ІНТРА- ТА ЕКСТРАЛІНГВАЛЬНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ МОВИ – РЕЦИПІЄНТА (на матеріалі латинських запозичень в українській мові) : Интра- и экстралингвистические ФАКТОРЫ РАЗВИТИЯ языка - реципиента (на материале латинских заимствований в украинском языке)

Короткий опис

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МРОЗІЦЬКА Уляна Любомирівна

На правах рукопису

УДК

ІНТРА- ТА ЕКСТРАЛІНГВАЛЬНІ
ЧИННИКИ РОЗВИТКУ МОВИ РЕЦИПІЄНТА
(на матеріалі латинських запозичень
в українській мові)

Дисертація

на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.02.15 загальне мовознавство

Науковий керівник

доктор філологічних наук,
професор ЧУЧКА Павло Павлович

Ужгород 2001

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ .................................................... 3
ВСТУП .................................................................................................... 5
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛЕКСИЧНИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ ІЗ ЛАТИНСЬКОЇ МОВИ
1.1.Запозичення як наслідок процесу міжмовної взаємодії......... 15
1.2. Лексичні латинізми як об’єкт лінгвістичних досліджень .... 20
1.3. Лексикографічна фіксація латинських запозичень ............... 37
РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ КОРПУСУ ЛАТИНСЬКИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
2.1. Соціолінгвістична характеристика умов проникнення латинських лексем ................................................................ 54
2.2. Генетичні та історичні джерела слов’янських латинізмів ... 70
РОЗДІЛ 3. СЕМАНТИЧНЕ ЗАСВОЄННЯ ЗАПОЗИЧЕНИХ ЛЕКСЕМ. 87
3.1. Тематичні групи сучасних українських латинізмів .............. 88
3.1.1. Суспільно-політична лексика ..................................... 90
3.1.2. Юридична лексика .................................................... 107
3.2. Моносемантичні латинські запозичення ............................. 116
3.3. Розвиток семантики латинізмів у діахронії ........................ 126
3.4. Полісемантичні латиномовні лексеми ................................ 132
3.5. Екзотизми латинського походження .................................. 141
ВИСНОВКИ ........................................................................................ 151
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................ 155
ДОДАТОК А ....................................................................................... 172

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Бул. Булыка А.М. Лексічныя запазычанні ў беларускай мове XIV-XVIII стст. Мінск: Навука і тэхніка, 1980 256 с.
ЕСУМ Етимологічний словник української мови: У 7 т. Т.1. К.: Наук. думка, 1982. 623 с.; Т.2. К., 1985. 572 с.; Т.3. К., 1989. 552 с.
ЕУМ Українська мова. Енциклопедія. К.: Укр. енциклоп., 2000. 752 с.
ІСУЯ Тимченко Є. Історичний словник українського язика. Х., 1930-1932. Мюнхен, 1985.
ЛРС Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. М.: Русский язык, 1986. 840 с.
ЛСГ лексико-семантична група.
ЛУС Литвинов В. Латинсько-український словник. К.: Українські пропілеї, 1998. 712 с.
СІС Словник іншомовних слів / За ред. Л.Пустовіт. К.: Довіра, 2000. 1018 с.
СІС за ред. Мельничука Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. Вид. 2-е, випр. і доп. К.: Головна редакція УРЕ, 1985. 968 с.
Сл. Славинецький Є. Лексіконъ латинский // Лексикони Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського. К.: Наук. думка, 1973. С. 59-420.
Сл.-Кор. Славинецький Є., Корецький-Сатановський А. Лексікон словено-латинскій. // Лексикони Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського. К.: Наук. думка, 1973. С. 421-540.
ССУМ Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. / За ред. Л.Гумецької. Т. 1. К.: Наук. думка, 1977. 630 с.; Т. 2, 1978. 591 с.
СУМ Словник української мови: В 11 т. К.: Наук. думка, 1970-1980.
СУМ XVI-XVII ст. Словник української мови XVI першої половини XVII ст. Список використаних джерел. Львів, 1994. 328 с. Вип. 1. 1994. 151 с. Вип. 2. 1994. 151 с. Вип. 3. 1996. 251 с. Вип. 4. 1997. 259 с. Вип. 5. 1998. 257 с. Вип. 6. 1999. 255 с. Вип. 7. 2000. 256 с.
ТГЛ тематична група лексики.
ЮС Юридичний словник / За ред. Б.М.Бабія, Ф.Г.Бурчака. К.: Головна редакція УРЕ, 1983. 872 с.
ЮСД Юридичний словник-довідник / За ред. Ю.С.Шемшученка. К.: Femina, 1996. 696 с.
Mosz. Moszyńska D. Morfologia zapożyczeń łacińskich i greckich w staropolszczyznie. Wrocław: PAN, 1975. 216 s.

ВСТУП

Мова відображає довколишню дійсність і внутрішній світ людини, її життєвий досвід, узагальнює результати пізнання, отже вона не тільки репрезентує дійсність, але й сприяє накопиченню знань та представленню світу ідей [30, 5]. Сучасний стан будь-якої мови це результат її довготривалої історії розвитку під впливом різноманітних чинників, які поділяються на позамовні (до них належить розвиток людського суспільства, його матеріальної і духовної культури) і мовні, які в свою чергу поділяються на внутрішні і зовнішні.
Інтра- та екстралінгвальні фактори функціонування та розвитку мови тісно поєднуються у реальній мовній дійсності. Поряд із внутрішніми чинниками розвитку мов, які визначаються насамперед комунікативно-когнітивними потребами самих мовців, важливим зовнішнім чинником такого розвитку є мовні контакти.
Основним результатом міжмовного контактування і найпростішою зміною, залежною від екстралінгвальних факторів, є запозичення чужомовних лексичних одиниць. Питома вага запозичених слів у лексичній системі кожної мови безперервно зростає внаслідок формування глобального інформаційного простору, суспільних та економічних процесів, спрямованих на світову інтеграцію, постійно збагачуючи словниковий склад сучасних мов та впливаючи на їхній розвиток. Використовуючи результати етимологічних досліджень, розглядаємо запозичення як динамічну підсистему лексичної системи мови-реципієнта.
У сучасному мовознавстві розрізняють зовнішні та внутрішні причини появи запозичень. До зовнішніх причин належать контакти між народами, зумовлені як близькістю географічного розташування, так і потребами спільного розв’язання відповідних політичних, економічних питань, культурним та науковим обміном [88, 59]. Суто ж лінгвальними причинами запозичення є:
а) потреба у поповненні, а то й створенні якоїсь лексико-семантичної групи, недостатньо представленої або відсутньої на певному етапі розвитку тієї мови, що запозичує;
б) потреба у семантичному обмеженні питомого слова, усуненні його багатозначності;
в) вищий ступінь термінологічної визначеності запозичуваного слова, яка склалася в мові-джерелі, порівняно з наявним відповідником у мові-реципієнті [127].
Запозичена лексика будь-якої мови дуже різноманітна як із генетичного, так і з функціонального та структурного погляду. Одну з найчисленніших груп цієї гетерогенної лексики у європейських мовах становлять запозичення з латинської мови, що свідчить про потужність впливу античної цивілізації на формування новіших культур. Засвоєння латинських лексем відбувалося у результаті переймання культурних зразків, суспільно-політичних моделей як необхідність у номінації чужих реалій. Важливе завдання мовознавства полягає в тому, щоб показати, якою мірою латинські компоненти представлені у формі та змісті європейських мов і як вони виконують роль засобу культурного взаєморозуміння” [166, V].
Роль античної традиції в європейській культурі протягом усього періоду її формування є предметом інтенсивних досліджень представників різних галузей науки й мистецтва. Цією проблемою займалися історики, культурологи, філософи, філологи представники різних напрямків і шкіл [5; 6; 34; 39; 174; 177; 190; 191]. Нові процеси державного становлення чи відновлення, що відбуваються у країнах Центральної та Східної Європи, вимагають нових методологічних засад у дослідженні спільної спадщини. На континенті, народи якого прагнуть побудувати єдину політичну спільність, виникає потреба і в мовному союзі, для якого особливе значення має спільна традиція. Оскільки ці народи знову звертаються до латинської традиції в пошуках свідчень власної а разом з тим європейської ідентичності, то дослідження впливу античної культури стає для них особливо актуальним.
Одним із важливих чинників формування національної та культурної ідентичності, історичної пам’яті сучасних європейських народів вважається так звана Latinitas. До складу цього поняття відносять і латинську мову, і створену за римськими зразками правничо-адміністративну систему, і сукупність створеної латиною літератури” [153, 71]. Latinitas тривалий час була засобом культурної інтеграції народів Європи. Вони актуалізували різні сторони античної спадщини залежно від ідеологічних домінант епохи, особливостей суспільної системи країни, потреб розвитку національної культури, літератури, науки, мови. Досить своєрідно усвідомлювалася і близькість із духовним минулим античності, створювався особливий тип контакту з цим надбанням.
Латинська мова посідала особливе місце у цьому процесі. Висунення якоїсь етнокультури на передові позиції у світовій цивілізації, як справедливо вважають, сприяє зростанню престижу мови, що обслуговує цю етнокультуру, а відтак поширює її вплив на інші мови та культури. Престиж певної мови серед іншомовних спільнот може підтримуватися багатьма чинниками. Серед найважливіших є культурний вплив нації, яка дала назву мові, її чисельність, здобутки у різноманітних галузях суспільного буття, а також розвиненість функціональної системи з багатством виражальних засобів мови, які відповідають потребам спілкування у різних сферах діяльності [145, 102]. Тому вплив латини (у її класичному та трансформованому пізньому варіантах) на європейські мови дуже відчутний.
Українська літературна мова є органічною частиною європейського лінгвістичного ареалу з часу її виникнення. На українській етномовній території поряд із національною мовою функціонували й інші мови, які належать до різних сімей та груп, мають різну структуру, походження та функції. А.Вінценз підкреслює, що однією з функцій мови є не тільки суто синхронна функція комунікації, а й діахронна функція, функція акумулювання всього досвіду мовної спільноти. Отже, мова збирає також досвід, який приходить від сусідів і через сусідів з дальших країн” [26, 37]. Функціонуючи у безпосередньому оточенні мов східноєвропейського та центральноєвропейського субареалів, українська мова тісно, здебільшого опосередковано, пов’язана також із мовами західного, так званого атлантичного субареалу, звідки у неї й риси загальноєвропейські.
Об’єктивну картину розвитку національної мови неможливо відтворити без дослідження впливів інших мов на структуру мов спільного лінгвокультурного ареалу. Одним із головних напрямків є історичні дослідження, які повинні розкрити взаємодію екстра- та інтралінгвальних факторів мовного розвитку з урахуванням ролі та специфіки мовних контактів, явищ субстратного, адстратного і суперстратного характеру. Важливим є і синхронічно-контрастивний і водночас соціо- та культуролого-лінгвістичний аспекти досліджень, які спрямовані на опис семантичного, структурного та функціонального співвідношення взаємопов’язаних мов, їх спільності та специфіки кожної з них [4, 92].
Необхідність вивчення запозичень зумовлена рівнем та обсягом мовних контактів, зростанням міжмовного обміну та освіченості суспільства, вивченням іноземних мов. Мовні контакти є наслідком взаємодії народів, їх інтелектуальної, пізнавальної та естетичної діяльності [16; 22; 45; 51; 140]. Адже при них запозичуються не лише слова та граматичні форми, а насамперед втілений у них зміст, не просто звукові комплекси, а поняттєві поля. Необхідність запозичень зумовлена інтелектуальним станом нації, яка відчула потребу в номінації явища, предмета, абстрактного поняття. Отже, важливе значення має соціолінгвістичний аспект.
Особливого значення у наш час набувають дослідження з когнітивної семантики, яка включає у сферу досліджень фонові й енциклопедичні знання. Семантичний підхід та аналіз безпосередньо змикаються з нашим знанням про світ, з процесом пізнання позамовної дійсності. Він поєднується з пізнавальною діяльністю народів носіїв досліджуваних мов, когнітивними процесами, поняттями, в яких зафіксована певна картина світу, що дає можливість переборювати межі, які відділяють одну від одної спільності людей з різними мовними структурами [66, 11].
Не згасає ані традиційне прагнення народів до засвоєння найсуттєвішого в житті людства, що його відображають інтернаціональні лексеми (у мовознавстві останніх років їх називають інтерлінгвізмами” [4, 92]) частина класичних, у тому числі і пізніших європейських лінгвальних систем, а й прагнення до знайомства з усім оригінальним, відмінним у житті та мові кожного народу. Тому виникає й потреба докладного наукового вивчення екзотичної лексики як особливого підкласу запозичень, який не тільки зберігається писемною формою, а й проникає із сторінок художніх творів (як оригінальної, так і перекладної літератури) в усне мовлення та словники українців, виступає важливим джерелом пізнання ними історії, етнокультури, особливостей віросповідання, побуту, менталітету інших народів.
Проблему латинських запозичень в українській мові необхідно вивчати у зв’язку з аналогічними запозиченнями в інших мовах. Її можна успішно розв’язати лише тоді, коли будуть виявлені і досліджені латинізми у складі європейських мов, які потенційно могли бути посередниками у засвоєнні латинізмів українською мовою. Роль лексичних запозичень з латини вже була об’єктом спеціальних досліджень у зарубіжній лінгвістиці. Серед численних праць виділяються дослідження А.Брюкнера [158; 159], О.Булики [21], Л.Гальді [28], Г.Кайперта [171], Е.Кендельської [172], Д.Мошинської [178], Г.Рибіцької [182; 183], Я.Сафаревіча [184] та інших, в яких вивчалися етимологічні групи, періодизація різних семантичних шарів лексики, шляхи та причини проникнення у мову-реципієнт, культурно-історичні та інші екстралінгвальні аспекти запозичення.
Питання про роль латинської мови на Україні, якщо не враховувати стислих зауважень про місце її в старій школі, вплив на лексику та синтаксис старої української літературної мови, залишається малодослідженим”, зауважує академік В.Німчук [91, 12]. Недостатній рівень вивчення античної традиції у формуванні української культури зумовив брак спеціальних досліджень у мовознавстві про вплив латини на лексичну систему сучасної української літературної мови.
З огляду на сказане, актуальність теми нашого дослідження зумовлена:
недостатньою вивченістю латинських компонентів як засобу культурного взаєморозуміння європейських народів у формі та змісті слов’янських мов;
потребою виявити взаємозв’язок внутрішніх та зовнішніх чинників у засвоєнні чужомовної лексики мовою реципієнтом;
необхідністю ґрунтовного дослідження окремих тематичних груп лексики на різних хронологічних зрізах розвитку української мови.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є одним із напрямків наукових досліджень кафедри словацької філології (раніше загального та слов’янського мовознавства) Ужгородського національного університету.
Метою роботи є з’ясування взаємодії внутрішньомовних та позамовних чинників у процесі запозичення латинських за походженням лексем українською мовою на тлі інших європейських мов.
Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:
з’ясувати специфіку відображення латинських запозичень у репрезентативних українських лексикографічних джерелах;
окреслити особливості переймання латинських елементів під впливом екстралінгвальних чинників;
встановити питому вагу генетичних та історичних джерел слов’янських латинізмів;
визначити наявність латиномовних запозичень у складі української суспільно-політичної та юридичної лексики;
з’ясувати особливості функціонування латинських за походженням лексем у сучасній українській літературній мові;
розкрити основні напрями семантичної еволюції латинських етимонів у мові реципієнті.
Об’єктом дослідження є латинські за походженням лексеми (незалежно від шляхів їх проникнення), які увійшли в мову реципієнт у різні історичні періоди, але в синхронії існують як елементи єдиної системи.
Предмет дослідження аналіз інтра- та екстралінгвальних чинників засвоєння латиномовної лексики мовою реципієнтом.
У роботі використано такі методи дослідження:
описовий, який дав можливість інвентаризувати лексичні одиниці латинського походження і пояснити особливості їх функціонування на відповідному етапі розвитку мови реципієнта;
порівняльно-історичний, за допомогою якого здійснено порівняння мовних явищ споріднених слов’янських мов і їх розгляд в історичному аспекті;
зіставний, який спрямовано на системне порівняння явищ української мови з іншими мовами з метою виявлення їх специфіки;
результати етимологічного аналізу та аналізу словникових дефініцій.
Джерелами фактичного матеріалу слугували Словник української мови в 11 томах за редакцією І.К.Білодіда, Словник іншомовних слів за редакцією Л.Пустовіт, Етимологічний словник української мови у 7 томах за редакцією О.С.Мельничука (т. І-ІІІ), Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. за редакцією Л.Гумецької, Словник української мови XVI першої половини XVII ст. (вип. 1-7), Історичний словник українського язика Є.Тимченка, Латинсько-український словник В.Литвинова, Лексикон латинський Є.Славинецького, Латинсько-російський словник І.Х.Дворецького.
Наукова новизна одержаних результатів визначається в таких положеннях:
1. Становлення гетерогенної лексики слов’янських мов латинського походження багатоетапний і складний процес, інтенсивність розвитку якого залежить від характеру дії екстралінгвальних (історичних, політичних, культурних, соціальних, етнічних, конфесійних) чинників.
2. За генетичною класифікацією запозичень латинізм це лексична одиниця латинського походження (незалежно від шляхів її запозичення), яка функціонує на певному етапі розвитку мови-реципієнта і, відповідно, зафіксована у словнику.
3. Різнорідність генетичних та історичних джерел слов’янських латинізмів визначається низкою позамовних факторів, вплив яких є результативним лише в тому випадку, якщо вони відповідають об’єктивним потребам мови на конкретному етапі її розвитку.
4. Опосередкованим свідченням часу появи лексичних латинізмів в українській літературній мові можуть служити факти їх фіксації у мовах посередниках і близькоспоріднених мовах (зокрема, в білоруській та польській), бо зіставлення різних історико-лексикографічних та лексикологічних версій в опрацюванні латинських запозичень виявляє розбіжності у трактуванні давності їх засвоєння.
5. Потреба у поповненні тематичних груп суспільно-політичної та юридичної лексики, недостатньо представлених на відповідних етапах розвитку мови реципієнта, є однією із вагомих внутрішньомовних причин запозичення латинських лексем. У запозичених словах існують різні типи співвідносності їх семантичної структури в українській мові із структурою відповідного етимона.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані у лінгводидактиці вищої школи, зокрема, у курсах і спецкурсах із загального мовознавства, лексикології латинської та слов’янських мов, історії української літературної мови. Водночас матеріали дисертації можуть бути використані у лексикографічній практиці, зокрема, при укладанні ґрунтовного, повного словника латинізмів української мови.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані автором самостійно. Праць, написаних у співавторстві, немає.
Апробація результатів дисертації. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорені на засіданні кафедри словацької філології (раніше загального і слов’янського мовознавства) Ужгородського національного університету. Основні положення та результати дослідження були висвітлені на щорічних конференціях викладачів Прикарпатського університету ім. В.Стефаника (1996-2001), на семінарах Міжнародної школи гуманітарних наук (Схід Захід) при Варшавському університеті (Варшава 1996; Львів 1997; Краків 1998), у доповіді на науковій конференції Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2000).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані в трьох наукових статтях:
1. Латинізми у лексичній системі слов’янських мов // Вісник Прикарпатського університету: Філологія. Івано-Франківськ, 1999. Вип. 3. С. 134-138.
2. Шляхи проникнення латинських лексичних запозичень в українську мову // Науковий вісник Чернівецького університету: Слов’янська філологія. Чернівці, 1999. Вип. 81. С, 142-148.
3. Латинська мова у мовно-культурному житті України // Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. № 4. Івано-Франківськ, 2000. С. 129-134.

Список літератури

ВИСНОВКИ

1. Різноманітна з функціонального та структурного погляду гетерогенна лексика європейських мов латинського походження є результатом взаємодії різнорідних інтра- та екстралінгвальних (історичних, політичних, культурних, соціальних, етнічних, конфесійних) чинників. Саме позамовні фактори найчастіше виступають визначальними у цьому процесі.
Соціокультурний комплекс Latinitas, до якого входять створена за римськими зразками правничо-адміністративна система, написана латиною література і власне латинська мова, протягом тривалого часу був засобом культурної інтеграції народів Європи. Вони актуалізували різні сторони античної спадщини залежно від ідеологічних домінант епохи, особливостей суспільної системи країни, потреб розвитку національної культури. літератури, науки, мови. Латина не мала етнічних обмежень: встановлювала культурні, а не національні кордони; стала однією (але не єдиною) із мов мультилінгвальної західної культури.
Ставлення до латинської мови та репрезентованих нею цінностей в Україні ніколи не було однозначним. Досить своєрідно усвідомлювалася близькість із духовним минулим античності, створювався особливий тип контакту з цим надбанням. Під впливом різких змін політичного та культурного ландшафту в ХХ ст. антична традиція виявилася для Європи перерваною у просторі, а для України і в часі.
2. Репрезентативні лексикографічні джерела української літературної мови містять близько 3000 латиномовних запозичень. Кожен латинізм має свою індивідуальну історію входження у мову-реципієнт і завжди залишає місце для дискусій і уточнень, тому квантитативна оцінка питомої ваги окремих історичних джерел у процесі засвоєння латинських лексем східнослов’янськими мовами є відносною. Під впливом вагомих екстралінгвальних чинників ці запозичення могли проникати не лише через посередництво європейських мов (французької, німецької, чеської, польської), а й безпосередньо.
Рецепція латинської мовно-культурної спадщини є однією зі складних проблем дослідження українсько-польських мовних контактів, яка пов’язана не лише з об’єктивними труднощами вивчення зв’язків близькоспоріднених мов, питаннями теоретичного мовознавства, але й з історією культури. Кваліфікація лексичних запозичень із західноєвропейських мов, трансформованих через польське історичне джерело, як полонізмів не завжди є правомірною і залежить від методології лінгвістичних досліджень.
Латинська мова не була однорідним генетичним джерелом запозичення: вона поєднувала класичну латину, народну, середньовічну та новітню. Майже 90 відсотків етимонів досліджуваних нами чужомовних лексем, за свідченням ЛУС та ЛРС, були наявні у класичній латині. Незначна кількість проникла із середньовічного варіанту мови, який зазнав відповідних трансформацій та нашарувань унаслідок використання багатьма народами Європи. Засвоєння українською мовою поодиноких лексем грецького походження (академія, бібліотека, гімназія, економія) свідчить про те, що латина була не лише генетичним, але й історичним джерелом поповнення словникового складу слов’янських мов.
3. Зіставлення різних історико-лексикографічних та лексикологічних версій в опрацюванні латинських запозичень виявляє розбіжності у трактуванні часу їх засвоєння. Опосередкованим свідченням часу появи лексичних латинізмів в українській літературній мові можуть служити факти їх фіксації у мовах-посередниках і близькоспоріднених мовах (зокрема, в білоруській та польській).
4. Результати наших досліджень свідчать про ідеографічну різноплановість українських латинізмів. Потреба у поповненні, а то й створенні якоїсь лексико-семантичної групи, недостатньо представленої або відсутньої на певному етапі розвитку мови-реципієнта, є однією із вагомих інтралінгвальних причин запозичення чужомовних лексем. Практично всі ТГЛ, що виділяються дослідниками при створенні тематичних класифікацій лексики окремої мови, представлені більшою чи меншою кількістю латиномовних лексем. Близько 400 латинізмів виявлено у складі суспільно-політичної та юридичної лексики. Вони входять до таких підгруп:
- суспільні явища, пов’язані з ними ознаки, дії, стани;
- державне, адміністративне та громадське управління;
- документи, які обслуговують сферу суспільних відносин;
- освіта, наука та виховання;
- державна та приватна матеріальна підтримка і сприяння;
- державний устрій, державні та громадські об’єднання;
- адміністративно-територіальний поділ;
- назви загальних та спеціальних понять законотворчості, мір та способів покарання, виконавчої діяльності судових органів;
- поняття римського права та права зарубіжних країн;
- назви осіб із спеціальними функціями у судочинстві;
- міжнародне право та дипломатія.
5. Семантична адаптація латинізмів є складним багаторівневим процесом. Словники часто відображають суб’єктивну думку, смаки й уподобання укладачів. Особливо це стосується інтерпретації семантики обраних для аналізу лексем у перекладних словниках: укрупнення” чи подрібнення” семантичної структури лексикографічно опрацьованої лексеми. Латиномовні запозичення неоднотипні за відношенням до слова-етимона. Тут представлені кілька типів залежності:
а) моносемантичне запозичення в українській мові співвідноситься з однозначним латинським словом, причому помітних змін у семантиці слів не відбувається;
б) збереження однозначності не супроводжується тотожністю значень, що пояснюється змінами або уточненнями у денотаті;
в) семантична структура багатозначного слова-етимона спрощується;
г) полісемантичні українські лексеми співвідносяться з моносемантичним словом у мові-джерелі;
д) слова, які є багатозначними в українській мові і в мові-джерелі.
Значна частина латинських лексем стала в українській мові екзотизмами периферійним підкласом чужомовної лексики. Через виразний локальний семантичний компонент у них мало можливостей для розвитку нових значень і проникнення до складу інтернаціональної лексики.

6. Виділення в лексичному складі мови окремих тематичних груп і вивчення їх еволюції тісно пов’язане з історією відповідних сфер суспільного буття і добре ілюструє вплив екстралінгвальних факторів на розвиток лексики: її зміни зумовлені галуззю, в якій вона функціонує, і внутрішнім механізмом, будовою мови. Зазначені фактори не протистоять один одному, а глибоко і постійно взаємодіють.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ажнюк Б.М. Слов’янські й неслов’янські запозичення в мові української діаспори // Мовозн. 1998. № 2-3. С. 145160.
2. Акуленко В.В. Вопросы интернационализации словарного состава русского языка. Харьков: Изд-во Харьк. ун-та, 1972. 214 с.
3. Акуленко В.В. Головні історичні джерела лексичних інтернаціоналізмів в українській мові // О.О.Потебня і деякі питання сучасної славістики. Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1962. С. 128144.
4. Акуленко В.В. Українська мова в європейському контексті (проблеми розвитку мовленнєвої комунікації) // Мовозн. 1998. № 2-3. С. 91 97.
5. Античная культура и современная наука. М.: Наука, 1985. 344 с.
6. Античность и современность. М.: Наука, 1972. 504 с.
7. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М.: Сов. энциклопед., 1969. 606 с.
8. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. К.: Наук. думка, 1991. 144 с.
9. Безбородько Н.И. Язык латинских трактатов украинских философов XVII в. Днепропетровск: Изд-во ДГУ, 1972. 138 с.
10. Белецкий А.А. Принципы этимологических исследований (на материале греческого языка). К.: Изд-во КГУ им. Т.Шевченко, 1950. 267 с.
11. Бєляєв Р.С. Поняття терміноелемента з погляду теорії номінації // Мовозн. 1990. № 3. С. 6465.
12. Берестейська унія і українська культура XVII ст. Львів: Місіонер, 1996. 186 с.
13. Білодід І.К. Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських літературних мов. К.: Наук. думка, 1979. 199 с.
14. Білодід І.К. Передмова // Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. / За ред. Л.Гумецької. Т. 1. К.: Наук. думка, 1977. С.
15. Биржакова Е.Э., Войнова Л.А., Кутина Л.Л. Очерки по исторической лексикологии русского языка XVIII века. Языковые контакты и заимствования. Л.: Наука, 1972. 431 с.
16. Блумфилд Л. Язык. М.: Прогресс, 1968. 608 с.
17. Будагов Р.А. История слов в истории общества. М.: Просвещение, 1971. 269 с.
18. Будагов Р.А. Сравнительно-семасиологические исследования. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1963. 302 с.
19. Будняк Д.В. Полонизмы в современном украинском литературном языке: Автореф. дисс. ... докт. филол. наук: 10.02.02 / Киев. гос. ун-т им. Т.Шевченко. К., 1991. 56 с.
20. Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства. К.: Рад. школа, 1955. 247 с.
21. Булыка А.М. Лексічныя запазычанні ў беларускай мове XIV-XVIII стст. Мінск: Навука і тэхніка, 1980. 256 с.
22. Вайнрайх У. Языковые контакты. К.: Вища школа, 1979. 246 с.
23. Веклинець Л.М. Структура і походження сучасної української психологічної термінології: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01 / Ін-т укр. мови НАН України. К., 1997. 24 с.
24. Виноградов В.В. Очерки по истории русского литературного языка XVII-XIX вв. М.: Высш. школа, 1982. 523 с.
25. Виноградов В.С. Лексикология испанского языка. М.: Высш. школа, 1994. 192 с.
26. Вінценз А. До проблеми українсько-польських мовних контактів // Мовозн. 1991. № 5. С. 3741.
27. Воробйова С., Зайцев Ю., Соломашенко Н. Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології. К.: Українська Правнича Фундація, 1994. 555 с.
28. Гальди А. Слова романского происхождения в русском языке. М.: Изд-во МГУ, 1958. 81 с.
29. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. К.: Вища школа, 1985. 360 с.
30. Голянич М. Внутрішня форма слова і художній текст. Івано-Франківськ: Плай, 1997. 178 с.
31. Горецький П.Й. Історія української лексикографії. К.: АН УРСР, 1963. 242 с.
32. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру // Сучасність. 1998. № 5. С. 58-70.
33. Гриценко П.Ю. Моделювання системи діалектної лексики. К.: Наук. думка, 1984. 217 с.
34. Гриценко С.П. До проблеми латиномовних запозичень у мові українських пам’яток XVII ст. // Українська історична та діалектна лексика. Львів, 1996. Вип. 3. С. 166-173.
35. Гриценко С.П. Лексичний вплив як чинник динаміки структури мови-реципієнта (на матеріалі латинських запозичень українських пам’яток кінця XVI-XVII ст.): Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.15 / Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. К., 1999. 20 с.
36. Гудманян А. Чужомовна пропріальна лексика у фонографічній системі української мови. Кн. 1: Теоретичні аспекти. Ужгород, 1999. 483 с.
37. Гумецька Л.Л. З історичної лексикології української мови // Мовозн. 1981. № 1. С. 3844.
38. Гумецька Л.Л. Способи адаптації запозиченої лексики в староукраїнській мові // Мовозн. 1976. № 4. С. 7174.
39. Гуревич А.Я. Исторический синтез и школа «Анналов». М., 1993. 327 с.
40. Гуревич А.Я. Язык исторического источника и социальная действительность: средневековый билингвизм // Ученые записки Тартусского университета: Труды по знаковым системам. Тарту, 1975. Вып. 365, № 7. С. 98 111.
41. Гурычева М.С. Народная латынь. М.: Изд-во лит-ры на иностр. языках, 1959. 192 с.
42. Дзендзелівський Й.О. Українсько-західнослов’янські лексичні паралелі. К.: Наук. думка, 1969. 211 с.
43. Д’яков А.С., Кияк Т.Р., Куделько З.Б. Основи термінотворення: Семантичні та соціолінгвістичні аспекти. К.: Вид. дім "КМ Academia", 2000. 218 с.
44. Жлуктенко Ю.А. Лингвистические аспекты двуязычия. К.: Вища школа, 1974. 176 с.
45. Жлуктенко Ю.О. Мовні контакти. К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1966. 135 с.
46. Захара І.С., Паславський І.В. Філософський зміст історико-культурних епох у трактуванні Івана Франка // Іван Франко і світова культура. Кн. 1. К.: Наук. думка, 1990. С. 168-171.
47. Звегинцев В.А. История языкознания ХІХ-ХХ веков в очерках и извлечениях. М.: Изд-во Мин-ва просвещ. РСФСР, 1960. 466 с.
48. Зема В. Середньовічна традиція слова, мови та книги в творах Івана Вишенського // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. Т. V. К.: Критика, 1998. С. 82-92.
49. Зимовець Г.В. Міжмовна інтерференція в умовах контактного білінгвізму (на матеріалі мови української діаспори): Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.15 / Ін-т укр. мови НАН України. К., 1997. 19 с.
50. Иваницкая А.А. Заимствование иноязычной лексики и ее освоение. К.: Вища школа, 1980. 159 с.
51. Ильяшенко Т.И. Языковые контакты. М.: Наука, 1970. 205 с.
52. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVIII ст. К.: Наук. думка, 1966. 251 с.
53. Ісаєвич Я.Д. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. Львів: Вид-во НАН України, 1996. 335 с.
54. Историческая типология славянских языков. К.: Наук. думка, 1986. 288 с.
55. Історія української мови. Лексика і фразеологія. К.: Наук. думка, 1983. 743 с.
56. Кашуба М. Гуманістичні та реформаційні ідеї в Україні другої половини XVIII ст. // Європейське Відродження та українська культура. К.: Наук. думка, 1993. С. 57-74.
57. Кияк Т.Р. Прагматичні аспекти стандартизації української термінології // Мовозн. 1993. № 1. С. 3538.
58. Кобив И.У. История древнего Рима в творчестве Ивана Франко // Вопросы античной литературы и классической филологии. М., 1966. С. 387-392.
59. Ковалів П. Лексичний фонд літературної мови Київського періоду X-XIV ст. Нью-Йорк: НТШ, 1964. Т. ІІ. Запозичення. 330 с.
60. Козлова З.М. Заметки о семантической эволюции заимствованных слов // Филол. науки. 1970. № 6. С. 9296.
61. Коломієць В.Т. Розвиток лексики слов’янських мов у післявоєнний період. К.: Наук. думка, 1979. 304 с.
62. Комарова З.И. Семантическая структура специального слова и ее лексикографическое описание. Свердловск: Изд-во Уральск. ун-та, 1991. 155 с.
63. Комарова К.О. Про характер запозичення полісемантичного слова // Мовозн. 1974. № 4. С. 28 32.
64. Корж Н. О некоторых лексических особенностях латинского языка Г.Сковороды // Труды филологического факультета Харьк. госун-та. Харьков, 1960. Т.8. С. 11 24.
65. Кочерга О. Деякі міркування про шляхи і манівці розвитку української наукової термінології // Сучасність. 1994. № 7-8. С. 173 183.
66. Кочерган М.П. Зіставна лексична семантика: проблеми і методи дослідження // Мовозн. 1996. № 2-3. С. 3 12.
67. Кравців Б. Ренесанс і гуманізм на Україні // Європейське відродження та українська література XVI-XVIII ст. К.: Наук. думка, 1993. С. 300 318.
68. Крысин Л.П. Иноязычные слова в современном русском языке. М.: Наука, 1968. 206 с.
69. Критенко А.П. Грецькі елементи в українській мові // Мовозн. 1973. № 2. С. 28 35.
70. Купчинський О. Українська церква і питання української (руської) народно-розмовної мови у другій половині XVI-XVII століття // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. 4-5. Warszawa: Katedra Ukrainistyki UW, 1997. C.202 219.
71. Лер-Сплавинский Т. Польский язык. М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1954. 367 с.
72. Лесюк М.П. Теоретичні засади укладання словників мови письменників // Українська історична та діалектна лексика. Львів, 1996. Випуск 3. С. 189 200.
73. Лисиченко Л.А. Лексикологія сучасної української мови. Семантична структура слова. Харків: Вид-во при Харк. ун-ті, 1977. 113 с.
74. Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Сов. энциклопедия, 1990. 684 с.
75. Лісовий І.А. Іван Франко і антична культурна спадщина // Іван Франко і світова культура. Кн. 1. К.: Наук. думка, 1990. С. 174-178.
76. Литаврин Г.Г. Предисловие // Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. ІІ (VII-IX вв.). М.: Изд-во Моск. ун-та, 1995. С. 5-8.
77. Лотте Д.С. Вопросы заимствования и упорядочения иноязычных терминов и терминоэлементов. М.: Наука, 1982. 149 с.
78. Луцкая-Литвак Ф.И. Из истории латинской социально-политической лексики // Труды филол. фак-та Харьк. госун-та. Харьков, 1960. Т.8. С. 201 211.
79. Луцкая-Литвак Ф.И. Из истории слов, обозначающих понятие «народ» в латинском языке раннего Средневековья // Труды филол. фак-та Харьк. госун-та. Харьков, 1960. Т.8. С. 171 185.
80. Малявина Л.А. У истоков языкознания нового времени. М.: Наука, 1985. 112 с.
81. Мартынов В.В. О возможности италийско-славянских языковых контактов древнейшей поры // Проблемы диахронии в изучении романских языков. Минск: Мин. гос. педагог ин-т иностр. язык., 1967. С. 116-118.
82. Мартынов В.В. Славянско-германское лексическое взаимодействие древнейшей поры. Минск: Изд-во АН БССР, 1963. 250 с.
83. Маслов С. Культурно-національне відродження на Україні в кінці ХVI і в першій половині XVII століття // Європейське відродження та українська література XVI-XVII ст. К.: Наук. думка, 1993. С. 319-341.
84. Маслюк В.П. Латиномовні поетики і риторики XVII першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К.: Наук. думка, 1983. 214 с.
85. Микитась В. Давньоруські студенти і професори. К.: Абрис, 1994. 287 с.
86. Миронова В.М. Граматичні особливості латинської актової мови XV-XVI ст. в Україні (на матеріалі гродських і земських судових актів Галицької, Сяноцької, Перемишльської і Львівської адміністративних округ Галицької Русі). Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.14 / Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. К., 1999. 17 с.
87. Михайленко Т.Д. Інтра- та екстралінгвістичні аспекти формування і функціонування військової терміносистеми в національних мовах (на матеріалі російської, німецької та української мов) / Автореф. дис. докт. філол. наук: 10.02.15 / Ін-т укр. мови НАН України. К., 1996. 48 с.
88. Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій половині ХІХ на початку ХХ ст. Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1985. 152 с.
89. Німчук В.В. Є.Тимченко основоположник української наукової історичної лексикографії // Українська історична та діалектна лексика. Львів, 1996. Вип. 3. С. 26 34.
90. Німчук В.В. Конфесійне питання і українська мова кінця XVI початку XVII століть // Берестейська унія і українська культура XVII століття. Львів: Місіонер, 1996. С. 1-18.
91. Німчук В.В. Лексіконъ латинский” та Лексікон словено-латинскій” і їх місце в історії старої української лексикографії // Лексикони Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського. К.: Наук. думка, 1980. С. 5-58.
92. Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. К.: Наук. думка, 1980. 304 с.
93. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. К.: Український Центр духовної культури , 1997. 328 с.
94. Новиков Л.А. Семантика русского языка. М.: Высшая школа, 1982. 272 с.
95. Огиенко И.И. Иноземные элементы в русском языке. К., 1915. 198 с.
96. Огієнко І. Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол 1560-х років. Літературно-лінгвістична монографія. Варшава: Вид-во Варш. ун-ту, 1930. Т. 1. 520 с. Т.2. 192 с.
97. Ожегов С.И. Лексикология. Лексикография. Культура речи. М., 1974. 352 с.
98. Орешкина М.В. К вопросу классификации заимствованной лексики // Функциональная лингвистика. Материалы конференции. Часть І. Симферополь, 1994. С. 73-75.
99. Осташ Р. Порівняльна характеристика картотеки Історичного словника українського язика” і картотеки Словника української мови XVI першої половини XVII ст.” // Українська історична та діалектна лексика. Львів, 1996. Вип. 3. С. 133-137.
100. Павлушенко О.А. Екзотична лексика сучасної української літературної мови: джерела, семантика, функції / Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01 / Ін-т укр. мови НАН України. К., 1995. 24 с.
101. Паламарчук Л.С. Про джерельну основу загальномовного словника // Мовозн. 1974. № 4. С. 13 19.
102. Панько Т.І. Концептосфера термінологічної розбудови української мови // Мовозн. 1994. № 1. С. 14 21.
103. Панько Т.І. Стан і методологічні перспективи дослідження суспільно-політичної термінології української мови // Мовозн. 1988. № 3. С. 312.
104. Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство. Львів: Світ, 1994. 216 с.
105. Пауль Г. Принципы истории языка: Перевод с нем. М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1960. 500 с.
106. Пизани В. Этимология. История проблемы метод. М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1956. 188 с.
107. Покровский М.М. Избранные работы по языкознанию. М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1959. 382 с.
108. Поліщук Н.М. Українська дипломатична лексика періоду УНР / Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.02 / Ін-т укр. мови АН України. К., 1994. 16 с.
109. Полюга Л.М. Українська абстрактна лексика XIV першої половини XVII ст. К.: Наук. думка, 1991. 238 с.
110. Пономарев А.Д. Лексика греческого происхождения в современном украинском языке / Автореф. дисс. ... канд. филол. наук: 10.02.19 / Ін-т мовознавства ім. О.Потебні АН України. К., 1974. 24 с.
111. Попович М. Нарис історії культури України. К.: АртЕк, 1998. 728 с.
112. Розенталь Д.З., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. М.: Просвещение, 1976. 543 с.
113. Романова Н.П. Вивчення українсько-польських мовних контактів у слов’янській філології // Мовозн. 1972. № 4. С. 41 50.
114. Романюк І. Іноземні мови в Україні (деякі історичні аспекти) // Іван Огієнко й утвердження гуманітарної науки та освіти в Україні. Житомир: Журфонд, 1997. С. 50-51.
115. Русанівський В.М. Польська ділова мова XVI-XVII ст. як джерело вивчення її історичних взаємин з українською // Славістичний збірник. К.: Вид-во АН УРСР, 1963. С. 86-97.
116. Савукова В.Д. Об административно-политической терминологии в латинском языке раннего средневековья (VI-VII вв.) // Античность и современность. М.: Наука, 1972. С. 426-433.
117. Саплін Ю.Ю. Внутрішні і зовнішні чинники білінгвістичної взаємодії лексики // Мовозн. 1991. № 3. С. 42 49.
118. Семчинський С.В. Семантична інтерференція мов. К.: Вища школа, 1974. 256 с.
119. Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993. 550 с.
120. Сидорова И.М. К вопросу о периодизации истории латинского языка // Труды филол. ф-та Харьк. госун-та. Харьков, 1960. Т.8. С. 165170.
121. Сімонок В.П. Мовна картина світу. Взаємодія мов. Харків: Основа, 1998. 172 с.
122. Собуцький М.А. Мовно-культурний