Забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління

Короткий опис

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Лазур Ярослав Володимирович

На правах рукопису

УДК 342.731

Забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління

12.00.07 ― адміністративне право і
процес; фінансове право; інформаційне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант:
Копиленко Олександр Любимович,
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент
Національної академії наук

КИЇВ ― 2011

ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………. 4
Розділ 1. Соціально-правова характеристика забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління………...
16
1.1. Розвиток прав і свобод громадян у контексті взаємовідносин людини й держави (історико-правовий аспект)……………………..
16
1.2. Поняття та сутність прав і свобод громадян, які реалізуються в публічному управлінні: сучасний погляд…………………………..
44
1.3. Класифікація прав і свобод громадян у сфері публічного управління……………………………………………………………….
55
Висновки до розділу 1 83
Розділ 2. Структура адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні
91
2.1. Поняття, сутність та елементи адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні ...…………………………………………………………….

91
2.2. Правові норми як елемент адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління…………………………………………………

109
2.3. Правовідносини та акти реалізації норм права у сфері забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні …..
127
2.4. Функціональні складові частини адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні.……………………………………………………………….

158
Висновки до розділу 2 177
Розділ 3. Форми, методи та гарантії адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління……………………………………………….

180
3.1. Форми адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління……………………………
180
3.2. Методи адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління……………………
198
3.3. Гарантії адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління……………………
209
Висновки до розділу 3 239
Розділ 4. Закордонний досвід забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічно-управлінської діяльності…………...
242
4.1. Забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління в США……………………………………………………...
242
4.2. Досвід Російської Федерації у сфері забезпечення прав і свобод громадян………………………………………………………..
250
4.3. Досвід держав-членів Європейського Союзу у сфері забезпечення прав і свобод громадян…………………………………
268
Висновки до розділу 4 320
Розділ 5. Розвиток адміністративно-правового механізму реалізації прав і свобод громадян України у сфері публічного управління як умова побудови правової соціальної держави

326
5.1. Сучасний стан реалізації прав і свобод громадян у сфері публічного управління
326
5.2. Правові заходи з удосконалення стану реалізації прав і свобод громадян 355
5.3. Організаційні заходи підвищення ефективності забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління 377
Висновки до розділу 5 395
Висновки……………………………………………………………….. 400

Список використаних джерел………………………………………. 415

Вступ

Актуальність теми дослідження. Проблема забезпечення прав і свобод громадянина у сфері публічного управління завжди є актуальною для будь-якої демократичної держави. Публічне управління як визначена публічними (суспільними) потребами у сфері взаємодії держави та громадянського суспільства владна, заснована на нормах чинних нормативних актів діяльність суб’єктів публічного управління, а саме органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, може як стримувати, так і сприяти розвитку і зміцненню прав і свобод громадян.
У Конституції України закріплено низку фундаментальних прав і свобод громадян у сфері управління державними і місцевими справами. Однак правове закріплення навіть найбільш прогресивних законодавчих конструкцій не означає їх автоматичного втілення у сферу суспільних відносин. За відсутності механізму реалізації проголошені права і свободи залишаються декларативними і сприяють швидше розвитку правового нігілізму в населення, ніж формуванню та зміцненню громадянського суспільства.
Необхідно відзначити, що останнім часом ситуація із додержанням прав і свобод громадян України у сфері публічного управління характеризується наявністю низки негативних тенденцій. У рейтингу демократії країн світу за 2010 рік Democracy Index 2010, станом на листопад 2010 року Україна зайняла 67 місце, тобто опустилась на 14 пунктів униз порівняно з 2008 роком. Це було обумовлено у тому числі погіршенням ситуації за такими показниками, як плюралізм, громадянські свободи, діяльність уряду, участь населення у політичному процесі і політична культура. В Україні зафіксовано найбільший регрес в демократії серед всіх країн Європи, вона посідає сьоме місце серед країн світу, в яких спостерігається найбільший занепад демократії, – після Мадагаскару, Фіджі, Ірану, Ефіопії, Єгипту та Гамбії.
Крім того, Україну було виключено з категорії вільних країн у рейтингу американської неурядової організації Freedom House. Згідно з щорічним рейтингом демократичних прав та громадянських свобод, Україну віднесено до категорії «частково вільних країн». У 2009 році Freedom House відносив Україну до «вільних» країн. У цілому, згідно з доповіддю Freedom House, у 2010 році 25 країн світу продемонстрували зниження рівня демократії. Крім України, до цього списку також потрапили, зокрема, Афганістан, Іран, Шрі Ланка, Венесуела.
Безумовно, можна критикувати об’єктивність дослідження рівня демократії в Україні, проведене аналітиками Economist Intelligence Unit та Freedom House, однак необхідно визнати, що виділені ними тенденції відзначені і у Резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи, висновках Європейської комісії «До демократії через право» (інакше – Венеціанська комісія), доповідях міжнародних правозахисних організацій та інших документах.
Незважаючи на те, що проблематика забезпечення прав людини і громадянина була досліджена у роботах таких вчених, як В.Б. Авер’янов, О.М. Бандурка, Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.І. Борденюк, І.Л. Бородін, А.С. Васильєв, І.П. Голосніченко, В.М. Горшеньов, І.О.Ієрусалімова, Р.А. Калюжний, Л.В. Коваль, А.Т. Комзюк, В.В. Копейчиков, Н.Р. Нижник, В.Ф. Опришко, О.П. Орлюк, М.Ф. Орзіх, О.І. Остапенко, В.П. Пєтков, Р.С. Павловський, В.О. Прилуцький, П.М. Рабінович, В.М. Самсонов, О.Д. Святоцький, В.О. Селіванов, В.В. Стефанюк, С. Г Стеценко, М.М. Тищенко, Ф.Д. Фіночко, О.М. Якуба, багато питань у цій сфері ще залишаються невирішеними. До них, зокрема, належить проблема забезпечення прав і свобод громадян України у сфері публічного управління. Зазначене вище обумовлює актуальність обумовлює актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до плану роботи Інституту законодавства Верховної Ради України за темою “Організація моніторингу ефективності чинного законодавства та прогнозування наслідків його застосування” (державний реєстраційний № РК 0104U006941) та п.5 Розділу 1 Плану заходів щодо реалізації у 2010 році Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 25.01.2010 р. № 47/7.
Мета та основні завдання дослідження. Дана робота має на меті комплексно, з позицій системного підходу, дослідити та охарактеризувати зміст правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління, виявити основні проблеми його становлення та окреслити тенденції й перспективи розвитку, а також розробити науково обґрунтовані рекомендації з удосконалення адміністративного законодавства в означеній сфері.
Досягнення поставленої мети обумовлює вирішення наступних завдань:
- дослідити розвиток прав і свобод громадян у контексті взаємовідносин людини й держави;
- визначити поняття та сутність прав і свобод громадян, які реалізуються в публічному управлінні;
- скласти класифікацію прав і свобод громадян у сфері публічного управління;
- визначити поняття, сутність та елементи адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні;
- дослідити правові норми як елемент адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління;
- охарактеризувати правовідносини та акти реалізації норм права у сфері забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні;
- дослідити функціональні складові частини адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні;
- охарактеризувати форми адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління;
- з’ясувати сутність методів адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління;
- дослідити гарантії адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління;
- охарактеризувати особливості забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління в США;
- дослідити досвід Російської Федерації у сфері забезпечення прав і свобод громадян;
- проаналізувати досвід держав-членів Європейського Союзу у сфері забезпечення прав і свобод громадян;
- охарактеризувати сучасний стан реалізації прав і свобод громадян у сфері публічного управління;
- сформулювати пропозиції щодо правових заходів з удосконалення стану реалізації прав і свобод громадян в Україні;
- скласти пропозиції щодо організаційних заходів підвищення ефективності забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері публічного управління.
Предметом дослідження є правове забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління.
Методи дисертаційного дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. Діалектичний метод наукового пізнання дав змогу розглянути особливості правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління у взаємозв’язку окремих його елементів, виявити взаємозв’язки між ними. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат досліджуваної проблематики (підрозділи 1.2, 2.1, 3.1). Історико-правовий метод дав можливість проаналізувати розвиток прав і свобод громадян у контексті взаємовідносин людини й держави (підрозділ 1.1). Порівняльно-правовий метод використано для аналізу закордонного досвіду забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління (підрозділи 4.1, 4.2, 4.3). Соціологічний метод застосовувався при аналізі сучасного стану реалізації прав і свобод громадян у сфері публічного управління (підрозділ 5.1). Системно-структурний метод було використано під час дослідження класифікації прав і свобод громадян у сфері публічного управління (підрозділ 1.3), елементів адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні (підрозділ 2.1), функціональних складових частин адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні (підрозділ 2.4), форми адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління (підрозділ 3.1). Метод моделювання дав змогу сформулювати пропозиції щодо удосконалення законодавства і практики забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління (підрозділи 5.2, 5.3).
Науково-теоретичною базою даного дослідження послужили праці з адміністративного права і процесу, загальної теорії та історії держави і права, конституційного права, інших галузей юридичної науки, а також філософії, соціології та соціальної психології.
Нормативним підґрунтям роботи є Конституція України, міжнародно-правові акти, закони України, а також нормативно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств України.
Емпіричну основу дослідження становлять політико-правова публіцистика, довідкові видання, статистичні матеріали, які характеризують стан додержання прав громадян у сфері публічного управління в Україні та у зарубіжних державах.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним з перших в українській правовій науці комплексним дослідженням теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із забезпеченням прав і свобод громадян у сфері публічного управління. У процесі проведеного дослідження розроблені й сформульовані нові наукові положення й висновки, запропоновані здобувачем особисто. Основні з них такі:
уперше:
- правове забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління визначено як здійснюване державою за допомогою адміністративно-правових норм і сукупності адміністративно-правових засобів упорядкування суспільних відносин з метою юридичного закріплення, охорони, реалізації і розвитку прав і свобод громадян у сфері діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Доведено, що, оскільки що відповідні суспільні відносини регулюються нормами адміністративного права, правове забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління носить адміністративно-правовий характер,
- обґрунтовано, що аналіз етапів розвитку прав і свобод громадян у контексті взаємовідносин людини й держави свідчить про існування циклічності у забезпеченні пріоритету загальнодержавних або особистісних інтересів;
- сформульовано визначення прав і свобод громадян, що реалізуються у публічному управлінні як можливості реалізації ними своїх вимог щодо надання певних, гарантованих Конституцією і законами України благ з боку органів державного управління та місцевого самоврядування;
- з’ясовано, що правовідносини громадян у сфері публічного управління мають свої специфічні, притаманні для них ознаки: 1) являють собою вид юридичного зв’язку; 2) врегульовані нормами права; 3) їх учасники є носіями відповідних прав та обов’язків; 4) суб’єкти правовідносин мають взаємозалежні юридичні права й обов’язки (якщо один суб’єкт правовідносин наділений правом, то на іншого покладається юридичний обов’язок ); 5) є результатом волевиявлення сторін (суб’єкти правовідносин реалізують свої права і свободи за допомогою свідомих дій); 6) захищаються з боку держави: у разі невиконання або неналежного виконання обов’язків забезпечуються примусовими заходами;
- сформульовано поняття актів реалізації норм права у сфері реалізації прав і свобод громадян у публічному управлінні як процесу втілення закріплених в Конституції і законах України правових норм в означеній сфері у правовідносини, який знаходить свій прояв у реальній поведінці суб’єктів відповідних правовідносин. Характерними ознаками актів реалізації норм права при цьому є наступні: а) вольовий характер таких актів, необхідність для їх виникнення свідомої активності суб’єктів суспільних відносин; б) залежність між особливостями правової норми та актом її реалізації – від того, наскільки конструкція самої норми відповідає реальним суспільним відносинам, залежить можливість або неможливість, складність акту її реалізації;
- визначено склад функціональних складових частин адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні, до яких належать правова свідомість та правова культура, юридичні факти, законність, акти тлумачення та акти застосування норм права, не є обов’язковими елементами зазначеного механізму, однак значним чином впливають на його ефективність;
- обґрунтовано, що форми забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління – це зовнішній прояв адміністративно-правових заходів, які спрямовані не лише на охорону, а й на виявлення, оцінку та ліквідацію негативних наслідків, а також умов, що їх спричинили. При цьому реальне і найбільш ефективне забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління можливе при їх комплексному поєднанні. Це дасть можливість не лише активно і дієво боротися з правопорушеннями в даній сфері, а й не допускати та попереджувати їх вчинення. Також створення прогресивних форм забезпечення створить передумови для впровадження новітніх, більш адаптованих до сучасної моделі демократизму методів, способів та гарантій забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління;
- доведено, що, не зважаючи на певні здобутки демократичних перетворень в нашій державі, сучасний стан реалізації прав і свобод громадян у сфері публічного управління характеризується наявністю численних проблем, до яких належать: по-перше, недосконалість нормативно-правової бази, що обумовлено наступними факторами: відсутність або недостатня ефективність правового механізму реалізації закріплених у Конституції та законах України прав і свобод громадян у сфері публічного управління; недостатня узгодженість законів та підзаконних правових актів з вимогами міжнародних правових документів (у тому числі і ратифікованих Україною), в яких визначаються права та свободи громадян в означеній сфері; суперечності між законами, в яких закріплено певні права та свободи громадян у сфері публічного управління, і підзаконними правовими актами, переважно прийнятими на відомчому рівні, якими ці права та свободи обмежуються або не враховуються; по-друге, недостатньо високий рівень правосвідомості представників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, що знаходить свій прояв під час прийняття індивідуальних правових рішень і характеризується встановлених не передбачених Конституцією і законами України заборон щодо реалізації певних прав та свобод, витребуванні не передбачених вказаними правовими актами дозволів та інших документів, у випадку відсутності яких громадянин не має змоги реалізувати своє право; а також під час видання підзаконних правових актів, в яких ігноруються визначені Конституцією, законами України та ратифікованими нашою державою міжнародними правовими актами права та свободи громадян у сфері публічного управління; по-третє, недостатньо високий рівень інформованості громадськості щодо таких, що готуються до прийняття, рішень органів законодавчої та виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, які можуть безпосередньо вплинути на стан реалізації прав та свобод громадян у сфері публічного управління. На жаль, не зважаючи на існування численних правових актів, якими передбачено оприлюднення інформації про діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування, практична реалізація цих вимог має чисельні вади, що не дає змоги представникам громадськості своєчасно ознайомитися та повідомити свою думку щодо важливих для них рішень;
удосконалено:
- класифікацію прав і свобод громадян у сфері публічного управління,що включає п’ять груп: 1) права і свободи, як реалізуються громадянами та іншими фізичними особами за умови їх активної участі у публічному управлінні; 2) права і свободи, що потребують наявності сприяння інститутів публічної влади; 3) права і свободи, що гарантуються адміністративно-правовим захистом органів держави; 4) права і свободи, що реалізуються за сприяння громадських організацій; 5) права і свободи, які реалізуються громадянами, які виконують функції представників органів державної влади та місцевого самоврядування.
- розуміння структури адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян, який включає наступні елементи: а) норма права; б) правовідносини; в) принципи прав і свобод громадян; г) стадії їх забезпечення; д) гарантії здійснення прав і свобод громадян; е) юридичні факти; є) акти застосування норм права;
- класифікацію правових норм як елементу адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління, яка включає наступні їх види: 1) за цільовим призначенням: регулятивні та охоронні; 2) за предметом правового регулювання: матеріальні та процесуальні; 3) за юридичним змістом: зобов’язуючі, забороняючі, уповноважуючі, стимулюючі (заохочувальні); 4) за дією у часі: постійні та тимчасові; 5) за дією у просторі: загальні, регіональні, місцеві; 6) за юридичною силою: норми законів; норми підзаконних актів; 7) за дією по колу осіб: норми, регулюючі діяльність державних організацій і їх працівників, недержавних організацій, громадян, осіб без громадянства та іноземців, а також різних суб’єктів; 8) за рівнем узагальнення правових норм: загальні та спеціальні;
- положення про те, що ефективність і дієвість гарантій адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління залежать від розвитку громадянського суспільства, розвиненості інститутів правової держави, високого рівня правової культури населення і всіх ланок державного апарату, якості роботи нормотворчих органів правоохоронних органів і їх посадових осіб. Комплексність і повнота гарантій – головна вимога, яка необхідна для ефективної діяльності всіх структур суспільства і держави;
- розуміння сучасного стану імплементації ратифікованих Україною міжнародних правових актів, в яких закріплено права і свободи громадян у сфері публічного управління, у національне законодавство, і визначено, що певні їх положення не підкріплені відповідним правовим механізмом реалізації. Це потребує врахування кращих здобутків європейських держав в галузі судового прав особи у відносинах з органами публічної влади та більш високих стандартів, втілених в законодавстві окремих європейських держав;
дістали подальшого розвитку:
- положення про те, що загальною характерною рисою правових актів США є домінування природно-правової концепції прав людини, тобто пріоритетності особистих прав людини над політичними правами громадян;
- аналіз досвіду сучасного стану забезпечення прав і свобод громадян в Російській Федерації і визначено, що сьогодні в цій державі існують тенденції до домінування інтересів держави над інтересами особистості, що обумовлено посиленням тенденції до концентрації політичної влади; наявністю контролю за діяльністю засобів масової інформації; політизацією правоохоронної системи держави; обмеженням повноважень місцевої влади та права громадян обирати органи місцевого самоуправління;
- положення про те, що нормативно-правова база, яка регулює реалізацію прав громадян у сфері публічного управління, потребує суттєвого удосконалення, яке має включати наступне: узгодження термінології, що використовується у Законах України „Про об’єднання громадян”, «Про всеукраїнський та місцевий референдум», „Про інформацію”, „Про доступ до судових рішень” та ін., ліквідація суперечностей між означеними правовими актами та чітке визначення правового механізму їх реалізації; законодавчі та підзаконні правові акти у досліджуваній сфері, а також проекти нових законів мають бути приведені у відповідність із міжнародними правовими актами, ратифікованими Україною; крім того, удосконалення нормативно-правових актів, які регулюють забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління потребує вироблення діючого механізму юридичної відповідальності за порушення означених прав і свобод;
- обґрунтування шляхів вирішення проблем, які виникають під час забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління, що потребує здійснення комплексу організаційних заходів, спрямованих на: підвищення рівня комунікації між органами державної влади та місцевого самоврядування та громадськістю, при цьому така комунікація має носити постійний цілеспрямований характер, а іі метою має виступати підвищення рівня захисту прав і свобод громадян у сфері публічного управління та збільшення продуктивності діяльності органу виконавчої влади (місцевого самоврядування) відповідно до його компетенції; посилення системи громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади на місцевого самоврядування, зокрема, розробка та публічне обговорення системи і методології проведення громадського моніторингу чи громадської експертизи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, забезпечення поточного моніторингу діяльності Президента України, Верховної Ради України, парламентської більшості та опозиції, Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб щодо формування та реалізації державної та місцевої політики, спрямованої на вирішення актуальних проблем загальнодержавного та/чи місцевого розвитку; проведення громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади, яка може передбачати оцінку ефективності їхньої діяльності у процесі узгодження інтересів з організаціями громадянського суспільства на етапі підготовки, прийняття та виконання цих рішень щодо розв’язання обраних проблем державного чи регіонального розвитку; підготовка та лобіювання пропозицій за результатами проведення громадського моніторингу чи громадської експертизи, в т.ч. проектів нормативно-правових актів; публічне обговорення та оприлюднення результатів проведеного раніше громадського моніторингу чи громадської експертизи шляхом проведення дебатів, громадських слухань та інших публічних заходів, публікації у ЗМІ, Інтернеті; поширення досвіду громадських організацій, в тому числі із інших регіонів України, щодо проведення громадського моніторингу та громадської експертизи; підвищення ефективності діяльності громадських рад при органах виконавчої влади та місцевого самоврядування шляхом раціонального підходу до формування їх складу, що передбачав би залучення представників громадських організацій, мета та основні напрямки діяльності яких відповідають специфіці роботи органу державної влади (місцевого самоврядування); більш широке висвітлення у засобах масової інформації результатів діяльності таких громадських рад; винесення на обговорення громадської ради всіх проектів рішень, які стосуються реалізації прав і свобод громадян у сфері публічного управління; підвищення рівня правової культури працівників органів державної влади та місцевого самоврядування, представників громадськості, що включає розширення кола їх правових знань щодо реалізації прав і свобод громадян у сфері публічного управління; підвищення правосвідомості та формування політико-правової культури; підвищення їх активності під час здійснення громадських обговорень діяльності органів публічної влади та громадського контролю за нею; уникнення порушень законодавства в процесі його застосування.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:
– у науково-дослідницькій сфері ці результати можуть бути основою для подальшого опрацювання загальних і спеціальних питань, пов’язаних з правовим забезпеченням прав і свобод громадян у сфері публічного управління;
– у сфері правотворчості – висновки, пропозиції та рекомендації, сформульовані в дисертації, можуть бути використані для підготовки ряду законодавчих та підзаконних актів, спрямованих на забезпечення більш високого рівня захищеності прав і свобод громадян у сфері публічного управління;
– у правозастосовчій практиці – узагальнення, висновки та рекомендації, сформульовані у дисертації, можуть бути використані для удосконалення роботи з громадянами в органах державної влади та місцевого самоврядування;
– у навчальному процесі – положення й висновки дисертації можуть бути використані у вищих навчальних закладах юридичного профілю в процесі вивчення навчальної дисципліни «Адміністративне право», спецкурсів, а також при розробці підручників та навчальних посібників.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертації й рекомендації автора оприлюднені в доповідях і повідомленнях на науково-практичних конференціях «Проблеми дотримання прав людини в діяльності ОВС України» (м. Харків, 22–23 травня 2008 р.), «Правові засоби забезпечення та захисту прав людини: вітчизняний та зарубіжний досвід» (м. Луганськ, 21-22 квітня 2010 р.) .
Публікації. За результатами дослідження дисертантом підготовлено одну монографію, 32 наукові публікації, із них 22 - у наукових фахових виданнях.
Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, які поділені на 16 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (361 найменування). Загальний обсяг дисертації – 454 сторінки, з них основного тексту – 414 сторінок

Список літератури

Висновки

У результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу національного і міжнародного законодавства, практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць у різних галузях юриспруденції, автором сформульовано ряд нових висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління. Основні з них такі:
1. Правове забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління - це здійснюване державою за допомогою адміністративно-правових норм і сукупності адміністративно-правових засобів упорядкування суспільних відносин з метою юридичного закріплення, охорони, реалізації і розвитку прав і свобод громадян у сфері діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Оскільки відповідні суспільні відносини регулюються нормами адміністративного права, правове забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління носить адміністративно-правовий характер.
2. Рівновага між інтересами суспільства і особистості, ознакою якої є високий стан захищеності прав та інтересів людини, стала наслідком багатовікового цивілізаційного розвитку, що відбувався досить повільними темпами. І лише з появою держави починає поступово порушуватися проблема наявності у особистості своїх індивідуальних, відмінних від загальносуспільних, прав і свобод. Аналіз етапів розвитку прав і свобод громадян у контексті взаємовідносин людини й держави свідчить про існування циклічності у забезпеченні пріоритету загальнодержавних або особистісних інтересів. Так, досвід формування правової системи Давньої Греції у сфері публічного управління включав визнання права громадянина на управління державою, що знаходило свій прояв як у формі безпосереднього прийняття важливих для держави-поліса рішень шляхом голосування у Народному зібранні, так і в формі існування різноманітних засобів контролю за особами, що мали владні повноваження, у тому числі і притягнення їх до відповідальності. Однак, по-перше, вказані права були притаманні лише незначній частині населення (близько десятої частини), що свідчило про відсутність притаманного сучасним демократичним режимам принципу рівності перед законом незалежно від соціального походження, раси, статі та інших ознак. По-друге, правовий статус громадянина не включав такі важливі права, як свобода думки, совісті і релігії, право на особисту недоторканість та ін. Але навіть цей обмежений обсяг прав і свобод фактично скасовується у період Середньовіччя, для якого характерним було домінування інтересів держави над інтересами особистості. У період буржуазних революцій відбувається закріплення на законодавчому рівні примату прав і свобод людини над потребами держави, але для більшості країн такі тенденції стають тимчасовими, про що свідчить досвід Французької буржуазної революції ХVІІІ ст. Схожа тенденція спостерігається і з визначеними Конституцією УНР від 29 квітня 1918 року правами та свободами людини, які були суттєво обмежені наступними правовими актами радянської влади.
Ідеї визнання прав і свобод людини безперечно були притаманні і український філософії й знайшли своє продовження в історії українського конституціоналізму. Упродовж довгого часу незаслужено забутою залишалася важлива пам’ятка українського конституціоналізму – перша українська конституція, яка на 66 років раніше, ніж Вірджинська декларація, встановлювала високі для того часу демократичні стандарти діяльності держави та низку прав громадян у сфері публічного управління. 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер був схвалений документ, що мав назву «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою» (Конституція Пилипа Орлика). Державний устрій за Конституцією П.Орлика (ст. 6) характеризувався такими основними рисами: загальне виборче право, суб’єктами якого були усі, хто належав до “народу козацького”; виборність усіх посадових осіб – гетьмана, генеральної старшини, генеральних радників, полковників на генеральних радах; визначеним терміном їх проведення (тричі на рік – на Різдво, Великдень, Покрову); повноважень генеральної старшини, старшинської Ради і гетьмана.
3. Права і свободи громадян, що реалізуються у публічному управлінні, необхідно розуміти як їх можливості реалізації своїх вимог щодо надання певних, гарантованих Конституцією і законами України благ з боку органів державного управління та місцевого самоврядування.
4. Права і свободи громадян у сфері публічного управління включають п’ять груп: 1) права і свободи, як реалізуються громадянами та іншими фізичними особами за умови їх активної участі у публічному управлінні; 2) права і свободи, що потребують наявності сприяння інститутів публічної влади; 3) права і свободи, що гарантуються адміністративно-правовим захистом органів держави; 4) права і свободи, що реалізуються за сприяння громадських організацій; 5) права і свободи, які реалізуються громадянами, які виконують функції представників органів державної влади та місцевого самоврядування.
5. У сучасній правовій науці традиційно виділяють три покоління прав і свобод людини. Однак на підставі аналізу сучасних тенденцій розвитку суспільних відносин можна констатувати, що існує і четверте покоління прав людини, яке почало формуватися в 1990-х роках XX ст. Звертаючись до зарубіжного досвіду слід відзначити таку новаційну категорію Хартії Європейського союзу про основні права, як «право на цілісність особи». П. 1 ст. 3 встановлює, що кожна людина має право на власну фізичну і душевну цілісність, а п. 2 конкретизує: при застосуванні медицини і біології повинні особливо дотримуватися: добровільна і належним чином оформлена згода зацікавленої особи відповідно до правил, встановлених законом; заборона застосування євгеніки, особливо її частини, що має за мету селекцію людей; заборона використання людського тіла і його частин як джерела прибутку; заборона відтворення людини за допомогою клонування.
6. Своє практичне втілення у площину суспільних відносин правове забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління знаходить через функціонування адміністративно-правового механізму забезпечення означених прав і свобод. Адміністративно-правовий механізм забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління – це процес діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування щодо створення належних умов реалізації, охорони та захисту прав і свобод громадян від протиправних дій, шляхом виконання матеріальних і процесуальних юридичних засобів та способів. Він включає наступні елементи: а) норма права; б) правовідносини; в) принципи прав і свобод громадян; г) стадії їх забезпечення; д) гарантії здійснення прав і свобод громадян; е) юридичні факти; є) акти застосування норм права. Механізм правового забезпечення покликаний здійснювати за допомогою правових засобів упорядкованість суспільних відносин відповідно до цілей і задач правової держави. Названий механізм є необхідним для підтримки законності і правопорядку як основи і невід’ємної умови нормального життя цивілізованого суспільства.
7. У механізмі адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини норми адміністративного права займають основне, фундаментальне місце. Саме від їх чіткого формулювання у текстах нормативно-правових актів, від їх правильного застосування залежить додержання прав і свобод людини і громадянина в нашій державі. Лише маючи ефективну систему правових норм у сфері публічного управління можна досягти режиму законності в Україні. При цьому доцільно виділити наступні їх види: 1) за цільовим призначенням: регулятивні та охоронні; 2) за предметом правового регулювання: матеріальні та процесуальні; 3) за юридичним змістом: зобов’язуючі, забороняючі, уповноважуючі, стимулюючі (заохочувальні); 4) за дією у часі: постійні та тимчасові; 5) за дією у просторі: загальні, регіональні, місцеві; 6) за юридичною силою: норми законів; норми підзаконних актів; 7) за дією по колу осіб: норми, регулюючі діяльність державних організацій і їх працівників, недержавних організацій, громадян, осіб без громадянства та іноземців, а також різних суб’єктів; 8) за рівнем узагальнення правових норм: загальні та спеціальні.
8. Правовідносини у сфері публічного управління мають такий же елементарний склад, як і правовідносини інших галузей права, тобто включають учасників правовідносин, їхні права і обов’язки і те, з приводу чого виникають ці правовідносини. Водночас правовідносини за участю громадян, що виникають в процесі реалізації їхніх праві свобод у сфері публічного управління, мають певні особливості. Головною їхньою особливістю є те, що громадяни як учасники цих правовідносин виступають у якості приватних осіб, тобто реалізують свої особисті загальногромадські права і свободи. Через це правовідносини між громадянами, що наділені правами і обов’язками у сфері публічного управління, з одного боку, і органами держави (їхніми посадовими особами), наділеними владними повноваженнями, з іншого, можуть виникати тільки на визначених законом підставах, а саме: у зв’язку з реалізацією громадянами приналежних їм за законом прав і свобод у сфері функціонування органів державної влади; у зв’язку з виконанням громадянами покладених на них обов’язків у зазначеній сфері; при вчиненні громадянами порушень своїх обов’язків, передбачених відповідними правовими нормами; при порушенні органами державної влади або їхніх посадових осіб прав і охоронюваних законом інтересів громадян. При цьому правовідносини громадян у сфері публічного управління мають свої специфічні, притаманні для них ознаки: 1) являють собою вид юридичного зв’язку; 2) врегульовані нормами права; 3) їх учасники є носіями відповідних прав та обов’язків; 4) суб’єкти правовідносин мають взаємозалежні юридичні права й обов’язки (якщо один суб’єкт правовідносин наділений правом, то на іншого покладається юридичний обов’язок ); 5) є результатом волевиявлення сторін (суб’єкти правовідносин реалізують свої права і свободи за допомогою свідомих дій); 6) захищаються з боку держави: у разі невиконання або неналежного виконання обов’язків забезпечуються примусовими заходами. Структура правовідносин в сфері публічного управління включає в себе такі елементи: 1) суб’єкти (сторони, учасники) правовідносин, наділені властивістю правосуб’єктності (сукупності правоздатності та дієздатності, що включає деліктоздатність); 2) зміст правовідносин, тобто суб’єктивні права та юридичні обов’язки, якими наділяються його учасники, а також їхні можливі заохочення і відповідальність; 3) об’єкт (він же часто і предмет) правовідносини, тобто фактичну поведінку його учасників, на яку спрямоване правове регулювання; 4) підстави для виникнення правовідносин, тобто юридичні факти (події).
9. Акти реалізації норм права у сфері реалізації прав і свобод громадян у публічному управлінні – це процес втілення закріплених в Конституції і законах України правових норм в означеній сфері у правовідносини у сфері публічного управління, який знаходить свій прояв у реальній поведінці суб’єктів відповідних правовідносин. Характерними ознаками актів реалізації норм права при цьому є наступні: а) вольовий характер таких актів, необхідність для їх виникнення свідомої активності суб’єктів суспільних відносин; б) залежність між особливостями правової норми та актом її реалізації – від того, наскільки конструкція самої норми відповідає реальним суспільним відносинам, залежить можливість або неможливість, складність акту її реалізації. Так, у випадку наявності декларативних, застарілих або некритично запозичених з законодавства інших держав правових норм неминуче виникатимуть складнощі із актами їх реалізації. І, навпаки, вдала, продумана та підкріплена відповідним механізмом правового регулювання правова норма сприяє легкості під час виникнення актів її реалізації.
10. Функціональні складові частини адміністративно-правового механізму забезпечення прав і свобод громадян у публічному управлінні, до яких належать правова свідомість та правова культура, юридичні факти, законність, акти тлумачення та акти застосування норм права, не є обов’язковими елементами зазначеного механізму, однак значним чином впливають на його ефективність.
11. Форми забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління – це зовнішній прояв адміністративно-правових заходів, які спрямовані не лише на охорону, а й на виявлення, оцінку та ліквідацію негативних наслідків, а також умов, що їх спричинили. При цьому реальне і найбільш ефективне забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління можливе при їх комплексному поєднанні. Це дасть можливість не лише активно і дієво боротися з правопорушеннями в даній сфері, а й не допускати та попереджувати їх вчинення. Також створення прогресивних форм забезпечення створить передумови для впровадження новітніх, більш адаптованих до сучасної моделі демократизму методів, способів та гарантій забезпечення прав і свобод громадян в сфері публічного управління.
12. Під методами адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян слід розуміти, способи, прийоми практичної реалізації правозахисних завдань і функцій в повсякденній діяльності органів управління (посадових осіб) на основі закріпленої за ними компетенції у встановлених межах і у відповідній формі.
13. Ефективність і дієвість гарантій адміністративно-правового забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління залежить від розвитку громадянського суспільства, розвиненості інститутів правової держави, високого рівня правової культури населення і всіх ланок державного апарату, якості роботи нормотворчих органів правоохоронних органів і їх посадових осіб. Комплексність і повнота гарантій – головна вимога, яка необхідна для ефективної діяльності всіх структур суспільства і держави.
14. Загальною характерною рисою правових актів США є домінування природно-правової концепції прав людини, тобто пріоритетності особистих прав людини над політичними правами громадян. При цьому такі види прав, як економічні, соціальні та культурні,не виділяються в окремі категорії, оскільки прийнято поділяти права і свободи на дві великі групи за сферою реалізації – особисті та політичні. Заслуговує на увагу підхід США до підготовки річних доповідей про права людини, які готують посольства США за кордоном і Бюро демократії, прав людини і праці Держдепартаменту США. Структура доповіді включає розділи: «Повага недоторканності особи» з підрозділами «Політичні та інші позасудові вбивства», «Зникнення», «Застосування катувань», «Свавільний арешт, затримання чи заслання», «Право на справедливий публічний суд» і «Право на недоторканність приватного життя»; «Дотримання громадянських свобод», в якому розглядаються свобода слова і преси, свобода мирних зборів і об’єднань, свобода релігії, свобода пересування; «Дотримання політичних прав: право громадян змінити владу»; «Ставлення уряду до міжнародних та неурядових перевірок за заявами про порушення прав людини»; «Дискримінація за расовою ознакою, статтю, релігією, фізичними вадами, мовою або за соціальним станом», в якому розглядається стан з дотриманням прав жінок, дітей, інвалідів, релігійних і національних меншин; «Права робітників» (профспілки, укладення колективних трудових договорів, заборона примусової праці, дитяча праця та мінімальний вік прийому на роботу, прийнятні умови праці, торгівля людьми). На нашу думку, За тією ж схемою варто готувати річні доповіді про стан з правами людини в 27 регіонах країни – Автономній Республіці Крим, 24 областях, містах Києві і Севастополі. Річна доповідь про стан з правами людини по країні в цілому повинна узагальнювати положення доповідей про права людини в регіонах.
15. Сучасний стан забезпечення прав і свобод громадян в Російській Федерації характеризується наявністю тенденції до домінування інтересів держави над інтересами особистості, що обумовлено посиленням тенденції до концентрації політичної влади; наявністю контролю за діяльністю засобів масової інформації; політизацією правоохоронної системи держави; обмеженням повноважень місцевої влади та права громадян обирати органи місцевого самоуправління.
16. Проблема прав людини та громадянина завжди посідала важливе місце в європейській правовій думці. Разом з тим активізація процесів щодо визначення правового статусу громадянина у його відносинах із органами державної влади розпочинається після Другої світової війни, одночасно із розбудовою Європейського Співтовариства. Аналізуючи досвід держав-членів Європейського Союзу у сфері забезпечення прав і свобод громадян, необхідно сказати, що, відповідно до первинного законодавства Європейського Союзу, існує певне коло питань, віднесених до спільної компетенції держав-членів. Ще у Договорі про заснування Європейської Спільноти, підписаному у Римі 21 березня 1957 року, зазначалося, що завданням Спільноти є, запроваджуючи спільний ринок, економічний та валютний союз, а також виконуючи спільні політики та діяльність, поширювати в межах усієї Спільноти гармонійний, збалансований і стабільний розвиток економічної діяльності, високий рівень зайнятості й соціального захисту, рівність жінок і чоловіків, стабільне та безінфляційне зростання, високий рівень конкурентоспроможності й конвергенції економічних показників, високий рівень захисту й поліпшення стану довкілля, підвищення рівня та якості життя, економічну й соціальну згуртованість та солідарність держав-членів. Згідно з положеннями ст.3, для досягнення зазначених цілей діяльність Спільноти, як це обумовлено в цьому Договорі й відповідно до визначених у ньому часових меж, охоплює: заборону впровадження між державами-членами мита та кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів і на всі заходи еквівалентної дії; спільну торгівельну політику; внутрішній ринок, що його характеристикою є скасування перешкод вільному пересуванню людей, товарів, послуг та капіталу між державами-членами; заходи щодо в’їзду та пересування осіб; спільну політику у сфері сільського господарства та рибальства; спільну політику у сфері транспорту; систему, що забезпечує неспотворену конкуренцію на внутрішньому ринку; зближення законодавств держав-членів до рівня, що його потребує функціонування спільного ринку; сприяння координації політик зайнятості держав-членів з метою підвищення їхньої ефективності через розроблення скоординованої стратегії зайнятості; політику в соціальній сфері, зокрема заснування Європейського соціального фонду; посилення економічної та соціальної згуртованості; політику у сфері довкілля; посилення конкурентоспроможності промисловості Спільноти; сприяння дослідженням та технічному розвиткові; заохочення створювання та розвитку транс’європейських мереж; сприяння досягненню високого рівня охорони здоров’я; сприяння якості освіти й професійного навчання та розвиткові культур держав-членів; політику у сфері співпраці з розвитку; асоціацію із заморськими країнами та територіями з метою розширення торгівлі та сприяння спільному економічному й соціальному розвиткові; сприяння посилюванню захисту прав споживачів; заходи у сферах енергетики, цивільного захисту й туризму. Як можна побачити, питання прав людини і громадянина прямо не зазначено у цьому переліку, однак зрозуміло, що багато із перелічених напрямів спільної політики безпосередньо їх стосуються. У ч. 2 ст. 77 Договору знайшов своє закріплення принцип додержання прав людини і громадянина. В ній вказано, що політиці Спільноти в цій сфері належить сприяти загальній меті розвитку й консолідації демократії, верховенства права, шанування прав людини та засадничих свобод.
У Договорі про Європейський Союз, підписаному у Маастрихті 7 лютого 1992 року, у ст. 6 засадничими принципами Союзу визнано спільні принципи всіх держав-членів − свободу, демократію, шанування прав людини та засадничих свобод, верховенство права. У цій статті також визначено, що Європейський Союз шанує засадничі права, що їх гарантовано Європейською Конвенцією про захист прав людини та засадничих свобод, підписаною 4 листопада 1950 року в Римі, і що випливають із конституційних традицій, спільних для держав-членів, і трактує їх як загальні принципи права Спільноти.
Необхідно також сказати, що у Європейській соціальній хартії, яка була відкрита для підписання у Турині 18 жовтня 1961 року, і Протоколах до неї держави-члени Ради Європи домовились забезпечити для свого населення визначені у цих документах соціальні права з метою підвищення його життєвого рівня та соціального добробуту. 7 грудня 2000 р. Європарламент, Рада ЄС та Європейська комісія проголосили Хартію як політичну декларацію. Положення, зафіксовані у Хартії,набули юридично обов’язкового характеру для суб’єктів права ЄС після набрання чинності новою редакцією Договору про ЄС (Лісабонський договір 2007 року). Так, згідно з ч. 1 ст. 6 цього договору, «Співтовариство визначає права, свободи та принципи, викладені в Хартії, як такі, що мають однакову юридичну силу з Договорами (Договір про Європейський Союз, Договір про заснування Європейського Співтовариства).
У зв’язку з ратифікацією Європейської соціальної хартії (переглянутої) постають питання про: необхідність ефективної підготовки Україною доповідей щодо виконання положень Хартії, до яких Україна приєдналася; подальше вдосконалення національного законодавства відносно статей та пунктів Хартії, до яких Україна не приєдналася при ратифікації, з метою ратифікації Хартії в повному обсязі.
Європейською соціальною хартією (переглянутою) передбачено створення контрольного механізму для спостереження за дотриманням державами зобов’язань, які вони взяли на себе при ратифікації. У своїй основі цей механізм спирається на процедуру розгляду національних доповідей відповідно до міжнародної правової практики.
Що стосується подальшого вдосконалення національного законодавства відносно статей та пунктів Хартії, до яких Україна не приєдналася при ратифікації, то робота з цього питання вже розпочата. Зокрема, 16 березня 2007 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів», який закладає підвалини для приєднання України до статті 19 Хартії щодо прав трудящих-мігрантів і членів їх сімей на захист і допомогу.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2007 року N 237-р було затверджено план заходів щодо виконання положень Європейської соціальної хартії (переглянутої) на 2007−2010 роки, яким передбачено підготовку Україною національних доповідей з виконання положень Хартії, до яких Україна приєдналася при її ратифікації, та подальше вдосконалення національного законодавства відносно статей та пунктів Хартії, до яких Україна при ратифікації не приєдналася.
Як свідчить аналіз імплементації ратифікованих Україною міжнародних правових актів, в яких закріплено права і свободи громадян у сфері публічного управління, у національне законодавство, певні їх положення не підкріплені відповідним правовим механізмом реалізації. Це потребує врахування кращих здобутків європейських держав в галузі судового прав особи у відносинах з органами публічної влади та більш високих стандартів, втілених в законодавстві окремих європейських держав.
17. Не зважаючи на певні здобутки демократичних перетворень в нашій державі, сучасний стан реалізації прав і свобод громадян у сфері публічного управління характеризується наявністю численних проблем, до яких належать:
По-перше, недосконалість нормативно-правової бази, що обумовлено наступними факторами: відсутність або недостатня ефективність правового механізму реалізації закріплених у Конституції та законах України прав і свобод громадян у сфері публічного управління; недостатня узгодженість законів та підзаконних правових актів з вимогами міжнародних правових документів (у тому числі і ратифікованих Україною), в яких визначаються права та свободи громадян в означеній сфері; суперечності між законами, в яких закріплено певні права та свободи громадян у сфері публічного управління, і підзаконними правовими актами, переважно прийнятими на відомчому рівні, якими ці права та свободи обмежуються або не враховуються.
По-друге, недостатньо високий рівень правосвідомості представників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, що знаходить свій прояв під час прийняття індивідуальних правових рішень і характеризується встановлених не передбачених Конституцією і законами України заборон щодо реалізації певних прав та свобод, витребуванні не передбачених вказаними правовими актами дозволів та інших документів, у випадку відсутності яких громадянин не має змоги реалізувати своє право; а також під час видання підзаконних правових актів, в яких ігноруються визначені Конституцією, законами України та ратифікованими нашою державою міжнародними правовими актами права та свободи громадян у сфері публічного управління.
По-третє, недостатньо високий рівень інформованості громадськості щодо таких, що готуються до прийняття, рішень органів законодавчої та виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, які можуть безпосередньо вплинути на стан реалізації прав та свобод громадян у сфері публічного управління. На жаль, не зважаючи на існування численних правових актів, якими передбачено оприлюднення інформації про діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування, практична реалізація цих вимог має чисельні вади, що не дає змоги представникам громадськості своєчасно ознайомитися та повідомити свою думку щодо важливих для них рішень.
18. Нормативно-правова база, яка регулює реалізацію прав громадян у сфері публічного управління, потребує суттєвого удосконалення. Таке удосконалення, на нашу думку, має здійснюватися за наступними напрямами. По-перше, як свідчить аналіз законодавства у досліджуваній сфері, загальним для більшості розглянутих правових актів недоліком є нечіткість термінології, існування суперечностей з іншими правовими документами та недостатня визначеність правового механізму реалізації правових приписів. З огляду на це слід провести узгодження термінології, що використовується у Законах України „Про об’єднання громадян”, «Про всеукраїнський та місцевий референдум», „Про інформацію”, „Про доступ до судових рішень”, „Про звернення громадян”, „Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, „Про місцеве самоврядування в Україні”, «Про планування і забудову територій», "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру", Кодекс України про адміністративні правопорушення; ліквідувати суперечності між означеними правовими актами та чітко визначити правовий механізм їх реалізації. По-друге, законодавчі та підзаконні правові акти у досліджуваній сфері, а також проекти нових законів мають бути приведені у відповідність із міжнародними правовими актами та враховувати кращі надбання так званих держав сталої демократії, досвід демократичного будівництва яких є значно довшим, ніж у нашої молодої держави. Так під час законотворчої роботи над проектом Закону України «Про мирні зібрання» необхідно, на нашу думку, врахувати Керівні принципи свободи мирних зібрань, які стали результатом аналізу та спільної роботи науковців і експертів 29 країн-членів ОБСЄ на базі європейського законодавства та практики. Теж саме стосується постанови Кабінету Міністрів України від 6 січня 2010 р. N 10 "Про затвердження Порядку залучення громадян до формування та реалізації державної політики", в якій необхідно включити до кола суб’єктів громадянського суспільства і таку категорію, як «громадянин», що, зокрема, передбачено ратифікованою Україною Орхуською конвецією, п.4 ст.2 якої закріплює, що громадськість означає одну або більше фізичних чи юридичних осіб, їх не об'єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою. По-третє, удосконалення нормативно-правових актів, які регулюють забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління потребує вироблення діючого механізму юридичної відповідальності за порушення означених прав і свобод.
19. Враховуючи проблеми, які виникають у забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління, необхідно здійснення комплексу організаційних заходів, спрямованих на:
- підвищення рівня комунікації між органами державної влади та місцевого самоврядування та громадськістю, при цьому така комунікація має носити постійний цілеспрямований характер, а іі метою має виступати підвищення рівня захисту прав і свобод громадян у сфері публічного управління та збільшення продуктивності діяльності органу виконавчої влади (місцевого самоврядування) відповідно до його компетенції;
- посилення системи громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади на місцевого самоврядування, зокрема, розробка та публічне обговорення системи і методології проведення громадського моніторингу чи громадської експертизи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування (предмет, джерела інформації, визначення та обґрунтування доцільності використання показників, за якими здійснюватиметься моніторинг чи експертиза, критеріїв оцінки тощо); забезпечення поточного моніторингу діяльності Президента України, Верховної Ради України, парламентської більшості та опозиції, Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб щодо формування та реалізації державної та місцевої політики, спрямованої на вирішення актуальних проблем загальнодержавного та/чи місцевого розвитку; проведення громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади, яка може передбачати оцінку ефективності їхньої діяльності у процесі узгодження інтересів з організаціями громадянського суспільства на етапі підготовки, прийняття та виконання цих рішень щодо розв’язання обраних проблем державного чи регіонального розвитку; підготовка та лобіювання пропозицій за результатами проведення громадського моніторингу чи громадської експертизи, в т.ч. проектів нормативно-правових актів; публічне обговорення та оприлюднення результатів проведеного раніше громадського моніторингу чи громадської експертизи шляхом проведення дебатів, громадських слухань та інших публічних заходів, публікації у ЗМІ, Інтернеті; поширення досвіду громадських організацій, в тому числі із інших регіонів України, щодо проведення громадського моніторингу та громадської експертизи;
- підвищення ефективності діяльності громадських рад при органах виконавчої влади та місцевого самоврядування шляхом раціонального підходу до формування їх складу, що передбачав би залучення представників громадських організацій, мета та основні напрямки діяльності яких відповідають специфіці роботи органу державної влади (місцевого самоврядування); більш широке висвітлення у засобах масової інформації результатів діяльності таких громадських рад; винесення на обговорення громадської ради всіх проектів рішень, які стосуються реалізації прав і свобод громадян у сфері публічного управління;
- підвищення рівня правової культури працівників органів державної влади та місцевого самоврядування, представників громадськості, що включає розширення кола їх правових знань щодо реалізації прав і свобод громадян у сфері публічного управління; підвищення правосвідомості та формування політико-правової культури; підвищення їх активності під час здійснення громадських обговорень діяльності органів публічної влади та громадського контролю за нею; уникнення порушень законодавства в процесі його застосування.

CПИCОК ВИКОРИCТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Литвиненко І. Л. Генезис прав людини в історії політико-правової думки світу та України // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2004. – № 1–2. – С. 7–13.
2. Повещенко Н.П. Концепция прав человека и статус личности // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского / Министерство общего и профессионального образования РФ. Нижегородский государственный университет им. Н. И. Лобачевского; редкол.: А. Ф. Хохлов (отв. ред.) и др. – Вып. 1. – С.54–58. − (Серия «Право»)
3. Рубин Я.И. Теория народонаселения / Я.И. Рубин–М., «Мысль», 1972. – 191 с.
4. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства / Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения – Т. 21. – С. 159.
5. Социальноэкономические отношения и соционормативная культура / АН СССР, Ин-т этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая, Акад. наук ГДР, Центр. ин-т истории, отд. этнографии и истории культуры; редкол.: А. И. Першиц (отв. ред.), Д. Трайде. – М.: Наука, 1986. – 237 с.
6. Поршнев Б.Ф. Социальная психология и история. / Б.Ф. Поршнев. – Рига: Звайгзне, 1982. – 232 с.
7. Ієрусалімова І.О. Механізм адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина. – Дис. …канд..юрид.наук: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Інститут законодавства Верховної Ради України.- Київ, 2006. – 187 с.
8. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: навчальний посібник / Б.Й. Тищик – Львів: Світ, 2001. – 384 с.
9. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. − 4-е вид. , доп. – К.: Атіка, 2004. – 616 с.
10. Плутарх. Солон / Плутарх. Сравнительные жизнеописания: в 2 т. / Перевод С.И. Соболевского. – Т. 1. – М.: Издательство «Наука», 1994. – 428 с. − (Серия «Литературные памятники»)
11. Аристотель. Никомахова этика. − 2-е переработанное издание / Аристотель. Этика / Пер. с древнегреч. Н.В. Брагинской, Т.А.Миллер. − М.: АСТ, 2005. − 492 с.
12. Бадентэр Э. Кондорсе. Ученый в политике (1743−1794). / Э. Бадентэр, Р. Бадентэр / Вступ. ст.; сокращ. пер. с фр. О. В. Захаровой. – М.: Ладомир, 2000. – 398 с.
13. Констан Б. О свободе древних и ее сравнение со свободой у современных людей / Б. Констан // Полис. – 1993. – № 2. – С.100−104.
14. Платон. Государство. Законы. Политик: перевод / Платон / Вступ. ст. Е. И. Темнова. – М.: Мысль, 1998. – 798 с.
15. Антология мировой философии. – Т. 1. – Ч. 1. – М.: Академиздат, 1969. – 596 с.
16. Аннерс Э. История европейского права / Э. Аннерс; Рос. акад. наук, Ин-т Европы, Швед. королев. акад. наук.; пер. – М.: Наука, 1994. – 394 с.
17. Графский В. Г. История политических и правовых учений: учебник для студентов вузов, обучающихся по специальности и направлению «Юриспруденция» / Графский В. Г., Золотухина Н. М., Мамут Л. С. и др.; под общ. ред. В. С. Нерсесянца. – Москва: Норма – Инфра-М, 1999 –727 с.
18. Марк Тулій Цицерон. Про державу. Про закони. Про природу богів / Цицерон; пер. з лат. В. Литвинова. – Київ: Основи, 1998. – 476 с.
19. Скочиляс Любомир. Актуальні проблеми захисту прав громадян в Україні. 2000 рік: посібник / Любомир Скочиляс. Віктор Зінчук, Всеволод Поліщук, Роман Дзьобак, Зоряна Іленко / За ред. Скочиляса Л.С. – Львів: ЦПД-Генеза. – 2001. – 264 с.
20. Гуренко М. М. Розвиток філософсько-правової думки про гарантії прав і свобод людини та громадянина [Текст]: дис. …докт. юрид. наук / М.М. Гуренко. – Київ: НАВСУ, 2004. – 448 с.
21. Общая теория прав человека / Руковод. авт. кол. и отв. ред. Е. А. Лукашева. – М.: НОРМА, 1996. – 520 с.
22. Давидова М.В. Права людини і громадянина в сучасних демократіях [Текст]: автореф. дис. …канд.політ.наук: 23.00.02 / М.В. Давидова; Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили. – Мико