні судової практики про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту, а також проти безпеки виробництва дисертанту не зустрілися ситуації, у яких обставинами, що ускладнюють перебіг причинного зв'язку, були б тільки природні сили без участі “людського” фактора.
Отримала подальший розвиток наукова позиція стосовно того, що заподіяна потерпілому шкода в окремих випадках перебуває в об’єктивному зв’язку не лише з поведінкою суб’єкта необережного злочину, а й з неправомірною поведінкою самого потерпілого. Це питання потребує більшої уваги з боку законодавця у процесі криміналізації відповідних діянь і може виявитися у створенні привілейованих складів деяких видів необережних злочинів, або у віднесенні такої поведінки до переліку пом’як¬шуючих обставин. Закріплення у кримінальному законодавстві привілейованих складів необережних злочинів з урахуванням неправомірної поведінки потерпілого вимагатиме від суб’єктів правозастосування обов’язкової кримінально-правової оцінки діянь всіх учасників події. Відповідно до результатів дослідження, проведеного дисертантом, причинний зв'язок у транспортних злочинах, ускладнений поведінкою потерпілого, становив 33% вивчених справ, а ще в 25,3% випадків поведінка потерпілого спостерігалася серед кількох факторів, що сукупно заподіяли наслідок. Загальний відсоток транспортних злочинів, у яких зустрічаються ті чи інші ускладнення перебігу причинного зв'язку в результаті небезпечної поведінки самого потерпілого, складає 58,3, тобто більше половини всіх випадків.
Вивчення кримінальних справ засвідчує, що критерії встановлення причинного зв'язку, вироблені доктриною (необхідної умови, реальної можливості настання шкоди, необхідності і випадковості тощо) у судовій практиці юристами не використовуються. Органи досудового слідства і суди перебувають під сильним впливом висновків експертів і дуже часто некритично переносять результати їх досліджень в обвинувальні висновки, вироки, інші процесуальні документи.
Досліджуючи причинний зв'язок у транспортних злочинах, автор дійшов висновку, що однією з найбільш обґрунтованих точок зору з приводу встановлення причинного зв'язку варто визнати позицію вчених, які пропонують застосовувати телеологічний (цільовий) підхід. Мета правової (технічної) норми безпеки – усунення певної категорії шкідливих явищ. Якщо особа, поведінка якої піддається кримінально-правовому аналізу на предмет властивостей, що заподіюють, припустилася порушення правила безпеки, спеціально розрахованого на запобігання наслідку, що настав у дійсності, то порушення правила з боку цієї особи визнається таким, що заподіяло наслідок.
Спроби відшукати критерій юридично значущого причинного зв'язку виходячи з абстрактних філософських понять, що не мають чітких параметрів (випадковість і необхідність; реальна можливість тощо), виявилися марними. Дисертант поділяє думку В.М. Кудрявцева про те, що розмежувати соціально значущі зв'язки від зв'язків, що не є такими, можна лише за допомогою критерію, який сам має соціальний характер. Критерій об'єктивної небезпеки порушення правил для охоронюваних законом суспільних відносин відповідає цій умові. Юридично значущий детермінаційний зв'язок породжує не будь-яке порушення правил безпеки, що є однією з необхідних умов злочинного результату, а лише небезпечне в момент його вчинення для охоронюваного кримінальним законом об'єкта.
Зовнішній механізм причинних відносин лише на перший погляд полягає в тому, начебто одне явище породжує інше. Досвід показує певну залежність явищ, але не показує сховану причину цієї залежності. Причинні відносини є латентною реальністю, хоча фізична причина і фізичний наслідок самі по собі можуть бути сприйняті органами чуття. Тому правильне розуміння каузальності полягає у визначенні її як внутрішніх відносин речей і явищ.
Автор дійшов висновку, що у досліджуваних злочинах порушення правил безпеки пов'язане зі шкідливим наслідком через об'єкт злочину, тому для встановлення причинного зв'язку необхідно вивчити механізм заподіяння шкоди об'єкту кримінально-правової охорони. В узагальненому вигляді цей механізм є таким: порушення правил безпеки пов’язане зі змінами в об'єкті (заподіяння соціальної шкоди) і через останній – зі шкідливими наслідками в матеріальних утвореннях (заподіяння фактичної шкоди).
На підставі вищевикладеного дисертант запропонував критерії оцінки причинного зв'язку, орієнтовані, насамперед, на юристів (слідчих та суддів): 1) чи було діяння особи у вигляді порушення правила безпеки необхідною умовою створення аварійної ситуації? 2) чи належать шкідливі наслідки, що настали в об'єктах кримінально-правової охорони, до тієї категорії наслідків, на запобігання яких розраховане відповідне правило безпеки, порушене суб'єктом? 3) чи відповідає об'єктивний механізм заподіяння шкідливих наслідків тій послідовності їхнього настання, на запобігання якій розраховане відповідне правило безпеки, порушене суб'єктом?
Виходячи з викладеного, для відмежування безпосереднього заподіяння шкоди від створення умов її заподіяння (або причинного зв'язку від зумовлюючого) у злочинах, що вчиняються через необережність, пропонуємо використовувати таку класифікацію порушень правил безпеки:
1) порушення правил, що є формальним (соціальний зв’язок не розривається, небезпека для основного об'єкта кримінально-правової охорони не створюється): кримінальна відповідальність виключається через відсутність будь-якого зв'язку зі шкідливим наслідком;
2) порушення правил, що сприяє настанню наслідку (необхідна, але не достатня умова; соціальний зв’язок розривається, небезпека для основного об'єкта створюється, але реалізується за рахунок приєднання інших факторів, що сприяють заподіянню шкоди): створення умов для заподіяння шкоди (зумовлюючий зв'язок). Кримінальна відповідальність повинна бути встановлена у вигляді привілейованого складу злочину;
3) порушення правил, що породжує наслідок (умова і необхідна, і достатня; соціальний зв’язок розривається, небезпека для основного об'єкта створюється і реалізується поведінкою одного суб'єкта без приєднання інших факторів, що сприяють заподіянню шкоди): причинний зв'язок. Кримінальна відповідальність настає на загальних підставах і встановлюється у вигляді основного (або кваліфікованого) складу злочину.
В результаті вивчення зроблено висновок, що у багатьох ситуаціях об’єктивного перебігу необережного злочину, вчиненого у співзаподіянні, кримінально-правову оцінку отримують дії лише однієї з осіб, що завдали шкоди. Цей висновок ґрунтується на результатах дослідження судової практики: встановлено, що у сучасних умовах 25,3% необережних злочинів у сфері взаємодії людини і техніки відбуваються у співзаподіянні, за яке зазвичай відповідає останній із співзаподіювачів. Інші особи, які припустилися порушення правил безпеки і сприяли настанню спільного злочинного наслідку, не притягуються до кримінальної відповідальності за відсутністю причинного зв’язку. Аналіз поведінки осіб, визнаних винними, доводить, що їх дії також можуть являти собою створення умов, а не заподіяння шкоди. Відповідно до цього було висунуто припущення про наявність прогалини у кримінально-правовому регулюванні. Для її усунення і вирішення проблеми встановлення причинного зв’язку у злочинах, що вчиняються через необережність, запропоновано диференціювати кримінальну відповідальність і водночас пом’якшити кримінальну караність злочинного зумовлювання шкоди.
Вивчення проблеми встановлення причинного зв’язку у злочинах, що вчиняються через необережність, переконливо засвідчує: жодна з теорій причинного зв’язку у кримінальному праві, якою б логічною і стрункою вона не здавалась, не може пройти випробування реальними життєвими ситуаціями. Науковці вимушені витрачати багато часу у намаганнях пристосувати теоретичні положення до чинного законодавства, яке видається недосконалим. Ситуації необережного заподіяння шкоди, які зустрічаються на практиці, уже неможливо втиснути до законодавчого “прокрустового ложа” – вони є більш різноманітними, оскільки суспільство безперервно розвивається і виникають нові форми суспільно небезпечної поведінки. З огляду на те, що доктрина не здатна запропонувати для потреб юридичної практики якусь одну прийнятну теорію каузальності, автор вважає нормативні засоби вирішення проблеми причинного зв’язку найоптимальнішими у сучасних умовах.
Стосовно суспільно небезпечних діянь, що вчиняються через необережність, спостерігається ситуація їх “неповної криміналізації” – законодавець не зміг виявити всі діяння, характер і ступінь шкідливості яких дозволяє визнавати останні злочинами. Оскільки порушення правил безпеки з боку кількох осіб є необхідними умовами настання шкідливих наслідків, які іноді є особливо тяжкими (загибель багатьох потерпілих тощо), то характер і ступінь небезпечності такого діяння є достатнім для визнання його злочином. Проте необхідно рахуватися з тим, що наслідки стають можливими лише через поєднання порушень, допущених кількома винними. З цього випливає висновок, що поведінка кожного з них, розглянута окремо, є менш інтенсивною щодо порушення об’єкта кримінально-правової охорони (заподіяння соціальної шкоди об’єкту – “спільний” результат). З огляду на недостатність певного порушення правил безпеки для настання відповідних суспільно небезпечних наслідків є підстави вважати пропоновані нижче склади злочинів вчиненими за пом’якшуючих обставин, тобто привілейованими.
У сучасному кримінальному законодавстві більшості держав спостерігається відчутний ухил убік більш детального регулювання відповідальності за умисні злочини. Майже всі основні інститути Загальної частини кримінального права традиційно розроблені стосовно умисних злочинів: стадії вчинення злочину, співучасть у злочині, обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо. Ми пропонуємо акцентувати увагу на питанні диференціації складів необережних злочинів залежно від ступеня їхньої суспільної небезпеки.
Зміна ступеня суспільної небезпеки вчиненого впливає на розходження у санкціях кримінально-правових норм, сформульованих законодавцем у розрахунку на заподіяння (основний склад) чи на зумовлювання (привілейований склад). Необхідно зазначити, що кримінальні кодекси багатьох держав все більшою мірою враховують такі ситуації, встановлюючи кримінальну відповідальність за недоброякісний ремонт, випуск і експлуатацію технічно несправних транспортних засобів, порушення чинних на транспорті правил безпеки. Кримінальне законодавство України передбачає ряд норм, у яких враховується наступна правомірна діяльність третіх осіб як безпосередня причина результату, що настав, при цьому умови злочинного результату створюються спочатку тими особами, яких кримінальний закон вважає суб'єктами відповідних злочинів.
З огляду на законодавчі тенденції сучасності і прагнення до створення більш диференційованої і збалансованої системи кримінально-правового регулювання, можна припустити, що кримінальне право у XXI ст. піде шляхом подальшого виокремлення привілейованих складів злочинів з необережною формою вини.
Викладене дає підстави для певних висновків щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства. Врахування пропозицій дисертанта слугуватиме розв’язанню проблеми встановлення причинного зв’язку у найпоширеніших злочинах, що вчиняються через необережність. Отже, пропонується зафіксувати у кримінальному законі сутність криміналізованих діянь у такий спосіб:
1) доповнити розділ X “Злочини проти безпеки виробництва” статтею такого змісту:
“Стаття 275-1. Порушення правил безпеки виробництва, що створило умови для настання тяжких наслідків
Порушення правил охорони праці або безпеки ведення робіт, а також інше порушення правил безпеки виробництва, що створило умови для заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або смерті потерпілому та призвело до настання цих наслідків, —
карається ...”
2) доповнити розділ XI “Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту” статтею такого змісту:
“ Стаття 286-1. Порушення правил безпеки на транспорті, що створило умови для настання тяжких наслідків
Порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту, а також інше порушення чинних на транспорті правил безпеки, що створило умови для заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або смерті потерпілому та призвело до настання цих наслідків, —
карається ...”
За допомогою пропонованої криміналізації можна передбачити відповідальність не лише безпосереднього винуватця, а й інших осіб, що також порушили правила безпеки і ці порушення є необхідними умовами настання шкідливих наслідків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аскин Я.Ф. Философский детерминизм. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1974. – 68 с.
2. Философский энциклопедический словарь / Сост. Е.Ф. Губский, Г.В. Кораблева, В.А. Лутченко. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 576 с.
3. Философский словарь / Сост. М..М. Розенталь, П.Ф. Юдин и др. – М.: Политиздат, 1963. – 544 с.
4. Краевский В. Пять понятий причинной связи // Вопросы философии. – 1966. – № 7. – С. 108–144.
5. Князев Н.А. Причинность – часть всеобщей связи явлений // Философские науки. – 1961. – № 3. – С. 98–105.
6. Клейнер Б.И. Социальная причинность, ее природа и специфика. – М.: Высшая школа, 1991. – 126 с.
7. Причина и действие / Парнюк М.А., Рыжко В.А., Кирилюк А.С. и др. – К.: Наукова думка, 1994. – 273 с.
8. Платонов А.В., Сангинов С.С. Причинность и обусловленность в познании и практике. – Ташкент: Изд-во “ФАН”, 1990. – 101 с.
9. Налетов И.З. Причинность и теория познания. – М.: Мысль, 1975. – 204 с.
10. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Харьков: Основа, 1991. – 360 с.
11. Козочкин И. Уголовное право Австралии // Российская юстиция. – 1998. –¬ № 3¬. – С. 49
12. Stubel. Ueber den Thatbestand der Verbrechen, die Uhreber derselben etc. besonders in Rьcksicht der Tцdtung nach gemeinem in Deutschland geltenden und Chursachischen Rechten. – 1805. / Приведено за працею: Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
13. Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
14. Feuerbach A. Lehrbuch des gemeinen penlichen Rechts, 1825. / Приведено за працею: Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
15. Luden. Abhandlungen aus dem gemeinen deutschen Strafrecht. – I. 1836, II. 1840. / Приведено за працею: Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
16. Krug. Commentar zu dem Strafgesetzbuch für das Königreich Sachsen. 1855. / Приведено за працею: Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
17. Малинин В.Б. Причинная связь в уголовном праве. – СПб: Юридический центр Пресс, 2000. – 316 с.
18. Glaser. Abhandlungen aus dem цsterreichischen Strafrecht. – 1858. / Приведено за працею: Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
19. Buri. Zur Lehre von der Tцdtung // Goldtammer Ar. – XI. – 1863; XII. – 1864. / Приведено за працею: Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
20. Buri. Ueber Causalitдt und deren Verantwortung. 1873. / Приведено за працею: Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
21. Buri. Zur Causalitдtsfrage // Gerichtssaal. – XXIX. – 1877. / Приведено за працею: Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
22. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. – Т. 1. – Тула: Автограф, 2001. – 800 с.
23. Bar. Die Lehre vom Causalzusammenhange im Rechte, besonders im Strafrechte. – 1871. / Приведено за працею: Сергеевский Н.Д. О значении причинной связи в уголовном праве. – ч. I, II. – Ярославль, 1880. – 369 с.
24. Церетели Т.В. Причинная связь в уголовном праве. – М.: Госюриздат, 1963. – 382 с.
25. Таганцев Н.С. Курс лекций по русскому уголовному праву. Часть Общая. – Учение о преступлении. Книга 2. – С.П., 1878. – 324 с.
26. Пионтковский А.А. Советское уголовное право. – Т.1. Общая часть. – М-Л.: Госиздат, 1928. – 562 с.
27. Трайнин А.Н. Уголовное право. Общая часть. – М.: Изд-во 1-го МГУ, 1929. – 483 с.
28. Уголовное право. Общая часть (изд. 1-е). / Под ред. М.М. Исаева, А.А. Пионтковского. – М.: Юриздат, 1938. – 560 с.
29. Уголовное право. Общая часть (изд. 4-е). / Под ред. М.М. Исаева, А.А. Пионтковского. – М.: Юриздат, 1948. – 583 с.
30. Трайнин А.Н. Учение о соучастии. – М.: Юриздат, 1941. – 212 с.
31. Дурманов Н.Д. Общие основания учения о причинной связи в уголовном праве // Вопросы уголовного права. – 1945. – № 1. – С. 34–55.
32. Шаргородский М.Д. Причинная связь в уголовном праве // Ученые труды ВИЮН. – Вып. X. – М.: ВИЮН. – 1947. – С. 176–203.
33. Шаргородский М.Д. Уголовный закон. – М.: Юриздат, 1948. – 312с.
34. Шаргородский М.Д. Преступления против жизни и здоровья. – М.: Юридическое издательство МЮ СССР, 1948. – 512 с.
35. Пионтковский А.А. Проблема причинной связи в праве (стенограмма доклада) // Ученые записки ВИЮН. – Вып. IX. – М.: Всесоюзный институт юридических наук Министерства юстиции СССР и Военно-юридическая академия Вооруженных сил СССР. – 1949. – С. 70–93.
36. Церетели Т.В. Причинная связь в уголовном праве: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Моск. гос. ун-т. – М., 1949. – 32 с.
37. Файнблит С. Причинная связь между действием или бездействием обвиняемого и наступившим преступным результатом // Социалистическая законность. – 1950. – № 8. – С. 28–32.
38. Кудрявцев В.Н. К вопросу о причинной связи в уголовном праве // Советское государство и право. – 1950. – № 1. – С. 37–44.
39. Сергеева Т.Л. Вопросы причинной связи в судебной практике по уголовным делам Верховного Суда СССР // Советское государство и право. – 1950. – № 3. – С. 26–37.
40. Трайнин А.Н. Вопрос о причинной связи в социалистическом уголовном праве // Советское государство и право. – 1951. – № 5. – С. 24–33.
41. Уголовное право. История юридической науки / Отв. ред. В.Н. Кудрявцев. – М.: Наука, 1978. – 309 с.
42. Антимонов Б.С. Гражданская ответственность за вред, причиненный источником повышенной опасности. – М.: Госюриздат, 1952. – 295 c.
43. Шаргородский М.Д. Некоторые вопросы причинной связи в теории права // Советское государство и право. – 1956. – № 7. – С. 38–51.
44. Уголовный кодекс Грузии. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2002. – 409 с.
45. Мисливий В.А. Злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту. – Д.: Юридична академія Міністерства внутрішніх справ, 2004. – 380 с.
46. Сахаров А.Б. Уголовно-правовая охрана безопасности условий труда в СССР. – М.: Госюриздат, 1958. – 187 с.
47. Кудрявцев В.Н. Рецензия на монографию Т.В. Церетели “Причинная связь в уголовном праве” (Тбилиси, 1957) // Советское государство и право. – 1959. – № 4. – С. 128–131.
48. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 244 с.
49. Брайнін Я.М Про роль суб’єктивного фактору в причинному зв’язку в радянському кримінальному праві // Вісник Київського університету. – 1962. – № 5. – Вип. 1. – Серія економіка і право. – С. 83–88.
50. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве. – М.: Юрид. лит., 1963. – 275 с.
51. Курс советского уголовного права. Часть Общая. В 5-ти томах. Т. 1./ Отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1968. – 646 с.
52. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: Юрид. лит, 1974. – 232 с.
53. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. – Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1977. – 216 с.
54. Тер-Акопов А.А. Бездействие как форма преступного поведения. – М: Юрид. лит., 1980. – 151 с.
55. Тимейко Г.В. Проблемы общего учения об объективной стороне преступления: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.08 / ВЮЗИ. – М., 1986. – 43 с.
56. Ковалев М.И. Проблемы учения об объективной стороне состава преступления. – Красноярск.: Изд-во КГУ, 1991. – 174 с.
57. Тер-Акопов А.А. Ответственность за нарушение специальных правил поведения. – М.: Юрид. лит., 1995. – 176 с.
58. Уголовное право. Общая часть. Учебник для вузов. Отв. ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова. – М.: Издательская группа ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – 516 с.
59. Козаченко И., Курченко В. Как установить причинную связь // Социалистическая законность. – 1991. – № 4. – С. 40–42.
60. Кудрявцев В.Н. Рецензия на монографию В.Б. Малинина “Причинная связь в уголовном праве” (2000) // Известия вузов. – Правоведение. – 2002. – № 2. – С. 254–255.
61. Малинин В.Б., Парфенов А.Ф. Объективная сторона преступления. – СПб.: Издательство Юридического института (Санкт-Петербург), 2004. – 301 с.
62. Соколовский З.М. Проблема использования в уголовном судопроизводстве специальных знаний при установлении причинной связи явлений: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.09 / ХарЮИ. – Харьков, 1968. – 26 с.
63. Романов Н.С. Вопросы исследования причинной связи судебной автотехнической экспертизой. – К.: РИО МВД УССР, 1973. – 60 с.
64. Бойко А.И. Преступное бездействие. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2003. – 320 с.
65. Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ). – Харьков: Право, 2003. – 512 с.
66. Бердичевский Ф.Ю. Вероятностная причинная связь в уголовном праве // Вопросы борьбы с преступностью – Вып. 10. – М.: Юрид. лит. – 1969. – С. 47–52.
67. Кримінальне право України. Загальна частина / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. – К. – Х.: Юрінком Інтер–Право, 2001. – 416 с.
68. Кузьмина А.А. Категория причинности и практика. – М.: Высшая школа, 1964. – 96 с.
69. Тимчук О.Л. Причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони складу злочину: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / ... – Львів, 2005. – 16 с.
70. Новинский И.И. Понятие связи в марксистской философии. – М.: Высшая школа, 1961. – 200 с.
71. Навроцький В.О. Принцип заборони аналогії і його дія при застосуванні Кримінального кодексу України 2001 р. // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення. – К.–Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 49–51.
72. Грищук В.К. Питання системності кримінально-правового захисту людини за новим Кримінальним кодексом України // Там само. – С. 110–113.
73. Мысливый В.А., Опальченко А.Н. Уголовная ответственность за допуск к управлению транспортными средствами водителей, находящихся в состоянии опьянения: Учебное пособие. – Киев: НИиРИО Украинской академии внутренних дел, 1992. – 96 с.
74. Архів Шевченківського районного суду м. Запоріжжя за 1995 р. –Справа № 13899304.
75. Тихий В.П. Уголовная ответственность за небрежное хранение огнестрельного оружия // Советская юстиция. – 1977. – № 13. – С. 26–27.
76. Тихий В.П. Уголовно-правовая охрана общественной безопасности. – Харьков: Вища школа, 1981. – 171 с.
77. Уемов А.И., Остапенко С.В. Причинность и время // Современный детерминизм. Законы природы. – М.: Мысль, 1973. – С. 214–236.
78. Кудрявцев В.Н. Противоправное бездействие и причинная связь // Советское государство и право. – 1967. – № 5. – С. 28–36.
79. Баженов Л.Б. Принцип детерминизма и законы сохранения // Современный детерминизм. Законы природы. – М.: Мысль, 1973. – С. 375–397.
80. Багіров С.Р. Причинний зв’язок у кримінальному праві: огляд стану проблеми // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К.: КІВС, МП Леся, 2002. – С. 166–171.
81. Зелинский А.Ф. Рецидив преступлений (Структура, связи, прогнозирование). – Харьков: Вища школа, 1980. – 152 с.
82. Костенко А.Н. Криминальный произвол (социопсихология воли и сознания преступника). – К.: Наукова думка, 1990. – 148 с.
83. Гринберг М.С. Техника, издержки научно-технического прогресса и уголовное право // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 45. – М.: Юрид. лит. – 1987. – С. 51–58.
84. Номоконов В.А. Дифференциация уголовной ответственности за неосторожные преступления // Проблемы борьбы с преступной неосторожностью. – Вып. 2. – Владивосток: ДВГУ. – 1978. – С. 15–24.
85. Навроцький В.О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.) – К.: Атіка, 2001. – 272 с.
86. Уголовный кодекс Республики Польша. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2001. – 234 с.
87. Уголовный кодекс Латвийской республики. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2001. – 313 с.
88. Уголовный кодекс Эстонской республики. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2001. – 262 с.
89. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. Общая часть. – М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1996. – 320 с.
90. Уголовный кодекс Испании / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и Ф.М. Решетникова. – М.: Издательство Зерцало, 1998. – 218 с.
91. Уголовный кодекс Австрии / Пер. с нем. – М.: ИКД Зерцало-М, 2001. – 144 с.
92. Уголовный кодекс ФРГ / Пер. с нем. – М.: Издательство Зерцало, 2000. – 208 с.
93. Уголовный кодекс Республики Болгария. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2001. – 298 с.
94. Уголовный кодекс Литовской республики. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2003. – 470 с.
95. Хавронюк М.І. Деякі проблеми встановлення вини // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 2. – С. 79–86.
96. Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. – М.: Юрид. лит., 1977. – 144 с.
97. Ковальський В.С. Особливості конструкції норм нового Кримінального кодексу України // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення. – К.–Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 33–36.
98. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – К.: Наукова думка, 1978. – 303 с.
99. Хавронюк М І.. Злочини зі складною виною у Кримінальному кодексі України // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 3. – С. 9–17.
100. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. П.С. Матишевського. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 512 с.
101. Дагель П.С. Неосторожное преступление (общая характеристика неосторожного преступления в сфере использования техники) // Проблемы борьбы с преступной неосторожностью. – Вып. 2. – Владивосток: ДВГУ. – 1978. – С. 3–15.
102. Дагель П.С. Причинная связь в преступлениях, совершаемых по неосторожности // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 34. – М.: Юрид. лит. – 1981. – С. 28–38.
103. Гринберг М.С. Преступления против общественной безопасности. Учебное пособие. – Свердловск: Изд-во Свердловск. юрид. ин-та, 1974. – 177 с.
104. Архів Кам’янка-Дніпровського районного суду Запорізької області за 1999 р. – Справа № 4509922.
105. Нерсесян В.А. Особенности установления причинной связи в составах преступлений, совершенных по неосторожности // Уголовное право. – 2000. – № 3. – С. 31–34.
106. Нерсесян В.А. Ответственность за неосторожные преступления. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2002. – 223 с.
107. Архів Шевченківського районного суду м. Запоріжжя за 1996 р. – Справа № 11169604.
108. Кадар М. Неосторожная вина и ответственность за преступления, совершенные по неосторожности // Вопросы уголовного права стран народной демократии. – М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1963. – С. 250–276.
109. Карпец И.И. Проблема преступности. – М.: Юрид. лит., 1969. – 167 с.
110. Карпец И.И. Современные проблемы уголовного права и криминологии. – М.: Юрид. лит., 1976. – 223 с.
111. Кузнецова Н.Ф. Эффективность уголовного закона и ее значение в борьбе с преступностью // Вестник Московского университета. – Сер. Право. – 1974. – № 4. – С. 11–21.
112. Туркевич І.К. Оцінка окремих положень Кримінального кодексу України з позиції кримінолога // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення. – К.–Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 228–231.
113. Уголовный закон: опыт теоретического моделирования / Отв. ред. В.Н. Кудрявцев, С.Г. Келина. – М.: Наука, 1987. – 276 с.
114. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: Кримінологічно-правове дослідження. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 280 с.
115. Успенский В. А если зашить карманы? // Уголовное дело. – 2004. - № 13 (312). – С. 3.
116. Сташис В.В. Загальна характеристика нового Кримінального кодексу України // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення. – К.–Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 5–10.
117. Мельникова Ю.Б., Беляева Н.В., Плешаков А.М. Вопросы уголовной ответственности за нарушение правил охраны труда // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 33. – М.: Юрид. лит. – 1980. – С. 64–32.
118. Давыденко Л.М. Криминологическая характеристика преступлений, посягающих на безопасность труда // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 25. – М.: Юрид. лит. – 1976. – С. 46–53.
119. Борисов В.И. Причинная связь при преступном нарушении правил безопасности социалистического производства // Проблемы социалистической законности. – Вып. 9. – Харьков: ХарЮИ. – 1982. – С. 118–125.
120. Квашис В.Е. Научно-технический прогресс и ответственность за неосторожность // Основные направления борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит., 1975. – С. 114–127.
121. Нерсесян В.А. Неосторожная вина: проблемы и решения // Государство и право. – 2000. – № 4. – С. 59–70.
122. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 січня 1997 / за редакцією В.Ф. Бойка, Я.Ю. Кондратьєва, С.С. Яценка. – К.: Юрінком, 1997. – 960 с.
123. Лановенко И.П. Охрана трудовых прав. Теоретические проблемы развития уголовного законодательства УССР. – К.: Наукова думка, 1975. – 317 с.
124. Яблоков Н.П. Причинная связь по делам о преступных нарушениях правил охраны труда и техники безопасности // Советская юстиция. – 1969. – № 13. – С. 10–11.
125. Дагель П.С. “Вина потерпевшего” в уголовном праве // Советская юстиция. – 1967. – № 6. – С. 10–11.
126. Кузнецова Н.Ф. Уголовное значение “вины потерпевшего” // Советская юстиция. – 1967. – № 17. – С. 16–17.
127. Минская В. Ответственность потерпевшего за поведение, способствовавшее совершению преступления // Советская юстиция. – 1969. – № 14. – С. 15–16.
128. Филановский И.Г. Влияние поведения потерпевшего на ответственность субъекта преступления // Советская юстиция. – 1972. – № 14. – С. 13–14.
129. Сидоренко Э.Л. Отрицательное поведение потерпевшего и Уголовный закон. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 2003. – 310 с.
130. Минская В.С., Чечель Г.И. Виктимологический фактор и механизм преступного поведения. – Иркутск, 1988. – 120 с.
131. Туляков В.А. Виктимологические проблемы применения нового Уголовного кодекса Украины // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення. – К.–Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 234–237.
132. Макаров М.Г. Причинность и проблема телеологии // Современный детерминизм. Законы природы. – М.: Мысль, 1973. – С. 304–327.
133. Пахомов Б.Я. Необходимость и случайность, возможность и действительность в причинных связях // Современный детерминизм. Законы природы. – М.: Мысль, 1973. – С. 165–188.
134. Квашис В.Е. Криминологические аспекты проблемы преступной неосторожности // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 28. – М.: Юрид. лит. – 1978. – С. 15–32.
135. Зінченко Е. Причинний зв’язок між порушеннями правил безпеки гірничих робіт і суспільно небезпечними наслідками // Радянське право. – 1971. – № 9. – С. 67–71.
136. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. – К.: Атіка, 1999. – 418 с.
137. Мачковский Л., Печерский В. Установление причинной связи по делам о дорожно-транспортных происшествиях // Социалистическая законность. – 1978. – № 2. – С. 61–63.
138. Палиашвили А. Установление причинной связи в заключении судебного эксперта // Социалистическая законность. – 1967. – № 6. – С. 54–55.
139. Домахин С.А. Ответственность за преступления на автотранспорте. – М.: Госюриздат, 1956. – 51 с.
140. Козлов В.В. К вопросу о причинной связи в судебной медицине // Некоторые философские проблемы государства и права. – Вып. 1. – Изд-во Саратов. ун-