УКРАЇНСЬКА ЕКСПРЕСИВНА ЛЕКСИКА: ПРОБЛЕМИ СЕМАНТИКИ І ФУНКЦІОНУВАННЯ

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

На правах рукопису

БОЙКО
НАДІЯ ІВАНІВНА

УДК 811.161.2’373

УКРАЇНСЬКА ЕКСПРЕСИВНА ЛЕКСИКА:
ПРОБЛЕМИ СЕМАНТИКИ І ФУНКЦІОНУВАННЯ

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
Грищенко Арнольд Панасович,
дійсний член АПН України,
доктор філологічних наук, професор

КИЇВ-2006

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ .............................................................. 4
ВСТУП ............................................................................................................. 5
Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СЕМАНТИКО-
ФУНКЦІ­ОНАЛЬ­НО­ГО АНАЛІЗУ ЕКСПРЕСИВНОЇ ЛЕКСИКИ........ 14
1.1. Експресивна лексика як об'єкт лінгвістичних досліджень.............. 14
1.2. Основні методи вивчення експресивної лексики та критерії її виділення.......................................................................................... 34
1.3. Межі експресивної лексики та її ознаки........................................... 51
1.4. Типи лексичної експресивності та семантичні класи експресивів в українській літературній мові......................................................... 81
1.5. Українська експресивна лексика та її відображення в Словнику української мови............................................................................ 113
Висновки до першого розділу ............................................................. 131
Розділ 2. ОСОБЛИВОСТІ СЕМАНТИКИ ЕКСПРЕСИВНИХ ЛЕКСИЧНИХ ОДИНИЦЬ ........................................................................ 134
2.1. Емотивний компонент конотації основа семантики експресивного слова ....................................................................... 134
2.2. Статус оцінного компонента конотації в семантиці експресивного слова 152
2.3. Інтенсивно-параметричний компонент як показник експресивності лексичної одиниці............................................................................................. 170
2.4. Образність як факультативний макрокомпонент лексичного значен­ня експресивного слова ........................................................ 186
Висновки до другого розділу .............................................................. 206
Розділ 3. ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ЕКСПРЕСИВНОЇ СЕМАНТИКИ ЛЕКСИЧ­НИХ ОДИНИЦЬ ........................................................................ 211
3.1. Формальні показники експресивності лексичних одиниць .......... 213
3.1.1. Фонетичні ознаки експресив­но­го слова................................ 213
3.1.2. Словотвірні ознаки експресивного слова ............................ 221
3.2. Неформальні показники експресивності лексичних одиниць....... 247
3.2.1. Лексичні показники експресивності слова ........................... 247
3.2.2. Семантичні показники експресивності слова ....................... 259
Висновки до третього розділу ....................................................... 266
Розділ 4. КАТЕГОРІЙНО-СЕМАНТИЧНІ ТИПИ ЕКСПРЕСИВНОЇ ЛЕК­СИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ ................................... 269
4.1. Засади семантико-типологічної характеристики експресивів української літературної мови ........................................................................... 269
4.2. Семантичні типи експресивних іменників ..................................... 274
4.3. Семантичні типи експресивних дієслів.......................................... 299
4.4. Семантичні типи експресивних прикметників............................... 316
Висновки до четвертого розділу ......................................................... 339
Розділ 5. ФУНКЦІОНУВАННЯ ЕКСПРЕСИВНОЇ ЛЕКСИКИ В ХУДОЖНЬО­МУ МОВЛЕННІ............................................................... 343
5.1. Маркована лексика як засіб експресивізації художніх текстів і вияв ідіостилю письменника ................................................................. 343
5.2. Функції експресивної лексики в межах контексту ........................ 361
5.3. Шляхи й засоби актуалізації експресивної семантики лексичних одиниць у художньому мовленні ................................................................ 384
5.4. Засоби внутрішньої та зовнішньої експресивізації нейтральних лексичних одиниць у художньому мовленні ............................... 403
5.5. Експресивна енантіосемія як чинник функціональної модифікації емотивно-оцінних значень і засіб експресивізації нейтральних лексичних одиниць ........................................................................ 412
Висновки до п’ятого розділу ............................................................... 429
ВИСНОВКИ................................................................................................. 432
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ........................................... 446
СПИСОК ОСНОВНИХ ЛЕКСИКОГРАФІЧНИХ ПРАЦЬ
ТА ЇХ УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ............................................................ 494
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЇХ УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ......................................................................... 498

ВСТУП

Змінам, які відбуваються в мові, властиві різні ступені інтенсивності. Вони значно підвищуються в періоди соціальних перетворень і стають найпомітнішими в лексичному складі мови.
Українська мова кінця ХХ початку ХХІ ст. зазнала активного впливу науково-технічних, суспільно-економічних та культурних змін, якими позначені останні десятиріччя. Особливо чутливою виявилася її лексико-семантична система, яка не лише збагатилася низкою реабілітованих слів та ЛСВ, а й значно розширила ресурси своїх виражально-зображальних (експресивних) засобів, відкинувши домінантні емоції минулого cтоліття з їхніми соціальними акцентами, героїчною патетикою та дещо штучним пафосом.
Поряд із помітним розширенням сфери функціонування української мови відбулися зрушення комунікативно-прагматичного характеру, які зумовили посилення психоло­гічного несприйняття дерев'яної”, або дубової”, мови (languе dе boіs), зокрема тих штампів та раціональних стандартів, які донедавна вживалися досить активно, наприклад, у мові засобів масової інформації [502:7]. І як наслідок активізація та поповнення запасу різнорівневих експресивних засобів, які завжди вважалися репрезентантами таких важливих ознак української ментальності, як емоційність, гумор, дещо іронічний погляд на себе та життя, і впродовж віків виконували своєрідну рятувально-лікувальну функцію”, підтримуючи психічне здоров'я нації [451:346; 390:15].
Відбулися досить помітні зміни й у розвитку сучасної лінгвістичної науки, яка набула нових, таких важливих рис, як антропоцентризм, когнітивізм та функціоналізм, що пов'язує її з психолінгвістикою та соціолінгвістикою. Учені справедливо вважають, що розвиток сучасного мовознавства рухається від моделювання мови як самодостатньої системи до інтерпретації її підсистем у широких антропологічних парадигмах [33:4-5; 285:24].
Зміна наукової парадигми лінгвістичної науки, її поворот до людини актуалізували комплекси нових підходів до осмислення мови, яка сьогодні розглядається не як система в самій собі й для себе”, а як національно-культурний феномен, що відтворює душу, менталітет народу, зберігає його глибокі національні традиції, надбані віками. Українська мова виявляє значно ширші функціональні (стильові, стилістичні та експресивні) можливості. Особливо важливим видається вивчення мови не лише у зв'язку з орієнтацією на її комунікативну функцію, а й спрямування наукових пошуків на нове осмислення актів повідомлення як через систему мовних та мовленнєвих образних засобів, так і знань про світ, тобто через національне пізнання світу світобачення та світорозуміння. Г.Клаус із цього приводу зауважував: Лише в тому разі, якщо ми пояснимо для себе, як слова... впливають на людину, ми будемо спроможні повністю зрозуміти процеси пізнання” [254:28].
Простежується домінування антропо­центричного принципу в аналізі мовних явищ, орієнтація на такі пробле­ми, як мова в людині” й людина в мові”, що сформувалися на положенні В. фон. Гумбольдта про те, що інтелектуальна самобутність народу є результатом впливу його мови [169:68]. Антропоцентрична лінгвістика зосереджує увагу на комунікативній ролі мови, функціональних можливостях її одиниць, зв'язках із ментальністю народу, виявленні в мові та мовленні най­різноманітніших інтенцій суб'єкта мовлення, проявів людських чинників, що проду­куються й існують у зв'язку з такою прагматично орієнтованою й загаль­ною суперкатегорією, як експресивність, яка реалізується в ряді субкатегорій, має свої механізми, способи та засоби суб'єктивного увиразнення мови” [546:156].
Експресивність проникає у всі сфери діяльності людини. Взаємодіючи з раціональним, логічним, експресивно марковані мовні одиниці вносять в усталені стандарти та штампи елементи нових виражальних засобів, у яких холодний розум поєднується з теплим почуттям, емоція із глибокою думкою, ірреальне із національною реальністю, адже те, що робить відомий народ народом, полягає не в тому, що виражається мовою, а в тому, як виражається” [425:187]. Отже, мова розглядається як енергія, рух, духовне надбання народу й харак­теризується як явище національно самобутнє. Сучасне мовознавство прагне відновити втрачені лексичні багатства української мови, заглибитися в потаємну семантику слова на рівні його конотацій”, спрямовує свої зусилля на вдосконалення всіх мовних рівнів [407:3].
Експресивний фонд української мови надзвичайно багатий і різнома­нітний, його елементи функціонують на різних рівнях мовної системи й становлять сукупність семантико-стилістичних ознак” мовних одиниць, які висту­пають засобами суб'єктивного вираження ставлення мовця до змісту або адре­сата мовлення” [ЛЭС, 591]. Активно виявляючись на рівні мови й мовлення, лексична експресивність належить до найпродуктивніших, оскільки основне навантаження вербального вираження почуттєвих інтенцій мовця, пов'язане із суб'єктивним баченням і оцінюванням фрагментів концептуальної картини світу, виконують лексичні одиниці та їхні ЛСВ, належні до лексико-семантичного рівня.
Саме тому антропоцентричний підхід став визначальним у процесі вивчення передусім лексичного складу мови, оскільки слово займає центральне місце в мові, воно тісно пов'язане з одиницями всіх інших мовних рівнів. Лексичний шар виступає не тільки засобом пізнання та репрезентації національної картини світу, а й служить для вираження широкої палітри емоцій, почуттів, оцінок, усього того, що пов'язане зі сферою емоційно-психічної діяльності людської свідомості. ЕЛ це засіб вияву влади людини над мовою, впливу на неї індивідуальної волі й інтенцій адресата, відображення взаємодії людини із системою мови [170:84].
Цілком природно склалося так, що експресивно нейтральна (номінативна) лексика української мови (як загальновживана, так і термінологічна) вивчалася значно активніше (праці Д.Х.Баранника, І.К.Білодіда, А.А.Бурячка, В.С.Ва­щенка, В.О.Винника, С.І.Головащука, Л.Л.Гумецької, С.Я.Єрмоленко, В.В.Жайво­ронка, М.А.Жовто­брю­ха, Г.П.Їжакевич, В.С.Калашника, В.Л.Карпо­вої, І.М.Кириченка, В.Т.Ко­ло­мієць, В.І.Коно­ненка, М.П.Ко­­­­­­­­че­ргана, Л.А.Лисиченко, Л.І.Мацько, О.С.Мель­ничука, А.К.Мойсієнка, О.Г.Муромцевої, В.В.Нім­чука, Л.С.Па­ламарчука, Т.І.Пань­ко, М.М.Пилин­сь­кого, Л.М.Полюги, В.М.Руса­нів­сь­кого, І.А.Самойлової, Л.Г.Скрипник, Н.М.Сологуб, О.А.Стишова, Л.В.Струганець, О.О.Тара­нен­ка та інших учених), ніж з’ясування складу й аналіз експресивного лексичного фонду, який не був об'єктом спеціального монографічного висвітлення.
Нинішній стан вивчення української ЕЛ зумовлений закономірними причинами: 1) нейтральній лексиці традиційно відводять провідну роль у комунікативних актах; 2) ЕЛ послідовно зараховують до периферійної, рідко­вживаної та додаткової в комунікативних процесах. Проте досить плідно цей шар лексики досліджувався у зв'язку з комплексним вивченням експресивних засобів української мови. Прикладом є праці В.А.Чабаненка [1984, 2002], у яких основи мовної експресії проаналізова­но на базі різнорівневого фактичного матеріалу та які є надійним підґрунтям для спеціального вивчення проблем лексичної експресивності. Крім того, сучасні спеціальні українські періодичні видання, зокрема Культура слова”, традиційно містять багато цікавих і ґрунтовних розвідок про різнорівневі експресивні одиниці, аналіз яких здійснюється здебільшого зі стилістичного погляду.
Актуальність теми пропонованого дослідження зумовлена об’єктивною потребою вивчити ЕЛ української літературної мови в семантичному і функціональному аспектах, виявити її кількісний та якісний склад, специфічні ознаки та межі, з’ясувати особливості семантичних структур експресивів, їхні парадигматичні та синтагматичні зв’язки.
До складу ЕЛ входять слова з різними типами експресивності, проте вони об'єднані основною метою виявити та дослідити особливості лексичної семантики в таких планах: 1) парадигматичному ідентифікація лексичних одиниць, у семантичній структурі яких виділяються конотативний та образний макрокомпоненти; 2) синтагматичному установлення закономірностей функціонування експресивної лексики в межах констекту та виявлення особливостей експресивних значеннєвих планів на рівні індивідуально-художньої синтагматики. Актуальність роботи полягає й у тому, що вона відповідає важливим антропоцентричним тенденціям сучасної лінгвістики, яка зосереджує увагу на зв'язках мови з внутрішнім світом людини, сферою суб'єктивних емотивно-оцінних інтенцій мовця, прагне глибше розкрити сутність самої мови, про­никнути в її природу через вивчення семантичної структури слова на рівні його конотацій, здійснити аналіз мовних явищ у контексті національної культури.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах наукової проблеми кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова "Теоретичні і лінгводидактичні проблеми граматики і лексикології української мови". Робота входить також до комплексної теми "Граматичні й семантичні аспекти функціонування лексики української мови", над якою працюють члени кафедри української мови Ніжинського державного університету іме­ні Миколи Гоголя.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з’ясування семантичних і функціональних особливостей ЕЛ української літературної мови.
Ця мета передбачає розв’язання конкретних завдань:
1) обґрунтувати теоретичні засади витлумачення основних категорій, пов'язаних з експресивністю; розмежувати поняття експресія” та експресивність”, запропонувати новий підхід до їх вивчення;
2) визначити основні критерії виділення ЕЛ, розмежувати лексику, яка тільки називає чи повідомляє про емоції й почуття і яка виражає, викликає й передає емотивно-оцінні реакції мовця;
3) виокремити основні семантичні типи лексичної експресивності;
4) здійснити семантико-типологічну класифікацію експресивів української літературної мови, виділити основні семантичні класи;
5) з’ясувати ступінь відображення ЕЛ у Словнику української мови (К., 1970-1980);
6) виявити й схарактеризувати особливості семантичних структур експресивів української літературної мови, зважаючи на теоретичну концепцію експресивності як семантичну суперкатегорію; розкрити специфіку семантики ЕЛО, зумовлену денотативним, конотативним та образним макрокомпонентами;
7) розробити основні принципи категорійно-семантичної типологізації експресивних лексичних одиниць української літературної мови;
8) виділити й описати засоби вираження експресивності лексичних одиниць, їхні формальні ознаки та неформальні показники;
9) проаналізувати вплив контексту на семантику ЕЛО, визначити функції експресивів у межах висловлень, з’ясувати механізми формування контекстуальної експресивної семантики лексичних одиниць;
10) виявити лексико-семантичні закономірності функціонування ЕС у художньому мовленні та чинники, що забезпечують актуалізацію експресивної семантики, зумовлюють процеси внутрішньої та зовнішньої експресивізації нейтральних лексичних одиниць.
Об'єктом дослідження є ЕЛ української літературної мови, репрезентована трьома основними лексико-граматичними класами (експресивними іменниками, прикметниками та дієсловами), що належать до лексичних або семантичних експресивів.
Предметом дослідження є семантичні і функціональні особливості ЕЛ української літературної мови, специфіка інтерпретації емотивно-оцінних значеннєвих планів у словнику та шляхи реалізації в художньому мовленні.
Методи дослідження. Специфіка досліджуваного об’єкта зумовила використання в дисертації комплексу методів аналізу фактичного матеріалу: описового, компонентного, контекстуального, дефініційного аналізу; ідентифікації, а також елементів статистичного аналізу.
Джерельною базою фактичного матеріалу послугували художні тексти (прозові, поетичні та драматичні) української літератури від творчості І.Котляревського до 80-х років ХХ ст. Використані твори широкого кола авторів, а також матеріали одинадцятитомного Словника української мови, чотиритомного Словаря української мови за ред. Б.Грінченка, шеститомного Українсько-росій­ського словника, двотомного Частотного словника сучасної української художньої прози; словників синонімів, антонімів, фразеологізмів та ін.; матеріали лексичної картотеки Інституту української мови НАН України. Проаналізовано близько 20 тисяч ЕЛО та їхніх слововживань.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українському мовознавстві на широкому фактичному матеріалі комплексно розглянуто проблеми семантики і функціонування ЕЛ української літературної мови; обґрунтовано теоретичні засади витлумачення основних категорій, пов’язаних з експресивністю; запропоновано чіткі критерії виділення експресивної лексики, новий підхід до вивчення таких понять, як "експресія" та "експресивність"; визначено роль конотативного, денотативного та образного макрокомпонентів у формуванні експресивних значеннєвих планів лексичних одиниць; виявлено склад, установлено межі та специфічні ознаки експресивного лексичного шару на підставі запропонованої концепції експресивності як семантичної суперкатегорії; проаналізовано основні класи лексичних експресивів на основі їхньої семантико-типологічної характеристики; з’ясовано особливості функціонування ЕС у художньому мовленні; виділено експресивну енантіосемію як чинник функціональної модифікації емотивно-оцінних значень і засіб експресивізації нейтральних лексичних одиниць.
Теоретичне значення виконаного дослідження полягає у створенні концепції лексичної експресивності, в обґрунтуванні її як семантичної суперкатегорії, змодельованої на основі низки субкатегорій (емотивності, оцінності, параметричності, інтенсивності, образності). Концептуальні засади, узагальнення й висновки роботи поглиблюють уже відомі та формують нові знання про особливості семантики і функціонування української ЕЛ. Комплексний аналіз експресивів дав змогу зробити нові, теоретично важливі узагальнення щодо типів лексичної експресивності, шляхів інтерпретації української ЕЛ у тлумачному словнику, засобів вираження емотивно-оцінних значеннєвих планів ЕС (їхніх формальних ознак та неформальних показників), механізмів актуалізації експресивної семантики та експресивізації нейтральних лексичних одиниць у художньому мовленні.
Практичну цінність виконаної роботи визначає насамперед те, що висунуті й обґрунтовані в ній положення та одержані результати щодо семантичних і функціональних особливостей української ЕЛ можуть бути застосовані в теоретичних дослідженнях із лексичної семантики. Матеріали та висновки дисертації можна використовувати в практиці вищої школи під час вивчення лексикології та стилістики сучасної української літературної мови, лінгвістичного аналізу художнього тексту, читання спецкурсів, проведення спецсемінарів; для написання курсових, дипломних та магістерських робіт; у лексикографічній практиці для укладання чи доповнення загальномовних або спеціальних словників ЕЛ.
Зібраний фактичний матеріал, результати й висновки дослідження впроваджені в навчальний процес кафедри української мови Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя у спецкурсі "Лексичні виражально-зображальні засоби українського художнього мовлення", прочитаному на філологічному факультеті Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя в 1998-2006 рр.).
Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження здобувач отримав самостійно. Уперше в українському мовознавстві виконано монографічну роботу, у якій здійснено системне дослідження української ЕЛ. Наукових праць із теми дисертації, написаних у співавторстві, немає.
Апробація роботи. Дисертацію обговорено на спільному засіданні кафедр української мови Національного педагогічного університету імені М.П.Дра­го­ма­нова та Ніжинського державного університету іме­ні М.Гоголя. Основні положення й результати дослідження апробовано на між­народних ("Антро­поцентричний підхід у дослідженні мови: VІІ міжнародні Карські читання" (Ніжин-Гродно, 1998), "Творчість Василя Стуса в контексті європейської культури ХХ сто­ліття" (Донецьк, 1998), "Християнство і сло­в’я­н­­сь­кі культури" (Київ, 2000), "Усо­вершенствование изучения предметов украиноведческого цикла в образовательных учреждениях Российской федерации" (Уфа, 2003), "Славянская фразеология в ареа­льном, историческом и этнокультурном аспектах" (Гомель, 2003), "Мова і культура" (Київ, 2004), "Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі" (Київ, 2005)); всеукраїнських ("Творча спадщина О.О.Потебні й сучасні філологічні науки" (Харків, 1985), "Глібовські читання, присвячені 160-річчю з дня народження поета" (Ніжин, 1987), "Творчість Ольги Кобилянської у контексті української та світової літератури" (Чернівці, 1988), "Науково-технічна революція і сучасні процеси розвитку лексики української народно-розмовної мови" (Ужгород, 1989), "Т.Г.Шевченко і Переяславщина" (Переяслав-Хмельни­цький, 1990), "Літературно-громадська діяльність П.Тичини і сучасність" (Чернігів, 1991), "ХХХІІ наукова Шевченківська конференція" (Луганськ, 1998), "Історія української лінгвістики" (Київ-Ніжин, 2001), "Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики" (Черкаси, 2002), "Мовознавчі читання, присвячені 100-річчю з дня народження М.А.Жовтобрюха" (Київ, 2005)) наукових конференціях, а також у доповідях на щорічних звітно-наукових конференціях професорсько-вик­ладацького складу Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.
Публікації. Проблематику, теоретичні та практичні результати дослідження висвітлено в 42 друкованих працях, з-поміж яких індивідуальна монографія "Українська експресивна лек­­сика: семантичний, лексикографічний і функціональний аспекти", навчальний посібник для cтуден­тів фі­лологічних спеціальностей "Українська експресивна лексика в словнику, мові та мовленні", 26 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, п’яти розділів, висновків, списків використаної літератури (651 позиція), основних лексикографічних праць та їх умовних скорочень (42 позиції), джерел фактичного матеріалу та їх умовних скорочень. Основний текст викладено на 445 сторінках, загальний обсяг дисертації 501 сторінка комп’ютерного тексту.

Список літератури

ВИСНОВКИ
Експресивна лексика української мови результат тривалого розвитку, зумовленого як власне мовними, так і позамовними чинниками. Це специфічна лексична підсистема, яка належить до загальної лексичної системи мови й має свої засоби вираження та сфери активного функціонування. Вона відкрита, постійно поповнюється новими експресивними лексемами, їй властиві типологічно марковані семантичні та функціональні особливості порівняно з нейтральним лексичним складом. Наявність у структурі лексичного значення експресива КМ дає змогу об’єднати значний шар лексики української мови в лексико-семантичну підсистему з поділом на мікросистеми, репрезентовані емотивами-афек­тивами, емотивами-оцінками, конотативами-оцінками, емотивами-інтен­сивами, інтенсивами-оцінками, емотивами-символами, емотивами-образа­ми. Їм властиві основні ознаки підсистеми: численність тематичних груп та синонімічних рядів.
Досліджувана лексика являє собою національно конотовану підсистему, одиниці якої належать до різних стилістичних регістрів (від високого до низького) й зумовлюються комунікативними ситуаціями та частотністю вживання. Носії мови усвідомлюють специфічні риси відповідних слів, якими вони протиставляються загальновживаним лексемам як такі, що утворюють окрему підсистему словникового складу.
Аналізована лексика гетерогенна за походженням. Її склад репрезентований передусім власне українськими словами, лексемами спільнослов’янського походження та чужомовними запозиченнями.
ЕЛО це особливий розряд різнокатегорійних слів (іменників, прикметників, дієслів) у лексичній системі мови. Значення кожного експресива можна передати іншими лексичними одиницями або їхніми поєднаннями. Склад кожної лексико-граматичної мікросистеми є відкритим, оскільки вона завжди може поповнюватися, збагачуватися, розширюватися за рахунок оказіональних неолексем та неосемем. Семантика, функція та форма три найважливіші категорії, що забезпечують реалізацію виражально-зображальних можливостей експресивного слова, виокремлюють і кваліфікують його як одиницю специфічної лексико-семантичної підсистеми, яка є своєрідним експресивним відтворенням певних фрагментів картини світу, різнопланових комунікативних намірів мовця, його реакцій на предмет думки, ставлення до співрозмовника, прагнення вплинути на внутрішню (почуттєву) сферу адресата мовлення, створити позитивно-емоційний план спілкування. Одиниці лексико-семантичної експресивної підсистеми зосереджені передусім на характеристиках тих реалій, які належать до значущих, важливих для повсякденного життя людини, а також тих рисах особи, які не відповідають соціальним критеріям, уявленням про певні норми щодо якостей, властивостей, особливостей поведінки, зовнішніх ознак тощо.
Експресивний лексичний шар це об'єднання слів із різноплановими емотивними, оцінними або образними значеннями, становлення яких більшою або меншою мірою зумовлене позамовними чинниками. Експресиви виникають на певному етапі розвитку мови, усвідомлюються соціумом і, знайшовши реальне (бажане) підтвердження ефективності впливу на адресата, закріплюються в лексичному складі як маркери тих специфічних ознак денотатів, які спричинили появу експресивних номінацій. Аналізовані слова одночасно виконують функцію стимулу емотивно-аксіологічних значеннєвих планів і сприймаються як реакції на подібні стимули, забезпечуючи позначення будь-якого компонента основного ціннісного ланцюжка: суб’єкт / об’єкт / явище → ознака / якість → дія / процес.
Лексична експресивна підсистема формується на тлі нейтральної лексики. Її сутність і специфіку визначає низка чинників, а саме: 1) психоповедінкові архетипи, які відтворюють узагальнені риси української ментальності, гумористично-іронічне ставлення до себе та довколишньої дійсності; 2) основна сфера використання ЕЛ розмовна мова, якій притаманні такі ознаки, як невимушеність, виразність, емоційність, жвавість, спонтанність, ситуативна зумовленість, відповідні ритміко-інтонаційні засоби, а також жести й міміка; 3) сфера комунікації неофіційне спілкування, яке дозволяє вживання емотивно-оцінної, образної лексики позитивного або негативного значеннєвого плану; 4) характер мовлення емоційне висловлення, яке безпосередньо виступає виразником комунікативних намірів адресанта, його почуттєвих виявів, ставлення до адресата та предмета мовлення (ситуацій, стану речей тощо); 5) тональність (емоційний план) висловлення ласкава, урочиста (піднесена), співчутлива, схвальна, шаноблива, поблажлива, вибаглива, милостива, зверхня (погордлива), нешаноблива, лайлива, іронічна, ущиплива, нищівна (знущальна), зневажлива, презирлива тощо; 6) соціальний статус комунікантів вік, освіченість, рівень культури, вихованість, толерантність тощо.
Лексико-семантична експресивна підсистема репрезентує зв'язки трьох типів: внутрішньослівні (між макрокомпонентами та компонентами семантичної структури), парадигматичні (асоціативні, вертикальні) та синтагматичні (контекстуальні, горизонтальні).
Подібно до слів основного (нейтрального) лексичного шару експресивні лексеми вступають у відношення синонімії, полісемії, антонімії. До найтиповіших належить явище експресивної синонімії, до менш поширених явище полісемії та антонімії. Наявність у лексичній системі української мови численних синонімічних рядів експресивів до деяких нейтральних слів зумовлена значущістю й актуальністю для мовців окремих денотативних сфер, а особливо антропосфери, прагненням певною мірою змінити, удосконалити стан речей шляхом емотивно-оцінного схвалення або несхвалення.
Експресивний лексичний склад це система зовнішніх (на рівні семеми) та внутрішніх (на рівні семантеми) опозицій: 1) нейтральне експресивне; 2) експресивне (позитивно-оцінне) експресивне (негативно-оцінне); 3) нейтральне стилістично марковане; 4) нейтральне функціонально марковане; 5) нейтральне хронологічно марковане; 6) нейтральне територіально марковане; 7) нейтральне соціально марковане; 8) нейтральне генетично марковане: питоме чужомовне та ін.
До найтиповіших чинників, що зумовили появу й закріплення в лексичному складі мови експресивних слів, належать: 1) виділення специфічних референтів-денотатів засобами емотивно-аксіологічних номінацій; 2) бажання вплинути на внутрішній світ адресата, викликати в нього відповідні емоції, почуття, схильність до чого-небудь тощо; 3) орієнтація на подолання негативних явищ шляхом засудження, висміювання типових негативних ознак та їхніх носіїв.
Нейтральний лексичний шар української мови спроможний позначити (назвати) як соціально прийнятні, так і соціально аномальні явища. Для відображення перших зазвичай використовують окремі лексичні одиниці, а для других описові звороти. ЕЛ засіб вираження індивідуально-суб'єктивних намірів, тому вона кваліфікує тільки незвичайні, специфічні денотати, оцінювані у зв’язку з властивими їм відхиленнями від соціальних норм. Унаслідок цього особливої значущості набуває експресивна функція лексичної одиниці на тлі номінативної.
Маркована лексика є безпосереднім виявом експресивної функції мови, реалізація якої пов’язана зі специфічними рисами, ознаками, властивостями предметів і явищ, що певним чином відображаються в семантиці слова, закріплюються за окремими звуковими комплексами та виступають стійкою основою відтворення аксіологічних висновків та емоційних станів мовців. Аналіз лексичного експресивного складу, вибудуваного на принципі антропоцентризму й активно вживаного в його первинній та вторинній експресивних функціях, дозволяє говорити про наявність універсальних і національно-специфічних рис у позначенні конкретних фрагментів картини світу.
Поняття "експресивність" та "експресія" як репрезентатори експресивної функції мови близькі, але не тотожні. Суперкатегорія експресивності належить водночас і до плану мовного змісту, і до плану мовного вираження. Експресія становить спосіб динамічного існування й вираження маркованого значення слова, що з’ясовується тільки в контексті, у зв'язку з іншими лексичними одиницями. Вона належить до містких та економних засобів увиразнення текстів і сприймається мовцями як зовнішній маркер, що виявляється через стильову, системну, хронологічну тощо контрастність, несподівані асоціації, обігрування окремих словоформ, і є відображенням динамічних процесів у мовленні. Експресія слова може мотивуватися чи зумовлюватися експресивністю суміжної лексичної одиниці або експресивністю контексту (висловлення). Вона фактично створюється кожного разу заново й саме цим протиставляється експресивності, її постійності та стійкості в оцінно-прагматичних поглядах та вподобаннях. Як специфічний чинник впливу на свідомість, емоції, погляди реципієнта лексична експресивність може лише частково трансформуватися в контексті, зазнаючи актуалізації або нейтралізації окремих сем.
Підґрунтям лексичної експресивності виступають як специфічні денотати, комунікативні наміри суб'єктів мовлення, так й індивідуально-авторська образність, стилістичні (системні, стильові, культурні, часові тощо) маркери суміжного слова. Основою експресивності завжди є емоційні переживання комунікантів, що реалізуються через вербалізоване почуття-ставлення, почуття-оцінку, афективні стани суб'єктів мовлення, спрямовані на об'єкт, адресата або власне я”.
Експресивність суперкатегорія, яка поєднує статику (семантичну контра­стність) і динаміку (функціонально-стилістичну контрастність). Унаслідок цього експре­сивність лексичної одиниці кваліфікують або як інгерентну (внутрішню), або як адгерентну (породжену й актуалізовану контекстом). Модель семантичної структури лексичного значення експресивного слова репрезентована експресивним значенням, експресивним співзначенням і експресивним потенціалом. Лексична експресивність це вияв людського чинника в мові та мовленні, певний сумарний продукт експресивної функції мови, це універсальна інтегральна суперкатегорія, яка забезпечує можливість експресивного маркування будь-якого фрагменту картини світу.
Аналіз фактичного матеріалу дає змогу розрізняти узуальну й оказіональну лексичну експресивність. Перша (узуальна, системна) експресивність ґрунтується на вироблених соціумом і закріплених у свідомості мовців поглядах на світ, морально-етичних, естетичних ідеалах та переконаннях. Лексичні одиниці з узуальним типом експресивності перебувають у взаємозв'язках з одиницями інших мовних рівнів і належать до пріоритетних чинників, що забезпечують мові можливість виконувати експресивну функцію. Словникові експресиви відтворюють результати усвідомлення й оцінювання людиною самої себе, наслідків своєї діяльності та об’єктів навколишнього світу. Експресивній номінації підлягають "емоціогенні" денотати та події, нетипові життєві ситуації, які зумовлюють емоційні переживання, неадекватні поведінкові реакції людини. Друга (оказіональна) має тісні зв'язки з контекстом, репрезентує індивідуальні наміри автора висловлення, передає його світобачення та світорозуміння. Творення оказіональних експресивів поряд з активною роллю автора передбачає врахування фонетичних, морфемних, дериваційних, семантичних можливостей мовної системи, а також відхилення від традицій, законів і норм словотворення та слововживання.
Лексична експресивність являє собою семантичну суперкатегорію, репре­зен­товану трьома різнотипними макрокомпонентами: конотативним, образним та денотативним. Їхнє значення неоднакове. КМ становить вершину семантики експресивного слова, поєднуючи два споріднені компоненти емотивний та оцінний. Вони формують домінантний суб'єктивно-оцінний значеннєвий план, беруть активну участь в експресивній номінації, становлять сутність існування експресивного слова. Близьким за природою до конотативного є ОМ, який забезпечує розвиток нових експресивних значень у семантичних структурах багатозначних слів. ДМ за своєю природою є поняттєвим, його зв'язки з експресивним змістом реалізуються на рівні ІПК, який, сигналізуючи про специфічність або аномальність окремих фрагментів картини світу, є певним стимулом, базою для розвитку емотивно-оцінних висновків мовця, його почуттєвих намірів.
До найтиповіших виявів лексичної експресивної семантики належать такі комбінування: ОК+ЕК, ОК+ЕК+ОМ, ІПК+ОК+ЕК. Ядром експресивності лексичних одиниць усіх типів є ЕК та ОК.
Однією з характерних ознак семантично похідного експресива є подвійний модус його існування. Як елементові лексичної системи йому притаманні загальні риси, властиві іншим знакам, а в мовленні він реалізує нову експресивну функцію та ситуативне значення внаслідок актуалізації другорядних сем.
Експресивна лексична семантика з’ясовується через слово, словосполучення або речення та текст. Відповідно розмежовують три її різновиди: лексичну, пропозитивну та дискурсивну. Лексична експресивність належить до семантичної суперкатегорії, яка репрезентована в мові й мовленні такими субкатегоріями, як емотивність, оцінність, інтенсивність та параметричність. До значущих і визначальних (проте факультативних) категорій належить образність.
Експресиви основних трьох класів (іменники, прикметники та дієслова) з первинною та похідною експресивною семантикою являють собою значну частину узуального експресивного складу. Відповідно вони повинні знаходити своє повноцінне лексикографічне відображення за допомогою належного функціонально-семантичного та стилістичного ремаркування. Ідеться про використання кількох ремарок до окремих експресивів і залучення достатньою мірою інформативного ілюстративного матеріалу, який має повно передавати денотативний і конотативний зміст лексичної одиниці, відтворювати ієрархічні відношення між компонентами семантичної структури експресива.
Лексичні одиниці з експресивною семантикою за своєю природою неоднорідні. Серед них є слова, які позначають денотати, що сприймаються мовцями як експресивна” (нетипова, незвичайна) реальність. Мовний досвід таку експресивність фіксує передусім на лексичному рівні, ускладнюючи семантичну структуру слова конотативними елементами. Останні виникають не самостійно, а на ґрунті специфіки ДМ, порівняння його з якимось іншим, тому й належать до вторинних явищ. Друга група репрезентована словами, що є наслідком вербального відтворення суб'єктивних намірів мовця. Конотація таких лексичних одиниць є домінантною і кваліфікується як первинна.
Семантичні структури лексичних значень нейтрального та експресивного слів мають суттєві відмінності, оскільки семантика експресива містить обов’язкові конотативні компоненти ’емотивність’ та ’оцінність’, які належать до первинних або вторинних (похідних), сформованих на базі ОМ або таких денотативних компонентів, як параметричність та інтенсивність, які сигналізують про винятковість, специфічність або аномальність денотата, неодмінно викликають у мовців певні переживання, небайдуже ставлення.
Значеннєвим компонентам властиві різні вияви в семантичних структурах слів різних класів. Для експресивів-іменників (загальнооцінних слів та експресивних назв осіб) визначальними є семи ’емотивність’ й ’оцінність’, а для прикметників та дієслів ’параметричність’ й ’інтенсивність’, які передають незвичайний (дуже високий чи дуже низький) ступінь вияву ознаки, якості денотата чи кваліфікують дію як дуже інтенсивну або навпаки повільну, мляву. Істотна закономірність у комбінуванні денотативних, конотативних та образних сем, що формують експресивний значеннєвий план, з’ясовується через внутрішній синтаксис у семантиці”, який продукує експресиви різних типів семантичних структур моносемічні та полісемічні.
Семантика експресивного слова поєднує ДМ та обов’язковий КМ в асиметричних пропорціях, визначає сферу його активного вживання та мовленнєву локалізацію. Розмовно забарвлені експресивні лексичні одиниці забезпечують характеристики стосунків між комунікантами, передають досить різнопланові емотивно-аксіологічні значення: від інтимно-ласкавого, доброзичливого до знущального, ущипливого, зневажливого. Експресивна лексика оцінює й самого мовця (адресанта), виявляючи його культурно-соціальний статус, ставлення до предмета мовлення; взаємини, що склалися між адресантом і адресатом тощо.
Конотативні компоненти та ОМ як показники експресивності лексичної одиниці марковані або на рівні фонетики, або словотворення, або значеннєвого плану. Мотивованість слова, показники його інгерентної експресивності (експресивний звуковий комплекс, основа, афікс, жива експресивна внутрішня форма, узуальна метафорична або метонімічна образність, оказіональність тощо) не тільки беруть безпосередню участь у реалізації плану вираження емотивно-оцінного значення, належать до критеріїв розмежування нейтральних слів (номінативів) та експресивів, а й слугують підставою для виділення ядра й периферії в складі лексичної експресивної підсистеми. Ядро репрезентують лексеми та ЛСВ, що мають згадані ознаки, а периферію адгерентно експресивні лексичні одиниці.
Семантична структура багатозначного експресивного слова поєднує експресивно-похідні та номінативно-похідні ЛСВ. Вони одночасно є засобом увиразнення мовлення та способом реалізації того значення, яке актуалізується. Експресивно-похідні семеми мають свою специфіку, їм властиві істотно важливі ознаки, а саме: 1) двоплановість семантики ЛСВ, 2) паралелізм значення, яке ґрунтується на подібності двох тематично віддалених один від одного денотатів, що зумовлює значний експресивний потенціал похідної семеми і виступає критерієм розмежування похідних ЛСВ багатозначного слова.
Для експресивних значень характерна нейтралізація номінативного плану, зниження ступеня його вияву, зв'язки з вихідним значенням, яке хоч і перебуває на значній семантичній віддалі від похідного, однак має з ним спільні семи, що зумовлюють експресивний ефект. Номінативно-похідне зазвичай не виявляє жорсткої залежності від вихідного, часто не має явно виражених спільних сем і сприймається як таке, що розвинулося самостійно. Експресивно-похідні значення є відображенням суб'єктивно-аксіологічних та емоційних інтерпретацій специфічних ознак денотатів. Похідні експресивні значення загалом належать до абстрактних, образних, хоч і змодельованих на основі цілком конкретних сем.
Семантичні похідні експресиви репрезентовані передусім метафоричними та метонімічними перенесеннями з очевидною перевагою перших моделей і найвищим ступенем їхньої експресивності, оскільки метафори це приховані, згорнуті порівняння. Основу експресивної метафори становить художньо-образна та емотивно-оцінна характеристика позначуваного відповідними лексемами. Ця характеристика ґрунтується на зближенні досить віддалених понять, виокремленні спільного в різному, нетиповому осмисленні традиційного, виразній актуалізації емотивно-оцінних значеннєвих планів тощо.
Семантика лексичних одиниць з домінантним аксіологічним компонентом передає суспільно закріплене або суб'єктивно змодельоване оцінне ставлення мовців до певних денотатів, фактів мови й мовлення. Найчастіше оцінюють те, що безпосередньо пов’язане з людиною, належить їй, оточує її, підлягає впливові та змінам. Сутність емотивно-аксіологічних нашарувань безпосередньо виявляється в семантиці експресивно афіксованих лексем. Їх відтворюють передусім кореневі морфеми, а суфікси суб’єктивної оцінки загалом виступають у функції емотивного інтенсифікатора експресивних значеннєвих планів. Оцінність як компонент семантики експресивного слова виражається лексично, морфологічно або семантично. У першому випадку оцінність невід’ємний елемент денотації та конотації, а в другому та третьому тільки конотації.
ЕК та ОК не доповнюють ДМ, а збагачують його додатковими значеннєвими нашаруваннями. Параметричність й інтенсивність як складники денотації належать до вагомих чинників актуалізації конотативних сем ’емотивність’ та ’оцінність’ і забезпечують високий ступінь варіативності експресивів із різними типами семантичних структур.
Аналіз функціонування української експресивної лексики дозволяє констатувати наявність системи засобів вираження експресивності, у межах якої взаємодіють формальні й неформальні ознаки. Їм властиві різноманітні та розгалужені зв'язки майже з усіма рівнями мовної системи: фонетичним (незвична звукова форма, чужі” для носіїв української мови звукосполуки, звукосимволізм, звуконаслідування, повтори звуків та звукосполучень); морфологічним (емотивно-оцінні та параметрично-оцінні афікси (передусім демінутивно-меліоративні та аугментативно-пейоративні суфікси), специфічна внутрішня форма); словотвірним (складні оказіональні утворення та відфраземні композити); лексико-семантичним (метафоричні та метонімічні перенесення). Усі згадані засоби ґрунтуються на контрастах: фонетичної форми, морфемної будови, словотвірної моделі, семантичної структури експресивного слова до його нейтрального відповідника. На синхронному рівні засіб експресивності інколи чітко не виявляється, а лексична одиниця не сприймається носіями сучасної мови як експресивна.
Експресиви-демінутиви з одним і тим же афіксом зазвичай набувають різних оцінних значень залежно від семантики твірної основи. Демінутивно-меліоративні суфікси, поєднуючись із твірними основами, що мають абстрактне значення або вказують на соціальний статус осіб, змінюють позитивну оцінку на негативну, нейтралізуючи емотивні семи ’ласка’, ’ніжність’, ’пестливість’, ’голубливість’ на тлі актуалізації протилежних ’зневажливість’, ’іронічність’, ’презирство’ тощо.
Експресивна лексика української мови за своїми зовнішніми ознаками і внутрішніми властивостями неоднорідна, різнопланова. Цей лексико-семантичний пласт репрезентований експресивними іменниками (47%), дієсловами (32%) та прикметниками (21%). У ньому простежуються основні загальні тенденції та закономірності формування, розвитку й функціонування лексичної системи.
У художніх текстах кількісно переважають експресивні іменники, дієслова та прикметники, належні до активного шару лексики. Експресивна лексика української мови оновлюється загалом за рахунок семантичних та словотвірних оказіоналізмів, фіксованих у художніх і публіцистичних текстах.
Модифікація семантики іменників, прикметників та дієслів неоднаково позначається на їхній належності до певних лексико-семантичних груп. Іменникам та прикметникам з експресивними значеннями властиві послідовніші зміни первинної лексико-семантичної локалізації, а дієсловам незначні, оскільки вони можуть як переходити до інших лексико-семантичних груп, так і зберігати співвіднесеність із первинними. Особливості семантики експресивних прикметників експлікуються у зв’язку з невизначеністю їхнього екстенсіоналу та несамостійністю семантики.
Частині експресивів притаманна дифузність значеннєвого плану, спричинена десемантизацією складників ДМ. Її наслідки зумовили появу афективів, емотивів, універсальних іменників-оцінок, інтенсивів, репрезентованих передусім прикметниками та дієсловами.
Деякі експресивні значення іменників, прикметників та дієслів української мови належать до фразеологічно зв'язаних, оскільки вони виявляють досить стійкі лексико-семантичні та синтаксичні зв'язки між компонентами.
Важливим джерелом формування й збагачення складу експресивної лексики в ідіолекті окремого письменника є діалектна лексика, просторічні слова, жаргонізми та арготизми. Діалектні лексеми, що функціонують у межах відповідних говіркових ареалів, вступають у взаємодію з узуальними емотивно-оцінними словами, потрапляючи передусім до художніх текстів.
Більша частина експресивного лексичного шару належить до сфери активного функціонування переважно в художньому мовленні, публіцистичному та розмовному стилях. Аналізована лексика типова ознака передусім художнього мовлення, якому властивий найповніший вияв експресивної функції мови. Експліцитна реалізація цієї функції зумовлена залученням до виражально-зображальних засобів художнього твору експресивної лексики, яка вступає в номінативну взаємодію з іншими лексичними шарами і забезпечує втілення авторського наміру, орієнтованого на створення експресивно насиченого контексту.
Важливими ознаками семантики експресивів, порівняно з нейтральними відповідниками, є не лише двоплановість семантики, паралелізм значення, нейтралізація номінативного змісту, а й варіювання емотивно-оцінних планів від одного контексту до іншого, здатність поєднувати в одній звуковій формі дві різні сутності: об'єктивну і суб'єктивну.
Автор, реалізуючи свої мовностилістичні наміри за допомогою експресивів, не тільки виражає власні думки й переконання, характеризує, емотивно оцінює персонажів, будь-які інші об’єкти, події, ситуації, а й певною мірою прогнозує адекватне сприймання їх реципієнтом.
Експресиви характеризують індивідуальні стилі багатьох українських письменників. Використання експресивної лексики має бути вмотивованим, виваженим, зумовленим такими чинниками, як час написання, жанр та ідейно-тематичний зміст твору.
Аналіз засвідчує системний характер експресивних слів в обстежених творах українських письменників. Експресивна лексика визначає індивідуальний стиль автора, взаємодіє з іншими мовленнєвими структурами. Простежуються такі загальні тенденції: письменники (від І.П.Котляревського до 80-х років ХХ ст.) прагнуть бути оригінальними у вживанні експресивних слів, досягаючи реалізації індивідуального стилю шляхом створення нетипових образів-характеристик на засадах увиразнення нового, незвичайного в характерах персонажів, предметах, діях тощо. Експресиви функціонують як символи, формують мовленнєвий образ автора й персонажів.
Автори втілюють власні засади використання експресивної лексики поряд із репрезентацією комплексних засобів вираження конотативних значеннєвих планів. Оскільки головним предметом зображення у творах усіх письменників є людина та її внутрішній світ, то саме відображення цих аспектів забезпечують лексичні експресиви.
Функція експресивного слова в художньому мовленні зумовлена трьома чинниками: денотативним (реальними ознаками позначуваного референта), комунікативними намірами автора (персонажа) у момент мовлення та використанням відповідної словотвірної або семантичної моделі експресивної лексеми.
Вплив контексту на семантику експресивного слова виявляється у двох діаметрально протилежних планах: 1) нейтралізації узуальної багатозначності та конкретизації, увиразненні (актуалізації) значення (лексико-семантичного варіанта) і 2) розширенні або трансформуванні (зміна "+" на "" або навпаки) значеннєвого плану, уживанні експресива як універсального емотивно-аксіологічного засобу. Функціонування експресивних слів ґрунтується на засадах атракції, яка передбачає не лише притягування лексем з однополюсними емотивно-оцінними значеннями, а й поширення експресивності на значний текстовий простір, що призводить до експресивізації нейтральних лексем, входження їх до нових лексико-семантичних груп та синонімічних рядів і спроможності передавати додаткові емотивно-оцінні плани.
Художні текстові структури актуалізують похідні експресивні семеми лексичної одиниці на тлі знебарвлення номінативних, які є надійним підґрунтям для розвитку нових маркованих значеннєвих планів. Семантико-функціональний аналіз виявив першорядну роль контексту в реалізації та формуванні експресивних семем, бо саме в ньому відбувається актуалізація одного з узуальних експресивних значень, певної диференційної семи, конкретизація або увиразнення значення, розширення сфери вживання експресивів та поява нових за допомогою його складників (елементів).
У художньому тексті вторинній моделювальній системі уживання експресивної лексики пов'язане з двома основними моментами: а) загальномовною природою експресивів та кваліфікацією їхніх значень як постійних та узвичаєних у мовленнєвій практиці; б) індивідуально-авторським використанням експресивної лексики, що сприймається як явище ситуативне, тимчасове, тому що далеко не кожна суб'єктивна інтерпретація певного явища (особи, предмета, дії, ознаки) стає надбанням узусу.
Художні контексти засвідчують, що лексична сполучуваність іменників, дієслів та прикметників з експресивним значенням зазнала модифікації порівняно з їхніми узвичаєними дистрибутивними можливостями. Ці зміни передусім є наслідком суб'єктивного оцінювання зображуваних явищ, використання оцінок-характеристик з погляду власне індивідуально-авторських критеріїв протиставлення позитивного негативного.
Унаслідок контекстуальної актуалізації оцінного, емотивного, інтенсивно-параметричного компонентів або ОМ у семантиці лексичної одиниці відбуваються модифікації, пов'язані зі зміною статусу окремих лексико-семантичних варіантів, які з периферії семантичної структури багатозначного слова рухаються до центру, набувають комунікативної значущості на тлі нівелювання, переміщення на другий план первинного номінативного та номінативно-похідних значень. Однак останні не зникають повністю, вони функціонують і підтримують зв'язки з експресивними, зберігаючи первісні семи.
Функціональні аспекти аналізу засвідчили, що експресивні лексичні одиниці фіксуються в пам’яті мовців насамперед не у вигляді чітких окремих значень або звукових комплексів, а у зв’язку із силою їхнього емоційного впливу на співрозмовника, оцінними можливостями та відхиленнями від типового, регулярного, стандартного слововживання.
Різнорівневі текстові компоненти (лексичні, фразеологічні, словотвірні, морфологічні, синтаксичні, графемні тощо) та чинники синтагматичного характеру (передусім фігури порівняльні конструкції, різного типу повтори, протиставлення (оксиморонні утворення, антитези), парономастичні сполуки, ампліфікаційні та градаційні ряди), а також контекстуальна (індивідуально-авторська) синонімія, антонімія тощо) належать до активних засобів увиразнення та підсилення узуальної експресивної семантики лексичних одиниць у межах художніх контекстів.
До процесу експресивізації системно нейтральних слів залучаються різнопланові тропеїчні засоби, репрезентовані передусім метафорами, метоніміями, синекдохами, гіперболічними утвореннями, літотами, іронічним слововживанням, енантіосемічними елементами, перифразами, евфемізмами та ін. Експресивна виразність набуває значного посилення тоді, коли емотивно-оцінний контекстуальний простір поєднує кілька моделей антропоцентричного плану (на зразок риси тварини → риси людини”, частина тіла тварини → частина тіла людини”, дії, звички, тварини → дії, звички, манери, вдача людини”, професія, соціальне становище тощо → позитивна / негативна характеристика людини”, міфологічні, казкові персонажі → людина”, рослина → людина”, предмет, його частина → людина, певний її орган”, елемент одягу, зовнішня ознака, частина тіла, населений пункт → людина, група людей” та ін.
Експресивізації лексичної одиниці властиві такі етапи, як: 1) актуалізація потенційних емотивних, оцінних, образних тощо сем у поняттєвій структурі номінативних слів (одиничне оказіональне вживання слова); 2) формування експресивного значення (повторне оказіональне вживання слова); 3) становлення експресивного значення (багаторазове вживання слова з новим значенням); 4) закріплення експресивного значення як елемента експресивної лексичної підсистеми (лексикографічна фіксація слова з експресивним значенням).
Зв'язки та відношення маркованих слів із нейтральними лексемами в межах художніх контекстів аналізуються на засадах єдності денотативних компонентів та відмінних складників КМ, неоднакових функціональних виявів і різнотипних мовних маніфестацій фрагментів концептуальної картини світу.
Взаємодія загальномовних і позамовних чинників, індивідуальних потреб авторів художніх текстів у відтворенні світобачення та світосприймання зумовила синтез логічного, раціонального й емотивного, оцінного, образного; номінативного, нейтрального й експресивного, маркованого, а також активний пошук нових можливостей та оригінальних засобів вираження абсолютного антропоцентризму художнього мовлення, посилення впливу на почуттєву сферу читача.
Функціонування експресивної лексики в художньому мовленні (контекстах, висловленнях) має безпосередній зв'язок зі специфічними виявами такої широкої референтної зони, як людина, її внутрішній світ тощо. Тому експресивна лексика як у межах висловлення, так і всього художнього простору тексту репрезентує свій системний характер, взаємозв'язок з емоційною сферою суб'єкта мовлення, що виявляється чітко й послідовно в усіх обстежуваних творах. Підставою для такого твердження є такі факти: 1) індивідуально-авторське вживання експресивної лексики ґрунтується на загальномовних системних закономірностях її функціонування; 2) використання експресивів загалом підпорядковане художньо-зо