ЗАХАРЧЕНКО МАРІЯ СЕРГІЇВНА . МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДЕЛІБЕРАТИВНОЇ МОДЕЛІ ДЕМОКРАТІЇ

brief description

ЗАХАРЧЕНКО МАРІЯ СЕРГІЇВНА . Назва дисертаційної роботи: "МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДЕЛІБЕРАТИВНОЇ МОДЕЛІ ДЕМОКРАТІЇ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
Захарченко Марія Сергіївна
УДК 172.4
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДЕЛІБЕРАТИВНОЇ МОДЕЛІ
ДЕМОКРАТІЇ
09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Науковий керівник:
Доктор філософських наук, доцент
Кебуладзе Вахтанґ Іванович
КИЇВ – 2015
2
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………….… 4
Розділ 1. Демократія та поняття політичного…………….......... 13
1.1. Онтологічні інтенції політичної філософії Карла Шмітта.... 16
1.2.1. Антропологічний вимір політичної філософії Ганни
Арендт……………………………………………………………….. 20
1.2.2. Критична рецепція ідей Ганни Арендт в межах теорії
комунікативної дії Юрґена Габермаса…………………………….. 29
1.3. Демократія як система інституціоналізації конфлікту в
теорії Клода Лефора………….…………………………………….. 30
1.4. Метафізичні виміри конфлікту ліберального та
демократичного……………………………………………………... 35
Висновки до першого розділу……………………………………… 65
Розділ 2. Альтернативні інтерпретації ідеї деліберативної
демократії………………………………………………………….... 68
2.1. Моральний вимір теорії деліберативної демократії………...... 69
2.2. Комунікативна раціональність як методологічна засада
деліберативної демократії…………………………………………... 83
2.3. Співвідношення моралі та права у деліберативній моделі
Юрґена Габермаса…………………………………………………... 99
2.4. Розвиток теорії деліберативної демократії. Проблема
інституціоналізації………………………...………………………… 123
Висновки до другого розділу……………….…………………….… 129
Розділ 3. Деліберативна теорія – відповідь на питання
демократичної леґітимності………............................................... 131
3.1. Дискурсивна теорія леґітимації Юрґена Габермаса…………. 131
3.2. Засади ліберальної леґітимності Джона Ролза 141
3.3. Процедуралізм versus субстанціалізм в дорадчій моделі
демократії……………………………………………………………. 146
Висновки до третього розділу……………………………………… 154
Висновки……………………………………………………………. 156
Список використаних джерел……………………………………. 160
3
Вступ
Актуальність дослідження зумовлена серйозною кризою демократичної
леґітимності останніх двадцятиріч. Розуміння демократії як простого
підрахунку голосів «за» чи «проти», або ж владарювання еліт над
нерозумними масами за допомогою ЗМІ докорінно суперечить ідеї й змісту
самої демократії. Теорія деліберативної (від англ. – обговорення,
розважливість) чи то дорадчої демократії покликана повернути розуміння
демократичних процесів до їхнього якісного виміру. Разом із тим теорія
дорадчої демократії порушує ті питання, що завжди стояли перед країнами,
які пішли шляхом демократії. Мається на увазі передусім питання
демократичної леґітимності. Питання, в якому концентрується уся
напруженість демократичних парадоксів. Йдеться про увагу до
партикулярних інтересів та водночас ухвалення рішення, яке свідчить про
певну єдність народної волі. Дорадча модель демократії не пропонує нового
погляду на всю теорію, але звертається до глибинного змісту, прагне
віднайти основи демократичних процесів. Аналіз методологічних засновків
дозволить оглянути ті підстави, що складають арґументативну базу
апологетів дорадчої демократії.
Демократія є більше, аніж політична теорія. Сам демократичний спосіб
мислення є синхронним способу мислення часів Просвітництва, він апелює
до глибин людського буття та промовляє до кожної людини. Метафізична
проблема поєднання одиничного та загального, універсального та
особливого, партикулярного та множинного супроводжує демократичну
теорію впродовж практично усього періоду її розвитку. Тому ця теорія
завжди хвилювала та хвилюватиме науковців. Демократія є інтелектуальним
викликом, таким самим, яким у середньовіччі було питання про «Святу
Трійцю». Парадокс демократії заграє з масами та вабить інтелектуалів.
З іншого боку, можливо, жодна із політичних теорій не зазнавала стільки
критики, як демократія. Апологети теорії, яка багато обіцяє, мусять бути
готовими до всесторонньої критики. Утім сутнісна особливість демократії
4
полягає в тому, що критика не призводить до її знищення, а навпаки:
постійна критика, а особливо самокритика є її провідною рисою. Як теорія,
що подекуди асоціюється з найвищим рівнем державної стабільності – ще
Імануель Кант говорив про те, що республіка ніколи не буде воювати з
іншою республікою – внутрішньо демократія є вкрай нестабільною. Вона
культивує культуру продуктивного сумніву, критичного мислення своїх
засад.
Утім глобалізаційні процеси, економічна криза 2008 року, перманентні
війни, що ведуться в ім’я демократії значною мірою зашкодили її репутації.
Так, у 2013 році Вольфґанґ Штрек у своїй книзі «Куплений час» декларує
кінець панування демократичного капіталізму в Європейському союзі.
Чи означають ці та інші заяви кінець епохи демократії? Якою мірою
демократія пов’язана з капіталізмом і чи є цей зв’язок нерозривним? Чи може
вижити демократія без національної держави? Чи, можливо, національна
держава і є тим бар’єром, який не дозволяє політиці мультикультуралізму
досягти свого втілення. Якою є доля «масових демократій» (говорячи мовою
Майкла Гардта та Антоніо Неґрі).
З іншого боку, подекуди й сама демократія не може уникнути відносин
примусу всередині суспільства. Так, аналізуючи кризові процеси в
розвиненому капіталізмі, Юрґен Габермас зазначає, що держава, в якій панує
капіталізм, руйнує сутність демократичного процесу шляхом бюрократичних
процедур та комунікацій, які, з одного боку, залучають велику кількість
людей до громадської сфери, але, з іншого боку, послаблюють цю сферу
через знищення реальної, фактичної участі в ній громадян. Габермас
підкреслює, що в подальшому, розвиток капіталістичних взаємин та їх
інтеґрація до сфери життєсвіту позбавить виборця можливості сформувати
незалежну позицію. Ототожнення політики із адміністрацією та виключення
мовної комунікації із соціальної організації можуть перетворити останню на
засіб пригнічення.
5
З іншого боку, небезпеки для існування демократії можемо віднайти і в
самій сутності демократичного процесу, коли в результаті голосування
передбачається, що меншість повинна погодитись із волею більшості.
На ці та інші питання прагнуть дати відповідь теоретики деліберативної
моделі демократії. В основі цього підходу – теза про те, що ухвалення
суспільно значимих рішень має бути результатом арґументованого дискурсу.
На перший план тут виходить проблема леґітимності та доведення, що вона
не ґрунтується на процедурі голосування. Так, поляризовані країни, тобто
країни, в яких, наприклад, мовні або історичні питання ділять їх навпіл, не
можуть перекладати розв’язання суспільно значущих питань на голосування.
Одна частина народу у випадку програшу буде відчувати себе зайвою, такою,
чию думку просто іґнорують. У такий спосіб демократія із найбільш
стабільного режиму може перетворитись на засіб поляризації країни та
джерело непродуктивних конфліктів. Вибори можуть показати наявний стан
ситуації, але чи можуть вони запропонувати певний конструктивний
розвиток подій? Беручи до уваги також парадокс Кондорсе, зауважмо,
наскільки навіть результат процедури виборів залежить від способу
підрахунку голосів. Отже, теоретики деліберативної демократії прагнуть
уникнути її зведення винятково до процедури голосування.
Тематика дослідження, а саме методологічні засади деліберативної моделі
демократії зумовлені потребою у філософсько-методологічному осмисленні
цього феномену. Так, перед імплементацією необхідно прояснити
філософське підґрунтя цієї теорії, для того, щоби в подальшому дійти згоди
щодо шляхів її реалізації. Методологія деліберативної демократії тут
мислиться передусім як філософська методологія, тобто йдеться про
філософські ідеї та теорії, які лягли в основу чи вплинули на міркування її
найвизначніших представників. Дисертація спрямована на прояснення
філософських засад, що спродукували теоретичний інтерес до
деліберативного аспекту політики.
6
Ступінь наукового опрацювання проблеми. Про необхідність моменту
обговорення та процесу обміну думками говорив ще Джон Стюарт Міл. Так,
він зауважував, що через велику кількість людей демократія мусить бути
репрезентативною, втім такою, що включає в себе обговорення, як елемент
долання обмеженості особистої думки. А Юрґен Габермас наводить
дослідження Юліуса Фрьобеля, американського памфлетиста, що датовані
1847-48 роками, та стверджує, що дискурс є єдиноможливим посередником
між одиничним розумом та плюральними цілями.
Однак, вчення Міла про демократію мало ухил в сторону елітарної моделі,
а праця Фрьобеля не викликала широкого розголосу серед учених нашого
часу. Термін «деліберативна демократія» як позначення особливого місця
обговорення та арґументації в демократичних процесах виник у 1980 році в
праці Джозефа Бесета «Деліберативна демократія: принцип більшості в
республіканському уряді». З тих пір термін «деліберативна демократія»
зайняв почесне місце у класифікації тих демократичних теорій, які
акцентують увагу на дискурсивному аспекті демократичних процесів.
Подальша увага до деліберативної теорії демократії може бути позначеною
як «деліберативний поворот». Фактично, усі види критики, які були
спрямовані на партисипаторну демократію, були означені зверненням до ролі
дискурсу в політичних процесах.
Тема роботи зумовлює необхідність певного історичного огляду трьох
умовних етапів розвитку теорії дорадчої демократії.
На першому етапі дослідники здебільшого беруть до уваги питання
морального аспекту дорадчої демократії та те, хто має брати участь у
публічних обговореннях. Робота, що, на думку автора, є квінтесенцією цього
аналізу, - «Демократія та незгода», вона належить перу Емі Ґутман та Деніса
Томпсона.
На другому етапі філософи звертаються до проблеми нормативного
обґрунтування дорадчої моделі демократії. Тут пильного погляду заслуговує
твір Юрґена Габермаса «Фактичність та значущість» та праця Джона Ролза
7
«Політичний лібералізм». Дискусія спрямовується в русло леґітимувального
аспекту дискурсу, співвідношення раціональності та справедливості в
політичних процесах. Дискусія між обома філософами спрямувала
подальший розвиток теорії до проблеми інституціоналізації та можливих
форм втілення деліберативного ідеалу. В дисертації представлено нарис
послідовників обох напрямів, а саме Шейли Бенгабіб та Джошуа Коена. Тема
роботи зумовлює те, що здебільшого до уваги береться почасти перший етап
розвитку теорії, а не проблеми інституціоналізації дорадчої демократії.
Дослідження доводить, що саме комунікативна філософія є основним
філософсько-методологічним засновком концепції деліберативної демократії,
а тому значне місце в роботі припадає на аналіз дискурсивної теорії моралі
Юрґена Габермаса. Цим також пояснюється особлива увага до творчості
Ганни Арендт, саме вона сформувала погляди Габермаса щодо проблеми
комунікативної влади.
Окремого зауваження варто також прояснення того, що дорадча
демократія, на нашу думку, тяжіє до так званої «неґативної» теорії, яка
закріплює за демократією поле невизначеності та постійної перевірки
базисних засад. У цьому контексті не можна залишити поза увагою критиків
демократії, на кшталт Карла Шмідта, та тих філософів, які закріплювали за
демократією право на сумнів у самій собі, зокрема Клода Лефора, Марселя
Гоше та Шанталь Муф.
На нашу думку, політична теорія нині перебуває в кризі через те, що
сприймається надто інструментально. Системна теорія не дає засобів
прояснення мотивувальної дії політичних процесів на індивідуальному рівні,
тому практично не береться до уваги дослідження із системного аналізу.
Демократія в дисертаційному дослідженні представлена як теорія, що зачіпає
передусім антропологічні та онтологічні виміри буття. Цим пояснюється
звернення до таких проблем як істина та демократія, раціональність як
чесність, співвідношення демократичного та політичного.
8
Деліберативна демократія є дуже популярною та досліджуваною теорією
на заході. Як приклад можемо навести роботи таких авторів: Карлос Ніно,
Джон Елстер, Джеймс Фішкін, Джон Дрижек, Девід Естланд, Джеймс Флін
та багато інших. Ці науковці знані передусім не через вивчення дорадчої
демократії, а через внесок до моральної, політичної філософії, теорії
комунікативною дії, філософії права. На жаль, у вітчизняній науці
декларувати такого ажіотажу не можна. Втім, формулювання теми дисертації
зумовило звернення до робіт з комунікативної філософії Анатолія
Єрмоленка, проблематики леґітимності у викладі Миколи Тура. Вирішальну
роль в роботі відіграють роботи Анатолія Лоя, що демонструють онтологічні
та антропологічні виміри політичного, а також теза Андрій Баумейстра, про
те, зв’язок раціональності із свободою волі.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконувалася в рамках досліджень, які проводить кафедра філософії
філософського факультету у відповідності з комплексною програмою
Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові
проблеми державотворення України», НДР№ 01БФ041-01 «Філософська та
політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть».
Мета дисертаційної роботи: дослідження теоретичних витоків та
методологічних засад деліберативної моделі демократії.
Для досягнення мети слід виконати такі завдання:
- виявити роль теоретичних положень комунікативної філософії в
розвитку деліберативної демократії;
- визначити і проаналізувати сутнісні риси деліберативної моделі
демократії та окреслити її ключові завдання;
- виокремити відмінності між ліберальним та республіканським
підходами до демократії та продемонструвати продуктивне напруження між
поняттями «демократичне» та «ліберальне»;
9
- дослідити феномени демократичного і політичного в межах людської
комунікації та дослідити можливість субстантивації демократії в певних
теоретичних положеннях;
- визначити потенціал комунікативної філософії у подоланні сутнісних
суперечностей демократії;
- проаналізувати проблему демократичної леґітимності як ключову для
всієї теорії демократії, здійснити аналіз дискурсивної теорії леґітимації.
Об’єктом дослідження є модель деліберативної демократії в контексті
демократичної теорії.
Предметом дослідження є методологічні засади деліберативної моделі
демократії.
Теоретико-методологічні засади дослідження. Головним філософським
методом став трансцендентальний аналіз, тобто аналіз засадничих умов
людського співіснування та комунікації. Теоретичною основою дослідження
стало поняття комунікативної раціональності Габермаса та універсальної
мовної спільноти.
Зазначмо, що, зважаючи на комплексність поняття демократії та
багатоманіття підходів до визначення її сутності, в роботі розглядаються
різні теорії, що послуговуються різними методами. Продуктивне сполучення
подекуди суперечливих методологій забезпечується трансцендентальним
підходом. Його універсалістська спрямованість сумісна з різноманітними
теоріями. В межах розгляду об’єкту дослідження кожною з теорій, що
використані в дисертації, ми відповідно послуговуємось і методами цих
теорій.
У другому розділі використано метод історичного аналізу, а саме для
дослідження еволюції проблематики дорадчої демократії. У першому та
третьому розділах застосовано компаративний метод (порівнюються моделі
дорадчої демократії Ролза і Габермаса).
Наукова новизна дослідження у виявленні та обґрунтуванні методологофілософських засад концепції деліберативної моделі демократії з
10
перспективи комунікативного підходу. Такий підхід передбачає прояснення
демократичної теорії як вчення, що має на меті повноцінно розкрити
індивідуальні здібності індивіда та забезпечити справедливе співіснування
громадян; а також описати дорадчу модель демократії як таку, що здатна
розв’язати сутнісні проблеми демократії. Особливої ваги в такому разі
набуває проблема леґітимності як сукупності раціональних мотивів для
слідування законам.
Головні результати дослідження відображені у таких положеннях, що
визначають новизну роботи і виносяться на захист.
Вперше:
- виявлено системний характер обґрунтування деліберативної моделі
демократії теоретичними засобами комунікативної філософії, а саме
передусім антропологічними, етичними та моральними аргументами теорії
дискурсу Юрґена Габермаса як базисним підґрунтям дорадчої моделі
демократії. Особливий внесок комунікативної філософії у демократичну
теорію виявлено у розкритті пріоритетності раціонального виміру
проблематики цієї теорії.
- представлено у вітчизняному науковому дискурсі теоретичну ґенезу
деліберативної моделі демократії. Досліджено відмінності розуміння та
здійснено порівняння застосування терміну «деліберативна демократія» у
різних сферах суспільного життя - в царинах права, соціології, політичній
теорії тощо. Визначено та проаналізовано основні риси деліберативної
моделі демократії. Окреслено ключові проблеми деліберативної теорії
демократії.
- Явище політичного розглядається як невід’ємна риса людської
взаємодії, як такий феномен, що ґрунтується не на насильстві, а на
комунікативній владі. Встановлено, що засновки демократичної теорії
відсилають до антропологічного рівня, а саме до істотних способів
організації людської взаємодії, які поступово розкриваються і розгортаються
11
в історії. Політичне і демократичне аналізується в межах людської
комунікації також як засоби підвищення її ефективності.
Уточнено:
- Неможливість для демократії бути статичною системою, що
ґрунтувалася б на певних універсальних правах людини, натомість
особливістю демократії є постійне запитування про власні засади.
Демократична легітимність передбачає можливість виявити раціональність
поведінки людини як підставу для обґрунтування її відповідальності за свої
вчинки, а відтак апорії демократії є апоріями раціональності і можуть бути
подолані лише на раціональних засадах.
- Розуміння проблеми браку демократичної леґітимності як основної
причини кризи демократії. Дискурсивна теорія легітимації (як засадовий
елемент деліберативної демократії) дозволяє прояснити раціональні засади
слідування нормам і законам, оскільки в такий спосіб забезпечується
поступове досягнення зрівняння автора законів та суб’єкта їх виконання.
- Позицію необхідності підкріплення раціональної влаштованості
соціальних інститутів раціональністю індивідів, що до них залучені.
Фундаментом людської раціональності є чесність із самим собою (Ю.
Габермас), а спільнота таких громадян здатна формувати громадянське
суспільство.
Дістало подальшого розвитку:
Розуміння дискурсивної леґітимності як способу стабілізації напруги між
приватною та публічною автономіями індивіда. Такий спосіб леґітимації є
аналогічним способу взаємодії на міжіндивідуальному рівні. Акцентовано,
що комунікативна раціональність прояснює мотивацію до виконання норм і
приписів, яка через залучення людини до створення законів на реальному чи
уявному рівнях сприяє збереженню людської гідності.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає у
тому, що дослідження представляє собою критичну аналізу сутнісних
проблем демократичної теорії та здійснює начерк способів їх вирішення в
12
перспективі комунікативної філософії. Матеріал дослідження може бути
використаний при розробці нормативних курсів з політичної філософії,
соціальної філософії, для розробки відповідних спецкурсів.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою
роботою автора. Висновки і положення новизни одержані автором
самостійно.
Апробація результатів дисертації. Загальні положення та результати
дисертації оприлюднені у виступах на міжнародних наукових конференціях:
«Дні науки філософського факультету – 2012» (м. Київ, 18-19 квітня 2012 р.),
«Вітгенштайнознавство в сучасній філософії» (м. Київ, 1-2 листопада 2012
р.), «Дні науки філософського факультету - 2013» (м. Київ, 16-17 квітня 2013
р.), «Релігійна філософія: історія та сучасність» (м. Острог, 16 травня 2013
року), «Дні науки філософського факультету - 2014» (м. Київ, 15-16 квітня
2014 р.), «Роздуми про глобальну політичну теорію» (м. Львів, 13-14
березня). Зміст дисертації обговорювався на засіданнях кафедри філософії
філософського факультету Київського національного університету імені
Тараса Шевченка.
Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у
8-и наукових публікаціях без співавторства – в 5-х статтях, які були
опубліковані у фахових наукових виданнях та 3-ох тезах виступів
опублікованих у матеріалах конференцій.

bibliography

Висновки
У висновках наводяться підсумки та результати наукового дослідження.
Вони втілюють новизну, відповідають меті та розв’язують завдання
дослідження:
1. Робота представляє зв’язок антропологічного та онтологічного вимірів
поняття демократичного. Демократія є особливого роду вченням про роль та
призначення людини. Демократична теорія передбачає, що всі люди за своєю
природою є раціональні та вільні, тобто бажають самостійно вести власне
життя, покладати свої межі та бути свідомими своїх цілей і прагнень.
Антропологічний вимір демократії передбачає також те, що, кожна людська
істота має емансипативний інтерес, комунікативний та інструментальний,
вступаючи в комунікацію із іншими істотами, особа почасти реалізовує саме
емансипативний інтерес. Антропологічний вимір демократії розкривається
також через особливий тип леґітимації соціальних інститутів, головне місце
тут посідає спонтанність та публічність людського мислення. Лише ті
демократичні інститути можуть тривалий час функціонувати, які виникають
відповідно до цих людських особливостей. З антропологічного виміру
демократичної теорії витікає також онтологічний вимір демократії як
особливого погляду на засадничі умови буття. Особливості функціонування
демократичних інститутів не можуть бути сконституйовані, а можуть лише
бути відкриті, відповідно до цього також має бути організована людська
практика. У такій перспективі терміни «демократія» та «політика» набувають
фактично однакового змісту та позначають неспотворену людську
комунікацію, що здійснюється в перспективі само прояснення учасників
комунікації. У такий спосіб продемонстровано, що саме комунікативна
філософія є основною методологічною засадою деліберативної демократії.
2. Розкрито проблемі співіснування різноманітних ідентичностей в
сучасних суспільствах, продемонстровано метафізичний вимір цієї проблеми.
Доведено, що саме деліберативна демократія не прагне уникнути
метафізичного парадоксу співіснування різних воль із потребою виносити
157
єдине судження, а інституціоналізує цю особливість. Дискурсивна теорія
демократії дозволяє не уникати відмінностей, особливо тих, що поляризують
суспільство, а визначити їх в межах конкуруючих дискурсів та ідей.
3. Було розрізнено поняття ліберального та демократичного, досліджено
небезпеки зведення демократії до ліберальної форми демократії. Втім таке
розведення не означає елімінації принципів лібералізму із сутності
демократії. Йдеться про небезпеку їх субстанціалізації, оскільки вона
призводить до знищення проблемного поля в демократичних суспільствах.
Досліджено концепт прав людини із перспективи дорадчої демократі та
продемонстровано, що ця категорія включає в себе як моральний, так і
юридичний виміри та характеризує собою нормативну напругу між
приватною і публічною автономією.
4. Дискурс, що постає засобом емансипації особистості на
індивідуальному рівні, здійснює ту саму функцію на рівні суспільства.
Раціональність як чесність розкриває епістемологічний вимір демократичної
теорії та співвідношення істини і демократії. Значущість моральної істини та
істини науки є суміжною в тому, що обидві передбачають надання
арґументів для представлення власної позиції. Саме такі принципи лежать в
основі деліберативної моделі демократії, яку, на нашу думку, найбільш повно
розвинув Юрген Габермас. Роботи Юргена Габермаса, що присвячені
комунікативній розвитку його комунікативної філософії також можуть
розглядатись як методологічні засади деліберативної моделі демократії.
Йдеться про те, що комунікативна філософія є головною методологічної
засадою деліберативної моделі демократії. Можемо говорити про те, що
завдяки роботам Габермаса та тим суперечкам у філософському середовищі,
які вони спричинили, модель деліберативної демократії поступово
розвивається до теорії деліберативної демократії. Передбачається, що на
відміну від моделі, теорія пропонує не просто певний погляд на можливий
устрій суспільства, а також містить у собі певне вчення про людину, її цілі та
мету. Деліберативна теорія демократії у такому випадку не просто вирішує
158
проблему демократичної легітимності, а демонструє антропологічний вимір
цієї проблеми.
5. Серед ключових рис деліберативної демократії можна виокремити три
основні риси, які має задовольнити дорадча модель демократії: взаємність
(reciprocity), публічність (publicity), звітність (accountability).
Взаємність передбачає ставлення до всіх громадян як до рівних, оскільки
зрештою усі громадяни прагнуть загального блага. Принцип взаємності
також відіграє ключову роль у питаннях про співвідношення свободи та
рівності.
Публічність є одним із ключових моментів у теорії дорадчої демократії та
забезпечує рівність доступу всіх громадян до обговорення. З іншого боку,
публічність вимагає від законодавців бути набагато більш точними у своїх
висловлюваннях.
Принцип звітності передбачає надання виправдання, пояснення у вигляді
раціональних арґументів усім тим, хто має відношення до рішень у сфері
моралі.
Якщо дати коротке означення дорадчій демократії, то можна сказати, що
вона замість простого підрахунку голосів, який часто ототожнюють із
справжньою демократією, пропонує інший критерій демократичного. А саме:
аргументативну полеміку під час ухвалення політичних рішень.
6. Антропологічний та онтологічний виміри демократичної теорії
продемонстрували: лише ті соціальні інститути можуть тривало існувати, які
беруть до уваги спонтанність та свободу, що панує в публічній сфері. Коли
політика ототожнюється з адміністрацією, а остання стає засобом примусу,
інститути втрачають зв’язок із реальною комунікацією та втрачають підстави
свого існування. Адміністрація, що продукує сама себе, є лише подобою
соціального інституту. Дієвість права в межах держави передбачає не лише
позитивне право, а також містить внутрішню мотивацію до слідування. Таку
мотивацію разом із системою очікувань, в межах якої норми права
безперешкодно виконуються можна назвати леґітимністю. Отже, право не є
159
інструментом політики, а є її сутнісною частиною. Громадяни можуть
виконувати лише ті норми та приписи, які можуть пояснити, які є
зрозумілими. Те, що особи є фактичними чи потенційними авторами законів
забезпечують їх леґітимність, а отже стабільність. Виконання нерозумних та
незрозумілих законів суперечить людській гідності. Проблема леґітимності в
демократичній теорії стоїть на перетині метафізичного, онтологічного та
антропологічного вимірів цієї теорії. Як субстанційний, так і процедурний
підходи дорадчої демократії акцентують увагу на проблемі леґітимності.
Представники обох вважають за необхідне уникнути зведення демократії до
процедури голосування.
Перспективи подальших досліджень розкриваються принаймні в двох
напрямах. По-перше йдеться про питання інституціоналізації деліберативної
демократії та тих форм, яких вона сьогодні може набути. По-друге,
дослідження відкриває перспективу демократичного універсалізму та таких
питань як, чи може співіснувати демократія з недемократичними державами?
Які є перспективі існування демократії у добу глобалізації?