СУСПІЛЬНІ ІДЕЇ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

Короткий опис

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики

На правах рукопису

Розумний Максим Миколайович

УДК 159.955.1:323.1:323.39:
316.774:351.858 (043.5)

Суспільні ідеї як чинник формування політичної нації

23.00.03 – політична культура та ідеологія

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук

Науковий консультант –
Чічановський Анатолій Анатолійович,
доктор політичних наук, професор

Київ – 2006 р.

ЗМІСТ

Вступ...............................................................................................................................4
Розділ 1. Принципи і механізми суспільної самоорганізації...................................14
1.1. Суспільна ідея як форма суспільної свідомості.................................................14
1.1.1. Вплив ідей на життя суспільства..............................................................14
1.1.2. Теорія і технологія масової комунікації..................................................31
1.1.3. Соціальна некомпетентність та її наслідки.............................................44
1.2. Фактори формування політичної нації як типу спільноти...............................52
1.2.1. Теорія нації.................................................................................................52
1.2.2. Теорія еліти.................................................................................................70
1.3. Методологія дослідження суспільних ідей........................................................79
Розділ 2. Розвиток політичної системи
за логікою національної самоорганізації……………………..…………...…90
2.1. Логіка становлення політичних інституцій........................................................90
2.1.1. Партійно-кланова структуризація............................................................95
2.1.2. Становлення системи політичного клієнтизму.....................................106
2.1.3. Логіка політичного брендингу................................................................112
2.2. Логіка кризового етапу національного становлення.......................................124
2.2.1. Передумови суспільно-політичної кризи в Україні..............................124
2.2.2. Виборча кампанія 2004 р. – точка національного самовизначення....134
2.2.3. Виміри і критерії політичної самоорганізації.......................................151
2.3. Логіка політичного реформування....................................................................158
2.3.1. Мотиви і контекст реалізації політичної реформи...............................161
2.3.2. Вибори-2006 як апробація нового формату політичної системи........175
2.4. Логіка особистісної самореалізації...................................................................184
2.4.1. Український персоналізм – сучасний контекст....................................184
2.4.2. Структурна основа і динаміка сучасного політичного іміджу............193
2.4.3. Національний лідер – генезис політичного феномену.........................208

Розділ 3. Суспільна комунікація в умовах формування політичної нації............225
3.1. Ідейні чинники формування сучасних українських суспільно-політичних дискурсів.....................................................................................................................225
3.1.1. Політична культура посткомунізму.......................................................225
3.1.2. Екстремізм і радикалізм як фактори політичної системи....................241
3.2. Дискурс політичних ідеологій...........................................................................251
3.2.1. Ідеологічний чинник політичного вибору.............................................251
3.2.2. Політико-ідеологічна структуризація українського суспільства........265
3.3. Дискурс національної стратегії.........................................................................277
3.3.1. Становлення національної державності................................................278
3.3.2. Соціально-економічні альтернативи......................................................296
3.3.3. Стратегія національного прориву...........................................................308
3.3.4. Ідея світової нації.....................................................................................313
3.3.5. Комунікативно-інтеграційні стратегії....................................................321
3.4. Дискурс національної ідентичності..................................................................328
3.4.1. Фактори сучасної національної самоідентифікації..............................328
3.4.2. “Добра Воля” – соціальний експеримент у сфері ідентичності..........335
3.4.3. Становлення і трансформація національної ідеї...................................343
Висновки.....................................................................................................................362
Список використаних джерел...................................................................................376

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Вивчення природи суспільної ідеї та універсальних механізмів її реалізації в політичній, культурній, соціально-економічній сферах є особливо актуальним напрямом з огляду на зростання ролі інформації та інформаційних технологій в глобалізованому, віртуалізованому соціумі, процеси в якому дедалі ширше характеризуються поняттями “психологічна війна”, “гуманітарний ресурс”, “концептуальна влада” тощо. Винятково важливою дану проблему для української політичної думки робить той факт, що сучасний стан суспільної свідомості в нашій державі характеризується ознаками світоглядної невизначеності, вразливості щодо інформаційних атак і провокацій.
Усе це є наслідком незавершеності процесу формування нової української ідентичності у головних її проявах – політичному, громадянському, культурному, психологічному. Така ідентичність не може бути сформована інакше, як через засвоєння переважаючою частиною населення країни деякої сукупності суспільних ідей, донесених і витлумачених засобами масової комунікації. На шляху до вирішення поставленої таким чином задачі ми опиняємося перед необхідністю теоретичного і методологічного обґрунтування наших підходів до явища суспільної ідеї і процесів націостановлення.
Теоретичним підґрунтям для цього виступають класичні праці, що представляють широкий діапазон підходів до культурно-світоглядних та політико-ідеологічних питань. Серед них слід окремо виділити базові поняття і суспільні теорії, представлені в працях Монтеск’є, Руссо, Дж.Локка, Дж.Гоббса, Ламетрі, Фіхте, Гегеля, Л.Фейєрбаха, К.Маркса, уявлення про механізми соціальної та політичної взаємодії за працями Г.Тарда, Ф.Тьоніса, О.Конта, П.Сорокіна, Е.Гіденса, М.Шелера, С.Франка, Х.Ортеги-і-Гасета, Г.Лебона, Е.Канетті, М.Вебера, П.Бергера і Н.Лукмана, К.Поппера, А.Шюца, Т.Парсонса, П.Штомпки, С.Московічі, Й.Хейзінги, психоаналітичну традицію тлумачення проявів соціальності за творами З.Фрейда, К.-Г.Юнга, Е.Фрома, історіософські та культурологічні концепції В.Данилевського, О.Шпенглера, Н.Бердяєва, К.Ясперса, С.Франка, Г.Маркузе, А.Тойнбі, М.Блока, І.Валерстайна, В.Дільтея, П.Рікера, Г.-Г.Гадамера, Е.Геллнера, Б.Андерсона, Е.Сміта, структуралістський підхід Р.Барта, Ю.Лотмана, К.Леві-Строса, досвід осмислення суспільних тенденцій сучасності в працях В.Вернадського, Н.Вінера, У.Р.Ешбі, А.Моля, Д.Белла, Е.Тофлера, Й.Масуди, У.Ліппмана, М.Мак-Люена, М.Кастельса, Ф.Фукуями, С.Гантінгтона, Ю.Габермаса, М.Фуко, Ж.Бодріяра, Ж.-Ж.Дерріди, Ж.Ф.Ліотара, Д.Норта.
Вивченню і теоретичному осмисленню вітчизняних реалій, пов’язаних зі становленням політичної нації, змістом основних суспільно-політичних дискурсів, присвячені низка теоретико-філософських праць (А.Свідзинський, М.Михальченко, С.Кримський, В.Крисаченко, В.Лісовий, В.Андрущенко, М.Степико, В.Кремень, В.Ткаченко, Г.Дашутін, В.Колотило), досвід застосування соціологічних і соціально-психологічних підходів (Є.Головаха, С.Рябов, В.Слюсаревський, В.Васютинський, М.Міщенко, В.Тарасенко та О.Іваненко), власне політологічні концепції (Ф.Рудич, І.Курас, А.Чічановський, Л.Губерський, І.Кресіна, В.Горбатенко, В.Матвієнко, Л.Шкляр, Ю.Левенець, В.Бебик, О.Шморгун, О.Лазоренко, В.Заблоцький, В. Конопельський, В.Дем’яненко, К.Ващенко, А.Колодій, Т.Моторчук, Ю.Руденко, В.Набруско, П.Кузик, О.Моргун), студії і рефлексії, побудовані на культурологічному та історичному аналізі українських суспільних реалій (І.Дзюба, О.Білий, О.Гнатюк, О.Забужко, М.Рябчук, Я.Грицак, С.Грабовський, М.Маринович, Г.Зеленько, Р.Шпорлюк, В.Литвин), спроби осмислення феномену національної державності України в геополітичному контексті (О.Дергачов, А.Гальчинський, Е.Вілсон, Ю.Щербак, Б.Гаврилишин, Л.Губерський). Окремо відзначимо досвід застосування інформаціологічного (С.Вовканич, Ю.Канигін, О.Донченко, Ю.Саєнко, О.Мороз, В.Семиноженко) та масовокомунікаційного (О.Зернецька, Г.Почепцов, В.Шкляр, В.Різун, О.Литвиненко, В.Іванов, О.Мелещенко, В.Владимиров, О.Гриценко, Б.Потятинник, В.Коляденко) підходів, що окреслюють, з нашої точки зору, найбільш продуктивну в контексті розглядуваної проблематики комунікативно-когнітивну парадигму вивчення явищ суспільної свідомості.
Проблема, що стоїть у центрі нашого дослідження, полягає у наявності діалектичного зв’язку між становленням політичної нації та зародженням і розвитком суспільних ідей щодо вимірів і змісту національної ідентичності, орієнтирів і шляхів суспільного розвитку, провідних цінностей та принципів організації суспільного життя.
Даний зв’язок тлумачиться у суспільствознавчих науках і практиці соціально-політичного реформування досить суперечливо. Існує думка про те, що становлення політичної нації підпорядковане історичній логіці і випливає з воління народу як колективного суб’єкта. У цьому сенсі національна ідея має трансцендентальну природу і завдання суспільства в особі його еліти (творчої меншості) полягає в тому, щоб правильно цю ідею „розпізнати”, сформулювати і донести до мас.
Є інша, прямо протилежна точка зору, яка визначає функцію суспільного усвідомлення і самопроектування похідною від економічних, інституційних та інших соціальних детермінант, що мають об’єктивну природу. На основі економічних, класових чи групових інтересів, практик та інституцій, на думку прихильників цих теорій, формується спільнота, що на певному етапі виробляє навички і стимули колективного співжиття і волевиявлення. Ідеологічне оформлення відповідних феноменів розглядається в цьому підході як атрибутивна функція і має відповідати критерію адекватності даному типу відносин, що складаються в суспільстві під дією базових чинників.
Названі підходи кардинально розходяться в тлумаченні детермінант суспільного розвитку, але близькі за визначенням ролі суспільних ідей у тому сенсі, що вони підпорядковують їх появу і становлення більш фундаментальним процесам, які відбуваються незалежно від усвідомлення цілей суспільного розвитку, політичного процесу окремим індивідом чи суспільством у цілому. На нашу думку, таке розуміння є дещо обмеженим і не дозволяє адекватно оцінювати реальні суспільно-політичні процеси та ефективно впливати на їхній перебіг і результативність. Альтернативою цьому може бути розуміння органічної включеності рефлексивно-творчої функції суспільної свідомості в реальні процеси суспільно-політичного життя.
Залежно від того, яку з названих вище позицій вважати вірною, основні політичні завдання – стратегія національної консолідації, формування спільної ідентичності, вибір пріоритетів державної політики і визначення національних інтересів – формулюються по-іншому.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження здійснене в Інституті журналістики Київського національного університету ім.Т.Шевченка в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України” (№ 019U015201), програми Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Система масової комунікації та світовий інформаційний простір” (№ 01БФО045-01).
Крім того, окремі положення і дослідницькі завдання пов’язані з виконанням планових робіт в межах наукових проектів Національного інституту стратегічних досліджень „Внутрішньополітичні перетворення в Україні: проблеми реалізації” (2005 р.) та „Проблеми і перспективи розвитку політичної демократії в Україні” (2006 р.).
Мета дослідження полягає у визначенні умов, необхідних для ефективного використання колективного творчого потенціалу суспільних ідей в процесі самовизначення і самореалізації українського суспільства в статусі політичної нації.
Дана мета конкретизується в низці завдань дослідження:
– сформувати теоретико-концептуальну базу дослідження суспільних ідей, розробити необхідний категоріальний апарат;
– з’ясувати логіку суспільно-політичної самоорганізації, її детермінанти і рушійні сили, а також механізми творення нової якості суспільних зв’язків в процесі формування політичної нації;
– з’ясувати основні ідейні (у т.ч., ідеологічні) складові суспільно-політичного вибору, що лежить в основі процесів національної самоідентифікації і самоорганізації;
– визначити основні характеристики вітчизняної політичної культури, якими обумовлюється специфіка політичного націостановлення в Україні;
– встановити роль структурних соціально-комунікативних чинників у процесах національного самовизначення і самопроектування;
– з’ясувати основні комунікативні характеристики маси й еліти в якості суб’єктів політичного процесу, зокрема, таких його складових, як політичний вибір і політичне рішення;
– визначити комунікативні передумови успішності соціально-інноваційних процесів, що здійснюються шляхом продукування й реалізації нових суспільно-політичних ідей (концепцій, проектів, програм, гасел, стратегій);
– вивчити вплив факторів особистісної мотивації на інтенсивність та успішність процесів колективної (національної) самореалізації;
– простежити особливості реалізації суспільних ідей та їх зв’язок з перебігом політичних подій у кризових умовах.
Об’єктом дослідження є процес становлення української політичної нації.
Предметом дослідження є механізми впливу суспільних ідей на формування інституційної, світоглядної та політико-культурної складових явища політичної нації.
Методологічні засади дослідження. У методологічному плані дослідження спирається на уявлення і понятійний інструментарій, розроблені в контексті таких теоретичних підходів і дослідницьких напрямів: теорія інформації, теорія систем, теорія комунікації, структуралізм і постструктуралізм, теорія політичних систем, теорія маси, теорія еліти, теорія масової комунікації.
Специфіка даного дослідження полягає в тому, що його ключовим елементом є співставлення структурно-функціональної логіки становлення суспільно-політичних інститутів, що визначають політичну націю як тип спільноти, з одного боку, та ідейні колізії, що супроводжували цей процес у теоретичному дискурсі й масовій комунікації – з іншого. Методологічно таке співставлення може бути визначено як політологічна реконструкція. Вона здійснюється на основі теоретичних уявлень про суспільну ідею як форму суспільної свідомості та динамічну і смислову складову суспільної інновації. Передумовою такого співставлення є виявлення певних закономірностей в розвитку політичної системи та її складових, а також виокремлення в суспільній комунікації змістовних ідей і побудованих на їхній основі дискурсів. З’ясування логіки суспільно-політичних процесів здійснюється шляхом інституційного аналізу. Виявлені у такий спосіб алгоритми тлумачаться за допомогою комп’ютерної аналогії як програмна основа суспільно-політичних процесів.
Накладання цих алгоритмів в умовно виділеному цілісному процесі, обмеженому сталою сукупністю суб’єктів і достатньо коротким періодом протікання, дозволяє побудувати комплексну модель (інваріант) суспільного розвитку під вирішальною дією імперативу національно-державної самоорганізації. Комплексний аналіз даної моделі здійснюється з використанням історичної аналогії, у т.ч. понятійного апарату А.Дж.Тойнбі.
Вивчення логіки становлення суспільних ідей здійснюється на основі дискурсивного і логіко-концептуального аналізу відповідних теоретичних джерел і концепцій із залученням спеціалізованих опитувань громадської думки та проведенням соціального експерименту у сфері соціокультурних ідентичностей.
У відповідних розділах подається методологічне обґрунтування робочих понять дослідження: формування ідеї, реалізація ідеї, соціальна інформація, колективний інтелект, становлення спільноти, політична структуризація, стратегія націостановлення. Запропоновано власний підхід до методологічного розмежування понять: еліта і політичний клас, радикалізм та екстремізм, стратегія та ідеологія.
Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається у таких результатах дослідження:
1. Обґрунтовано та введено в сучасний науковий обіг поняття суспільної ідеї як динамічної форми суспільної свідомості, розкрито сутність суспільної ідеї як соціокультурного і політичного феномену та досліджено механізми впливу суспільних ідей на процеси політичної інтеграції та національного самовизначення, встановлено логіку становлення суспільної ідеї у її зв’язку з трансформацією суспільної дійсності та засвоєнням суспільно-політичних інновацій, що безпосередньо пов’язані з її (ідеї) реалізацією. Суспільна ідея є носієм суспільної динаміки, фактором перемін, а згодом стає елементом унормування і легітимізації нової форми суспільної організації. Запропоновано розуміння ідеології як сукупності усталених понять та уявлень, пов’язаних між собою логічно та аксіологічно, що оформлюється на певному етапі становлення суспільної ідеї.
2. Уточнено розуміння політичної нації як стану інтегрованості спільноти, що характеризується наявністю національної державності, власних механізмів самовідтворення політичної системи та суспільного консенсусу стосовно ключових цінностей. Доведено, що такий стан виникає внаслідок сукупності суспільних інновацій, частина з яких утворюють універсальний (загальноцивілізаційний) алгоритм суспільної самоорганізації даного типу спільноти, а частина належать до специфічного досвіду даної спільноти і відображають особливості подолання нею тих перешкод, з якими дане національно-політичне утворення зіткнулося в процесі свого становлення.
3. Встановлено, що зміст ідеологічних пошуків, політичних протистоянь та інституційних змін в Україні протягом періоду після здобуття незалежності визначався суперечливою взаємною детермінацією основних дихотомій суспільного вибору – а) між етатизмом і капіталізмом (у розумінні М.Кастельса), б) між прийняттям етнокультурної форми національної самоідентифікації та її запереченням. Спроби “повернути” одну з вісей цього різноплощинного ідеологічного протистояння в напрямку іншої і таким чином наблизити два різних вибори до одного комплексного складають стрижень ідеологічних пошуків, політичних протистоянь та інституційних змін в Україні протягом всього періоду після здобуття незалежності.
4. Виявлено ключові характеристики політичної культури українського суспільства пострадянського періоду, що визначальним чином впливають на формування політичної системи та обумовлюють світоглядно-ідеологічні особливості української політичної нації. Ці характеристики сформовані під дією протистояння двох головних інституцій – а) державницької (ієрархічної, феодальної, шантажистської, закритої, мілітарної), успадкованої на психологічному і нормативному рівні від комуністичного ладу, та б) ліберальної (відкритої, правової, капіталістичної, громадянської), запозиченої у вигляді понять і концепцій, офіційних дискурсів та розрізнених інституцій.
5. Сформульовано, що найважливішою структурною характеристикою суспільної комунікації є її масштаб, що вимірюється в часових і просторових координатах. При цьому простір комунікації тлумачимо не як географічне явище, а як культурне, простір комунікації визначається складом учасників даної комунікації, амплітудою їхніх культурно-світоглядних відмінностей, їхньою кваліфікацією і потенційною впливовістю на ті чи інші соціальні групи.
6. Досліджено вплив чинника соціальної компетентності, що в умовах інформаційного вибуху є визначальним чинником політичної культури мас, впливає на їх здатність до формування індивідуалізованих форм суспільно-політичної організації, інтенсивність та успішність колективного самоусвідомлення і самопроектування. Виділено основні комунікативні стратегії, якими за цих умов послуговується творча меншість (еліта) і політичний клас, що включають застосування дедалі більш технологічних і всеохопних інструментів соціального управління, які суттєво звужують сфери, доступні для реального волевиявлення громадян, а відтак підривають основу суверенітету особи і нації.
7. Досліджено механізми впливу структурних і змістовних характеристик політичної комунікації на результативність державотворчого процесу і рівень суспільно-політичної компетентності населення. Встановлено, що включеність національної еліти і політичного класу в дискурси і стратегічні сценарії інших національних еліт, більш розвинутих та експансивних, призводить до симуляції ідейно-інноваційної функції спільноти і поглиблює деградацію основних охоронних систем соціуму (колективної моралі та соціального інтелекту).
8. Проаналізовано основні механізми і моделі особистісної самореалізації в умовах суспільних трансформацій в Україні, встановлено їхній зв’язок із загальноцивілізаційними тенденціями і процесами у сфері персональної ідентичності. Виявлено закономірності формування політичних іміджів та встановлено їхній зв’язок з базовими характеристиками політичної системи. Суперечність між засобами досягнення колективного та індивідуального успіху визначено як ключову проблему суспільної свідомості і психології, що пов’язана з загальною логікою розпаду (деградації) легальних інституцій, як успадкованих від попереднього періоду, так і запозичених.
9. Виявлено закономірності кризового етапу політичного націостановлення (на прикладі Помаранчевої революції), на якому знайшли своє інституційне вираження особливості даної спільноти, досягнуті консенсуси стосовно базових параметрів політичного співжиття і сформульовані вузлові проблеми подальших суспільно-політичних і соціокультурних конфліктів і протистоянь. Сформульовано висновок про те, що досвід розв’язання політичним класом України масштабного конфлікту, передумови якого складалися протягом усього періоду незалежності, став основою для формування в Україні специфічного інституційного дизайну і змісту основних суспільно-політичних дискурсів в найближчій історичній перспективі.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження мають методологічне та практичне значення для розробки стратегічних ініціатив у сфері державної гуманітарної політики, реформування політичної системи, підготовки фахівців у сфері соціальних та масовокомунікаційних технологій. Теоретичні і практичні висновки роботи лягли в основу авторських навчальних курсів “Теорія соціальної інформації” та “Соціальна інформація та комунікація”, що викладалися студентам Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т.Шевченка (2000-2002 рр.).
Основні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у практичній участі автора в підготовці Доповіді до щорічного Послання Президента України у Національному інституті стратегічних досліджень (2005-2006 рр.), поточної аналітичної та експертної діяльності НІСД.
Апробація результатів дисертації. Окремі положення і висновки дисертаційного дослідження були оприлюднені на таких наукових зібраннях: Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України (Миколаїв, 17-18 жовтня 2003 р.); Інтеграційна модель для України: історичний досвід і перспективи (Київ, Будинок вчених, 6-7 листопада 2003 р.); Українська перспектива: свідомісні та соціокультурні виміри (Центр українознавства КНУ ім.Т.Шевченка, 15 жовтня 2004); Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє (Одеса, 15-16 жовтня 2004); Громадянське суспільство і парламентаризм в Україні (Львів, ЛНУ ім.І.Франка, 15 листопада 2004 р.); Український соціум (Київ, Інститут стратегічних досліджень при Президентові України, 28 грудня 2004 р.); Українці: світова нація перед викликами ХХІ століття (Київ, 20-21 січня 2005 р.); VI Світовий конгрес україністів (Донецьк, 28 червня – 1 липня 2005 р.); Міжнародний конгрес “Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі” (20-21 жовтня 2005 р., Київ); Політологічні та соціально-психологічні проблеми організації політичних виборів в Україні (14 грудня 2005, Київ, Інститут соціальної і політичної психології АПН України); Новий парламент і його роль у реформуванні політичної системи України (31 травня 2006 р., Національний інститут стратегічних досліджень); Український досвід спільнотного згуртування (26 жовтня 2006 р., Київський національний університет ім. Т.Шевченка).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 2 монографії, 6 розділів у колективних монографіях і 26 статей в журналах і наукових збірниках, з них 23 – у фахових наукових виданнях.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі здійснено науковий аналіз процесів формування суспільних ідей в ході становлення української політичної нації. На основі здійсненого дослідження виявлено механізми і закономірності впливу суспільних ідей на формування інтегративних чинників спільнотної самоорганізації – єдиної ідентичності, цілісної політичної системи, світоглядних і політико-культурних особливостей нації, її ціннісних і стратегічних пріоритетів.
У тій моделі націостановлення, що окреслюється сучасними уявленнями про інституційні та культурні передумови формування суспільно-політичного цілого, відчутно бракує одного чинника. А саме – того, що спонукає спільноту творити нові інституції, закладати нові традиції, утверджувати нові цінності, набувати, зрештою, нової ідентичності. Незрозуміло досі також, яким чином формується змістовне наповнення цих феноменів та їхня специфіка, що вирізняє дану спільноту з кола інших, що належать до того самого типу. У цій ділянці суспільствознавчих студій бракує універсальних концептів і детально розроблених підходів до інтерпретації явищ політичної культури, ідеології, соціальних вимірів ідентичності.
Автор пропонує розв’язання цієї важливої науково-теоретичної проблеми через обґрунтування і концептуальну розробку поняття суспільної ідеї та вивчення її впливу на суспільну дійсність. З цією метою здійснюється аналіз суспільно-політичних процесів та дискурсів в Україні в період між здобуттям незалежності і подіями Помаранчевої революції, протягом якого, згідно з авторською гіпотезою, відбулося оформлення основних ціннісних, соціокультурних, структурних та політико-правових (інституційних) характеристик української політичної нації.
П’ятнадцять років, що пролягли між першими організованими виступами нового політичного українства і президентськими виборами 2004-го, окреслюють історичний цикл, в якому новій спільноті належало вирішити основні питання самоусвідомлення і самоствердження. Саме тому через призму новітніх подій особливо яскраво видно здобутки і втрати пройденого шляху, а також міру готовності суспільства і політикуму до постановки і вирішення принципово нових завдань націостановлення.
За підсумками дослідження було встановлено наступне.
Процеси формування політичної нації відбувалися відповідно до певної логіки – логіки самоорганізації.
Політична система, що виникла в Україні в процесі становлення національної державності та формування громадянського суспільства з властивими їм рисами політичної культури, ідеологічними та світоглядними пріоритетами, може бути визначена як багатоукладна, різнорівнева, маніпулятивна, корпоративна демократія з переважанням тіньових і позаінституційних важелів і противаг. На рівні суспільної ідеології у ній поєднались національно-патріотична риторика офіційних осіб, націоналістична опозиційність, а також нейтрально-споживацькі та реакційно-ностальгійні орієнтації більшості населення.
Основні тенденції, виявлені нами у сфері суспільної самоорганізації та пов’язаної з нею суспільної рефлексії:
– кланова структуризація, поширення позаінституційних форм суспільної організації;
– інфантилізм політичного класу, що прогресує в міру зниження загального рівня соціальної компетентності;
– розпад ідеологій як складних конструкцій, що пов’язані з високоорганізованими рівнями суспільних мотивацій;
– переважання маніпулятивних технологій та залякування (психологічного тиску) як важеля політичної боротьби і суспільної комунікації в цілому.
Загальна логіка суспільного самовідтворення проектується на більшість локальних сфер і дискурсів. У більшості сфер суспільного життя мають місце прояви інтелектуальної і психологічної зацикленості, що виражається у руйнівних сценаріях розвитку інституцій, патогенних дискурсах національної свідомості і соціальної активності групи (корпорації) та індивіда.
Мотиви, рушійні сили і вектори цих трансформацій суспільство формулювало для себе у вигляді суспільних ідей. Саме ідеї були тими моделями дійсності (і наявної – негативні, й бажаної – позитивні), які спонукали соціальних агентів (еліту, масу, корпоратизовані групи і окремі особистості) до активності й таким чином служили своєрідною лоцією між одним станом суспільства та іншим. Вони ж, у своєму новому вигляді, допомагають надалі стабілізувати нову соціальну дійсність. Аналіз змісту цих ідей, колізій їхнього суперництва і нинішня ситуативна конфігурація в свідомості спільноти є важливим інструментом суспільного знання та подальшого саморегулювання.
У процесі дослідження було виявлено низку закономірностей, що характеризують сучасний стан масових комунікацій та їхній вплив на результативність та успішність розв’язання завдань суспільної інтеграції та самоорганізації. Важливим фактором у цьому процесі виступають неадекватні завданням і цілям суспільного розвитку „шумові” чи „рекламні” ідеї, породжені та підтримувані в засобах масової комунікації корпоратизованими замовниками і спонсорами, інтереси яких розходяться з інтересами соціуму в цілому.
Вплив таких ідей на інституційний базис суспільства і його політичну систему призводить до появи віртуальних політичних дискурсів та їх дзеркального відображення у вигляді позаінституційних норм і взаємодій. Надалі суспільна думка, що прагне до адекватного розуміння ситуації і її конструктивного перетворення, змушена враховувати зміст віртуальних політичних ідей та позаінституційні норми і взаємодії як певну об’єктивну данність. А враховуючи те, що позбавлена референтного зв’язку з дійсністю ідейна сфера може бути гранично розмита, суперечлива і фрагментарна (“постмодерна” в широкому розумінні слова), слід визнати, що складність рефлексивного її опанування і співставлення з не менш хаотичною і суперечливою дійсністю є, очевидно, нездоланним завданням для колективного інтелекту нації, принаймні, в теперішніх його організаційних формах.
Можна виділити три альтернативні шляхи, якими розвиваються суспільні ідеї в цих умовах:
1) маргіналізація оригінальних ідей та їхніх носіїв;
2) абсолютизація банальних ідей та встановлення їх монополії в каналах масової комунікації;
3) безідейне існування соціуму як вираження імперативу „здорового глузду” і домінування приватно-споживацьких цінностей.
Найчастіше ці три тенденції співіснують і взаємно посилюють одна одну, витворюючи суспільну дійсність, що не надається свідомому впливу на рівні загальнозначущих інітересів, цінностей і цілей. Спільний вектор розвитку такого суспільства складається з накладання величезного числа взаємосуперечливих приватних і групових векторів. Його сумарне значення цілком закономірно наближається до нуля.
Таким чином окреслюється загальна логіка деградації основних суспільних систем, що пов’язані між собою різними видами прямого і зворотньо зв’язку, що реалізується в режимі імітації та неадекватного (асиметричного) реагування.
В цілому ж ми можемо говорити про архаїзацію як головну тенденцію розвитку суспільної свідомості й суспільної організації.
Отже, маємо всі ознаки того, що А.Тойнбі називав занепадаючим суспільством: історичний виклик, неадекватна відповідь еліти, зациклювання на одній і тій самій проблемі, корпоративізація еліти, догматизація суспільних норм і релятивізація суспільної моралі, зниження рівня відкритості й креативності суспільної комунікації як такої, розпад цілісної комунікації на окремі дискурси і епізодичні трансакції, що мають виражену тенденцію до маргіналізації.
Політична нація як “ідеальна спільнота” (Б.Андерсон) за цих умов має формуватися на “протиході” – вона в умовах суспільної деградації і розпаду інститутів суспільної організації і моралі має формулювати складні завдання, апелювати до складних мотивацій. Те, що це можливо, показала Помаранчева революція.
Можна припустити, що дана колізія не є унікальною в світовій історії, а можливо й у вітчизняному історичному досвіді. Це означає, що окрім виявлених нами лінійних чи циклічних процесів розвитку суспільної свідомості та пов’язаної з нею суспільної дійсності, існують і інші форми самоорганізації, які за аналогією з сучасними уявленнями у галузі фізики можна тлумачити як квантові “стрибки” від одного стану самоорганізації до іншого. Це дає нам підставу гіпостазувати інший модус суспільної ідеї – як імпульсу і смислового вираження такого квантового преображення суспільного цілого. Наявний досвід не дає нам доказового матеріалу для того, щоб підтвердити можливість подібної функції суспільної ідеї, а тим більше дослідити її механізми формування і реалізації. Але проведене дослідження у сфері суспільних ідей та логіки національної і політичної самоорганізації спонукає нас окреслити дану можливість як фактор, без якого виявлені нами закономірності не можуть призвести до спостережуваних нами наслідків.
Можна також зробити висновок стосовно характеру і генезису тих суспільно-політичних реалій, що деградують і розпадаються. Це – пострадянське суспільство, що успадкувало від комуністичної імперської системи свої основні риси і характеристики. Важливо зауважити, що маргінальні чи опозиційні підсистеми цієї основної системи (дисидентська, національно-визвольна, контркультурна тощо) є її такими ж природними атрибутами, як і домінантні (мілітарно-феодальна ієрархія, поєднана з елементами ідеократії).
Пострадянське суспільство після розпаду СРСР було локалізовано в державних кордонах України. Як і в інших колишніх республік, воно пройшло шлях трансформацій за власним, але достатньо типовим сценарієм.
Значна частина спостерігачів визначила події кінця 2004 р. як такі, що знаменують собою кінець існування посткомуністичного суспільства в Україні. Соціум і політикум, під дією багатьох факторів, здійснили якісний перехід до іншої моделі функціонування, принципи і механізми якої сьогодні перебувають ще у стадії становлення.
Однак, за поняттям політичної нації, яким ми означуємо якісну зміну в житті українського соціуму, стоїть певна реальність, що має свої передумови, свої витоки у дійсності попередній, а також власну логіку і тенденції розвитку.
У площині суспільної свідомості ця точка переходу може бути визначена як момент реалізації одного комплексу ідей і виникнення запиту на інший комплекс ідей. Власне, процес колективного, так само як і індивідуального, самовизначення і полягає в послідовних змінах порядку денного в міру вичерпання одного горизонту запитів і очікувань на інший.
Оптимізувати цей процес, звільнити суспільну комунікацію від нашарувань занепадницьких і маніпулятивних дискурсів, на нашу думку, дозволяє специфічна комунікативна настанова, що може бути як філософія актуальності. Суть її полягає у відмові від апеляцій до спекулятивних дискурсів в процесі розв’язання суспільних суперечностей і розгляд, натомість, завдань і цілей національного розвитку через призму конкретних обставин і ситуацій, в яких загальний імператив самоорганізації постає тут-і-тепер.
В актуальному контексті суспільно-політичного життя в Україні дана настанова, на наш погляд, може найбільш успішно реалізуватися саме в ідеї політичної нації – як проекті побудови нової спільноти українців з властивими їй індивудуальними рисами та власним алгоритмом самореалізації. Цей алгоритм повинен включати як механізм інституційної розбудови, так і світоглядний базис національної самосвідомості.
Цей алгоритм можна умовно назвати національною ідеєю, але він, скоріш за все, не матиме смислового вираження доти, поки не реалізується в процесі творення нової суспільної дійсності. У цьому специфіка інноваційного суспільного самопроектування, що логіка його формується в процесі перемін, а не є заданою цим перемінам наперед іззовні. На певному етапі дана специфіка національного алгоритму може бути відрефлектована і сформульована в абстрактно-понятійній чи образній формі. Але досвід більшості емансипованих національних спільнот свідчить, що потреба в такій формалізації внутрішнього досвіду зникає одразу після вирішення ключових питань самоідентифікації.
Смислове наповнення даного алгоритму становить сукупність понять, символів, цінностей, що вступають у взаємодію і утворюють певні когнітивні цикли і емоційні комплекси, що відтворюються в різних ситуаціях і визначають механізм самозбереження спільноти.
Таким чином, проблема формування політичної нації в Україні пов’язана з кількома завданнями, кожне з яких належить до іншого рівня суспільної організації:
1. Подолання руйнівних стереотипів і елементів зацикленості в національній свідомості та колективній психології;
2. Формування інституційної бази політичного самоуправління та саморегулювання;
3. Активізація колективного інтелекту нації та спрямування його зусиль на відновлення зв’язку з дійсністю (адекватності), і на його основі – продукування суспільних інновацій.
Важливим результатом нашого дослідження є встановлення певної логіки становлення структур суспільної свідомості і суспільної організації у їх взаємному зв’язку та в умовах переходу від одного способу (моделі) самовідтворення до іншого.
У цьому сенсі доречно говорити про структурний інваріант суспільно-політичного процесу та про сукупність закономірностей і принципів соціогенези, що з нього випливають.
Мета комунікації – суспільне ціле, спільнота. При цьому одні суб’єкти комунікації впливають на інших з метою „вписування” в параметри і стратегію даної спільноти. Цей вплив є взаємним. Самі ж ці параметри і колективна стратегія є змістом комунікації, вони є предметом узгодження, ініціатив, конфліктів та інших процесів, що мають у своїй основі два механізми – ототожнення і розрізнення (ідентифікація та диференціація). Ці процеси тісно пов’язані між собою і протікають за певною структурною логікою. Внаслідок цього формується соціально-політичний консенсус навколо певних понять, символів, пріоритетів.
Суспільна дійсність не відображається в суспільних ідеях, і не підпорядкована їм у сенсі телеології, а твориться в процесі розгортання цих ідей. Становлення ідей відбувається одночасно із становленням інституцій і практик. Ідея не є „планом” чи „взірцем”, за яким трансформується дійсність, вона є своєрідною точкою опори, тим „зовнішнім”, у взаємодії з яким дійсність набуває динаміки і змістовності. Отже реальний стан суспільства та його політична складова є результатом взаємного впливу, з одного боку, ідей як своєрідних „програм” (алгоритмів) соціальних змін та – з іншого боку – дійсності (сукупності інтересів, практик та інституцій), що завдяки своєму інерційному потенціалу змушує суспільство коректувати свої уявлення та прагнення. У фокусі даних протилежних тенденцій формується специфічний феномен – суспільна інновація.
Система уявлень, що формується на основі певної суспільної ідеї, має кілька рівнів соціальної реалізації. Її основні характеристики:
структурна (логіка відношень)
змістовна (цінності та пріоритети)
інтерпретаційна (коди ототожнення з дійсністю).
Логіка зв’язків і залежностей між окремими елементами суспільного самоусвідомлення лягає в основу інституційного дизайну даної спільноти, в т.ч., його політичної системи. Надалі ця структура набуває відносної стійкості й сама визначає характер і спрямованість суспільно-політичних процесів. [291, с.24]
Оскільки формою існування спільноти як такої є передовсім соціальна комунікація, то алгоритм її самовідтворення реалізується передовсім як сукупність механізмів соціальної комунікації. Своє втілення він знаходить у суспільно-політичних дискурсах, що визначають ідентичність даної спільноти та ключові стратегії реалізації її цілей та інтересів.
В процесі реалізації кожного зі значущих суспільно-політичних виборів та кожної з важливих суспільних інновацій окреслюється певний цикл побутування ідеї в суспільній свідомості та її реалізації в суспільній дійсності.
Ідея має завжди на меті цілісність, але її конкретне втілення є завжди однобічним, оскільки має на меті подолати певний дисбаланс (неадекватність) у існуючій системі суспільних уявлень, мотивацій, стратегій.
Тому ідея сьогодні – це не загальний горизонт смислоочікувань, не інтегральний смисл суспільної свідомості, не центральний концепт світоглядної доктрини. Справді значущою сьогодні стає ідея, яка вміщує в собі ту конкретну проблему, яку її суб’єкт (носій) здатен реально в даний момент і в даному місці розв’язати. Розвиток ідеї – це перехід від локальніших проблем до загальніших – через розширення комунікації, через інтенсифікацію процесів узгодження інтересів, стратегій, уявлень, через обговорення й апробацію соціальних інновацій та ініціатив.
Таким чином, проведене наукового дослідження дало наступні результати, врахування яких дозволить ефективніше здійснювати суспільну комунікацію, зокрема, використовувати засоби інформаційного та ідеологічного впливу (т.зв. концептуальної влади) з метою утвердження спільної ідентичності та політичної консолідації українського народу:
1. Виявлено суттєві характеристики суспільних ідей як фактору суспільного розвитку: а) суспільна дійсність не відображається в суспільних ідеях, і не підпорядкована їм у сенсі телеології, а твориться в процесі розгортання цих ідей; б) становлення ідей відбувається одночасно із становленням інституцій і практик; в) ідея не є „планом” чи „взірцем”, за яким трансформується дійсність, а своєрідною точкою опори – тим „зовнішнім”, у взаємодії з яким дійсність набуває динаміки і змістовності; г) розвиток ідеї – це перехід від локальніших проблем до загальніших – через розширення комунікації, інтенсифікацію процесів узгодження інтересів, стратегій, уявлень, через обговорення й апробацію соціальних інновацій та ініціатив.
Доведено, що суспільні ідеї виступають тими моделями дійсності, які спонукають соціальних акторів (еліту, масу, корпоратизовані групи і окремі особистості) до активності й таким чином формують реальний стан інституційної та політико-культурної взаємодії.
2. Встановлено, що політична нація виникає внаслідок сукупності суспільних інновацій, частина з яких утворюють універсальний (загальноцивілізаційний) алгоритм суспільної самоорганізації даного типу спільноти, а частина належать до специфічного досвіду даної спільноти і відображають особливості подолання нею тих перешкод, з якими дане національно-політичне утворення зіткнулося в процесі свого становлення.
Формування української політичної нації, започатковане проголошенням незалежності України, надалі втілюється в утвердженні державного суверенітету, формуванні політичної системи, громадянської ідентичності, власної політичної культури та сукупності ідеологічних настанов і політичних преференцій громадян. Специфіка політичної нації нерозривно пов’язана з її цивілізаційною приналежністю та мірою включеності в глобальні трансформаційні процеси сучасності.
3. Визначено основні ідеологічні, інституційні та ситуативні передумови формування спільної національної ідентичності в Україні на основі політичного самовизначення народу. Дане самовизначення відбувається у формі колективного вибору членів спільноти на користь однієї з суспільно значущих альтернатив національного розвитку. Ключову роль для формування української політичної нації мають суперечності між етатизмом і капіталізмом, що у розумінні М.Кастельса виступають альтернативними формами суспільної організації, які надають переваги в розподілі надлишкового суспільного продукту групам адміністративного або ж економічного панування. Інший важливий вибір у сфері суспільних пріоритетів пролягає між прийняттям етнокультурної форми національної самоідентифікації та її запереченням. Уточнено визначення поняття національної ідеї. Національна ідея визначена: а) як центральний смисл суспільної комунікації, б) як алгоритм колективної самореалізації та в) як принцип єдності інтерпретацій (співпадіння кодів тлумачення дійсності) в межах політико-культурної цілості.
Запропоновано розуміння ідеї політичної нації як проекту побудови нової спільноти українців з властивими їй індивідуальними рисами та власним алгоритмом самореалізації, що включає механізм інституційної розбудови, а також світоглядний базис національної самосвідомості (ідентичності).
4. Визначено, що політична культура сучасної України сформована під визначальним впливом протистояння двох головних інституцій – а) державницької (ієрархічної, феодальної, шантажистської, закритої, мілітарної), успадкованої на психологічному і нормативному рівні від комуністичного ладу, та б) ліберальної (відкритої, правової, капіталістичної, громадянської), запозиченої в посткомуністичний період у вигляді понять і концепцій, офіційних дискурсів та розрізнених інституцій. На основі аналізу їх взаємодії зроблено висновок про невідповідність між трьома рівнями суспільної організації: соціальною структурою, інституційною розбудовою і системою суспільних уявлень, що продукується політичним класом і проектується ним на суспільне життя.
Виявлено ознаки „занепадаючого суспільства” (А.Тойнбі) в політико-культурній дійсності сучасної України та зроблено висновок про характер і генезис тих суспільно-політичних реалій, що деградують і розпадаються: їх визначено як пострадянське суспільство.
5. Встановлено, що визначальним фактором успішності і вибору напряму трансформацій виступають характеристики тієї суспільної комунікації, що була організована навколо актуальних суспільних ідей.
Виявлено, що вагомим фактором становлення політичної нації як комунікативної спільноти є масштаб і конфігурація тих комунікативних мереж, в яких це становлення осмислюється і спрямовується за допомогою певних ідей (інновацій). Цей показник є також визначальним для характеристики суб’єктів даної комунікації в широкому діапазоні їх інтелектуально-моральної заанґажованості – від універсального до локально-побутового вимірів. Інша важлива структурно-комунікативна характеристика національного політичного процесу – його відкритість зовнішнім впливам. Інструментами цього впливу є різноманітні ресурси, у т.ч., інформаційні й концептуальні, використання яких має особливо масштабні наслідки в умовах монополізму в мас-медійній сфері.
6. Встановлено, що становлення політичного класу протягом перехідного періоду в Україні супроводжувалося зростанням його корпоративності, закритості та пов’язане з удосконаленням технологій соціального маніпулювання, що мали забезпечити привілейований статус і гарантії закритості даної верстви. Такий шлях закономірно призводить до суспільно-політичних криз, позначених різким зниженням легітимності влади, втратою керованості державними інституціями і викликом національній ідентичності, що перебуває у стадії формування. Вихід з кризи за цих умов відбувається, найчастіше, за рахунок утвердження нових механізмів корпоративного самовідтворення політичного класу та переходу до нових технологій у сфері суспільних комунікацій.
Важливою передумовою такого розвитку подій стала прогресуюча соціальна некомпетентність мас, що, на думку деяких дослідників (У.Еко, М.Кастельс), є атрибутом і провідною тенденцією розвитку сучасної цивілізації.
7. Окреслено алгоритм розвитку політичної системи у напрямку деградації основних механізмів забезпечення її легітимності та ефективності. Цей алгоритм включає в себе: а) зовнішній вплив, метою якого є задоволення чужих національних (чи транснаціональних корпоративних) інтересів; б) конкурентну боротьбу внутрішніх квазіелітарних угруповань, з використанням зовнішніх (запозичених) ресурсів; в) імітацію політичної комунікації як засобу вирішення внутрішньонаціональних завдань і досягнення національних цілей; г) тотальну недовіру населення до змісту цієї комунікації і до її інституційних форм; д) політичні реформи, спрямовані на підвищення закритості політичного класу і його унезалежнення від волевиявлення мас; є) розпад інституційної тканини і соціальної структури на локальні групи, що формуються і функціонують за архаїчними уявленнями і нормами та досить хаотично взаємодіють між собою, переважно в конфліктному режимі.
Сформульовано основні завдання успішного політичного націостановлення, а саме: 1) подолання руйнівних стереотипів і елементів зацикленості в національній свідомості та колективній психології; 2) формування інституційної бази політичного самоуправління та саморегулювання; 3) активізація колективного інтелекту нації та спрямування його зусиль на відновлення зв’язку з дійсністю (адекватності), і на його основі – продукування суспільних інновацій.
8. Встановлено, що основні механізми і моделі особистісної самореалізації в умовах суспільних трансформацій в Україні, пов’язані як із загальноцивілізаційними тенденціями і процесами у сфері персональної ідентичності, так і з особливостями вітчизняної політичної культури та умовами формування нової колективної ідентичності (усвідомлення приналежності до української політичної нації). Суперечність між моделями досягнення колективного та індивідуального успіху визначено як ключову проблему суспільної свідомості і соціальної психології, що пов’язана з загальною логікою розпаду (деградації) легальних інституцій, як успадкованих від попереднього періоду, так і запозичених в процесі лібералізації.
Виявлено закономірності формування політичних іміджів та встановлено їхній зв’язок з базовими характеристиками політичної системи. Зростання ролі особистісного фактора в українській політиці, що відзначається багатьма оглядачами як провідна тенденція сучасного періоду, відбувалося у безпосередньому зв’язку з процесами політичної структуризації, деідеологізації, поширенням масовокомунікаційних технологій.
9. Розгляд причин і соціально-політичних наслідків системної кризи 2004 року, що стала відома у світі як Помаранчева революція, дозволяє тлумачити сукупність пов’язаних з президентською виборчої кампанією і масовими акціями громадського спротиву явищ у контексті масштабного цивілізаційно-історичного виклику, перед яким опинився політичний клас і громадянське суспільство України на початку ХХІ століття. Дана криза цілком відповідає класичній колізії історичного виклику і відповіді (А.Тойнбі), а її розвиток і наслідки за цією інтерпретаційною схемою можуть бути визначені як неадекватна відповідь. Момент системної кризи був використаний для чергового перерозподілу переваг в межах вузької корпорації представників політичного класу.
Суспільство, яке внаслідок кризи не виходить на якісно новий рівень самоорганізації, опиняється в полоні певного роду соціально-інституційної зацикленості, що чітко спостерігається в посткризових умовах. Водночас даний кризовий момент є точкою відліку для формування в Україні специфічного інституційного дизайну і визначає зміст основних суспільно-політичних дискурсів в найближчій історичній перспективі, а відтак може бути визначений і як точка національного політичного самовизначення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамов В.І. Духовність суспільства: методологія системного вивчення: Монографія. – К.: КНЕУ, 2004. – 236с.
2. Акофф Р., Эмери Ф. О целеустремленных системах. – М.: Советское радио, 1974. – 271с.
3. Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду / Під загальною редакцією Ю.Тищенко. – К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004. – 312с.
4. Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних подій (Державотворчий процес 1985-1999 рр.). – К.: “ЕксОб”, 2000. – 296с.
5. Алексєєва Т. Леґітимність влади у період транзиту // Політична думка. – 1998. – №14.
6. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность государства // Политические исследования. – 1992. – №4.
7. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.: Критика, 2001. – 272с.
8. Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української націонал-демократії. – К.: Смолоскип, 1999. – 80с.
9. Андрущенко В. Україна і цивілізований світ: проблеми пошуку оптимальної моделі соціальної організації // Генеза. – 1994. – №1. – с.18-23.
10. Андрущенко Т. Зовнішні чинники президентської кампанії 2004 року // Політичний менеджмент. – 2005. – №3. – с.71-79.
11. Анісімович-Шевчук О. Роль комунікаційної еліти у формуванні громадянських цінностей особи // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2003. – Вип.14. – с.39-43.
12. Арабаджиєв Д.Ю. Проблема політичної фрагментації в умовах функціонування партійних систем // Нова парадигма. – 2003. – Вип.30. – с.132-135.
13. Аронсон Э., Пратканис Э.Р. Эпоха пропаганды: Механизмы убеждения, повседневное использование и злоупотребление. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 384с.
14. Астаф’єв А. Український радикальний націоналізм: теза про ієрархію // Молода нація. – 2001. – №4. – с.65-92.
15. Афанасьев В.Г. Социальная информация. – М.: Наука, 1994. – 201с.
16. Ахиезер А. Архаизация в российском обществе как методологическая проблема // Общественные науки и современность. – 2001. – №2. – с.89-100.
17. Ачкасов В.А. Россия как разрушающееся традиционное общество // Политические исследования. – 2001. – №3. – с. 83-92.
18. Баган О. Зіткнення цивілізацій: український вектор // Українські проблеми. – 2000. – №20. – с.119-123.
19. Бадзьо Ю. Влада – опозиція – держава в Україні сьогодні: Думки проти течії / Вступ. слово О.Зінкевича. – К.: Смолоскип, 1994. – 28с.
20. Бадзьо Ю. Національна ідея і національне питання – десять років невизначеності // Політична думка. – 2001. – №22.
21. Бадзьо Ю. Підпільна нація. Нове завоювання України // Політика і культура. – 2003. – №9-12. – с.20-23.
22. Бадзьо Ю. Український вибір. – К.: Смолоскип, 2004. – 56с.
23. Базилевський В. Холодний душ історії // Дніпро. – 1996. – №1-2.
24. Бакуменко В., Сурмін Ю. Реформа політичної системи України: необхідність та основні напрями реалізації // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2002. – №4. – с.208-218.
25. Баранцева К. Проблема формування державно-управлінської еліти: світовий досвід та Україна // Молода нація. – 1997. – №6. – с.115-130.
26. Баранцева К.К. Еліта як духовно-інтелектуальний феномен (соціально-філософський аналіз): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук: 09.00.03 / НАН України. Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди. – К., 2001. – 20с.
27. Бараш Ю.Н. Європейський нейтралітет і невизначеність України. – Дніпропетровськ: Національний інститут стратегічних досліджень, Дніпропетровський філіал, 2002. – 166с.
28. Барматова С. “Останній соціалізатор” українського суспільства та його роль у виборах // Політичний менеджмент. – 2004. – №2. – с.130-136.
29. Барсамов В.А. Динамика и перспектива изменений политической системы общества в России (1989-2000): Учебное пособие. – М.: МИИТ, 2001. – 52с.
30. Барт Р. Структурализм как деятельность // Избранные произведения. – М., 1994. – 616с.
31. Бахтєєв Б. Націонал-демократія: Криза без кінця // Сучасність. – 2002. – №4. – с.63-82.
32. Бахтин М.М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт философии анализа / В кн.: Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. – М., 1983. – 543с.
33. Бебик В. Наша політична культура // Політологічні читання. – 1992. – №1. – с.6-23.
34. Бебик В.М. Політичний меркетинг і менеджмент у демократичному суспільстві: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук: 23.00.02 / НАН України. Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 1996. – 32с.
35. Бевз Т. Політична система суспільства: теоретичні й практичні аспекти на прикладі України // Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень. – 2002. – Вип.18. – с.5-18.
36. Бевзенко Л. Архетипи і соціальна самоорганізація // Генеза. – 1995. – №1. – с.52-58.
37. Бевзенко Л. Доглибнопсихологічний чинник як підстава самоорганізаційного аналізу динаміки соціальних систем // Філософська і соціологічна думка. – 1996. – №5-6. – с.36-74.
38. Бевзенко Л. Духовное измерение в процессах социальной саморегуляции // Философская и социологическая мысль. – 1996. – №7-8. – с.92-107.
39. Безродна В.І. Особливості формування громадянського суспільства в процесі політичної модернізації України: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук: 23.00.02 / Одеська національна юридична академія. – О., 2003. – 16с.
40. Бекешкіна І. Вибори як вияв політичної диференціації українського суспільства // Соціальні виміри суспільства. – 2003. – Вип.6. – с.3-14.
41. Белебеха І.О. Українська еліта. – Харків: Журнал “Березіль”, 1999. – 346с.
42. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования / В.Л.Иноземцев (пер. с англ.). – М.: Academia, 1999. – 787с.
43. Беляева Л.А. Стратегии выживания, адаптации, преуспевания // Социальные исследования. – 2001. – №6. – с.44-53.
44. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М.: Медиум, 1995. – 323с.
45. Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. – М.: Наука, 1989. – 224с.
46. Бердяев Н. Судьба России. – М., 1990. – 240с.
47. Бжезінскі З. Розширити альянс, побільшити Європу // Ї. – 2001. – №22. – с.147-152.
48. Бжезінський З. Велика Шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи. – Львів–Івано-Франківськ.: Лілея-НВ, 2000. – 236с.
49. Библер В.С. От наукоучения – к логике культуры: Два философских введения в двадцать первый век. – М., 1991.
50. Бичко Б. Ментальні чинники національної самосвідомості // Філософські обрії. – 2002. – №8. – с.132-139.
51. Бичко О. Регіональні особливості параметрів етнічної ідентичності студентської молоді // Соціальна психологія. – 2004. – №3. – с.72-81.
52. Бідзюра І. Геополітичний вибір України // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – 2003. – Вип.24. – с.316-327.
53. Бідзюра І. Етапи і перспективи системних реформ в Україні // Політичний менеджмент. – 2004. – №1. – с.75-82.
54. Бідзюра І.П. Концепція національних інтересів України в контексті реалізації міжнародної політики // Нова парадигма. – 2004. – Вип.36. – с.155-165.
55. Білий О. Воля до ідентичності (штрихи до історії реальної української держави після 1945 року) // Політична думка. – 2000. – №21.
56. Білий О. Ідея суверенітету і стратегії урядування // Політична думка. – 1997. – №9.
57. Білий О. Приватизація держави (соціокультурний родовід пострадянської корпорації) // Політична думка. – 1999. – №16.
58. Білоус А.О. Політичні об’єднання України. – К.: Видавництво “Україна”, 1993. – 108с.
59. Білоус В.С. Діалектика та синергетика як методологічні засади політичної діяльності // Політологічні обрії: Збірник наукових праць / За ред. Кирилюка Ф.М., Хилька М.І. – К.: Український центр духовної культури, 2001. – с.64-70.
60. Блок М. Апология истории или Ремесло историка. – М., 1973. – 232c.
61. Бова А. Корупція в контексті політичного і соціально-еокномічного розвитку (деякі глобальні та регіональні тенденції) // Економічний часопис – XXI. – 2003. – №10. – с.12-17.
62. Бова А. Лібералізм і консерватизм як основні політичні ідеології посттоталітарного суспільства // Молода нація. – 1997. – №6. – с.61-70.
63. Богаєвський Ю. Дійсно новий перспективний партнер: Україна – Бразилія: від декларацій і намірів – до конкретної співпраці // Політика і час. – 2002. – №2. – с.13-16.
64. Богуш С.М. Інституціалізація еліт: проблеми теорії та практики // Політологічні обрії: Збірник наукових праць / За ред. Кирилюка Ф.М., Хилька М.І. – К.: Український центр духовної культури, 2001. – с.172-180.
65. Бодрияр Ж. Символический обмен и смерть / С.Н.Зенкин (пер. и вст. статья). – М.: Добросвет, 2000. – 387с.
66. Бойд-Баррет О. Тенденції в галузі масових комунікацій / Пер. з англ. // Формат 21. – 2000. – Осінь. – с. 14-36.
67. Бойко О. 1991 р.: стартові умови та потенційні можливості розгортання державотворчого процесу в Україні // Людина і політика. – 2001. – №6. – с.34-38.
68. Бойко О. Особливості застосування політичних технологій в Україні на виборах 1998-2002 років // Історико-політичні проблеми сучасного світу. – 2002. – Т.9. – с.146-157.
69. Бойко О. Україна та процес остаточної руйнації СРСР (серпень-грудень 1991 р.) // Сучасність. – 2004. – №4. – с.59-77.
70. Бойко О. Феномен перебудови: причини, суть, наслідки // Сучасність, 2002, №6. – с.84-91.
71. Бойко О.В. Зовнішньополітичний образ України та чинники його формування в друкованих ЗМІ в умов