ВИРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ МОВНОГО ДИСКУРСУ У МЕТАХУДОЖНЬОМУ КОНТЕКСТІ

Короткий опис

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Одеський національний політехнічний університет
На правах рукопису
Овчиннікова Альбіна Петрівна
УДК 82.08
ВИРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ МОВНОГО ДИСКУРСУ
У МЕТАХУДОЖНЬОМУ КОНТЕКСТІ
Спеціальність 17.00.01 теорія і історія культури
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора мистецтвознавства
Науковий консультант
Баканурський Анатолій Григорович
доктор мистецтвознавства, професор
Одеса 2002

ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП

3

РОЗДІЛ І. Риторика як засіб мовного дискурсу

15

1.1. Границі і напрямки дослідження мовного дискурсу

15

1.2. Риторика як галузь аналізу алгоритмів мистецтва мовлення

23

1.3. Виміри сучасності в ораторському мистецтві

48

1.4. Формування традицій мовного дискурсу в Україні

70

Висновки з розділу

92

РОЗДІЛ ІІ. Мовний дискурс у художньому контексті

95

2.1. Формування мистецьких практик художнього читання

95

2.2. Диференціація жанрів мистецтва художнього читання

103

Висновки з розділу

138

РОЗДІЛ ІІІ. Мистецтво сценічної мови: проблеми та інструментарій

139

3.1. Генеза форм сценічної мови у метахудожньому контексті

139

3.2. Сценічна мова як засіб мовного дискурсу

181

3.3. Вербальні та невербальні аспекти сценічної мови

199

3.4. Компоненти культури мови в художньому та метахудожньому контексті

221

3.5. Засоби техніки сценічної мови

247

Висновки з розділу

263

РОЗДІЛ ІV. Мистецтво мовлення як система мовного дискурсу

267

4.1. Полісистемні виміри мистецтва мовлення

267

4.2. Два шляхи інтерпретації тексту

281

4.3. Розуміння художнього тексту як систем різних видів мовного дискурсу

302

4.4. Системні параметри мовлення в актах комунікації

316

4.5. Структурна організація мовного дискурсу

324

Висновки з розділу

364

ВИСНОВКИ

368

Список використаних джерел

385

ВСТУП
Актуальність теми. Те, що зветься мистецтвом мовлення, входить у мовний дискурс взагалі як у художньому, так і в метахудожньому контексті. При цьому припускається існування певних засобів організації обміну інформацією, наявність фіксованих та відносно консервативних норм, більш-менш специфічних для різних сфер суспільного життя. Якщо вірно хоч у якомусь розумінні, що "мова це дім буття" (М. Хайдеггер), то проблема мистецтва мовлення вітальні цього дому має культурологічний, мистецтвознавчий і практичний аспекти.
Проте нелегко відповісти на питання з якими саме із традиційних галузей культури та мистецтва слід ідентифікувати культуру мовного спілкування. Ораторське мистецтво тяжіє скоріше до політики, педагогіки та юриспруденції, сценічна мова, художнє слово до мистецтва, організація переговорів в умовах конфлікту або його відсутності до політики, етики та навіть менеджменту. Разом з тим, мовна комунікація, незалежно від її мети та соціального напрямку, має спільну методику та техніку організації. Мабуть, необхідно виділити інваріантні принципи та методи організації мовної комунікації герменевтичні, психологічні, орфоепічні тощо всі вони мають значення і для мистецтва.
З іншого боку, перехід від тоталітарного суспільства до незалежної демократичної держави супроводжується пожвавленням інтересу до організації мовної комунікації. Реформа освіти, реформування політичної системи та судочинства викликали попит на майже забуте ораторське мистецтво, а відродження національної культури потребу в мовному дискурсі, в організації методологічно обгрунтованих засобів мовного спілкування з аудиторією зі сценічного майданчика та через засоби масової інформації.
Необхідне свідоме створення дисципліни сучасної риторики. Йдеться не про те, щоб придумати якусь особливу "українську риторику", а про те, що риторика як дисципліна повинна бути навантажена специфічним українським матеріалом, починаючи від особливостей техніки української мови до особливостей спілкування в Україні, узгодженого з українською ментальністю. Це стосується необхідності об’єднання трьох соціально значущих гілок мовної комунікації риторики, мистецтва художнього слова та сценічної мови. Питання не вирішується зведенням національних традицій мовної комунікації, формального та історичного опису роботи окремих ораторів, акторів, читців. Напрямами даного дослідження є рішення двоєдиної задачі. По-перше, подивитися на мистецтво вимовленого слова як на мистецтво з точки зору сторіччями накопиченої акторської майстерності. По-друге, спробувати підійти до аналізу структури та генези мистецтва художнього слова, що складалося емпірично, як практичне мистецтво, з теоретичних позицій наукового аналізу за допомогою засобів, накопичених традиційною та сучасною риторикою, а також філософською методологією.
Дослідження виражальних засобів мовного дискурсу неможливе без повернення до риторики, остання продуктивна лише тоді, коли вона організована системно. Системний підхід дозволить аналізувати мовну ситуацію у більш точних термінах, збудувати системні моделі різних типів відповідно типологіям особи, професійним та культурним завданням. З іншого боку, системний підхід дасть необхідний інструментарій для аналізу мовної ситуації та інтерпретації текстів.
Ступінь розробленості проблеми. Біля витоків української школи красномовства стояли основоположники ораторської прози та акторської майстерності: П. Могила, Ф. Прокопович, Є. Славинецький, С. Полоцький, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Лопатинський, К. Соленик, М. Щепкін, Т. Шевченко, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко та інші. В умовах відродження України зростає значення риторичного мистецтва В. Винниченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Костомарова, В. Сухомлинського, К. Ушинського. Успішно розвивається ця галузь людських знань у роботах Л. Азарової, Р. Болдирєва, Б. Буяльського, А. Капської, Д. Коренюка, Ю. Легенького, З. Леонтьєвої, Ю. Львової, В. Пашкової, М. Пентилюк, І. Шведова, Г. Сагач, Н. Соловйової.
Риторика як мистецтво спонукального дискурсу еволюціонувала від мистецтва переконання до мистецтва міркувати розсудливо і критично, зберігаючи значний діапазон від філософського дискурсу до техніки пропаганди та засобів маніпулювання суспільною думкою. Промова в риториці розуміється більш широко, взагалі як акт, як спрямована дія. На відміну від ораторського мистецтва вона може цікавитися не стільки практичним результатом, скільки самими перформативами.
З одного боку, сценічна мова має багато точок стику з традиційною риторикою та ораторським мистецтвом, а з другого, риторика, сценічна мова, мистецтво художнього слова не зводяться один до одного, часто мають різні завдання та різні критерії.
Вітчизняна та зарубіжна літератури, хоч і зробили можливим поставити питання про специфіку риторики та її ставлення до мистецтва мовного спілкування, все ж не можуть повною мірою задовольнити потреби, які виникли.
Основні недоліки книжок такі: 1. Ідеологічна заангажованість деяких з них. 2. Ототожнення методології мистецтва мови з історією ораторського мистецтва, з політологією, з логічними прийомами оратора, з манерами оратора чи актора, з психотренінгом тощо, але за повної відсутності свідомого описування та застосування реального методу організації мовної комунікації. 3. Розрізнений та непересічний розгляд трьох соціально значущих гілок мистецтва мови риторики, мистецтва художнього слова, сценічної мови неувага до їхньої загальної методологічної основи. 4. Недостатня увага фахівців з риторики до техніки мистецтва мови, до експериментальних напрацювань ефективних вправ. 5. Національні традиції мистецтва мови часто враховуються формально лише шляхом історичного описування роботи окремих ораторів та акторів.
Між тим, уявлення про риторику не тільки як про мистецтво, але і як про науку мають історичні джерела греко-латино-візантійської культури. Сучасні вчені Б. Баглай-Соляник, Н. Безменова, М. Герман, О. Гожик, С. Гурвич, Г. Меш, Є. Ножин, Т. Олійник, В. Погорелко, Ю. Рождественський, В. Чихачов, Г. Сагач, В. Стець, Я. Стратій, О. Юніна та інші також дотримуються концепції риторики як філософсько-дидактичної науки, спрямованої на формування у людини ефективної мисленно-мовної та комунікативної діяльності.
Ренесанс риторики в кінці XX та початку XXI ст. пов’язаний зі зростанням її ролі в усьому світі. Її називають теорією та практикою комунікації (США), теорією мовного існування людини (Японія), неориторикою (Бельгія). М. Біліг, Ж. Дюбуа, Ф. Еделін, Г. Елертсен, Л. Ід, П. Коппершмідт, Ж. Клінкенберг, А. Лунсворд, Л. Олбрихт-Титека, Х. Перельман, Б. Петерсон, Г. Симонс, П. Тейгелер, І. Томан, В. Флореску та інші займалися та займаються подальшим розвитком неориторики.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у межах комплексної науково-дослідницької програми: "Фундаментальні дослідження з найважливіших проблем суспільних та гуманітарних наук", затвердженої Міністерством освіти і науки України.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є прагнення виявити у різних галузях практичного використання соціумом усного мовлення в риториці, сценічній мові, художньому читанні, ораторській діяльності те загальне, що в них є, а саме: мистецтво мовлення, котре знаходить лише різне застосування. Така генералізація дозволила б досліджувати мистецтво мови як у художньому, так і в метахудожньому контексті як одне. Воно допускає однаковий науковий аналіз та обгрунтування.
Для досягнення мети треба вирішити такі завдання:
розмежувати терміни, які часто змішуються: ораторське мистецтво, риторика, мистецтво мови, сценічна мова, художнє слово, декламація; це допоможе окреслити межі дослідження;
визначити місце риторики як однієї з дисциплін, в якій досліджувались теоретичні та практичні особливості мистецтва слова у генезисі форм суспільного життя, розкрити її функції як форми культури; зробити порівняльний аналіз різних понять риторики; визначити предмет риторики;
описати особливості сучасної ораторської діяльності як мистецтва і як своєрідної соціальної діяльності;
визначити зв'язок риторики з мистецтвом та її вплив на особистість;
підтвердити функціональну різнорідність при одноманітності організації мистецтва мовлення дослідженням його коренів у національній традиції України;
обгрунтувати фундаментальну роль у мовній комунікації мистецтва художнього слова;
розглянути художнє читання як один із видів мистецтва; розкрити поняття "мистецтво художнього читання";
виявити можливу різноманітність жанрів мистецтва художнього читання;
розглянути генезис форм сценічної мови;
розглянути вербальні та невербальні аспекти сценічної мови;
виявити засоби техніки сценічної мови;
розглянути вимоги, які висуваються до сценічної мови актора з точки зору загального та особистого по відношенню до інших форм мистецтва мови, використовуючи при цьому історичний та діахронічний зрізи;
виявити можливість застосування системного підходу, який дозволить аналізувати мовну ситуацію в цілому та у більш точних термінах, тобто досліджувати загальну основу мистецтва мови у всіх її формах як систему, не зважаючи на різні аспекти:
· як інтерпретацію тексту виконавцем,
· як розуміння тексту реципієнтом,
· як можливість вербальних та невербальних прийомів комунікації,
· як організацію усного спілкування у вигляді особливої форми комунікації,
· як структурну організацію мистецтва мовлення,
· як особливу структуру компонентів культури мовлення,
· як технічні прийоми і засоби мовного спілкування;
виявити, які знання основ теорії систем забезпечать ораторові чи фахівцю художнього читання інструментарій для аналізу мовної ситуації та текстів, з якими вони працюють.
Об’єктом дослідження є мовний дискурс у художньому і метахудожньому контекстах культури та його функціонування в соціумі.
Предмет дослідження: виражальні засоби мистецтва усної мови як специфічного виду художньої і метахудожньої творчості.
Методи дослідження: обгрунтування тези про єдність мистецтва мовлення незалежно від його виявів в ораторському мистецтві, риториці, сценічній мові, в педагогічній майстерності тощо вимагає використання адекватних, тобто релевантних щодо сенсу, але різноманітних щодо структури, засобів і методів дослідження. Це, насамперед, єдність історичного (дескриптивного) і логічного методів у дослідженні генези мистецтва мовлення. Такий підхід до об'єкта дослідження дозволяє показати, що незалежно від тимчасового, територіального, національного, фахового контексту, в якому здійснюється мовний дискурс, мистецтво мовлення завжди спирається на алгоритми, які виявляються риторикою як наукою, і типові прийоми, що вироблені мовним тренінгом у практиці такого дискурсу.
Аналіз самого мистецтва мовлення як єдиного цілого не може здійснюватися без використання системного методу з його ідеями щодо можливості різних способів представлення об'єкта у вигляді предмета дослідження, аналізу шляхів розуміння і взаєморозуміння, а також організації дискурса, самої допустимості розгляду діяльності людей у різних сферах крізь концепт саме мистецтва.
Для розв'язування окремих задач, там, де це доречно, використовуються й інші загальнонаукові та філософські засоби. Так, дослідження грунтується на методологічних процедурах тлумачення та розуміння, які були висвітлені у межах філософії науки та герменевтики. Автор дисертації спирався на філософські ідеї М. В. Поповича, пов'язані з раціональними вимірами культурної комунікації і розрізнення термінів "мова" і "мовлення". Використання системного підходу стимулювалося роботою семінару з системних досліджень на чолі з А. І. Уйомовим.
Дослідження також грунтується на роботах відомих театральних діячів, українських драматургів, мистецтвознавців, культурологів, режисерів, акторів М. Старицького, М. Кропивницького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), П. Саксаганського, М. Заньковецької, І. Франка, Л. Курбаса, В. Василька, А. Бучми, Н. Ужвій, Ю. Шумського, П. Нятко, Г. Юри, І. Мар'яненка, Р. Черкашина, М. Поповича, Н. Корнієнко, Ю. Станішевського, Л. Танюка, В. Скуратівського, А. Баканурського, А. Гладишевої з аналізу культури та мистецтва.
Наукова новизна одержаних результатів. Новизна дослідження в цілому полягає в обгрунтуванні тези про єдність риторики, сценічної мови та мистецтва художнього читання як єдиної системи мистецтва мови, котра, у свою чергу, є підсистемою культури і яка формується на загальних принципах і навичках усної мови. Системний аналіз мистецтва мови є новим напрямком у мистецтвознавстві, покликаним забезпечити більшу однозначність самої комунікації та її аналізу фахівцями.
У зв`язку з цим вперше одержано:
· виявлено загальне ядро в риториці, ораторському мистецтві, сценічній мові, котре є предметом інтересу мистецтвознавства;
· на основі порівняльного аналізу різних форм уявлень про мету та завдання риторики, зокрема в Україні, показано, що риторика займає непериферійне місце у системі соціального життя, вона є органічним та необхідним елементом культури взагалі;
· ораторську діяльність розглянуто не тільки як політичний вчинок, а як мистецтво, яке тісно пов`язане з традиційним мистецтвом художнього слова. Доведено, що без цього неможливий його вплив на особистість;
· доведено, що, незважаючи на функціональну різнорідність мистецтва мови, воно є проявленням єдиного мовного дискурсу не тільки в художньому, але і у метахудожньому контексті. Це найкраще досліджується в межах риторики, сценічної мови та мистецтва художнього слова;
· вимоги, які висуваються до сценічної мови актора, розглянуті з точки зору загального та особистого стосовно інших форм мовної комунікації;
· виявлено можливість, а подекуди необхідність застосування системного підходу для аналізу мовної ситуації в цілому, що дає методологічну базу для дослідження загальної основи всіх форм мистецтва мови, її вербальних та невербальних прийомів;
· описані системні моделі різних типів мовної комунікації;
· запропоновано засоби системного аналізу шляхів логіки мови, інтерпретації тексту виконавцем, з`ясування розуміння тексту реципієнтом;
· показано у вигляді єдиної системи технічні прийоми і засоби мовного спілкування.
Удосконалено:
етапи та способи сприйняття тексту;
визначення предмета риторики;
межі поля можливих жанрів мистецтва художнього читання;
системні параметри мовлення в актах комунікації;
поняття про ритміко-мелодійну організацію тексту та його відповідність індивідуальній манері оратора, актора, читця;
уявлення про специфіку роботи над текстом, зокрема, про індивідуальні стилі, жанрове розмаїття, яке полягає у способах самостійного вирішення "дилеми читця";
уявлення про інструментарій для аналізу мовної ситуації та текстів, з яким мають справу промовці, актори та читці.
Дістало подальший розвиток:
розгляд художнього читання як особливого виду мистецтва, який належить до роду театральних мистецтв і являє собою систему різних жанрів;
дослідження нових прийомів голосомовного тренінгу;
визначення методологічно обгрунтованого вибору способів мовного спілкування з аудиторією;
аналіз розуміння художнього тексту як системи різних видів.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Дисертація в цілому має теоретичний характер, проте значення її не обмежується тільки теорією. Обгрунтування можливості розглядати риторику, сценічну мову, мистецтво художнього мовлення як єдину систему знань і діяльності дають можливість у новому ракурсі представити її структуру та засоби її практичного використання.
Відповідно пропонується на нових структурних засадах створити спецкурси "Риторика", "Сценічна мова", "Художнє слово", "Ораторське мистецтво", внести деякі зміни в структуру та зміст навчальних посібників, включивши розділи про мовну комунікацію та мовне мистецтво. Висновки та твердження дисертації можуть застосовуватися для створення та читання спецкурсів у вищих навчальних закладах мистецтва, культури, юридичних та педагогічних закладах, а також для збагачення курсу "Сценічна мова" в театральних навчальних закладах та закладах культури, "Ораторське мистецтво" в юридичних вищих навчальних закладах та для курсів "Техніка та культура мови", "Виразне читання" у педагогічних навчальних закладах.
Дисертація узагальнює результати багаторічних досліджень автора в галузі мистецтва мовлення у сфері сучасної культури і мистецтва та спирається на досвід практичної роботи автора зі студентами акторського відділення Одеського театрально-художнього училища ім. М. Б. Грекова, Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, Одеської національної юридичної академії, а також з акторами одеських, миколаївських, херсонських, кіровоградських театрів, ведучими телевізійних та радіокомпаній м. Одеси.
Особистий внесок здобувача. У межах комплексної науково-дослідницької програми "Фундаментальні дослідження з найважливіших проблем суспільних та гуманітарних наук" розробляється новий підхід до ствердження єдності мистецтва мови, котра виявляється у різних формах культури в ораторській діяльності, риториці, художньому слові, педагогічному спілкуванні, юридичній практиці, а також взагалі у мовному дискурсі в метахудожньому контексті. Запропоновано використовувати системний підхід для аналізу мовної ситуації в цілому. Мистецтво мови розглядається у єдності його вербальних та невербальних прийомів, включаючи систему голосомовного тренінгу. Обгрунтовано тезу про теоретичну і практичну доцільність використання напрацювань у галузі мистецтва художнього читання в усіх формах мистецтва мови, включаючи роботу актора, педагога та юриста.
Апробація результатів дисертації. Робота пройшла апробацію на кафедрі культурології Одеського національного політехнічного університету, на кафедрі теорії держави та права Одеської національної юридичної академії, на кафедрі соціальних теорій Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. Окремі положення дисертації обговорювались на секції критиків при Одеському міжобласному відділенні Національної Спілки театральних діячів України.
Результати досліджень дисертації обговорювались та опубліковані в матеріалах міжнародних, республіканських, міських конференцій, конгресів, симпозіумів, семінарів, серед яких: Міжнародний конгрес "Аспекти психічного здоров’я дітей та підлітків" (Одеса, 1994), Міжнародна науково-теоретична конференція "Філософія. Менталітет. Освіта" (Одеса, 1995), Міжнародна наукова конференція "Освіта у сучасному суспільстві: проблеми, теорія, практика" (Одеса, 1996), Всесоюзна науково-практична конференція "Проблеми освоєння театральної педагогіки у професійно-педагогічній підготовці майбутнього вчителя" (Полтава, 1991), Другий російський філософський конгрес "ХХІ століття: майбутнє Росії у філософському вимірюванні" (Єкатеринбург, 1999), Республіканська наукова конференція "Творчість Гоголя та сучасність" (Ніжин, 1989), Республіканська наукова конференція "Класична педагогіка і філологія у світлі сучасних завдань шкільної і вузівської словесності" (Одеса, 1993), Республіканська науково-практична конференція "Роль мистецтв у вихованні творчої особистості" (Кіровоград, 1990), Обласна міжвузівська науково-теоретична конференція "Т. Г. Шевченко і загальнолюдські ідеали" (Одеса, 1989), Обласна міжвузівська науково-практична конференція "Теорія, методологія та практика технічної творчості" (Одеса, 1993), Обласна міжвузівська наукова конференція "Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави" (Одеса, 2001).

Публікації. Наукові результати, що увійшли в дисертацію, відображено в індивідуальній монографії (15 д.а.), навчальному посібнику (8,9 д.а.), чотирьох методичних довідниках, двадцяти сімох статтях, вісьмох тезах доповідей та інших матеріалах наукових конференцій загальним обсягом понад 40 друкованих аркушів.

Список літератури

ВИСНОВКИ
Метою дисертаційної роботи було обгрунтовування припущення, адекватності та конструктивності твердження про те, що за трьома, нібито різними гілками культури: риторикою, художнім читанням та сценічною мовою приховується один загальний методологічний стовбур, направлений на вирішення соціально значущих завдань шляхом впливу на інших людей словом. Мета мовного дискурсу переконання аудиторії (публіки). Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити низку проміжних завдань від уточнювання самих понять "риторика", "художнє читання", "сценічна мова" до аналізу конкретних гносеологічних питань засобами теорії систем. Це здійснювалось через методологічні процедури пояснення та розуміння, що одержали з`ясування в межах аналітичної філософії та герменевтики. Для цього були поставлені завдання: виявити можливість застосування системного підходу, який дозволив би аналізувати мовну ситуацію у точних термінах; побудувати системні моделі; виявити та проаналізувати, які знання теорії систем забезпечують ораторові, актору та читцю інструментарій для аналізу тексту; визначити смисловий аналіз риторики, що знаходиться на межі інформації і мистецтва; визначити зв`язок риторики з мистецтвом і вплив її на особистість; зробити порівняльний аналіз різних формулювань поняття риторики.
Виходячи з результатів проведеного дослідження, можна сказати, що проблема мовного дискурсу одна із головних проблем культури та гуманітарного знання, що постійно породжує рефлексію у науковому співтоваристві, та далеко нею не вичерпана. Очевидно, вичерпати цю тему взагалі неможливо, бо комунікативний за своєю природою і культурою і сам процес людського пізнання, включаючи комунікацію дослідників, наукових дисциплін, підходів і методів.
Намагаючись осмислити тенденцію розвитку мовного дискурсу, суттєвість і специфіку риторики, ораторського мистецтва, мистецтва художнього читання, сценічної мови, викрили багато сучасних проблем, пов'язаних з можливостями вивчення людини у світі мови, її моделювання, торкнулись питань практичної роботи над літературним матеріалом, аналізуючи паралельно методи роботи майстрів слова, а також викрили, мабуть, головне протиріччя, з яким зустрічаються оратор, актор і читець у своїй роботі проблему відповідності-невідповідності творчих індивідуальностей оратора, актора, читця і автора.
Історія розвитку риторики, мистецтва художнього читання та сценічної мови знали свої "злети" та "падіння", що залежало від зростання та згасання ролі суб'єктивного фактора в окремі епохи. І в риториці, і в мистецтві художнього читання, і в сценічній мові естетична та прагматична функції змінювались. Зростання популярності цих мистецтв у сучасну епоху пов'язаний якраз із зростанням ролі людського фактора. Життя не стоїть на місці, науково-технічний прогрес ставить нові питання, пов'язані зі створенням штучного інтелекту, роботою людської свідомості, яка одержує і зберігає інформацію у процесі спілкування.
Мовна комунікація закликана зробити суттєвий внесок у проблему, відому в суспільстві під назвою "культура дискусій". Кожен оратор, крім основного покладання на мету виступу намагання переконати в раціональності своїх тез, повинен, очевидно, йти до співробітництва, а не до суперництва з партнерами по комунікації. Риторика, крім корисних для оратора повідомлень про підбір і порядок аргументів, про правила мовної поведінки, типи аудиторії, про види мови і основні її особливості, навчає уявленню про публічну мову, як про партнерство, внаслідок якого виникає згода і досягається розумний компроміс. Непримиримість сторін часто є наслідком неправильної постановки проблеми і некоректної поведінки ораторів, які не знайомі з риторичними правилами мовної поведінки.
Питання культури дискусій не вичерпується мовною поведінкою, а є частиною більш загальної проблеми, сформульованої як проблема культури мови. Важко говорити про якість техніки мови у випадку скованого володіння літературною мовою. У цьому смислі наша середня та вища освіта не є достатньою і західний досвід викладання риторики у старших класах європейських шкіл та мовної комунікації в американських університетах міг би бути корисним. Демократія, що сприймається як адаптована суспільством політична процедура, включає в себе також і конкретну процедуру, що нормалізує суспільно-мовні відносини. У цьому смислі оволодіння індивідом мовного дискурсу у повному обсязі виявляється не тільки двигуном, але й умовою суспільного процесу. Розроблені теоретичні основи мовної комунікації визначили загальну методологічну основу трьох гілок мовної комунікації риторики, мистецтва художнього читання та сценічної мови. Розглянуті тенденції сучасного ораторського мистецтва, неориторики, традиції риторики в Україні.
У системі мистецтв художнє читання існує як специфічний вид. Оскільки мистецтву, як і науці, властиві явища інтеграції і диференціації, процес перетворення художнього читання в самостійний вид мистецтва цілком закономірний. Текст оратора та "читецька драматургія" не дані оратору і читцеві з самого початку, а повинні бути створені як цілісна система: від вибору мети (надзавдання) виступу чи концерту до визначення жанру мови, концерту, а потім до підбору та осмислення під кутом зору надзавдання того матеріалу, що є. У процесі роботи з літературним матеріалом оратор, актор і читець не зможуть обійтися без аналізу стильових особливостей авторської мови, підбору адекватного жанру і самому виконавцю манери виконання, перетворення матеріалу в цілісну програму, направлену на конкретну аудиторію. Особлива увага в роботі надавалась аналізу ритміко-мелодійної організації тексту та його відповідності індивідуальній манері оратора, актора і читця, а також вирішенню естетичних та інших соціальних завдань.
Техніка логічного, синтаксичного, орфоепічного аналізів, мізансценування, робота над невербальними засобами тощо все це в оратора і читця принципово не відрізняється від акторської праці. Специфіка роботи над текстом, з якого витікають як індивідуальні стилі, так і жанрова розмаїтість, полягає у способах самостійного вирішення "дилеми читця".
За риторикою можна закріпити два смисла: вузький та широкий. Ораторське мистецтво предмет риторики у вузькому розумінні. З іншого боку, об'єктом риторики можуть бути будь-які різновиди мовної комунікації, але розглянуті під кутом зору здійснення якогось (для кожного жанру свого) заздалегідь вибраного впливу на одержання повідомлення. Можна зробити висновок, що риторика є наука про умови і форми ефективної комунікації. Оновлення риторики полягає в неориториці, поява якої не тільки заперечила песимістичні прогнози минулого століття про загибель риторики, але й означила оновлення її змісту та включення до системи найновіших наукових поглядів. Виходячи з думок деяких теоретиків неориторики, можна стверджувати, що ті, хто спілкуються, можуть вийти на рівень вільної реалізації своєї індивідуальності і досягти природної комунікації через освоєння риторичних знань та оволодіння вміннями і навичками риторичної взаємодії.
Розуміння впливу як базисного фактору мовного дискурсу приходить у риторику через уявлення про мову як один із видів діяльності. Всі сучасні концепції мови як діяльності мають відношення до риторики і в тій чи іншій мірі використовують основні риторичні побудови чи елементи цих побудов для поглиблення теоретичних уявлень про мовну діяльність. Риторика навантажена величезною кількістю правил та рекомендацій, що дозволяють оптимізувати процес мовної комунікації. З цією метою риторикою вводиться поняття про доцільність мови, тобто про її відповідність комунікативним завданням. Вся риторика від центральної схеми до найменших стилістичних рекомендацій просякнута пошуком рішень цього надзавдання комунікації переконання "іншого".
У дисертації зазначено, що за багато віків свого розвитку мистецтво художнього читання завжди існувало десь на межі театрального мистецтва та літератури, фольклору та риторики, в залежності від форм та ступеня реалізації своїх функцій комунікативної, інформативної, фасцинативної, в залежності від соціальних завдань та потреб утворені досить стійкі жанри розповідь, театр одного (двох) акторів, багатослівне або хорове читання, літературний концерт, авторська оповідь та читання. ХХ століття внесло в це жанрове членування ніби іншу площину нові жанри стали виникати по "вертикалі": на пересіченні вже відомих жанрів з новими засобами комунікації та новими мистецтвами, що вдихнули в мистецтво художнього читання нове життя. Всі ці жанри характеризуються різними жанрами реалізації спілкування, різним ступенем участі глядачів у спектаклі, вибором та способом опрацювання матеріалу, наявністю або відсутністю аксесуарів, розмірами простору, що освоюють сцену, щільністю сценічного часу тощо.
У дисертації показано, що герменевтика дисципліна, зайнята якраз проблемою інтерпретації текстів, головним чином художніх, знає три підходи до розуміння тексту. "Зрозуміти текст" може означати розуміння самої сукупності знаків у відповідності з кодом, прийнятим у суспільстві відносно відповідної знакової системи. Це інтернальне (іманентне) розуміння. Використання системного підходу дозволило по-новому поставити проблему розуміння тексту.
Якщо під системою мати на увазі річ, на котрій реалізуються відношення (структура) з раніше зафіксованою особливістю (концептом), то виконавець виходить з такого концепту: текст означає те, що він означає, слова мають зафіксований смисл, і цей смисл може отримати онтологічне наповнення. Граматика тексту (структура) є засіб реалізації та підтримки прийнятого концепту. Можна сказати, що текст у такому випадку стає внутрішньою системою. Розуміння це екстернальне (зовнішнє відносно тексту) розуміння: вимагається зрозуміти автора за текстом, а він, в свою чергу, розуміється в контексті його культури тощо.
У кожній мові можуть бути вказані, виділені системні параметри. З точки зору мовного дискурсу цікаві не всі параметри, а лише окремі з них. Наприклад, центрованість. Кожна система центрована і не центрована. Центр може належати самій системі. А може не належати і бути виділеним за її межі, на метахудожній рівень.
Мова внутрішньо центрована система тоді, коли в ній є одне суттєве судження, яке надає смислу всім останнім і ці судження без головного судження стають несуттєвими.
Система може бути зовні центрована, коли мова підлягає не лише своїм законам, надто сконцентрованим на розв`язанні одного завдання. У цій мові будь-яке судження буде цілісним у тому випадку, якщо буде підлягати зовнішній меті і тоді системою є сама мова, а центром слухач. Нормальна мова знаходиться посередині між цілісністю і нецілісністю. Системні параметри корелюють між собою. Одні параметри супроводжують одне одного, а інші виключають одне одного з тим чи іншим ступенем вірогідності. Організовуючи промову, не обов`язково думати про всі параметри: коли формується один параметр, інший з`являється.
У дисертації показано, що основним питанням, яке повинне вирішуватися теорією публічної мови, є питання про відновлення природного мовного процесу, властивого буденній мові, в умовах публічного мовлення. Питання це постає у з`вязку з тим, що під час публічного виступу у комунікативному процесі виникає більше перешкод, ніж при буденній мові, і необхідно знайти шляхи для їхнього усунення. Для цього в першу чергу варто врахувати дані психології про внутрішній бік мови. Крім власне психології та психолінгвістики цікавий матеріал для досліджень у цій галузі дає театральна система, розроблена нєю психологія творчості актора, тому що вона має за мету знайти засіб відновлення нормальних психічних процесів і природної поведінки актора на сцені. Вибір буденної мови як відправного пункту для побудови теорії публічної мови обгрунтований тим, що саме в буденній мові спостерігається використання найбагатших засобів мовної комунікації, зустрічаються різноманітні ситуації спілкування.
У семантиці співіснують та взаємодіють два рівня: рівень значення та рівень смислу. Рівень значення це передача інформації. Рівень смислу це особисте, емоційне ставлення до повідомлених значень. Значення позначається всією системою граматичних засобів, що використовуються автором у тексті або живій мові. Смисл розкривається через визначені дієві завдання за допомогою всіх, не тільки мовних, але й немовних засобів інтонації, паузи, наголосу, руху, жесту, міміки.
Сучасна мова на сцені це широке коло питань, починаючи з чисто зовнішньої розмовної схожості, побутової достовірності слів та закінчуючи всією суттю сценічної мовної поведінки.
Для сценічної мови головний інтерес являє інтонація як індикатор дії і засоби розвитку її виразних властивостей. Основна думка сучасного уявлення про інтонацію це думка про її комунікативну природу, залежність від живого процесу взаємодії. Головний найсуттєвіший закон інтонації у театральному мистецтві її залежність від смислу мови, від підтексту. Творчі та технічні завдання сплітаються разом, і техніка стає психотехнікою, слово перетворюється в мистецтво.
Базуючись на загальних законах мовної дії, розкритих у психологічній науці і в системі засобів театрального мистецтва, в дисертації виділяються загальні закони і правила інтонації сценічної мови.
Мистецтвознавство у всіх його видах та проявах, власне кажучи, існує саме для того, щоб відкрити можливості розуміння тексту в цьому смислі як зовнішньої системи: її системоутворюючий засіб виходить за межі відносин між елементами системи. Реципієнт художнього тексту вчиться розуміти не стільки сам по собі текст, скільки текст як соціальний феномен.
Обгрунтовано, що мистецтво мовного дискурсу це модель практичного мислення. Організуючи мову, тобто навчаючи вмінню будувати міркування, дискурс дозволяє індивіду вирішити цілий ряд завдань і досягти мети, яка виникає у самому житті. Це вміння виникає як уміння переконати іншого, повідомити іншому свою впевненість і віру, пов`язану з визначеною системою цінностей. У реальному житті вплив на систему переконань іншого не є ознакою будь-якого виду чи форми мовної комунікації, а іманентною властивістю людської комунікації як такої. Вияв цієї фундаментальної ознаки мовної комунікації належить до безсумнівних заслуг давніх риторів та пізніших теоретиків риторики і дає пояснення постійному включенню змісту риторичного вчення до структури гуманітарних знань.
Вплив, як показує риторика, завжди реалізується у спілкуванні, чи то при найслабших формах комунікації, до яких може належати, наприклад, фактичне спілкування, чи у випадку явного маніпулювання спільною свідомістю (пропаганда).
Розуміння впливу як базисного фактора мовного дискурсу проводить риторику через уявлення про мову як про один із видів діяльності. Мовна діяльність описується у риториці в узгодженні з уявленням про будь-яку дію, яка лінійно і послідовно розгортається у часі, має початок, середину і кінець, тобто визначений алгоритм у рамках ідеомовного циклу. Ідеомовний цикл, в якому реалізується процес мовної діяльності, проходить через ступені інвенції, диспозицію, елокуції (та вимову), послідовно охоплюючи всі ці етапи мисленномовної діяльності людини, від комунікативного замислу до його вербалізації. Кажучи сучасною мовою, в ідеомовному циклі формується базовий алгоритм мовного акту, який лежить в основі будь-якої теорії мовної діяльності. Всі сучасні концепції мовної діяльності мають відношення до риторики і в тій чи іншій мірі використовують основні риторичні побудови чи елементи цих побудов для поглиблення теоретичних уявлень про мовну діяльність.
Таким чином, у риторичному розумінні дія через мову реалізується в діянні. Діяння часто реалізується у зовсім небажаному для того, хто говорить, напрямку; діяння це процес, що потребує оптимізації; лише реалізоване діяння чи комунікативний успіх, забезпечує ефективність мови. Саме тому риторика навантажена величезною кількістю правил та рекомендацій окремих для кожного етапу ідеомовного циклу , що дозволяють оптимізувати процес мовної комунікації. З цією метою у риториці вводиться поняття про доцільність мови, тобто про її відповідність комунікативним завданням. Вся риторика від центральної схеми до найдрібніших стилістичних рекомендацій просякнута пошуком вирішення цього понадзавдання комунікації переконання іншого.
Все це дозволяє стверджувати про реалізацію основної мети дисертації і в зв’язку з цим, головні висновки такі:
1. Проблема сценічної мови є однією з основних не тільки у театральному мистецтві. Аналіз показує, що в більшій або меншій мірі такі ж проблеми інваріантні і для всіх видів видовищного мистецтва, і для ряду суміжних форм культури. Однак їх порушення здійснюється у відриві від аналогічних проблем у галузі ораторського мистецтва (чи риторики у вузькому розумінні цього слова), педагогіки, мовного дискурсу взагалі. Розроблені теоретичні основи мистецтва мовлення визначили загальну методологічну основу трьох гілок мовної комунікації ораторського мистецтва, мистецтва художнього читання та сценічної мови. Логічний, синтаксичний, орфоепічний аналіз, мізансценування, робота над невербальними засобами тощо все це в оратора і читця принципово не відрізняється від акторської праці, а також може розглядатися у метахудожньому контексті.
2. Розгляд генези мовного дискурсу, у тому числі традицій риторики в Україні, методів роботи майстрів слова, розв'язання головного протиріччя, з яким зіштовхуються оратор, актор і читець у своїй роботі, проблеми відповідності-невідповідності творчих індивідуальностей, приводить до обміркування тенденцій, суті та специфіки сучасного ораторського мистецтва, мистецтва художнього читання, сценічної мови у єдності їхніх цілей, завдань та функцій як взагалі в галузі моделювання людини у світі мови, так і в галузі практичної роботи над літературним матеріалом.
3. Аналіз історичного розвитку риторики, мистецтва художнього читання та сценічної мови показав, що розвиток не був рівномірним та прямолінійним, а знав свої "злети" та "падіння". В основі даної нерівномірності лежали соціальні фактори. Інтерес до мистецтва мови прямо пропорційний зростанню чи згасанню ролі суб'єктивного фактора в окремі епохи.
4. Нерівномірність історичного розвитку мистецтва мовного дискурсу виявився і в тому, що її естетична та прагматична функції почергово виходили на перший план. Оскільки сучасний науково-технічний прогрес ставить нові питання, котрі пов’язані зі створенням штучного інтелекту, контролем за роботою людської свідомості, яка одержує і зберігає інформацію у процесі спілкування, загальної тенденції до лібералізації соціального життя, це, безсумнівно, приведе до нової зміни функцій мистецтва мовного дискурсу у контексті "культурної мови людства".
5. Єдине мистецтво мовного дискурсу являє систему з відносно високим ступенем цілісності. Ця система продиктована такими кроками діяльності читця (це синтетичне поняття узагальнює актора, юриста, педагога, оратора, диктора та інших): а) усвідомлення цілі і завдань комунікації; б) визначення архітектоніки спілкування і жанру мови; в) робота над деяким текстом у відповідності з вибраною структурою і жанром мовлення.
6. Усвідомлення мети та завдань мовного дискурсу припускає звернення до риторики у широкому смислі. Безпосередньо до мистецтва мовного дискурсу належить не тільки риторика у вузькому розумінні слова, а саме риторика, котра вважає своїм предметом ораторське мистецтво. Риторика ж у широкому розумінні, тобто наука про умови і форми ефективної комунікації взагалі, для мистецтва мовної комунікації виступає теоретичною базою, котра розрізняє такі аспекти контексту реалізації мистецтва мовного дискурсу:
а) екстенсіональна ознака. Різко збільшилась потенційна аудиторія, до якої можна звернутися, досягаючи обсягу всього людства;
б) інтенсіональна ознака. Безмежною стала тематика комунікацій, не зводячись, як раніше до суспільно-політичних та виховних проблем;
в) психологічна ознака. Втрачаючи ефект індукції, "ефект натовпу", коли оратор, впливаючи на частину масової аудиторії, набував можливість оволодівати всіма одразу, мовний дискурс стає більш інтимно-індивідуальним, звертаючись не стільки до всіх, як до кожного;
г) політична ознака. Мовний дискурс стає більш ліберальним у смислі масової доступності і в тому плані, що перестає бути нормативним та імперативним. Якщо раніше оратор мимоволі ставав у позицію людини, яка знала, що потрібно робити, повідомляла своє знання незнаючій аудиторії, то тепер він ( у політичному плані) не більш, ніж рівний серед рівних. В Інтернеті немає абсолютних авторитетів, там не прийнято відбивати поклони соціальним маскам;
д) гносеологічна ознака. Мовний дискурс стає більш раціональним за способами реалізації. Комп`ютер привчає до більш раціональної організації комунікації, а отже, до більш обгрунтованих (за типом наукових) міркувань. Почуття минають, а докази вічні. У той же час раціональність реалізується більше через відеоряд, ніж через організацію мовлення, що є новиною для теорії пізнання;
е) демонстраційна ознака. Разом з відеорядом у мовний дискурс прийшли позамовні способи переконання і досягнення довіри.
7. У цілому, виражальні засоби мовного дискурсу переорієнтуються на нові пріоритети у вирішенні питань про культуру дискусій: не перемога над "супротивником" у суперечці, а компроміс, не переконання, а толерантність, не відвертість, а раціональність, не суперництво, а співробітництво з партнерами по комунікації. Питання культури дискусій не вичерпується мовною поведінкою, а є частиною більш загальної проблеми, сформульованої як проблема культури мови. Недооцінка вітчизняною середньою та вищою школою (на відміну від досвіду викладання риторики у старших класах європейських шкіл та курсів мовної комунікації в американських університетах) веде до небажаних, не завжди усвідомлених і передбачуваних соціальних наслідків.
8. Вибір архітектоніки (форми) спілкування і жанру мовлення обмежений певними цілями і завданнями конкретного акту комунікації.
9. Робота читця над текстом припускає різні форми змістовного і "технічного" аналізу. Змістовний аналіз тексту, розбір його логіки, завдань і цілей обмежений вже певними концептуальними завданнями і архітектонікою спілкування. Робота ж безпосередньо над технікою мови відносно незалежна від попередніх кроків організації мовлення: аналіз інтонаційної побудови мовлення, підсилення мови мімікою, жестом та іншими атрибутами виражальних засобів мовного дискурсу, які необхідні при досягненні будь-якої цілі та при вирішенні завдань комунікації.
10. Змістовний аналіз тексту це певний засіб його розуміння, що завжди означає певне системне уявлення. Відповідно, це припускає у читця здібність до елементарного феноменологічного і герменевтичного аналізу, володіння навичками системного підходу.
11. Розрізняються п`ять етапів та п`ять способів сприйняття тексту (не тільки художнього):
а) нульовий етап. Нерефлексивне ставлення до тексту. Об`єкт тексту не виноситься "за дужки". Текст розглядається як феномен об`єктивної реальності, котрий доведеться осмислити для будь-якої цілі;
б) ноематичний етап. Визначається предметний зміст тексту, його змістовна єдність;
в) ноетичний етап. Рефлексія над структурою тексту, розпізнавання у тексті самого предмета та предмета у визначених змістовних ракурсах;
г) концептуально-інтенціональний етап. Рефлексія над інтенціями автора тексту (чи власними інтенціями, якщо автор тексту і читець одна і та ж особа, але навіть і в останньому випадку "автор" і "читець" різні персонажі мовного комунікативного акту). На цьому етапі доречна герменевтична інтерпретація тексту, коли усвідомлюються три підходи до розуміння тексту:
текст може розумітися інтернально, внутрішнім чином, "сам по собі", безвідносно до авторської особистості, культурного чи соціального контексту, тільки відповідно коду, прийнятому у суспільстві відносно відповідної знакової системи;
текст може інтерпретуватися екстернально, тобто в контексті життя автора, в контексті інших (передбачуваних) текстів;
текст може розглядатися читцем лише як засіб самовираження (саморозуміння). В останньому випадку постає "проблема читця", яка вирішується на наступному етапі;
д) трансцендентальний етап. Рефлексія над особистою інтелектуальною роботою. Настає етап холодного раціонального аналізу себе самого як того, що інтенціонально сприймає текст, етап свідомого вибору інтенцій, способів розуміння та виголошення текстів. Основна проблема, котру вирішує читець (оратор, актор, педагог, диктор) на цьому етапі, це "дилема читця": чи намагається він донести до слухача наміри автора тексту чи вирішує свої особисті завдання за допомогою тексту. Обидва рішення реалізуються тільки відносно меж самого тексту. У системах підготовки актора знаходять своє втілення різні рішення "дилеми читця".
12. "Технічна" робота над текстом багатогранна, але завжди відповідає на питання "як?" (тобто "як зробити?") і направлена на ефективність вирішення вже поставлених завдань. Її елементами є різні системи (відносно загальної системи роботи читця вони виступають у вигляді підсистем) втілення та перевтілення актора психологічний аналіз персонажа чи автора тексту, робота над інтонаційною побудовою тексту, орфоепічна робота тощо. Найбільш цікавий і розроблений матеріал для роботи в цій галузі дає театральна система, розроблена нєю психологія творчості актора. Вона має за мету знайти засіб відновлення нормальних психічних процесів і природної поведінки актора на сцені.
13. Концепція театральної педагогіки будується з урахуванням трьох функцій системи мовного дискурсу: інтелектуальної, волюнтативної і емотивної.
Інтелектуальна функція може бути виконаною, якщо читець розкриває логіку (як засіб міркування) автора тексту чи свою особисту логіку інтерпретації даного тексту (ці випадки можуть співпадати, коли читець пропонує особистий текст) з урахуванням здібності аудиторії засвоювати цю логіку та різні формально-логічні фігури (скажімо, дитяча аудиторія чи аудиторія, незвична до інтелектуальної діяльності гірш засвоює соріти).
Волюнтативна функція висловлювання людини може розглядатися як конкретні вольові дії, що мають за мету впливати на психіку, поведінку, дію слухача. Вольові дії групуються в залежності від засобів, за допомогою яких здійснюється відповідна дія, тобто виконується завдання, досягається мета. Виділяються три види вольових дій: а) фізичні дії, що виконуються за допомогою м`язової сили; б) психічні дії, які виконуються за допомогою пізнавальних психічних процесів сприйняття, уявлення, мислення, пам`ять тощо; в) словесні дії, що виконуються за допомогою мовних засобів.
Емотивна функція реалізується через інтонацію, яка є індикатором дії. Серед загальних законів і правил інтонації в театральній системі головний найсуттєвіший закон інтонації її залежність від змісту мови, від підтексту, а також від характеру аудиторії. Коли творчі та технічні завдання сплітаються разом, і техніка стає психотехнікою, слово перетворюється в мистецтво, виділяються загальні закони і правила інтонації сценічної мови.
14. Мистецтво мовного дискурсу неможливе без врахування прагматичного аспекту, тобто без аналізу конкретних обставин розгортання акту мовної комунікації. В умовах загальної тенденції до демократизації усного спілкування основним питанням, яке вирішується в прилюдному виступі, є питання про межі і форми використання більш багатих інтонаційних, психологічних, орфоепічних можливостей буденної мови, які породжуються обставиною довіри приватного спілкування, але, в той же час, без зниження вимог, які висуваються до лектора, оратора, актора, загальна і мовна культура яких мусить бути вище культури аудиторії. Вибір буденної мови як відправного пункту для побудови публічної мови обгрунтований тим, що саме в буденній мові спостерігається використання найбагатших засобів мовної комунікації, зустрічаються різноманітні ситуації спілкування.
15. Нарешті, орфоепічний аналіз тексту і відповідний тренінг перед усним виступом, хоч і є відносно незалежним від основних функцій системи усного спілкування аспектом роботи читця, проте здається надзвичайно суттєвим як його (читця) "візитна картка". Уся попередня робота над змістом тексту і аналізом умов комунікації піде нанівець, коли читець (не в інтересах стилістики, а в силу слабкого знання мови) порушує норми наголосу, пропускає необхідні чи додає непотрібні літери і чужі звуки, інтонаційно підкреслює зовсім не ті місця тексту, котрі потребує зміст. У цьому випадку апріорно заданий авторитет читця знижується, часто нижче рівня реципієнта (слухача), зміст його виступу не буде сприйматися аудиторією, чи сприйматиметься сумнівно.
16. Системне представлення акту мовного дискурсу вказує на необхідність її методологічного обгрунтування в теорії систем. Аналіз цього питання показав, що використання системного підходу як засобу наукового аналізу змістовне лише у рамках структурно-інтенсіональних досліджень у мистецтвознавстві. Пошук адекватного засобу мистецтвознавчого аналізу приводить до параметричної загальної теорії систем, котра опирається не на кількісні представлення про об’єкт досліджування, а на структурні категорії речі, властивості і відношення, визначеність, довільність та різного роду невизначеності, і в той же час відрізняється від процедур герменевтичної інтерпретації конструктивністю, оперативністю і раціональною репродукцією результату. Використання системного підходу дозволяє:
фіксувати предмет роботи читця (тексти і контексти, комунікативні структури, умови комунікативного акту) як системи різних видів;
аналізувати різні ступені розуміння як ступені цілісності репродукції чи сприйняття тексту, ступені цілісності моделі комунікативної ситуації;
описувати системи усної мовної комунікації в термінах системних параметрів та їхніх значень (центрованості, надійності, стабільності, регенеративності, іманентності, валідності, завершеності, унікальності, здібності бути внутрішньою чи зовнішньою системою тощо.). Мистецтво усного мовного спілкування в цілому може розглядатися як системи зовнішнього типу: її системостворюючий фактор виходить за межі відносин між її власними елементами. Реципієнт тексту, дійсно, якщо він не ставить перед собою спеціального завдання, зрештою схиляється до того, щоб розуміти не стільки сам по собі текст, скільки текст як соціальний чи культурний феномен;
використовувати загальносистемні закономірності для пояснення незрозумілих комунікативних ефектів чи для передбачування результатів планування комунікативної діяльності;
уявляти комунікативну ситуацію в цілому як ситуацію синтезу систем, зокрема, тексту як системи і концептуальних каркасів реципієнтів, комунікативного акту і соціально-культурного контексту;
ставити питання про системні характеристики різних систем роботи читця;
17. Мистецтво мовного дискурсу це модель практичного мислення. Організовуючи мову, тобто навчаючи вмінню будувати міркування, дискурс дозволяє індивіду вирішити цілий ряд завдань і досягти мети, яка виникає у самому житті. Це вміння виникає як уміння не тільки переконати іншого, нав'язати іншому свою впевненість і віру, пов`язану з визначеною системою цінностей, але й дозволити реципієнту зробити власний вибір на основі наданих альтернативних можливостей. У реальному житті вплив на систему переконань іншого не є ознакою будь-якого виду чи форми мовної комунікації, а іманентною властивістю людської комунікації взагалі, та усного спілкування, зокрема. Останнє цілком може розглядатися як особливе мистецтво. Вияв цієї фундаментальної ознаки мовного дискурсу належить до безсумнівних заслуг давніх риторів та пізніших теоретиків риторики і дає вдале пояснення постійному включенню змісту риторичного вчення до структури гуманітарних знань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Аверинцев С.С. Античный риторический идеал и культура Возрождения // Античное наследие в культуре Возрождения. М.: Наука, 1984. С. 142-154.
2. Аверинцев С.С. Риторика как подход к обобщению действительности // Поэтика древнегреческой литературы. М.: Наука, 1981. С. 15-46.
3. Андреев М. Средневековая европейская драма. Происхождение и становление (Х - ХІІІ вв.). М.: Искусство, 1989. 215 с.
4. Андроников И. Что такое искусство Яхонтова? // Советская культура. 1967. 18 июля.
5. Андроников И.Л. Я хочу рассказать вам. М.: Сов. писатель, 1965. 568 с.
6. Аннушкин В.И. Первая русская "Риторика". М.: Знание, 1989. 64 с.
7. Античные риторики. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. 352 с.
8. Античная литература. М.: Просвещение, 1986. 464 с.
9. Аппиа А. Живая длительность // Московский наблюдатель.1992. № 1. С.60-61.
10. Апресян Г.З. Ораторское искусство. М.: Изд-во Моск. ун-та. 1978. 278 с.
11. Аристотель