Словська Ірина Євгенівна. Верховна Рада України в системі вітчизняного парламентаризму: конституційно-правове дослідження

Короткий опис

Словська Ірина Євгенівна. Верховна Рада України в системі вітчизняного парламентаризму: конституційно-правове дослідження.- Дис. д-ра юрид. наук: 12.00.02, Нац. ун-т "Одес. юрид. акад.". - О., 2014.- 539 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

На правах рукопису

СЛОВСЬКА Ірина Євгенівна

УДК 342.53

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ В СИСТЕМІ
ВІТЧИЗНЯНОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ:
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право;
муніципальне право

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант –
Фрицький Олег Федорович,
доктор юридичних наук,
професор

Одеса – 2014

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….4
РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СИСТЕМА ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ – ОСОБЛИВА ФОРМА НАРОДНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА НА ОСНОВІ ВЕРХОВЕНСТВА ПАРЛАМЕНТУ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
1.1. Концептуальні передумови дослідження інституту парламенту в системі парламентаризму…………………………………..…………………...21
1.2. Парламент як організуючий компонент системи парламентаризму…..46
1.3. Фактори пріоритетності соціального призначення парламенту…..…...59
1.4. Структурно-змістовна характеристика парламенту………...……….....71
1.5. Процесуальні форми діяльності парламенту………………..…………106
1.6. Функції та повноваження парламенту……………………..…………...120
Висновки до розділу 1………………………………………………………….136
РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ ВІТЧИЗНЯНОГО ПАРЛАМЕНТУ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ДОСВІД
2.1. Зародження сучасного етапу становлення українського парламенту в період 1917 – 1920 рр…………..…..……………………..................................144
2.2. Радянська парадигма вищого представницького органу державної влади як заперечення доктрини розподілу влади..…...………..................................170
2.3. Особливості рецепції інституту парламенту у контексті загальноцивілізаційних цінностей представницької демократії (1990 – 1996 рр.)……………………………………………………………………………….190
2.4. Перспективи подальшої еволюції вітчизняного парламенту: пошуки оптимальної моделі як базису становлення і розвитку правової держави (1996 – 2013 рр.)……………………………………………………………....……….209
Висновки до розділу 2.………………………………………………………....223

РОЗДІЛ 3. ПОДОЛАННЯ ДЕФЕКТІВ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ТА ПРАКТИКИ ФОРМУВАННЯ І СТРУКТУРУВАННЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
3.1. Критерії легітимності формування Верховної Ради України…...….…..230
3.2. Конституційні механізми легальності об’єднань парламентаріїв у Верховній Раді України………………………………………………...……...259
3.3. Домінуючий вплив структури Верховної Ради України на зміст і форми виконання конституційних повноважень……………………………………..267
3.4. Правовий статус народного депутата України як лобіста та державного політичного службовця: антагонічний характер депутатської діяльності………………………………………………………….…………….292
3.5. Об’єктивні закономірності реалізації депутатського мандату……....….303
Висновки до розділу 3..………………………………………………………...313

РОЗДІЛ 4. ПАРЛАМЕНТСЬКІ ПРОЦЕДУРИ ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ЧИННИК ФУНКЦІОНУВАННЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
4.1. Компетенційна характеристика парламенту України……...……….…...320
4.2. Організаційно-правові форми здійснення парламентських процедур....336
4.3. Законотворчість – пріоритетний напрямок діяльності Верховної Ради України………………………………………………………………………….348
4.4. Проблеми нормативно-правового забезпечення установчо-номінаційних процедур………………………………………………………………………...368
4.5. Механізм стримувань і противаг в інструментарії парламентського контролю…………………………………………………………………...…...379
Висновки до розділу 4...………………………………………………………..398

ВИСНОВКИ………………..…….…………………………………………….406
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………...421
ДОДАТКИ……………………………………………………………………...542

ВСТУП

Одним із центральних завдань теорії та практики українського державотворення є ефективне функціонування органу законодавчої влади згідно з конституційно декларованими принципами. Необхідність модифікації конституційного ладу й усунення негативних проявів перехідного періоду пострадянської перебудови, формування політично структурованого суспільства на засадах компромісної взаємодії різних політичних сил, забезпечення гарантованості прав і свобод людини і громадянина зумовлюють пошуки оптимальних для України моделей парламенту та парламентаризму. Подоланню цієї прогалини сприяють досягнення зарубіжної школи праворозуміння, традиційного і модернізованого правового регулювання основних складових політичної системи, які значною мірою доповнюють і збагачують вітчизняні дослідження закономірностей еволюціонування професійної легіслатури. Попри низку відмінностей між правовими системами рецепція різноманітних зразків інститутів народовладдя, парламенту, взаємодії окремих елементів публічної влади має відбуватися з усвідомленням рівноцінності національних самобутніх рис.
Єдиних універсальних для всіх держав функціональних та інституційних характеристик законодавчої установи, спроможної однаково захищати інтереси демократії та конкретної особи, не існує. Становлення теорії і практики функціонування легіслатури в України зазнає впливу світових тенденцій: до зміщення пріоритетів у співпраці органів держави на користь або законодавчої влади, або Глави держави; оцінки повноважень Президента як «сильної чи слабкої руки» (в залежності від суб’єктивних якостей посадової особи, об’єктивних історичних умов) і властивих йому адміністративних методів реалізації прав і обов’язків; створення уряду з представників парламентської більшості, переконання яких справляють координуючий вплив на законодавчу інституцію. Незважаючи на різні чинники й обставини діяльності, легітимність парламенту стає очевидною за умов відповідності його рішень нормам соціальної справедливості та доцільності. Виявлене бажання провладної політичної сили й опозиції досягти компромісу щодо напрямків удосконалення конституційного ладу має допомогти сформуванню цілісної стратегії розвитку держави.
Для забезпечення узгодженої роботи державного апарату, авторитетного представництва України на міжнародній арені слід концептуально визначити, нормативно регламентувати та, безперечно, втілити у практичному аспекті положення, які чітко та однозначно характеризували б Верховну Раду України як орган державної влади. При цьому законопроекти стосовно перегляду Конституції України мають бути науково опрацьованими і прийматися без поспіху й надмірного радикалізму. Подальша практика державного будівництва засвідчить ступінь ефективності та логічної завершеності таких нововведень. Відсутність концептуальних наукових розробок, які містили б завершений аналіз Верховної Ради України в системі вітчизняного парламентаризму, дискредитує саму можливість ефективного удосконалення чинного законодавства.
Підготовлені на теперішній час спеціальні дисертаційні дослідження (Ю.Г. Барабаш, Ф.В. Веніславський, А.З. Георгіца, В.М. Голишев, Н.Г. Григорук, Г.С. Журавльова, В.С. Журавський, Н.Ю. Задирака, І.К Залюбовська, В.А. Звірковська, О.В. Кульчицька, О.О. Майданник, О.В. Марцеляк, О.М. Мудра, Я.М. Назаренко, Н.С. Наулік, В.І. Невідомий, А.С. Олійник, Ю.М. Перерва, З.О. Погорєлова, Х.В. Приходько, І.В. Процюк, О.І. Радченко, О.О. Реєнт, Д.С. Роговенко, С.В. Сас, О.В. Совгиря, Т.О. Тополянська, О.Д. Чепель, В.М. Шаповал, О.І. Ющик), монографічні роботи (В.М. Бесчастний, О.В. Богачова, В.І. Борденюк, Ю.С. Ганжуров, О.В. Зайчук, Г.В. Зубенко, С.В. Ківалов, Ю.М. Коломієць, С.Г. Конончук, О.Л.Копиленко, І.О. Кресіна, Л.Т. Кривенко, Р.М. Павленко, А.М. Ришелюк, Л.А. Савченко, О.В. Скрипнюк, В.М. Субботін, М.О. Теплюк, О.А. Фісун, О.А. Ярош) є науковими розвідками окремих внутрішньопарламентських органів чи парламентських процедур або законодавства, що втратило юридичну силу. Крім того, автори аналізують світовий й український парламентаризм виключно через призму теорії і практики діяльності парламенту, хоча, безперечно, зміст парламентаризму є значно ширшим за пропонований. Необхідно з’ясувати характеристику парламенту як окремого елементу системи парламентаризму і в такий спосіб слід диференціювати законодавчу інституцію й державний режим, за якого панує юридичне і фактичне верховенство загальнонаціонального представницького органу народу. Саме парламент є первинним державним інститутом, що породжує парламентаризм як базову демократичну цінність. Тому подальші теоретичні напрацювання з проблематики Верховної Ради України в системі вітчизняного парламентаризму лише мають збагатити доктрину українського конституціоналізму новими даними і пропозиціями щодо становлення і розвитку законодавчої установи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках плану наукових досліджень Національного університету «Одеська юридична академія» «Традиції та новації у сучасній українській державності і правовому житті» (державний реєстраційний номер 0106U004970). Дисертація виконана як розділ науково-дослідної роботи кафедри конституційного права за темою «Конституційна модернізація та реформування в Україні».
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є теоретична розробка системи вітчизняного парламентаризму з урахуванням сучасних конституційно-правових реалій, аналіз теоретичних і практичних проблем організації та функціонування Верховної Ради України як елемента цієї системи, формування рекомендацій щодо удосконалення чинного законодавства.

Відповідно до поставленої мети сформульовано такі задачі:
з’ясувати основні етапи генезису наукових поглядів на інститут парламенту в системі парламентаризму та систематизувати методологічний інструментарій розвідки;
критично осмислити парламент як організуючий компонент системи парламентаризму;
встановити і розкрити фактори пріоритетності соціального призначення парламенту;
надати порівняльно-правову оцінку структурно-змістовній і функціональній характеристиці, процесуальним формам діяльності парламенту та запропонувати прийнятні для адаптації у вітчизняну практику зарубіжні моделі;
аргументувати зародження сучасного етапу становлення українського парламенту в період 1917 – 1920 рр.;
розглянути сутність радянської моделі вищого представницького органу державної влади та виявити наслідки державно-правової спадщини того часу для сучасного українського державотворення;
вивчити особливості рецепції інституту парламенту в контексті загальноцивілізаційних цінностей представницької демократії за часів розробки і схвалення Конституції України (1990 – 1996 рр.) та удосконалення конституційних положень (1996 – 2013 рр.);
з’ясувати пріоритетні принципи формування законодавчої інституції як критерії легітимності Верховної Ради України;
визначити специфіку впливу структури Верховної Ради України на зміст і форми виконання конституційних повноважень;
виокремити системоутворювальні елементи правового статусу народного депутата з обґрунтуванням пропозицій щодо оптимізації їх практичного втілення;
сформулювати об’єктивні закономірності реалізації депутатського мандату;
встановити поняття та юридичну природу парламентських процедур як організаційного чинника функціонування Верховної Ради України, здійснити їх класифікацію;
надати системну характеристику компетенції парламенту України;
висвітлити форми і засоби організації діяльності Верховної Ради України;
довести необхідність подальшого реформування законотворчого процесу з метою забезпечення стабільного й ефективного правового регулювання суспільних відносин;
визначити шляхи подолання дефектів нормативно-правового забезпечення установчо-номінаційних процедур;
розкрити стан і перспективи реалізації механізму стримувань і противаг в інструментарії парламентського контролю.
Об’єктом дослідження є вітчизняний парламентаризм як складна політико-правова система.
Предметом є Верховна Рада України в системі вітчизняного парламентаризму.
Методи дослідження. У процесі проведеного наукового дослідження використовувалася низка методів, які за частотою застосування і ступенем узагальнення даних про об’єкт пізнання можна класифікувати на філософські (діалектика, герменевтика, аналітика, інтуїція, феноменологія), загальнонаукові (синергетичний, аксіологічний, кібернетичний, метод вірогідності і моделювання, формалізації) та спеціальні (соціологічний, статистичний, порівняльно-правовий і догматичний).
Філософські методи пізнання використовувалися автором у дослідженні усіх структурних підрозділів цього дисертаційного проекту. Діалектичний метод сприяв характеристиці загальних закономірностей розвитку конституційно-правового статусу парламенту через застосування логічного методу сходження від простого до складного (розгляд інституту парламенту розпочинається з тлумачення дефініції та історії становлення, а пізніше вивчаються формування, компетенція, структурування, процедура діяльності та акти як більш складні характеристики представницької установи) (р.р. 1–4), методу єдності логічного та історичного (дослідження теорії і практики парламентаризму на основі особливостей історичної спадщини й сучасних теоретичних та нормативних підходів) (р.р. 1–4), а також системно-структурного методу (аналіз парламентаризму як відкритої системи, що складається із систем нижчого порядку і, в свою чергу, належить до більш широких конструкцій – дозволяє осягнути взаємодію органів державної влади як комплексний процес з усіма його проявами, значення парламенту в системі парламентаризму, простежити зв’язки між причиною і наслідком у державотворчих процесах) (р.р. 1–4). Інші філософські методи – герменевтики (р.р. 1–4), аналітики (р.р. 1–4), інтуїції (р.р. 1–4), феноменології (р.р. 1–4) забезпечили вірне трактування текстів правових актів із питань парламентської діяльності, узагальнення досвіду державного будівництва, виявлення позитивного правового регулювання і прогалин чинного законодавства та вміння на основі здобутих знань, проникливості й інтуїції дослідника підсумовувати логічні висновки.
Синергетичний метод охарактеризував формування представницьких органів влади, поява яких у конкретних історичних умовах зумовлена прагненням народу до самовираження (р. 2); окремі підсистеми конституційно-правового статусу парламенту – компетенцію, структуру, форми реалізації парламентських процедур, конституційно-правову відповідальність, делеговане законодавство, правовий статус народного депутата тощо (п.п. 1.4–1.6, р. 3, р. 4). Аксіологічний метод застосовано для визначення ціннісних характеристик основних закономірностей виборчого процесу та функціонування парламенту (п.п. 3.1, 3.5). Методологічні ресурси кібернетичного підходу сприяли визначенню можливості дисциплінуючого впливу на парламентаріїв та посадових осіб, які перешкоджають реалізації парламентських процедур (п.п. 1.4–1.6, 3.2, 3.3., 3.4, 4.2, 4.5). Метод вірогідності і моделювання спрямовано на проектування варіантів ефективного прототипу легіслатури з оцінюванням позитивної реалізації її компетенційних та організаційно-структурних ознак, наведення конкретних пропозицій з модернізації конституційно-правового статусу (р.р. 3–4). Застосування методу формалізації дозволило з’ясувати правосуб’єктність, функціональне призначення, структурування, процедури формування та діяльності загальнодержавного представницького органу народу (п.п. 1.2–1.6, р. 3, р. 4). Соціологічний метод сприяв наведенню даних опитування населення з приводу причин недовіри до Верховної Ради України (п. 3.4), аналізу офіційних документів представницьких органів влади періоду національно-визвольних змагань і радянської доби державного будівництва, періоду незалежної України (р. 2). Статистичний метод дозволив охарактеризувати специфіку виборчого процесу 2012 року, зокрема визначити загальні розміри виборчих фондів, кількість зареєстрованих кандидатів і партій-суб’єктів виборчого процесу та офіційних спостерігачів; навести результати виборів і, відповідно, партійного структурування депутатського складу Верховної Ради України, дані розгляду звернень учасників виборчого процесу до правоохоронних органів про порушення виборчого законодавства (п. 3.1). Порівняльно-правовий метод дозволив здійснити аналіз позитивного зарубіжного досвіду в сфері діяльності парламенту, зокрема практики моно- і бікамералізму, критеріїв формування легіслатури (окремих палат), структурування органами та об’єднаннями депутатів, проведення засідань всього складу парламентаріїв та окремих робочих органів, реалізації окремих напрямків діяльності законодавчої інституції (п.п. 1.4–1.6). Догматичний метод дозволив викласти чинні норми конституційно-правового законодавства, з’ясовувати і коментувати їх зміст, визначаючи у такий спосіб значення окремих термінів, підстави класифікації конституційно-правових інститутів, наприклад, принципів виборів та діяльності законодавчої установи, бікамералізму, парламентів за обсягом законодавчих повноважень, рішень легіслатури, її функцій, органів та об’єднань депутатів, варіацій нормативного регулювання проведення сесій, форм здійснення парламентського контролю та установчо-номінаційних процедур (п.п. 1.2, 1.4, 1.5, 1.6, р. 3, 4.1, 4.2, 4.4, 4.5).
Крім того, попри відмову від класового трактування державно-правових інститутів, деякі позитивістські установки радянського право- і державознавства використовувалися при вивченні понятійно-категоріального апарату, окремих аспектів організації виборчого процесу і процедурно-функціональних характеристик представницьких органів влади, правового статусу депутатів, відповідальності посадових осіб (п.п. 1.2, 1.5, 1.6, 3.1, 3.4, 3.5, р. 4). Антропологічний підхід дозволив розглянути парламент із загальнолюдських позицій як інститут формування держави загального добробуту та еволюціонування громадянського суспільства, захисту інтересів особи (п.п. 1.2, 1.3).
Теоретичну основу дисертації, окрім праць названих вітчизняних вчених-правників, склали наукові розробки дослідників інших інститутів конституційного права: М.В. Афанасьєвої, М.О. Баймуратова, О.В. Батанова, Н.М. Батанової, О.М. Бикова, Ю.М. Бисаги, В.І. Борденюка, А.А. Єзерова, В.І. Кафарського, В.П. Колісника, А.М. Колодія, В.В. Кравченка, А.Р. Крусян, Н.А. Мяловицької, В.Ф. Опришка, М.П. Орзіха, О.В. Прієшкіної, А.О. Селіванова, В.О. Серьогіна, О.В. Скрипнюка, М.І. Ставнійчук, В Я. Тація, Ю.М. Тодики, В.Л. Федоренка, О.Ф. Фрицького, Ю.О. Фрицького та ін.; представників інших галузевих юридичних і політологічних наук, зокрема В.Б. Аверьянова, О.Ф. Андрійко, Л.К. Воронової, І.О. Гавради, С.В. Ківалова, М.І. Козюбри, В.В. Копейчикова, І.О. Кресіної, Н.М. Крестовської, В.В. Ладиченка, Р.М. Мінченко, О.Г. Мурашина, Л.Р. Наливайко, Н.Р. Нижник, О.В. Петришина, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, С.В. Шевчука та ін.; представників історико-правової науки: В.Ф. Верстюка, П.П. Гай-Нижника, А.П. Зайця, В.М. Єрмолаєва, Р.П. Іванченко, О.Л. Копиленка, С.В. Кульчицького, В.В. Медведчука, О.М. Мироненка, П.П. Музиченка, М.В. Никифорака, А.Г. Слюсаренка, Н.В. Стецюк, П.Б. Стецюка та ін.; а також дореволюційних вчених, як: П.А. Берлін, В.В. Водовозов, В.І. Герьє, В.М. Гессен, О.К. Дживелегов, Д.І. Донцов, М.П. Дружинін, М.Н. Катков, Б.О. Кістяківський, М.О. Крюков, Є.У. Лозинський, В.О. Поссе та ін.
Нормативну основу дослідження становлять міжнародні правові документи, законодавство України і зарубіжних країн.
Емпіричну основу дослідження формують праці юридичної, історичної, філософської і політологічної наук, представлені монографічними роботами, навчальними посібниками, матеріалами преси, інтернет-ресурсів, статистичними відомостями.
Наукова новизна отриманих результатів дисертації полягає в тому, що вона є самостійним, завершеним проектом, першим в Україні комплексним конституційно-правовим дослідженням із питань характеристики Верховної Ради України в системі вітчизняного парламентаризму, спрямованим на подальше удосконалення чинного законодавства шляхом внесення науково обґрунтованих пропозицій і формулювання нових правових конструкцій.
Новизна дослідження міститься у таких конкретних результатах, висновках і пропозиціях, що виносяться на захист:
вперше:
запропоновано визначення системи парламентаризму як сукупності таких взаємопов’язаних елементів: парламент, діяльність якого зумовлює формування організаційно-функціонального, нормативно-правового, наукового, історичного, ідеологічного та світоглядного рівнів;
виокремлено установчо-номінаційну функцію з питань кадрових призначень і визначення адміністративно-територіального устрою серед основних функцій парламенту за напрямами його діяльності – представницької, законодавчої, контрольної;
констатовано Центральну Раду Української Народної Республіки як перший національний парламент, наближений до сучасного типу, з огляду на її функціонування згідно з принципом розподілу влади, виборний, професійний, колегіальний характер, а також структурні, процедурні та компетенційні характеристики;
охарактеризовано політичні режими П. Скоропадського та Директорії як форми державно-політичного устрою суспільства, що заперечували парламентаризм;
сформульовано заперечення щодо державного фінансування партій-суб’єктів виборчого процесу і парламентської опозиції з метою забезпечення рівних умов конкурентної боротьби й ідеологічної багатоманітності в Україні;
доведено потребу у розширенні переліку суб’єктів права законодавчої ініціативи шляхом надання такого права громадським організаціям у взаємодії з інститутом народної ініціативи (250 тис. підписів громадян України на підтримку);
удосконалено:
тлумачення парламентаризму при його характеристиці як складної політико-правової системи, яка опосередковує особливе, пріоритетне місце парламенту серед органів державної влади, специфічний характер впливу загальнонаціонального представницького органу на суспільні відносини шляхом реалізації представницьких, законодавчих, установчо-номінаційних, контрольних та інших функцій і повноважень;
систему конституційних принципів виборчого права України шляхом доповнення положенням про визначення загальних засад виборчого права згідно з міжнародно-правовими стандартами, яке може бути використаним при розробці концепції внесення змін до Основного Закону;
механізм оптимізації виборчого процесу і функціонування внутрішньопарламентських інституцій та народних депутатів із зазначенням редакцій внесених змін та доповнень до чинних нормативно-правових актів;
аргументацію потреби в гарантуванні на найвищому конституційному рівні і деталізації на галузевому правового статусу парламентської опозиції (підготовка окремих питань порядку денного, головування чи участь у спеціальних слідчих комісій, запровадження «Дня опозиції»);
визначення Верховної Ради України за обсягом законодавчих повноважень як парламента із абсолютно обмеженими законодавчими повноваженнями;
класифікацію основних напрямків контрольної діяльності Верховної Ради України з виокремленням нагляду за функціонуванням виконавчої влади, діяльністю посадових осіб, у тому числі вищих посадових осіб держави, додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, станом фінансово-економічної системи;
рекомендації з приводу впровадження парламентської республіки, наголошуючи на збереженні інституту всенародно обраного Президента;
набули подальшого розвитку:
вчення про періодизацію основних етапів генезису наукових поглядів на представницькі органи влади – акцентовано увагу на становленні парламенту, наближеного до сучасного типу, в системі парламентаризму – дорадянський етап (поч. XX ст. – 1920 р.); радянський етап (1919 – 1990 рр.); пострадянський перехідний етап (1990 – 1996 рр.); сучасний етап (1996 р. – теперішній час);
висновки про методологію конституційно-правових досліджень, а саме розроблено концепцію трирівневої методології вивчення інституту парламенту в системі парламентаризму (філософський, загальнонауковий і спеціальний рівні), що грунтується на принципах об’єктивності, конструктивної критики, наукової коректності, відтворюваності, системності, плюралізму, діалектики, поєднання даних теорії і практики;
твердження про вирішальний вплив міжнародних стандартів і національних особливостей державного будівництва на конституційно-правовий статус Верховної Ради України (структуризацію, здійснення парламентських процедур) із зазначенням пропозицій щодо адаптації окремих зарубіжних зразків у вітчизняну практику парламентаризму;
декларування Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки як парламенту, враховуючи пристосування у тогочасну практику державного будівництва визнаних ознак легіслатури;
визначення універсальності радянських верховних органів державного апарату, наділених законотворчою, виконавчо-розпорядчою і контрольно-наглядовою компетенцією;
ствердження визначальної ролі Верховної Ради України та інститутів громадянського суспільства у процесі розробки і схвалення Конституції України 1996 р., актів законодавства з питань парламентської діяльності, подальших конституційних реформ 2004 і 2010 рр.;
класифікація об’єктивних закономірностей реалізації депутатського мандату, із виокремленням засади представництва інтересів виборців, легітимності і легальності, колегіальності, виборності, постійності та гласності.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки та пропозиції дисертації можуть бути використані при подальшому вивченні Верховної Ради України в системі вітчизняного парламентаризму. Висновки, концептуальні підходи, що містяться у дисертації, можуть застосовуватися у:
науково-дослідницькій сфері – для подальшої розробки теорії парламенту і парламентаризму як перспективних напрямків науки конституційного права;
правотворчості – для формування теоретико-методологічного підґрунтя удосконалення системи чинного конституційного законодавства України;
правозастосовній діяльності – для оптимізації чинного законодавства, яке становить конституційно-правові основи інституту парламенту, та ефективної реалізації нормативно-правових положень у функціонуванні легіслатури та всього державного апарату;
навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін «Конституційне право України», «Конституційно-процесуальне право України», «Державне право зарубіжних країн», «Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні», спецкурсів «Парламентське право», «Конституційна юстиція», «Міжнародно-правовий захист прав людини в Україні» тощо та підготовці відповідних підручників і навчальних посібників;
правовиховній роботі – для підвищення правової культури громадян.
Особистий внесок здобувача. Сформульовані в роботі положення й висновки є результатом особистих досліджень, яких дисертантом було здійснено на основі критичного аналізу теоретичних і нормативних джерел, вивчення конституційних процесів, що відбуваються в Україні. У колективній монографії «Конституционные преобразования в Украине: история, теория и практика» (2013) автором підготовлено самостійний підрозділ «Современный парламентаризм в Украине» (підрозділ 5.2).
Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія». Окремі її положення та висновки оприлюднювалися у доповідях на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях, читаннях зокрема: міжнародній конференції «Міжнародні читання, присвячені пам’яті П.Є. Казанського» (м. Одеса, 2010 р. і 2011 р.), ІІ міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 2010 р.), ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Юридична наука: політичні, економічні та соціальні витоки сьогодення» (м. Київ, 2010 р.), міжнародній конференції «Кримінально-правова наука в умовах трансформаційних процесів» (м. Херсон, 2010 р.), VІІІ міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Розвиток України у ХХІ столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми» (м. Тернопіль, 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Правові проблеми зміцнення української державності» (м. Одеса, 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Стратегія забезпечення сталого розвитку правової системи України» (м. Одеса, 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Роль права у забезпеченні законності та правопорядку» (м. Запоріжжя, 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Генезис публічного права: від становлення до сучасності» (м. Миколаїв, 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми становлення і розвитку правової системи України» (м. Харків, 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених «Актуальні проблеми державотворення» (м. Київ, 2010 р.), XI міжнародній науково-практичній конференції «Проблемы методологии правовых научных исследований и экспертиз» (м. Москва, 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Моральні основи права» (м. Івано-Франківськ, 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Правові реформи в Україні: проблеми реалізації» (м. Київ, 2011 р.), І міжнародній науковій конференції «Національні та міжнародні стандарти сучасного державотворення: тенденції та перспективи розвитку» (м. Київ, 2011 р.), ІІ всеукраїнській науково-практичній конференції «Правоосвітницька діяльність юридичних клінік на базі вищих навчальних закладів» (м. Дніпропетровськ, 2011 р.), всеукраїнських науково-практичних читаннях «Юриспруденція: актуальні проблеми теорії і практики» (м. Львів, 2011 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми нормативно-правового забезпечення діяльності та професійної підготовки працівників правоохоронних органів» (м. Івано-Франківськ, 2011 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні тенденції розвитку національного законодавства України» (м. Київ, 2011 р.), міжнародній науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу «Правове життя сучасної України» (м. Одеса, 2011 р. і 2012 р.), міжнародній науковій конференції «Десяті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 2011 р.), ІІ міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми публічного права» (м. Запоріжжя, 2011 р.), ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 2011 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Людина і закон: публічно-правовий вимір» (VII Прибузькі юридичні читання) (м. Миколаїв, 2011 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Юридическая наука как основа правового обеспечения инновационного развития России» (м. Москва, 2011 р.), ІХ міжнародній науково-практичній конференції «Модернизация функций права и государства: традиции, установки, перспективы» (м. Кострома, 2011 р.), V Наукових читаннях, присвячених пам’яті В.М. Корецького (м. Київ, 2012 р.), міжнародній науковій інтернет-конференції «Новітні наукові дослідження держави і права – 2012» (м. Миколаїв, 2012 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми державотворення в Україні» (м. Київ, 2012 р.), V міжнародній науково-практичній конференції «Держава і право: становлення і стратегія розвитку» (м. Суми, 2012 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Людина, суспільство, держава: публічно-правовий аспект» (VІII Прибузькі юридичні читання) (м. Миколаїв, 2012 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку державності та права» (м. Одеса, 2012 р.), міжнародній заочній науково-практичній конференції «Государство и право в современных условиях» (м. Новосибірськ, 2012 р.), міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Юридична наука: проблеми та досягнення» (м. Тернопіль, 2013 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні» (м. Ужгород, 2013 р.), ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Актуальные проблемы совершенствования законодательства и правоприменения» (м. Уфа, 2013 р.), XV міжнародній науково-практичній конференції «Актуальные проблемы права России и стран СНГ – 2013» (м. Челябінськ, 2013 р.).
Результати і матеріали дослідження впроваджено у: нормативну діяльність (довідка Головного науково-експертного управління Верховної Ради України від 11.06.2013 р. № 16/6-31; лист Генеральної прокуратури України від 18.06.2013 р. № 12/2-137 вих-13); правозастосовну діяльність (акт впровадження Конституційного Суду України від 12.06.2013 р.); науково-дослідний і навчальний процес під час викладання курсів «Конституційне право України», «Конституційне процесуальне право України», «Державне право зарубіжних країн», «Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні» та відповідних спецкурсів (акт впровадження результатів дослідження у навчальний процес кафедри конституційного та фінансового права Національної академії Генеральної прокуратури України від 30.05.2013 р.; акт про впровадження результатів дослідження у навчальний процес Львівського державного університету внутрішніх справ від 01.06.2013 р. № 24; акт про впровадження результатів дослідження у навчальний процес та науково-дослідну діяльність ВСП «Чернівецький факультет Національного університету «Одеська юридична академія» від 04.06.2013 р. № 256/13; акт про впровадження результатів дослідження у навчальний процес кафедри теорії держави та права, конституційного та адміністративного права Дніпропетровського національного університету імені О. Гончара від 05.06.2013 р.; акт впровадження результатів дослідження у навчальний процес та науково-дослідну роботу юридичного факультету Запорізького національного університету від 11.06.2013 р. № 01-25/79).
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, сформульовані в дисертації опубліковані у 100 наукових працях, у тому числі одній індивідуальній та одній колективній монографіях, 56 статтях у наукових фахових виданнях, що входять до затвердженого переліку, 39 інших публікаціях та трьох навчально-методичних посібниках, які додатково відображають результати дослідження.
Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які включають двадцять підрозділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 560 сторінок, із них основного тексту 420 сторінок. Список використаних джерел містить 1030 найменувань на 121 сторінці; додатки розміщені на 19 сторінках.

Список літератури

ВИСНОВКИ
В умовах сучасного право- і державотворення відбувається пошук оптимальних для України науково обґрунтованих програм, принципів реформування конституційного ладу. Особлива роль у реорганізації суспільного і державного устрою, наближенні реального життя до конституційних положень відводиться парламенту, який, у свою чергу, також потребує оновленого правового регулювання. Результати здійсненого дослідження, які повною мірою відповідають зазначеним у вступі меті і завданням, формулюють зміст науково-практичної парадигми Верховної Ради України в системі вітчизняного парламентаризму.
До основних висновків слід віднести такі положення.
1. Періодизація основних етапів генезису сучасних уявлень про інститут парламенту в системі парламентаризму: 1) дорадянський період (поч. XX ст. – 1920 р.) – позначений розробками понятійного апарату і основних характеристик парламенту і парламентаризму як правових явищ, визначенням критеріїв ефективності законодавчої інституції в системі розподілу влади, диференціюванням змісту прямого і представницького народовладдя. Саме ці ідеї стали доктринальним фундаментом появи першого парламенту, наближеного до сучасного типу, – Центральної Ради – на теренах України; 2) радянський період (1919 – 1990 рр.) – характеризується ствердженням хибності горизонтальної структури державного апарату як буржуазного правового явища й, відповідно, заперечення професійного постійно діючого парламенту у правовому статусі суто законодавчої інституції; 3) пострадянський перехідний період (1990 – 1996 рр.) – пов’язаний з відродженням національної конституційно-правової думки і пошуком оптимальних для впровадження моделей парламенту і парламентаризму, безумовним визнанням демократичних політичних прав, трансформацією всіх державно-владних інституцій. Відбувалося переосмислення досвіду радянського державного будівництва, функціонування представницьких органів періоду національно-визвольних змагань з метою поєднання цінностей світового парламентаризму і українських зразків політичного режиму з ознаками парламентського суверенітету; сучасний період (1996 р. – теперішній час) – відзначається концептуальним аналізом перспектив подальшої оптимізації правового статусу Верховної Ради України, її місця і ролі в державному апараті.
2. Методологія дослідження інституту парламенту в системі парламентаризму є вченням про сукупність прийомів, способів та підходів аналізу сутнісних характеристик, процесів організації, структурування та функціонування загальнодержавного представницького органу народного представництва з метою формування достовірних даних про сучасний конституційно-правовий статус і потенційні тенденції його розвитку на засадах об’єктивності, конструктивної критики, наукової коректності, відтворюваності, системності, плюралізму, діалектики, поєднання даних теорії і практики. Структура методології дослідження: 1) філософський, який задає найбільш абстрактні регулятиви, визначає стратегію подальшого аналізу інституту парламенту як складової системи парламентаризму; 2) загальнонаукові методи, які уможливлюють отримання інформації з ознаками, притаманними філософським і спеціальним знанням; 3) спеціальні методи сприяють отриманню систематизованої інформації вищого рівня узагальнення.
3. Парламент – це загальнодержавний, загальнонаціональний, представницький постійно діючий (професійний) колегіальний орган державної влади, прерогативою якого є остаточне визначення змісту, суті і структури майбутнього закону (законотворення).
4. Парламентаризм – це складна політико-правова система, яка опосередковує особливе, пріоритетне місце парламенту серед органів державної влади, специфічний характер впливу загальнонаціонального представницького органу на суспільні відносини шляхом реалізації представницьких, законодавчих, установчо-номінаційних, контрольних та інших функцій і повноважень.
5. Система парламентаризму являє собою сукупність таких взаємопов’язаних елементів: парламент (організуючий, стрижневий компонент), діяльність якого зумовлює формування організаційно-функціонального (практика функціонування парламенту, що характеризується особливою, пріоритетною роллю парламенту в системі державної влади), нормативно-правового (конституційне законодавство), наукового (теорія парламентаризму, що включає досягнення вітчизняної і зарубіжної наукової думки), історичного (передумови, основні етапи, тенденції, напрями і форми еволюції парламентаризму), ідеологічного (сукупність поглядів, ідей, понять, заснованих на певних наукових і політичних знаннях та уявленнях, яка має за мету вплив на формування і розвиток правової й політичної культури населення) та світоглядного рівнів (правова і політична культура, легітимність і легальність парламенту в сприйнятті населенням).
6. Правові наслідки (компетенція парламенту і юридична сила схвалених рішень), специфічний, виборний, характер делегування представників, що виявляють колективний та індивідуальний політико-правові зв’язки між виборцями і парламентаріями, зумовлюють особливий пріоритетний статус парламенту в системі державного апарату як єдиного загальнодержавного, загальнонаціонального органу народного представництва (представницького органу народу).
7. Структурно-змістовні і функціональні характеристики парламенту та правила парламентського провадження зумовлено національними особливостями державного будівництва: історією становлення, сучасною моделлю, а також обраними стратегією і перспективами розвитку державного апарату та законодавчої установи, зокрема. Незважаючи на розбіжності у правовому регулюванні структури і складу (моно- чи бікамералізм, одноособові чи колективні керівні органи та інституції парламентського контролю, поділ на комісії або комітети як робочі органи, партійне і непартійне структурування, допоміжні служби колегіальних внутрішньопарламентських органів і персональні помічники), функціонування (визначені нормативно або актом глави держави форми скликання сесій, спільні й окремі пленарні засідання палат та робочих органів, засідання погоджувальних інституцій і об’єднань депутатів, робота депутатів у виборчих округах і безпосередньо парламенті як професійних парламентаріїв або народних представників у законодавчій установі соціалістичних країн, легітимність практики делегованого законодавства і парламентської відповідальності уряду та інших органів державної влади тощо), парламенти демократичних країн є ефективною і демократичною моделлю загальнонаціональних представницьких органів.
8. Прийнятною для адаптації є зарубіжна практика нормативного регулювання правового статусу парламентської опозиції з наданням прерогативи формувати тіньовий кабінет і окремі питання порядку денного, ветувати ініційовані урядом законопроекти, призначати керівний склад слідчих комісій, проводити щомісяця «День опозиції». Цінними не лише для зростання авторитету і незалежності Верховної Ради України в системі державного апарату, але й вітчизняного державотворення в цілому, можуть стати новації із запровадження таких положень як: 1) схвалення регламенту як основного процедурного документа у формі підзаконного нормативно-правового акта (постанови); 2) формування кадрового складу апарату парламенту, особливо секретаріатів комітетів і об’єднань, головних юридичного і науково-експертного управлінь, за конкурсом, який включатиме екзамен із конституційного права; 3) скорочення чисельності особистих помічників парламентаріїв до двадцяти або, як варіант, закріплення їх за декількома народними депутатами одночасно; 4) надання актам реагування спеціалізованих інституцій парламентського контролю обов’язкової сили і визначення механізму притягнення винних суб’єктів до юридичної відповідальності; 5) надання права ініціювання позачергових сесій не лише депутатам, але й голові парламенту; 6) заборона дострокового розпуску законодавчої інституції до прийняття остаточного рішення про обвинувачення президента після висунення відповідних звинувачень або якщо президент уже достроково припиняв повноваження легіслатури поточного скликання за подібною підставою; 7) позбавлення депутатського мандату або застосування заходів дисциплінарного впливу у вигляді позбавлення премій за відсутність на третині чергових засідань, систематичне вчинення аморальних діянь, що ганьблять особу парламентарія і парламент; 8) застосування інтерпеляції до окремих членів Кабінету Міністрів України, а також права пред’явлення обвинувачення посадовим особам, у призначенні яких задіяно депутатський корпус і, відповідно, можливості їх виклику для дачі показань і подання необхідних для розслідування документів; 9) введення процедури формування уряду виключно законодавчою установою на основі партійних і регіональних інтересів внутрішніх парламентських структур (об’єднань депутатів та комітетів) й затвердження Програми діяльності Кабінету Міністрів одночасно з призначенням Прем’єр-міністра.
9. Серед основних функцій парламенту за напрямами його діяльності – представницької як органу народного представництва, законодавчої, що передбачає ухвалення і зміну конституції та законів, контрольної – виділено установчо-номінаційну функцію з питань кадрових призначень і визначення адміністративно-територіального устрою згідно з ухваленими законами.
10. Утвердження Центральної Ради Української Народної Республіки як першого національного парламенту, наближеного до сучасного типу, грунтується на аналізі функціонування згідно з принципом розподілу влади, ознак виборності, професійності, колегіальності, а також структурних, процедурних та компетенційних характеристик. Її практика державного будівництва еволюціонувала з діяльністю Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки. Пріоритетною ознакою вирізнення зазначених інституцій періоду національно-визвольних змагань серед інших представницьких установ є виборна форма делегування депутатів і розподіл владних повноважень у структурі державного апарату.
11. Політичні режими П. Скоропадського і Директорії посвідчили заперечення парламентаризму тогочасною керівною елітою з причин сумнівного способу отримання верховної влади шляхом військових переворотів; проведення непослідовних політичних реформ, які виявляли суттєві розбіжності між фактичним порядком та широко декларованими перспективами конституційного будівництва.
12. Вищі представницькі органи радянського періоду характеризувалися певними структурними, компетенційними та організаційно-процедурними характеристиками, притаманними парламенту. Проте комуністична ідеологія апріорно стверджувала універсальність верховних органів державного апарату із законотворчою, виконавчо-розпорядчою і контрольно-наглядовою компетенцією, чим заперечувала теорію парламентаризму і принцип розподілу влади.
13. Сучасна адаптація окремих базових елементів державно-правової доктрини політичних режимів доби національно-визвольних змагань (принципи формування і функціонування державного апарату і легіслатури зокрема; правовий статус депутатського корпусу; схвалення конституційних актів, які за формою не були аналогами конституцій; державні символи тощо) та радянського періоду (здобутки щодо правового зв’язку з виборцями, юридичної відповідальності, класифікації джерел права, форм народовладдя, системи Рад, законотворчості, адміністративно-територіального поділу, правового статусу особи тощо) посвідчила наступність історичного конституційного процесу в Україні.
14. Процеси розробки і схвалення Конституції України 1996 р., актів законодавства з питань парламентської діяльності, подальші конституційні реформи 2004 і 2010 рр., які змінювали форму державного правління, характеризують становлення і розвиток Верховної Ради України та інститутів громадянського суспільства як основних суб’єктів державотворення. Політичний компроміс вищих органів держави, парламентської більшості та представників меншості, підтримка громадських об’єднань і звичайних громадян уможливили створення найбільш прийнятних варіацій нормативно-правових актів у певний історичний період еволюціонування Української держави. Проблеми існуючої президентсько-парламентської форми правління зумовлено деідеологізацією суспільства, відсутністю компромісу між елементами державної влади щодо формування системної парадигми розвитку державного і суспільного устрою. Перспективи подальшої еволюції вітчизняного парламенту вбачаються у запровадженні парламентського правління, за якого державно значущі рішення фактично прийматимуться єдиним керівним суб’єктом, – парламентською більшістю.
15. Характеристика конституційно-правового статусу Верховної Ради України засвідчує вплив вітчизняних історичних і політичних умов, а також міжнародних стандартів на механізм її формування (через адаптацію загальновизнаних засад виборчого процесу), структурування (одно- чи двопалатність, диференціацію органів на керівні, робочі, допоміжні та інституції парламентського контролю, об’єднання депутатів), діяльності (керівні ідеї запровадження сесійного режиму функціонування, реалізації законотворчості, призначення і звільнення вищих посадових осіб, вирішення питань адміністративно-територіального устрою, практики парламентських слухань і слухань у комітетах, депутатських запитів, звітування посадових осіб та уряду, резолюції недовіри уряду, «Години запитань до Уряду», імпічменту Президента).
16. Пріоритетними критеріями легітимності Верховної Ради України є положення про свободу, загальність, рівність, безпосередність, таємність, обов’язковість (періодичність) і достовірність виборів. Прагнення закріпити на конституційному рівні дотримання Україною демократичних традицій еволюції парламенту зумовлює доцільність удосконалення згаданого переліку положенням про визначення загальних засад виборчого права згідно з міжнародно-правовими стандартами, яке може бути використаним при розробці концепції внесення змін до Основного Закону.
17. Оптимізації виборчого процесу сприятимуть такі новації: 1) запровадження системи пропорційного представництва на основі множинних регіональних округів з використанням відкритих регіональних партійних списків (при збереженні змішаного порядку формування Верховної Ради України); 2) визначення меж виборчих округів з урахуванням адміністративно-територіального поділу країни; 3) здійснення електронного голосування через Інтернет або спеціальний електронний термінал на виборчому пункті, що не передбачає скасування класичного порядку проведення виборів; 4) заборона державного фінансування партій-суб’єктів виборчого процесу з метою забезпечення рівних умов конкурентної боротьби та ідеологічної багатоманітності. Конкретні пропозиції з розширення повноважень виборчих комісій формують передумови для якісних змін процедури організації і проведення виборів: 1) надання права членам дільничної комісії чи офіційним спостерігачам у кількості не менше двох осіб-представників різних політичних сил допомогти громадянинові з фізичними вадами проголосувати за відсутності на дільниці інших виборців, які могли б запропонувати свої послуги; 2) доцільність констатації членами дільничної комісії у кількості не менше трьох осіб можливості голосування на дому виборця, який постійно не здатний самостійно пересуватися, але щодо якого у списку виборців відсутня примітка про таку особливість, на підставі зовнішнього, не медичного, огляду та показань сусідів або знайомих. За рішенням всієї дільничної комісії цього громадянина слід включати до витягу зі списку виборців для голосування за місцем перебування на підставі власноруч написаної заяви та протоколів зовнішнього обстеження виборця й опитування осіб, що проживають поряд; 3) надання права членам дільничної комісії у кількості не менше трьох осіб забирати у виборців, які тимчасово не здатні пересуватися самостійно, заяви з проханням забезпечити голосування за місцем перебування і довідки медичної установи про стан здоров’я.
18. Традиційна для парламентів класифікація органів Верховної Ради України на керівні, робочі, допоміжні, а також депутатські об’єднання й інституції парламентського контролю уможливлює чіткий розподіл повноважень і професіоналізацію депутатського складу та державних службовців Апарату Верховної Ради України, Рахункової палати і служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Диференціація парламентських органів і об’єднань свідчить про можливість оптимального виконання депутатських повноважень індивідуально та колективно у різних організаційно-правових формах. Проте чинне нормативно-правове регулювання потребує подальшого удосконалення з метою усунення правових дефектів. Зокрема, гарантовані широкі повноваження шляхом надання права ініціювати позачергові скликання пленарних засідань й здійснення контрольних повноважень щодо вищих органів держави. Натомість слід посилити відповідальність окремих народних депутатів за порушення фракційної дисципліни і доповнити конституційний перелік підстав дострокового припинення їх повноважень відповідною умовою, а також запровадити положення про легітимність груп лише у разі їх формування з представників мажоритарних виборчих округів.
19. Гарантувати на найвищому конституційному рівні і деталізувати на галузевому правовий статус парламентської опозиції, яка об’єктивно моніторить діяльність усієї структури органів публічної влади для запобігання посиленню авторитарних тенденцій у державному управлінні. Проте недоцільним уявляється виділення дотаційної матеріальної допомоги парламентській опозиції з державного бюджету з причини отримання її представниками заробітної плати парламентарія і відшкодування всіх витрат на депутатську роботу.
20. Слід ухвалити спеціальний Закон про комісії Верховної Ради України і, у такий спосіб, погодити процедури створення, діяльності та гарантії виконання вказівок зазначених органів парламенту об’єктами впливу їх повноважень.
21. Діяльність Апарату Верховної Ради потребує удосконалення у напрямках більш активного залучення до законотворчої діяльності фахівців із питань державного будівництва – штатних працівників Апарату; впровадження та використання комп’ютерних технологій у законодавчому процесі; оптимізації витрат на утримання депутатського корпусу; посилення вимог до кадрового добору працівників Апарату.
22. Перспективними пропозиціями з удосконалення функціонування внутрішньопарламентських інституцій та реалізації парламентських процедур є такі положення: 1) при зривах проведення запланованих засідань /слухань у комітетах з вини запрошених осіб запропоновано Апарату парламенту подавати адміністративний позов до адміністративного суду за підписом Голови Верховної Ради України або його заступників про зобов’язання винної особи – суб’єкта з владними управлінськими функціями, з’явитися на засідання /слухання, надати матеріали чи виконати інші вимоги комітету та відшкодувати збитки, завдані у зв’язку з організацією проведення зібрань. Якщо відповідні винні дії допускає громадянин, який не перебуває на публічній службі, Апарат Верховної Ради Україні звертається до суду з позовом аналогічного змісту; 2) у разі повторного, після рішення суду, нез’явлення посадової особи/громадянина на засідання/слухання чи невиконання (неналежного виконання) вказівок комітету без поважних причин зобов’язати Апарат парламенту подавати заяви за підписом Голови Верховної Ради чи його заступників до органів прокуратури з вимогою порушити кримінальне провадження за відповідною частиною ст. 382 КК України – невиконання судового рішення; 3) при проведенні процедури імпічменту доцільно запровадити формування персонального складу тимчасової слідчої комісії зі спеціальних прокурорів і слідчих із самих народних депутатів, які мають відповідний досвід практичної діяльності й перебувають в опозиції до Президента та уряду; 4) за невиконання службовими особами законних вимог Уповноваженого Верховної Ради України і Рахункової палати незалежно від стадії провадження справи, внаслідок чого було завдано істотної шкоди охоронюваним законом правам або інтересам окремих фізичних осіб, застосовувати заходи кримінально-правового впливу – арешт, виправні роботи, обмеження волі, позбавлення волі, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо (ст.ст. 364-367 КК України); 5) доповнити Кримінальний кодекс України спеціальною статтею про відповідальність за невиконання подання омбудсмана і Рахункової палати. Її диспозиція і санкція повинні нагадувати зміст ст. 382 КК України – невиконання судового рішення; 6) за посягання на особисту безпеку Уповноваженого Верховної Ради України і членів Рахункової палати, перешкоджання проведенню ними інспекційних заходів запровадити кримінальні санкції по аналогії із чинними ст.ст. 377, 378, 383-387 КК України; 7) диференціювати адміністративну відповідальність за невиконання підсумкового акта реагування Рахункової палати й Уповноваженого Верховної Ради України, внаслідок чого було завдано незначних збитків, шляхом накладення штрафів від сорока до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та вимог у процесі здійснення контрольних функцій у вигляді штрафу від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів.
23. Правового удосконалення потребує статус народного депутата, який фактично поєднує виконання функцій лобіста та державного політичного службовця. Усуненню правових дефектів сприятиме обмеження імунітету парламентарія часом проведення сесій; запровадження спеціальних перевірок – антикорупційної і стану психічного здоров’я кандидати в депутати; відсторонення парламентарія, якому повідомлено про підозру у вчиненні ним злочину у сфері службової діяльності, від виконання повноважень до початку судового провадження; ухвалення Закону «Про лобістську діяльність», в якому слід прописати її форми й умови провадження з метою отримання сприятливого правового регулювання приватних питань. Як варіант пропонується авторський підхід до процедури скасування депутатської недоторканності без ухвалення відповідного рішення (погодження) Верховною Радою України у разі здійснення парламентарієм діянь, що містять ознаки злочину чи іншого правопорушення, в період парламентських канікул або затримання на місці злочину, іншого протиправного діяння за умов, що свідчать про явну винуватість, навіть під час тривання сесій. Зокрема, пропонується невідкладно розпочинати кримінальне/адміністративне провадження і застосування до винної особи усіх передбачених заходів переслідування без будь-яких пересторог із приводу депутатського імунітету. Інформаційну довідку слід негайно надсилати до Апарату законодавчої установи для подальшого планування включення розгляду даного питання до порядку денного. З початком проведення сесій в обумовлений час перед народними депутатами зобов’язані виступити слідчий з повідомленням про розпочате кримінальне провадження, не розкриваючи при цьому таємницю слідства, або представник уповноважених органів із роз’ясненням матеріалів адміністративної справи.
24. Об’єктивні закономірності реалізації депутатського мандату – представництво інтересів виборців, колегіальність, виборність, легітимність і легальність, постійність та гласність – є нормативами, що регулюють та впорядковують виконання соціального призначення парламентаріїв. Представники народу, усвідомлюючи потреби суспільної практики, формують ідеологію, систему права, і навіть моральність та звичаї держави.
25. Парламентські процедури є процесом забезпечення, організаційним чинником функціонування парламенту з метою здійснення його конституційних функцій і повноважень; процесуальним порядком, формами і методами прийняття рішень, зміст яких спрямовано на реалізацію парламентських функцій, тобто дефініції «процес» і «процедура» використовуються як синоніми і позначають порядок, послідовність вчинення певних дій для досягнення результату.
26. Класифікацію парламентських процедур здійснено за пріоритетним критерієм – компетенційною характеристикою представницької установи, і вона передбачає здійснення законодавчої, установчо-номінаційної та контрольної діяльності як форм вираження інтересів виборців.
27. Пріоритетною організаційно-правовою формою діяльності Верховної Ради України є сесія, що передбачає проведення пленарних засідань, засідань парламентських інституцій та роботу у виборчих округах. З метою оптимізації сесійної роботи варто запровадити обов’язкову постійну публікацію звітів про фінансування депутатського корпусу коштами державного бюджету та витрати окремих парламентаріїв у друкованих засобах масової інформації (спецвипусках із питань парламентської діяльності) чи на створених для цього веб-сторінках сайту Верховної Ради України; дисциплінарну відповідальність у формі догани, позбавлення премій та інших грошових заохочень або конституційно-правову – дострокове припинення повноважень (залежно від кількості годин, пропущених без поважних причин); обов’язкове оприлюднення результатів голосування з ухваленого закону по кожній фракції (групі) у «Відомостях Верховної Ради України» і «Голосі України» у вигляді додатку; заборону скасовувати, змінювати й доповнювати прийняті у період поточної сесії рішення; схвалення єдиного нормативно-правового акта з питань конституційно-правової відповідальності з регламентуванням її особливостей для Верховної Ради України в окремому розділі.
28. Верховна Рада України класифікована як парламент із абсолютно обмеженими законодавчими повноваженнями, оскільки конституційно (ст. 92 Конституції України) регламентовано питання законодавчого регулювання. Покращанню законодавчої діяльності сприятиме запровадження таких новацій: можливість суб’єктів права законодавчої ініціативи вносити законодавчі пропозиції, але лише подання готового законопроекту започатковуватиме власне законодавчий процес; формування спеціальної інституції при Верховній Раді України (відділ у структурі Апарату), яка обліковуватиме всі законодавчі пропозиції; розширення переліку суб’єктів права законодавчої ініціативи шляхом надання такого права Генеральному прокурору України, Верховному Суду, громадським організаціям у взаємодії з інститутом народної ініціативи (250 тис. підписів громадян України на підтримку), Рахунковій палаті і омбудсману; скорочення періоду підписання й оприлюднення повторно схваленого у первісній редакції закону до п’яти днів, враховуючи візування Головою Верховної Ради України та час відповідного документообігу в Адміністрації Президента або, як варіант, скасування обов’язкового візування Президентом таких законів.
29. Установчо-номінаційна компетенція передбачає призначення, обрання, надання згоди на призначення або звільнення посадових осіб, формування органів публічної влади, а також вирішення питань територіального устрою. Радикальне оновлення вітчизняного парламентаризму пов’язане із запровадженням парламентського правління. Представництво інтересів народу Верховною Радою України за умов функціонування стабільної більшості передбачає узгоджену незалежну взаємодію ланок державної влади з пріоритетним статусом законодавчої інституції. Практика функціонування парламентської моделі державного правління передбачає номінальну участь Президента в організації уряду. Збереження за Главою держави повноважень представницьких, законодавчих і у сфері національної безпеки, окремих установчо-номінаційних (призначення виборів до парламенту; призначення і звільнення суддів, Генерального прокурора за погодженням парламенту і участю (поданням) Вищої ради юстиції, призначення та звільнення по 1/2 складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та Ради Національного банку України спільно з Верховною Радою України) та контрольних (право на достроковий розпуск Верховної Ради за пропозицією Кабінету Міністрів, право вето) гарантуватиме вплив Президента на перебіг державотворчих процесів. Посилення установчо-номінаційних повноважень Верховної Ради України передбачає призначення і звільнення по 1/2 складу Конституційного Суду спільно зі з’їздом суддів; обрання суддів безстроково; призначення за поданням Прем’єр-міністра України Голови Антимонопольного комітету, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення, Голови Фонду державного майна та звільнення зазначених осіб; призначення на посаду та звільнення за поданням Президента Голови Служби безпеки України, Голови Національного банку України та членів Центральної виборчої комісії.
30. Раціоналізація установчо-номінаційного процесу має відбуватися шляхом формування розширеного складу уряду – «Урядової ради» – і надання права на створення, реорганізацію та ліквідацію центральних органів виконавчої влади за поданням Прем’єр-міністра; уніфікації вимог до кандидатів на посади в органи держави, у формуванні яких задіяно Верховну Раду України, і підстав їх дострокового звільнення; закріплення юридичних мотивів висловлення недовіри Генеральному прокурору і Кабінету Міністрів.
31. Основними напрямами парламентського контролю є нагляд за функціонуванням виконавчої влади, діяльністю посадових осіб, у тому числі вищих посадових осіб держави, додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, станом фінансово-економічної системи. Позитивними новаціями, спрямованими на покращання контрольної діяльності і результативності механізму стримувань і противаг, є: відновлення практики «Дня Уряду» у поєднанні з проведенням «Години запитань»; розширення переліку суб’єктів ініціювання контрольних заходів шляхом надання такого права органам Верховної Ради України, об’єднанням громадян і науковим установам; запровадження індивідуальної відповідальності урядовців; відкриття тематичних форумів на офіційному веб-сайті парламенту при підготовці до проведення заходів контролю та друк окремими виданнями матеріалів за результатами їх проведення; розширення переліку юридичних підстав проведення процедури імпічменту Президента за рахунок суто політичної підстави – вчинення аморальних діянь.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авакьян С.А. Конституционное право России : учеб. курс
/ С.А. Авакьян : в 2 т. – М. : Юристъ, 2005. – Т. 2. – 749 с.
2. Авакьян С.А. Федеральное Собрание – парламент России
/ С.А. Авакьян. – М. : Российский Юрид. Издат. Дом, 1999. – 432 с.
3. Авер’янов В. Виконавча влада в Україні : конституційні засади та шляхи удосконалення / В. Авер’янов // Влада в Україні : шляхи до ефективності / ред. рада : О.Д. Святоцький (голова) та ін. – К.
: Право України ; Ін Юре, 2010. – С. 452–468.
4. Авер’янов В. Принцип верховенства права у сфері виконавчої влади
: питання теорії та практика реалізації / В. Авер’янов // Право України. – 2010. – № 3. – С. 72–79.
5. Аверьянов В.Б. Обновление украинской административно-правовой доктрины на основе принципа верховенства права / В.Б. Аверьянов
// Правоведение. – 2007. – № 1. – С. 31–42.
6. Авсєєвич В.П. Верховна Рада в конституційному процесі в Україні. 1990-1996 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук
: спец. 07.00.01 «Історія України» / В.П. Авсєєвич. – Запоріжжя, 2002.
– 19 с.
7. Агибалов Ю.В. Парламентское право : учеб. пособ. / Ю.В. Агибалов.
– Воронеж : Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2002. – 312 с.
8. Адамович Н.М. Суспільно-політичні чинники конституційного процесу в Україні (90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / Н.М. Адамович. – К., 2008. – 17 с.
9. Аксенович О.А. О методологии толкования и юридической экспертизе актов делегированного законодательства / О.А. Аксенович // Научные труды. Российская академия юридических наук. – Вып. 11 : в 2 т. – М.
: Юрист, 2011. – Т. 1. – С. 28–33.
10. Аксьонова В. Законопроект про вибори народних депутатів поєднує дві найгірші виборчі системи – експерт [Електронний ресурс]
/ В. Аксьонова // Радіо Свобода. – 31 травня 2011 р. – Режим доступу : http://www.radiosvoboda.org/content/article/24208963.html
11. Акт про парламент 1911 р. // Конституції зарубіжних країн : навч. посіб. / авт.-упоряд. : [В.О. Серьогін, Ю.М. Коломієць, О.В. Марцеляк та ін.] ; за заг. ред. В.О. Серьогіна. – Х. : ФІНН, 2009. – С. 22–23.
12. Алебастрова И.А. Конституционное право зарубежных стран : учеб. / И.А. Алебастрова. – М. : ТК Велби ; Проспект, 2008. – 624 с.
13. Александров О.А. Конституційно-правові засади статусу народного депутата України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право ; муніципальне право»
/ О.А. Александров. – К., 2010. – 20 с.
14. Алексеев А.А. К учению о парламентаризме / А.А. Алексеев. – СПб.
: Сенатская типография, 1908. – 94 с.
15. Алексеев С.С. Общая теория права : в 2 т. / С.С. Алексеев. – М. : Юрид. лит., 1982. – Т. 2. – 359 с.
16. Алексеев С.С. Право. Опыт комплексного исследования
/ С.С. Алексеев. – М. : Статут, 1999. – 712 с.
17. Алексеев С.С. Теория права / С.С. Алексеев. – М. : БЕК, 1994. – 224 с.
18. Алексєєв Ю.М. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985–1999 рр.) / Ю.М. Алексєєв, С.В. Кульчицький,
А.Г. Слюсаренко : навч. посіб. – К. : ЕксОб, 2000. – 296 с.
19. Амеллер М. Парламенты / М. Амеллер. – М. : Прогресс, 1967. – 512 с.
20. Андреев А.Г. Организация государственного финансового контроля в СССР в период стабильной системы управления государством и в первые годы реформ (1965–1991 гг.) [Електронний ресурс]
/ А.Г. Андреев, Д.В. Никольский // Счётная палата Российской Федерации. 2000–2009. – Режим доступу : URL:http://www.ach.
gov.ru/ru/about/history/1965-1991/
21. Андреева Г.Н. Избирательное право России и в зарубежных странах
: учеб. пособ. / Г.Н. Андреева, И.А. Старостина ; под ред.
А.А. Клишаса. – М. : Норма, 2010. – 592 с.
22. Андрєєва Т. Сьогодні в Раді не буде години запитань до уряду [Електронний ресурс] / Т. Андрєєва // УРА-Информ. – 23 вересня
2011 р. – Режим доступу : http://ura-inform.com/uk/politics/2011/09/23
/zako
23. Андрийко О.Ф. Контроль в демократическом государстве : проблемы и тенденции / О.Ф. Андрийко. – К. : Наук. думка, 1994. – 114 с.
24. Андрійко О.Ф. Державний контроль : теорія і практика : наук. доповідь / О.Ф. Андрійко. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 1999. – 24 с.
25. Андропова Е.А. Конституционно-правовой статус парламента в системе государственной власти (на примере парламента Японии)
: дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.02 / Андропова Елизавета Александровна. – М., 2006. – 168 с.
26. Антощук Л.Д. Законотворчість : організація апарату парламентів. Світовий досвід / Л.Д. Антощук ; Програма сприяння парламенту України. – К. : Заповіт, 2007. – 98 с.
27. Астафичев П.А. Социально-правовая природа народного представительства / П.А. Астафичев // Государство и право. – 2001.
– № 11. – С. 29–37.
28. Атаманчук Г.В. Советы народных депутатов : правовые вопросы организации и деятельности / [Г.В. Атаманчук, В.Е. Бражников,
И.Ф. Бутко и др.] ; отв. ред. Ю.С. Шемшученко. – К.
: Наук. думка, 1981. – 240 с.
29. Афанасьєва М.В. Конституційно-правове забезпечення виборчих технологій в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / М.В. Афанасьєва. – О., 2004. – 20 c.
30. Афанасьєва М.В. Методологія сучасної конституційної теорії та практики / М.В. Афанасьєва // Проблеми сучасної конституціоналістики : навч. посіб. / [М.П. Орзіх, М.В. Афанасьєва,
В.Р. Барський та ін.] ; за ред. М.П. Орзіха. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – С. 26–57.
31. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации : учеб.
/ М.В. Баглай. – М. : НОРМА– ИНФРА–М, 1999. – 776 с.
32. Баглай М.В. Малая энциклопедия конституционного права
/ М.В. Баглай, В.А. Туманов. – М. : Бек, 1998. – 519 с.
33. Бандурка О.М. Парламентаризм в Україні : становлення і розвиток
: монографія / О.М. Бандурка, Ю.Д. Древаль. – Х. : Ун-т внутр. справ, 1999. – 288 с.
34. Барабаш Ю. Окремі питання модернізації конституційних засад виборчого права України / Ю. Барабаш // Право України. – 2013. – № 5. – С. 46–53.
35. Барабаш Ю.Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно-правовий аспект) : монографія / Ю.Г. Барабаш. – Х. : Лега