СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ОРГАНІВ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА В УКРАЇНІ ( 1917- 60-ті роки ХХ століття )

Короткий опис

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Діяльність слідчих органів у перші роки української
революції. 14

1.1. Зміни в соціально-політичному становищі України як основна
передумова реформування органів попереднього слідства. 14
1.2. Створення слідчого апарату радянської України як альтер-
нативи слідчим органам Української Народної Республіки. 51
1.3. Розвиток кримінально-процесуального законодавства в
період становлення радянської влади в Україні. 78

РОЗДІЛ 2 . Розвиток та реорганізація органів розслідування в
радянській Україні в 1920-х – 60-х роках. 95

2.1. Кримінально-процесуальні кодекси 1922 та 1927 рр. та
проблеми попереднього слідства. 95
2.2. Діяльність слідчих органів в надзвичайних умовах перебігу
радянсько-німецької війни на теренах України. 136
2.3. Ухвалення Кримінально-процесуального кодексу 1960 року
та зміни в організації діяльності слідчих органів. 145

ВИСНОВКИ 180

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 195

ВСТУП

Схвалена Верховною Радою України у 1992 році концепція судової реформи передбачає здійснення низки заходів з удосконалення організації та діяльності органів дізнання та досудового слідства. Серед них пріоритетне місце посідають розробка та ухвалення державної програми реформування слідчих органів, закону про слідчі органи та органи дізнання, створення правових і матеріально-технічних засад для функціонування незалежного слідчого апарату з відповідною спеціалізацією слідчих. З огляду на складність завдань проблема удосконалення діяльності слідчих органів та визначення основних напрямів їх реформування останнім часом набуває все більшої гостроти.
На органи дізнання та досудового слідства покладається найбільш складна й відповідальна частина роботи по боротьбі з протиправними посяганнями. Від ефективності їх діяльності, від ініціативи та професійного уміння слідчих правильно, на діловій основі налагодити взаємини з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ і, зрештою, від уникнення паралелізму в роботі залежить успіх боротьби із злочинними проявами. Досудове розслідування набуває важливого значення в кримінальному процесі, адже від того, наскільки швидко, повно, всебічно і об’єктивно будуть досліджені обставини справи, настільки результати розслідування відповідатимуть фактичним обставинам, а від цього залежить вирішення питання про вчасну подачу матеріалів до суду, і в разі перспективи судового розгляду якість і всебічність розслідування забезпечує обґрунтованість винесеного вироку.
Сучасні проблеми, пов’язані з судово-правовою реформою, мають багато спільних ознак з тими, які долало українське суспільство у період становлення й розбудови української національної держави на початку ХХ століття та за часів радянської влади в Україні. За умов, коли має відбутися реформування організації та діяльності органів дізнання і досудового слідства на нових засадах, постає нагальна необхідність здійснити історико-правовий аналіз, з тим щоб критично осмислити минулий досвід, синтезувати його і найбільш раціональні напрацювання впровадити в практику сучасного досудового слідства.
Аналіз організаційно-правових засад, на яких базувалася діяльність органів дізнання та попереднього (досудового) слідства в Україні у період революційних змін, у тому числі й правових систем, 1917–1921 років і до початку 60-х років ХХ століття, дозволяє виявити допущені тогочасними політичними силами та законодавцями помилки і свідомі перекоси у правоохоронній галузі та в питаннях правового забезпечення реформування слідчої системи, з одного боку, показати шляхи розвитку і надбання тогочасної нормотворчої діяльності, спрямованої на створення та вдосконалення нормативно-правової бази, покликаної регулювати правовідносини у галузі досудового слідства й визначити порядок організації та діяльності слідчих органів, з другого.
Вивчення процесу становлення слідчої системи та створення законодавчої бази, що регулювала відносини у сфері досудового слідства як за доби Української революції 1917–1921 років, так і в радянський період, має неабиякий теоретичний і практичний інтерес. Насамперед, відкриваються широкі перспективи для порівняння тодішніх і сучасних умов та цілей реформування зазначених органів, правового регулювання їх організації й діяльності з метою виявлення загальних закономірностей та особливостей цих процесів. Саме під таким кутом зору зумовлюється актуальність даного дослідження.
Важливість наукової розробки цієї теми викликана ще й тим, що комплексне дослідження на підставі вивчення даних слідчо-судової практики у поєднанні з досягненнями вітчизняних та зарубіжних наук історико-правового та кримінально-процесуального циклів дозволить запропонувати перевірені практикою, відшліфовані часом форми організації та діяльності органів досудового слідства.
Узагальнення діяльності системи попереднього (досудового) слідства протягом 1917–1961 рр. та аналіз стану історико-правових та кримінально-процесуальних досліджень доводять, що необхідність наукової розробки проблем організації системи органів розслідування злочинів відповідає потребами практики. Саме ці обставини, на думку автора, свідчать про актуальність обраної ним теми дослідження, про її науково-теоретичну та практичну значимість.
Стан наукової розробки проблеми. Питання досудового розслідування як однієї із стадій кримінального процесу висвітлювалися та аналізувалися у роботах ряду дослідників національної історії держава та права. Створенню правоохоронного апарату Української Держави у період національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. присвячена монографія О.В.Тимощука «Охоронний апарат Української Держави (квітень–грудень 1918 р.)» (Харків, 2000).
Деякі аспекти діяльності правоохоронних органів періоду Української революції розглядали О.М.Мироненко та В.С.Сідак. Проте питання організації та функціонування досудового слідства ними окремо не вивчалися.
Певною мірою проблема становлення судової влади за доби Української Держави гетьмана П. Скоропадського знайшла відображення в мемуарній праці члена Державного Сенату А. Марголіна. З неї можна почерпнути інформацію про порядок організації судової системи в Українській Державі, у тому числі й організації досудового слідства.
Розвиток слідчого апарату в радянській Україні досліджували переважно фахівці в галузі кримінально-процесуального права, зокрема Г.Л.Громов, М.В.Жогін, Д.С.Карєв, З.С.Коврига, В.С.Ломов, М.А.Чельцов, Ф.Н.Фат-кулін, О.Н.Ярмиш, Л.І.Яченін. Проблемні питання дізнання та досудового слідства УРСР розглядали А.Я.Дубинський, Н.І.Кулагін, А.М.Ларін, М.М.Михеєнко, І.Д.Перлов, М.Ю.Рагінський.
Окремі питання розвитку кримінально-процесуального законодавства висвітлювали у своїх публікаціях також П.С.Елькінд, Д.С.Карєв, М.С.Строгович, П.І.Стучка. Особливостям провадження по кримінальних справах, що перебувають під юрисдикцією органів прокуратури, присвячені роботи Й.А.Гельфанда, М.В.Кожевнікова, М.П.Малярова, Д.С.Сусла.
Найбільш близьким до обраної нами тематики є історико-правове дослідження С.Л.Лимарченка «Основні етапи розвитку попереднього слідства в УРСР» (Київ, 1972), де основна увага приділена аналізу правових засад організації та діяльності органів досудового слідства на тлі розвитку правоохоронної системи в період непу та становлення тоталітаризму у 1920-х – 1930 роках.
Значний документальний матеріал до вивчення історії органів дізнання і попереднього слідства містить праця П.П.Михайленка і Я.Ю.Кондратьєва «Історія міліції України у документах і матеріалах» у 3-х т. (Київ, 1997–2000), в якій широко відображені питання організації органів розслідування в період становлення радянської влади в Україні. Проте джерела періоду Української революції 1917–1921 рр., присвячені даному питанню, не знайшли широкого висвітлення на сторінках документального збірника.
Незважаючи на значну кількість праць, проблема виникнення й розвитку попереднього (досудового) слідства в Україні в цілому залишається не дослідженою. В колишньому СРСР різниця між кодифікованими законодавчими актами окремих республік існувала лише формально. Кримінально-процесуальні кодекси колишніх республік були скопійовані з відповідного кодексу РРФСР, і тому майже всі дослідження стосовно досудового слідства спиралися лише на аналіз практики застосування кримінально-процесуального законодавства Російської Федерації. Проте українське законодавство мало специфічні ознаки, притаманні саме національному праву. Донедавна з ідеологічних міркувань не досліджувалися питання організації органів розслідування національними урядами доби Української революції 1917–1921 рр., ігнорувалася практика застосування кримінально-процесуального законодавства УРСР органами дізнання та досудового слідства. Не привертали уваги дослідників навіть ті незначні особливості, що склалися в законодавчому регулюванні досудового слідства в радянській Україні.
Існуючі наукові розвідки лише фрагментарно торкаються деяких сторін обраної нами теми, залишаючи поза увагою питання спадкоємності форм та методів діяльності досудових органів в означених хронологічних межах, уникаючи порівняльних характеристик діяльності відповідних органів в інші періоди української історії першої половини ХХ століття. Отже, спеціальних наукових розробок, у яких в історико-правовому плані комплексно досліджувалися б проблеми створення та подальшого розвитку органів розслідування в Україні впродовж 1917–1960 років дотепер немає.
Саме тому існуючий стан розробки даної проблеми зумовлює нагальну потребу ґрунтовного аналізу всіх чинників, які впливали на процес становлення однієї із складових правоохоронних органів, відтворення об’єктивної, очищеної від ідеологічних нашарувань, тенденційних оцінок, прямих спотворень картини діяльності органів розслідування в Україні, створення для них необхідної правової бази у період від Лютневої революції 1917 р. до ухвалення Кримінально-процесуального кодексу 1961 р.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційного дослідження відповідає Комплексній цільовій програмі боротьби зі злочинністю на 1996–2000 рр., затвердженій Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. № 837/96, та Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001–2005 рр., затвердженій Указом Президента України від 21 грудня 2000 р. № 1376/2000. Про необхідність наукової роботи в цьому напрямі свідчить рішення вченої ради Національної академії внутрішніх справ України від 9 грудня 1999 р., яким затверджено тему даної дисертації. Ця наукова проблема також перебуває в рамках програми наукових досліджень кафедри історії держави та права Національної академії внутрішніх справ України (історія міліції України), на якій виконано дане дослідження.
Мета і задачі дослідження. Основна мета наукового пошуку полягає у тому, щоб на підставі ґрунтовного аналізу нормативно-правових актів досліджуваного періоду, архівних документів і матеріалів правоохоронних відомств здійснити комплексний аналіз процесу становлення і розвитку системи органів досудового розслідування в Україні протягом 1917–1961 рр., а також запропонувати апробовані часом напрацювання задля підвищення ефективності розслідування злочинів.
Для досягнення мети дослідження дисертант поставив такі задачі:
– висвітлити історичні особливості функціонування системи органів дізнання та досудового слідства в Українській Народній Республіці, Українській Державі та в радянській Україні в період 1917–1961 років;
– охарактеризувати комплекс законодавчих актів, нормативно-правових документів правоохоронних відомств УНР, Української Держави та УСРР–УРСР, які мали на меті послідовно реформувати органи дізнання та досудового слідства;
– провести порівняльний аналіз організації роботи, структури органів дізнання і досудового слідства на різних етапах української революції і в радянському слідчому апараті;
– з’ясувати сукупність факторів, які впливали на результативність діяльності органів дізнання та досудового слідства у досліджуваний період;
– розкрити особливості організації підрозділів дізнання та слідства в органах міліції та прокуратури на різних етапах їх існування;
– дослідити особливості взаємодії слідчих та оперативних апаратів на різних етапах їх розвитку, виявити фактори, що ускладнювали використання оперативно-розшукової допомоги в розслідуванні злочинів;
– сформулювати практичні рекомендації, що випливають з історичного досвіду і можуть бути використані в умовах сучасного будівництва правоохоронних органів в Україні.
Об’єктом дослідження є система органів дізнання та попереднього (досудового) слідства в Україні у динаміці їх становлення та розвитку як в умовах національної державності 1917–1921 років, так і в умовах радянської федерації від 1917 до 1961 року.
Предметом дослідження є діяльність органів державної влади УНР, Української Держави та УРСР у сфері нормативно-правового забезпечення функціонування органів дізнання та попереднього слідства; закономірності та особливості системних і функціональних змін у діяльності спеціальних органів по боротьбі зі злочинністю; процеси кодифікації кримінально-процесуального законодавства; принципи та умови реформування органів досудового розслідування.
Методи дослідження. У процесі дослідження були використані філософський (діалектичний), загальнонаукові та спеціально-наукові методи дослідження.
Зокрема, застосування філософського методу пізнання, згідно з яким всі явища вивчаються в єдності та суперечності їх протилежностей, дало змогу розглянути нормативно-правове регулювання організації та діяльності органів попереднього розслідування України в його поступальному розвитку, виявити причинну обумовленість такого розвитку, простежити процес нормативно-правового регулювання як такий, що перебував у стані постійних змін, і показати, що ці зміни часом входили в суперечність із попередньою політико-правовою позицією держави і законодавчою практикою. Застосування методу функціонального аналізу дозволило сформувати уявлення про систему органів попереднього слідства як про складне соціальне утворення, визначити закономірності її функціонування в цілому та окремих ланок у конкретний історичний період. Історико-правовий метод використовувався для розкриття генезису функціонування органів дізнання і попереднього слідства в Україні. Зокрема, він застосовувався при аналізі правових змін у кримінально-процесуальному законодавстві. При розв’язанні проблем, що потрапили в поле зору дисертаційного дослідження, широко застосовувався порівняльно-правовий метод, що дозволило через порівняння кримінально-процесуальних та інших нормативно-правових актів, що діяли на різних етапах досліджуваного періоду, виявити спільні та відмінні риси цих актів і визначити закономірності розвитку і характерні риси законодавства, що регулювало організацію та діяльність органів досудового розслідування на кожному етапі їх існування. Системно-структурний метод дозволив, зокрема, конкретизувати місце органів дізнання і попереднього слідства у системі правоохоронних органів держави. Для з’ясування кількісних параметрів злочинності та практики боротьби з нею, накопичення та обробки статистичного матеріалу про злочинність та практику боротьби з нею застосовувався метод статистичного аналізу. Застосування статистичного методу дозволило одержати і порівняти статистичні дані про діяльність органів досудового розслідування за різні періоди їх діяльності.
Як емпіричну базу дослідження використано архівні документи і матеріали українських національних урядів доби української революції 1917–1921 рр., статистичні, узагальнюючі та аналітичні матеріали Верховного суду УРСР, Генеральної прокуратури УРСР, НКВС, МОГП, МВС УРСР.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що за характером та змістом розглянутих питань дисертація є першою в Україні спробою комплексно простежити основні етапи розвитку органів досудового розслідування в Україні протягом 1917–1961 років.
Наукова новизна і теоретична цінність дослідження, висновків та пропозицій полягають у тому, що вони є істотним внеском в історико-правову науку в частині вивчення історичного досвіду України, пов’язаного із розвитком кримінально-процесуального законодавства, що стосується процесу становлення та реформування органів розслідування та створення системи попереднього (досудового) слідства в УНР, Українській Державі, УРСР. Конкретизовано наукова новизна основних положень дисертації полягає в тому, що в ній:
– вперше здійснено комплексний історико-правовий аналіз системних та функціональних змін у діяльності органів дізнання та досудового слідства в Україні впродовж 1917 – 60-х років ХХ століття;
– узагальнено історичний досвід нормотворчої діяльності з удосконалення організаційно-правових засад функціонування органів досудового слідства щодо виявлення, розкриття та розслідування злочинів;
– проаналізовано застосовувані державою протягом досліджуваного періоду організаційно-правові заходи, спрямовані на покращення координації та взаємодії правоохоронних, контролюючих органів, інших суб’єктів взаємодії у діяльності з розкриття та попередження злочинів, запропоновано рекомендації стосовно покращення такої координації і взаємодії в сучасних умовах;
– виявлено хиби, помилки, перекоси у висвітленні організації діяльності органів дізнання та досудового слідства в літературі різних періодів, зроблено спробу об’єктивно висвітлити ці питання;
– до наукового обігу залучено значну кількість документів і матеріалів, що дозволяє переосмислити діяльність органів дізнання та досудового слідства в зазначений період.
Практичне значення одержаних результатів. Положення, висновки та пропозиції, викладені в дисертаційному дослідженні, становлять певний внесок у розвиток науки історії держави та права України, і зокрема історії кримінально-процесуального права. Практична значимість одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації на підставі аналізу історичного досвіду сформульовані та обґрунтовані висновки і пропозиції, які сприятимуть поступовому реформуванню системи органів досудового слідства в Україні шляхом структурних і функціональних перетворень.
Матеріали дослідження можуть бути використані у навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України при викладанні курсу «Історія держави та права України» та спецкурсу «Актуальні проблеми досудового слідства в Україні», а також під час вивчення історії міліції України.
Результати дослідження можуть бути в подальшому використані для інформаційного забезпечення правоохоронних органів, судових органів та у рамках професійної підготовки практичних працівників правоохоронних відомств.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави та права Національної академії внутрішніх справ України, доповідалися на міжнародних науково-практичних конференціях «Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах» (Київ, 22–23 березня 2001 р.) і «Нові Цивільний та Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України» (Івано-Франківськ, 3–4 жовтня 2002 р.).
Публікації. Наукові результати проведеного дисертантом дослідження відображені у трьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.
Структура дисертації визначається метою та задачами дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і композиційно складається зі вступу, двох розділів, що поєднують шість підрозділів, висновку та списку використаних джерел (306 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 194 сторінки (не рахуючи списку використаних джерел).

Список літератури

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз кримінально-процесуального законодавства і розвитку системи органів розслідування дає змогу уявити існуючий стан речей в попередньому слідстві на початку 60-х років. Разом з тим ми намагались висвітлити дискусійні проблеми та питання і альтернативні шляхи їх вирішення, що були запропоновані вченими-юристами і практичними працівниками ОВС, прокуратури та суду. Багато з цих питань залишаються дискусійними і в наш час. Наряду зі зростанням кількості скоєних злочинів (у порівнянні з 1972 р. кількість скоєних злочинів у 1999 р. збільшилась на 311%) [103с.135] і появою нових їх видів росте навантаження на слідчих, а умови для успішної роботи по розкриттю злочинів та соціальне забезпечення працівників ОВС значно погіршились. Важливим питанням сьогодення стає реформування системи досудового слідства, як однієї з найважливіших ланок, задачею яких є боротьба зі злочинністю.
Конституцією України передбачено формування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Оскільки конкретних термінів для виконання цих вимог не визначено, завдання з підготовки відповідних законопроектів покладено на створену Указом Президента України 17 січня 2001 року Комісію з питань реформування правоохоронних органів. Положення Концепції судово-правової реформи, Перехідні положення Конституції України та прийняття нового Кримінального кодексу України свідчать про те, що система органів досудового розслідування вже вступила в стадію реформування. Нагальними стають питання про шляхи реформування і які саме органи для цього мають бути створені. Також необхідно визначити, що означає застосований у Конституції України термін “система органів досудового слідства”. Існують різні думки про реформування системи досудового слідства і можливі шляхи цієї реформи. Щоб уникнути повтору, немає необхідності приводити кожну з цих ідей. На наш погляд, достатньо буде коротко викласти обгрунтування деяких пропозицій, що направлені на вдосконалення організаційних форм досудового розслідування, які, як висновок, випливають з матеріалу, наведеного в попередніх розділах даної роботи. Вони полягають у наступному.
1. Доцільно зосередити розслідування кримінальних справ в одному слідчому апараті, внутрішня структурна побудова та організаційні форми якого відповідали б сучасним задачам по боротьбі із злочинністю.
В наш час у відповідності до ст. 102 КПК України визначені і діють наступні підсистеми слідчого апарату:
• Слідчі органів внутрішніх справ;
• Слідчі прокуратури;
• Слідчі органів безпеки;
• Слідчі податкової міліції.
Різниця між слідчими цих органів полягає у визначеній ст. 112 КПК України підслідності кримінальних справ. Але завантаженість і обсяг роботи у слідчих цих органів не однаковий. Найбільша навантаженість зараз лягає на слідчих органів внутрішніх справ. При уважному аналізі підслідності слідчих прокуратури і слідчих ОВС ми можемо прийти до висновку, що розгалуження досудового слідства веде до зайвої паралельності, збільшенню термінів розгляду справ і, як наслідок, віддалення моменту судового розгляду справи і призначення покарання винному. Відомча відокремленність органів досудового слідства досить часто призводить до неузгодженості їх дій, відсутності взаємодії між працівниками міліції та слідчими прокуратури. Також це не сприяє впровадженню в процес розслідування науково-технічних засобів і спричиняє низку інших небажаних явищ, що в свою чергу знижує ефективність боротьби зі злочинністю.
В підтримку цих висновків можна навести декілька прикладів. У відповідності до ст.112 КПК України справи про вбивство, згвалтування та ряд посадових злочинів віднесені до виключної компетенції слідчих прокуратури.
Якщо ж серед декількох злочинів, скоєних злочинцем або групою, в процесі розслідування слідчим органу внутрішніх справ встановлено і таке, що підслідно слідчим прокуратури, то такі справи повинні бути передані по підслідності. Прийняв таку справу до свого провадження, слідчий прокуратури витрачає немало зусиль і часу на вивчення матеріалів справи, передопитує свідків і обвинувачених з тим, щоб встановити істину по справі і скласти обвинувальний висновок. Тобто фактично він починає роботу по справі спочатку. Такий порядок розслідування призводить до нераціональної витрати сил, засобів і часу. Наведений приклад не є поодиноким випадком і виключенням. Статистичні дані свідчать, що за минулий рік слідчі органів внутрішніх справ розслідували і передали слідчим прокуратури близько 14% із загальної кількості порушених ними кримінальних справ. Це свідчить про те, що по цілому ряду справ практично нічого не змінилось з прийняття КПК 1960 року, про що вказувалось у другому розділі даної роботи.
Також негативно впливає на якість розслідування справ слідчими прокуратури і те, що досить часто вони ведуть розслідування без належної координації своїх дій з органами дізнання. Вся профілактична робота по попередженню злочинності зосереджена в органах внутрішніх справ. Співробітники карного розшуку знаходяться у тісному контакті зі злочинним світом і проводячи агентурну роботу досить часто володіють даними, що можуть мати важливе значення для успішного розслідування справ, але такі відомості залишаються поза увагою слідчого в зв‘язку з відсутністю взаємодії. Також не завжди працівниками карного розшуку в повній мірі використовуються дані, отримані слідчими в процесі розслідування. Цьому, на жаль, заважають відомчі бар‘єри.
Все це свідчить про те, що одночасне існування двох слідчих апаратів (прокуратури і ОВС) призводить до зайвого дублювання. Розкриття і розслідування тяжких і складних злочинів має свої специфічні особливості і потребує від слідчого значного обсягу знань в області криміналістики, кримінального права і процесу, економіки і фінансово-кредитних відносин. Найбільш повно ці вимоги може задовільнити спеціалізація слідчих. Але в умовах, коли розслідування ведуть три органа (дізнання, слідчі прокуратури та ОВС), коли слідчі розосереджені по різним відомствам, в зв‘язку з чим слідчі апарати не можуть бути багаточисельними, розв‘язання питань спеціалізації пов‘язано з труднощами, в районних апаратах при існуючих штатах взагалі неможливо. Міжвідомча роздрібленість слідчих апаратів серйозно заважає обміну досвідом в роботі слідчих, підвищенню професійного рівня слідчих і оснащення слідчих апаратів новою організаційною та криміналістичною технікою. Випадки непотрібного паралелизму спостерігаються навіть у питаннях методологічного порядку (видання подібних посібників, наказів тощо).
Проблема організації слідчого апарату активно обговорювалась на сторінках юридичної літератури ще у 20-х роках, коли слідчі переходили з підпорядкування судів до прокуратури, потім ця тема продовжувала бути дискусійною в період підготовки кримінально-процесуального кодексу (1956 - 1959 рр.). До неї неоднаразово повертались кожного разу, коли виникали сутички і протиріччя. В наш час вчені-юристи і практичні працівники розгорнули нову дискусію про організаційні і форми і місце слідчого апарату в загальній системі органів, що ведеть боротьбу зі злочинністю. Більшість авторів приходить до висновку, що існуючий стан слідчого апарату неможливо визнати задовільно відповідаючим покладеним на нього задачам, в зв‘язку з чим він повинен бути реорганізован. Думки багатьох авторів, в тому числі І. Аверкіна, Б. Галкіна, С. Лимарченко, А. Кулагіна, Н. Порубова, З. Оніщука, А. Ларіна, В. Статкуса та іншіх юристів як радянського так і сучасного періоду сходяться в тому, що досудове слідство повинно знаходитись в одному слідчому апараті, але відомства, якому воно буде адміністративно підпорядковане називаються різні.
Також слід відмітити, що ми маємо на увазі об‘єднання тільки двох слідчих апаратів: органів внутрішніх справ і прокуратури. Наведене вище не стосується слідчих Служби Безпеки України зважаючи на особливий характер підслідних їм справ. Виходячи з цього вважається за потрібне залишити без змін слідчий апарат в системі військового відомства та податкової міліції. Ці апарати організаційно визначені, чітко визначені категорії підслідних ним справ і їх діяльність не стосується компетенції інших органів розслідування.
2. На наш погляд, найбільш доцільніше було б сконцентрувати розслідування по всім кримінальним справам (крім обумовлених вище справ спеціальної підслідності) в органах внутрішніх справ. Тому ми повністю згодні з думкою, яку висловили Ф. Горський, С. Лимарченко, З. Оніщук, В. Статкус та інші автори, про те, що єдиний слідчий апарат повинен зосередитись в системі Міністерства внутрішніх справ.
У другому розділі даної роботи висвітлені різні точки зору стосовно питання процесуальної самостійності слідчого, особливо слідчого прокуратури, та ефективності прокурорського нагляду, які активно обговорювались на сторінках юридичних видань в період підготовки та прийняття кримінально-процесуального кодексу 1960 р. З метою вияснити стан речей стосовно цих питань в наш час було проведено анкетне опитування практичних працівників органів внутрішніх справ і прокуратури. Аналіз матеріалів цього опитування дає змогу зробити висновок, що підпорядкування слідчих прокурору як в процесуальному, так і в адміністративному відношенні призводить до втрати процесуальної самостійності і зниженню відповідальності слідчих за стан слідчої роботи, а прокурор, у свою чергу, відповідаючи за строки, якість і загальний стан досудового слідства, що проводиться підпорядкованими йому слідчими втратив необхідні якості особи, що здійснює нагляд за слідством.
Найбільш активно відстоює збереження слідчого апарату в органах прокуратури А.М. Ларін, який, виступаючи на сторінках журналу “Людина і закон” в 1996 р., а потім журналу “Держава і право” в 1999 р. [110с.50; 107с.83] піддає критиці прихільників створення єдиного слідчого апарату в МВС і в категоричній формі висловлюється за збереження існуючого стану стосовно прокуратури, а також пропонує взагалі відокремити слідство з установ, що займаються оперативно-розшуковою діяльністю. На його думку, цим самим буде ліквідано так званий “тиск” оперативно-розшукових служб на слідство і саме тоді слідчий зможе об‘єктивно оцінювати оперативно-розшукову діяльність та її результати, виявляти і припиняти при цьому порушення закону, які, на думку автора, неодмінно виникають в ході її діяльності.
Висловлена А.М. Ларіним ідея не нова. У 1958 р. слідчий апарат МВС був ліквідований і слідство зосереджувалось в органах прокуратури. Пізніше слідство в МВС було поновлено і два слідчих апарати існували разом. Але якщо звернутися до даних про повернення судами справ на дослідування, то вони свідчать не на користь слідчих прокуратури. Так у 1970 р. судами УРСР повернуто на дослідування слідчим ОВС 1,6% кримінальних справ, а аналогічний показник у слідчих прокуратури – 2,4% [116с.242]. Приведені вище дані свідчать про те, що не завжди прокурори об‘єктивно підходять до оцінки роботи підпорядкованих ним слідчих. Також неоднарозові постанови колегії Прокуратури СРСР та накази Генерального прокурора УРСР по питаннях нагляду прокурорів за суворим дотриманням законності слідчими прокуратури та про неприпустимість порушення їх процесуальної самостійності свідчать про виникнення значної кількості проблем саме такого порядку. Більш того, непоодинокі випадки свідчать про те, що прокурори, відповідаючи за діяльність підпорядкованого йому слідчого нарівні з останнім, а інколи і більше – втрачають прокурорську принциповість в питаннях нагляду за розслідуванням. Це тягне за собою направлення до суду неякісно розслідуваних кримінальних справ, по яким прокурори всупереч до об‘єктивної істини підтримують обвинувачення, а потім вносять протести на законні рішення суду і вимагають їх відміни, іноді керуючись при цьому міркуваннями відомчого престижу більше, ніж принципом об‘єктивності і повноти дослідження обставин справи [116с.243]. Органи внутрішніх справ після закінчення розслідування по справі та направлення її прокурору не мають ніякої можливості впливу на подальший хід справи. Прокурор, який направив закінчену підпорядкованим йому слідчим справу до суду може реально відстоювати помилки слідчого, виступаючи в якості обвинувача по даній справі, заявляючи в ході судового засідання різні клопотання, представляючи додаткові докази по справі, кінець кінцем він може опротестувати рішення суду по справі. Ніхто з представників ОВС такими правами не користується.
Виходячи з вищевикладеного ми вважаємо, що між слідчим і прокурором повинні бути тільки процесуальні відносини. Прокурор має відповідати за якість досудового слідства тільки як представник органу по нагляду за законністю його провадження. Звільненя прокурорів від адмінінстративної відповідальності за слідство посилило б об‘єктивність прокурорського нагляду за дотриманням законності при провадженні дізнання та досудового слідства по кримінальним справам. Прокурор виконує нагляд за розслідуванням кримінальних справ в органах дізнання, слідчими ОВС та розгляді справ в судах, постійно відволікаючись при цьому на питання адмінінстративної діяльності та відповідальності. Тому звільнення їх від адмінінстративного навантаження та зайвої відповідальності може значно підвищити ефективність та якість роботи прокурорів по нагляду. При цьому прокурор повинен користуватися усіма правами, наданими йому чинним законодавством за виключенням адмінінстративних прав по відношенню до слідчих.
Зосередження всього слідчого апарату в системі органів внутрішніх справ дозволило б вирішити проблему взаємодії слідства з органами дізнання і більш успішно використовувати виявлену в ході оперативно-розшукової діяльності інформацію. Процесуальне законодавство надає однакові права слідчим прокуратури і ОВС. Кожен з цих слідчих в ході розслідування ним кримінальної справи може давати органам дізнання окремі доручення і вказівки стосовно виконання необхідних оперативно-розшукових і слідчих дій. Згідно ст.114 КПК України такі доручення є для органів дізнання обов‘язковими. Належні матеріали статистичного опитування підтверджують наявність ділових зв‘язків між слідчими і оперативно-розшуковими підрозділами ОВС і, навпаки, слабкі, нерегулярні контакти слідчих прокуратури і оперативних підрозділів ОВС. Доручення слідчого прокуратури і надання йому допомоги органи дізнання виконують менш оперативно і не завжди доброякісно. Причин для цього багато, але основними з них виступають по-перше, надання доручення зі значним запізненням, із-за чого втрачається момент для їх успішного виконання, і по-друге, в зв‘язку з невраховуванням реальних можливостей оперативних підрозділів слідчі прокуратури досить часто дають доручення, виконати які практично неможливо. Ці фактори відсутні при взаємодії слідчих та оперативних підрозділів ОВС, яка виступає узгодженою як по цілі так і по часу діяльності слідчого і оперативних працівників.
Зосердження слідства в системі МВС разом з позитивними моментами породжує і цілу низку проблемних питань. По статистичним даним минулого року в Україні зареєстровано 81 факт бандитизму, 4806 навмисних вбивств, 1151 згвалтувань, 245 фактів розбещення неповнолітніх та ще понад 3 тисячи злочинів підслідних слідчим прокуратури [90с.3]. При передачі підслідності справ до МВС навантаження слідчих органів збільшиться приблизно на 10 тисяч тяжких та суспільно-небезпечних злочинів. За даними МВС на сьогоднішній день навантаження слідчих ОВС перевищує науково-обгрунтовані норми більше ніж у 3,5 раза. Звичайно ж разом з підслідністю у підпорядкування апарату МВС повинні бути передані і слідчі прокуратури, але цього все одно буде недостатньо. Навантаження на слідчих прокуратури теж досить значне, але частину їх роботи, зокрема зі збору матеріалу і проведення експертиз у випадках самогубства, нещасних випадків та смерті осіб при наявності підозри у її кримінальному походженні, виконують помічники прокурорів, прокурори-криміналісти і стажисти. А в системі ОВС ці завдання можуть виконувати лише слідчі. Якщо зважати на тіж науково-обгрунтовані норми, слідчий апарат вже зараз потрібно збільшити майже втричі. А це тягне за собою додаткові бюджетні витрати, необхідне збільшення площі для робочих місць, технічне забезпечення тощо. Всі ці проблеми звичайно ж можна розв‘язати завдяки державному підходу і покладення конкретних завдань, пов‘язаних з реалізацією положень Конституції України стосовно звільнення органів прокуратури від функції рослідування кримінальних справ, на відповідальність керівників відповідних організацій та установ.
3. Наступною проблемою, на яку ми хотіли б звернути увагу, виступає використання показника розкриваністі злочинів як критерія оцінки оперативної та слідчої діяльності. В офіційній інформації МВС стосовно роботи по кримінальним справам цей показник стійко займає перше місце. Хоча в юридичній літературі таке використання показника розкриваністі давно викликає заперечення. Деякі автори вказують навіть на шкідливість такої оцінки. [3с.30] Розкриваність являє собою виражене у відсотках відношення кількості розкритих злочинів до загальної кількості зареєстрованих. Зміна обчисленого таким чином показника у відповідному територіальному регіоні за даний період у порівнянні з передуючим періодом, а також порівняння цих показників в різних регіонах за однаковий період виступали на протязі багатьох років і виступають у наш час критерієм роботи слідчих, прокурорів та оперативних працівників. За кожний звітний період виділяються області, міста і райони з високою та низькою розкриваністю в заохочення перших і критики останніх. Таким чином, виникає своєрідне змагання, що доходить до районної ланки ОВС. Але причини, що реально впливають на співвідношення скоєних і розкритих злочинів (такі як соціальні умови життя суспільства і виробнича спроможність підрозділів ОВС), від співробітників міліції залежать дуже мало. Тому вимоги збільшити розкриваність реально здійснювані лише на папері. Досягається це шляхом непорядних хитрувань, порушень закону та прав людини. Не реєструється велика кількість злочинів, про які стає відомо працівникам міліції. В органах дізнання та слідчих апаратах практикується декілька способів ухилення від реєстрації злочинів і порушення кримінальних справ. Ця порочна практика загальновідома і постраждалі від злочинів в багатьох випадках не хочуть звертатися до органів правопорядку, вважаючи це марним, страждаючи від беззахісності ябо вчиняючи самосудну помсту.
Відомо, що злочинність – складне соціальне явище, тому заходи боротьби з нею не можна звести до якогось одного важелю. Поряд з цим, правильне визначення сутності розкриття злочину грає визначальну роль у побудові об'єктивної системи обліку результатів боротьби зі злочинністю. Адже на сьогодні, розкриваність злочинів – один з головних показників ефективності такої боротьби, оскільки вбирає в себе дані кримінальної статистики, є результатом збору та обробки об'єктивних даних про розкриті злочини певних класифікаційних груп та видів.
В даний час для вимірювання ефективності слідчої та оперативно-розшукової роботи, а також прокурорського нагляду за розкриттям злочинів, як вже вказувалось, використовуються показники динаміки стану злочинності та розкриваністі. Проте, вони довгий час залишаються недосконалими та не відповідають існуючим потребам боротьби зі злочинністю. Незважаючи на те, що у визначенні завершальної стадії розкриття існують різні думки, безперечним залишається той факт, що остаточна оцінка роботи оперативних та слідчих підрозділів повинна здійснюватися за єдиним кінцевим результатом їх діяльності  вирішенням завдань кримінального судочинства (що не виключає проміжні оперативні показники для попередньої оцінки). Такий підхід, коли всі органи, що беруть участь в розкритті злочинів, будуть орієнтовані на кінцеві результати, дозволить значно підвищити ефективність взаємодії між ними.
Разом з тим, в сучасний період загальноприйнятою стала порочна практика відомчої статистики “прикрашення” дійсності, її масовий характер свідчить, що це явище породжене не тільки і не стільки несумлінністю працівників органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, скільки об'єктивною обстановкою, в якій протікає їх діяльність. Досі існуюча, застаріла система статистичного обліку злочинів в кінцевому рахунку перетворилась лише в систему обліку змін у практиці їх реєстрації, не відбиває об'єктивних тенденцій, що відбуваються в самій злочинності, не забезпечує прийняття своєчасних ефективних заходів, спрямованих на подолання цих тенденцій. Так, майже кожному практичному працівникові відомо, що іноді, за володінням навиками приховання злочинів від обліку оцінюється “професіоналізм” молодих співробітників карного розшуку. Для працівників служби боротьби з економічною злочинністю таким критерієм, навпаки, виступає кількість виявлених ними правопорушень та порушених кримінальних справ за зібраними матеріалами, нерідко за принципом “чим більше – тим краще”, що в кінцевому випадку відбивається на якості та ефективності слідства.
Отже, вже тривалий час існує нагальна потреба корінного перегляду існуючої системи обліку стану злочинності та розкриваністі злочинів. Це питання є зараз першочерговим, набуває загальнодержавного значення, оскільки торкає майже всі боки діяльності правоохоронних органів і головним чином пов'язане із критеріями та показниками ефективності боротьби зі злочинністю, які далекі від досконалості. Такий стан багато в чому пояснюється відсутністю у відомствах, що ведуть боротьбу зі злочинністю, науково обґрунтованої системи оцінки стану злочинності та розкриття злочинів. Остання має представляти собою принципово нову систему збору, нагромадження, обробки й аналізу даних кримінальної статистики.
В цьому зв'язку, ступінь активності правоохоронних органів можна було б визначати за результатами їх діяльності на різних кримінально-процесуальних стадіях розслідування злочинів, наприклад, від фактичної події злочину до одержання відомостей про неї та порушення кримінальної справи; від порушення кримінальної справи до пред'явлення обвинувачення; від пред'явлення обвинувачення до направлення справи до суду; від початку судового розгляду до винесення вироку та вступу його в законну силу. На останній стадії формуватиметься остаточна оцінка всіх попередніх.
Подальше вирішення такого важливого загальнодержавного завдання як розкриття злочинів та об’єктивне відображення результатів цієї діяльності повинно йти по таких основних напрямках:
• Правовому  вдосконалювання правової бази розкриття злочинів; реґламентації правовідносин слідчих та органів дізнання; встановлення правових критеріїв оцінки результатів такої діяльності;
• Організаційному  підвищення професіоналізму осіб, що беруть участь у роботі з розкриття злочинів; подолання відомчої підлеглості слідчих підрозділів; вдосконалення взаємодії між державними органами, недержавними структурами, громадянами; поліпшення матеріально-технічного забезпечення; визначення загальних одиниць вимірювання ресурсів, необхідних для розкриття злочинів певних категорій тощо;
• Методико-криміналістичному  формування нових та вдосконалювання існуючих методичних рекомендацій щодо організації розкриття та розслідування окремих видів (груп) злочинів, виходячи із потреб слідчої практики.
4. У дисертації розглянуті проблеми використання оперативно-розшукової допомоги в розслідуванні. Своє спеціальне призначення ОРД правоохоронних органів може успішно виконувати лише тоді, коли у розкритті та розслідуванні злочинів, збиранні доказів у кримінальних справах будуть активно використовуватись вся сукупність оперативно-розшукових методів і прийомів. Проведене анкетне опитування практичних працівників ОВС показує, що найчастіше ініціатором використання матеріалів ОРД по розслідуваним справам виступає слідчий або оперативний працівник з власної ініціативи (74% опитуваних) і тільки у 5,3% опитуваних ініціатором виступав начальник оперативного підрозділу, а керівник органу розслідування – у 1,3%. При такому підході з боку керівництва важко очікувати високих результатів по взаємодії та координації дій в ході розслідування злочинів.
Основним напрямком підвищення ефективності оперативно-розшукового супроводження розслідування справ ми вважаємо перегляд існуючих сьогодні критеріїв оцінки роботи оперативних та слідчих підрозділів. Цю думку розділяють 54% опитуваних слідчих та оперативних працівників. Такий підхід, коли всі органи, що беруть участь у розкритті злочинів будуть орієнтовані на кінцеві результати розслідування, дозволить значно підвищити ефективність взаємодії між ними. У цьому зв’язку вбачається негайним удосконалити вкрай застарілу систему збору, нагромадження, обробки та аналізу даних кримінальної статистики. Також 82,5% респондентів згодні з тим, що потрібні невідкладні заходи стосовно вдосконалення кримінально-процесуального законодавства та інших нормативних актів з метою надання ОРД відповідного процесуального статусу та забезпечення реальної взаємодії слідчих та оперативних працівників.
5. Також хочеться звернути увагу на ще одну болючу проблему правоохоронної системи сьогодення. Це проблема матеріального забезпечення та укріплення технічної бази органів внутрішніх справ, в даному випадку тих підрозділів, які безпосередньо займаються розкриттям і розслідуванням злочинів. Про неї багато говорять і пишуть, але до остаточного вирішення ще дуже далеко. Всім відомо, що робота і в карному розшуку і в слідстві небезпечна та складна. Саме тому вона повинна бути відповідно високооплачуваною. Державна влада робить кроки в цьому напрямку, свідченням яких може виступати нещодавне підвищення грошового утримання працівників ОВС, але для підтримання більш менш нормального соціально-економічного рівня життя цього недостатньо. Другою проблемою, на мій погляд, виступає оснащення спеціальною технікою для пошуку та закріплення доказів на місці пригоди, лабораторне обладнання та засоби для проведення експертних досліджень. В розвинутих країнах виробництвом спеціального обладнання для використання поліцейськими підрозділами займаються створені для цього спеціалізовані підприємства. Випуском такого обладнання в Україні могли б з успіхом займатися оборонні та конверсійні підприємства, які мають спеціальне обладнання, але не мають замовлень. Ця проблема стосується і наявності спеціального автотранспорту, що необхідний для термінового виїзду на місце пригоди і забезпечення кваліфікованого його огляду. Деякі управління ОВС мають такий транспорт, але кількість його дуже замала. В той же час в світовій та вітчизняній слідчо-криміналістичній практиці чітко простежена залежність між часом прибуття на місце пригоди і подальшим розкриттям злочину. По зібраним Н. Кулагіним статистичним даним прибуття слідчого до місця пригоди в межах 6 хвилин після скоєння злочину забезпечує затримання злочинця по “гарячим” слідам більш ніж в 90% випадках, упродовж 10 хвилин – до 70%, упродовж 15 хвилин – до 50%, упродовж 20 хвилин – до 20% випадків [102с.71]. Простежена автором закономірність присутня і сьогодні. В сучасних умовах приїзд слідчо-оперативної групи на місце пригоди може відбутися і через декілька годин після скоєння злочину. Для подолання цього потрібно, як вже вказувалось, не тільки відповідна кількість автотранспорту, а й його сучасне оснащення спеціальною технікою. Важливим моментом виступає правильне, тобто за призначенням, використання спеціальної техніки. Контроль за цим повинні виконувати керівники служб і підрозділів. Це не тільки затрачені зусилля керівництва МВС, а в першу чергу гроші платників податків і вони мають повне право вимагати ефективного використання спеціальних засобів у боротьбі зі злочинністю. Теж ж саме стосується використання компьютерної техніки. Апаратуру потрібно придбувати під чітко визначену ціль при одночасній відповідній підготовці персонала для роботи з технікою. Потреби в ній повинні визначатися не кількістю працюючих працівників чи скоєних злочинів, а необхідністю конкретних підрозділів в зв‘язку з особливостями виконуємих задач, розміром обслуговуємих територій, наявністю систем комунікацій та засобів зв‘язку.
Важливою проблемою виступає кадрове комплектування підрозділів. В його основі має бути принцип визначення штатної чисельності підрозділу відповідно до обсягу виконуємої роботи та поставлених задач, але, на жаль, в практичній діяльності цей принцип використовується дуже рідко.
Рішення проблем матеріально-технічного забезпечення розкриття та розслідування злочинів потребує значних коштів. Якщо керівництво держави дійсно стурбоване проблемою стримання зростання злочинності, то фінансове забезпечення діяльності по розкриттю і розслідуванню злочинів повинно бути віднесено до пріоритетних напрямків по вдосконаленню такої діяльності.
Ми не претендуємо на беззаперечність наших висновків та пропозицій, але переконані, що вихід з існуючого становища слідства на сучасному етапі розвитку правоохоронної системи держави потрібно шукати саме в цьому. Запропонована реорганізація слідчого апарату спроможна була б гарантувати високу якість досудового слідства, його об‘єктивність, оперативність та ефективність при точному неухильному дотриманні закону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акинча Н.А. Подозреваемый и обвиняемый на предварительном следствии. – Саратов: Приволж. кн. изд-во, 1964. – 80 с.
2. Александров Г.Н. О предварительном следствии и дознании // Советское государство и право. – 1954. № 2.
3. Алексеев А. Латентная преступность и эфективность правохранительных органов // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1973. – Вип.19. – С.30-45.
4. Алексеев Н., Мешера В. Дознание на морских судах // Социалистическая законность. – 1965, – № 8. С. 43-46.
5. Анашкин Г. Объективность – главное в следственной и судебной работе // Социалистическая законность. – 1960. – № 5. – С. 18-23.
6. Анашкин Г. Суд, рожденный Великим Октябрем // Социалистическая законность. – 1967. – № 12. С. 6-10.
7. Андрєєв М. Взаємодія слідчого і працівників міліції при розслідуванні злочинів // Радянське право. – 1963, – № 3. С. 47-50.
8. Бабій М.Б. З історії ВУЧК-ДПУ УРСР // Проблеми правознавства. – К., 1966. – Вип. 5. – С. 34-46.
9. Бакаев Д. Указания прокурора при расследовании преступлений // Социалистическая законность. – 1971, – №2. – С.51-52.
10. Балашов А. Взаимодействие следователя и органов дознания // Социалистическая законность. – 1970. – №12. – С.19-22.
11. Баранов Н., Майоров Н. Пути повышения мастерства следователей // Социалистическая законность. – 1970. – №11. – С.62-64.
12. Барсуков М.В. За дальнейшее совершенствование организации и деятельности советской милиции // Советское государство и право. – 1957. –№2. – С.33-43.
13. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. Сущность и методы. – М.: Наука, 1966. – 295 с.
14. Бердичевский Ф., Чистяков О. О реорганизации предварительного следствия // Социалистическая законность. – 1957. – №7. – С.21-24.
15. Блинов В. Изменение обвинения следователем // Социалистическая законность. – 1966. – №4. – С. 18-20.
16. Бондаренко П.С. Проблемные вопросы дознания на современном этапе // Проблемы социалистической законности на современном этапе развития государства. Тезисы доклада на межвузовской научной конференции. – Харьков, 1966. – С. 227-230.
17. Бородин С., Грун А. К вопросу о реформе судебного управления и следственного аппарата СССР // Советское государство и право. – 1957. –№7. – С.89-98.
18. Борисов С. Оперативно и квалифицированно руководить следственным аппаратом // Социалистическая законность. – 1959. – №8. – С.14-16.
19. Бушуев Ф. А. Незабываемые годы // Информационный бюллетень Главной военной прокуратуры. – 1975. – №1 (91). – С. 74-76.
20. Быховский И.Е. Соединение и выделение уголовных дел. – М.: Госюриздат, 1961. – 77с.
21. Вавилов А. О состоянии следствия и мерах по его улучшению // Социалистическая законность. – 1948, – №7. – С. 37-39.
22. Васильев А. Дознание и предварительное следствие // Социалистическая законность. – 1959. – №3. – С. 14-18.
23. Васильев В.Л. Проблемы профессионального отбора следователей // Социалистическая законность. – 1968, – №2. – С. 15-19.
24. Верстюк В.Ф., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради : Бібліографічний довідник. – К., 1998. – 254 с.
25. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення : Хронологічний довідник.– К.: Наукова думка, 1995.– 678 с.
26. Винберг А. Процессуальное мастерство следователя // Социалистическая законность. – 1960. – №9. – С. 40-42.
27. Винниченко В. Відродження нації. – Ч.2. – К.: Відень, 1920. 328 с.
28. Вісник державних законів для всіх земель УНР.– 1919.– Вип. 8.– Ч. 102.
29. Вісник державних законів для всіх земель УНР.– 1919.– Вип. 2.– 21 січня.
30. Вісник державних законів.– 1919.– 4 травня.
31. Выдря М.М. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1955. – 118 с.
32. Галаган І.С. Соціалістична законність и обвинувачення в радянському кримінальному процессі // Проблеми правознавства. – К., 1966. – Вып.4. – С. 100 –107.
33. Галкин Б.А. Советский уголовно-процессуальный закон. – М.: Госюриздат, 1962. – 255 с.
34. Гельфанд И.А. О некоторых вопросах предварительного расследования в общесоюзном уголовно-процессуальном законодательстве // Ученые записки Киевского госуниверситета. – Т.7. – К., 1948. – Вып.2. – С. 45-70.
35. Гельфанд І.А. Судова реформа 1922 року в УРСР // Проблеми правознавства. – К., 1967, – Вип.7. – С. 101-111.
36. Герцензон А.А. Из истории создания первого советского уголовного кодекса // Советское государство и право. – 1967. – №3. – С. 92-96.
37. Голинков Д. Первая советская следственная комиссия // Социалистическая законность. – 1967. ¬– №4. – С.18-20.
38. Голинков Д.Л. Первые советские следственные органы // Вопросы борьбы з преступностью. – М., 1968. – Вып. 7. – С. 140-153.
39. Голунский С.А. Принципы и особенности советского военно-уголовного процесса // Ученые труды ВИЮН. – М., 1946. – Вып. VIII. – С. 75-78.
40. Гольст Г., Краснопевцев Н. Организация работы следственных отделов в новых условиях // Социалистическая законность. – 1960. – №9. – С. 36-39.
41. Гольст С.М. Основные задачи предварительного расследования в Советском уголовном процессе // Сов. государство и право. – 1957. – №8. – С. 70-80.
42. Горлов А.Г. Органы и войска МВД России: краткий исторический очерк. – М., 1996. – С.204.
43. Горный А., Чистяков Н. Военная юстиция в Великой Отечественной войне // Социалистическая законность. – 1965. – №5. – С. 19-23.
44. Горский Г.Ф. Выявление и изучение преступности в стадии предварительного расследования. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1964. – 94 с.
45. Громов Г.Л. Дознание и предварительное следствие. – М., 1928.
46. Гричук Р.И. Развитие науки советского уголовного процесса в Украинской ССР // Проблеми правознавства. – К., 1969. – Вип.12. – С. 145-156.
47. Гродзинский М.М. Процессуальное положение следователя // Социалистическая законность. – 1959. – №6. – С. 19-24.
48. Гурский М.К. Соотношение дознания и предварительного следствия / Львовский гос. ун-т. – Львов:, 1965. – 54 с.
49. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття : Нариси політичної історії.– К.: Либідь, 1993.– 228 с.
50. Декрет « Про суд № 1»: Затв. РНК 22 листоп. 1917 р. // Декреты Советской власти. – М., 1957. – Т.1. – С.125-126.
51. Деятельность органов военной юстиции в условиях войны. Учебное пособие. – М., 1983.
52. Державний Вістник.– 1918.– 16 листопада.
53. Дубинский А.Я. Прекращение уголовного дела в стадии дознания и предварительного следствия: автореф. дис. канд. юрид. наук. – К., 1971. – 23 с.
54. Дьяченко М.С. Предварительное расследование в советском уголовном процессе. – М.: ВЮЗИ, 1956. – 51 с.
55. Еропкин М.И. Развитие органов милиции в советском государстве / Высш. шк. МООП СССР. – М., 1967. – 87 с.
56. Еропкин М.И. Управление в области охраны общественного порядка. – М.: Юрид. лит., 1965. – 216 с.
57. Жогин Н.В. История развития и совершенствования предварительного следствия в СССР // Социалистическая законность. – 1967. – №1. – С. 3-11.
58. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Юрид.