ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД В УКРАЇНІ У Х–ХVІІІ СТ.

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

ВАНГОРОДСЬКА НАТАЛІЯ АРКАДІЇВНА

УДК 347.918(477)″09/17″

ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД В УКРАЇНІ У Х–ХVІІІ СТ.

12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія правових і політичних вчень

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник
Самохвалов Віктор Панасович
юрист, к.іст.н., професор

Київ – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ТА ІСТОРІОГРАФІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ І РОЗВИТКУ ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ
1.1. Історіографія проблеми і джерельна база дослідження 11
1.2. Історичні передумови розвитку третейського суду в Україні 41
1.3. Поняття, правова природа третейського суду та його місце в системі цивільних юрисдикцій 61
РОЗДІЛ 2 СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ В УКРАЇНІ У Х–ХVІІІ СТ.
2.1. Зародження третейського суду в князівську добу 79
2.2. Третейські суди на українських землях Литовсько-Польської доби 93
2.3. Третейські суди у період Гетьманщини 120
РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ ТРЕТЕЙСЬКОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ У Х–ХVІІІ СТ.
3.1. Правовий статус третейського судді та організаційно-правові основи діяльності третейського суду 138
3.2. Процесуальний порядок розгляду справ та виконання рішень третейських судів 154
ВИСНОВКИ
ДОДАТОК А
ДОДАТОК Б
ДОДАТОК В 175
192
194
195
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 196

ВСТУП

Актуальність теми. Важливими передумовами становлення в Україні демократичної, соціальної та правової держави є забезпечення ефективного захисту прав людини і громадянина в процесі здійснення правосуддя, утвердження об’єктивності, законності та справедливості. Саме тому в умовах демократичного реформування основних сфер соціально-політичного життя чільне місце належить функціонуванню інституту третейського суддівства як недержавного, незалежного органу цивільної та господарської юрисдикції, одного із атрибутів сучасної правової держави та громадянського суспільства.
Історично третейський суд є однією з давніх і перевірених форм вирішення спорів, що існував до появи державних судових інституцій. До нього зверталися для швидкого та ефективного врегулювання конфлікту. Історичний досвід існування третейського судочинства свідчить про наявність реального механізму правосуддя, яке ефективно розв’язувало конфлікт, а перспективність розвитку третейського судочинства в сучасній Україні, з огляду на його переваги, не викликає сумніву.
Тому, на сьогоднішній день виникає нагальна потреба у дослідженні витоків розвитку традицій третейського судочинства в Україні, ролі виборного начала в його становленні, яке стало одним з найважливіших джерел формування як суміжного інституту судової системи сучасної держави.
У сучасній вітчизняній та зарубіжній науковій літературі відсутні комплексні системні праці, присвячені аналізу проблематики зародження, розвитку і функціонування третейського суду в Україні у Х–ХVІІІ ст. Саме тому виникає необхідність у здійсненні систематичного дослідження еволюції інституту третейського суду в зазначений період, визначенні його місця і ролі в системі суспільно-правових відносин, що й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу (затвердженої Законом України від 18 березня 2004 року № 1629-ІV) та Указу Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006 “Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів”. Дане дисертаційне дослідження виконане відповідно до Пріоритетних напрямів розвитку правової науки в Україні на 2005–2010 рр., затверджених постановою загальних зборів Академії правових наук України від 18 червня 2004 р. № 2/04–2; Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ на 2008–2010 рр., схвалених вченою радою Київського національного університету внутрішніх справ (протокол № 3 від 25 березня 2008 р.).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення загальнотеоретичних та історико-правових засад виникнення і розвитку інституту третейського суду, з’ясування його місця у системі соціально-правових відносин України у Х–ХVІІІ ст. та виявлення особливостей третейського судочинства.
Зазначена мета визначила необхідність вирішення наступних завдань:
– з’ясувати рівень історіографічного вивчення теми дослідження; виявити, проаналізувати й систематизувати джерела права, судову практику третейського судочинства у правовій системі України у Х–ХVІІІ ст.;
– сформулювати власне розуміння проблеми, сконструювати модель об’єкту пізнання;
– встановити історичні передумови виникнення третейського суду та засади його формування;
– з’ясувати суспільно-політичні умови, що вплинули на процес становлення третейського суду в Україні у Х–ХVІІІ ст.;
– проаналізувати еволюцію третейського суду на фоні загального розвитку держави і права;
– з’ясувати причини та передумови зменшення ролі третейського суду в Україні у ХVІІІ ст. у здійсненні судочинства;
– визначити місце і роль третейського суду в судовій системі України у Х–ХVІІІ ст. і класифікувати третейські суди;
– визначити правовий статус третейського судді та організаційно-правові основи діяльності третейського суду в Україні у Х–ХVІІІ ст.;
– розкрити стадії та особливості діяльності третейського суду у Х–ХVІІІ ст., визначити підстави виникнення його компетенції і повноважень, охарактеризувати процес виконання третейських судових рішень;
Об’єкт дослідження – система соціально-правових відносин в Україні у Х–ХVІІІ ст. та історико-правові закономірності розбудови інституту третейського суду.
Предмет дослідження – виникнення, розвиток та функціонування третейських судів в Україні у Х–ХVІІІ ст.
Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні застосовувалось органічне поєднання філософських, загальнонаукових, спеціально-наукових методів та історіографічний підхід. У роботі використовувався, зокрема, діалектичний метод пізнання, що дало змогу встановити взаємозв’язок основних періодів (етапів) та особливостей виникнення і розвитку третейського суду в Україні у Х–ХVІІІ ст. та всіх пов’язаних з ним явищ, спрямованих на побудову державно-правових інститутів української держави і створення відповідної правової системи (підрозділи 1.3, 2.1–2.3). Широкого застосування набули загальнонаукові методи. В основу дослідження покладено системно-структурний метод та метод іманентної критики, що базується на одночасному аналізі положень основних нормативних актів, теорій і концепцій провідних вчених, порівнянні їх позицій для виявлення зв’язків між суспільними відносинами, джерелами права (зокрема – законодавством), судовими органами, судовою практикою та, власне, третейським судом (підрозділи 1.1, 3.1, 3.2). Це у поєднанні з методом активної інтерпретації дало можливість класифікувати третейські суди в Україні у Х–ХVІІІ ст. і дати порівняльну оцінку особливостям третейського процесу (підрозділи 1.1, 1.3). Історіографічний підхід базується на принципі методологічного плюралізму, який передбачає аналіз різнопланової літератури, створеної протягом усього періоду вивчення досвіду регулювання третейського суду і судочинства в Україні у Х–ХVІІІ ст. Також, узагальнено та систематизовано архівні матеріали, судові справи, нормативно-правові акти з питань судоустрою, судочинства, які дозволили визначити місце і роль третейських судів України у Х–ХVІІІ ст. (підрозділ 1.1). За допомогою статистичного методу було здійснено співставлення та аналіз особливостей третейського судочинства в різні історичні періоди розвитку та специфіку його функціонування. За допомогою аналізу і синтезу була окреслена багатогранність третейського суду, вироблені різноманітні критерії його сприйняття (підрозділи 2.1–2.3). Зі спеціальних наукових методів знайшли застосування історичні та юридичні методи в їх оптимальному співвідношенні. Порівняльно-правовий метод застосовувався для встановлення передусім відносної самостійності окремих властивостей третейського суду та виокремлення тих, зв’язок між якими є важливим для розуміння зазначеного явища і розкриття його суті (підрозділи 2.1–2.3). З метою аналізу змісту правових актів, якими регулювалися утворення і діяльність третейських судів, порядок вибору та статус третейських суддів, використовувалися формально-юридичний та герменевтичний методи (підрозділи 1.1, 3.1, 3.2).
Хронологічні рамки дослідження обмежені Х–ХVІІІ ст. Разом із тим авторка у своїй роботі доводить, що третейський суд існував ще задовго до виникнення держави і був фактично чи не єдиним способом вирішення конфліктів мирним шляхом. Вибір верхньої межі дослідження зумовлений тим, що з другої половини XVIIІ ст. в Україні основним джерелом права у сфері діяльності третейських судів стало законодавство Російської імперії, що знаходило вияв у зміні ролі третейських судів та судочинства, а також у зосередженні формування політики діяльності третейського суду імперською владою.
Упродовж досліджуваного періоду склалися стабільні відносини у вирішенні спорів третейськими суддями, що дало можливість відобразити історичний процес розвитку третейського судочинства в Україні та розкрити його національні особливості.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що системно проаналізовано особливості виникнення, формування та розвитку інституту третейського суду в Україні у Х–ХVІІІ ст., розглянуто види третейських судів та запропоновано критерії їх класифікації і функціонування. У результаті проведеного дослідження сформульовано основні положення і висновки, яким притаманні елементи наукової новизни:
вперше:
– обґрунтовано, що третейський суд у Х–ХVІІІ ст. був найдавнішою та поширеною формою суду в Україні й утворювався з первісних форм вирішення спорів за участю посередників – осіб, які мали владу і вплив, користувалися повагою у суспільстві, виконували функції судді та забезпечували життєдіяльність суспільства. А тому інститут посередництва у стародавні часи фактично заклав основи судочинства;
– встановлено, що у судових актах існувала велика кількість фактів звернення сторін спору саме до суду третьої особи, яка виступала арбітром у вирішенні спору. Водночас, зроблено висновок про недостатню кількість і якість нормативно-правових актів, що регулювали третейське судочинство, оскільки законодавець майже до ХVІІІ ст. не втручався у примирення сторін, яке допускалося навіть у кримінальних справах;
– у залежності від виду та особливостей процедур примирення, що застосовувалися під час розгляду спорів, запропоновано класифікацію третейських судів в Україні у Х–ХVІІІ ст.: 1) третейський суд: а) третейський суд із суперарбітром, б) третейський суд без суперарбітра, в) змішаний третейський суд; 2) посередництво; 3) мирова угода;
– розширено межі застосування поняття “третейське судочинство” з урахуванням того, що протягом усієї історії розвитку третейський суд, посередництво і мирова угода були тісно пов’язані між собою і на первісних етапах розвитку суспільства складали єдиний процес. Тому “третейське судочинство” слід розглядати, як суд третьої особи, котра обирається самими сторонами, які за своєю добровільною угодою довіряють їй розглянути і вирішити конкретний спір, винести рішення та заздалегідь зобов’язуються підкоритися такому рішенню;
– визначено, що третейське судочинство носило приватноправовий характер, оскільки порушення справи в Україні у Х–ХVІІІ ст. розпочиналося тільки за скаргою потерпілого або за домовленістю сторін, а злочини в ті часи не сприймалися як суспільно небезпечні діяння і судовий розгляд не був обов’язковим навіть у кримінальних справах, що надавало судам, ознак третейського суду;
– обґрунтовано висновок про те, що договірні засади третейського судочинства впливали на всі стадії розгляду спорів в Україні у Х–ХVІІІ ст., оскільки метою тогочасного суду було примирення сторін, а не покарання винного навіть у кримінальних справах і договором визначалися відносини між сторонами, обов’язок судді проголосити неупереджене рішення на вимогу сторін та допомогти сторонам вирішити спір чи/та заключити мирову;
удосконалено:
– понятійно-категоріальний апарат дослідження, зокрема відповідно до історичних умов уточнено поняття “третейський суд”, “посередництво”, “мирова угода”, “третейський суддя”, “посередник”, “третейський процес”, “третейська угода”, “компетенція третейського суду”, “повноваження третейського суду”, “юрисдикція третейського суду”, “процедура примирення”;
– підходи до класифікації методологічних принципів та правил судового процесу України в Х–ХVІІІ ст., які притаманні третейському розгляду справ. Ці підходи базувалися на демократичних засадах змагальності, диспозитивності, справедливості, рівності сторін, виборності суддів, гласного, відкритого та доступного судового розгляду, колегіального вирішення спорів;
дістали подальший розвиток:
– розуміння різних етапів процедур примирення, досягнення мирової угоди як засобу врегулювання приватноправових спорів. При цьому доведено на історичному матеріалі, що мирова угода була одним із найдавніших та загальноприйнятих способів вирішення спору, як на будь-якій стадії процесу, так і поза ним;
– визначення аргументів щодо доцільності введення в сучасну правову систему України стадії процесу примирення відразу після підготовки справи до судового розгляду у цивільному і господарському процесах, у спорах, що виникають з цивільних, господарських, сімейних, трудових та інших правовідносин, які можуть бути предметом мирової угоди, та у кримінальних справах щодо злочинів невеликої тяжкості та злочинів, вчинених з необережності.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні положення, висновки і рекомендації були враховані та частково використані в діяльності Міністерства юстиції України (довідка від 25 травня 2010 р.); включені до анотованого Звіту з проблеми підготовки змін та пропозицій до чинного законодавства України в сфері регулювання діяльності третейських судів (довідка юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 10 грудня 2010 р.); знайшли своє відображення в реалізації державної політики в галузі освіти щодо задоволення її потреб у науково-методичному забезпеченні та організації видання навчально-методичної літератури для різних типів навчальних закладів України (довідка про провадження результатів наукового дослідження Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України від 11 січня 2011 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертація є комплексним і самостійним дослідженням діяльності третейських судів в Україні у Х–ХVІІІ ст. Сформульовані основні положення, які характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів, є особистим внеском здобувачки в опрацьовуванні означеної проблеми та висвітлені в індивідуальних публікаціях та двох статтях написаних у співавторстві. Особистий внесок дисертантки у спільних публікаціях становить 70,0 відсотків.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено кафедрі теорії та історії держави та права Національної академії внутрішніх справ. Основні положення дисертації доповідались і обговорювались на таких наукових конференціях, читаннях, зібраннях та круглих столах: “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 2003 р.; 2005 р.); “Колізійні питання третейського судочинства в Україні” (м. Київ, 2006 р.); “Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих вчених” (м. Київ, 2007 р. (тези опубліковано)); “Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина” (м. Івано-Франківськ, 2007 р. (тези опубліковано)); “Права і свободи людини і громадянина: проблеми судового захисту” (м. Київ, 2007 р. (тези опубліковано)); “Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм та стратегічні можливості України” (м. Київ, 2008 р.); “Досвід правового розвитку Великого князівства Литовського (1529–1588)” (м. Одеса, 2009 р.); “Плебсологічне осмислення перспектив розвитку Української держави” (м. Київ, 2010 р.).
Публікації. Основні положення дисертації викладені в 11 наукових публікаціях, шість з яких опубліковано у збірниках наукових праць та журналах, що входять до переліку фахових видань, затвердженого ВАК України, дві статті й три тези виступів в інших виданнях.
Структура роботи Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел (252 найменування). Повний обсяг дисертації складає 219 сторінок, з них загальний обсяг тексту – 191 сторінка.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі досліджено в історико-правовому аспекті наукову проблему зародження і розвитку третейського суду України, яка не була предметом спеціального дослідження ні у дореволюційній, ні у радянській, ні у сучасній вітчизняній юридичній науці. Проведене автором дослідження дає можливість усвідомити фактори, які спричинили зародження суду взагалі і особливості зародження третейського суду зокрема, поступовість і послідовність змін та вдосконалення цієї інституції. У дисертації встановлено особливості третейського суду, який був поширений на Українських землях, пронизував всю судову систему і оснований на національній правовій свідомості, в якій відображаються історичні традиції та юридичні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови та особливості буття. Нами встановлено, що звичаї, які сформувалися на землях України, мали значний вплив і на третейське судочинство нашого народу протягом періоду, що досліджується у праці, а саме Х–ХVIII ст.
Автором досліджено і проаналізовано наукову спадщину дореволюційних, радянських, сучасних вчених та науковців, що дало змогу розглянути певні аспекти вказаної проблематики та сформулювати методологічні засади у дослідницькій роботі. В опублікованих працях така проблема, як існування інституту третейського суду в Україні протягом Х–ХVІІІ ст., його зародження, розвиток та функціонування ґрунтовно не висвітлювалась, не були розкриті й детально не досліджувалися особливості створення третейського суду, обрання арбітра, вимоги, які висувалися до нього, та інші особливості третейського суду і процесу, які є об’єктом нашого наукового інтересу.
Більшість авторів, які вивчали судочинство України, досліджували третейський суд у вузькому його розумінні, не досліджуючи його різні прояви та форми, які притаманні українському судочинству. Хоча ідея передачі спору на вирішення третім особам (посередникам) зародилася у далекій давнині, напевно, в період появи перших людських об’єднань, для припинення суперечностей і врегулювання відносин у суспільстві. Оскільки така інституція, як третейський суд в сучасному розумінні слова з’явилася в часи відокремлення судової влади від адміністрації, то посередники до цього часу поєднували функцію судочинства зі здійсненням управління суспільством, виконуючи роль публічних органів, а також були творцями нових норм, які не існували ні в звичаях, ні в актах державної влади.
Розвиток третейського суду має тривалу історію, він не раз переживав корінні зміни, тому вивчення історичних джерел права України має додати третейському суду, як альтернативного способу вирішення конфліктів, ґрунтовності, послідовності і розуміння, сформованої та перевіреної сторіччями правової бази. Оскільки в Україні у Х–ХVІІІ ст. найбільш поширеною була форма договірного вирішення спорів при посередництві третьої особи “розсудить їх третій, кого вони оберуть”, “заряжали себѣ третьяго”, “и быти дѣлу дому, как третьи приговорят”, “братчина судит как судьи”.
Отже, вивчення й аналіз історичних джерел права України додало третейському суду ґрунтовності, послідовності і розуміння, сформованої та перевіреної сторіччями правової бази. Дослідження третейського суду вкрай ускладнене через малодоступність або, взагалі, мізерної кількості історичних документальних джерел, які дійшли до нас і розпорошені у величезній кількості джерельної бази. Це зумовлено тим, що більшість справ розглядалася на основі традицій і звичаїв просто й словесно. Найрізноманітнішими за формою і найціннішими для вивчення третейського суду в Україні є законодавчі акти, тому що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, в свою чергу, визначають характер взаємовідносин у всіх сферах життя суспільства і базуються на звичаях. Крім законодавчих актів, автором опрацьовано багато інших різновидів актових джерел – нормативних документів органів влади усіх рівнів.
Серед писемних джерел української історії одне з важливих місць займають судові документи. До XIV ст. акти третейського судочинства зовсім не записувались; пізніше навіть у тих судах, де письменність набула широкого розвитку, багато справ на суді могли залишатися без протоколювання. У книгах судів Великого князівства Литовського занотовувались лише ті справи, записати які виявляла бажання яка-небудь із сторін тяжби і за встановлену плату. Цінними для досліджуваної теми є також неопубліковані архівні матеріали: судові справи другої половини XVII–XVIII ст., що знаходяться у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Отже, законодавчі й діловодні джерела усіх різновидів займають ключове місце у джерельній базі дослідження питань третейського суду в Україні, містять винятково багату й унікальну інформацію. Загалом різноманітні опубліковані джерела у поєднанні з архівними документами, історичною та історико-правовою літературою створили досить ґрунтовну базу для глибокого наукового дослідження історії організації та діяльності третейських судів в Україні. Водночас аналіз літератури та джерельної бази проблеми свідчить про відсутність комплексного дослідження з теми дисертації і про її достатню забезпеченість джерельною базою.
Інститут посередництва був первісною формою третейського суду зокрема та найдавнішим процесуальним інститутом взагалі, який випливає з первісних форм судочинства, оснований на давньому звичаї й загальний для усіх земель давньої Русі. У первісному племені, яке становило однорідну, єдину і недиференційовану групу, права ще не існувало. У примітивному племені панувала повна рівність, однак вона не є основою, на якій може вирости право. Разом з тим, сутність права ґрунтується також на концепції, згідно з якою право, що корениться у фактичних стосунках, є природне і розумне, оскільки воно відповідає цим стосункам, створюється ними. Тому право, як міра свободи та справедливості, створюється при зіткненні різнорідних соціальних елементів, коли нове колективне ціле вже не може бути стримано простим звичаєм, мораллю. У зв’язку з тим, що мораль одних не є в той же час мораллю інших. Така розбіжність моральних переконань робить можливим існування соціального об’єднання і примирюється правом, спершу в формі веління старших, досвідчених, які виконують роль арбітрів. А з часом це право перетворюється на звичай і мораль та водночас стає змістом нової моралі. Нове право намічає тільки шлях, яким повинні були формуватися необхідні життєві форми нового соціального об’єднання та по якому вони з часом повинні були пройти у загальну свідомість. Тому право – це соціальне явище, форма спільного життя, створена в результаті зіткнення різнорідних і нерівнозначних соціальних об’єднань. Звідси можна припустити, що право бере початок із конфлікту і формулюється у рішенні досвідченого і шанованого арбітра, обраного конфліктуючими сторонами, який його проголосив, а ця різнорідність і нерівність виявляються неодмінними передумовами будь-якого права.
У первісні часи не тільки законодавча і судова влади належали одному й тому ж органу а також не розрізнялася законодавча і судова діяльність. Суддя – це посередник, що покладається на свій власний авторитет, визначає порядок, якому сторони спору повинні дотримуватися у даному випадку і тут же застосовує цей порядок у своєму рішенні. Таким чином, судова діяльність полягала в тому, що це був публічний спосіб міркування про право і не право, поєднаний з оцінкою обставин, подій і фактів. Так творчість позначається на судовому рішенні. Але як повторюються однакові проблемні громадські стосунки, так само повторюються однакові судові рішення. В суді створюється і діє прецедент, формується звичаєве право. Видатні особи серед суддів відрізняються творчою діяльністю, інші ж повторюють судові рішення. Звичай, що склався поза судом та вироблений у цивільному обігу, також не може не впливати на судові рішення.
На наш погляд, висловлені аргументи дають підстави стверджувати, що першоджерелом права є рішення, проголошене поважним старійшиною при вирішенні певних розбіжностей у суспільстві і яке не суперечило світогляду суспільства, це рішення виносили посередники, які в процесі “юридичної” діяльності виступали первісними суддями і були, таким чином, суб’єктами правотворчості.
В результаті аналізу соціально-економічних та політико-правових явищ і пов’язаних з ними суспільних відносин на території України у Х–ХVІІІ ст., визначено такі передумови виникнення третейського суду: соціальні (наявність конфліктних ситуацій у суспільстві; розвиток суспільної свідомості, моралі; висока правосвідомість окремих осіб, яких обирали третейськими суддями); економічні (економічний розвиток суспільства; розвиток цивільного обороту, ринкових відносин); політичні (перевага приватноправових інтересів над державними; відсутність поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову; формування і розвиток судової системи в різні історичні періоди; колегіальність розгляду справ у суді; офіційне визнання владою діяльності третейських суддів); правові (зародження права у первісних суспільствах; формування плюралізму джерел права; становлення швидкого і ефективного засобу вирішення конфліктів; здійснення правотворчої функції третейськими суддями; можливість вирішити конфлікт третейськими суддями на основі соціальних норм); психологічні та інші.
Практика передачі спору на вирішення посередникам зародилась у далекій давнині, а третейський суд, як форма посередницького суду, притаманний законодавству всіх часів і народів. При цьому ідея третейського суду не один раз переживала корінні зміни, зокрема, щодо форм і підсудності суб’єктів судочинства тощо.
На основі проведених досліджень сучасних альтернативних способів вирішення спорів, враховуючи напрям нашого історико-правового дослідження, виділимо найпоширеніші приватні альтернативні способи вирішення спорів, які мають історичні витоки. Зважаючи на всі особливості судочинства, можна сказати, що більшість судів на території України від зародження до кінця ХVІІІ ст., були саме як третейські суди. По-перше, це пов’язано з тим, що в даний період сторони самостійно домовлялися, як саме вирішити свою суперечку, і чи варто звертатися до будь-кого з цією метою (тобто для вирішення спору). Адже у ті часи жодна судова установа не притягувала до відповідальності самостійно, це відбувалось лише за бажанням сторін. По-друге, як і при зверненні до сучасного третейського суду, сторони (для вирішення суперечки) самостійно обирають, до якого судді чи суду їм звернутись. Тоді вибір судді часто доручався князем населенню, з тієї причини, що суд завжди провадився за участю чи в крайньому випадку за присутністю обраних сторонами представників, які виконували посередницькі функції. Але князь в жодному випадку не зрікався і від свого суддівського обов’язку і розглядав приватні та апеляційні скарги. По-третє, метою тогочасного суду було примирення сторін та визначення відповідальності винної сторони. Хоча ця відповідальність було умовною, тому що сторони в будь-який час могли самостійно дійти мирової навіть у випадках призначення смертної кари, яка таким чином спростовувалася. Тому, навіть державний суд в Україні у Х–ХVІІІ ст. переважно мав третейський характер.
Таким чином, підсумовуючи результати нашого дослідження та враховуючи особливості сучасних приватних способів вирішення конфліктів, виділено такі форми давньоруського третейського суду:
1. У першу чергу, це третейський суд як спосіб врегулювання конфлікту за допомогою судді (суддів), який був уповноважений вирішити спір у порядку третейського розгляду і мав три форми.
– Третейський суд із суперарбітром, яким нерідко був князь, митрополит або інша зазначена сторонами у грамоті або особа, обрана на власний розсуд третейських суддів (Князівський суд; судова колегія державного судді і представників сторін, що виконують роль посередників; суд пана з колегією представників сторін).
– Третейський суд без суперарбітра, з декількох осіб, на чолі яких як правило, стояв князь одноособово чи з представниками сторін або з державними особами; замість князя могли виступати й інші представники держави, які провадили розгляд справи разом з особами обраними сторонами; як третейські судді виступав іноді ігумен або ігумен із братією (копний суд; сільський суд; козацький суд; торговельні суди; комісарський суд; гетьманський третейський суд; третейський суд, створений правлінням гетьманського уряду).
– Крім зазначених третейських судів, можна виділити змішаний або, як називали грамоти, “обчий”, “смѣстный” чи “обополный” суд – спільний суд із представників церковної та світської влади над особами, які підпадали під їх юрисдикцію, або ж представники різних громад чи князівств (міждержавний, міжкнязівський, церковно-світський та козацько-селянський).
2. Наступною складовою інституцією є посередництво. Цей спосіб врегулювання спору між сторонами за допомогою переговорів та за участю незацікавленої особи (посередника), з метою укладання обов’язкової для сторін мирової угоди зі спірного питання, має найглибші витоки. Мировий ряд – дуже вживана форма закінчення спорів полюбовною угодою за участю та сприянням “радцев і послухів”, між якими на чолі стояли, як правило, різні особи, обрані самими сторонами: князь, намісники, пан, старійшина селища, ігумен або піп або, навіть, сусід (полюбовний (приятельський) суд).
3. І останньою є мирова угода як один із найдавніших способів альтернативного вирішення спорів як в межах і на будь-яких стадіях державного та приватного судочинства, так і поза ним, як правило, відбувався в присутності свідків або посередників.
З поданої класифікації третейських судів та інших альтернативних форм вирішення конфлікту бачимо, що більшість судів досліджуваного періоду для сторін були третейськими. Але, розглядаючи судову систему та особливості процесу на території нашої держави, автор намагався провести паралель між третейськими судами і судами, що діяли в різні історичні періоди існування нашої нації. Тому, ці висновки ґрунтувалися на особливостях третейського розгляду в сучасному розумінні цього слова та наступних особливостях судової системи й процесу. Відношення до злочину у держави було зовсім іншим. На сьогодні правопорушення – це суспільно небезпечне або шкідливе діяння, яке порушує норми права (тобто є протиправне). А будь-яке діяння вважалося направленим проти особи, а не держави і тому держава на примирення сторін не звертала уваги. Сторони спочатку прибігали до самосуду, який з часом обмежився державою, адже вона могутнішала і намагалася встановити і закріпити свій вплив на всі сфери суспільного життя.
Згодом сторони для вирішення конфлікту почали звертатись до суду посередників, що призводило до примирення, яке і було метою третейського суду, – вичерпання конфлікту та завданню судді привести сторони до мирової.
Наступним етапом розвитку судової системи було те, що держава почала сприймати правопорушення як таке, що направлено проти суспільного порядку, і притягувати винну особу до відповідальності, застосовуючи до неї покарання. І вже не мається на меті будь-яке примирення сторін, але якщо сторони самостійно примиряються, то держава в будь-якому випадку застосовує покарання, хоч іноді і менш суворе.
Крім того, вкажемо і на значну плутанину у відносинах між судовими інстанціями. Підпорядкованість органів суду була майже не встановлена, тобто можна було звернутися до вищестоящих органів, обминаючи нижні інстанції, а й звернувшись до суду нижчої інстанції, сторони могли зупинити розгляд справи і звернутись до вищого суду. Коли апеляційна скарга мала характер приватної, розгляд у вищий інстанції мав характер суду з суддею. Коли один і той же орган міг розділитися на дві інстанції. Скажімо, воєводський чи старостинський суд – це одна інстанція, але у разі їх відсутності суд провадив заступник, призначений воєводою чи старостою. Тому від суду цього заступника могла йти апеляція воєводі чи старості. Розібратися у цьому заважали постійні зміни в судовій системі, спричинені змінами, що запроваджувалися іншими державами, які мали вплив на територію нашої держави та її законодавство.
Іншою особливістю судової системи було поєднання функцій суду з функціями органів адміністративної влади, що призводило до несамостійності (залежності) судів у своїй діяльності. Сотник і полковник були не тільки начальниками загальної адміністрації відповідних округів (полків, сотень), а й очолювали суд тієї ж території. Це продовжувалося до ХVІІІ ст. попри намагання розподілити владу Литовським статутом (1588 р.).
Як свідчить аналіз пам’яток права, суд третьої особи – суд посередницький був загальноприйнятим і розповсюдженим, а судочинство було простим і зрозумілим. Третейські судді, фактично виконуючи посередницькі функції, були нейтральними особами, які допомагали конфліктуючим сторонам досягти згоди шляхом переговорів. Ані посередники, ані судді не входять до складу протидіючих сторін, їх мета діаметрально протилежна – узгодити позиції супротивників та подолати конфліктну суперечність по можливості ненасильницьким шляхом. Високо оцінюючи гуманістичний потенціал цих ролей у правових конфліктах, цивілізовані держави (у тому числі Україна) увели у чинне законодавство відповідні норми, що регулюють третейське судочинство.
Повертаючись до історії, необхідно зазначити, що в договірних грамотах князів, стародавніх пам’ятках щодо будь-якої судової установи в цілому визначається тільки обов’язок іти на суд третього, рідко згадується спосіб утворення такого суду і ніколи не закріплюється порядок розгляду справ у ньому. Для сторін спору спочатку кожен суддя мав значення тільки як третейський суддя, як особа обрана сторонами за взаємною згодою, якій вони довіряють, з якою вони прийшли до згоди. При відсутності твердих норм закону особа судді мала велике значення, а довіра до нього на первинній стадії історичного розвитку суду та судочинства була тією невід’ємною умовою, без якої судовий розгляд був неможливий.
Третейський суд у давні часи існував не завжди у “чистому” вигляді. Види і форми участі посередників у суді доволі різноманітні. Стародавні пам’ятки законодавства та судові акти часто говорять про участь в суді представників народу – добрих людей і судних мужів. Тому не викликає сумніву їх народне походження. Юридичні поняття довгий час зосереджувалися в свідомості та побуті людей. Саме звідти вони постійно запозичувалися в законодавчі акти влади, відбиваючи розвиток громадського побуту.
Головною і визначальною вимогою до суддів третейських судів, що обиралися сторонами, було насамперед те, що вони мали бути “добрими людьми”, і інших яких-небудь особливих заборон або обмежень з приводу вимог до суддів в актах не містилось. Тому, зазвичай, найчастіше для вирішення суперечок обиралися духовні особи, особливо при вирішенні конфліктів між родичами. Головним призначенням такого суду було не суворе дотримання букви закону, а припинення ворожнечі та чвар, а третейські судді обиралися не стільки, як знавці закону, а саме як “добрі люди” взагалі, тобто добрі і у громадському, і в моральному відношенні. Усяка дія, якою сторони могли б перешкодити третейському суду при вирішенні спору, каралася штрафом, рівним ціні позову.
Досліджуючи пам’ятки законодавства давньої Русі і судові акти, не можна не помітити, що в них неодноразово зазначається про участь народних представників в суді, яких прийнято називати “добрыми людьми”, “судными мужами”. Ці представники від народу цікаві для нашого дослідження тим, що, виконуючи різні функції, покладені на них у процесі, вони в першу чергу були представниками сторін. Як представники сторін, ці особи виконували функцію посередників, допомагаючи офіційним суддям провадити неупереджене судочинство, захищаючи інтереси сторін, тобто сприяти таким чином їх примиренню. Стосовно суспільства, вони були знавцями звичаїв і права, охороняли інтереси всієї громади. Бувало й так, що мужами виступали урядники або служебники – помічники судді. Офіційні особи, які “состоятъ при судахъ” і певним чином від них залежать, не позбавлялися права участі в процесі.
Разом з тим, у давньому судочинстві поступово народні представники отримують офіційне визнання. В добу Литовських статутів (уперше в Бєльському повіті за уставною грамотою 1501 р.) створювався своєрідний інститут судових возних, які мали різне правове значення і статус у певних частинах законодавства того часу. Від судових возних слід відрізняти возних, які виконували інші обов’язки: адміністративні, фінансові тощо. Хоча траплялось так, що на одних і тих же возних покладалися найрізноманітніші обов’язки.
Жодний закон не відміняє тут колишніх порядків і не скасовує давнього інституту “судныхъ мужей”. Вони, як і раніше, беруть безпосередню участь у різних стадіях процесу, виконуючи посередницькі функції у вирішенні конфлікту, тому що там – в глибині уїзду, в глушині, в серед нижчих верств населення – життя багато в чому ще проходило по-старому, багато чого визначалося добрими звичаями, де громадські зв’язки ще тісні і міцні. Народне життя мало свій власний, укладений століттями уклад. Воно було підвладне умовам, які змінювалися поволі, своє власне матеріальне існування, продовжувало розвиватися своїм шляхом, тобто продовжувало створювати свою історію.
Судний муж, хоча і стороння до справи людина, але далеко не завжди сторонній до самого процесу. Його інтереси, зазвичай, не залежать від матеріального змісту чи складу тяжби, проте у процесуальному відношенні він найчастіше брав в справі доволі різноманітну участь. Крім цього, він міг бути не тільки в суді і судити, а водночас з цим виступати свідком у справі. Посередники відігравали подвійну роль: суддів у власному значенні цього слова і свідків, даючи свідчення за проведеними оглядами, обшуками і т. п., на яких вони мали бути. Для суду було важливим й те, в яких стосунках знаходиться судний муж із судом чи стороною, а також важливі його особисті якості такі, як сумлінність та досвідченість. Тому загальноприйнятим було вважати – добрий муж вартий багатьох.
Підхід до судового процесу, що існував в Україні у Х–ХVІІІ ст., визначав пріоритет колективного, спільного суду, який відтворював принцип змагальності, справедливості та рівності всіх суб’єктів, а отже, складав правову природу третейського суду.
Найдавніша форма вирішення спорів мала характер угоди між позивачем та відповідачем. Сторони узгоджували між собою предмет спору, термін судового розгляду, особу судді, до якого вони хочуть звернутися зі своєю тяжбою, і, навіть, виконання рішення за судовою грамотою, яке відбувалося в силу особливого договору між сторонами.
Договірні засади пронизують усі моменти українського судочинства і визначають не лише стосунки між сторонами, а й обов’язок судді “давать право” за вимогою сторін; участь народних посередників у всіх стадіях судочинства та майже в усіх судах було неодмінною умовою при вирішенні справи і носить відбиток сивої давнини, як одвічно встановлений. Відомим є факт, що звернутись до судді – це право сторони, а зовсім не право судді – викликати будь-кого на свій суд. А сторони аж ніяк не зобов’язані звертатися до суду, через те, що можуть вирішити свій спір у формі примирення, “єднання”, “ровнянья” – не має значення чи то в цивільних справах, чи то сутичках кримінальних. І цей вільний третейський характер давнього процесу настільки закріпився й укоренився в свідомості нашого народу, що навіть про вищого представника влади старі акти іноді говорять, як про суд третейський. З’ясувавши, що інститут посередництва пронизував своїми ознаками судову систему, яка діяла в Україні від її зародження і майже до ХVІІІ ст., навіть під час завоювання іншими державами, які самі “старини не рушили…” і без “людей ихъ” (тобто представників сторін) судити заборонялося, можна зробити висновок, що судова система із самого свого зародження до певного часу мала третейський характер. Але згодом третейський суд почав відокремлюватися на певних стадіях розвитку судочинства. Однак особливістю судової системи, що діяла в Україні було те, що він функціонував, як окремий інститут, паралельно із державними та іншими приватними судами і пронизував їх своїми ознаками, надаючи їм національної особливості, яку не могли і навіть не прагнули викоренити ні Литва, ні Польща, ні Московська держава, а особливо із сільських судів до ХVІІІ ст.
У давньому процесі діяльність судді майже непомітна. Завдяки третейському характеру давнього процесу, будь-який суддя (судді), в будь-якому випадку діє або як добровільно обраний сторонами посередник, або як суддя, обраний представниками сторін. Умовою в третейських договорах звичайно було те, що князі висилали у спірних справах з кожної сторони своїх місцевих князів. Якщо бояри не приходили до єдиної думки, то вони мали обрати собі третього суддю. Спосіб вибору третього судді надавався на розсуд місцевих князів або точно регламентувався у грамоті. Як правило, вказувалося, що третій повинен бути не з чужих, а з нашої країни і зазначалось, хто саме повинен бути третім – митрополит, князь або інша особа. При цьому небажання обирати третього арбітра складало обвинувачення тієї сторони, що ухилялася від такого обрання.
У період, що розглядається, процес носив приватноправовий характер і був характерною рисою судового процесу в Україні. Будь-який злочин у давні часи спочатку не був суспільно небезпечним, тому і суд не був обов’язковим і проводився тільки тоді, коли цього забажають сторони. І сама держава майже до ХVІІІ ст. поблажливо дивилась на мирові угоди потерпілих із злочинцями, навіть після проголошення судом вироку. Причина цього полягала у тому, що держава вбачала у злочині не порушення інтересів суспільства, а тільки діяння, яке направлене винятково проти скривдженого, тому примирення допускалось у справах кримінальних, навіть після ухвалення судового рішення, а неприбуття позивача до суду знімає саме звинувачення. Хоча згодом держава почала виявляти свій інтерес у кримінальних справах, зокрема, у політичних. Проте особливістю розгляду спорів була відсутність публічних обвинувачів, а справи в суді велися з приватного обвинувачення, підтвердженням цього є тодішній принцип “без позову не судить”.
Позов повинен був включати лише найнеобхідніші положення, але певної зазначеної форми не вимагалось. До того ж, під час розправи позов можна було виправляти, доповнювати чи, навіть, замінювати. Це є причиною того, що у судових книгах немає рішень про відхилення позову з приводу помилок у ньому. Процес в Україні ніколи не був обтяжений формалізмом і був спрямований до якнайбільшого полегшення у вирішенні спору сторонам порівняно з сусідніми країнами. Підтвердженням цьому є усність скарги і те, що завжди можна було виправити помилку у ній або навіть змінити текст.
Судовий розгляд справи відбувався або на народних зборах, або перед князем і, як правило, в присутності народу. Як у багатьох питаннях матеріального права, так і в судовому процесі суди переважно керувалися звичаєвим правом і внутрішнім переконанням суддів про “справедливість”. Щодо питань судочинства, то практика будувала специфічний порядок і форми, доволі далекі від норм того законодавства, яке вважалося діючим на той час.
Причини, які передбачають постійну участь сторонніх добрих людей представників сторін, прості та численні. В першу чергу необхідно вказати на обставину, яка для давнього суду мала особливе значення, – це необхідність зовнішнього закріплення будь-якого юридичного акту. На суді кожна дія сторони або іншої особи, учасника процесу, або самого судді мала юридичне значення та сувору юридичну формальність. Виклик до суду, присутність, пред’явлення позову, заперечення проти нього, спір, докази і, нарешті, рішення – все це передбачало ряд певних формальних дій, які, з одного боку, в мить їх здійснення повинні бути оцінені і підкорятися певному контролю, з другого боку – повинні бути засвідчені таким чином, щоб згодом завжди можна було довести їх виконання, і до того ж, виконання правильне, формально узгоджене із встановленими правилами процесу. Для досягнення вказаних цілей в сучасному процесі вдаються до протоколювання всіх актів судочинства і саме судове рішення набуває письмової форми; контролювання та оцінка цих актів надається суду, як органу, який повністю вирішує тяжбу. Звичайно і старий процес вимагав такої побудови, при якій би вирішувалися обидва вказаних завдання; але засоби для цього були іншими, через те, що писемності спершу не існувало взагалі, потім вона застосовувалась мало.
Розгляд справи будь-яким судом був дуже схожий на третейський, оскільки судді не брали особливо живої участі в судочинстві, не розслідували справу, проте слухали, що говорили позивач і відповідач та на основі цього проголошували рішення. В процесі значну роль відігравав позивач у цивільній справі та постраждалий у кримінальній, оскільки він та його родичі вели слідство, робили допит та їм навіть дозволялося робити обшук. При винесенні рішення на прохання сторін, їх родичів або ж громади суд міг вносити деякі корективи.
Відновити обставини будь-якої справи можна було за допомогою самого судді або за допомогою судового листа, чи за допомогою запису в судових книгах, а також за допомогою добрих людей та інших доказів. Зовсім не вимагалося об’єднання всіх наведених варіантів, хоча кожне з них могло служити перевіркою для підтвердження іншого. При оцінці свідчень перевага надавалася свідченням духовних осіб, посадових осіб, шляхтичів.
Рішення третейських суддів за давньоруським правом – це тільки думка (sententia) суддів, що негайно ж оголошувалася сторонам. Воно повинно бути прийнято одноголосно та одержувало силу остаточного рішення. Судові листи, видані третейським судом, мали таку ж юридичну силу, як і видані державним судом, особливо якщо були затверджені великим князем. Апеляція на рішення третейського суду надавалася тільки у випадках зловживання та тяганини у справі.
Одним із способів вирішення спору, які застосовували сторони, була мирова угода. Угоди називалися: “мир”, “примирення”, “мирові”, “прошення”, “помірковання”, “добровільне прошення”, “угода”, “згода”. Угоду сторони могли укласти і під час процесу, і поза ним, і без нього. Мировою угодою можна замінити навіть судове рішення. Це була особлива форма вирішення спору, яку можна було укладати в присутності свідків (дві-три особи), які скріплювали таку угоду підписами і печатками поряд з підписами сторін.
У нас сама держава тривалий час дивилась поблажливо на мирові угоди потерпілих із злочинцями, заборонялося миритися лише із крадіями, які затримані на гарячому, та розбійниками, в чому також не можна не побачити відображення тогочасного погляду на злочин. Не підлягали мировим угодам кримінальні справи, за якими передбачалися позбавлення волі або смертна кара. Винятки становили злочини, вчинені через необережність. Суди, як правило, підтверджували мирові угоди, що були попередньо досягнуті у таких справах.
Як засвідчив досвід, третейська форма вирішення спорів не отримала свого заслуженого поширення в Україні. Цьому до певного часу сприяла, по-перше, невизначеність законодавчого регулювання діяльності третейських судів (особливо судів ad hoc). По-друге, відсутність об’єктивної інформації стосовно переваг третейського судочинства серед потенційних учасників третейського розгляду, навіть серед практикуючих юристів не сприяє підвищенню ефективності та престижності ціього виду судочинства. По-третє, небажання та недовіра деяких представників юридичної громадськості сприйняти такий альтернативний метод вирішення спорів, оскільки третейський розгляд не передбачав оскарження рішення третейського суду, за винятком процесуальних підстав. Подекуди зустрічаються думки, що третейська угода (застереження) позбавляє права на звернення до державного суду за захистом своїх порушених прав або законних інтересів, що начебто суперечить Конституції України.
Примирення на сучасному етапі розвитку суспільства розглядається як досягнута при проведенні певних процедур (третейського судочинства, посередництва) ліквідація конфлікту між сторонами. А мирову угоду необхідно розглядати як результат процедур примирення, як спосіб закінчення справи і як самостійну процедуру примирення.
Інститут мирової угоди є загальним правовим інститутом, оскільки мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії цивільного чи господарського процесу і практично за всіма справами. На нашу думку, доцільне введення стадії процесу примирення відразу після підготовки справи до судового розгляду у цивільному і господарському процесі. Мирова угода протягом свого історичного розвитку не тільки не втратила своїх особливостей і значення в досягненні порозуміння між сторонами конфлікту, а й вдосконалилась незалежно від виду правовідносин. Спори, що виникають з цивільних, господарських, сімейних, трудових та інших правовідносин, можуть бути предметом мирової угоди. А до ХVІІІ ст. дозволялося укладання мирової на будь-якій стадії навіть кримінального процесу, що в сучасному законодавстві заборонено.
Водночас слід зазначити про потребу введення у кримінальні справи стадію процесу примирення відразу після підготовки справи до судового розгляду щодо злочинів невеликої тяжкості або злочинів, вчинених з необережності. Адже таке нововведення призведе до економії коштів, як у судах, так і у місцях позбавлення волі. Чинне кримінальне законодавство України не закріплює інституту посередництва як такого, але це не означає, що для застосування цієї процедури немає законодавчих підстав. Більше того, якщо дотримуватися загальної логіки Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, здійснення судом примирення потерпілого та обвинуваченого (підсудного), відшкодування останнім завданих ним збитків, усунення заподіяної шкоди має лише заохочуватися. Такий висновок зумовлюється загальними засадами кримінального законодавства, оскільки такі дії сприятимуть кращому забезпеченню прав як потерпілого, так і обвинуваченого (підсудного), запобіганню злочинам. Інша справа, що застосування примирних процедур досі не визнається стадією кримінального процесу і не знаходить у ньому свого місця. Вирішити цю проблему можна лише шляхом доповнення КПК нормою, згідно з якою суд за ініціативою або за згодою обвинуваченого та потерпілого може направити справу до третейського судді (посередника). Запровадження такої стадії примирення потребує ґрунтовної процесуальної розробки відповідних процедур: а) закріплення кола справ, у яких можливе призначення третейського розгляду справ; визначення часу, відведеного на судочинство; визначення форми подачі звіту про проведення розгляду справ та форми угоди між потерпілим та обвинуваченим/підсудним; врегулювання вимог до третейських суддів (посередників), процедури їх обрання. Крім того, особа, яка може бути обрана третейським суддею (посередником), повинна мати відповідні навички, освіту, досвід, вік тощо. Саме їх і слід визначати в законі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акти Литовской метрики : [cобраны заслуж. проф. Варшавского ун-та Ф. И. Леонтовичем]. – Т. 1 ; вып. 1, 1413–1498 гг. – Варшава, Варшавск. ун-т., 1896. – 347 с.
2. Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года : [под ред. В. Л. Модзалевского]. – Чернигов, Черниговск. губ. учен. архивная комис., 1914. – 137 с.
3. Акты Бориспольского мѣйского уряда 1612–1699 гг. : [с предисл. А. В. Стороженка] // Журнал “Киевская старина” – К., 1892. – 112 с.
4. Акты из метрики литовской 1374–1529. Русская историческая библиотека, издаваемая Археологической комиссией. – СПб., 1895, Т. ХVІ. – 587 с.
5. Акты из метрики литовской 1374–1529. Русская историческая библиотека, издаваемая Археологической комиссией. – СПб., 1895, Т. XV. – 400 с.
6. Акты историческіе, собранные и изданные Археографической Комиссией. – Т. І, 1334–1598 ; СПб. : Тип. Экспедиц. загот. гос. бум