УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСОМ РЕСТИТУЦІЇ ЦЕРКОВНОЇ ВЛАСНОСТІ В УМОВАХ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Короткий опис

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ТЕСЛЯ Тетяна Миколаївна

УДК 351.857:261.7.

УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСОМ РЕСТИТУЦІЇ ЦЕРКОВНОЇ
ВЛАСНОСТІ В УМОВАХ СУЧАСНОГО
УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

25.00.01 - теорія та історія державного управління

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Україна як суб'єкт колишнього СРСР, довгі роки була позбавлена можливості проводити власну державно-церковну політику. Державна влада тих часів порушувала принципи свободи совісті, діяла з позиції сили та неповаги до переконань і віри людини, вдавалася до насильницьких й незаконних акцій. Відповідно значних утисків і обмежень в ті роки зазнали всі без виключення релігійні організації. Тиск на них то зростав, то зменшувався, однак долю самої Церкви та матеріальної основи її діяльності завжди вирішували зовнішні ворожі щодо неї сили.
Секуляризація церковної власності в Україні була складовою загального процесу націоналізації приватної власності після жовтневого перевороту. За своєю господарською і правовою природою це був акт революційної експропріації власності, акт примусового переведення церковного майна в статус державної власності без будь-якої компенсації чи відшкодування. Результатом соціально-економічних змін стало пограбування Церкви, позбавлення її політичних і майнових прав і можливостей розвивати матеріальну базу церковно-релігійного комплексу.
Здобувши незалежність, Українська держава відповідно до Конституції та Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, інших норм міжнародного права визначила власну стратегію державно-церковних відносин, основні пріоритети та положення державної політики щодо Церкви й релігійних організацій, механізми їх реалізації, включаючи, насамперед реституцію церковної власності. Держава взяла курс на реальне подолання негативних наслідків політики попереднього режиму щодо релігії та віруючих, взявши на себе зобов`язання морально-політичної реабілітації Церкви як суспільного інституту, що постраждав від тоталітарного режиму, підтримки практичних дій щодо відшкодування збитків, завданих релігійним об`єднанням за попередні десятиліття.
Загальна демократизація, формування громадянського суспільства та утвердження конфесійної багатоманітності української держави зумовлюють необхідність забезпечення повноцінного правового й соціального статусу Церкви, здійснення законодавчих, адміністративних та інших заходів на усунення проблем, що дісталися у спадок, а насамперед - вирішення конфліктних майнових ситуацій і створення сприятливих умов для матеріальної і фінансової бази релігійних організацій. Основним способом мінімізації суспільно шкідливих наслідків є вирішення проблеми відновлення майнової та соціально-політичної справедливості у відносинах держави й Церкви, засудження насильницьких секуляризаційних дій влади та визнання права релігійних організацій на культові споруди, церковне майно й реалізацію діяльності, спрямованої на матеріальне самозабезпечення життя Церкви.
Аналізуючи події та факти останнього десятиліття, коли у площині державно-церковних відносин сталися суттєві зміни, у сфері теоретичного осмислення, прогнозування відповідних змін у релігійному середовищі й вироблення оптимальних моделей розвитку зроблено занадто мало. На наш погляд не випадковим є те, що за відсутності не лише фундаментальних, але й серйозних засадничих аналітичних розробок у багатьох аспектах державно-церковних стосунків саме на цьому ґрунті виникло найбільше конфліктів у сучасній Україні. Сьогодні перманентне міжцерковне протистояння за право володіння культовими спорудами й церковним майном залишається одним з найбільш дестабілізуючих факторів у суспільстві. Між тим ця проблема лишається малодослідженою.
Формування засад державної політики щодо реституції культових споруд і церковного майна набуває за таких умов значної актуальності, що пов`язано з недостатньою розробленістю в Україні концепції реституції церковної власності. Це викликає певне напруження релігійно-церковного життя в умовах бурхливого розвитку мережі й інфраструктури релігійних організацій. Детальне опрацювання концептуальних засад реституційного аспекту державної політики України та принципів розробки правових норм використання культових споруд і майна на сучасному етапі, потребує ретельного наукового обґрунтування й упровадження дієвої моделі реституції церковної власності. У зв`язку з цим є нагальна потреба в системних дослідженнях у цій галузі державно-церковних відносин.
Прагнення до всебічної гармонізації духовної сфери суспільного життя ставить пріоритетні завдання якісного наукового забезпечення процесу формування й упровадження державно-церковної політики в її реституційному аспекті. Необхідність вироблення нових підходів до державно-церковних відносин у контексті ролі та місця релігії в сучасних суспільних процесах потребує відновлення соціально-історичної справедливості у відношенні до Церкви, повернення релігійним організаціям власності, реквізованої в них за радянських часів. Потреба у науковому дослідженні процесу реституції культових споруд і майна в Україні зумовлена відродженням і динамічним розвитком релігійних організацій, церковного господарювання і тим, що церковна власність стала предметом відкритого протиборства не лише релігійних організацій, але й інших суспільних інституцій.
Актуальність теми дослідження випливає також із потреб визначення принципів і механізмів реабілітації Церкви, виявлення особливостей існуючої моделі реституції церковної власності й удосконалення правових засад матеріальної основи діяльності релігійних організацій, поліпшення умов для реалізації ними своєї суспільної і духовної місії, формування механізмів подальшого розвитку релігійних інституцій.
Зазначені обставини підтверджують актуальність теми пропонованого наукового дослідження, його значення як у теоретичному, так і практичному відношенні. Серед головних мотивів, що спонукали до написання роботи була необхідність збору й систематизації величезного обсягу фактичного матеріалу, виявлення й обґрунтування відповідних тенденцій, пошуку фундаментальних принципів, влаштування сучасного поліконфесійного життя в Україні, правових і управлінських механізмів розв`язання майнових конфліктів, сприяння гармонізації внутрішньоцерковних і міжцерковних стосунків, як складової загальної стабілізації розвитку українського суспільства.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу підготовлено на кафедрі політології Української Академії державного управління при Президентові України за комплексним планом "Становлення та розвиток культури державного управління" відповідно до наукового проекту Академії "Державне управління і місцеве самоврядування в Україні" (НДР № 0199U00282). Результати особистої участі автора у цих дослідженнях публікувалися в наукових виданнях та у вигляді тез доповідей.
Мета дослідження полягає в здійсненні комплексного аналізу еволюції державно-церковних відносин, об`єктивному дослідженні процесу позбавлення Церкви її власності в політичному, економічному та історичному аспектах.
Загальній меті дослідження підпорядковані наступні завдання:
- проаналізувати історіографію теми, головні комплекси та групи джерел державно-церковні відносини і зробити загальний огляд релігійної ситуації в Україні впродовж 1917-2002 років, сучасного стану й тенденцій розвитку пріоритетів державної політики в процесі реституції церковної власності й механізмів гармонізації міжцерковних і державно-церковних стосунків на засадах загальнонаціональних інтересів і гуманізму;
- охарактеризувати головні етапи розвитку державно-церковних відносин, основні засади, напрями й результати релігійної політики урядів періоду незалежного існування української державності;
- розкрити організаційно-правові основи націоналізації церковно-монастирського майна, дослідити динаміку, характер і особливості вилучення церковно-монастирської власності в Україні за радянських часів, визначити обсяг вилученого й способи подальшого використання секуляризованих культових споруд і майна;
- визначити на основі вивчення законодавства про релігійні культи й конфесійної політики більшовицької партії у її ставленні до Церкви особливості правового й господарсько-економічного статусу релігійних організацій в Україні після 1917 року;
- на основі аналізу концептуальних засад діючої в Україні системи державно-церковних відносин і правового поля релігійно-церковного життя розробити концепцію дослідження процесу реституції церковної власності в умовах сучасного українського суспільства, окреслити пріоритетні напрями модернізації державної політики реституції церковної власності й виробити пропозиції по вдосконаленню механізмів її реалізації;
- виокремити пріоритетні напрями державного управління процесом повернення церковної власності й наукового забезпечення державної реституційної політики України, завдяки чому сформулювати концептуальні засади процесу відновлення соціально-історичної справедливості по відношенню до Церкви;
- виявити основні тенденції, пов`язані з отриманням, розподілом і управлінням церковними спорудами і майном;
- охарактеризувати процес реституції церковної власності в Україні й уточнити принципи й механізми, що зумовлюють необхідність розробки господарчо-правових норм реституції церковної власності й використання культового майна релігійними організаціями.
Об'єктом дослідження є релігійно-церковне життя в Україні, процес взаємодії Церкви з іншими суспільними інститутами, сучасні моделі облаштування стосунків між державними та церковними структурами, управлінські та правові механізми процесу реституції церковної власності.
Предметом дослідження є державна політика України в галузі релігійно-церковного життя, вивчення основних тенденцій, особливостей і динаміки розвитку державних пріоритетів у процесі реституції церковної власності, з`ясування причин і механізмів розвитку й трансформації релігійно-церковного життя.
Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що за всебічного аналізу вітчизняного та зарубіжного досвіду відновлення майнових прав релігійних об’єднань, сучасного стану й проблем процесу повернення й розподілу церковних споруд і культового майна, будуть вироблені нові правові механізми й управлінські технології процесу реституції церковної власності та сформульовані концептуальні основи й принципи державної політики у сфері релігійно-церковного життя.
Методи дослідження. У роботі задіяно широкий спектр дослідницьких методів. Керуючись структурно-функціональним, проблемно-аналітичним, міждисциплінарним і системно-хронологічними підходами до наукового осмислення подій і явищ релігійно-церковного життя України, автор вдався до застосування аналітичного методу, зокрема, історіографічного, структурного, статистичного, функціонального, а також методу синтезу, індивідуалізації та узагальнення, актуалізації та синхронізації. Системно-структурний аналіз дав змогу узагальнити існуючі методи й результати дослідження з даної проблематики, виявити низку малодосліджених як теоретичних, так і практичних аспектів процесу реституції культових споруд і майна, визначити основні елементи функціональної структури державно-церковної політики, здійснити аналіз і розкрити суперечності її реституційного аспекту.
Емпіричним джерелом вивчення сучасної релігійної ситуації в Україні слугували матеріали соціологічних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень України, відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України та інші наукові й релігійні джерела. Для порівняльного аналізу використано також дані досліджень Інституту соціології НАН України, методичні розробки, аналітичні матеріали та статистичні дані Державного комітету України у справах релігії, обласних управлінь статистики й відділів охорони пам`яток історії, культури й архітектури, єпархіальних управлінь. Таке порівняння дозволило виявити певні тенденції та закономірності в сучасній релігійності і на їхній підставі зробити більш виважені узагальнення та висновки.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській історіографії через комплексне дослідження теми, вдалося одержати наступні результати:
- завдяки архівним і друкованим джерелам про становище Церкви в Україні, що мають значний інформаційний потенціал і різноплановий характер і дозволяють детально відтворити події та еволюцію державно-церковних відносин, підготовлено узагальнююче дослідження про позбавлення Церкви її власності й дано характеристику сучасному процесу реституції церковної власності;
- здійснено компаративний аналіз діяльності політичних режимів, що почергово перебирали владу в Україні у ставленні до церковно-монастирської власності, завдяки яким склалися основні характеристики релігійно-церковного комплексу, що визначали особливості функціонування Церкви в Україні до кінця 80-х років - доведено, що характер взаємовідносин між державою та Церквою залежить безпосередньо від характеру влади. Практичне відокремлення церкви від держави більшовицьким режимом спрямовувалося на позбавлення економічної могутності Церкви;
- обґрунтовується висновок, що влада прагнула, по-перше, ліквідувати політичного противника в особі духовенства та чернецтва, по-друге, певною мірою задовольнити свої фінансово-економічні потреби;
- уперше формалізовано основні етапи секуляризації церковно-монастирської власності в Україні та визначено масштаби й способи подальшого використання реквізованих культових споруд і майна;
- дістали подальший розвиток головні етапи державно-церковних відносин, досліджено динаміку, характер і особливості вилучення церковно-монастирського майна в Україні за радянських часів;
- додаткову аргументацію отримали твердження, що в перший період, який починається з 1917 року і триває до часу відновлення православних церковних структур у роки Вітчизняної війни, Церква намагається вписатися у нові соціально-політичні умови буття, що характеризуються формуванням тоталітарної моделі влади;
- доведено, що в радянський період розвитку Церква на всіх рівнях своєї організації втратила всі політичні й майнові права та зазнала величезних економічних збитків;
- визначено принципи й механізми, що зумовлюють необхідність розробки господарсько-правових норм використання церковної власності релігійними організаціями;
- охарактеризовано процес реституції церковної власності в Україні та основні проблеми пов`язані з поверненням культового майна в цілому;
- виявлено тенденцію стійкого впливу державних чинників на процес реституції культових споруд і майна, особливості якого полягають у використанні юридичних та aдміністративних важелів;
- класифіковано майно, що підлягає передачі релігійним організаціям, визначено правовий механізм передачі культових споруд і майна, сформульовано принципи компенсації та правонаступності церковної власності;
- розглянуто необхідність упровадження відповідної фінансової і податкової політики, яка б реально та дієво заохочувала релігійні організації до інтенсифікації милосердницьких і доброчинних проектів та розширення відповідних інституційних структур, що їх реалізують;
- найбільш повно визначено пріоритетні напрями наукового забезпечення державної політики України в галузі релігійно-церковного життя, завдяки чому розгорнуто системне дослідження процесу реституції культового майна;
- зроблено прогноз щодо напрямів і перспектив реституційного аспекту державно-церковної політики України й запропоновано шляхи відродження майнових прав релігійних організацій та соціально-політичні механізми подальшого розвитку релігійних інституцій.
Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в можливостях їх запровадження в практиці взаємин держави й Церкви в процесі вдосконалення існуючої моделі реституції церковної власності, включаючи підготовку відповідних законодавчих і підзаконних актів, а також фундаментальних управлінських рішень. Теоретичні узагальнення, здійсненні у дисертації можуть бути використанні при написанні робіт з історії України й відповідних політологічних досліджень при розробці підручників і спецкурсів із релігієзнавства, у просвітницькій роботі. Матеріали й висновки дисертації сприятимуть розробці пріоритетних напрямів державної політики України щодо Церкви й застосуванні при цьому нових ефективних управлінських механізмів і технологій, формуванню об`єктивного погляду у суб`єктів державно-церковних відносин на історичні передумови виникнення сучасних проблем, сприятимуть оптимізації міжконфесійних та державно-церковних відносин. Робота носить науково-прикладний характер, містить достовірні статистичні дані і може бути використана як науково-методичних посібник.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є відповідним внеском у формування цілісної моделі державно-церковних відносин, сприяє глибшому розумінню їх особливостей і визначальних тенденцій, соціальної природи сучасного національного та релігійного відродження України. Матеріали дослідження сприяють більш глибокому висвітленню питань теорії формування, функціонування та розвитку державної політики у релігійній сфері й можуть бути використані при вивченні інших суспільних процесів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження розкрито у виступах на науково-практичних конференціях УАДУ (Київ, червень 2001 року), обговорено на науково-методичних нарадах професорсько-викладацького складу УАДУ, викладено в спеціалізованому курсі лекцій та в ряді наукових публікацій.
Публікації результатів дослідження. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 7 наукових статей, 4 із яких у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертації Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 250 сторінок, 27 сторінок додатків, які містять 18 таблиць. Список використаних джерел включає 373 найменувань.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Грані обраної проблеми відбивають складний розвиток державно-церковних відносин, глибокий негативний вплив радянської атеїстичної політики на формування суспільної атмосфери цілої епохи соціальних, національних і релігійних конфліктів. Невирішення майнових проблем церков залишається одним із джерел суспільно-політичної нестабільності, гальмує процес утвердження державності, суперечить інтересам України й заважає її цивілізованому входженню у світове співтовариство. Реституція церковної власності стала справою не лише релігійних організацій, а й однією із стратегічних цілей нашої держави і є безальтернативною складовою нормалізації державно-церковних відносин у сучасній Україні.
Аналіз головних етапів розвитку державно-церковних відносин, особливостей вилучення церковно-монастирського майна в Україні й основних тенденцій процесу реституції церковної власності, дає підстави для загальних висновків.
1. Церковне господарство напередодні Жовтневого перевороту 1917 року було могутнім, маючи міцну організаційну структуру, а економічна база Церкви дозволяла здійснювати функції соціального служіння й благодійності. Церква в Україні володіла потужними засобами економічного впливу, її пріоритет поширювався на сфери формування суспільної моралі й побутової культури, на початкову народну освіту й галузь регулювання сімейних відносин.
2. Структура доходів духовенства складалася з використання причтової землі, зборів і добровільних пожертв, а також часткового утримання від казни. Головним джерелом існування всіх церковних закладів були державні кредити й прибутки від релігійних операцій. Монастирі володіли землею, у власності адміністративних духовних центрів, навчальних закладів, підприємств релігійних організацій знаходилися будинки, заводи, лікарні, школи тощо. Важливою категорією церковної економіки було поняття недоторканості нерухомого культового майна, яке мало особливий статус і звільнялося від основних податків і зборів, не підлягало купівлі, продажу й заставі.
3. Ставлення до Церкви з боку політичних режимів, які поперемінно утверджували свою владу в Україні, було різним. Національно-патріотичні сили сприяли розвитку Церкви, пов`язуючи його з перспективою здобуття цілковитої державної і національно-культурної незалежності України. Більшовицька влада прагнула знищити Церкву як опозицію світській владі, для чого було завдано нищівних ударів саме церковному господарству.
4. Конфлікт між більшовицькою владою і Церквою бере свій початок від утвердження нового режиму. Прагнучи повністю оволодіти механізмами ідейно-політичного впливу на суспільство й виходячи з неофіційності релігії, як форми суспільної свідомості й Церкви, як ворожої новому ладу інституції, більшовики не могли оминути конфлікту з Церквою. Враховуючи масштаби й характер її впливу на усі сфери суспільного життя, з одного боку, та намагання повністю перебрати ці можливості новим режимом, з другого - можна констатувати, що в особі тодішньої РПЦ і більшовицького режиму зіткнулися дві сили схожої якісної визначеності, з яскравими ознаками тотального впливу на людську свідомість і визначальні сфери суспільного буття. Відтак конфлікт між ними носив наперед визначений характер. При цьому фінансово-економічний бік конфлікту був визначальним у подальшому перебігу протиборства.
5. Секуляризація церковної власності в Україні була складовою загального процесу націоналізації приватної власності в Росії після жовтневого перевороту. Необхідність секуляризації церковної власності, як основного засобу перебудови господарського й політичного життя була обґрунтована в програмних документах та перших економічних декретах більшовиків. Юридичний і політичний акт переходу церковних земель, підприємств, банківських активів, культових будівель і майна у власність держави було здійснено шляхом соціалістичної націоналізації, у формі конфіскації, оголошення власністю Республіки, реквізиції чи секвестру. За своєю господарською і правовою природою це були акти революційної експропріації приватної власності, акти примусового переведення церковної власності в державну без будь-якої компенсації чи відшкодування. Результатом соціально-економічних змін стало пограбування Церкви, позбавлення її політичних і майнових прав.
6. На першому етапі протистояння міцної ще церковної організації і нових владних структур відносини між ними були надзвичайно складними. Труднощі громадянської війни об`єктивно стримували як церковну діяльність, так і реалізацію політичної лінії більшовиків щодо Церкви. Однак ситуація, що характеризується нетривкою рівновагою в стосунках між Церквою і більшовицькою владою, не могла зберігатися довго. Владний режим швидко оволодів важелями приборкання Церкви. Остання під тиском влади втрачає ініціативу й перетворюється на об`єкт переслідування з боку світського режиму.
7. У період формування тоталітарної моделі влади Церква стає об`єктом грубого втручання в її внутрішні справи з боку держави спочатку як альтернативна політична сила, згодом, як форма вияву національних особливостей, а на заключному етапі - як впливова суспільна інституція, що заважала утвердженню монополізму більшовицької влади у сфері духовного життя людей. Акції тоталітарного режиму супроводжувалися репресіями проти духовенства й віруючих, вилученням культових будівель і майна, знищенням священних реліквій і пам`яток сакральної культури. Жорстоких переслідувань зазнали всі церкви й релігійні спільноти України.
8. Законодавча основа державної політики щодо націоналізації церковного майна й культових будівель була створена в перші 5-6 років радянської влади. Основна робота з планомірного втілення її в життя припадає на 1921-1924 роки, коли численними декретами, циркулярами й інструкціями центральних і місцевих органів влади було суттєво знищено матеріальну базу Церкви, обмежено свободу її внутрішнього й зовнішнього життя. У наступних роках лише завершується реалізація окремих сторін декрету про відокремлення церкви від держави, здійснюється вилучення богослужбових приміщень і майна релігійних громад. У наступі на Церкву радянські й партійні органи влади дотримувалися принципу невизнання політичних і майнових прав як окремих релігійних організацій, так і Церкви взагалі. Радянське законодавство припускало існування лише окремих релігійних громад, яким на засадах, визнаних правовими актами, передавалися в користуванні церковні будівлі й речі.
9. Тридцяті - початок сорокових років позначилися повним паралічем церковних структур, незалежно від їх лояльності й національної орієнтації. Тоталітарна влада досягла апогею в політичному й економічному знищенні ідейного ворога. Боротьба з релігією і Церквою набуває характеру самоцілі й власного утвердження для радянського режиму.
Участь СРСР у Другій Світовій війні змінила ставлення режиму до Церкви. Відбулася лібералізація державно-церковних відносин. Влада відмовляється від найбільш одіозних форм антицерковної політики. Для Церкви відкриваються можливості частково відродити свою господарську діяльність.
У повоєнні роки Церква переживає кілька різних періодів у ставленні до неї з боку влади, пристосовуючись до наявних умов існування й зберігаючи при цьому значну соціальну базу. Тотальне одержавлення всіх сфер життя суспільства, стало причиною встановлення різних ступенів контролю над Церквою з боку держави: від фізичного знищення церковного організму сталінським режимом до дріб`язкового контролю за Церквою у 80-ті роки. В основі політичних тенденцій лежали радянські традиції маніпулювання церковними установами для виконання державних вказівок. Державна власність на церковні будівлі за цих умов була особливо важливою.
10. Реквізиція церковної власності планувалася радянською владою як механізм знищення Церкви, ціль частково була досягнута, але зруйнувати її до кінця не вдалося. У радянській період розвитку суспільства Церква на всіх рівнях своєї організації зазнала величезних економічних збитків. Однак ціною повного підпорядкування режимові вона змогла зберегти спочатку мінімальні, а згодом і розширити економічні можливості для задоволення віруючими своїх духовних потреб.
11. Стабільність Церкви за радянських часів забезпечувалася не стільки її внутрішніми механізмами, скільки владним режимом. Реформаційні зміни в ньому, що сталися на початку 90-х років, викликали перетворення всередині самої Церкви. З одного боку, це сприяло екстенсивному росту релігійних організацій, відродженню різних форм суспільно значущої діяльності Церкви, а з другого - розростанню міжконфесійної конфліктності та майнових суперечностей. Із розколом спочатку на дві, а згодом на три частини, православні церкви розпочали боротьбу за культові будівлі й майно. Питання власності релігійних організацій відразу стало заручником політичних та ідеологічних сутичок різних партій і кланів.
12. Однією з найбільш складних проблем, що залишилися від панування комуністичного режиму є визначення оптимального порядку розподілу між церковними організаціями культового майна і особливо культових будівель, необхідність розробки господарчо-правових норм і механізмів використання церковної власності релігійними організаціями.
13. Після проголошення незалежності Україна взяла курс на реальне забезпечення свободи совісті й подолання негативних наслідків політики попереднього режиму щодо релігії, церкви та віруючих. Держава взяла на себе зобов`язання морально-політичної реабілітації Церкви як суспільного інституту, що постраждав від тоталітарного режиму, підтримки практичних дій щодо відшкодування збитків, завданих релігійним об`єднанням за попередні десятиліття. Одним із вагомих і переконливих виявів цієї політики є усунення наслідків пограбування Церкви, цинічної наруги над її майновими та іншими правами.
14. Основним способом усунення суспільно шкідливих наслідків більшовицького режиму стало вирішенням проблеми відновлення майнової і соціально-політичної справедливості у відносинах держави й Церкви, засудження насильницьких секуляризаційних дій влади, визнання права релігійних організацій на конфесійне господарювання й культове майно і розроблення нових господарчо-правових норм використання повернутих релігійним організаціям культових споруд і майна.
15. Реституція церковної власності - це той статус, який набуває вилучене культове майно в результаті визнання радянського законодавства недійсним. Змістом і підставою для реституції культового майна є визнання неправомірними дії держави у відношенні до Церкви. У такому разі інтереси й права потерпілої сторони мають бути відновлені, а релігійним організаціям повернуто все реквізовано майно. Якщо немає можливості повернути конфісковане церковне майно в натурі, то відшкодовується його вартість у грошах.
16. Процес відновлення майнових прав релігійних організацій триватиме довгі роки, але вже сьогодні держава визнала майнові права релігійних громад на раніше одержавлене культове майно. Було класифіковано майно, що підлягає передачі релігійним організаціям, визначено порядок передачі цього майна і види договорів про передачу майна, надано можливість для релігійних організацій оскаржити в судовому порядку рішення державних органів із майнових питань. Держава вживає заходи щодо поліпшення матеріального становища Церкви шляхом пільгового оподаткування, сприяє виділенню земельних ділянок під будівництво храмів.
17. Актом справедливості стало повернення у власність релігійним організаціям церковного майна. Безумовній передачі у власність релігійним організаціям підлягають культові комплекси, що не мають статусу національних пам`яток, предмети культу, що не знаходяться у власності фізичних осіб, інше культове майно, яке раніше належало цій релігійній організації але перейшли до стороннього власника в наслідок націоналізації чи відчуження без виплати компенсації.
18. На відновлення справедливості щодо Церкви спрямовані законодавчі ініціативи, покликані вдосконалити й зміцнити правові засади діяльності релігійних організацій, поліпшити умови для реалізації ними своєї суспільної і духовної місії, остаточно демонтувати наслідки попередньої політики в релігійній сфері, сформувати соціально-політичні механізми подальшого розвитку релігійних інституцій.
19. Для відновлення історичної справедливості та враховуючи реальні потреби соціальних партнерів релігійних організацій, необхідно проголосити принцип компенсації матеріальних втрат колишньому власнику або передбачити викуп об`єкта в колишнього власника (релігійної організації) чи встановити принцип участі в прибутках, якщо об`єкт церковної власності приносить користувачеві прибуток.
20. З метою справедливого перерозподілу прав власності на об`єкти національного добробуту необхідно поновити право власності релігійних організацій, як юридичних осіб, що були порушені радянським законодавством, визначити принципи правонаступності й наслідування церковної власності, поновити права власності асоційованих власників, тобто права власності релігійних об`єднань, встановити принцип компенсації завданої шкоди в результаті втрати права власності або обов`язкове спільне право власності, коли об`єкт не може бути відчужений на користь релігійної організації, чітко окреслити особливий статус культового майна, у тому числі земель.

21. Необхідно виробити більш досконалий правовий механізм повернення (передачі) релігійним організаціям культових споруд, а також поступового повернення віруючим інших об`єктів їхньої колишньої церковної власності - церковно-адміністративних будівель, будинків священнослужителів, церковних навчальних закладів, парафіяльних шкіл, монастирських житлових та господарських приміщень тощо. Визначити також механізм передачі релігійним організаціям колишньої церковної власності, що знаходиться в управлінні територіальних громад.