СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СИНТАКСИЧНИХ КОНСТРУКЦІЙ ПОСЕСИВНОСТІ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Короткий опис

КРИВОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Мішеніна Тетяна Михайлівна

УДК: 811.161.2’367 +81’37 М 71

СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СИНТАКСИЧНИХ КОНСТРУКЦІЙ ПОСЕСИВНОСТІ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

10.02.01 — українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Вербовий Микола Володимирович
кандидат філологічних наук,
доцент

Кривий Ріг 2004 ЗМІСТ

Вступ...............................................................................................................

4

РОЗДІЛ 1. ПОСЕСИВНІСТЬ ЯК МОВНА КАТЕГОРІЯ...........................

10

1.1.Визначення поняття посесивність”.....................................

10

1.2.Структура категорії посесивності.........................................

21

1.3.Засоби вираження категорії посесивності...........................

25

1.4.Класифікація предикативних посесивних конструкцій.....

33

РОЗДІЛ2.КОНСТРУКЦІЇ З СЕМАНТИКОЮ НЕОРГАНІЧНОЇ / ОРГАНІЧНОЇ НАЛЕЖНОСТІ.................................................

41

2.1.Конструкції зі значенням наявності в особи предмета......

41

2.1.1.Конструкції на позначення зв’язку посесор конкретний предмет”...................................................

42

2.1.2.Конструкції на позначення зв’язку посесор-одяг”...............................................................................

47

2.1.3.Конструкції на позначення зв’язку посесор матеріальні цінності”...................................................

52

2.1.4.Конструкції на позначення зв’язку посесор продукти харчування”.................................................

55

2.1.5.Конструкції на позначення зв’язку посесор-просторовий об’єкт”.....................................................

58

2.2. Конструкції зі значенням наявності у посесора стосунків з іншими особами по лінії родинних, соціальних та функціональних зв’язків......................................................

65

2.3.Конструкції зі значенням наявності в особи фізичних властивостей і характерних ознак зовнішності...................

78

2.3.1.Конструкції з відносно невідчужуваним об’єктом...

80

2.3.2.Конструкції з абсолютно відчужуваним об’єктом....

82

2.4.Похідні одиниці на позначення посесивного зв’язку особа / неособа тіло / будова”...........................................

88

РОЗДІЛ 3. ДИФУЗНІ ТИПИ ПОСЕСИВНИХ КОНСТРУКЦІЙ..............

101

3.1.Конструкції зі значенням внутрішнього стану, властивості особи...................................................................

101

3.1.1. Конструкції на позначення афективно-когнітивних проявів суб’єкта............................................................

102

3.1.2. Конструкції зі значенням інтелектуального стану особи..............................................................................

115

3.1.3. Конструкції зі значенням судження............................

119

3.2.Конструкції зі значенням самопочуття особи, її фізіологічного стану...............................................................

132

3.3. Конструкції зі значенням наявності зовнішніх обставин, ситуацій і подій у житті людини...........................................

140

3.4.Конструкції на позначення духовних цінностей особи........................................................................................

146

ВИСНОВКИ...........................................................................................

163

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ...............................................

172

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ФАКТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ ТА ЇХ УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ..................................................................................................

192

В С Т У П

Панівним у сучасній лінгвістиці є функціональний підхід до аналізу мовних явищ. Це зумовлено тим, що до сьогодні достатньою мірою досліджена структура мови, взаємовідношення між одиницями в мовній системі, але недостатньо вивчено те, як ці одиниці функціонують. Адже потенції мовної одиниці, її можливості передавати певний семантичний і структурно-синтаксичний зміст зумовлюють вибір тієї чи іншої одиниці мовцем у процесі мовлення й визначають сферу її вживання [19, 37, 51, 93, 96, 205, 217]. Функціональна парадигма об’єднує різнорівневі засоби, які виражають варіанти певної поняттєвої категорії. У її дослідженні йдеться, насамперед, про елементи відображених відношень між об’єктами дійсності, які (елементи) входять до сфери варіативності узагальнених семантичних категорій.
Функціональний аналіз застосовано у дослідженнях категорій темпоральності, модальності, локативності, аспектуальності, оцінки тощо [37, 84, 113, 120, 205, 206]. Посесивність же розглядалася лише з позиції реалізації на словотвірному, лексичному або морфологічному рівнях в українській, польській, чеській, болгарській, російській, англійській мовах [8, 19, 162, 205, 209, 231, 232, 235].
На рівні предикативних посесивних конструкцій категорія посесивності привертала меншу увагу дослідників. На матеріалі романських і балтійських мов ці питання частково висвітлені у працях Е.Бенвеніста, Л.Лухта, О.Мухіна, О.Селіверстової [231, 135, 162, 182]. На окремі риси синтаксису посесивних конструкцій української мови вказували Л.Булаховський, Н.Гуйванюк, М.Жовтобрюх, О.Курило, О.Мельничук, І.Слинько, С.Смеречинський [39, 74, 87, 88, 125, 139, 188, 193]. Проте, незважаючи на значний доробок науковців, багато питань цієї проблеми залишаються дискусійними; немає єдності й у визначенні критеріїв виділення власне посесивних конструкцій. З позиції функціональної граматики спостереження над посесивною одиницею має спиратися на аналіз семантичних компонентів посесивних відношень і засобів їх реалізації. Сукупність засобів вираження розуміється як певний простір, в якому виділяється ядро й периферія. Ядерна одиниця реалізує в реченні значення категорійної домінанти щодо формального вираження позиції всіх учасників ситуації.
Традиційно ядерними (базовими) посесивними конструкціями вчені вважають одиниці, що конституюються на базі дієслів мати, бути (N1 Vf (мати) N4; (У) N2 Vf (бути) N1). Проте поняття ядра й периферії у вираженні посесивних відношень нам уявляється більш широким. Базова одиниця, згідно з теоретичними положеннями дериваційного синтаксису, характеризується симетрією співвідношень власне семантичного, семантико-синтаксичного, формально-граматичного й комунікативного планів [46, 70, 217]. У такому разі постає питання про віднесення ускладнених (семантично і формально) моделей з дієсловом мати (конверсивної з дієсловом бути) до ядра чи периферії та про співвіднесеність (або дериваційний зв’язок) таких конструкцій з іншими одиницями з посесивним значенням.
Залишаються неописаними численні структурно-семантичні типи конструкцій (на позначення відношень людина — абстрактне поняття”).
Отже, вивчення посесивних предикативних конструкцій передбачає визначення семантичних компонентів посесивних відношень, які зумовлюють їх структурно-семантичні особливості, а також характеризують зв’язок посесор — об’єкт володіння”.
Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю поглибленого аналізу специфіки конструкцій, що відображають посесивні відношення (володіння). Функціональний підхід дозволяє здійснити аналіз однорівневих і різнорівневих засобів, які взаємодіють на основі спільних семантичних функцій і можуть бути нетотожні як за формою, так і за змістом. Одним із важливих аспектів функціонального аналізу є виявлення загального й відмінного в одиницях на основі порівняння інваріанта й варіанта. У зв’язку з цим актуальним видається виділення формального інваріанта, який у своїй семантичній структурі виявляє компоненти (посесивного зв’язку), обов’язкові для розуміння категоріальної ситуації. Граматичне оформлення відтінків посесивного значення, відповідно, пов’язується з комбінацією цих компонентів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках реалізації наукової програми Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності”. Проблематика дослідження координується з науковою темою кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету Проблеми функціонування мовних одиниць і граматичних категорій у різних стилях української мови”. Тема дисертації затверджена Вченою радою Криворізького державного педагогічного університету 09 січня 2003 р., протокол № 6.
Мета роботи полягає в системному аналізі синтаксичних конструкцій посесивності, з’ясуванні зумовленості структурно-семантичних особливостей цих структур в основних стилях української мови.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
1) з’ясувати зміст поняття посесивність”, розглянути структуру функціонально-семантичної категорії посесивності;
2) класифікувати різні типи відношень, об’єднані загальним поняттям посесивність”;
3) описати основні семантичні типи посесивних предикативних конструкцій;
4) виділити й описати мінімальні структурні схеми синтаксичних конструкцій з дієсловом мати, зумовлені способом організації семантичних компонентів посесивних відношень, та засоби їх морфолого-синтаксичної реалізації;
5) охарактеризувати основні семантичні компоненти посесивного значення;
6) виявити особливості функціонування посесивних предикативних структур в українській мові, з’ясувати причини, які уможливлюють паралельне вживання тих чи інших конструкцій.
Теоретико-методологічні засади. В основу дослідження покладено положення про зв’язок мови й мислення. Мова є засобом пізнання світу, універсальною оболонкою різних форм суспільної свідомості. Мовна система граматики, що охоплює впорядковану множинність граматичних одиниць, класів і категорій, їхню структуру та зв’язки з лексикою, включає також закладені в цій системі закономірності функціонування мовних засобів, що реалізуються в процесах мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Важливе значення має положення про взаємодію елементів мовної системи й навколишнього світу, про тісний зв’язок семантичних і граматичних категорій на рівні мовних засобів та їх функцій. У роботі використано положення функціонально-граматичних досліджень, що знайшли відображення у працях Й.Андерша, Е.Бенвеніста, Л.Булаховського, І.Вихованця, К.Городенської, А.Грищенка, Н.Гуйванюк, Ж.Лейтнера, О.Мельничука, І.Слинька, В.Топорова, С.Ульман, В.Харьковського, К.Чинчлея, Ч.Філлмора, В.Ярцевої.
Об’єктом дослідження є посесивні предикативні конструкції, які на сьогодні ще недостатньо описані на рівні структурної й семантичної організації, а також на рівні дериваційних відношень цих одиниць та одиниць інших мовних рівнів (морфологічного, лексичного, словотвірного, синтаксичного).
Предметом дослідження є семантико-синтаксична структура предикативних конструкцій посесивності.
Матеріал дослідження. Фактичний матеріал, проаналізований у дисертації, добирався з текстів розмовно-побутового (фольклор, художні тексти) та наукового стилів, художніх текстів української літератури ХІХ — ХХ століття різної жанрової приналежності (прозових, поетичних і драматичних творів). Усього проаналізовано близько трьох тисяч синтаксичних конструкцій.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українському мовознавстві системно описано структурно-семантичні типи посесивних предикативних конструкцій з позицій функціонально-семантичного синтаксису, з’ясовано умови формування та засоби їх реалізації як однорівневих та різнорівневих дериватів). Досліджено семантичні компоненти, що є релевантними при визначенні характеру посесивного зв’язку.
Уперше виділено відношення органічної / неорганічної належності, належності дифузного типу.
Теоретичне значення дослідження. Дослідження структурно-семантичних особливостей посесивних предикативних конструкцій поглиблює теорію граматики на основі з’ясування механізму відображення в мові складної взаємодії та взаємозв’язку явищ реальної дійсності у вияві посесивних відношень і мовних засобів вираження їх у посесивних конструкціях.
Практичне значення роботи визначається можливістю використання її результатів у підручниках і посібниках з сучасної української літературної мови з метою поглибленого опису структурно-семантичної специфіки простого речення, а також у практиці викладання курсу української мови у вищих навчальних закладах освіти, у спецкурсах і спецсемінарах з проблем синтаксису простого речення. Матеріали дисертації можна використати при укладанні синтаксичного словника сполучуваності дієслова мати з суб’єктними, об’єктними, локативними й темпоральними синтаксемами.
Методи дослідження. Специфіка об’єкта дослідження, мета роботи зумовили використання як основних описового методу, трансформаційного та компонентного аналізу. Також застосовувалися прийоми класифікаційного та кількісно-статистичного методів.
Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету. Наукові доповіді з теми виголошувалися на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Криворізького державного педагогічного університету (2002, 2003, 2004 рр.); на Других Всеукраїнських науково-граматичних читаннях (м. Донецьк, 2324 жовтня 2002 року). Результати дисертаційного дослідження впроваджені на уроках української мови с/ш № 52 м. Кривого Рогу (довідка № 57 від 17 вересня 2004 року) та у лекційно-практичному курсі Київського міського педагогічного університету імені Б.Д.Грінченка (довідка № 137 від 27 грудня 2004 року).
Публікації. Результати дослідження відображені в деcяти публікаціях, сім з них уміщено в наукових виданнях, рекомендованих ВАК як фахові.
Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 235 позицій, списку джерел фактичного матеріалу та їх умовних скорочень. Загальний обсяг дисертації 198 сторінок, з яких 162 сторінки основного тексту.

Список літератури

ВИСНОВКИ

1. У сучасній україністиці посесивність розглядається як одна з універсальних категорій, що виявляється на семантико-синтаксичному рівні й відбиває відношення між двома об’єктами, коли один об’єкт сприймається як елемент особистої сфери іншого об’єкта (особи) або коли один об’єкт (особа) має право володіння чи користування іншим об’єктом (матеріальним).
Посесивність розглядається і як функціонально-семантична категорія. Граматичні одиниці з посесивним значенням об’єднуються на семантико-функціональній основі й утворюють функціонально-семантичне поле посесивності. За ознакою інваріантність / варіативність посесивного значення виділяють конструкції, що відносяться до ядра чи периферії. Для функціонально-семантичного поля посесивності характерною є регулярна інтерферентна взаємодія з іншими полями (атрибутивністю, локативністю, калітативністю, темпоральністю).
Релевантними ознаками для посесивних відношень є протиставлення активність — субординативність”; відчужуваність — невідчужуваність”; статичність — динамічність”; входження — включення”. Вихідним вважається зв’язок, що виявляє активний посесор, відчужуваний об’єкт, конверсивність (входження — включення), статичність (постійність) володіння. У мовній реальності на синтаксичному рівні таке відношення реалізується в конструкціях, що конституюються на базі дієслів мати та бути.
2. Значення посесивності в сучасній українській мові реалізується мовними засобами синтаксичного (предикативні конструкції, субстантивні словосполучення), лексичного (посесивні дієслова, присвійні прикметники та займенники), словотвірного (складні прикметники й іменники-назви), морфологічного (родовий та давальний посесивні відмінки) рівнів. На сучасному етапі розвитку української мови семантика посесивності виражається в усіх стилях, виявляючи варіативність формальних засобів та функціональну своєрідність.
3. Одиниці всіх рівнів перебувають у системному зв’язку і являють собою однорівневі та різнорівневі деривати. У синтаксичній дериваційній парадигмі виділяється базова конструкція (N1 — Vf (мати) — N4), що характеризується симетрією співвідношень власне семантичної, семантико-синтаксичної, формально-синтаксичної та комунікативної структур.
У вихідній одиниці знаходять вираження передбачувані валентністю предиката позиції посесора й об’єкта володіння. Така конструкція (на позначення зв’язку „посесор предмет”) є своєрідним ідентифікатором посесивної ситуації й реалізує такі семантичні компоненти: а) суб’єкт є незалежною субстанцією, носієм активної ознаки володіння; б) об’єкт є залежною субстанцією, не становить частини посесора; в) посесивний зв’язок постійний (статичний).
Процес трансформації демонструє явище асиметрії базової та похідної одиниць на семантико-синтаксичному рівні. Аналіз причин асиметрії зазначених планів, ступеня трансформації базового речення дозволяє визначити співвідносність однорівневих і різнорівневих дериватів, а також виділити шляхом порівняння компоненти посесивних відношень, що виявляються на семантико-синтаксичному та власне семантичному рівнях.
4. Складність, багатокомпонентність значень посесивних предикативних конструкцій ґрунтується на елементарних семантичних опозиціях, які входять до складу значень посесивних конструкцій. Структурний мінімум конструкцій з дієсловом мати становлять компоненти, обов’язкові з комунікативного погляду. Структурно-семантичні поширювачі конкретизують, уточнюють, доповнюють значення володіння і вказують на вірогідні, можливі елементи ситуації.
Посесивний простір умовно складається з трьох сфер за ознакою належності об’єкта до зовнішньої чи внутрішньої / ідеальної реальності. Референція лексем дозволяє охарактеризувати об’єкт як відчужуваний / невідчужуваний або такий, що поєднує ознаки обох типів зв’язків. На основі комбінації компонентів виділяються конструкції, що відображають відношення „посесор предмет”, „посесор особа” (неорганічна належність); відношення, що характеризують фізичні властивості особи (органічна належність).
Окремо виділяються одиниці, що передають психічні, інтелектуальні характеристики людини як психофізичного концепта; відношення на рівні „посесор подія”, „посесор духовна цінність” (конструкції дифузного типу).
5. Зі структурного погляду конструкції неорганічної належності у структурі речення мають три і чотирикомпонентну будову, де статичність виявляється як постійність володіння, динамічність — як зв’язок за функцією. Тому в першому випадку для семантичного різновиду конструкцій зі значенням наявності в особи конкретного предмета типовими є атрибутивний та локативний поширювачі; у другому випадку — атрибутивний та поширювач зі значенням призначення.
Трикомпонентна будова конструкцій зумовлена такою організацією семантичних компонентів посесивних відношень: власне володіння; постійність володіння. Чотирикомпонентна будова конструкцій зумовлена відповідною ситуацією, семантичні компоненти якої являють собою: атрибутивний поширювач — суб’єктно-оцінна й об’єктивна оцінка об’єкта володіння; локативний поширювач — типова / нетипова позиція у просторі; поширювач зі значенням призначення — тимчасовість володіння.
6. Абсолютну більшість становлять конструкції трикомпонентної будови зі статичним зв’язком, що характеризують об’єкт як верифікаційний, але необов’язковий у посесивному просторі суб’єкта.
Другий різновид становлять конструкції зі значенням наявності в посесора стосунків з іншими особами по лінії родинних, соціальних та функціональних зв’язків. На структуру чотирикомпонентної конструкції зазначеного семантичного різновиду (N1 Vf (мати) N4 (за) N4) впливають такі семантичні компоненти посесивних значень, як типовість дій субординативного суб’єкта, які співвідносяться з узагальненим судженням, актуалізуючи у внутрішньому значенні конструкції сему непостійності.
7. Конструкції органічної належності вказують на наявність в особи фізичних властивостей і характерних ознак зовнішності, реалізуючи сему не власне володіння”, а наявності певної зовнішності, фізичних даних, манер і характерних ознак.
Функціонування трикомпонентної моделі з абсолютно невідчужуваним об’єктом (обов’язковим членом, органом тіла) можливе лише у генералізованому вживанні типу Людина має очі. Семантичною особливістю зазначених конструкцій є те, що невідчужувані об’єкти є також унікальними в посесивному просторі посесора. Неможливість побудови конструкції володіння з абсолютно невідчужуваним об’єктом без вказівки на його ознаки свідчить про несумісність значень невідчужуваності й власне володіння.
8. Регулярним є функціонування конструкцій з однорідними й неоднорідними членами, субстантивними й порівняльними зворотами. Функціонують також структури, що відбивають зв’язок фізичного й психічого станів людини (С П О Loc; Михайло має в очах любов). У подібних конструкціях локалізатор виражається соматизмом, що відбиває внутрішній світ людини. Взаємозв’язок станів можуть передавати конструкції з атрибутивним поширювачем, вираженим прикметником на позначення емоціональних, інтелектуальних характеристик; моральних та вольових якостей людини (С П Atr О; Михайло має розумні очі, Михайло має добрі очі).
Необов’язковість знаходження соматизму в межах посесивного простору дозволяє характеризувати об’єкт як відносно невідчужуваний. У цьому випадку типовими є конструкції, поширені локативними прийменниково-відмінковими формами (на) N6; (під) N5; (між) N2 тощо, що передають місцезнаходження об’єкта на поверхні цілого тіла.
9. Конструкції дифузного типу відображають такий зв’язок, де об’єкт володіння становить абстрактну субстанцію, яка є „непредметною” за посесивною ідентифікацією. Посесивний простір утворюють духовні цінності, психічні константи, афективно-когнітивні прояви, інтелектуальні характеристики, зовнішні обставини. Варіанти реалізацій основних типів посесивних структур зумовлені дифузним полем семантичних компонентів посесивності.
10. Внутрішній світ людини в мовному менталітеті представлений через опозицію емоційного світу й суб’єкта на рівні категорії активності / субординативності. Активність суб’єкта формально виявляється у три або чотирикомпонентних конструкціях. Чотирикомпонентна конструкція функціонує за умови правобічного об’єктного спрямування стану, тоді як зворотне спрямування передбачає в конструкціях із дієсловом мати експліцитне вираження причини стану особи.
Дифузність у структурній організації семантичних компонентів посесивних відношень зазначеного різновиду знаходить також вияв у прямому (каузальному) зв’язку між психічним станом діяча та його поведінкою, що уможливлює сполучуваність у формальному плані відповідної локативної синтаксеми у функції об’єкта та атрибута за характеристикою поведінки (С — (мати — дійсний спосіб) — Atr — О (локатив-об’єкт) — серце, душа): Жінка має добре серце.
Статичність конструкцій зазначеного різновиду полягає у проекції на тривалий емоційний стан у поведінці суб’єкта, в афективно-когнітивних емоційних проявах, усвідомленні, що зумовлює відносну керованість психічним станом. Динамічність виявляється, відповідно, як короткочасність відчуттів, емоцій, некерованість психічним станом.
Конструкції зі значенням інтелектуальних характеристик особи являють собою трикомпонентну модель у випадку констатації інтелектуальних спроможностей у широкому розумінні. Структурно-семантичні поширювачі базової трикомпонентної конструкції відповідають співвідносним трансформаційним рядам: а) вихідна модель — поведінка (діяльність) (локативний поширювач); б) вихідна модель — модифікація якості (атрибутивний поширювач).
11. Конструкції зі значенням судження репрезентують його (судження) в узагальненому значенні лексеми думка, демонструючи поєднання ознак думки (реальність / гіпотетичність; верифікаційність / неверифікаційність; істинність / хибність).
Судження в таких конструкціях обмежується характером сконструйованої форми судження, не актуалізованого постійно і відображеного свідомістю нечітко, приблизно. На основі цього факту виділяються співвідносні групи: думка — сумнів; підозра; непевність; думка — судження; думка — самоідентифікація, де ознаки виражаються атрибутивно. У поверхневій структурі речення зміст судження-думки виражається прийменникововідмінковою формою (про) N4; (на) N4.
Модальний компонент внутрішньої зумовленості дії ґрунтується на опозиціях вірогідність / верифікаційність; можливість / неможливість; постійність / тимчасовість, що виявляють ступені вияву здібності.
Абсолютну більшість становлять статичні конструкції зі структурною формулою N1 — Vf — N4 (право) — Inf, що свідчить про функціонування спеціалізованого тематичного ряду на означення можливості згідно з усталеною, соціально закріпленою системою правил, угод, умов тощо. У динамічних конструкціях виділяється дія, реалізація якої залежить від рівня вміння, навички або стану (фізіологічного або психічного) діяча. Акцентування семи вищого ступеня в семантичній структурі лексеми сила свідчить про системний зв’язок конструкцій зі значенням усвідомленої та вірогідної можливості: мати (дійсний спосіб) — Inf; мати (дійсний спосіб) — N4 (сила) — Inf.
12. Конструкції зі значенням самопочуття особи, її фізіологічного стану мають різне граматичне оформлення залежно від характеристики фізичних відчуттів, дій органів і частин тіла. Відхилення від задовільного фізіологічного стану в мовній дійсності передаються за допомогою пасивних конструкцій (~ 85 % від загальної кількості) з суб’єктним членом, вираженим родовим або давальним відмінками. Регулярно реалізуюються моделі, що конституюються на базі предикатів, виражених тематичними дієсловами (боліти, щеміти, колоти, шуміти тощо): (У) N2 N1; (У) N2 Vf (боліти, щеміти) N1; N3 Vf (боліти) N1. У семантичній структурі подібні одиниці виявляють такі семантичні компоненти: мимовільний характер больових відчуттів, інтенсивність їх виявлення, субординативність посесора.
Пасивні конструкції типові для художнього й розмовно-побутового мовлення. Моделі з дієсловом мати характерні для наукового стилю. Подібні конструкції виявляють семантичний компонент, що позначає регулярність вияву симптомів задовільного або незадовільного фізичного стану людини. Регулярно вживаються описові структури і їх деривати. Такі одиниці містять інформацію про біохімічні процеси, що викликають симптоми захворювання.
У художньому стилі чотирикомпонентна конструкція (з дієсловом мати) поширена атрибутом зі значенням оцінки загального самопочуття особи за нормативною шкалою: позитивне” (добре) — негативне” (погане, незадовільне). Об’єктний компонент виражається іменником на позначення органів тіла (С — П — Atr — О (орган тіла)): Чоловік має хвору печінку.
13. Подія як сукупність зовнішніх процесів характеризується послідовним здійсненням (існує в певних просторових і часових межах), кульмінативністю, статичністю / динамічністю та кількісною ознакою, що зумовлює функціонування конструкцій з кількісним, темпоральним і локативним поширювачами. На вживання конструкцій з пасивним суб’єктом впливають такі компоненти, як раптовість, несподіваність (характеризують динамічний зв’язок): N1 Vf (трапитися) (з) N5; N1 Vf (звалитися) (на) N4. Якщо експлікується афективно-когнітивна оцінка подій (суб’єкт усвідомив й оцінив подію чи серію подій), вживаються одиниці, в яких об’єкт виражається лексемами типу горе, біда, радість, щастя. Окремо виділяються конструкції за функцією, де конкретизується роль діяча (У нього тренування, Він тренується, Він тренує учнів).
Зв’язок „особа зовнішні обставини” може відображати також двосуб’єктну або багатосуб’єктну ситуацію, яка передбачає участь двох чи декількох осіб. У цьому випадку знаходять реалізацію моделі, в яких суб’єктний член виражається за допомогою родового посесивного, сполучення з прийменниками з: N1 Vf (мати) N4 (з) N5; (У) N2 Vf N1 (з) N5.
Якщо в конструкціях позицію суб’єкта займають назви подій, на посесивний зв’язок вказують родовий посесивний, присвійний прикметник або займенник, сполучення з прийменниками з, між. Такі форми виявляють у семантичній структурі семантичний компонент суб’єкт володіння.
14. Конструкції зі значенням наявності в особи духовних цінностей становлять найчисельнішу групу з-поміж структур дифузного типу. Духовна цінність визначається як соціальна константа, яка відбиває способи духовного пізнання дійсності, характеристики знань, умінь і навичок, набутих у процесі соціальних, економічних, виробничих, науково-технічних та інших відношень. Лексеми, що займають позицію об’єкта володіння, формують тематичні групи: тип діяльності; статус у суспільстві”; права й обов’язки”; сприйняття й усвідомлення, відображення дійсності”; моральна свідомість”; характеристика діяльності особи, подій у часовому вимірі”; ставлення до світу й діяльності суб’єктів”.
Трикомпонентну будову мають конструкції із загальним значенням, що характеризують посесивний зв’язок за такими параметрами, як тривалість, усталеність і чіткість відображеної свідомістю реальності; номінація певних умінь і навичок за соціальними нормативами: N1 — Vf (мати) — N4 (фах, спеціальність); N1 — Vf (мати) — N4 (минуле, майбутнє).
Чотирикомпонентні одиниці передають зв’язок „особа — особа”; „особа — абстрактне поняття” у процесі спілкування (розмова, пропозиція, порада, додаток, справа тощо): N1 — Vf (мати) — N4 (справа, претензія) — (до) N4; N1 — Vf (мати) — N4 (відповідь) — (на) N4.
Більшість конструкцій розглядуваного типу коституюється на базі дієслова мати, тому є вживаними в усіх стилях сучасної української мови. У цілому, можна визначити конструкції моделі N1 Vf (мати) N4 та їх модифікації як спеціалізовані при вираженні зв’язків „посесор духовна цінність”.
15. Вивчення конструкцій зі значенням належності на рівні речення розширює наші поняття про категорію посесивності. Посесивний простір можуть утворювати не лише об’єкти матеріальної (характеризуються як відчужувані або невідчужувані), а й ідеальної реальності (поєднують ознаки обох різновидів відношень). Сфера дифузного типу характеризує зв’язок „особа внутрішній світ”, „особа соціальна дійсність”.
Аналіз семантичних компонентів, що характеризують зв’язок володіння і визначають напрям трансформації / модифікації базової одиниці, дозволяє розглядати посесивні конструкції в їх системній організації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абызова В.Н., Муравенко Е.В. Трансформационный подход к проблеме деривации // Теоретические аспекты деривации: Межвуз. сб. науч.тр. — Пермь, 1982. — С. 91-106.
2. Адамец П. Очерк функционально-трансформационного синтаксиса современного русского языка. — Прага, 1973. — 218 с.
3. Адмони В.Г. Нулевая связка, связочные глаголы и грамматика зависимостей // Вопр. языкозн. — 1983. — №5. — С. 28-34.
4. Адмони В.Г. Типология предложения и логико-грамматические типы предложений // Вопр. языкозн. — 1973. — №2. — С. 46-57.
5. Алексеев Г.П. Функции притяжательных прилагательных и определенного артикля в параллельном употреблении в современном французском языке: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. — М., 1954. — 15 с.
6. Андерш Й.Ф. Граматика чеської мови / Й.Ф. Андерш та ін. — К.: Наук. думка, 1992. — 374 с.
7. Андерш Й.Ф. Дательный принадлежности в современном русском и украинском языке // Сопоставительное исследование русского и украинского языков. — К.: Наук. думка, 1975. — С. 222-238.
8. Андерш Й.Ф. Семантична структура безприйменникового давального відмінка в чеській і німецькій мовах. — К.: Наук. думка, 1975. — 134 с.
9. Андерш Й.Ф. Типологія простих дієслівних речень у чеській мові в зіставленні з українською. — К.: Наук. думка, 1987. — 191 с.
10. Антипенко Л.А. Опыт концептуального анализа имён негативных эмоций в русском языке: Дис. ... канд. филол. наук. — Харьков, 1995. — 226 с.
11. Антошкина Т.Е. Предложения со значением поссесивного наличия в современном руссом языке (у + Р.п. + (есть) + Им.п.): Дис. ... канд. филол. наук. — М., 1983. — 210 с.
12. Апресян Ю.Д. Идеи и методы современной структурной лингвистики (краткий очерк). — М.: Просвещение, 1966. — 300 с.
13. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка. — М.: Наука, 1974. — 367 с.
14. Апресян Ю.Д. Экспериментальное исследование семантики русского глагола. — М.: Наука, 1967. — 295 с.
15. Арват Н.М. Антропоцентрический подход в изучении синтаксиса (русское языкознание) // Антропоцентричний підхід у дослідженні мови: Матеріали VІІ Міжнародних Карських читань 1314 травня 1998 р. / Н.М. Арват (упоряд. і відпов. ред.). — Ніжин: Наука-сервіс, 1998. — С. 115-117.
16. Арефьева Т.Л. Некоторые случаи употребления предложных и предложно-падежных форм имени для передачи значения принадлежности // Рус. яз. за рубежом. — 1992. — №3. — С. 82-91.
17. Арполенко Г.П., Забєліна В.П. Структурно-семантична будова речень в сучасній українській мові. — К.: Наук. думка, 1982. — 132 с.
18. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка. Событие. Факт. — М.: Наука, 1988. — С. 186-187.
19. Арутюнова Н.Д., Ширяев Е.М. Русское предложение. Бытийный тип. Структура и значение. — М.: Русский язык, 1985. — 195 с.
20. Ахундов М.Д., Гарковенко Р.В. Прерывное и непрерывное. К.: Наук. думка, 1983. 311 с.
21. Баландіна Надія. Чеські прагматичні кліше в контексті інтенційності мовлення // Наукові записки. Серія Філологія / Вінницький держ. пед. ун-т. ім. М.Коцюбинського. — 2001. — №3. — С. 234-243.
22. Басенкова И.А., Силин В.Л. Семантические корреляции родственных слов разных лексико-грамматических классов // Филол. науки.— 1984. — №2. — С. 53-59.
23. Бацевич Ф.С., Космеда Т.А. Очерки по функциональной лексикологии. Львов: Світ, 1997. 392 с.
24. Бездітко В.І. Семантична структура синонімічного ряду прикметників // Українське мовознавство. — К., 1985. — Вип. 13. — С.15‑21.
25. Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови: Нариси із словозміни та словотвору. — Ужгород, 1960. — 416 с.
26. Безпояско О.К. Іменні категорії (функціональний аналіз). — К.: Наук. думка, 1991. — 177 с.
27. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. К.: Либідь, 1993. 336 с.
28. Беларуская мова і мовазнавство: Зборнік навук. арт. / А.І.Падлужні (навук. рэд). — Мн.: Аналітычны цэнтр НАН Беларусі, 2000.— 263 с.
29. Белошапкова В.А. О понятии синтаксической производности // Рус. яз. за рубежом. — 1983. — №7. — С. 49-53.
30. Белошапкова В.А., Шмелева Т.В. Деривационная парадигма предложения // Вестник Моск. Ун-та. Сер. 2. Филология. — 1981. — №2. — С. 43-51.
31. Бенвенист Э. Общая лингвистика. — М.: Прогресс, 1974. — 447 с.
32. Бендикс Э.Г. Эмпирическая база семантического описания // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1983. — Вып. 14. — С. 75-107.
33. Бирюкович Р.М. К семантическому обоснованию категории принадлежности в тюркских языках // Вопр. языкозн. 1980. №3. С.95‑106.
34. Богачов А.Л. Релятивізм і філософська герменевтика: Автореф. дис. ... канд. філос. наук. К., 1997. 27 с.
35. Богдан М.М. Значення і синтаксичні функції родового присубстантивного відмінка: Безприйменникові конструкції // УМЛШ. — 1975. — №6. — С. 35-45.
36. Бойко Л.М. Номінація локативних артефактів у російській та українській мовах: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. — К., 1996. — 23 с.
37. Бондарко А.В. Основы функциональной грамматики. Языковая интерпретация идеи времени. — СПб: Изд-во С-Петерб. ун-та, 1999. — 260 с.
38. Бондарко А.В. Функциональная грамматика. Модальность. Посессивность. — Л.: Наука, 1984. — 133 с.
39. Булаховський Л.А. Вибрані праці: В 5и т. — К.: Наук. думка, 1977. — Т. 2. Українська мова. — 631 с.
40. Бурячок А.А. Назви спорідненості і свояцтва в українській мові.— К.: Вид-во Акад. наук УРСР, 1961. — 150 с.
41. Васильев Л.М. Семантический класс глаголов поведения в современном русском языке // Исследования по семантике. — Уфа, 1976. — С. 41-63.
42. Ващенко В.С. Полтавські говори. — Харків, 1957. — 540 с.
43. Вендлер З. Факты в языке // Философия. Логика. Язык / Под ред. Д.П. Горского, В.В. Петрова. — М.: Прогресс, 1987. — С. 293-318.
44. Виднэс И.О. О некоторых изменениях в позициях выражения принадлежности в русском языке // Вопр. языкозн. — 1958. — №5. — С. 99-102.
45. Вихованець І.Р. Варіантність і синоніміка синтаксичних одиниць// Рідне слово. — К., 1972. — Вип. 6. — С. 21-28.
46. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. — К.: Либідь, 1997. — 368 с.
47. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. — К.: Наук. думка, 1992. — 222 с.
48. Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови. — К.: Наук. думка, 1980. — 286 с.
49. Вихованець І.Р. Родовий відмінок на тлі синтаксичної деривації // Мовознавство. — 1983. №2. — С. 65-71.
50. Вихованець І.Р. Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові. — К.: Наук. думка, 1971. — 120 с.
51. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. — К.: Наук. думка, 1988. — 256 с.
52. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. — К.: Наук. думка, 1983. — 219 с.
53. Воейкова М.Д. Семантическая вариативность глагольных бытийных конструкций в современном русском языке: Автореф. дис. канд. филол. наук. — Л., 1987. — 27 с.
54. Володина Г.И. Предложения со значением наличия // Рус. яз. за рубежом. — 1985. — №6. — С. 74-79.
55. Волоцкая З.М. Опыт описания словообразовательных значений: Автореф. дис. канд. филол. наук. — М., 1968. — 24 с.
56. Волощук Т.М. Глагольные словосочетания и их реализация в контексте: На материале лексико-семантической группы глаголов чувства в современном немецком языке: Автореф. дис. канд. филол. наук. — Л., 1978. — 24 с.
57. Вольф Е.М. Некоторые особенности местоименных посессивных конструкций (иберо-романские языки) // Категории бытия и обладания в языке. — М.: Наука, 1977. — С. 144-194.
58. Вольф Е.М. Посессивные конструкции со „скрытым” предикатом// Античность и современность. М.: Наука, 1972. С. 84-88.
59. Вольф Е.М. Эмоциональные состояния и их представление в языке // Логический анализ языка: Проблемы интенсиональных и прагматических контекстов. — М.: Наука, 1989. — С. 55-75.
60. Воротников Ю.Л. Степени качества качественных, относительных и притяжательных прилагательных // Филол. науки. — 1992.— №3. — С. 117-120.
61. Вышеславцев Б. Сердце в христианской и индийской мистике // Вопр. филос. — 1990. — №4. — С. 62-87.
62. Габка К. Об изучении синтаксической синонимии // Рус. яз. за рубежом. — 1986. — №1. — С. 70-73.
63. Гайсина Р.М. Лексико-семантическое поле глаголов отношения в русском языке. Саратов, 1981. 196 с.
64. Гак В.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики. — М.: Наука, 1973. — С. 349-372.
65.