СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ

Короткий опис

З М І С Т

Вступ
3
Розділ 1. Кримінально-правовий аналіз ознак
співучасті у злочині 12
1.1. Об’єктивні ознаки 12
1.2. Суб’єктивні ознаки
35
Розділ 2. Питання кваліфікації злочинів як таких,
що мають ознаки співучасті
53
2.1. Кваліфікація співучасті у формі злочинної групи 53
2.2. Кваліфікація співучасті у формі злочинної організації
78
Розділ 3. Проблеми розмежування діянь співучасників
та їх кримінально-правова характеристика
98
3.1. Класифікація співучасників та її підстави 98
3.2. Виконавець 107
3.3. Організатор 123
3.4. Підбурювач 144
3.5. Пособник
160
Висновки 178
Список використаних джерел 191

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасний стан злочинності в країні характеризується цілим рядом несприятливих тенденцій. На фоні кількісних негативних показників кримінальної статистики проходить цілий ряд значних якісних трансформацій. Це відноситься, в першу чергу, до групової злочинності.
Криміногенна ситуація в Україні характеризується тенденцією посилення організованості вчинюваних злочинів. Боротьба з нею і контроль за її розвитком та особами, які є “осередком” організованої злочинності, визнані пріоритетним напрямом, про що йдеться, зокрема, у Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженій Указом Президента України № 1376/2000 від 25.12.2000 р.
Сучасний етап розвитку кримінального законодавства безпосередньо пов’язаний з економічними і політичними перетвореннями в державі, які і визначили необхідність докорінного реформування правової системи.
Поряд з кількісними в даній сфері відчуваються серйозні якісні зміни. За останні роки з’явилися нові види злочинів: злочини в кредитно-фінансовій сфері, податкові злочини та тощо. Проте замовчування цієї проблеми протягом десятиліть, відсутність ефективної законодавчої бази для боротьби з організованою злочинною діяльністю, а також чіткого, прийнятного для роботи правоохоронних органів та судів визначення співучасті, організованої злочинності, групових утворень, що входять до її структури, зумовили низький рівень протистояння даному виду злочинності.
Проблеми організованої злочинності в останнім часом набули, і не в останню чергу за допомогою засобів масової інформації, широкого резонансу. Проте публіцистичний підхід зумовив спрощене явлення про це явище в суспільній свідомості. У зв’язку з цим намітилася тенденція до того, що тільки поняття \"організована злочинність\" пов’язується із співучастю. Але організована група – це насамперед одна із форм співучасті, поняття та ознаки якої розглядаються в межах інституту співучасті у злочині. Тому й викликана необхідність аналізу не лише якоїсь однієї форми співучасті чи виду одного із співучасників у аспекті проблеми боротьби із злочинністю, а й дослідження комплексу аспектів злочинної діяльності при співучасті.
Співучасть завжди придає злочину більшої суспільної небезпеки, адже спільні, злагоджені злочинні дії, організовані і керовані, в більшості випадків, значно підвищують ефективність дій, спрямованих на досягнення злочинного результату. Злочинна діяльність при співучасті являє собою найнебезпечніший вид злочинної діяльності, що проявляється в обміркованих, різноманітних, багатогранних діях декількох осіб, і обумовлюється певними особистими властивостями кожного із співучасників злочину. У зв’язку із цим потребує особливої уваги розробка загальних проблем співучасті, її ознак, форм і видів співучасників, що послужить базою для аналізу більш детальних аспектів даної проблеми.
Не зважаючи на те, що за останні десятиліття здійсненочимало досліджень, присвячених питанням співучасті, в теорії і сьогодні спостерігаємо розбіжність думок щодо актуальних питань співучасті. Це й призводить до неоднозначності судових рішень та численних помилок при кваліфікації злочинів і призначенні покарання. Таким чином можна констатувати, що стан розробленості даної проблеми не відповідає вимогам сьогодення. Існують потреби в проведенні нових досліджень.
Одним із актуальних завдань, що стоять перед юридичною наукою і практикою, є розробка і здійснення більш ефективних засобів боротьби з правопорушеннями і їх крайнім проявом – злочинністю. На підставі цього на перший план виходять питання вдосконалення кримінального законодавства, підвищення дієвості його норм, розробки комплексу заходів, щодо попередження антисоціальної поведінки громадян, викорінення тих причин і умов, що породжують злочинність та інші форми відхилення від норм поведінки. Отож, проблема боротьби із злочинністю, і зокрема злочинами, вчиненими у співучасті, набувають особливої соціально-політичної значимості для України на сучасному етапі розвитку. Все це свідчить про актуальність теми дисертаційного дослідження.
Безперечно, в основу дисертаційного дослідження лягли положення нині діючого Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року. Та слід зазначити, що в теорії кримінального права завжди приділялась значна увага злочинам вчинених в співучасті.
Історію розвитку інституту співучасті досить повно розкрили в своїх роботах А. Жиряєв, М.І. Ковальов, А.Н. Трайнін. Ф.Г. Бурчак провів аналіз всіх аспектів спільної злочинної діяльності – соціально-психологічних, кримінологічних і правових. Актуальні питання співучасті, їх кримінально-правова характеристика розглядались Н.О.Гуторовою. Дослідженням правового значення інституту співучасті присвятили свої праці М.І.Ковальов, А.П.Козлов, О. Ф.Ковітіді, П.Ф.Тельнов, та ін.
У кримінально-правовій науці визначення форм співучасті, їх ознак і здійснення їх диференціації є одним із ключових питань. У своїх працях дані проблеми розглядали С.В.Афіногенов, В.Алексєєв, М.І.Бажанов, В.Биков, Н.П.Водько, Р.Р.Галіакбаров, Ю.І.Ляпунов, Г.В.Новицький, А.А.Піонтковський, В.В.Сташис, І.К.Туркевич та ін.
У теоретичному плані питання про види співучасників, як і вчення про співучасть в цілому, відноситься до числа складних і важливих проблем Загальної частини кримінального права. Значну увагу цим питанням приділяють по сьогоднішній день такі вчені, як Н.О.Гуторова, О.І.Гуров, У.С.Джекебаєв, А.Ф.Зелінський, Н.Г.Іванцова, О.О.Кваша, А.П.Козлов, М.І.Коржанський, Н.Ф.Кузнецова, І.І.Карпець, Ю.О.Красиков, У.Е.Лихмус В.В.Лунєєв, О.В.Пушкін, В.С.Прохоров, В.Г.Смірнов, О.М.Царегородцев, М.А.Шнейдер, та ін.
У кримінології питання про учасників злочину є частиною більш широкої проблеми – особистість злочинця. Вчені-кримінологи в своїх працях значну увагу приділяли аналізу різних аспектів особистості злочинця. Це зокрема стосується Г.А.Аванесова, В.Л.Васильєва, Б.С.Волкова, Ю.А.Вороніна, А.І.Долгова, М.І.Єнікєєва, А.П.Закалюка, В.К.Звірбуля, О.М.Костенка, М.В.Кудрявцева, Н.С.Лейкіної, С.А.Тарарухіна, В.П.Філонова та ін.
Незважаючи на істотний внесок у розробку теми, проблема співучасті далеко не вичерпана в теоретичному плані. Багато питань, особливо з прийняттям нового Кримінального кодексу України, є дискусійними, тлумачаться неоднозначно і вимагають не тільки подальшого вивчення, але й нових підходів до їх вирішення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота має безпосередній зв’язок з науковими програмами державного рівня. Дисертаційне дослідження виконано в рамках реалізації Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, а також згідно з плановими науковими дослідженнями Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, зокрема темою „Актуальні проблеми розвитку і вдосконалення кримінального, кримінально-процесуального законодавства та прокурорського нагляду” (№ державної реєстрації 0101 U005307)
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є аналіз проблеми співучасті у злочині, визначення ефективності кримінально-правових норм, що регулюють питання умисної спільної злочинної діяльності декількох осіб, розробка рекомендацій щодо вдосконалення кримінального законодавства України. Досягнення даної мети відбувається шляхом осмислення поняття суб’єктивних і об’єктивних ознак співучасті, співвідношення її форм та видів співучасників, їх значущості для кваліфікації злочинів.
Вказана мета дослідження зумовила постановку і роз’ясненя наступних задач:
1. Проаналізувати чинне кримінальне законодавство України, що передбачає відповідальність за спільно вчинений злочин декількома суб’єктами.
2. Дослідити практику застосування кримінального законодавства у справах про злочини, вчинені в співучасті.
3. Розкрити зміст основних ознак, що характеризують інститут співучасті у злочині.
4. Розкрити юридичну природу різних форм співучасті, визначивши основні критерії їх розмежування.
5. Обґрунтувати підстави класифікації співучасників на види.
6. Визначити місце і роль співучасників у вчиненні спільного суспільно небезпечного діяння.
7. Сформулювати пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України, що регулюють питання вчинення злочину в співучасті.
Об’єктом дослідження є співучасть у вчиненні злочину як соціально-правове явище.
Предметом дослідження є кримінально-правове регулювання відносин, що виникають з приводу умисного спільного вчинення одного злочину декількома суб’єктами.
Методами дослідження. В ході роботи автором були використані методи соціально-правового пізнання, а також сучасні теоретичні положення кримінального права, які ґрунтуються на філософії загальнолюдських цінностей. Зокрема історико-правовий метод обрано для дослідження становлення інституту співучасті в кримінальному праві. Системно-структурний та аналітичний методи використані як засоби з’ясування змісту понять “співучасть”, “спільністьяк ознака співучасті”, “організована група”, “злочинна організація”, “організатор злочину”, “керівник злочину”, “лідер злочинної групи” та їх фактичного сенсу. Порівняльно-правовий метод використано для подолання існуючих спірних та дискусійних проблем з приводу злочинів, вчинених у співучасті в кримінальному законодавстві України і адаптації досвіду інших держав щодо їх ефективного вирішення. За допомогою статистичного методу, на підставі даних, отриманих в результаті вивчення понад двохсот кримінальних справ, досліджувались аспекти структури, динаміки та тенденції судово-слідчої практики з приводу злочинів, вчинених у співучасті.
Емпіричною базою роботи є матеріали судової практики Верховного Суду України та статистичні дані по Чернівецькій області. Судова практика використана в роботі як конкретні факти застосування норм права у процесі кваліфікації злочинних діянь. Такі рішення виконують функцію своєрідного орієнтира в правозастосуванні і одночасно є джерелом поповнення правових знань і базою нових теоретичних розробок. При написанні дисертаційного дослідження використовувались також роботи по філософії, соціальній психології, логіці і інших галузей знань.
Наукова новизна дослідження зумовлена теоретичним і практичним значенням роботи. В дисертації вперше, після прийняття нового Кримінального кодексу України, здійснено комплексний теоретичний аналіз інституту співучасті. На основі дослідження чинного законодавства про співучасть у злочині, наукових праць з кримінального права та кримінології та за допомогою досягнень інших суспільних наук, виокремлено ознаки співучасті, розроблено класифікацію форм та видів співучасті, досліджено їх відмінність одна від одної, визначено поняття видів співучасників і підстави відповідності кожного із співучасників. Новизна дослідження полягає в наступних положеннях:
1. Запропоновано, з метою вдосконалення поняття співучасть внести зміни в ст.26 чинного КК України: “Співучастю у злочині є умисне спільне вчинення злочину декількома суб’єктами”.
2. Ознакою спільності при співучасті є функціональний взаємозв’язок дій співучасників, що визначає ступінь їх згуртованості. Сукупність функціональних зв’язків при умисному створенні умов і безпосередньо при вчиненні злочину в співучасті та наявність двохсторонього суб’єктивного зв’язку є необхідним елементом узгодженості та показником ступеня згуртованості співучасників.
3. Зроблено висновок, що із ст. 28 КК України слід виключити ч.3, оскільки ознаки організованої групи співпадають як із ознаками групи осіб за попередньою змовою, так із ознаками злочинної організації. В зв’язку із цим обґрунтовано, що співучасть існує у формі групи осіб, групи осіб за попередньою змовою і злочинної організації.
4. Аргументовано, що оскільки стійкість є оціночною категорією, то її недоцільно використовувати як диференційну ознаку форм співучасті взагалі та злочинної організації зокрема. Специфічними, визначальними ознаками злочинної організації є спеціальна мета створення – заняття злочинною діяльністю, ієрархічність, зорганізованість, використання корумпованих зв’язків у різних ланках державного апарату, запропоновано, з метою удосконалення поняття „злочинна організація”, внести зміни до редакції ч.4.ст.28 Кримінального кодексу України, “Злочин визнається вчинений злочинною організацією, якщо він скоєний ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), що користуються спільними коштами або іншими засобами, члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувались з метою заняття спільною злочинною діяльністю, для безпосереднього вчинення злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп”;
5. Обґрунтовано, що суміщення функцій та ролей підвищують суспільну небезпеку діянь співучасників, а тому дана обставина має враховуватися при кваліфікації таких діянь. У зв’язку з цим, запропоновано врахувати дане положення при підготовці відповіднї постанови Пленуму Верховного Суду України.
6. На основі вивчення кримінальник справ про злочини, вчинені в співучасті, розроблені рекомендації для судової практики, щодо виявлення ознак виконавця, співвиконавця та посереднього виконавця злочину.
7. Обгрунтовано доцільність класифікувати способи підбурення за ступенем їх впливу на особу як примушувальні і переконувальні й відповідно запропоновано наступне визначення підбурювача з вичерпним переліком способів схилення особи до вчинення злочину. “Підбурювачем є особа, яка погрозою, фізичним чи психічним примусом, вимогою у вигляді наказу чи доручення, або умовлянням, підкупом, проханням, обіцянкою вигоди схилила іншого співучасника до вчинення злочину”.
8. Аргументовано, положення про те, що якщо особа, яка заздалегідь не обіцяла переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів чи предметів, здобутих злочинним шляхом, але при цьому систематично умисно створює умови для переховування, усвідомлюючи, що на це розраховують інші співучасники, то такі діяння слід відносити до способів пособництва.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані в правозастосовчій діяльності, при підготовці навчальних посібників та підручників з кримінального права, кримінології, в розробленні спецкурсів з проблем співучасті. Крім того, дисертаційні ідеї мають й навчально-педагогічний потенціал – вони є узагальненням змісту дидактичних розробок у теорії кримінального права, а це дає змогу сподіватись, що дисертація стане в пригоді у навчально-виховному процесі з кримінального права та кримінології.
Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі кримінального права і процесу та кафедрі конституційного, адміністративного та фінансового права Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича.
Результати дослідження доповідались на загальноукраїнських конференціях та науково-практичних семінарах: “Становлення правової держави в Україні” (Тернопіль, 2001 р.); ”Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (Київ, 2001 р.), “Сутність, цілі та засоби в праві” (Чернівці, 2001 р.).
Публікації. Основні теоретичні та практичні висновки, положення дисертації та рекомендації викладені в 5 опублікованих статтях у фахових виданнях та 3 тезах доповідей.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Здійснене у дисертаційній роботі дослідження дає можливість зробити висновки, що стосуються як загального вчення про співучасть, так і основних проблем учення – ознак, форм і видів співучасників.
1. Аналіз об’єктивних ознак співучасті, і насамперед її кількісного показника, дає підстави робити висновки про те, що всі учасники спільної злочинної діяльності володіють загальними ознаками суб’єкту злочину. Проте це зовсім не свідчить про безвідповідальність тих, хто цілеспрямовано використав осіб, що перебували в стані неосудності чи неповнолітніх, у своїх злочинних намірах. У таких випадках винні несуть відповідальність як опосередковані виконавці злочину.
Об’єднання декількох осіб, яким не притаманні загальні ознаки суб’єкта злочину, утворюють групу як соціальне явище. Але така група не відповідає ознакам співучасті, бо її учасники не є особами в юридичному розумінні цього слова. Група осіб, що перебувають на момент вчинення злочину в стані неосудності, чи група неповнолітніх не може розглядатись як кваліфікуюча обставина. Винні, які умисно використали в своїх злочинних намірах осіб, які не володіють загальними ознаками суб’єкта злочину, несуть відповідальність за фактично вчинене такими особами як опосередковані виконавці злочину.
2. Наступна об’єктивна ознака співучасті – спільна діяльність. Це співвідношення індивідуальних “вкладів” з боку кожного співучасника, об’єднуючи їх в єдиний процес діяльності, із загальною спрямованістю для досягнення єдиного злочинного результату.
Спільність як конструктивна ознака співучасті є за своєю природою об’єктивно-суб’єктивною. З точки зору свого об’єктивного вираження вона перебуває у взаємозв’язку дій співучасників (при цьому такий зв’язок носить причинно-наслідковий характер). Основою взаємозв’язаності є функціональний зв’язок, який існує на двох рівнях: на рівні створення умов, тобто на стадії готування, та на рівні виконання, сукупність функціональних зв’язків усіх рівнів є показником ступеня згуртованості дій співучасників; єдності злочинного результату і причинного зв’язку між діями кожного співучасника і загальним, спільним результатом. Суб’єктивний елемент ознаки спільності виражається в психологічному зв’язку співучасників у процесі вчинення ними злочинного діяння.
3. Співучасть може характеризуватися тільки умисною виною. Умисна вина характеризує як спільність участі у вчиненні злочину, так і саме діяння. Передусім слід зазначити, що сам закон, ст.26 КК України, говорячи про умисел при співучасті, не вказує на види такого умислу, допускаючи тим самим, що він може бути як прямим, так і непрямим.
Визнаючи співучасть при непрямому умислі, слід зазначити, що в таких випадках йдеться про настання побічних наслідків і про психічне ставлення до них. Схема вчинення злочину з непрямим умислом зводиться до наступного: особа свідомо спрямовує свої зусилля на одержання бажаного злочинного результату, усвідомлюючи при цьому, що своїми діями вона спричинить і побічний результат, який буде мати місце поряд з бажаним, проте ставитьсядо нього байдуже, тому що важливіше всього для неї досягнення бажаного результату. Переносячи сказане на співучасть, слід відзначити, що спільний результат, який є для співучасників, що діють з прямим умислом, і спільною єдиною метою, являє собою побічний цілеспрямований результат для співучасника, який діє з непрямим умислом. Наявність умислу (прямого чи непрямого) на вчинення спільно з іншими особами суспільно небезпечного діяння – є суб’єктивною ознакою співучасті.
4. Інтелектуальна сторона умислу кожного учасника характеризується, по-перше, усвідомленням суспільної небезпеки свого діяння; по-друге, усвідомленням того, що він діє не один, а спільно з іншими особами; по-третє, співучасник усвідомлює, що його дії є лише елементом спільної діяльності винних. Враховуючи, що фактична характеристика вчиненого злочину проходить через свідомість співучасників як злочин, вчинений спільними зусиллями декількох осіб, можна говорити про взаємну поінформованість співучасників у вчиненні злочину.
Наступним питанням, що стосується інтелектуального моменту умислу при співучасті, є проблема характеру суб’єктивного зв’язку. В результаті проведеного аналізу ми дійшли висновку, що односторонній суб’єктивний зв’язок між особами, що спільно вчиняють злочин, неможливий. На що безпосередньо вказав законодавець: співучасть – це умисне спільне... вчинення злочину. А це означає, що він визнав співучастю лише такі дії осіб, у яких мала місце взаємна обізнаність співучасників про їх злочинні наміри, тобто двохсторонній суб’єктивний зв’язок. Можливість співучасті при односторонньому суб’єктивному зв’язку виключається.
Вольовий момент умислу співучасників виражається в бажанні вчинити дії, спрямовані на реалізацію злочинного плану саме спільними зусиллями і виконати при цьому визначену злочинним планом роль. Це свідчить про узгодженість дій співучасників чи змову на вчинення конкретного злочину.
5. При співучасті спільна діяльність винних спрямована на досягнення конкретного злочинного наслідку. Наявність спільного умислу виключає вину з необережності. За необережно спричинені наслідки кожна особа повинна відповідати самостійно залежно від її ролі у спричиненні таких наслідків.
6. На основі одержаних результатів аналізу ознак співучасті слід звернути увагу на законодавче визначення поняття співучасті, а саме на фразу “участь.. у вчиненні злочину”. Законодавець свідомо чи підсвідомо вчинив їх формально-логічний поділ, тобто дані фактори існують у законодавчому визначенні як відокремлені, самостійні: з одного боку є спільна участь, а з другого – вчинення злочину. Крім того, в законі термін “умисно” повторюється двічі відповідно до спільної участі та до самого вчинення злочину, що ще більше посилює ілюзію самостійності “участі” та “вчинення”, за якого нібито має місце поведінка-участь і поведінка вчинення злочину.
Звідси випливає декілька логічних висновків:
а) термін “умисно” продубльований у визначенні співучасті двічі абсолютно невиправдано, подібне можна б було визнати при абсолютно повному виведенні співучасників і їх результату разом з об’єктивним зв’язком за межі злочину, що означало б відсутність співучасті; саме тому у вказаному дублюванні немає сенсу;
б) запропоноване в законі визначення співучасті не є коректним у зв’язку з відображенням у ньому одних і тих же факторів під двома найменуваннями.
Таким чином, ми пропонуємо наступне визначення співучасті: “Співучастю у злочині є умисне спільне вчинення злочину декількома суб’єктами”.
7. Поняття форм та видів співучасті має важливе теоретичне і практичне значення. Визначення даних понять і їх класифікація дає змогу глибше розкрити природу співучасті, пізнати характер суспільної небезпеки окремих його проявів і у відповідності з ним визнати обсяг відповідальності винних.
Як підставу виділення та розмежування співучасті на форми та види слід брати соціально-психологічний критерій – спосіб взаємодії співучасників та ступінь узгодженості й організованості їх дій. Узгодженість і організованість визначають в кінцевому підсумку ефективність об’єднання зусиль. У зв’язку з цим співучасть поділяється на форми, що має за мету показати різний рівень узгодженості, організованості співучасників і співставити небезпеку окремих випадків спільної злочинної діяльності, та на види.
Форма і вид співучасті – взаємозв’язані категорії, вони характеризують співучасть у цілому, виокремлюючи її окремі сторони. Форма співучасті характеризує об’єктивну сторону злочину. Вид означає структурну одиницю форми. Спільне вчинення злочинів виражається не тільки в у формах, а й розрізняється за видами. Критерієм поділу на види є суб’єктивна ознака – ступінь узгодженості дій між співучасниками.
Ми пропонуємо наступну класифікацію форм і видів співучасті:
1. Співучасть у формі злочинної групи, видами якої є:
а) група осіб;
б) група осіб за попередньо змовою.
2. Співучасть у формі злочинної організації.
8. Група осіб, що утворює співучасть, є різновидом злочинної групи. Її особливістю є мінімальний обсяг суб’єктивного зв’язку спільно діючих осіб. Спільність умислу як показник досягнення згоди, необхідної для самої співучасті, може встановлюватися безпосередньо перед або в процесі вчинення злочину, але обов’язково до його закінчення. Отже, співучасть без попередньої змови має місце там, де діяльність одного співучасника приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину (коли він уже розпочався), але до його закінчення. Всі співучасники діють як виконавці злочину.
Вчинення злочину групою осіб без попередньої змови закон у рідкісних випадках визначає як такий, що підвищує суспільну небезпеку. Це стосується злочинів, вчинених проти особи, коли визнається більш сильне психічне навантаження на потерпілого, а тому більшою мірою паралізується можливість його протистояння.
9. Група осіб за попередньою змовою, як правило, одноразового існування, оскільки умисел і змова співучасників виникають на вчинення лише одного конкретного злочину, що базується на певній ситуації і реалізується в одному бажаному злочині, хоча не виключається і багаторазове вчинення злочинів таким злочинним об’єднанням. Змова між співучасниками групи осіб вважається попередньою, якщо вона відбулася до початку виконання дій, що входять до об’єктивної сторони складу злочину, тобто коли змова передує замахові на злочин чи має місце на стадії підготовки.
В результаті проведеного дослідження ми дійшли висновку, що злочинна група, що діє за попередньою змовою, може мати місце як у співвиконавстві, так і у формі співучасті з розподілом ролей. Тобто в злочинній групі, що діє за попередньою змовою, можлива участь організатора, підбурювача чи пособника.
Група осіб за попередньою змовою – це така форма співучасті, за якої уже є попередня змова на вчинення злочину, але ступінь узгодженості й організованості діянь ще досить низький – співучасники уже домовились, але ще не згуртувались і не зорганізувалися.
Отже, під групою осіб за попередньою змовою слід визнати злочинну групу осіб з попередньою змовою, стихійно утворену, без чіткого планування деталей злочину і чіткої конкретизації ролей співучасників.
10. Організована група – це штучно утворений інститут, в якому відсутні формалізовані критерії розмежування даного різновиду співучасті, оскільки її ознаки перекликаються як із ознаками групи осіб за попередньою змовою, так із ознаками злочинної організації. Із визнанням на законодавчому рівні організованої групи як форми чи виду співучасті кримінальні норми втрачають свою конструктивність. Такий підхід є проявом сваволі в руках Феміди, оскільки невизначеність, подібність та неоднозначність ознак організованої групи робить можливим з одного боку штучне зниження, а з іншого – штучне підвищення суспільної небезпеки організованої групи.
Для підвищення дієвості та конструктивності кримінального законодавства недоцільно визнавати організовану групу різновидом співучасті. Співучасть існує у формі злочинної групи, а у випадку наявності ознак ієрархічності та спеціальної мети об’єднання (заняття злочинною діяльністю) слід визнавати співучасть у формі злочинної організації.
11. Проаналізувавши точки зору прихильників різних теорій, ми вважаємо, що при характеристиці злочинної групи та злочинної організації слід виключити з її структури ознаку стійкості, оскільки вона є оціночною категорією, в яку автори вкладають різний зміст – довготривалість існування, безперервність злочинної діяльності, постійність складу угруповання, систематичність вчинення злочинів, одноманітність форм і методів злочинної діяльності і т.ін. Для правозастосовчих органів недопустиме використання багатозначних термінів, що тлумачаться по-різному. В силу чого, стійкість не може виступати як диференційована ознака ні організованої групи, ні злочинної організації.
12. У складі злочинної групи окремі її учасники можуть виконувати різні функції, переліченіні в ст.27 КК України. Діяння, вчинені членами злочинної групи (крім групи осіб), не є співвиконавськими у власному розумінні цього слова.
Для забезпечення принципу індивідуальної відповідальності та повної і об’єктивної кваліфікації дій співучасників, що діють у складі злочинної групи, вважаємо, що діяння кожного співучасника даних форм співучасті слід кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини з обов’язковим посиланням на ст.27 КК України. Тільки за таким правилом кваліфікації буде дана об’єктивна оцінка діянь, вчинених кожним із учасників даних форм співучасті.
13. Злочинна організація – це форма співучасті, що має специфічні ознаки, метою її створення є заняття злочинною діяльністю.
Сам факт створення злочинної організації для заняття злочинною діяльністю уже свідчить про дії, названі поняттям „згуртованість”, оскільки приймати рішення про заняття злочинним промислом неможливо за відсутності згуртованості.
Злочинна організація – згуртоване об’єднання трьох і більше осіб (або злочинних груп чи їх представників), що створене для заняття злочинною діяльністю, діє протягом тривалого часу і становить особливу небезпеку, якій притаманні такі основні ознаки:
а) наявність чітко визначеної ієрархічної організаційно-управлінської структури, очолюваної організатором (лідером), розподілу ролей та системи планування злочинної діяльності, що забезпечують конспірацію та одержання незаконних прибутків на постійній основі;
б) зорганізованість - стабільність складу, система взаємовідносин, методів і способів вчинення злочинів, сувора внутрішньогрупова дисципліна, заснована на принципах влади і підкорення, продумана система забезпечення безпеки організації (розвідка, контррозвідка, охоронні групи), тощо. Чим більший обсяг вказаних функцій, тим більш зорганізована і небезпечніша злочинна організація;
в) обов’язковою ознакою злочинних організацій корисливої спрямованості є наявність та використання корумпованих зв’язків у різних ланках державного апарату – правоохоронних, судових, законодавчих та інших органах влади і управління, ця ж ознака може виступати як додаткова для злочинів загально кримінальної спрямованості.
г) наявність спільних коштів або інших засобів – сукупності структур офіційної та “тіньової” економічної діяльності, а також легальних структур офіційного сектора економіки, через які здійснюється легалізація (“відмивання”) доходів, отриманих незаконним шляхом, які належать або підконтрольні злочинним організаціям.
За вказаними ознаками і слід розмежовувати злочинну організацію від інших форм співучасті.
Ми пропонуємо внести зміни до ч.4 ст.28 КК України і законодавчо закріпити дані ознаки злочинної організації. Можливим варіантом може бути наступний: “Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), які користуються спільними коштами або іншими засобами і члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися з метою заняття спільною злочинною діяльністю, для безпосереднього вчинення злочинів учасниками цієї організації або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп”.
14. Підставою поділу співучасників злочину на види слід вважати характер і ступінь участі, що виявляється в зовнішній його ролі, яку виконує кожний із співучасників, вчиняючи злочинне діяння, а також у межах усвідомлення вчиненого. Саме характер і ступінь участі повинні бути враховані судом при призначенні покарання.
Об’єктивні ознаки виражаються в характері дій, які виконуються тим чи іншим співучасником, і вони є підставою поділу співучасників на види, передбачені в кримінальному законі – виконавець, організатор, підбурювач і пособник. Виділення названих видів співучасників має за мету показати характер злочинної діяльності співучасників, маючи на увазі різний ступінь суспільної небезпеки дій кожного з них. Крім того, класифікація видів співучасників дає підстави для встановлення порядку їх відповідальності і диференціації покарання залежно від фактичної виконаної ролі у вчиненні злочину.
15. Характер і ступінь участі існують як дві сторони однієї медалі, як дві її характеристики – з якісної і кількісної сторін, а тому будь-якому якісному співвідносне кількісне. Ми маємо на увазі проблему суміщення ролей при вчиненні злочину в співучасті, а саме їх кваліфікацію.
Суміщення ролей повинно відображатися при кваліфікації вчиненого, а саме: кваліфікувати діяння слід за відповідними частинами ст.27 та статтею Особливої частини КК України, при складних формах співучасті і відповідно враховувати при призначенні покарання. Тільки в такому випадку повною мірою буде відображено і характер, і ступінь участі кожного із співучасників у спільному вчиненні злочину. В зв’язку із цим пропонуємо внести відповідні рекомендації для судової практики постановою Пленуму Верховного Суду України.
16. Виконавцем злочину вважається, є насамперед особа, яка безпосередньо виконала злочин. Виконавець – це особа, дії якої містять склад конкретного злочину, передбаченого Особливою частиною КК України. Такою особою є той, хто безпосередньо спричинив злочинний результат. Водночас злочин вважається виконаним особоюі тоді коли вона вчинила його не власноруч, а використала для цього іншу особу, яка через малолітство, розумову відсталість, психічну хворобу та з інших причин не могла розуміти характеру і значення дій, що нею вчинялися. У цих випадках йдеться про так зване посереднє виконання злочину. Посереднє виконання буде і в тому разі, коли злочинні дії вчинені в результаті фізичного або психічного насильства, яке зумовило стан крайньої необхідності.
17. Організатор – це особа, яка об’єднала і координує соціально небезпечну поведінку декількох суб’єктів злочину для досягнення спільного результату і планує вчинення злочинів при готуванні чи виконанні. Організатором є також особа, яка створила організовану групу чи злочинну організацію або координувала нею, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Організатором є особа, яка не тільки стверджує в інших осіб бажання вчинити злочин, а й об’єднує їх, розробляє план вчинення злочинних дій, розподіляє ролі між учасниками злочину як ватажок, розпорядник діяльності, спрямованої на досягнення злочинного результату.
Цьому може сприяти сукупність усіх вказаних видів організаторської діяльності або лише деякі з них за умови, що вони породжують у певних осіб рішучість діяти відповідно до заздалегідь розробленого плану. Обсяг знань, що утворюють інтелектуальний момент умислу організатора, залежно від конкретних обставин вчинення злочину може бути різний. Обов’язковим є знання про злочинний характер і спільність вчинення дій. Основна функціональна роль організатора – об’єднання ним зусиль інших співучасників у напрямку спільного вчинення злочину.
Організатор злочину відрізняється від інших співучасників насамперед ініціативою, виявленою в підготовці до злочину, тобто втягнення в злочинну діяльність інших осіб, координуючою роллю – активною участю в розробці й затвердженні плану діяльності групи, а також не виключена активна участь у злочинах, вчинених злочинною групою. Названі фактори і відрізняють організатора злочину від простого підбурювання і пособництва.
18. За всієї важливості питань, пов’язаних з організацією злочинних груп і керівництвом ними, в літературі мало уваги приділяється кримінологічній характеристиці лідерства в злочинних групах та його кримінально-правової атрибуції. Висунення лідера в злочинній групі відбувається стихійно, по мірі її розвитку і функціонування. У групах осіб, та групах осіб за попередньою змовою не виникає нагальної необхідності в лідері, а тому особа - лідер є співучасником злочину, має більший авторитет серед її членів.
Лідер злочинної групи та її організатор не є ідентичними фігурами. Межа між кримінологічним і кримінальним поняттям лідерства полягає в наступному: функції лідера злочинної діяльності та організатора різні. А саме, лідер – генератор ідей, продукуючи злочинні наміри, передає їх особам, що мають об’єктивні і суб’єктивні можливості втілити ці ідеї в життя. Проте лідер не може брати участі ні в створенні групи чи організації, ні у вчиненні конкретних злочинів. Межа між намірами і мінімальними активними діями лідера щодо втілення цих намірів в життя і є межею, за якою починає працювати механізм кримінально-правових норм.
Кримінально-правові заходи впливу щодо лідера можливі лише за наявності в його діях ознак об’єктивної сторони складу злочину. Вся попередня діяльність, а саме до вчинення дій об’єктивної сторони складу злочину, знаходиться поза межами дій кримінального закону.
19. Підбурювач – особа, яка схилила інших осіб чи особу до вчинення злочину. Діяльність цього співучасника характеризується тим, що він свідомо викликає у іншої особи рішучість або зміцнює намір вчинити злочин, який виник у неї раніше.
Підбурювання може здійснюватися різними способами і в різних формах. Немає значення яким способом схилив підбурювач іншу особу до вчинення злочину. Результатом підбурювання є виконання іншою особою того злочину, до вчинення якого схилив підбурювач. Для того, щоб закріпити в законі вичерпний перелік способів підбурювання, необхідно провести їх класифікацію. Дана класифікація повинна бути такою: за ступенем впливу на волю та свідомість особи - примушувальні і переконувальні способи схилення. Відрізняються ці способи тим, що вольовий аспект свідомості і підбурювача і підбурюваного відображений по-різному: при переконанні він прихований, явно не виражений; при примусі висувається на перший план вольовий вплив підбурювача і вольова деформація підбурюваного.
В результаті проведеного дослідження ми прийшли до висновку, що: Підбурювачем є особа, яка погрозою, фізичним чи психічного примусу, вимогою у вигляді наказу чи доручення або умовляням, підкупом, проханням, обіцянкою вигоди схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Дане визначення з вичерпним переліком способів схилення особи до вчинення злочину ми пропонуємо закріпити в законі.
Отже, підбурювання має місце тоді, коли схиляється конкретна особа (особи) до вчинення конкретного злочину (злочинів).
20. Пособник – це особа, яка сприяла вчиненню злочину. Пособництво може виявлятись по- ізному. Залежно від об’єктивних властивостей пособництво поділяють на фізичне та інтелектуальне.
Пособник, як і підбурювач, не бере безпосередньої участі в злочині. Пособництво може бути на різних стадіях вчинення злочину, як правило до моменту його закінчення в юридичному розумінні.
При добровільній відмові виконавця від вчинення злочину дії пособника тягнуть відповідальність як за готування до злочину. У разі недоведення виконавцем злочину до кінця, з незалежних від його волі причин, пособник несе відповідальність за пособництво при замаху на злочин.
Для вичерпного переліку способів пособництва, пропонуємо вважати одним із способів пособництва умисне систематичне вчинення заздалегідь не обіцяного переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів чи предметів, здобутих злочинним шляхом. При цьому особа, що заздалегідь не обіцяла переховування, умисно створила умови для переховування, усвідомлюючи, що на це розраховували інші співучасники. Оскільки систематичність і умисел вчинення таких дій (заздалегідь не обіцяне переховування) даєють реальну надію злочинцю на подальше сприяння його вчинкові, при цьому особа усвідомлює, що саме на її підтримку розраховують співучасники злочину. В результаті кримінальне право одержить завершений список способів пособництва, який і повинен бути закріплений в ч.5 ст.27 КК України: “Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, а також особа, що заздалегідь не обіцяла переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, але при цьому систематично умисно створює умови для переховування, усвідомлюючи, що на це розраховують інші співучасники”.
В такий спосіб, ми підтверджуємо свою прихильність традиційному підходу до вирішення проблем співучасті, і висловлюємо впевненість у тому, що тільки таким шляхом можна вибудувати логічне і цілісне вчення про співучасть.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев В.В. Кримінологія. – М.: Изд-во «Щит», 1999. – 339 с.
2. Алексеев В.В. Понятие организованной группы // Соц. законность. – 1989. – №11. – С.25-26.
3. Алиев Я.Л. Формы соучастия и их отражение в действующем уголовном законодательстве: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.08. – СПб., 1996. – 150 с.
4. Алиев Я.Л. Формы соучастия и их отражение в действующем уголовном законодательстве: Автореф. дис… к-та юрид. наук: 12.00.08 / СПб юрид. и-т – СПб., 1996. – 17 с.
5. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: ЮНИТИ, 1998. – 273 с.
6. Андреева Л. Совершение преступления группой лиц // Соц. законность. – 1970. – №1. – С.40-41.
7. Андрусів Г.В., Бантишев О.Ф. Відповідальність за злочини проти держави: Навч. посіб. – К.: РВЦ “Київ. ун-т”, 1997. – 166 с.
8. Антология мировой правовой мысли: В 5 т. / Под ред. Г.Ю. Семигина. – М.: Мысль, 1999. – Т. 4: Россия ХI – XІX вв. – 813 с.
9. Архів Чернівецького обласного суду. – 1969. – Справа № 1-7.
10. Архів Чернівецького обласного суду. – 1976. – Справа № 3-16.
11. Архів Чернівецького обласного суду. – 1981. – Справа № 3-14.
12. Архів Чернівецького обласного суду. – 1983. – Справа № 2-12.
13. Архів Чернівецького обласного суду. – 1998. – Справа № 1-5.
14. Афиногенов С.В. Соучастие в преступлении: понятия, виды и формы: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.08. – М., 1991. – 170 с.
15. Афиногенов С.В. Соучастие в преступлении: понятия, виды и формы: Автореф. дис... канд. юр. наук: 12.00.08 / Московский юр. ин-т. – М., 1991. – 18 с.
16. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Пороги, 1992. – 166 с.
17. Бараненко Б.И., Пясецкий А.И. Тактические особенности оперативно-розыскного воздействия на организованные преступные группы корыстной и корыстно-насильственной направленности // Вопросы совершенствования оперативно-розыскной деятельности органов внутренних дел: Сб. науч. трудов. – К.: Украинская академия внутренних дел, 1992. – С.54-55.
18. Белкин Р.С. История отечественной криминалистики. – М.: НОРМА, 1999. – 486 с.
19. Биленчук П.Д., Еркенов С.Е., Кофанов А.В. Транснациональная преступность: состояние и трансформация: Учеб. пособ. – К.: Атика, 1999. – 272 с.
20. Блувштейн Ю. Криминологические аспекты теории малых социальных групп // Изучение и предупреждение преступности: Сб. науч. работ. – Вильнюс, 1971. – Вып. ІV. – 167 с.
21. Бражник Ф., Толкаченко А. Бандитизм и его отграничения от смежных составов // Уголовное право. – 2000. – № 2. – С.9-12.
22. Бурчак Ф.Г. Соучастие в преступлении: социальные, криминологические и правовые проблемы: Дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08. – К., 1986. – 388 с.
23. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – К.: Вища школа, 1986. – 279 с.
24. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастие по советскому уголовному праву. – К.: Наукова думка, 1969. – 216 с.
25. Быков Б.М. Криминалистическая характеристика преступных групп. – Ташкент, 1986. – 183 c.
26. Быков В. Лидерство в преступных группах // Законность. – 1997. – №12. – С.24-27.
27. Быков В. Признаки организованной преступной группы // Законность. – 1998. – № 9. – С.4-8.
28. Быков В. Совершение преступления группой лиц по предварительному сговору // Законность. – 1999. – №3. – С.7-9.
29. Василевич В.В. Боротьба з озброєними формами організованої злочинності корисливо-насильницького спрямування: Автореф. дис… к-та. юрид. наук: 12.00.08 / Нац. академія внутрішніх справ України. – К., 1998. – 17 с.
30. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. – К.-Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2002. – 1440 с.
31. Ветров Н.И. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДИАНА, 1999. – 415 с.
32. Вирішення судами питань, пов’язаних із кримінально-правовою оцінкою діянь особи, що віддала чи виконала злочинний наказ (За мат. узагальненої судової практики) // Вісник Верховного Суду України. - 1999. - № 3.- С.33-39.
33. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Ответственность за корыстные посягательства на социалистическую собственность. – М.: Юрид. лит., 1986. – 45 с.
34. Водько Н.П. Перспективы совершенствования борьбы с организованной преступностью в России // Российская юстиция. – 1993. – № 4. – С.15-26.
35. Водько Н.П. Уголовно-правовая борьба с организованной преступностью: Науч.-практ. пособие. – М.: Юриспруденция, 2000. – 74 с.
36. Волубеев А.Н. Понятия “преступная группа” и “организованная преступность” // Советское государство и право. – 1998. – № 5. – С.23-29.
37. Галиакбаров Р.Р. Групповое преступление (юридическая природа, постоянные и переменные признаки): Автореф. дис… к-та. юрид наук: 12.00.08./ СЮИ. – Свердловск, 1974. – 21с.
38. Галиакбаров Р.Р. Квалификация групповых преступлений. – М.: Юридическая литература. – 1980. – 120 с.
39. Галиакбаров Р.Р. Квалификация многосубъектных преступлений без признаков соучастия. – Хабаровск, Прим, 1987. – 29 с.
40. Галиакбаров Р.Р. Совершение преступлений группой лиц. – Омск, 1989. – 226 с.
41. Галиакбаров Р.Р. Юридическая природа группы в уголовном праве // Советская юстиция. – 1970. – № 20. – С.24-29.
42. Гальперин И. Организованная преступность, коррупция и уголовный закон // Соц. законность. – 1989. – № 12. – С.33-38.
43. Гамкрелидзе О.К. Соисполнительство и посредственное исполнительство преступления по советскому уголовному праву: Автореф. дис… к-та юрид. наук: 12.00.08. – Тбилиси, 1973. – 19 с.
44. Гаухман Л.Д. Соучастие в преступлении по советскому законодательству: Лекция. – М.: Академия МВД СССР, 1990. – 29 с.
45. Гаухман Л.Д., Колодина Л.М., Максимов С.В. Уголовное право. Часть общая. Часть особенная. – М.: Юриспруденция, 1999. – 783 с.
46. Гаухман Л.Д., Максимов С.В. Ответственность за организацию преступного сообщества // Законность. – 1997. – № 2. – С.12-18.
47. Гаухман Л.Д., Максимов С.В. Уголовная ответственность за организацию преступного сообщества (преступной организации). – М.: ЮрИнфоРм, 1997. – 34 с.
48. Герцензон А.А. Уголовное право. Часть общая: Учеб. пособ. – М.: ВЮИ, 1948. – 521 с.
49. Герцензон А.А., Меньшагин В.Д., Ошерович А.Л., Пионтковский А.А. Государстаенные преступления. – М.: Госюриздат, 1938. – 201 с.
50. Гончаренко В.Г., Туркевич І.К. Деякі проблеми боротьби з організованою злочинністю в Україні // Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю. – К.: НДІ “Проблеми людини”, 1998. – Т.7. – С.95-99.
51. Григорьев В.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Российской Федерации. – Уфа, 1995. – 75 с.
52. Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по советскому уголовному праву. –М.: Госюриздат, 1959. – 255 с.
53. Гришко Е. Понятие преступного сообщества (преступной организации) и его место в институте соучастия // Уголов. право. – 2000. – № 2. – С.16-20.
54. Гуров А.И. Организованная преступность и меры борьбы с ней. – М., 1989. – 145 с.
55. Гуров А.И. Профессиональная преступность. Прошлое и современность. – М., 1990. – 156 с.
56. Гуторова Н.О. Вчинення злочину організованою групою осіб (кримінально-правовий аспект): Автореф. дис… к-та юрид. наук: 12.00.08 / Нац. юрид. академія ім. Я. Мудрого. – Харьків, 1996. – 23 с.
57. Гуторова Н.О. Організована злочинність у системі норм та інститутів кримінального права України // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. – К.: НДІ “Проблеми людини”, 1999. – Т.18. – С.141-146.
58. Гуторова Н.О. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: Учеб. пособ. – Харьков: ООО «Рубикон П», 1997. – 101 с.
59. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. – М.: Из-во книготорговца-типографа М.О.Вольфа, 1882. – Т.ІV. – 683 с.
60. Деякі питання провадження у справах про злочини, вчинені організованими злочинними угрупуваннями // Вісник Верховного Суду України. - 2001. - №1. – С.29-40.
61. Джекебаев У.С., Вайсберг Л.М., Судакова Р.Н. Соучастие в преступлении (криминологические и уголовно-правовые аспекты). – Алма-Ата, 1981. –343 с.
62. Долгова А.И. Криминология: Учебник для вузов. – М.: НОРМА- ИНФРА-М, 1999. – 779 с.
63. Дрыль Д.А. Учение о преступлении и меры борьбы с ней. – СПб., 1912. – 453 с.
64. Дячук Б.С. Проблеми кримінально-правової оцінки діяння посадової особи, яка віддала протиправний наказ // Право України. – 1999. – № 9. – С.96.
65. Егорова Н. Понятие \"преступная группа\" и \"групповое преступление\" // Законность. – 1999. – № 2. – С.19-21.
66. Ємельянов В.П. Злочини терористичної спрямованості. – Х.: Рубікон, 1997. – 160 с.
67. Жеребкова Н.С. Лидерство в малых группах как объект социально-психологического исследования // Руководство и лидерство. – М., 1973. – 136 с.
68. Жиряев А.О. О стечении нескольких преступников при одном и том же преступлении. – Дерпт, 1850. – 170 с.
69. Закалюк А.П. Організована злочинна діяльність: сутність та потреби нормативного визначення. Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення // Матер. міжнар. наук.-практ. конф. „Питання застосування нового Кримінального кодексу України” (25-26 жовтня 2001 р., Харків) / За ред. В.В. Сташиса та ін. – К.-Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 59-61.
70. Зелинский А.Ф. Соучастие в преступлении. – Волгоград, Высшая следственная школа МВД СССР, 1974. – 19 c.
71. Зелинський А.Ф. Кримінальна психология: Научно-практическое издание. – К.: Юринком Интер, 1999. – 211 с.
72. Зенин В., Кругликов Л. Совершение преступления организованной группой как отягчающее ответственность обстоятельство // Советская юстиция. – 1981. – № 19. – С.13-14.
73. Злобин Г.А., Никифоров Б.С. Умыслы и его формы. – М., 1972. – 132 с.
74. Иванов И. Уголовная ответственность за вымогательство // Сов. юстиция. – 1989. – № 10. – С.27-31.
75. Иванов Н.Г. Групповая преступность: содержание и вопросы законодательного регулирования // Государство и право. – М.: Наука, 1996. – № 9. – С.67-76.
76. Иванов Н.Г. Понятия и формы соучастия в советском уголовном праве. –Саратов: изд-во Саратовского у-та, 1991. – 128 с.
77. Иванцова Н.В. Понятие организованой группы в уголовном законодательстве (Проблемы квалификации): Дис... к-та юрид. наук: 12.00.08. – М., 1998. – 162 с.
78. Кваша О. Об’єктивні ознаки діяльності організатора злочину // Право України. – 1999. – № 1. – С.106-107.
79. Кваша О.О. Організатор злочину (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): Автореф. дис... к-та юрид. наук: 12.00.08 / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 1999. – 19 с.
80. Кваша О.О. Організатор злочину. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2003. – 216 с.
81. Ковалёв М.И. Соучастие в преступлении // Учен. труды Свердловского юридического института. – Вып. 3. – 1962. – С.49-60.
82. Ковалёв М.И. Соучастие в преступлении. – Екатеринбург: Уральская госуд. юрид. академия, 1999. – 200 с.
83. Ковалёв М.И. Соучастие в преступлении: В 2 ч. / Свердловск: СЮИ, 1960. - Ч 1: Понятие соучастия. – 228 с.
84. Ковалёв М.И. Соучастие в преступлении: В 2 ч. / Свердловск: СЮИ, 1962. – Ч.2: Виды соучастников и формы соучастия в преступной деятельности. –275 с.
85. Ковитиди О.Ф. Добровольный отказ от соучастия в преступлении // Весы Фемиды. – 1998. – № 2. – С.15-17.
86. Ковитиди О.Ф. Соучастие в преступлении: исторический подход в теории и законодательстве // Юридичний вісник. – Одеса, 1998. – № 5. – С.17-23.
87. Ковитиди О.Ф. Соучастие в преступлениях со специальным субъектом // Весы Фемиды. – 1998. – № 4. – С.62-65.
88. Ковітіді О.Ф. Види співучасників і значения їх класифікації для кваліфікації злочину // Весы Фемиды. – 1998. – № 1. – С.89-91.
89. Ковітіді О.Ф. Інститут співучасті в кримінальному праві України: Автореф. дис… к-та юрид. наук: 12.00.08 / Ун-т внутрішніх справ. – Х., 1998. – 16 с.
90. Козлов А.П. Соучастие: традиции и реальность. – СПб.: Изд-во “Юридический ценрт Пресс”, 2001. – 360 с.
91. Козочкин Н.Ф. Уголовное законодательство зарубежных стран. – М.: Зерцало, 1999. – 346 с.
92. Колодкин П.М. К вопросу о понятии «организованная преступность» // Материалы науч.-практ. конф. «Актуальные проблемы теории и практики борьбы с организованной преступностью в России» (17-18 мая 1994 г., Москва). – М., 1994. – Вып. 4.