ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ: ПІДСТАВИ, ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК І ПРАВОВІ НАСЛІДКИ

Короткий опис

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Національний університет «Одеська юридична академія»

На правах рукопису

БАСАЙ Наталія Михайлівна

УДК 343.141/143(477)

ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ: ПІДСТАВИ, ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК І ПРАВОВІ НАСЛІДКИ

12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;
судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Король Володимир Володимирович
кандидат юридичних наук, доцент

Одеса – 2012

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ................................................................................3
ВСТУП.................................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1. Науково-теоретичні та правові основи визнання доказів недопустимими
у кримінальному процесі..................................................................................................12
1.1 Допустимість доказів у теорії кримінального процесу та кримінальному процесуальному законодавстві........................................................................................12
1.2 Науково-теоретичні концепції визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі.....................................................................................................38
1.3 Міжнародно-правовий та зарубіжний досвід визнання доказів недопустимими
у кримінальному процесі..................................................................................................53
Висновки до розділу 1.......................................................................................................71
РОЗДІЛ 2. Підстави визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі України...............................................................................................................................74
2.1 Отримання доказів неналежним суб’єктом..............................................................74
2.2 Отримання доказів із неналежного джерела.............................................................93
2.3 Порушення встановленого законом порядку отримання доказів.........................120
Висновки до розділу 2.....................................................................................................138
РОЗДІЛ 3. Процесуальний порядок і правові наслідки визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі України.....................................................140
3.1 Процесуальний порядок визнання доказів недопустимими у стадії досудового розслідування...................................................................................................................140
3.2 Процесуальний порядок визнання доказів недопустимими у судових стадіях кримінального процесу...................................................................................................160
3.3 Правові наслідки визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі..185
Висновки до розділу 3.....................................................................................................204
ВИСНОВКИ.....................................................................................................................206
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................................214
ДОДАТКИ........................................................................................................................260

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ;
ВСУ – Верховний Суд України;
ГПУ – Генеральний прокурор України;
ГУ – головне управління;
ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини;
ЗУНР – Західноукраїнська Народна Республіка;
КК – Кримінальний кодекс;
КПК України 1960 року – Кримінально-процесуальний кодекс України від 18.12.1960 року;
КПК України 2012 року – Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р.;
МВС – Міністерство внутрішніх справ;
НКЮ – Народний комісаріат юстиції;
ООН – Організація Об’єднаних Націй;
РВ – районний відділ;
РФ – Російська Федерація;
РНК – Рада Народних Комісарів;
СВ – слідчий відділ;
СКС – Статут кримінального судочинства;
СНД – Співдружність Незалежних Держав;
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік;
СУ – слідче управління;
США – Сполучені Штати Америки;
УМВС – управління Міністерства внутрішніх справ;
УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка;
УСБУ – Управління Служби безпеки України;
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка;
ФРН – Федеративна Республіка Німеччина.

ВСТУП
Актуальність теми. Демократичні перетворення, що відбуваються в нашій країні, прийняття Конституції України, Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року (далі – КПК України 2012 року) та курс на проведення правової реформи, зміст якої можна визначити як поступовий рух до демократичної правової держави, надає дослідженню доказового права з позицій сучасних та новітніх наукових концепцій особливої актуальності. Важливість подальшого наукового дослідження проблем доказового права, в тому числі й щодо правового регулювання положень допустимості доказів, пов’язана з прийняттям КПК України.
Однією з найважливіших гарантій дотримання принципу законності під час кримінального провадження, прийняття справедливого судового рішення, а також забезпечення прав і законних інтересів особи відіграє закріплене у ч. 3 ст. 62 Конституції України положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, та на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Ці конституційні положення у цілому виражають правову природу допустимості доказів, а також частково стосуються процесуального порядку визнання їх недопустимими.
Прийняття КПК України 2012 року відіграє важливу роль не лише для роботи судової системи та реалізації завдань кримінального провадження, закріплених у ст. 2 цього Кодексу, але й для того, щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Однією із важливих новел КПК України 2012 року стали норми (ст. ст. 86-90 КПК України), в яких чітко закріплене поняття допустимості доказу, випадки недопустимості доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, перелік істотних порушень допустимості, процедура визнання доказів недопустимими, недопустимість доказів та відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого, значення рішень інших судів у питаннях допустимості доказів тощо. Така їх поява об'єктивно зумовлена тим, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності сторін обвинувачення та захисту, оскільки у таких випадках відбувається самостійне обстоювання ними власних правових позицій щодо визнання доказів недопустимими.
Вивчення теоретичних та практичних аспектів щодо підстав, процесуального порядку та правових наслідків визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі має глибоке історичне коріння та виступає об’єктом досліджень у працях багатьох науковців-процесуалістів. Значний внесок у розвиток цього наукового напрямку зробили такі відомі науковці дореволюційного періоду: Л.Є. Владимиров, С.І. Вікторський, М.В. Духовський, О.Ф. Кістяківський, А.Ф. Коні, Д.І. Мейєр, С.В. Познишев, М.М. Розін, В.Д. Спасович, М.С. Таганцев, Д.Г. Тальберг, І.Я. Фойницький та інші. Відповідні дослідження не припинялися за радянських часів, вони знайшли своє продовження і у сучасних умовах, зокрема, надійне підґрунтя для вивчення цієї тематики склали наукові доробки таких фахівців у галузі процесуального права: Ю.П. Аленіна, В.Д. Арсеньєва, П.П. Андрушка, В.Д. Басая, Р.С. Бєлкіна, Ю.М. Грошевого, М.В. Дєєва, М.В. Жогіна, В.І. Зажицького, В.В. Золотих, К.Б. Калиновського, М.М. Кіпніса, Є.Г. Коваленка, О.В. Ларіної, П.А. Лупінської, В.Т. Маляренка, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, Ю.К. Орлова, М.А. Погорецького, Н.В. Сибільової, К.І. Сутягіна, С.М. Стахівського, О.С. Степанова, М.М. Стоянова, М.С. Строговича, М.К. Треушнікова, В.М. Тертишника, Ф.Н. Фаткулліна, С.А. Шейфера, М.Є. Шумила та інших.
Проте, тривалий час слідча та судова практика не приділяли проблемі визнання доказів недопустимими достатньої уваги. До того ж, проблема з’ясування сутності допустимості доказів, її умов, дослідження процедури визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі ускладнюється різними термінологічними підходами до її розуміння та різноманіттям науково-теоретичних концепцій. Отже, необхідність подальшого вдосконалення положень науки кримінального процесу та кримінального процесуального законодавства щодо визнання доказів недопустимими є досить важливою та актуальною. Це й обумовило вибір теми даного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Теоретичні та практичні питання теми дисертації досліджувалися у межах виконання плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права, процесу і криміналістики Івано-Франківського факультету «Актуальні проблеми попередження та боротьби зі злочинністю» на 2011-2015 роки, яка є складовою плану науково-дослідної роботи Національного університету «Одеська юридична академія» «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку Української державності та права» на 2011-2015 рр. (номер державної реєстрації 0110U000671).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне вивчення підстав, процесуального порядку і правових наслідків визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі та формулювання на його основі науково обґрунтованих практичних і методичних рекомендацій для удосконалення кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування.
Визначена мета наукового дослідження зумовила необхідність розв’язання таких завдань:
дослідити історичний процес становлення та розвитку теоретичних уявлень та нормативних положень щодо допустимості доказів і процедури визнання доказів недопустимими у науці кримінального процесу та кримінальному процесуальному законодавстві;
з’ясувати сутність допустимості доказів у теорії кримінального процесу;
дослідити науково-теоретичні концепції визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі;
охарактеризувати підстави визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі України;
дослідити порядок визнання доказів недопустимими під час досудового розслідування та судового провадження;
визначити правові наслідки визнання доказів недопустимими з конкретизацією щодо стадій кримінального провадження;
сформулювати пропозиції, спрямовані на вдосконалення кримінального процесуального закону у частині, яка регламентує підстави, порядок і наслідки визнання доказів недопустимими.
Об’єктом дослідження є кримінально-процесуальні правовідносини, що виникають у зв’язку із визнанням доказів недопустимими у кримінальному процесі України.
Предметом дослідження є теоретичні та практичні проблеми правового регулювання підстав, процесуального порядку та правових наслідків визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі України.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети у процесі дослідження використана система загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Метод історико-правового аналізу дав змогу дослідити становлення та розвиток теоретичних і практичних уявлень щодо положень допустимості та процедури визнання доказів недопустимими у науці кримінального процесу та кримінальному процесуальному законодавстві (підрозділ 1.1). За допомогою діалектичного методу поставлені завдання досліджені у динаміці та взаємозв’язку, поглиблено понятійний апарат, з’ясовано сутність допустимості, обґрунтовано підстави, процесуальний порядок і правові наслідки визнання доказів недопустимими (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Застосування методу системного аналізу правових норм дозволило виявити прогалини та суперечності в нормативно-правових актах і сформулювати пропозиції для удосконалення чинного законодавства (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Порівняльно-правовий метод застосовувався для порівняння норм міжнародного права, національного кримінального процесуального права України та зарубіжних країн (підрозділ 1.3). Статистичний метод застосовувався при вивченні та узагальненні судової практики, формуванні та обґрунтуванні висновків за їх результатами (підрозділи 1.2, 1.3, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Соціологічний метод використовувався для отримання емпіричних даних у процесі вивчення матеріалів кримінальних проваджень (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). У процесі дослідження використовувався метод анкетування (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3).
Теоретичною основою дослідження є наукові положення, що містяться у працях вітчизняних і зарубіжних дослідників з історії та теорії держави і права, конституційного, кримінального, кримінального процесуального, цивільного процесуального, міжнародного права, права Європейського Союзу.
Нормативну базу дослідження становлять акти чинного законодавства України та зарубіжних країн, міжнародні акти у сфері захисту прав і свобод людини, а також практика Європейського суду з прав людини та рішення Конституційного Суду України.
Емпіричну базу дослідження становлять результати узагальнення матеріалів 248 кримінальних справ, розглянутих місцевими, апеляційними судами, Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховним Судом України, 252 судових рішень, розміщених в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а також узагальнені дані анкетування 132 суддів, прокурорів, слідчих органів прокуратури і внутрішніх справ, адвокатів.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній науці комплексним монографічним дослідженням теоретичних, правових і практичних проблем, пов’язаних із визначенням підстав, процесуального порядку і правових наслідків визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі України. За результатами дослідження сформульовано ряд нових положень, висновків та пропозицій, які мають значення для науки та практики, відповідають вимогам наукової новизни. До них слід віднести такі:
вперше:
виділено історичні періоди становлення та розвитку теоретичних та практичних уявлень щодо допустимості та процедури визнання доказів недопустимими у науці кримінального процесу та кримінальному процесуальному законодавстві;
досліджено процесуальний порядок визнання доказів недопустимими з урахуванням стадій кримінального провадження, характеру процесуальної діяльності суб’єкта оцінки доказів і кола його повноважень. Зокрема, обґрунтовано висновок про те, що у кожній стадії кримінального провадження процесуальний порядок вирішення цього питання може бути охарактеризований за схемою: 1) виявлення підстав для визнання доказу недопустимим; 2) ініціювання розгляду питання про визнання доказу недопустимим; 3) оцінка істотності допущених порушень норм кримінального процесуального закону при одержанні та фіксації доказу; 4) вирішення питання про визнання доказу недопустимим;
визначено правові наслідки визнання доказів недопустимими з їх конкретизацією щодо кожної зі стадій кримінального процесу. Залежно від істотності значення для кримінального провадження визнаного недопустимим доказу правові наслідки запропоновано класифікувати на дві групи: 1) основні, які впливають на кінцеве рішення конкретної стадії кримінального провадження; 2) додаткові, які зумовлені основними наслідками;
удосконалено:
положення про те, що допустимість доказів, а також процедура визнання їх недопустимими з точки зору міжнародно-правового досвіду, в першу чергу, виражається у праві на справедливий судовий розгляд та реалізації презумпції невинуватості, які передбачені у відповідних міжнародних актах (Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Римському статуті Міжнародного кримінального суду, Регламенті Європейського Суду з прав людини тощо);
положення про визначення кола підстав недопустимості доказів, отриманих у порядку міжнародної правової допомоги, до яких необхідно відносити: 1) порушення норм міжнародно-правових договорів; 2) порушення вимог національного закону запитуваної сторони при виконанні запиту та вимог національного закону сторони, в якій запит виконується; 3) порушення прав осіб, які притягуються до участі у кримінальному провадженні у порядку надання правової допомоги; 4) отримання доказів некомпетентними особами правоохоронних або судових органів держави, в якій виконується запит; 5) отримання доказів з джерел, не передбачених національним законом запитуваної сторони; 6) отримання доказів з порушенням способів їх збирання, якщо це суперечить принципам українського законодавства; 7) недотримання встановленого порядку засвідчення отриманих матеріалів;
положення про форму, зміст і порядок заявлення учасником кримінального провадження клопотання про визнання доказу недопустимим, порядок і наслідки його розгляду та вирішення слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом;
набуло подальшого розвитку:
обґрунтування положення щодо визначення допустимості доказів як їх властивості, в якій визначаються підстави, процесуальний порядок і правові наслідки визнання доказів такими, що отримані уповноваженими суб’єктами, з належного джерела та на підставі дотримання вимог кримінального процесуального закону;
положення про те, що за належної законодавчої регламентації порядку процесуального оформлення процесуальними джерелами доказів необхідно визнати пояснення громадян та посадових осіб, які містять фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення кримінального провадження;
обґрунтування тези про недопустимість використання у доказуванні показань обвинуваченого (підсудного), які він дав на досудовому слідстві як свідок і від яких відмовився при допиті як підозрюваний (обвинувачений) або змінив їх;
положення про те, що коло правових наслідків визнання доказів недопустимими залежить від істотності значення цього доказу для кримінального процесу і повноважень суб’єкта оцінки у відповідній стадії кримінального провадження, в якій доказ визнаний недопустимим.
Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертаційній роботі висновки і практичні рекомендації, а також пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства мають обґрунтовану теоретичну та практичну спрямованість і можуть бути використані у:
науково-дослідній сфері – для подальшого дослідження проблем, пов’язаних із підставами, процесуальним порядком і правовими наслідками визнання доказів недопустимими;
нормотворчій сфері – для удосконалення підстав, порядку і правових наслідків визнання доказів недопустимими у ході подальшого реформування кримінального процесуального законодавства України, удосконалення норм КПК України 2012 року;
правозастосовчій діяльності – як рекомендації для удосконалення процесуальної діяльності слідчих, прокурорів, суддів щодо визнання доказів недопустимими;
навчальному процесі – для вивчення дисципліни «Кримінальний процес України», спеціальних курсів, для підготовки відповідних розділів підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій. Результати дисертаційного дослідження були впроваджені у навчальний процес Івано-Франківського факультету Національного університету «Одеська юридична академія» (Акт про впровадження від 28.05.2012 р.).
Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана на кафедрі кримінального права, процесу і криміналістики Івано-Франківського факультету Національного університету «Одеська юридична академія» та обговорена на міжкафедральному засіданні кафедри кримінального права, процесу і криміналістики та кафедри теорії та історії держави і права Івано-Франківського факультету Національного університету «Одеська юридична академія».
Основні результати наукового дослідження оприлюднені на 5 науково-практичних конференціях: Регіональній науково-практичній конференції «Перспективи розвитку правової системи України у контексті світових інтеграційних процесів» (м. Івано-Франківськ, 20-21 травня 2011 р.), Регіональній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми юриспруденції» (м. Івано-Франківськ, 7 жовтня 2011 р.), Першій міжрегіональній науково-практичній конференції «Правова система України: сучасний стан та актуальні проблеми» (м. Івано-Франківськ, 4-5 травня 2012 р.), Міжнародній науковій конференції професорсько-викладацького складу, присвяченій 15-річчю Національного університету «Одеська юридична академія» та 165-річчю Одеської школи права «Правове життя сучасної України» (м. Одеса, 20-21 травня 2012 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Право та інші соціальні норми: вимоги часу» (м. Одеса, 15-16 червня 2012 р.).

Список літератури

ВИСНОВКИ

Проведене з урахуванням науково-теоретичних і правових основ та судової практики дослідження підстав, процесуального порядку та правових наслідків визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі України дозволило узагальнити наступні висновки:
Допустимість доказів –це така їх властивість, в якій визначаються підстави, процесуальний порядок і правові наслідки визнання доказів такими, що отримані уповноваженими суб’єктами, з належного джерела та на підставі дотримання вимог кримінального процесуального закону.
На підставі дослідження допустимості доказів у теорії кримінального процесу, кримінальному процесуальному законодавстві України, на основі узагальнення правозастосовчої практики можна виділити наступні підстави визнання доказів недопустимими: неналежний суб’єкт, неналежне джерело, порушення встановленого кримінальним процесуальним законом порядку їх отримання.
На підставі дослідження становлення та розвитку теоретичних уявлень та нормативних положень щодо допустимості доказів у кримінальному процесі можна виділити її наступні історичні періоди:
І) Період зародження доказового права та закладення основ щодо розуміння поняття допустимості доказів, який охоплює: 1) розвиток доказового права та судового процесу у період з Київської Русі (V – початок XIII ст.) до Литовсько-Польської доби (друга половина XIV – друга половина XVI ст.); 2) розвиток доказового права у козацько-гетьманську добу (1569 рік – перша половина XVIII ст.);
ІІ) Період становлення і розвитку теоретичних уявлень та нормативних положень щодо допустимості доказів у теорії кримінального процесу та кримінально-процесуальному законодавстві Російської та Австро-Угорської імперій (друга половина XVIII ст. – 1917-1918 рр.), який характеризується активним правовим регулюванням положень щодо допустимості різноманітних видів доказів, підстав та порядку визнання їх недопустимими у зв’язку із введенням інституту присяжних;
ІІІ) Радянський період (1917-1991 рр.) становлення та розвитку теоретичних уявлень та нормативних положень щодо допустимості доказів у кримінальному процесі охоплює наступні етапи: 1) етап з 1917 року – до середини 1950-х років, який характеризується відсутністю правового регулювання допустимості доказів; 2) етап з середини 1950-х років – до 1990-х років, який характеризується прийняттям Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 року «Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік», що посприяло появі значної кількості праць присвячених як доказовому праву в цілому, так і допустимості доказів зокрема. До того ж, юридична наука тогочасного періоду поступово поверталася до дослідження проблем, пов’язаних із допустимістю доказів та процедурою визнання їх недопустимими, що на початку 80-х років посприяло активному дослідженню допустимості доказів у теорії кримінального процесуального права;
ІV) Сучасний період (з 1991 року – до сьогоднішнього часу) розвитку теоретичних уявлень та нормативних положень щодо допустимості доказів, який включає в себе наступні етапи: 1) етап з 1991 року – до 1996 року, який характеризується прийняттям Конституції України та закріпленням в ній норм (ст. 62-63), які стосуються презумпції невинуватості, свободи від самовикриття та викриття своїх близьких родичів, а також того, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; 2) етап з 1996 року – до 2011 року, який характеризується інтенсивним пожвавленням як досліджень проблем щодо допустимості доказів у кримінальному процесі, так і активним залученням до цього процесу судових органів та органів конституційної юрисдикції шляхом прийняття відповідних правозастосовчих актів; 3) етап з 2011 року – до теперішнього часу, який характеризується прийняттям нового КПК України та законодавчим закріпленням допустимості доказів, її критеріїв та правових наслідків, а також процедури визнання доказів недопустимими.
Теоретико-правові та практичні аспекти визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі слід розглядати з точки зору міжнародно-правового та зарубіжного досвіду. Слід зазначити, що визнання доказів недопустимими з точки зору міжнародно-правового досвіду, в першу чергу, виражається у праві на справедливий судовий розгляд, реалізації презумпції невинуватості, які передбачені у відповідних міжнародних нормативно-правових актах (Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Загальній декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Римському статуті Міжнародного кримінального суду, Регламенті Європейського Суду з прав людини тощо).
У міжнародно-правовому аспекті визнання доказів недопустимими окрему увагу слід звернути на законодавство Європейського Союзу. З точки зору права Європейського Союзу стосовно визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі хоч і належить національному законодавству, однак застосування таких норм також може бути предметом розгляду Європейського Суду з прав людини, на що вказує і його судова практика.
Досліджуючи визнання доказів недопустимими з точки зору зарубіжного законодавства країн англосаксонської та романо-германської правових сімей, слід вказати на їхні спільні та відмінні риси, які пов’язані із історичними формами самого кримінального процесу. Спільними рисами країн англосаксонської та романо-германської правових сімей є те, що допустимість доказів визначається сукупністю правил, встановлених нормами процесуального та матеріального права з метою ухвалення справедливого рішення у кримінальній справі. З іншого боку, правове регулювання допустимості та процедури визнання доказів недопустимими, у порівнянні із кримінальним процесуальним законодавством країн романо-германської правової сім’ї, детальніше регламентовані у законодавстві країн англосаксонської сім’ї та більш широко тлумачаться судово-прецедентною практикою.
Докази слід визнавати недопустимим, якщо вони: 1) отриманні не уповноваженими суб’єктами; 2) отриманні з неналежного джерела; 3) отримані з порушенням встановленого законом порядку їх отримання.
Допустимість доказу з позиції отримання його належним суб’єктом визначається сукупністю таких обставин: 1) службова приналежність до органу, який відповідно до КПК України наділений повноваженнями на проведення досудового розслідування, наявність відповідного статусу (особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор (за КПК України 1960 року), співробітник оперативного підрозділу, службова особа, слідчий, прокурор (за КПК України 2012 року); 2) прийняття справи до свого провадження (за КПК України 1960 року), участь у слідчій чи оперативно-слідчій групі (за КПК України 1960 року), що підтверджується відповідною постановою, або ж наявність окремого письмового доручення на провадження конкретної слідчої дії; 3) дотримання встановлених законом строків провадження досудового розслідування і дотримання процесуального порядку їх продовження; 4) дотримання правил про підслідність кримінальних справ; 5) відсутність обставин, що виключають участь у кримінальному провадженні. Порушення вказаних вимог має наслідком визнання отриманих доказів недопустимими.
Основними умовами допустимості доказів з позиції належності джерела їх отримання є наступні: 1) докази повинні бути отримані виключно з джерел, передбачених законом; 2) докази повинні бути отримані з джерел, походження яких відоме. Наслідком порушення цих вимог виступає визнання отриманих доказів недопустимими.
У ході дослідження випадків отримання доказів з неналежного джерела приходимо до висновку про необхідність уточнення передбаченого КПК України переліку джерел фактичних даних. Зокрема, пропонується КПК України доповнити новим джерелом фактичних даних – пояснення громадян та посадових осіб.
Способи збирання доказів, передбачені КПК України, у залежності від їх правового змісту слід поділяти на: 1) слідчі та судові дії; 2) інші процесуальні дії.
Докази, зібрані в ході слідчих і судових дій, є недопустимими, якщо вони отримані: 1) у разі проведення слідчої дії до порушення кримінальної справи (за КПК України 2012 року – до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань), за винятком випадків, передбачених КПК України; 2) без роз’яснення прав та обов’язків особам, які беруть участь у проведенні слідчої дії; 3) з порушенням права підозрюваного чи обвинуваченого на захист; 4) за відсутності понятих, якщо їх участь є обов’язковою; 5) за відсутності встановленої законом кількості понятих і при невідповідності особи понятого вимогам, які передбачені до них кримінальним процесуальним законом; 6) при відсутності учасників, які за законом обов’язково повинні бути присутніми при провадженні певної слідчої дії; 7) із застосуванням погроз, насильства, інших незаконних дій, передбачених ст. 373 КК України 1960 року (ст. 87 КПК України 2012 року); 8) з порушенням порядку проведення слідчої дії, передбаченого кримінальним процесуальним законом; 9) у разі проведення слідчої дії у невстановлений законом час доби без встановлених законом підстав.
Докази, отримані в ході інших процесуальних дій, можуть бути визнані недопустимими у випадку недотримання процедури їх приєднання до справи.
Підставами визнання недопустимими доказів, отриманих у порядку міжнародної правової допомоги, є наступні: 1) порушення норм міжнародно-правових договорів; 2) порушення вимог національного закону запитуваної сторони при виконанні запиту та вимог національного закону сторони, в якій запит виконується; 3) порушення прав осіб, які притягуються до участі у кримінальному провадженні у порядку надання правової допомоги; 4) їх отримання не компетентними особами правоохоронних або судових органів держави, в якій виконується запит; 5) їх отримання з джерел, не передбачених національним законом запитуваної сторони; 6) їх отримання з порушенням способів збирання доказів, якщо це суперечить принципам українського законодавства; 7) недотримання встановленого порядку засвідчення отриманих матеріалів.
Оцінка допустимості доказів здійснюється у всіх стадіях кримінального провадження відповідним суб’єктом оцінки (слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом) за його внутрішнім переконанням і ґрунтується на вимогах кримінального процесуального закону. Визнання доказів недопустимими можливе у будь-якій стадії кримінального провадження, в кожній з яких процесуальний порядок вирішення цього питання може бути охарактеризований за схемою: виявлення підстав для визнання доказу недопустимим – ініціювання розгляду питання про визнання доказу недопустимим – оцінка істотності допущених порушень норм кримінального процесуального закону при одержанні та фіксації доказу – вирішення питання про визнання доказу недопустимим. При цьому у кожній стадії вказаним елементам притаманна специфіка, зумовлена особливостями щодо: 1) кола об’єктів, які підлягають оцінці за критерієм допустимості; 2) кола учасників кримінального провадження, які вправі ініціювати розгляд питання про визнання доказів недопустимими; 3) порядку ініціювання розгляду цього питання залежно від суб’єкта ініціювання; 4) порядку розгляду питання про визнання доказу недопустимим залежно від повноважень суб’єкта оцінки.
Результати аналізу судової практики свідчать про те, що за відсутності нормативного закріплення у КПК України 1960 року порядку визнання доказів недопустимими органи досудового розслідування та суди по-різному підходять до вирішення цього питання (відкладають розгляд клопотань про визнання доказів недопустимими на більш пізні етапи стадії, лише в поодиноких випадках виносять постанови (ухвали) про визнання доказів недопустимими, вирішують питання про допустимість доказів виключно при постановленні кінцевого рішення тощо). У зв’язку з необхідністю забезпечення єдності слідчої та судової практики законодавець у ст. 89 КПК України 2012 року закріплює порядок визнання доказів недопустимими, але не передбачає можливості визнання доказів недопустимими у стадії досудового розслідування та неповно визначає порядок ініціювання розгляду цього питання учасниками кримінального провадження, строки і порядок розгляду та вирішення клопотання про визнання доказів недопустимими, порядок і строки ознайомлення учасників кримінального провадження з прийнятим рішенням та його оскарження. У зв’язку з цим пропонується викласти ст. 89 КПК України 2012 року у новій редакції:
«Стаття 89. Порядок визнання доказів недопустимими
1. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд вирішує питання допустимості доказів за власною ініціативою або за клопотанням учасників кримінального провадження.
2. Клопотання про визнання доказу недопустимим може бути заявлене як в усній, так і в письмовій формі. Клопотання про визнання доказу недопустимим повинно містити вказівку на доказ, який підлягає визнанню недопустимим, і підставу для визнання його недопустимим.
3. Клопотання про визнання доказу недопустимим підлягає вирішенню слідчим, прокурором у строк не більше трьох днів з моменту його подання, а слідчим суддею, судом – одразу після його надходження. Клопотання про визнання доказу недопустимим розглядається слідчим суддею, судом після заслуховування думки учасників кримінального провадження.
4. За результатами розгляду клопотання слідчий, прокурор, слідчий суддя виносять мотивовану постанову, а суд – ухвалу про:
1) повне задоволення клопотання та визнання доказу недопустимим;
2) часткове задоволення клопотання та визнання доказу недопустимим у певній частині;
3) відмову у задоволенні клопотання про визнання доказу недопустимим.
5. Відмова у задоволенні клопотання про визнання доказу недопустимим не перешкоджає його повторному заявленню з інших підстав.
6. Копія постанови слідчого, прокурора, слідчого судді, ухвали суду надається сторонам кримінального провадження та може бути оскаржена у порядку, передбаченому цим Кодексом.»
Визнання доказів недопустимими виступає важливою кримінально-процесуальною санкцією, яка застосовується у випадку встановлення допущених при одержанні та фіксації доказів порушень кримінального процесуального закону як спосіб реагування на виявлені порушення. Визнання доказів недопустимими тягне за собою правові наслідки, які є специфічними для кожної стадії кримінального провадження і залежать від: 1) істотності значення для кримінального провадження доказу, що визнаний недопустимим; 2) наданого суб’єкту оцінки кола повноважень у конкретній стадії кримінального провадження.
У будь-якому випадку основним та обов’язковим наслідком визнання доказу недопустимим як у досудових, та і в судових стадіях кримінального провадження виступають втрата ними юридичної сили, неможливість їх врахування при прийнятті процесуальних рішень і при доведенні обставин, які входять до предмету доказування у справі. Інші основні правові наслідки залежать від істотності значення для кримінального провадження доказу, який визнаний недопустимим, і наданих суб’єкту оцінки повноважень у конкретній стадії кримінального провадження. Зокрема, до основних наслідків відносяться: 1) постановлення виправдувального вироку; 2) виключення посилання на доказ, визнаний недопустимим, у мотивувальній частині вироку суду першої інстанції; 3) скасування вироку суду чи постанови першої інстанції та повернення справи на новий судовий розгляд у суд першої інстанції; 4) скасування вироку суду першої інстанції та закриття справи у зв’язку з недоведеністю участі підсудного у вчиненні інкримінованого злочину тощо.
Додаткові правові наслідки визнання доказів недопустимими обумовлюються основними наслідками і можуть полягати у: 1) зміні складеного слідчим списку осіб, які підлягають виклику у судове засідання; 2) скасуванні або зміні обраного раніше запобіжного заходу; 3) зміні прокурором обвинувачення; 4) скасуванні заходів із забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна; 5) вирішенні питання про речові докази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом; 6) виникненні у виправданого права на поновлення його порушених прав і відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу.