СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ: СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису
КВАША ОКСАНА ОЛЕКСАНДРІВНА
УДК 343.237

СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ:
СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант
КОСТЕНКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ
доктор юридичних наук, професор
академік НАПрН України

Київ–2013

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………4

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПЦІЯ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ ТА ПІДСТАВА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕЇ
1.1. Свобода волі в обґрунтуванні підстави відповідальності особи за злочин. 19
1.2 Підстава кримінальної відповідальності як правова, філософська і лінгвістична категорія …………………………………………..…………..……..38
1.3. Системно-структурний підхід до співучасті у злочині…………….………..53
1.4. Об’єктивні та суб’єктивні складові структури співучасті ………...….…….66
1.5. Теорії відповідальності за співучасть у злочині……………………….…...100

РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ВЧЕННЯ ПРО ПРИЧИННИЙ ЗВ’ЯЗОК У СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ
2.1. Філософські аспекти категорій детермінізму та причинності у кримінальному праві……………………………………………….……………..119
2.2. Зміст та значення філософських категорій «можливість» і «дійсність», «необхідність» і «випадковість» для концепції причинного зв’язку в кримінальному праві……………………………………………………………..147
2.3. Особливості причинного зв’язку в структурі співучасті у злочині ….….163

РОЗДІЛ 3. ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СПІВУЧАСНИКІВ ЗЛОЧИНУ ЗАЛЕЖНО ВІД РОЛЬОВОГО РОЗПОДІЛУ
3.1. Особливе місце виконавця (співвиконавця) у рольовому розподілі співучасників злочину ……………………………………...................................196
3.2. Організатор (керівник) злочину як найбільш небезпечний вид співучасника……………………………………………………………………….213
3.3. Підбурювання, ініціатива і провокація злочину: проблеми співвідношення………………………………………………….………….…….241
3.4. Диференціація відповідальності за пособництво і посередництво у вчиненні злочину ……………………………………………………………………………273

РОЗДІЛ 4. ФОРМИ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ ТА ПРОБЛЕМИ ЇХ РОЗМЕЖУВАННЯ
4.1 Соціально-психологічні та кримінологічні закономірності спільної злочинної діяльності та її види………………………………..………………….291
4.2 Визначення форми співучасті у злочині в кримінальному праві України.309
4.3. Групові форми співучасті: група осіб без попередньої змови і група осіб за попередньою змовою……………………………………………………………..317
4.4. Організовані форми співучасті: організована група і злочинна організація………………………………………………………………………....339

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….....371
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….…..381
ДОДАТКИ…………………………………………………………………………465

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасний стан злочинності в країні характеризується цілою низкою несприятливих тенденцій, причому на тлі кількісних негативних показників кримінальної статистики відбувається якісна трансформація. Це стосується насамперед групової та організованої злочинності. Збільшення кількості злочинів, що вчиняються не поодинці, а у співучасті, свідчить про наявність багатьох проблем у протидії найбільш небезпечним формам злочинної діяльності.
Відповідальність за групову й організовану злочинну діяльність у кримінальному праві регулюється, зокрема, нормами, що утворюють інститут співучасті у злочині. Оскільки в групі об’єднуються зусилля кількох осіб з метою досягнення єдиного злочинного результату, то спільна злочинна діяльність за інших рівних умов являє собою більш високий ступінь суспільної небезпеки у порівнянні зі злочином, вчиненим однією особою. Спільні дії значно підвищують ефективність досягнення злочинного результату і збільшують імовірність уникнення кримінального переслідування співучасниками. У зв’язку з цим потребує особливої уваги розроблення загальних проблем співучасті, її ознак, форм і видів співучасників.
Політика держави, спрямована на підвищення ефективності протидії злочинам, що здійснюються в співучасті, дозволяє виокремити найбільш ефективні заходи із стабілізації та зниження рівня групової та організованої злочинності. До числа таких заходів слід віднести подальший процес удосконалення законодавства. Недосконале законодавство та неефективна законодавча політика негативно позначаються на суспільній свідомості, зокрема правосвідомості. Однак не стільки наявність закону відіграє вирішальну роль у протидії спільній злочинній діяльності, скільки правильне його застосування особами, спеціально уповноваженими на це державою. Проте у правозастосуванні при кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, виникають значні труднощі.
Завдання юридичної науки загалом і кримінально-правової зокрема полягає не лише в тому, щоб коментувати чинний закон, а насамперед у тому, щоб забезпечити адекватне відображення явищ дійсності, які відбиваються в законодавстві за допомогою тих чи інших понять і конструкцій. Саме тому кримінально-правова наука не може розвиватися в межах чинного закону. І конструкція співучасті в чинному Кримінальному кодексі потребує перегляду й зіставлення із сучасними особливостями спільної злочинної діяльності. Кримінально-правова наука наділена широким спектром методів для виявлення невідповідностей законодавчих конструкцій явищам об’єктивної реальності.
У теорії кримінального права проблема співучасті у злочині становить постійний науковий інтерес, який не залежить від зміни теоретичних орієнтацій, законотворчих чи соціально-політичних тенденцій. Першу монографію, присвячену проблемі співучасті у злочині, було видано ще у 1850 році О.С. Жиряєвим. Проблеми співучасті у злочині вивчали дореволюційні вчені: Л.С. Білогриць-Котляревський, О.Ф. Кістяківський, Г.Є. Колоколов, С.В. Познишев, П.П. Пусторослєв, М.Д. Сергієвський, В.Д. Спасович, М.С. Таганцев, І.Я. Фойницький та інші.
Різним аспектам співучасті свої наукові праці присвячували П.П. Андрушко, О.А. Арутюнов, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.С. Берзін, В.М. Биков, В.І. Борисов, П.А. Воробей, Р.Р. Галіакбаров, Л.Д. Гаухман, В.О. Глушков, О.К. Гамкрелідзе, П.І. Грішаєв, Н.О. Гуторова, Л.М. Демідова, У.С. Джекебаєв, О.О. Дудоров, С.О. Єфремов, Г.П. Жаровська, А.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, М.Г. Іванов, М.І. Ковальов, А.П. Козлов, М.Й. Коржанський, О.М. Костенко, Г.А. Кригер, О.М. Литвак, М.І. Мельник, В.А. Мисливий, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.О. Навроцький, Г.В. Новицький, В.І. Осадчий, М.І. Панов, А.А. Піонтковський, В.С. Прохоров, В.В. Сабіров, А.В. Савченко, М.В. Семикін, Т.Л Сергеєва, В.Г. Смірнов, В.В. Сташис, М.С. Таганцев, В.Я Тацій, П.Ф. Тельнов, В.П. Тихий, А.Н. Трайнін, Б.С. Утєвський, А.В. Ушаков, П.Л. Фріс, М.І. Хавронюк, О.М. Царегородцев, С.Д. Шапченко, М.Д. Шаргородський, A.B. Шеслер, М.А. Шнейдер, Н.М. Ярмиш, С.С. Яценко та інші. Особливо слід виділити значний внесок у розроблення теорії співучасті вітчизняного вченого Ф.Г. Бурчака, і зокрема його фундаментальну працю «Співучасть: соціальні, кримінологічні та правові проблеми» 1986 р.
Однак окремі питання співучасті залишаються предметом наукових дискусій і законотворчої роботи. Це, зокрема, визначення змісту ознак співучасті, кількості видів співучасників, критеріїв розмежування форм співучасті, підстав відповідальності співучасників, характеру причинного зв’язку у співучасті тощо. Невирішеність цих проблем призводить до неоднозначності судових рішень в частині індивідуалізації відповідальності співучасників злочину. Таким чином, можна констатувати, що стан розробленості інституту співучасті у злочині не відповідає вимогам сьогодення, що зумовлює актуальність і важливість обраної для дослідження теми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалось у межах планових тем відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України – «Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку» на 2006 – 2008 рр. (номер державної реєстрації 0106U004753), «Протидія корупції засобами кримінальної юстиції (концептуальні питання)» на 2009 р. (номер державної реєстрації 0108U010353), «Протидія злочинам у сфері службової діяльності (кримінологічні, кримінально-правові і кримінально-процесуальні проблеми)» на 2010 – 2012 рр. (номер державної реєстрації 0110U002173)).
Мета і задачі дослідження. Метою роботи є наукове обґрунтування теоретичних засад відповідальності за співучасть у злочині, визначення сутності та структури співучасті, а також вироблення рекомендацій і пропозицій по вдосконаленню кримінального закону і практики його застосування.
Для досягнення зазначеної мети були сформульовані такі задачі:
- визначити підставу кримінальної відповідальності за злочин, вчинений у співучасті;
- здійснити системно-структурний аналіз співучасті і уточнити зміст її об’єктивних та суб’єктивних ознак;
- визначити особливості структури співучасті у злочині;
- з’ясувати сутність причинності як філософської категорії та проблеми її використання в теорії кримінального права;
- узагальнити доктринально визначені особливості причинного зв’язку у співучасті у злочині, його поняття та значення для визначення підстави кримінальної відповідальності за співучасть у злочині;
- сформулювати підстави диференціації відповідальності співучасників залежно від рольового розподілу;
- встановити співвідношення законодавчо визначених видів співучасників: організатора, виконавця, підбурювача і пособника, із суміжними поняттями – лідер, ініціатор, провокатор, посередник;
- виокремити кримінологічні та соціально-психологічні закономірності спільної злочинної діяльності;
- здійснити характеристику групових та організованих форм співучасті у злочині;
- теоретично обґрунтувати необхідність наукового і законодавчого уточнення понять групи осіб, групи осіб за попередньою змовою, організованої групи та злочинної організації;
- з҆ясувати особливості правозастосовчої практики щодо кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, та запропонувати шляхи подолання проблем у цій сфері.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, порядок яких порушується внаслідок вчинення злочинів у співучасті.
Предмет дослідження становить сутність і структура співучасті у злочині та відповідальність співучасників.
Методи дослідження. Методологія як фундаментальна теоретична основа визначення шляхів і використання засобів пізнання при проведенні дослідження, включає сукупність загальних методів пізнання, що застосовуються при проведенні дослідження у будь-якій галузі науки і є загальним інструментарієм, необхідним для будь-якого теоретичного дослідження. Філософською основою є використання загальнонаукових методів пізнання, насамперед системно-структурного аналізу явищ у їх взаємообумовленості і взаємодії, що дозволило з’ясувати сутність співучасті у злочині та її структуру (підрозділи 1.3, 1.4, 2.3). Формально-догматичний метод застосовувався при тлумаченні кримінально-правових норм, які регулюють кримінальну відповідальність за співучасть, та окремих термінів і термінологічних зворотів (розділи 1, 2, 3, 4). Формально-логічний слугував виявленню суперечностей понятійного апарату КК України щодо відповідальності за спільне вчинення злочину (розділи 3, 4). Метод аналізу та синтезу слугував виокремленню конститутивних ознак співучасті, її видів та форм (підрозділи 1.3, 1.4, 2.3, розділи 3, 4). Історичний дозволив простежити історію розвитку інституту співучасті у злочині та причинності (підрозділи 1.5, 2.1, 4.2). Семантичний дозволив визначити зміст термінів: співучасть, спільність, форма співучасті, організована група, злочинна організація, організатор злочину, керівник злочину, лідер злочинної групи, причина, детермінізм, наслідок, можливість, дійсність, необхідність, випадковість, взаємодія, система, посередництво, провокація та їх фактичного сенсу (підрозділи 1.2, 1.3, 1.4, 2.2, 3.2, 3.3, 3.4, 4.2, 4.3, 4.4). Компаративістський метод використано під час порівняння кримінального закону України з відповідними нормами кримінальних законів інших держав (підрозділи 2.3, 3.1, 3.3, 3.4, 4.4).
У дисертації було вивчено та проаналізовано вибірково рішення, прийняті судами різних регіонів України у 2006-2012 роках за Єдиним державним реєстром судових рішень України (всього понад 1000 кримінальних справ про злочини, які було вчинено у співучасті, за ст.ст. 185-187, 189-191, 212, 255, 368, 369 КК України).
Науково-теоретичним підґрунтям роботи стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі кримінального права, кримінології, юридичної психології, філософії, психології, соціальної психології, педагогіки.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше після прийняття чинного Кримінального кодексу України здійснено системно-структурний аналіз інституту співучасті у злочині, на підставі чого сформульовано концепцію рольового розподілу відповідальності співучасників. Наукову новизну дисертації становлять такі основні положення:
Вперше:
1) обґрунтовано концепцію «рольового розподілу відповідальності співучасників»: рольовий розподіл відповідальності у складній співучасті є наслідком рольового розподілу − діянь, причинного зв’язку та вини співучасників у спільно вчиненому злочині. Соціально-психологічним підґрунтям цієї концепції є положення, що в процесі здійснення рольової взаємодії як одного із рівнів регуляції спільної діяльності співучасники стикаються з тим, що сама мета діяльності вимагає необхідного рольового розподілу, який забезпечує ефективність її досягнення. Розподіл ролей у співучасті уособлює ланцюг «рольовий розподіл діянь – рольовий розподіл причинного зв’язку – рольовий розподіл вини (ступінь) – рольовий розподіл відповідальності (міра)» між співучасниками. Із концепцією рольового розподілу діянь, вини та відповідальності узгоджується поняття «необхідної співучасті»;
2) на основі системно-структурного підходу, з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних ознак співучасті у злочині та в межах концепції рольового розподілу відповідальності співучасників, запропоновано визначення поняття «структура співучасті у злочині» як система рольових, функціональних і суб’єктивних зв’язків між співучасниками, які взаємодіють з метою досягнення єдиного злочинного результату й реалізації власних цілей у межах групових;
3) запропоновано авторське вирішення проблеми так званої фактичної співучасті у вчиненні насильницьких злочинів, коли тільки один з учасників є суб’єктом злочину. Доведено необхідність урахування інтересів потерпілих від групових насильницьких злочинів, на яких здійснюється більший психологічний тиск та більш значною є завдана фізична шкода. Суб’єкт злочину, який спільно з неосудною особою або особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинив злочин, що полягає у заподіянні шкоди життю, здоров’ю, волі, честі й гідності, статевій свободі чи недоторканності потерпілого, підлягає кримінальній відповідальності за відповідними частинами статей Особливої частини КК України, які передбачають відповідальність за групове вчинення злочину;
4) у межах концепції рольового розподілу відповідальності співучасників, виходячи з нерозривної єдності Загальної та Особливої частин, які утворюють систему кримінального права, поняття кримінальної відповідальності та змісту ст. 68 КК, визначено, що диференціація кримінальної відповідальності співучасників – це системна діяльність законодавця з встановлення різних кримінально-правових наслідків для учасників спільного злочину залежно від рольового розподілу діянь, причинного зв’язку та вини;
5) запропоновано авторське визначення поняття «форма співучасті у злочині» − тип організації внутрішньої структури спільної злочинної діяльності. Поняття розроблено на основі концепції рольового розподілу відповідальності співучасників, застосування системно-структурного підходу, з урахуванням змісту поняття «структура співучасті», філософського та семантичного тлумачення терміна «форма»;
6) обґрунтовано положення, що спільність за своєю природою не є ознакою співучасті у злочині, а являє собою її об’єктивно-суб’єктивне сутнісне ядро. Спільність за характером та ступенем впливу на зміст і розуміння співучасті як особливого кримінально-правового інституту має переважне значення, тому не може стояти в одному ряду з ознаками співучасті. Спільність є внутрішньо необхідною основою співучасті як кримінально-правового явища, пронизує всі її структурні елементи;
7) обґрунтовано доцільність визначення групи осіб без попередньої змови як форми співучасті, при якій кілька осіб (дві або більше) об’єднали свої дії в процесі вчинення злочину. Використання терміна «об’єднали» підкреслює спільність та взаємодію осіб у групі без попередньої змови. Тлумачення змісту частин 1 і 2 ст. 28 КК України дозволяє констатувати, що законодавець у частині 1 сформулював поняття «група осіб без попередньої змови», а не «група осіб», адже ці поняття не тотожні;
8) узагальнено аргументи щодо підвищеної суспільної небезпечності розподілу ролей при вчиненні групового злочину та щодо помилковості тлумачення змісту кваліфікуючої ознаки «вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб» в Особливій частині КК України виключно як співвиконавства: 1) така позиція суттєво перебільшує роль об’єктивних ознак співучасті у злочині та ігнорує соціально-психологічні закономірності спільної злочинної діяльності, зокрема положення щодо необхідного рольового розподілу; 2) таке тлумачення цієї ознаки передбачає змішування різних за змістом понять «спільне вчинення злочину» та «спільне виконання злочину»; 3) для всіх форм співучасті є характерною наявність причинного зв’язку між діями кожного із співучасників (з урахуванням виконуваних ролей) і діянням виконавця, а в матеріальних складах злочинів – і зі спільним злочинним наслідком; 4) вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб з розподілом ролей підвищує суспільну небезпечність вчиненого, можливо, навіть більшою мірою, ніж при спільному виконанні злочину за попередньою змовою (особливо за наявності організатора /керівника злочину);
9) доведено відсутність рольового розподілу між співвиконавцями, оскільки «роль» і «функція» не є тотожними поняттями при характеристиці дій співучасників злочину. Між співвиконавцями можуть розподілятися функції (функціональний розподіл), але не ролі (відсутній рольовий розподіл), адже всі співвиконавці виконують у злочині одну-єдину роль − виконавця злочину;
10) розроблено авторське визначення поняття «умисна вина співучасника» – це вияв волі та свідомості особи у спільному вчиненні з іншим суб’єктом злочину суспільно небезпечного протиправного діяння, яке спричинює єдиний злочинний результат. У вину кожного із співучасників входить усвідомлення спільності участі у вчиненні злочину, усвідомлення і волевиявлення щодо своєї власної ролі у спільно вчинюваному злочині та настанні єдиного злочинного результату;
11) визначено поняття «ступінь вини співучасника» як інтенсивність вияву волі та свідомості особи у спільному вчиненні діяння, яка характеризується тяжкістю вини і впливає на кваліфікацію злочину, міру відповідальності й призначення покарання співучаснику. Констатовано принцип залежності ступеня вини від ролі винного: розподіл ролей обумовлює розподіл вини між учасниками спільного злочину – рольовий розподіл вини;
12) обґрунтовано розуміння співучасті як системно-структурного об’єднання – це система умисних спільних діянь суб’єктів злочину (з урахуванням виконаних ролей), які взаємодіють між собою з метою досягнення єдиного злочинного результату і реалізації власних цілей у межах групових;
13) розкрито зв’язок понять «організована злочинність», «злочинна організація» та «колективний суб’єкт», «колективний злочин». На основі філософського та юридичного аналізу визначено, що злочинна діяльність може бути індивідуальною і спільною, різновидами останньої є групова і колективна. Колективна ієрархічно структурована злочинна діяльність виявляється у злочинах, вчинених злочинними організаціями;
14) обґрунтовано недоцільність додаткової характеристики співучасників поняттям реального типу ініціатора злочину. Якщо особа першою розпочинає вчинення злочину, і при цьому такі дії не супроводжуються вербальними або здійсненими іншим чином закликами до сторонніх осіб приєднуватися до злочину, то це не означає, що вона прагне залучити інших до спільного вчинення злочину. Як і при визначенні поняття виконавця злочину, виокремлення ініціатора має значення лише при вчиненні злочину у співучасті;
15) удосконалено законодавче поняття організованої групи шляхом доповнення положенням: «об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, розробленого організатором (керівником) групи». Внесення таких змін закріпить обов’язкову наявність організатора (керівника) як умови забезпечення стійкості організованої злочинної групи й надасть правозастосовувачеві критерій для відмежування організованої групи як структурного елемента організованої злочинності від групових форм злочинної діяльності;
16) запропоновано введення у науковий обіг поняття «посередній суб’єкт злочину». Доведено, що посереднє вчинення злочину може мати місце не лише у співучасті. Посереднім суб’єктом злочину є особа, передбачена частиною першою або другою статті 18 КК України, яка вчинила злочин шляхом умисного використання іншої особи, що відповідно до закону не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне або діє з необережності.
Набули подальшого розвитку:
17) положення про визнання обставиною, що обтяжує покарання, прояву особою ініціативи у спільному вчиненні злочину з іншим суб’єктом злочину. Аналіз судової практики дозволив дійти висновку, що вияв ініціативи одним із співучасників зазначається у вироках судів, однак залишається поза увагою суддів при призначенні покарання. Сам факт ініціювання спільного вчинення злочину свідчить про підвищену активність особи у здійсненні злочину, високий рівень її суспільної небезпечності, втягнення інших осіб у злочинну діяльність. У кримінальних справах про хабарництво відсутність ініціативи давання-одержання хабара суд ураховував як обставину, що пом’якшує покарання. Такий підхід є помилковим, оскільки відсутність обставини, яка за своєю сутністю обтяжує відповідальність, не може розцінюватись як обставина, що пом’якшує покарання.
18) наукова позиція про двосторонній суб’єктивний зв’язок як обов’язкову ознаку співучасті. Ураховуючи визначення спільності як сутнісного ядра співучасті та зміст поняття взаємодії, констатовано, що взаємодія і спільність дій співучасників унеможливлюють односторонній зв’язок між ними, який виключає навіть мінімальну змову на спільну злочинну діяльність і, отже, − співучасть;
19) теорія винної причинності, яка піддається критиці через поєднання в одній ознаці складу злочину об’єктивного і суб’єктивного. Співвідношення причинного зв’язку і вини слід розуміти як органічну єдність протилежностей, тобто як єдність внутрішнього і зовнішнього, суб’єктивного і об’єктивного. Аргументи на користь цієї теорії узагальнено на таких рівнях: 1) лінгвістичний (семантичний); 2) філософський; 3) юридичний (кримінально-правовий). Під причинним зв’язком у кримінальному праві слід розуміти зв’язок між юридично значущим (винним) діянням особи й наслідками, що настали в результаті такого діяння;
20) необхідність диференціації відповідальності організаторів (керівників, лідерів) та учасників колективних злочинів: діяльності злочинних організацій та масових заворушень (злочинних дій, вчинюваних натовпом). Запропоновані відповідні зміни до статей 255 і 294 КК України.
Удосконалено :
21) положення про обов’язковість згоди на вчинення конкретного злочину, яка знаходить вираження в спільності дій співучасників, що проявляється в поінформованості. Підґрунтям цього положення є філософська теорія спільної діяльності, у якій одним із чотирьох її основних видів визнано спілкування як передачу інформації. Спілкування – необхідний засіб забезпечення ефективності діяльності співучасників для досягнення ними злочинного результату. Проста пропозиція вчинити злочин не є підбурюванням, а являє собою вияв ініціативи;
22) розуміння причинного зв’язку у структурі складної співучасті, який ускладнений особливостями рольового розподілу діянь і вини співучасників та видом вчиненого умисного злочину;
23) положення, що не існує спільної вини чи волі, бо ці категорії, як і кримінальна відповідальність, індивідуальні, особисті. На підставі концепції рольового розподілу вини та відповідальності співучасників піддано критиці визнання «загального складу злочину», коли кожен співучасник відповідає за весь злочин, який є результатом інтегрованих дій усіх співучасників, а не лише за ним індивідуально вчинене. Не існує загальної вини співучасників, яка б обумовлювала їх спільну відповідальність. Такий підхід суперечить принципам кримінального права і ч. 2 ст. 61 Конституції, згідно з якими юридична відповідальність особи має індивідуальний характер;
24) позицію, що підбурювання до злочину й провокація злочину за юридичною природою не є тотожними. Провокація злочину зовні подібна з підбурюванням до вчинення злочину, однак за своїм змістом є більш широким поняттям. Співучасть передбачає взаємну угоду сторін, двосторонній психологічний зв'язок, чого може не бути при провокації;
25) аргументи на користь декриміналізації діяння, передбаченого в ч. 1 ст. 369 КК України. Навіть за необхідності посилення протидії корупції в сучасній Україні відбулась надмірна криміналізація діяння «пропозиція службовій особі надати їй або третій особі неправомірну вигоду…», яке за своєї природою є виявленням умислу, коли відсутнє діяння як обов’язкова ознака об’єктивної сторони складу злочину;
26) розуміння посередництва як особливого різновиду спільного вчинення злочину, яке повною мірою не охоплюється видами співучасті, передбаченими у ст. 27 КК України. Посередник, на відміну від пособника, може відігравати вирішальну роль у злочині, часто уможливлює надання-одержання неправомірної вигоди між незнайомими особами, тому характеризується підвищеним ступенем суспільної небезпечності. Запропоновано закріпити поняття «посередництво» у статті 369 КК України.
Практичне значення одержаних результатів полягає, по-перше, в тому, що на базі аналізу закону України про кримінальну відповідальність, теорії кримінального права і судової практики пропонуються рекомендації щодо вдосконалення інституту співучасті у злочині. Запропоновані автором рекомендації можуть бути використані:
- у законотворчій роботі, окремі пропозиції враховані робочою групою Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження № 04-20/12-575 від 22 березня 2013 р.);
- підготовці постанов Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ при розробленні роз’яснень судам з питань кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті (акт впровадження ВССУ, вих. № 223-60/0/9-13 від 15 травня 2013 р.);
- викладанні навчальних дисциплін курсу «Кримінальне право», «Кримінологія» і спецкурсів, що стосуються проблем співучасті у злочині, протидії корупції, груповій та організованій злочинності.
Особистий внесок здобувача. Усі сформульовані в дисертації положення та висновки ґрунтуються на власних дослідженнях. Ідеї та розробки, що належать співавторам публікацій за темою дисертації, здобувачем не використовувались. В опублікованих у співавторстві 3 наукових працях особистим внеском здобувача є власні теоретичні розробки об’єктивних і суб’єктивних ознак співучасті у злочині; характеристика форм співучасті, визначення поняття та змісту взаємодії правоохоронних органів у протидії організованій злочинності; положення щодо історичної спрямованості наукових праць українських вчених, аналіз філософських засад в обґрунтуванні кримінального права, висновки щодо зв’язку кримінального права з історією розвитку суспільства в цілому, впливу соціально-політичних, культурологічних та інших факторів на різні періоди розвитку кримінального права як галузі законодавства і науки.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертації були оприлюднені на: 1) міжнародних науково-практичних конференціях: «Актуальні питання реформування правової системи України» (м. Луцьк, 1-2 червня, 2007 р.); «Кримінальна юстиція в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Луганськ, 14-15 травня 2010 р.); «Wspolczesne Wyzwania Edukacyjne» (м. Хелм, Польща, 23-26 травня 2010); «Правова політика Української держави» (м. Івано-Франківськ, 19-20 лютого 2010 р.); «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 28 жовтня 2010 р.); «Теоретичні та прикладні проблеми кримінального права України» (м. Луганськ, 20 – 21 травня 2011); «Wspolczesne strategie I wyzwania edukacyjne» (м. Хелм, Польща, 9-10 травня 2012); «Актуальні проблеми юридичної науки (м. Киїів, 14 грудня 2012); «Теоретичні та прикладні проблеми сучасного кримінального права України» (м. Луганськ, 19-20 квітня 2012); 2) всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Юридичні читання молодичх вчених» (м. Київ, 23-24 квітня 2004 р.), «Актуальні проблеми забезпечення громадської безпеки» (м. Кіровоград, 8 квітня 2011 р); «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» (м. Алушта, 29 ківтня-1 травня 2010 р.); «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (Київ, 30-31 березня 2011); 3) всеукраїнських науково-теоретичних конференціях: «Філософські, методологічні й психологічні проблеми права (м. Київ, 23 квітня 2010р.); «Правові реформи в Україні: реалії сьогодення» (м. Київ, 11 жовтня 2012); 4) міжнародних симпозіумах: «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Прогалини у кримінальному законодавстві» (м. Львів, 12−13 вересня 2008 р.); «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Диференціація кримінальної відповідальності» (м. Львів, 11-12 вересня 2009 р.); «Кримінальний кодекс України: 10 років очікувань»: (м. Львів, 23-24 вересня 2011р.); «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення» (м. Львів, 21-22 вересня 2012 року); 5) міжвузівській науковій конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (м. Косів Івано-Франківської обл.., 25 січня – 3 лютого 2004 р.); 7) науково-практичному семінарі «Законодавча регламентація захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина» (м. Чернігів, 14 травня 2008 р.); 8) слуханнях, що відбулись у Комітеті Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності «Актуальні проблеми вдосконалення та уніфікації термінології Кримінального кодексу України» (м. Київ, 29 вересня 2010 р.)
Публікації. Основні положення дисертації опубліковано в одній одноособовій монографії, 2-х розділах у колективних монографіях, 32 наукових статтях, з яких 26 – у виданнях, які входять до переліку наукових фахових видань, та 3 – у виданнях іноземних держав, 20 тезах доповідей на конференціях та симпозіумах, а також у 25 термінах у юридичних енциклопедіях.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснене теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової задачі, яке виявилось у системно-структурному дослідженні інституту співучасті у злочині, в результаті чого було обґрунтовано концепцію рольового розподілу відповідальності співучасників та здійснено характеристику об’єктивних та суб’єктивних складових структури співучасті. Автором узагальнені основні висновки здійсненого дослідження.
Діяння співучасників не є неминучими, оскільки поведінка співучасника залежить не лише від дії зовнішніх умов, у тому числі й діянь інших осіб, але й від внутрішнього світогляду. Тому вплив, взаємозв’язок і взаємодія при співучасті не виключають для кожного з учасників злочину свободи волі, можливості вибору, не містять неминучості спільного вчинення злочину. Співучасник наділений відносною свободою волі, яка детермінує прийняття ним самостійного рішення, вибора варіанту своєї поведінки та вибору ролі у вчиненому спільному діянні.
Спираючись на тлумачення поняття системи у філософії, констатовано, що саме поняття вже містить у собі властивість «цілісності». Обґрунтовано доцільність застосування під час дослідження кримінально-правових інститутів системно-структурного підходу, який вирішує дискусію щодо можливості існування безструктурних систем і безсистемних структур. Порівняння властивостей, які виокремлюються у кримінально-правовому понятті співучасті як системи, і властивостей системи у філософії свідчить про їх тотожність.
Структурний елемент у системі співучасті повинен мати ряд ознак і відповідати певним вимогам, якими є положення чинного КК України. Запропоновано вирішення проблеми фактичної співучасті у вчиненні насильницьких злочинів, коли тільки один з учасників є суб’єктом злочину.
Властивості співучасті як єдиного цілісного утворення визначаються не стільки властивостями окремих співучасників, скільки властивостями її структури, її особливими інтегративними зв’язками. Ці інтегративні зв’язки забезпечують спільність діяльності кількох злочинців. Відстоюється позиція про об’єктивно-суб’єктивний характер спільності, що обумовлений характером взаємодії співучасників.
Обов’язковою ознакою співучасті визнано двосторонній суб’єктивний зв’язок між співучасниками. Ураховуючи визначення спільності як сутнісного ядра співучасті та зміст поняття взаємодії, констатовано, що взаємодія і спільність дій співучасників унеможливлюють односторонній зв’язок між ними, який виключає навіть мінімальну змову на спільну злочинну діяльність і, отже, − співучасть. Кожен із співучасників має усвідомлювати, що він діє не один, а спільно з іншими.
На підставі системно-структурного підходу узагальнено об’єктивні та суб’єктивні складові структури співучасті, а також визначено поняття «структура співучасті у злочині» – це система рольових, функціональних і суб’єктивних зв’язків між співучасниками, які взаємодіють між собою з метою досягнення єдиного злочинного результату і реалізації власних їх цілей у межах групових.
Між співучасниками завжди має місце згода на вчинення конкретного злочину, яка знаходить вираження в спільності дій співучасників, що проявляється в поінформованості. Підґрунтям цього положення є філософська теорія спільної діяльності, яка виходить із того, що одним із чотирьох її основних видів є спілкування як передача інформації. Розуміння спілкування як необхідного засобу забезпечення ефективності діяльності співучасників обумовило висновок, що проста пропозиція вчинити злочин не є підбурюванням, а являє собою вияв ініціативи. Для того, щоби дві особи діяли узгоджено, спільно, навіть на мінімальному рівні, необхідно, щоб хтось першим висловив до цього бажання, передав інформацію. Обмін інформацією детермінує взаємний психологічний зв’язок між двома спільно діючими особами.
Притаманне кримінально-правовій науці поняття «необхідної співучасті» узгоджується із запропонованою в роботі концепцією рольового розподілу відповідальності, яка ґрунтується на положенні, що саме завдання здійснення спільної діяльності задає вимоги необхідного рольового розподілу. Необхідна співучасть, необхідний рольовий розподіл – діянь, вини, відповідальності, є сутністю і корупції, протидія якій сьогодні визнана одним із пріоритетних напрямів кримінально-правової політики України.
У випадку необхідної співучасті, на кшталт надання-одержання неправомірної вигоди, велике значення мають ключові для розуміння сутності співучасті поняття: система, цілісність, структура, частина, спільність, взаємодія, вплив, мета, об’єднання. Відповідно кримінально-правове поняття співучасті запропоновано таке: співучасть у злочині – це система умисних спільних діянь суб’єктів злочину (з урахуванням виконаних ролей), які взаємодіють між собою з метою досягнення єдиного злочинного результату і реалізації власних цілей у межах групових.
У межах концепції рольового розподілу вини та відповідальності співучасників констатовано, що не існує спільної вини чи волі, бо ці категорії, як і кримінальна відповідальність, індивідуальні, особисті. Спільність діяльності не виключає самостійність та індивідуальність дій кожного з учасників спільного злочину. Дії співучасників не можуть «розчинятися» в понятті «загальної причини», коли не можна виокремити роль і характер дій кожного з них. Поняття причинного зв’язку в структурі співучасті означає, що кожен співучасник своїми діями вносить самостійний вклад у вчинення злочину, ураховуючи рольовий розподіл діянь та вини.
Співвідношення причинного зв’язку і вини слід розуміти як органічну єдність протилежностей, тобто як єдність внутрішнього і зовнішнього, суб’єктивного і об’єктивного. Концепція винної причинності додатково аргументована на лінгвістичному, філософському, правовому рівнях.
Посереднє виконання може мати місце не лише у співучасті, але й при одноособовому вчиненні злочину. Запропоновано відповідні зміни до поняття суб’єкта злочину, відповідно у статті 18 КК України має бути закріплено поняття «посередній суб’єкт злочину». Посереднє вчинення може мати місце внаслідок: неосудності чи недосягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, безпосереднього виконавця; фізичного чи психічного примусу, що зумовило дії безпосереднього виконавця поза його волею; виконання злочинного наказу начальника підлеглим, який не усвідомлює його злочинності; використання діяння невинної особи чи особи, яка діє з необережності.
В роботі вдосконалено правила кваліфікації діянь виконавця злочину, оскільки без посилання на ст. 27 КК України кваліфікація діяння виконавця не відображає факту спільного вчинення ним злочину з іншою особою, а отже, не дозволяє враховувати при призначені покарання співучасть виконавця у злочині. Доведена необхідність законодавчого закріплення положення, що виконавець (співвиконавець), організатор (керівник), підбурювач, пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає відповідальність за злочин, вчинений виконавцем.
Автор аргументує положення про обов’язковість врахування при кваліфікації злочину і призначенні покарання всіх ролей, які виконує особа у спільному злочині. Виконання об’єктивної сторони злочину не може нівелювати значення дій, вчинених особою у межах іншого виду співучасті. Насамперед, це стосується організації (керівництва) злочину, що є більш суспільно небезпечним, ніж виконання злочинного діяння. Організацію і керівництво злочинною діяльністю можуть здійснювати різні особи, що підтверджується як теорією, так і практикою. Тому слід законодавчо закріпити поняття «керівник». Аргументами на користь таких змін є те, що термін «керівник» саме стосовно до злочинної діяльності вживається: у статтях Особливої частини КК України; у зарубіжних кримінальних законах; у науковій літературі при коментуванні видів співучасті; у судовій практиці.
Співучасть передбачає взаємну угоду сторін, двосторонній психологічний зв’язок, який не завжди має місце при провокації злочину. Отже, провокація є більш широким поняттям, ніж підбурювання. Для провокації обов’язковою суб’єктивною ознакою є спеціальна мета − викриття особи, яку спровокували на надання чи одержання неправомірної вигоди.
Посередництво є особливим різновидом спільного вчинення злочину, яке повною мірою не охоплюється видами співучасті, передбаченими у ст. 27 КК України. Посередник, на відміну від пособника, може відігравати вирішальну роль у злочині, й тому характеризується підвищеним ступенем суспільної небезпечності. Здійснення надання-одержання неправомірної вигоди через посередників істотно ускладнює викриття корупціонерів, які у результаті діють непомітно, залишаються невідомими для сторонніх осіб і правоохоронних органів. Саме посередник часто уможливлює надання-одержання неправомірної вигоди між незнайомими особами.
Положення соціальної психології про структурованість спільної діяльності як найбільш важливу властивість колективного суб’єкта стали підґрунтям для авторського висновку, що злочинна діяльність може бути індивідуальною, груповою й колективною. Організована злочинна діяльність визнана проявом ієрархічно структурованої колективної злочинної поведінки.
У результаті застосування системно-структурного підходу доведено, що співучасть є системно-структурним об’єднанням, органічною властивістю якого є цілісність. Саме тому ступінь організованості визначено критерієм, за яким здійснено поділ співучасті на форми, оскільки вона різною мірою приманна кожній із форм спільної злочинної діяльності. Будь-якій групі певною мірою притаманна організованість.
Визначення в роботі співучасті як системно-структурного об’єднання, органічною властивістю якого є цілісність, детермінує доцільність застосування терміну «об’єднання» при характеристиці групи осіб без попередньої змови. Запропоновано в ч. 1 ст. 28 КК цю форму співучасті йменувати «група осіб без попередньої змови», а не група осіб.
Груповий злочин − це злочин, вчинений групою осіб без попередньої змови або групою осіб за попередньою змовою. Наявність/відсутність попередньої змови − єдиний критерій поділу групового злочину на види, оскільки кожний з них може виявлятись як у простій співучасті (співвиконавство), так і у складній співучасті (з розподілом ролей).
Ознаки організованої групи багато у чому пересікаються не лише з ознаками групи осіб за попередньою змовою, але й з ознаками злочинної організації. Таке проміжне становище організованої групи дає підстави для сумнівів у необхідності законодавчого закріплення цієї форми співучасті. Організована група – проміжна ланка між груповою та організованою формами співучасті, яка розмиває чітку межу між ними, а отже, ускладнює правозастосовчу діяльність. Аргументована стратегічна мета виключення із кримінального закону поняття організованої групи. Обґрунтована потреба змін конструкції статті 255 КК України. Запропоновано в різних частинах цієї статті установити відповідальність за створення й керівництво організацією та за участь у вчинюваних злочинах. Це дозволить диференціювати відповідальність керівників (лідерів) і рядових учасників злочинної організації.
Запропоновані зміни до Кримінального кодексу України:
1. Частину третю статті 18 викласти у такій редакції:
«3. Посереднім суб’єктом злочину є особа, передбачена частиною першою або другою цієї статті, яка вчинила злочин шляхом умисного використання іншої особи, що відповідно до закону не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне або діє з необережності». Частини третю і четверту цієї статті вважати відповідно частиною четвертою і п’ятою.
2. Частини першу, другу, третю статті 27 викласти в такій редакції:
1. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем (співвиконавцем), є організатор (керівник), підбурювач та пособник.
2. Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо або як посередній суб’єкт виконала діяння, передбачене Особливою частиною КК.
3. Організатором (керівником) є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором (керівником) також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, а також особа, яка організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації».
3. Статтю 27 доповнити частиною 8 в такій редакції:
«8. Не є співучастю вчинення злочину спільно з неосудною особою або особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Суб’єкт злочину, який спільно з такою особою вчинив злочин, який полягає у заподіянні шкоди життю, здоров’ю, волі, честі й гідності, статевій свободі чи недоторканності потерпілого, підлягає кримінальній відповідальності за відповідними частинами статей Особливої частини цього Кодексу, які передбачають відповідальність за групове вчинення злочину».
4. Назву і частину першу, другу статті 28 викласти у такій редакції: «Стаття. 28. Форми співучасті у злочині.
«1. Злочин є вчиненим у співучасті, якщо його було вчинено групою осіб без попередньої змови, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою, злочинною організацією.
2. Злочин визнається вчиненим групою осіб без попередньої змови, якщо кілька осіб (дві або більше) об’єднали свої дії в процесі його вчинення».
5. Частину четверту статті 28 викласти у такій редакції:
«4. Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, розробленого організатором (керівником) групи».
6. Частини першу, другу статті 29 викласти у такій редакції:
«1. Виконавець (співвиконавець), організатор (керівник), підбурювач, пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає відповідальність за злочин, вчинений виконавцем».
2. У разі якщо підбурювач, пособник, організатор (керівник) бере участь у вчиненні злочину як виконавець, то він підлягає кримінальній відповідальності з урахуванням всіх виконаних у злочині ролей і його дії кваліфікуються за статтею Особливої частини КК України із посиланням на ч. 2 ст. 27 та іншу відповідну частину статті 27».
7. Частину п’яту статті 29 викласти у такій редакції
«5. Співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене іншим співучасником, якщо воно не охоплювалось їхнім умислом».
8. Доповнити статтю 29 частиною шостою у такій редакції :
«6. Якщо дії організатора, підбурювача або пособника є невдалими з незалежних від їх волі причин, відповідальність настає за готування до злочину».
9. Частину 1 статті 67 доповнити пунктом 14 у такій редакції :
«14) прояв особою ініціативи у спільному з іншим суб’єктом злочину вчиненні злочину».
10. Частину 4 статті 68 викласти у такій редакції :
«4. При призначенні покарання співучасникам суд, керуючись положеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину. Розмір покарання організатора (керівника) організованої групи чи злочинної організації не може бути меншим, ніж три чверті максимального строку найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК».
11. Статтю 255 КК викласти у такій редакції:
«Стаття 255. Створення злочинної організації та участь у ній.
«1. Участь у злочинній організації або у злочинах, вчинюваних злочинною організацією, −
карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої;
2. Створення злочинної організації, керівництво такою організацією, а також організація, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп, −
карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна;
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою, −
караються позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна»
4. Особу, яка добровільно припинила участь у злочинній організації й активно сприяла припиненню діяльності такої організації, розкриттю злочинів, вчинених і (або) запланованих, може бути звільнено від покарання за всі вчинені нею злочини, за винятком особливо тяжких злочинів».
12. Статтю 294 «Масові заворушення» викласти у такій редакції:
«1. Участь у масових заворушеннях, а саме, безпосереднє вчинення насильства над особою, погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель або споруд, насильницьке виселення громадян, опір представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, –
карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років.
2. Організація масових заворушень, –
карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків, –
караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років»
13. Назву і диспозицію частини першої ст. 368 викласти у такій редакції :
«Стаття 368. Одержання неправомірної вигоди службовою особою.
1. Одержання службовою особою особисто чи через посередника неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища»
14. Назву і диспозицію частини першої статті 369 викласти у такій редакції :
«Стаття 369. Надання неправомірної вигоди службовій особі чи посередництво в наданні-одержанні неправомірної вигоди.
1. Надання службовій особі або третій особі неправомірної вигоди за вчинення чи невчинення службовою особою в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, а так само посередництво в наданні-одержанні неправомірної вигоди».
15. Диспозицію частини п’ятої статті 369 викласти у такій редакції :
«5. Звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин, передбачений частиною першою даної статті, якщо стосовно неї були вчинені дії щодо вимагання неправомірної вигоди або після надання неправомірної вигоди вона до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею злочину добровільно заявила про те, що сталося, органу, службова особа якого згідно із законом має право повідомляти про підозру».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абакумова Ю.В. До проблеми визначення кримінально-правових ознак банди / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія : Право. – 2011. – №. 3. – С. 93-101.
2. Абакумова Ю. В. До проблеми визначення суб’єктивних ознак співучасті / Ю. В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2012. – №. 2. – С. 143-148.
3. Абакумова Ю. В. Кримінально-правова характеристика співучасників злочину / Ю. В. Абакумова // Держава та регіони. Серія: Право. – 2010. – №. 3. – С. 48–54.
4. Абакумова Ю.В. Проблеми визначення ознак співучасті в теорії сучасного кримінального права / Ю.В. Абакумова // Держава та регіони. Серія : Право. – 2011. – №. 4. – С. 113-119.
5. Абакумова Ю.В. Уточнення природи співучасті у злочині / Ю. В. Абакумова // Держава та регіони. Серія : Право. – 2012. – № 1. – С. 143-149.
6. Абасов Г. Г. Спільність як об’єктивна та суб’єктивна ознака у співучасті: проблеми теорії та практики Електронний ресурс / Г. Г. Абасов // Форум права. – 2008. – № 1. – С. 6. – Режим доступу :
http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-1/08aggttp.pdf.
7. Авалиани С. Ш. Причинность и самопричинность / С. Ш. Авалиани // Принцип детерминизма / [под ред. Я. Ф. Аскина]. – Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 1983. – С. 10–13.
8. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика / Аванесов Г. А. – М. : Академия МВД СССР, 1980. – 526 с.
9. Августин Бл. // Энхиридион, или о вере, надежде и любви / [пер. с лат.] / Бл. Августин. – К. : УЦИММ-Пресс,1996. – 416 с.
10. Аверьянов А. Н. Система: философская категория и реальность / Аверьянов А. Н. – М. : Мысль, 1976. – 188 с.
11. Аветисян С. Проблемы соучастия в преступлении со специальнымсубъектом (специальным составом) / С. Аветисян // Уголовное право. – 2004. – № 1. – С. 4–6.
12. Аветисян С. С. Соучастие в преступлении со специальным составом: теория и практика правового регулирования : дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.08 / Аветисян Сержик Сергеевич. – М., 2005. – 498 с.
13. Агапов П. Организация преступного сообщества (преступной организации): некоторые проблемы юридической оценки / П. Агапов // Уголовное право. – 2006. – № 2. – С. 4–8.
14. Агапов П. В. Организация преступного сообщества (преступной организации): уголовно-правовой анализ и проблемы квалификации / Агапов П. В. – Саратов : СЮИ, 2005. – 114 с.
15. Агапов П. В. Понятие и признаки преступного сообщества (преступной организации) по уголовному праву России: проблемы законодательной регламентации / П. В. Агапов // Государство и право. – 2007. – № 12. – С. 47−54.
16. Агеев В. С. Социальная среда, межгрупповое взаимодействие и социальная идентичность личности (критический очерк теории «социальной идентичности») / В. С. Агеев, А. К. Толмасова // Личность и социальная среда: идеологические и психологические аспекты общения : сб. обзоров. – М., 1987. – С. 4–59.
17. Акрам Трад Аль-Фаиз. Ответственность за взяточничество по уголовному законодательству Иордании и Украины (сравнительно-правовое исследование) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Акрам Трад Аль-Фаиз. – Одесса, 2002. – 192 с.
18. Актуальні проблеми кримінального права : [навч. посібник] / В. М. Попович, П. А. Трачук, А. В. Андрушко, С. В. Логін. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 256 с.
19. Алексеев В. Понятие организованной группы / В. Алексеев // Социалистическая законность. – 1989. – № 9. – С. 25–26.
20. Алексеев И. С. Об элементарной клеточке системно-структурного исследования / И. С. Алексеев // Проблемы исследования систем и структур : материалы конф. – М., 1965 . – С. 29–31.
21. Алехин В. П. Соучастие в террористической деятельности / Алехин В. П. – М. : Юрлит-информ, 2009. – 208 с.
22. Алешин Д. Соучастие по уголовному законодательству России и Украины / Д. Алешин // Российская юстиция. – 2002. – № 9. – С. 66–67.
23. Алиев Я. Л. Формы соучастия и их отражение в действующем уголовном законодательстве : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Я. Л. Алиев. – Санкт-Петербург, 1996. – 17 с.
24. Альошин Д. П. Кримінальна відповідальність за розкрадання, вчинені у співучасті : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Альошин Дмитро Петрович. – Харків, 2002. – 220 с.
25. Альошина О. І. Провокація злочину (кримінально-правове дослідження) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Альошина Ольга Іванівна. – Дніпропетровськ, 2007. – 204 с.
26. Амстердамский С. Разные понятия детерминизма / С. Амстердамский // Вопросы философии. – 1966. – № 7. – С. 115–122.
27. Андреева Г. М. Социальная психология / Андреева Г. М. – М. : Изд-во Москов. ун-та, 1980. – 416 с.
28. Андреева Л. А. Причинная связь в преступлениях против жизни и здоровья : [конспект лекции] / Андреева Л. А. – Л. : Ин-т усоверш. следств. работников, 1983. – 18 с.
29. Андрианов А. Преступная организация и преступное сообщество – самостоятельные уголовно-правовые категории / А. Андрианов // Уголовное право. – 2004. – № 1. – С. 7–9.
30. Андрушко П. П. Кримінальна відповідальність за одержання хабара (ст. 368 Кримінального кодексу України) / П. П. Андрушко, А. А. Стрижевська // Вісник Верховного Суду України. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – № 7 (59). – С. 22-28.
31. Андрушко П. П. Провокація хабара або комерційного підкупу: проблеми кваліфікації, напрями вдосконалення норми, сформульованої у статті 370 КК України / П. П. Андрушко // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення : тези доповідей та повідомлень учасників Міжнар. симпозіуму (Львів, 21–22 вересня 2012 р.). – Львів : Львів. держ. ун-т внутрішніх справ, 2012. – С. 251–259.
32. Аникин А. Посредничество во взяточничестве / А. Аникин // Законность. – 2009. – № 3. – С. 18–20.
33. Анохіна Л. С. Проблеми класифікації форм співучасті у злочині Електронний ресурс / Л. С. Анохіна // Форум права. – 2008. – № 1. – С. 23–27. – Режим доступу :
http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-1/08alscuz.pdf.
34. Анохіна Л. С. Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 255 КК України «створення злочинної організації». Проблеми визначення співучасників / Л. С. Анохіна // Форум права. – 2007. – № 3. – С. 22–25.
Режим доступу :
http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2007-3.htm
35. Античные философы (Свидетельства. Фрагменты, Тексты / [сост. А. А. Аветисьян]. – К. : Изд-во КГУ, 1955. – 356 с.
36. Антонян Ю. М. Методы моделирования в изучении личности преступника и преступного поведения / Ю. М. Антонян, Ю. Д. Блувштейн. – М. : Академия МВД СССР, 1974. – 54 с.
37. Антонян Ю. М. Организованная преступность и борьба с ней / Ю. М. Антонян, В. Д. Пахомов // Советское государство и право. – 1989. – № 7. – С. 65–73.
38. Ануфриева Н. М. Социальная психология: Курс лекций / Ануфриева Н. М., Зелинская Т. Н., Зелинский Н. Е. – К. : МАУП, 1997. – 88 с.
39. Анчукова М. В. Виправданий ризик як обставина, що виключає злочинність діяння : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Анчукова Марина Вікторівна. – Харків, 2004. – 188 с.
40. Аристотель. Сочинения : в 4 т / Аристотель ; [В. Ф. Асмус]. – М. : Мысль, 1976–____. –
Т. 1. – 1976. – 550 с.
41. Аристотель. Сочинения : в 4 т. / Аристотель. [В. Ф. Асмус]. – М. : Мысль, 1976–____. –
Т. 3. – 1981. – 613 с.
42. Аристотель. Физика / Аристотель ; [пер. В. Карпова]. – М. : Гос. соц.-эконом. изд-во, 1937. −228 с.
43. Арутюнов А. Квалификация преступлений, совершенных группой лиц по предварительному сговору / А. Арутюнов // Уголовное право. – 2007. – № 3. – С. 4–6.
44. Арутюнов А. А. Подстрекатель преступления / А. А. Арутюнов // Государство и право. – 2002. – № 11. – С. 122–128.
45. Арутюнов А. Проблемы ответственности соучастников преступления / А. Арутюнов // Уголовное право. – 2001. – № 3. – С. 3–5.
46. Арутюнов А. А. Системный подход к общей теории соучастия в преступлении / А. А. Арутюнов // Право и политика. – 2001. – № 10. – С. 63–70.
47. Арутюнов А. А. Системный подход к общей теории соучастия в преступлении : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Арутюнов Александр Арташевич. – М., 2001. – 360 с.
48. Арутюнов А. А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Российской Федерации : автореф. дис. на соискание учен. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / А. А. Арутюнов. – М., 2006. – 49 с.
49. Арутюнов А. А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Российской Федерации : дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.08 / Арутюнов Александр Арташевич. – М., 2006. – 364 с.
50. Арутюнов А. А. Соучастие в преступлении / А. А. Арутюнов. – М.: Статут, 2013. – 408 с.
51. Арутюнов А. Эксцесс исполнителя преступления, совершенного в соучастии / А. Арутюнов // Уголовное право. – 2003. – № 1. – С. 5–7.
52. Аскин Я. Ф. К вопросу о категориях детерминизма / Я. Ф. Аскин // Современный детерминизм и наука. Т. 1: Общие проблемы детерминизма. – Новосибирск : Сиб. отд. изд-ва «Наука», 1975. – С. 35–49.
53. Аскин Я. Ф. Обобщенное понимание детерминизма / Я. Ф. Аскин // Принцип детерминизма / [под ред. Я. Ф. Аскина]. – Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 1983. – С. 3–10.
54. Аскин Я. Ф. Философский детерминизм и научное познание / Аскин Я. Ф. – М. : Мысль, 1977. – 188 с.
55. Асмус В. Ф. Античная философия / Асмус В. Ф. – М. : Высшая школа, 1976. – 543 с.
56. Афанасьев В. Г. Системность и общество / Афанасьев В. Г. – М. : Политиздат, 1980. – 368 с.
57. Афиногенов С. В. Соучастие в преступлении (понятие, виды и формы) : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / С. В. Афиногенов. – М., 1991. – 29 с.
58. Бабий Н.А. Может ли «ничто» породить «нечто» или о возможности убийства бездействием / Н.А. Бабий // Проблемы укрепления законности и правопорядка: наука, практика, тенденции. – 2009. − № 2. – С. 194-209.
59. Багіров С. Р. Причинний зв’язок у злочинах, що вчиняються через необережність : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Багіров Сергій Рамізович. – К., 2005. – 222 с.
60. Багіров С. Р. Проблеми множинності причин та кумулятивної каузальності при встановленні причинного зв’язку у злочинах проти довкілля / С. Р. Багіров // Держава та регіони. – 2010. – № 1. – С. 67–72.
61. Багмет А. Банда как организованная группа: теория и судебная практика / А. Багмет, В. Бычков // Уголовное право. – 2007. – № 4. – С. 4–7.
62. Багрий-Шахматов Л. В. Соотношение коррупции, рэкета и организованной преступности / Л. В. Багрий-Шахматов // Юридична освіта і правова держава : зб. наук. праць. – Одеса, 1997. – С. 196–206.
63. Багрий-Шахматов Л. В. Уголовная ответственность и наказание / Багрий-Шахматов Л. В.− Минск : Вышэйш. школа, 1976. – 384 с.
64. Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть / Бажанов М. И. – Днепропетровск : Пороги, 1992. – 166 с.
65. Бажанов М. И. Уголовно-правовая охрана советского правосудия / Бажанов М. И. – Харьков : Юрид. ин-т, 1986. –40 с.
66. Базылев Б. Т. Юридическая ответственность как охранительное правоотношение / Б. Т. Базылев // Советское государство и право. – 1980. – № 2. – С. 122–125.
67. Балеев С. Соучастие в преступлении и организованной преступной деятельности: законодательная регламентация и доктринальное толкование / С. Балеев // Уголовное право. – 2009. – № 5. – С. 10–13.
68. Балеев С. Соучастие в преступлении: формы и классификации / С. Балеев // Уголовное право. – 2006. – № 5. – С. 8–11.
69. Бантишев О. Ф. Злочини у сфері службової діяльності (питання кваліфікації) : [навч. посібник] / Бантишев О. Ф. – К. : МАУП, 2002. – 127 с.
70. Барабанщиков В. А. Б. Ф. Ломов: системный подход к исследованию психики / В. А. Барабанщиков // Психологический журнал. – 2002. – Т. 23, № 4. – С. 27–38.
71. Баранов А. В. Влияние группы на поведение индивида / А. В. Баранов, А. П. Сопиков // Социальные исследования. – Вып. 3: Проблемы труда и личности. – М: : Наука, 1970. – С. 230–238.
72. Батищев Г. С. Общение / Г. С. Батищев // Философский словарь. – М. : Республика, 2001. – 387 с.
73. Баулін Ю. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма / Ю. Баулін // Вісник до 10-річчя Академії правових наук України. – Харків, 2003. – № 2 (33)–3 (34). – С. 626–633.
74. Баулін Ю. В. Тенденції розвитку сучасного кримінального права / Ю. В. Баулін // Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. праць. – Харків : Кроссроуд, 2006. – Вип. 12. – С. 23–34.
75. Баяндин А. В. Принцип обратной связи в концепции детерминизма структуры вселенной / А. В. Баяндин // Философия науки. – 2001. – № 1 (9). – С. 68–75.
76. Безбородов Д. О понятии «общий результат» в совместно совершенном преступлении / Д. Безбородов // Уголовное право. – 2006. – № 6. – С. 8–10.
77. Безбородов Д. Общая характеристика вины соучастников преступления / Д. Безбородов // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С. 9–11.
78. Безбородов Д. А. Некоторые категории диалектики в исследовании совместного совершения преступления / Д. А. Безбородов // Государство и право. – 2008. – № 2. – С. 39–44.
79. Бекбоев А. А. Концепция необходимости и случайности в учении античных и восточных мыслителей / Бекбоев А. А. – Фрунзе : Илим, 1989. – 132 с.
80. Белинский В. Г. Полное собрание сочинений : в 12 т. / Белинский В. Г. – СПб. : Тип. Т-ва «Обществ. польза», 1900–1926. – Т. VI. – 637 с.
81. Белогриц-Котляревский Л. С. Очерки курса русского уголовного права / Белогриц-Котляревский Л. С. – Киев – Харьков, 1896. – 618 с.
82. Белогриц-Котляревский Л. С. Учебник русского уголовного права. Общая и Особенная части / Белогриц-Котляревский Л. С. – К., 1903. – 626 с.
83. Белоусов И. В. Предмет доказывания по делам о преступлениях, совершённых в соучастии : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза, оперативно-розыскная деятельность» / И. В. Белоусов. – Воронеж, 2003. – 28 с.
84. Белоусов И. В. Предмет доказывания по делам о преступлениях, совершенных в соучастии : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Белоусов Игорь Владимирович. – Воронеж, 2003. – 240 с.
85. Беннис У. Теория группового развития / У. Беннис, Г. Шепард / Современная зарубежная социальная психология. Тексты / Под ред. Г.М. Андреевой, Н.Н. Богомоловой, Л.А. Петровской. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1984. – С. 142−162.
86. Берзін П. С. Злочинні наслідки: поняття, основні різновиди, кримінально-правове значення : [монографія] / Берзін П. С. – К. : Дакор, 2009. – 736 с.
87. Берзін П.С. Київська школа кримінального права (1834−1960) : історико-правове дослідження : [монографія] / Берзін П. С. – 2-е вид., переробл. і доповн. – К.: «ВД «Дакор», 2013. – 1144 с.
88. Беркли Дж. Сочинения / Дж. Беркли ; [сост., общ. ред. и вступ. статья И. С. Нарского]. – М. : Мысль, 1978. – 556 с. – (Философское наследие).
89. Бессонов А. Уголовно-правовая характеристика убийства, совершенного организованной группой / А. Бессонов // Уголовное право. – 2005. – № 5. – С. 8–11.
90. Бесчастний В. М. Соціально-психологічні основи управління індивідом і групою : навч.-практ. посібник / В. М. Бесчастний, Г. В. Гребеньков. – Донецьк : ДЮІ, 2006. – 160 с.
91. Біла О. О. Психологія управління (соціально-психологічний контекст) : [навч. посібник] / Біла О. О. – Одеса : Видавець СВД М. П. Черкасов, 2008. – 232 с.
92. Біла Ю. В. Кримінальна відповідальність за групові злочини : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Біла Юлія Вікторівна. – Дніпропетровськ, 2009. – 238 с.
93. Біла Ю. В. Проблемні питання кваліфікації злочинів, вчинених групою осіб за попередньою змовою / Ю. В. Біла // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2009. – № 4. – С. 167–175.
94. Благов Е. Конкуренция части и целого при неоконченном преступлении и соучастии / Е. Благов // Уголовное право. – 2004. – № 1. – С. 11–13.
95. Блауберг И. В. Становление и сущность системного похода / И. В. Блауберг, Э. Г. Юдин. – М. : Наука, 1973. – 270 с.
96. Блэкборн Р. Психология криминального поведения / Р. Блэкборн. – СПб. : Питер, 2004. – 496 с.
97. Бова А. А. Зміст і структура правосвідомості населення України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. соціологічних наук : спец. 22.00.03 «Соціальна структура, соціальні інститути та соціальні відносини» / Андрій Андрійович Бова. – К., 2001. – 19 с.
98. Бова А.А. Організована злочинність: спроба структурно-функціонального аналізу // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України.../ [за ред. А.І. Комарової та ін.] – К., 2001. – Том 22. – С. 130-145.
99. Богомолов А. С. Диалектический логос: Становление античной диалектики / Богомолов А. С. – М. : Мысль, 1982. – 263 с.
100. Бойцов А. И. Действие уголовного закона во времени и в пространстве / Бойцов А. И. – СПб. : Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 1995. – 257 с.
101. Бойцов А.И. Уголовный закон: действие во времени и в пространстве / А. И. Бойцов, Б. В. Волженкин. – СПб.: ИПК Прокуратуры РФ, 1993. – 102 с.
102. Бондаренко Н. Г. Принцип детерминизма в коммуникативной теории общества / Бондаренко Н. Г. – М. : Социально-гуманитарные знания, 2004. – 248 с.
103. Борисов В. И. Причинная связь при преступном нарушении правил безопасности социалистического производства / В. И. Борисов // Проблемы социалистической законности. – Харьков : ХарЮИ, 1982. – Вып. 9. – С. 118–125.
104. Борков В. Провокация взятки или допустимый оперативный эксперимент / В. Борков // Уголовное право. – 2004. – № 1. – С. 14–15.
105. Бородин С. В. Преступления против жизни : [практ. пособие] / Бородин С. В. – М. : Юрист, 1999. – 356 с.
106. Бражников Д. Сплоченность как признак бандитизма / Д. Бражников, В. Бычков // Уголовное право. – 2006. – № 1. – С. 15–17.
107. Брайнин Я. М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве / Брайнин Я. М. – М. : Юрид. лит., 1963. – 276 с.
108. Брайнин Я. М. Уголовный закон и его применение / Брайнин Я. М. – М. : Юрид. лит., 1967. – 240 с.
109. Брайнін Я. М. Основні питання загального вчення про склад злочину / Брайнін Я. М. – К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1964. – 189 с.
110. Брайнін Я. М Про роль суб’єктивного фактору в причинному зв’язку в радянському кримінальному праві / Я. М. Брайнін // Вісник Київського університету. – 1962. – № 5. – Вип. 1. – С. 83–88. – (Серія економіка і право).
111. Бриллиантов А. Вопросы соучастия при квалификации содействия террористической деятельности / А. Бриллиантов // Уголовное право. – 2008. – № 3. – С. 25–30.
112. Бриллиантов А. О правовой оценке роли посредника в преступлении / А. Брилл