ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, розкривається ступінь наукової розробленості проблеми, формулюються об’єкт, предмет, мета і задачі, визначаються методи дослідження, наукова новизна та практична значимість його результатів.

У першому розділі дисертаційної роботи “Політична глобалістика як міждисциплінарна галузь наукового знання: концептуально-методологічні орієнтири розвитку” розглядається процес формування концептуальних підвалин та пріоритетні напрямки аналізу політичного виміру глобалізаційного процесу, визначається місце у структурі глобальних досліджень предметного поля мондіалістики, а також розробляється методика політологічного дослідження глобалізації управління, у тому числі формулюються його світоглядні підвалини і методологічні принципи.

Підрозділ 1.1. “Формування предметного поля політологічного аналізу глобалізації” містить аналіз .розвитку досліджень глобальних процесів у рамках окремих, насамперед соціальних і гуманітарних, наук. Відзначається, що цей розвиток обумовив формування специфічного предметного поля глобальних досліджень. Усі вони виходять з об'єктивної передумови - існування глобальної світоцілісності як феномена сучасної дійсності. Її наявність виявляється як в універсальному характері глобальних процесів, так і в наявності специфічної системи взаємозалежних глобальних проблем, саме існування яких, як і потреба в їхньому розв’язанні, диктують необхідність формування планетарної свідомості людства як єдиного суб'єкта світового розвитку.

У першій половині 80-х років ХХ ст. радянські системники розробили поняття “глобальної системної спільності” людства, чим був зроблений важливий внесок у формування глобалістики як галузі наукового знання. Ними глобальна система представлялася як сукупність структур і процесів життєдіяльності людства і природи в їхній взаємодії. Висновок про системний характер глобальних проблем сучасності з необхідністю підводив до розгляду логіки системного процесу їхнього розвитку, його основ і механізмів. Цим передбачається висування в центр уваги глобалістики феномена глобалізації, а в більш широкому плані - динаміки становлення світоцілісності.

Отже, поряд з вузьким розумінням предметного полю глобалістики, що обмежує його аналізом глобальних проблем, виник інший підхід, орієнтований на вивчення глобальної цілісності світобуття. Він пов'язаний також із традиціями світ-системного аналізу і культурологічним поворотом у науці в 80-і рр.. ХХ ст. У 90-і рр. рамки економо- і культуроцентризму стають вузькими й набувають поширення теорії, що відбивають поліфундаментальність планетарного універсуму. Так, М.О. Чешков обґрунтовує інтегральний антропосоціогенетичний підхід, згідно якому ядро глобальної спільності утворюють три необхідно співвіднесені начала: природне, соціальне і діяльнісне.

У процесі становлення глобалістики формується й методологія глобальних досліджень. Методологічні аспекти дослідження глобалізаційних процесів і глобальних проблем розглядаються у працях Е. Азроянца, М. Делягіна, А. Костіна, Е. Кочетова, О. Неклесси, І. Следзевського, А. Дубнова, В. Загладіна, І. Фролова, А. Гальчинського,  Ю. Павленка, С. Шергіна, М. Еллмана, А. Кінга, Б. Шнайдера, Р. Робертсона, Х. Хондкера, тощо. Дослідженню сутності глобалізації присвячені численні праці, серед яких – роботи О. Білоруса, М. Делягіна, М. Чешкова, В. Кузнєцова, М. Косолапова, Е. Кочетовa, О. Панаріна, С. Тангіна, А. Бутенка, М. Кравчука, А. Уткіна, С. Удовика,  У. Бека, І. Валлерстайна, Р. Робертсона, А.Г. Франка, А. Макгрю, П. Льюїса. Діапазон розгляду проблеми коливається від її доволі тривіальної постановки (“глобалізація - міф чи реальність?”) до заперечення цього феномену, підкреслення його ілюзорності (В. Іноземцев). У процесі наукових досліджень глобалізації склалися геополітичний, цивілізаційний, соціологічний, економічний, екологічний, а також політологічний підходи.

Останній пов'язаний з інтерпретацією глобалізації як певного світового порядку, що припускає деяке його інституційне оформлення. Політологи зв'язують глобалізацію з народженням нового світового порядку, що розуміється або як світ без гегемонії, або як відновлення супергегемонізму, або як становлення світового громадянського суспільства. Для політологічного підходу до глобалізації важливо, що в ході цього процесу в міжнародному житті стверджуються нові центри прийняття політичних рішень, здатні не просто впливати на правила “глобальної гри”, але навіть визначати нові правила. У першу чергу мова йде про деконструкцію традиційних уявлень про суверенітет держав і обмеження їхнього статусу основних міжнародних акторів. Висування США на роль світового лідера об'єктивно означає, що для них проблеми глобалізації вже стали питаннями повсякденного керування, тобто склався американоцентристський світопорядок як тип міжнародно-політичної організації глобального світу.

Саме політологічний підхід до осмислення глобалізації, взагалі глобальних процесів і проблем сучасності, є методологічною основою конституювання політичної глобалістики як галузі глобалістики. У його рамках важливе місце зайняли проблеми управління глобальними процесами, що відповідало загальним тенденціям розвитку глобальних досліджень. У суспільних науках поступово знайшло усвідомлення того, що вирішення глобальних проблем вимагає підвищення рівня керованості світовим розвитком (А. Данілов, А. Вебер, Є. Камінський, І. Подзігун, А. Толстоухов, Д. Медоуз, А. Печчеі, С. Фрідріх, Е. Ласло, А. Етціоні, ін.). Провідну роль в її забезпеченні має відіграти наука (С. Кримський, Е. Мірський, О. Білорус, О. Скаленко, Ю. Павленко). У загальному контексті це виражається у значному підвищенні інтересів наукового співтовариства до проблем соціальної інженерії. При цьому все більше акцент зміщується на конструювання соціальної реальності засобами управління свідомістю, формування політичного світосприйняття, застосування PR-технологій у міжнародних відносинах, про що свідчать, зокрема, праці П. Бергера, Т. Лукмана,  В. Кривошеїна, В. Пугачова, Є. Тихомирової, О. Шевченко.

Розвиток синергетики спричинив підвищення інтересу до проблем співвідношення порядку і хаосу, стихії у суспільному, в тому числі міжнародному житті. Теоретичні проблеми міжнародного порядку розглядаються, зокрема, у працях Е. Баталова, А. Богатурова, П. Циганкова, Е. Соловйова, С. Шергіна, Л. Міллера, М. Мортімора, Дж. Розенау, проблеми формування світового порядку – у працях В. Алтухова, Ю. Давидова, С. Кортунова, В. Кувалдіна, В. Кулагіна, М. Лебедєвої, І. Лукашука, Ю. Пахомова, В. Савельєва, А. Уткіна, С. Федуняка, П. Циганкова, У. Грейдера, А.-М. Слаутер, Я. Тінбергена, Д. Хелда, Н. Хомського. Ці та інші дослідження заклали фундамент для застосування методологічних принципів і підходів у рамках парадигми порядків до політологічного аналізу глобалізації, зокрема глобалізації управління.

Світовий процес став розглядатися з точки зору зростання або зниження впорядкованості зв’язків і відносин. На цьому ґрунті з’явились концепції, за якими формування глобального суспільства має супроводжуватись переходом від міжнародного до світового порядку, коли загальносистемна структура визначатиме внутрисуспільні процеси на національному і локальному рівнях. Перехід від міжнародного порядку до світового багатьма вченими визнається єдиною альтернативою світовому безладу, стихійному розвитку людства. Перспектива “нового світового безладу” як альтернативи “новому світовому порядку” розглядається А. Харламенком, І. Рамоне, поряд з ними А. Громико вбачає перспективу в “некерованому світі”.

Зростає усвідомлення того, що умовою дійсного світового порядку є глобалізація управління світовим розвитком. Проблеми сутності, способів, моделей та наслідків глобального управління стали предметом зростаючої уваги багатьох дослідників, серед яких можна виділити І. Василенко, Ф. Войтоловського, В. Кременюка, М. Стрежньову, К. Бартлетта, С. Гошала, Л. Брауна, Т. Вейсса, Л. Горденкера, А. Вендта, Дж. Джонсона, Е. Лінклейтера, К. Мушакодзі, О. Рейзера, Б. Дейвіса, В. Рейніке, Дж. Розенау, Р. Фолка, А. Етціоні, О. Янга. Поряд з позитивними оцінками глобалізації управління по мірі просування у цьому напрямку зростає число дослідників, які застерігають, що конкретні її втілення сприяють реалізації зовсім інших цілей, ніж були декларовані, диференціації та фрагментації світу, сегрегації людських суспільств, дискредитації ідей демократії і права.

Окремий напрям становить проблематика формування та розвитку опозиційного руху альтерглобалізму, або “глобалізації опору” (О. Бузгалін, К. Денчев, Б. Кагарлицький, К. Майданик, К. Агітон, С. Амін, Ф. Утар, Н. Кляйн та ін.). В цьому напряму домінують дослідження його історичної еволюції, ідеологічних засад, організаційної структури, форм і методів діяльності, регіональних і національних особливостей.

Слід зазначити, що в процесі розвитку глобальних досліджень увага дослідників зміщується з суто теоретичних досліджень саме у площину технологічних, управлінських проблем глобалізації. Поглиблюються дослідження глобальних політичних інституцій та політичних комунікацій, як у структурному, функціональному, так і у прогностичному аспектах. Проблеми впливу формування глобального інформаційного суспільства на глобалізаційні процеси розглядають  М. Моїсеєв, О. Панарін, О. Скаленко, І. Храпченкова, Д. Белл, М. Кастельс, Дж. Лалл, М. Маклюен, Б. Пауерс, М. Мосс, Б. Портер, С. Саксбі, Ф. Уебстер, Ф. Уільямс. Дослідженню глобальних трансформацій систем масової комунікації присвячені праці О. Зернецької. Все більша увага дослідників (І. Василенко, О. Зернецька, О. Кармадонов, В. Полосін, В. Полянська, С. Поцелуєв та ін.) привертається й до посилення значення символічної влади, формування якісно нової політичної реальності – символічної політики, яка на тлі технологічних і наукових досягнень стає помітним чинником політичних трансформацій як у сфері зовнішньої, так і внутрішньої політики.

Все це дозволяє визначити проблеми зростання впорядкованості соціального буття людства, з її суперечностями і закономірностями, проблеми відтворення і застосування технологій глобального управління, спрямованих на конструювання та легітимацію світового порядку в якості важливої складової предметного поля політичної глобалістики.

У підрозділі 1.2. “Поліпарадигматичний статус політичної глобалістики” відзначається, що політична глобалістика сформувалася на стику глобалістики, теорії світової політики, а також науки про міжнародні відносини. Предметна специфіка цієї наукової субдисципліни полягає у вивченні глобального виміру світу політики, тобто політичних структур та відносин, що формуються у глобальному суспільстві, зокрема проблем глобальної влади, лідерства та управління, а також глобальної політичної культури. Предметом політичної глобалістики стає насамперед політичний вплив шляхом прямих дій урядів або через діяльність міжнародних інститутів з метою уніфікації національних економік, політичних режимів і правових систем навколо набору однакових правил гри. Становлячи сутність процесу мондіалізації, він, як виявляється, має мало спільного з універсальними, трансісторичними домінантами світового розвитку, котрі розуміються як такі, що становлять сутність глобалізації.

Політична глобалістика виходить з того, що результатом сучасних процесів глобалізації стала поява перших суб'єктів світової економіки і політики (ТНК, держав, міжурядових організацій), сполучення інтересів, здібностей і можливостей, що очікують від них і дозволяють їм діяти глобально в одній чи декількох сферах на повсякденній основі (“суб'єктів світових відносин”). Вибудовування такого роду відносин стає засобом глобального управління світовим розвитком. Цю тенденцію можна розглядати як найважливішу тенденцію у політико управлінському вимірі глобалізації.

Як і інші суспільні науки, політична глобалістика належить до мультипарадигмальних наук, оскільки в ній важко виділити певну домінуючу наукову парадигму. В ній реалізуються більшість наявних у суспільних науках парадигм - світоглядні, натуралістичні (насамперед геополітична), історичні, соціальні (насамперед цивілізаційна та світосистемна) та іманентно-політичні (такі як конфліктно-консенсусна парадигма). Але для політичної глобалістики набувають фундаментального значення перш за все ті наукові парадигми, котрі, маючи певні пізнавальні переваги по відношенню один до одного, кожна по-своєму витлумачують сутність і природу глобального виміру світу політики, інтерпретують основоположні джерела його розвитку, розкривають його внутрішні та зовнішні зв’язки, визначають масштаби і форми глобалізації політичного.

Політична глобалістика, хоча і є досить молодою наукою, має тривалу передісторію (так званий допарадигмальний період свого існування), коли формувались уявлення про передумови, можливості та специфіку здійснення глобальної влади. Цей період пов'язаний з інтелектуальною традицією мондіалізму, яка є втіленням нормативно-ціннісного підходу. Мондіалізм як ідейна течія (термін походить від французького слова “le monde”, що означає “світ”, утвореного від латинського слова “mundus”) відбиває прагнення до глобального впорядкування політичних, економічних і культурних відносин, наповнених глибокими суперечностями. В цьому сенсі він є невід’ємною складовою тривалих пошуків ідеалу досконалого соціально-політичного устрою. Витоки мондіалізму сягають пізнього Середньовіччя, коли в Європі набули значного поширення ідеї створення універсальної (католицької, тобто вселенської) монархії. Починаючи з Данте Алігьєрі, ці ідеї обстоювали гуманісти, релігійні вільнодумці XV-XVI ст., такі як Франческо Пуччі, що ратував за припинення релігійних війн в Європі та мріяв про створення “вселенської держави”, та Томмазо Кампанелла, який у “Монархії Месії” висловив думку про згуртування людського роду в єдину “гілку” під проводом єдиного пастиря – римського папи, з метою створення досконалої держави та встановлення на землі справедливості, рівності і миру.

З початку ХХ ст. мондіалізм нерозривно пов’язаний з ідеєю світового порядку (le Ordre Mondial, the World Order), що має ліквідувати, наскільки можливо, кордони і відмінності між культурами, способами життя і господарювання, націями, державами і релігіями, створивши тим самим універсальну політичну і правову надбудову для економічної системи глобалізму. Центральними його ідеями є світова держава, світовий уряд, світове право, в решті решт – глобальне управління як найбільш універсальна категорія, що розкриває цілі мондіалізму. Серед активних прибічників мондіалізму були Г. Кельзен, А. Тойнбі, Б. Расселл, Ж. Марітен,  Дж.А. Борґезе, М.Дж. Адлер, Р.М. Хатчінс, С. Барр, А. Жірар, Р. Редфілд, Р. Тагвелл, У.Г. Катц, Г. Іннес, Дж.П. Варбург.

Довгий час феномен мондіалізації підмінювався глобалізацією і розглядався в соціально-політичних теоріях переважно з позицій економоцентричної парадигми, оскільки саме в економічній сфері процеси глобалізації були із самого початку найбільш очевидними. У рамках економоцентризму були розроблені теорії імперіалізму В. Леніна, К. Каутського, М. Бухаріна, І. Скворцова-Степанова, а також більш пізні теорії залежності П. Пребиша, Ф. Кардозо й Е. Фалетто, світ-системна теорія І. Валлерстайна й А.Г. Франка. Під впливом економоцентричної парадигми процеси, що складають феномен мондіалізації, стали розглядатися як непорушна закономірність, що випливає виключно з об'єктивних економічних процесів. У рамках політичної глобалістики сформувались також теологічна, елітистська, антропологічна, інституційна, технологічна, класова парадигми.

У підрозділі 1.3. “Дослідницька стратегія політологічного аналізу глобалізації управління: світоглядний, методологічний та методичний аспекти” розглядається методологічна специфіка політологічної рефлексії глобальності, аналізуються особливості застосування методологічних принципів, підходів і методів у процесі реалізації дослідницької стратегії політологічного аналізу глобалізації управління.

Робоча гіпотеза дисертаційного дослідження побудована на основі поєднання діалектичних принципів наукового пізнання з геоцивілізаційним підходом до осмислення спрямованості світового розвитку. Відзначається, що глобалізація у найбільш загальному розумінні означає певний соціоприродний процес. Як формування певної соціоприродної якості, вона є процесом розвитку, що підпорядковується загальним закономірностям. Будь-який розвиток завжди передбачає відносини взаємозв’язку і взаємодії. В основі цих відносин завжди лежить роздвоєність єдиного на протилежності, їх боротьба та подолання, зняття. Взаємодія протилежностей, які одночасно взаємно передбачають і взаємно виключають одна одну, є витоком будь-якої організації. І саме ця взаємодія наповнює існування і розвиток організації внутрішніми суперечностями.

Основним принципом організації життя у природі та суспільстві є принцип парності, специфічним проявом якого у природі є наявність двох протилежних географічних реальностей – території і акваторії, Суші і Моря. З ними споконвічно пов’язане існування людини. Протистояння континентальних і морських держав (теллурократій і талассократій) розглядається геополітикою в якості рушійної сили світової історії.

Основоположною тезою дослідження глобалізаційного процесу є те, що в його основі лежить виникнення і конституювання планетарного дуалізму Номосів Суші і Моря, Сходу і Заходу. Під впливом його розвитку поряд з традиційними цивілізаціями постала техносфера – матеріальна основа глобалізації. Її експансія, яка йшла слідом за вестернізацією,  супроводжувалася поширенням ринкових відносин, техноекономоцентризму, руйнуванням традиційних культур.

Глобалізація, з завершенням  на початку ХХ ст. колумбової епохи, демографічним бумом та інформаційно-комунікаційною революцією, стала незворотною, головною тенденцією світового розвитку. Однак водночас вона перетворилась на об’єкт активних впливів з боку її учасників – носіїв різних, несумірних цінностей та інтересів. Кожен з них в тій чи іншій мірі намагався долучитись до управління глобалізаційними процесами. З цим пов’язано зростання значення політико-управлінського виміру глобалізації. Розпочавшись переважно як економічний процес, поступово осмислюючись в якості соціокультурної реальності, глобалізація лише у ХХ ст., фактично в останнє його десятиліття проявилась у своєму політичному вимірі. Лише нині проблема глобалізації управління стала предметом значного наукового і політичного інтересу. Постановка цієї проблеми та спроби її вирішення пов’язані з формуванням в ході глобалізаційного процесу економічної системи глобалізму.

В умовах глобалізму вперше в історії людства виникла ситуація, коли в народів світу з'явилися загальні інтереси, які одержують моральну санкцію в новій системі цінностей, що здобувають універсального значення. Саме наявність загальних проблем, спільних викликів підсилюють необхідність у політиці світового порядку. Задоволення цієї потреби лежить в основі зростання вимог глобалізації управління, впорядкування глобальної ринкової і соціальної стихії. Тим самим економічні реалії глобалізму поставили на порядок денний проблему політичного регулювання суспільних відносин на глобальному рівні. Глобальне управління за своєю природою має політичний характер, оскільки воно означає вироблення і прийняття найбільш загальних, стратегічних рішень, а також вирізняється масштабами соціального впливу управлінської діяльності.

Процес формування світового порядку, пов’язаний зі створенням інститутів, норм і процедур глобального управління, супроводжується актуалізацією ідей мондіалізму, їх тісний зв’язок дозволяє позначити цей процес терміном “мондіалізація”. У дослідженні її сутності, закономірностей та перспектив розвитку застосовується в якості методологічної основи парадигма порядків. Мондіалізація є вищим, умовно кажучи – “надбудовним”, щаблем у складній структурі глобалізаційного процесу, та водночас вона пронизує собою економічні, культурні та інші виміри глобалізації, впорядковуючи, унормовуючи їх розвиток і спрямованість. Формуючи архітектоніку світового порядку, вона реалізує в ній іманентні для сучасного світу потреби глобалізації управління, перетворюючи останню у мегатенденцію сучасного світового розвитку.

Глобалізація інтенсивно “опановує” політичний простір, здобуваючи риси політичного мегапроекту. Мета останнього – створити універсальну, глобальну регуляторну систему, здатну виконувати функції підтримання керованих параметрів світового розвитку, реагувати на кризові ситуації, попереджати їх виникнення, формувати спільний простір норм, цінностей і стандартів людського життя у глобальному світі. Дослідження цього аспекту політико-управлінського виміру глобалізації вимагає застосування технологічної дослідницької парадигми. Глобалізація управління стає в нинішніх умовах високотехнологізованим процесом, і саме новітні досягнення постіндустріальної технологічної революції сьогодні спрямовуються на створення досконалої системи управління розвитком людини і суспільства, аж до створення і розвитку технологій формування людської свідомості.

Мондіалізація як політико-управлінський вимір глобалізації є відповіддю на потреби економічної системи глобалізму. Внутрішньо суперечлива система глобалізму з необхідністю породжує імпульси політичної активності в напрямку мондіалізації. Всупереч демократичній ейфорії кінця 80-х – початку 90-х років ХХ ст., поступово на зміну горизонтальним зв’язкам у сфері міжнародних відносин приходять вертикальні, здобуває інституційного оформлення принцип ієрархічної організації міжнародного життя, що характеризує завершення загального переходу від міжнародного порядку до світового. Цей процес є сутністю мондіалізації.

Результатом його розгортання стало формування політичної системи мондіалізму, яка ще не здобула завершеного оформлення, але вже яскраво позначились її ознаки, компоненти, закономірності розвитку, насамперед безпосередня залежність від економічних реалій системи глобалізму. У дослідженні сутності, структури, функціонування та розвитку політичної системи мондіалізму застосовуються методологічні принципи і підходи політико-системної парадигми в її системно-структурному, системно-інтегративному та системно-функціональному аспектах. Дослідження проблем та перспектив глобального політичного протистояння в умовах формування передумов кризи політичної системи мондіалізму забезпечується застосуванням синтезу змістовно-дескриптивного підходу з елементами системного підходу, парадигми конфлікту та методу побудови сценаріїв.

Другий розділ “Парадигма порядків як методологічна основа політологічного аналізу глобалізації управління” на основі парадигми порядків розкриває впорядковуючи роль мондіалізації у процесі розгортання глобалізаційного процесу та функціонування економічної системи глобалізму. Застосування методологічного інструментарію парадигми порядків дозволяє усвідомити визначальні місце і роль політико-управлінського виміру в глобалізаційному процесі.

У підрозділі 2.1. “Соціально-онтологічні засади дослідження політико-управлінського виміру глобалізації з позицій парадигми порядків” відзначається, що глобалізація як продукт антропосоціальної творчості цивілізації Модерну об’єктивно спрямована на зростання впорядкованості суспільних відносин, що є умовою виживання і розвитку людської цивілізації. Ця теза є основоположною для парадигми порядків в її застосуванні до вивчення міжнародного життя. Процеси глобалізації, міжнародної інтеграції, інституціоналізації, формування нормативно-регулятивних механізмів постають в такому розумінні складовими загального процесу впорядкування міжнародного життя.

Глобалізаційний процес означає просування через постійні конфлікти і суперечності, через створення і руйнування соціальних балансів до певної організованої, впорядкованої взаємодії, що підтримується спільним простором регулятивних норм і цінностей. Ця взаємодія має насамперед економічну основу, втілюючись на сучасному етапі в економічній системі глобалізму, що має перехідний, пограничний характер. Перехідний, пограничний характер глобалізму визначає його стратегічну нестабільність, яка посилюється не стільки самою ситуацією переходу з одного стану в інший, скільки біфуркаційністю цього стану, тобто наявністю альтернативних векторів руху й гострою боротьбою між цими альтернативами. Ця альтернативність коріниться у тісних зв’язках евріекономіки та параекономіки, що вивільнилась з-під минулих зовнішніх обмежень і швидкими темпами розростається. В цих умовах конкуренція цивілізаційних укладів виявляє потенційну можливість такого екстравагантного результату, як демодернізація людської цивілізації. Нерівноважність системи глобалізму має визначальне значення для окреслення можливостей і завдань глобалізації управління.

Головним джерелом стратегічної нестабільності економічної системи глобалізму є міжнародна грошова і фінансова нестабільність, а її соціальним джерелом є співіснуванні двох протилежних тенденцій: уніформізації в міру зменшення розмаїтості і росту розходжень у рівнях і способі життя. Посилюється розрив між реальною та новою економіками. При цьому стало очевидним, що чим більш автономним є фінансовий капітал, тим більш негативним є його вплив на реальний сектор економіки. Глобальні фінансові спекуляції, завдяки яким відбувається перелив світового доходу, здійснюються на тлі зростаючого розриву між розвиненими країнами з постіндустріальною економікою і значним числом країн, що розвиваються або економічно стагнують. Логіка глобальної ринкової конкурентної взаємодії підсилює соціально-економічну поляризацію в планетарному масштабі, ведучи до наростання конфліктності, що загрожує руйнуванням самих основ існуючого світопорядку. Сьогодні у світі існує ряд епіцентрів такого протистояння, характер процесів навколо яких свідчить про наростаючу ступень ризиковості світової системи.

Стратегічна нестабільність економічної системи глобалізму зумовлена глибоким напруженням між глобальною техносферою як матеріальною основою глобалізації та системою традиційних цивілізацій, які не просто зберігаються всупереч уніфікаційній логіці, але й посилюються завдяки тенденціям диференціації, регіоналізації, індігенізації, екологізації тощо. Вступаючи у протиріччя з тенденціями суспільного розвитку, детермінованими логікою розвитку глобальної техносфери, вони породжують гостре внутрішнє напруження в системі глобалізму. У зв'язку з цим висуваються різні ініціативи в області створення механізмів глобального регулювання різних аспектів світових процесів, у першу чергу негативних тенденцій глобалізації.

Під впливом викликів глобалізму трансформується держава як політичне суспільство. Це стосується в тому числі глобальних держав, які стають центрами світової влади і впливу. Хоча вони повільно втрачають важливі риси національної ідентичності, але одночасно вони лише зміцнюють свою територіальність. Глобальні держави сьогодні – це не відкриті транснаціональні, а майже автаркічні держави з глобальними сферами впливу і глобальним простором експансіоністської активності в економічній, військово-стратегічній, політичній або культурній сферах.

Автаркічність глобальних держав теоретично могла б розглядатись як стабілізуючий чинник глобального розвитку, однак ця стабільність підривається зростанням прірви між замкненим постіндустріальним світом та відкритими для його експансії суспільствами Незаходу. Глобальні держави сьогодні ініціюють дії у напрямку створення глобального інституційного середовища, але вони прагнуть зберегти звичні владні повноваження і використовувати традиційні методи управління, спрямовуючи активність недержавних акторів у відповідності зі своїми інтересами. Як будь-які закриті структури, вони виграють від відкритих “правил гри”, які самі й утверджують у зовнішньому середовищі. Ідеологічним знаряддям цієї стратегії є мондіалізм.

У підрозділі 2.2. “Мондіалізація як організаційний феномен” мондіалізація визначається як процес формування транснаціональними елітами інфраструктури й технологій глобального управління, що спрямовані на забезпечення потреб глобальної економіки та відбивають ціннісні настанови глобальної культури. Спільні коріння мондіалізації та глобалізації знаходяться у стародавніх імперіях, що представляли собою своєрідні замкнені ойкумени, спрямовані до космічного буття, що втілюється у прагненні до всесвітньої імперії. Це прагнення проходить через всю історію і доходить до Новітнього часу, коли імперська ідея втрачає свій священний характер і здобуває техноекономічну основу. Однак за змістом глобалізація як об’єктивна закономірність і мондіалізація як суб’єктивна стратегія і процес формування соціальної світоцілісності за допомогою глобальних політичних технологій принципово відмінні.

Мондіалізація як політико-управлінський вимір глобалізації полягає в цілеспрямованій стратегії по зміні основ життя людської цивілізації в напрямку її перетворення в об'єкт глобального керування. Вона передбачає активне застосування політичними суб’єктами технологій свідомого ослаблення традиційних територіальних, соціокультурних, державно-політичних і економічних бар'єрів, що колись ізолювали народи один від одного і поряд з цим захищали їх від неупорядкованих зовнішніх впливів, що приймає форму реалізації послідовної, супердовгострокової стратегії. Якщо за формою мондіалізація передбачає створення транснаціональних зв’язків, то за змістом – поширення універсальних інститутів, цінностей і зразків поведінки. Результатом мондіалізації є утрата національними суспільствами контролю за процесом прийняття політичних рішень, що відтепер визначаються глобальними, у тому числі транснаціональними, інститутами.

Мондіалізація базується на природно-історичному процесі інтенсифікації взаємодії окремих суспільств та їх сегментів, який викликається як глобальною експансією, силовою глобалізацією, так і наростанням взаємозв'язку і взаємозалежності окремих націй, народів і країн у процесі їх інтеграції. Формування економічної системи глобалізму в ході розвитку глобалізаційного процесу підготувало розгортання мондіалізації як якісно нової стадії в процесі технологічного прогресу, інтернаціоналізації світової економіки, політики і культури, коли на перший план виходить створення механізмів глобального управління цими об'єктивними процесами. Організаційною їх основою є формування глобального корпоративно-державного симбіозу, що спирається на перетворення глобальних корпорацій у суб’єктів світової політики, а світових держав-лідерів - у корпоративні держави. Інтеграція цих двох типів міжнародних акторів зумовлює постановку на порядок денний світового розвитку проблеми глобального управління – центральної проблеми мондіалізації.

Процеси ментальної, територіальної, комунікаційної мондіалізації, мондіалізації економічних форм, політики, а також урбанізації зливаються в єдиний процес мондіалізації, сутність якого розкривається через загальну тенденцію  “глобалізації управління”. Тіньовою стороною процесу мондіалізації стає мондіалізація злочинності, яка полягає у створенні організаційної інфраструктури, яка забезпечує функціонування глобальної кримінальної економіки, глобальних терористичних організацій тощо. Можливості протидіяти цим процесам усе більш скорочуються в міру зникнення монополії держав на здійснення легітимного насильства, що була колись класичною й основною ознакою суверенної держави.

Спільні військові операції проти глобального тероризму на початку ХХІ століття засвідчили, що на зміну епосі домінування національних інтересів, які відстоювались державами через дії двох постатей – дипломата і солдата, прийшла епоха домінування транснаціональних інтересів глобальних гравців. На зміну дипломатії і класичній армії з конкретними противниками або партнерами прийшли світові поліцейські сили та глобальні мас-медіа. Для них немає лінії фронту і образ ворогу набуває тотального характеру. Війна з глобальним тероризмом завершує перехід від міжнародного порядку до порядку світового, розпочатий подіями Першої світової війни – першого етапу тривалої історичної драми ХХ століття - “Великої світової війни”.

У підрозділі 2.3. “Закономірності мондіалізаційного процесу як руху від міжнародного порядку до світового” доводиться, що тенденції мондіалізації коріняться у природі міжнародного життя. Міжнародне життя – це сукупна діяльність міжнародних акторів з метою реалізації своїх інтересів і спільного рішення загальних (у тому числі глобальних) проблем, за допомогою якої відбувається формування, функціонування і розвиток міжнародних інститутів і відносин. Особливості цілевстановлення виступають визначальним фактором при виділенні можливих форм організації (облаштування) міжнародного життя, дозволяючи виділити дві їхні найбільш загальні категорії: міжнародна анархія і міжнародний порядок.  Міжнародний порядок – це спосіб самоорганізації міжнародного життя через взаємодію між державами, в основі якої лежить конкуренція національних інтересів та співвідношення національних сил.  Він визначається через конфігурацію співвідношення сил, баланс інтересів, співвідношення цінностей та наявність каналів комунікацій між учасниками взаємодії.

Виділяються наступні типи міжнародного порядку – конкурентний порядок, порядок координації та порядок субординації. Саме виникнення порядку субординації зробило принципово можливим якісний прорив у впорядкуванні міжнародного життя, тобто просування від міжнародного до світового порядку. Світовий порядок – це спосіб цілераціональної організації міжнародного життя шляхом формування глобального інституційного середовища узгодження суперечливих інтересів міжнародних акторів усіх рівнів і типів. Світовий порядок, тим самим, передбачає наявність юридизованої та етичної систем норм і правил глобальної взаємодії (світове право і глобальна етика), системи глобальних політичних інститутів та процедур політичного узгодження, в тому числі засобів і методів переведення насильницьких способів розв’язання конфліктів у політичні форми їх врегулювання, а головне – об’єкта впорядковуючих впливів у особі глобального суспільства.

Для світового порядку зберігаються параметри міжнародного порядку, тобто співвідношення сил, баланс інтересів, співвідношення цінностей та наявність каналів комунікацій, однак принципово змінюються форми і методи оперування у просторі взаємодії цих параметрів. Мається на увазі трансформація засобів впливу співвідношення сил на баланс інтересів (відбувається формування і одночасно диференціація глобальних ієрархій у військово-стратегічній, високотехнологічній, політико-дипломатичній, інформаційній та інших сферах, що здійснює неоднозначний вплив на шляхи реалізації інтересів акторів) та зміна ролі каналів комунікацій у компліментації цінностей міжнародних акторів під впливом створення глобального медіа-простору, формування простору глобального діалогу, розвитку механізмів попередження конфліктів і криз.

Виділяються три історично реальні типи міжнародної субординації. Це гегемоніальний порядок, імперіальний порядок і порядок кондомініуму. Основою гегемоніального порядку є настільки безперечна перевага одного з міжнародних акторів, що незадоволені актори не мають надії змінити статус-кво. Разом з тим центр-гегемон не прагне поглинути цих ослаблених акторів, поважаючи зовнішні атрибути їхнього суверенітету. Імперіальний порядок визріває в надрах порядку гегемоніального. Імперіальний порядок характеризується об'єднанням території, на яку він поширюється, під владою однієї сили чи одного суверенітету. Війни, що ведуться в рамках імперіального порядку, припускають транснаціональні принципи поведінки однієї зі сторін і переслідують за мету або повне знищення антагоністів і досягнення єдності вищого рівня (“імперські війни”), або збереження чи розпад якого-небудь національного чи імперського політичного утворення (“інфраімперські війни”).. Альтернативою гегемоніальному й імперіальному порядкам субординації є міжнародний порядок кондомініуму, що втілився в принципах поведінки учасників біполярної системи. Порядок кондомініуму являє собою таку форму організації міжнародного життя, що заснована на силовій рівновазі двох наддержав, інституціоналізована взаємодія яких забезпечує стабілізацію міжнародних відносин, що дозволяє міжнародній системі ефективно функціонувати і розвиватися в умовах зовнішніх і внутрішніх змін, зберігаючи при цьому свою структуру.

Процес просування від міжнародного до світового порядку визначається як найсуттєвішу характеристику процесу мондіалізації. В цьому сенсі мондіалізація постає частиною більш широкого, навіть універсального процесу впорядкування соціального буття людства як цілісності. Подібно до того, як в основі глобалізаційного процесу лежить посилення інтеграційних імпульсів суспільного розвитку до глобальних масштабів, до формування глобального суспільства, глобальної економіки та глобальної культури, так само мондіалізаційний процес підштовхується потребою самоорганізації людства, що глобалізується, як умови його виживання та розвитку.

Третій розділ “Глобальна інженерія світового порядку” розкриває можливості застосування технологічної парадигми при аналізі закономірностей становлення і розвитку світового порядку та глобалізації управління.

У підрозділі 3.1. “Глобалізація управління світовим розвитком як головний закон світового порядку” відзначається, що глобальне управління означає вид політичної діяльності, що полягає в здійсненні управлінського, організуючого впливу на суспільство. Політичний характер глобального управління пов'язаний з виробленням і прийняттям найбільш загальних, стратегічних рішень, а також з масштабами соціального впливу управлінської діяльності. Глобальне управління можна визначити також як процес вироблення, прийняття та реалізації стратегічних рішень, спрямованих на підтримання або трансформацію параметрів світового порядку з метою здійснення впливу на спрямованість розвитку глобального суспільства, окремих його сегментів та глобальних відносин у системі “суспільство – природа”. З цього визначення випливає, що здійснення глобального управління означає здійснення впливу на конфігурацію співвідношення сил у світі, на глобальний баланс інтересів, на комплементацію цінностей та на канали глобальних комунікацій.

Об'єктом глобального управління є глобальне суспільство, що формується, оскільки світовий порядок можливий лише як організація глобального суспільства. Необхідність глобального управління як політики забезпечення світового порядку багаторазово наростала в міру того, як світ замикався і множилися зв'язки між різними його частинами. Уперше людство виявилося в такому положенні, коли в народів планети з'явилися загальні інтереси, які одержують моральну санкцію в новій системі цінностей, що здобувають універсальне значення. Загальні проблеми і небезпеки підсилюють необхідність у політиці світового порядку.

Визрівання і загострення глобальних проблем сучасності є основною передумовою глобалізації управління. Основними моделями глобального управління, покликаними задовольнити цю потребу, є моделі світової держави, світового уряду, наддержавного управління та глобального «управління без уряду». Історично першими з них були моделі “World State” та “World Gove
ment”, що спираються на пріоритет наднаціональних інститутів і процедур, формування і розвиток світового (міжнародного) суспільства та нової людини – космополіта, поступове витіснення національних цінностей і інтересів та заміну їх загальнолюдськими. Модель “Global Gove
ance” є найбільш абстрактною з точки зору реального механізму здійснення управлінських функцій та його ефективності.

Оцінюючи ці моделі, враховується, що під впливом глобалізації зростає значення територіального імперативу суспільного життя в усіх його вимірах, в тому числі політичному. Єдиною формою політичної організації, яка визначається територіальною основою структурування і інтеграції людських макроколективів, є держава. Уряд – це державна за своїм походженням і природою інституція. Тому концепції світової держави і світового уряду так близькі між собою. Створення Світового Уряду так чи інакше передбачає перенесення державних принципів суспільної організації у сферу глобального суспільства, у міжнародне життя. Модель наддержавного управління, яке здійснюється глобальним гегемоном, передбачає збереження традиційних міждержавних відносин як базового рівня світового порядку. Тут функції Світового Уряду в тій чи іншій мірі перебирає на себе уряд світового гегемона, навколо якого формується система глобального управління з формальними зв’язками і неформальними механізмами впливу.

Закономірність глобалізації управління світовим розвитком є фундаментальною характеристикою еволюції міжнародного життя від міжнародного до світового порядку. Вона проявляється у виникненні та розширенні простору міждержавного і наддержавного регулювання міжнародних відносин і процесів. Однак глобалізація управління не означає його екстериторіалізації. Повернення у новій якості феномену номадизму зовсім не означає неможливого вже повернення до етнічного принципу суспільної організації, бо в сучасних умовах вона розмивається значно швидше за інші ідентичності. Навіть за умов глобальності масштабів і способів дій корінь “державний” завжди залишатиметься фундаментальним у визначенні змістовних характеристик глобальних політичних інституцій.

Держави були і залишаються головними суб’єктами глобального управління (в сенсі їх фундаментальної ролі) в силу збереження і посилення значення територіального імперативу глобального розвитку, ініціюючої та організуючої ролі держав у створенні глобальних міжнародних організацій, збереження тісних політичних зв’язків між глобальними державами і глобальними корпораціями. Незалежно від ослаблення територіальних бар’єрів державного суверенітету принцип державної організації суспільства залишиться незмінним.

У підрозділі 3.2. “Технологічний характер глобального управління в умовах світового порядку” доводиться, що, незважаючи на збереження територіального імперативу суспільної організації, сутність процесу глобалізації управління полягає у постійному зростанні прав і повноважень глобальних наднаціональних інституцій. Його технологічною основою є глобальна інженерія, яка відбиває загальний процес технологізації політики й управління. Глобальна інженерія – це система глобальних технологій, зміст яких зумовлено взаємодією основних параметрів світового порядку – сили, інтересів, цінностей і комунікацій. Глобальні технології являють собою специфічні різновиди соціальних технологій, що відрізняються спрямованістю на досягнення стратегічного управлінського ефекту глобального або транснаціонального масштабу. Вони перетворюють світовий простір в інтересах суб'єктів глобального управління, задають систему координат для регулювання міжнародних відносин і управління світовим розвитком, правил і правових норм у міжнародному житті, додають сталості системі глобального управління. Все більш значним в арсеналі технологій глобального управління стає використання чинників, що полегшують або, навпаки, ускладнюють доступ держав до переваг глобалізації. Маніпулювання глобалізаційними процесами стає інструментом політичного тиску.

Цивілізаційні технології глобального управління дозволяють певною мірою зняти суперечності між, з одного боку, технологізацією управлінської діяльності, та потребами збереження культурної самобутності і зростанням значення цивілізаційних чинників організації глобального суспільства – з іншого. Цивілізаційні технології можуть стати основою глобальної інженерії діалогічного, гуманістичного, ноосферного типу, оскільки вони спираються на загальне культурне надбання людства, втілене у соціальних практиках цивілізацій.

Еволюція у змісті технологій глобальної інженерії є основним критерієм визначення векторів трансформації світового (політичного) порядку. Порядок кондомініуму зумовлює глобальну конкуренцію наддержав, які реалізують стратегію форсування розвитку. Однак досягнута рівновага сил обмежує можливості експансії сфери інтересів кожної з них, встановлюючи тим самим певну рівновагу в системі. Ця рівновага підтримується незупинною гонкою озброєнь. Перехід до гегемоніального порядку відбувся завдяки вдалому використанню неоліберальних технологій, що дозволило поширити принципи “Вашингтонського консенсусу” на всю планету. Узгодження інтересів усередині транснаціональної еліти, що стала провідною силою реалізації цих технологій, дозволило сформувати своєрідну олігархію, глобальне панування якої підтримується новітніми технологіями маніпулювання свідомістю. Імперіальний порядок означає лише доведення до закономірного результату принципів гегемонії. Він робить ставку на силові технології та штучне створення бажаної інфраструктури світового порядку (квазідеміургізм). З феноменом альтерглобалізму пов’язані сподівання на відновлення глобальної рівноваги, можливого за умов утвердження бімультиполярного порядку. Будучи поки що інтелектуальним проектом, бімультиполярність вже нині може спиратись як на результати “тихоокеанської революції” і визрівання орієнталістської моделі альтернативного капіталізму, так і на посилення руху “глобалізації знизу”.

Четвертий розділ “Системологія глобального управління” присвячено розкриттю системоутворюючої функції мондіалізації як процесу, що втілюється у формуванні політичної системи мондіалізму. Визначаються закономірності трансформації режиму функціонування політичної системи мондіалізму та визначаються передумови її кризи.

У підрозділі 4.1. “Сутність і структура політичної системи мондіалізму як системи глобального управління” доводиться, що формування економічної системи глобалізму, відкриваючи прямий шлях розгортанню процесу мондіалізації як процесу формування світового порядку, що передбачає глобалізацію управління світовим розвитком, створює тим самим умови для формування політичної системи мондіалізму. Вона представляє собою механізм виявлення, діагностики і вирішення глобальних проблем шляхом прийняття і реалізації глобальних політичних рішень у сфері міжнародних відносин. Вона покликана забезпечити глобальну владу інтеркратії, сформувати механізм узгодження класових суперечностей у глобальному суспільстві.

Політична система мондіалізму – це система взаємодії транснаціональних еліт, які втратили національну прив’язку та діють всупереч інтересам власних народів, що виражається у змісті і способах прийняття глобальних політичних рішень. Нині сформувалося «нове покоління» елітарних глобальних регулюючих органів, які все більше витісняють егалітарні міжнародні регулюючі органи, що утворилися у ХХ ст. (Ліга Націй, ООН). Політична система мондіалізму характеризується вибірковою легітимністю владних суб’єктів і дій, що передбачає наявність владної еліти, яка санкціонує легітимність, та особливої групи суспільств з обмеженим суверенітетом.

Функціональна підсистема політичної системи мондіалізму включає елітарно-консенсуальні процедури спільного прийняття рішень при вирішальному домінуванні США. Інституційна підсистема містить, окрім системи ООН, яка залишилася як спадщина від минулого порядку кондомініуму, також трансрегіональні системи колективної безпеки (НАТО та Американо-японський договір безпеки), інститути світової фінансової системи (МВФ, Світовий банк), інститути глобальної системи “вільної торгівлі” (ВТО, ОЕСР), інститути світової юрисдикції (Міжнародний спеціальний трибунал), континентальну політико-економічну систему, яка забезпечує вирішальну неоімперську владу США над Північною та Латинською Америкою (НАФТА і Панамериканський союз). Основою глобального управління залишається інституціоналізована  міждержавна взаємодія, однак розвиток політичної системи мондіалізму спрямований на поступову інкорпорацію національних держав, їх підпорядкування глобальним інституціям шляхом обмеження державного суверенітету.

Формування нормативно-регулятивної підсистеми пов’язане зі створенням певного кодексу глобальної поведінки, який об’єктивно має бути спрямований на захист колективних, загальних інтересів світового суспільства. Нині спостерігається певна еволюція в напряму визнання “міжнародного співтовариства” суб’єктом міжнародного права, розробляється концепція спільної спадщини людства  Найважливішим елементом нормативно-регулятивної підсистеми є принцип глобальної відповідальності держав, корпорацій та інших учасників глобальної взаємодії. Його утвердження спрямоване насамперед на забезпечення інкорпорації національних держав у структуру політичної системи мондіалізму. Створення права міжнародної відповідальності в реальності супроводжується поширенням правового нігілізму як норми політичної практики у міжнародному житті, що виражається у неприйнятті або вибірковому прийнятті глобальними державами, насамперед США, правових норм і загальних принципів міжнародного спілкування.

У підрозділі 4.2. “Режим функціонування політичної системи мондіалізму та прогнозування його трансформації” обґрунтовується, що політична система мондіалізму може функціонувати в різних режимах. Особливості того чи іншого режиму функціонування визначаються типом світового порядку, підтримка якого і забезпечується функціонуванням політичної системи мондіалізму. В умовах порядку кондомініуму система глобального управління функціонує у тоталітарно-консенсусному режимі. Нинішній американоцентричний гегемоніальний порядок підтримується існуванням системи глобального управління, що функціонує в елітарно-консенсусному (“олігархічному”) режимі, який поєднує транснаціонально-елітарні механізми здійснення глобального управління з трансформованою консенсуальною моделлю прийняття рішень. Необмеженість сфери дії, нечіткість норм і процедур, за якими діють інститути глобального управління, створюють великі можливості для зловживання ними в інтересах держави-гегемону та її союзників.

Встановлення імперіального світового порядку сприяє формуванню неототалітарного режиму функціонування політичної системи мондіалізму. Найважливішими показниками неототалітаризму як доведеної до крайності і розповсюдженої на свідомість форми соціального контролю є наростання раціоналізму в суспільній свідомості й організації, а також зростання організованості різних сфер суспільного життя. Його прояви є свідченням того, як максимальне розкріпачення людини завдяки технічному прогресові обертається його максимальним духовним поневоленням. Неототалітарним тенденціям сприяє атомізація суспільства, руйнування переважно стихійних і неконтрольованих владою чи організованими групами традиційних громадівських, церковних, сімейних, родинних, сусідських і т.п. комунікацій, що обмежують можливості маніпулятивного впливу на свідомість.

Квазідемократичні механізми в умовах неототалітаризму дозволяють формально легітимізувати і камуфлювати неототалітарну владу за допомогою процедури «народного волевиявлення» і демократичної фразеології, здійснювати під прикриттям гасел свободи політику світового гегемонізму, втручатися у внутрішні справи і зневажати суверенітет держав. Вираженням глобального неототалітаризму, який формується, є також порушення рівноваги гілок державної влади, що виразилося в ослабленні законодавчої влади на користь виконавчої.

Глобальний неототалітаризм передбачає пірамідальний устрій світової влади. У результаті утворення єдиної піраміди, заснованої на зрощенні політичної, фінансово-економічної, інформаційно-духовної влади, на перший план виходить боротьба за місце в ній. У цій боротьбі роль головного інструменту відіграють технології глобального конструювання, спрямовані не на адаптацію до глобальних реалій, а на їх формування в інтересах глобальних гравців.

П’ятий розділ “Політико-цивілізаційний вимір глобалізації управління” розкриває роль цивілізаційної конкуренції у формуванні моделі світоустрою та визначенні ролі і можливостей держави в управлінні глобалізаційними процесами. Особлива увага приділяється розкриттю сутності, тенденцій розвитку руху альтерглобалізму як суб’єкта конкуренції альтернативних моделей світоустрою.

У підрозділі 5.1. “Конфліктогенний характер глобалізації управління та конкуренція альтернативних моделей світоустрою” показано, що глобалізація вимагає сполучення траєкторій розвитку різних цивілізацій, їх добровільного об'єднання, спільної еволюції, а не насильницького нав'язування однієї моделі розвитку на шкоду іншим. Між тим мондіалізм прямо суперечить цивілізаційній ідентичності, провокує деградацію і розпад локальних цивілізацій, зміни цивілізаційної архітектоніки глобального світоустрою з розмежуванням на екстериторіальній основі. У міру самовизначення людей по відношенню до глобальних проблем традиційні людські спільноти (етноконфесійні, національні, цивілізаційні) стають розколотими. Навпаки, відбувається формування нових метарегіональних цивілізаційних співтовариств. Політична система мондіалізму набуває рис антиномістичної системи, метою якої є не досягнення більш високого і безпечного рівня глобальної інтегрованості, а підтримання нерівноважного стану між глобальним центром і глобальною периферією, які набувають якісних ознак конфронтації цивілізації і варварства. Причому перша пов’язується з глобальною техносферою, що вступила у постіндустріальну стадію свого розвитку, а друга – з усіма “відсталими” традиційними цивілізаціями. Ця система консервує “нову глобальну становість” як основу метарегіонального розшарування глобального суспільства.

По мірі виключення цілих суспільств із процесу глобальної модернізації, їхнього руйнування і відходу на узбіччя світового розвитку зростатиме ризик великих геополітичних, етнонаціональних конфліктів і спалаху тероризму. Це буде світ нерівноважного, турбулентного розвитку на основі домінування інволюційних неоекономічних практик. Такий неоархаїчний світ означатиме остаточне вивільнення і прискорення ентропійних процесів у розвитку світової цивілізації.

Складається ситуація, коли глобальна економіка усе більш перешкоджає відсталим країнам піднятися до рівня розвинених і навіть скоротити відрив від них, що породжує нове соціальне протистояння, яке явно виявляється на міжнародній арені, де співтовариству постіндустріальних країн протистоять держави Третього і Четвертого світу. Це є першою об'єктивною передумовою кризи системи глобалізму. Другою передумовою є глибока й усе більш зростаюча диспропорція між новими інформаційними і традиційними секторами економіки. Ці та інші кризові тенденції супроводжуються могутніми імпульсами орієнталізації, що створюють глобальну альтернативу західній, американоцентристській моделі мондіалізації.

Криза мондіалізації означатиме кризу політичної системи мондіалізму, яка є продуктом розвитку першої. Найголовнішою проблемою, з якою не впоралась система мондіалізму – зростаюче глобальне соціальне протистояння як усередині національних держав, так і по лінії “постіндустріальний світ – решта країн світу”. Система мондіалізму парадоксальним чином зорієнтована на антисистемні шляхи вирішення конфліктів і суперечностей, оскільки реально в ній домінують не інтеграційні зв’язки, а процедури виключення, що ставлять “держави-вигнанці” та їм подібних у позасистемні рамки.

Процедури виключень і обмежувальні стандарти руйнують ліберально-демократичні засади політичної системи мондіалізму. Її ідеологічне обґрунтування безпосередньо пов’язано з ідеалами рівності націй та їх права на спільне творення майбутнього, що знайшло відображення у принципах ООН. Це була єдино можлива ціннісна основа побудови універсальної системи, покликаної забезпечити потреби глобальної модернізації. Відмова від глобальної модернізації означає втрату можливості реалізувати  на демократичних засадах мондіалістський ідеал глобального управління. У свою чергу, це руйнує інтегративні можливості системи. На глобальному рівні ігнорується право народів вільно і самостійно визначати шлях розвитку та формувати власні уряди, і права більшості громадян на захист їх способу життя, і вирішення окремих соціально-економічних та екологічних проблем. Це виражається в ігноруванні права більшості народів і держав світу на вибір моделі (стратегії) глобалізації, яка нині визначається лише однією шостою частиною населення планети.

Сформульований Р. Міхельсом “залізний закон олігархії” знаходить своє підтвердження в умовах політичної системи мондіалізму. Специфікою його дії на цьому рівні є те, що олігархізація відбувається саме в умовах зростання фрагментації глобального суспільства як об’єкта глобального управління й ідеального суб’єкта глобальної демократії. Це збільшує можливості для маніпулювання з боку глобальної наддержави та глобального правлячого класу, в інтересах якого вона діє. Однак саме тут на шляху безкризового втілення цього закону постають природні обмеження: умовою олігархізації є неможливість координованих дій об’єктів глобального управління, що в свою чергу веде до управлінської кризи.

Деякі варіанти стратегії відповідей на виклики глобалізму та мондіалізму вже проглядаються у феноменах девестернізації та індігенізації сучасних незахідних суспільств, що спрямовані на зміцнення споконвічних національних культурних цінностей і передбачають модернізацію без вестернізації для того, щоб створити противагу Заходу шляхом розвитку економічної і військової моці і співробітництва з іншими незахідними суспільствами.

В умовах глобалізму глобальна конкуренція, суб’єкти якої дуже різнорідні, переслідують несумісні цілі й діють дуже різними методами, фактично зводиться до конкурентної боротьби за вплив на розвиток людства, або за нав’язування світу своєї моделі розвитку. Очевидною є багатофакторність умов конкурентоспроможності, що визначає специфіку окремих конкурентних стратегій. Акцент на тому чи іншому факторі підвищує (або ні) рівень матеріального і духовного виробництва та життєвий стандарт суспільства. А ці акценти розставляються у залежності від особливостей цивілізаційного коду суспільства. Саме від нього залежить, наприклад, чи вдасться і яким чином прив’язати глобальні технології до локального виробництва, перейти від розвитку, заснованого на імпорті технологій, до розвитку, заснованого на інноваційності. Тим самим цивілізаційний код є ключовим фактором конкурентоспроможності, оскільки детермінує дію інших - економічної діяльності, урядової ефективності, ефективності в бізнесі, інфраструктури, освіти і науки. Саме він визначає розстановку суспільних пріоритетів та вибір шляхів і засобів їх реалізації.

Цивілізаційна конкуренція реалізується через технології символічної політики, які стають засобами символічної боротьби. Оперуючи найважливішим ресурсом цивілізаційної конкуренції – символічним капіталом, символічна влада дозволяє тій чи іншій цивілізаційній силі нав’язати власні правила гри - зміцнити “тверді форми влади”, як-то політична чи економічна, або зменшити їх, викриваючи їх обмеженість. Тому результати цивілізаційної конкуренції не можуть бути в тій мірі прогнозованими, в якій піддається прогнозуванню, наприклад, економічна конкуренція.

Альтернативні моделі світоустрою спираються на традиції високорозвинених континентальних цивілізацій, що функціонують на основі чітко виражених культурних моделей, у яких містяться універсальні орієнтації з елементами місіонерства. Ці цивілізації мають ряд загальних основних культурних орієнтацій. Сфера космічного (релігійного) порядку в них зв'язана зі сферою соціального порядку, охоплюючи останню. Цивілізаційний підйом в цих умовах означає посилення цивілізаційної конкуренції – конкуренції способів життя, моделей світоустрою.

У підрозділі 5.2. “Альтерглобалізм у сучасній глобальній цивілізаційній конкуренції” зазначається, що у країнах, утягнених у процеси глобалізації управління, під їхнім впливом відбуваються значні зміни в політичних системах, пов'язані з розгортанням та інституціоналізацією нового політичного конфлікту - між прихильниками максимально можливого збереження національної самобутності і прихильниками інтеграційних процесів і універсалізації. Глобалісти та альтерглобалісти стають двома домінуючими ідеологічними течіями і політичними силами глобального світу.

Безальтернативність обраної стратегії мондіалізму обґрунтовується тезою про те, що саме вона є способом розв’язання основної суперечності сучасної епохи – між зростаючою потребою світу в єдиній економіці, рух до якої вважається ознакою прогресивності, та пануванням “відсталих” національно-державних форм економічної організації. В якості способів зняття цієї суперечності пропонується, зокрема: створення єдиного світового економічного правопорядку та розвиток на цій основі інтернаціональних інститутів з перспективою перетворення економічної інтеграції у політичну; розвиток континентальних економічних і фінансових союзів та політичних конфедерацій з перспективою їх об’єднання; поширення господарчої практики, валюти, законодавства і економічних інститутів США на решту країн світу; поступова лібералізація економічної та фінансової діяльності з розширенням сфери відповідальності світових фінансових і торговельних організацій.

Серед тих, хто не визнає існуючу систему глобалізму безальтернативною, виділяються фундаменталісти, які пропонують повернення до “темних віків”, у доіндустріальну сакрально-аскетичну епоху; прибічники “структурного автаркічного експансіонізму”, який має базуватися на мобілізації внутрішнього економічного потенціалу, зміцненні національних структуроутворюючих і конкурентоспроможних галузей, з позиції яких буде здійснюватися структурна економічна експансія; прихильники ноосферної або духовно-екологічної альтернативи сучасній, техногенно-споживацькій стратегії глобалізації; прихильники політизованих і перетворених на універсалістську ідеологію світових релігій.

Найбільш адекватною альтернативою глобальному неототалітаризму є цивілізаційно-симфонічна модель глобалізації, заснована на рівноправному діалозі культур і цивілізацій, що передбачає збереження цивілізаційної ідентичності, самобутності держав, унікальні традиції і цінності яких стануть основою для формування континентальної моделі постекономічного, інформаційного суспільства, покликаного відтворити в нових умовах гармонічні відносини людини, суспільства і природи. Результатом її втілення має стати перехід суспільства від нинішнього стану глобалізму до стану глобального ноосферизму.

Реальною глобальною силою, опозиційною інтеркратії як правлячому класу глобалізму, що спрямовує людство у вир неоархаїки, стає рух альтерглобалізму.. Він з самого початку розгортався як подвійний феномен, в якому містилися як системні, так і антисистемні  елементи. Перші утворюють собою своєрідний рух за глобальну демократію, об’єднуючи у своїх лавах прибічників зміни нинішньої неоліберальної моделі глобалізації та упередження неототалітарних тенденцій розвитку політичної системи мондіалізму. Вони не заперечують глобалізації як такої, прагнучи спрямувати її розвиток у напрямку, який більш відповідатиме інтересам світової більшості. Другі відстоюють ідеї радикальної відмови від глобального капіталізму, заперечують всю його політичну інфраструктуру у вигляді інститутів і цінностей політичної системи мондіалізму. Усередині кожної з течій виділяються прибічники реформістських і радикальних (терористичних, революційних) методів досягнення власних цілей.

Успіх альтерглобалізму можливий лише за умов об’єднання громадського руху за глобальну демократію з державами, що стали жертвами неоліберальної глобалізації та позбавлені можливості в нинішніх умовах подолати відсталість. Для цього необхідно забезпечити скоординоване проведення політики самозахисту від гегемонізму, створити умови для відкритого діалогу культур, створити інтернаціональні союзи, засновані на новому типі міжнародного співробітництва країн з різним рівнем розвитку, розвивати співробітництво держав периферії та антигегемоністських сил у постіндустріальному світі. Однак головним чинником успіху альтерглобалізму є наявність держав з великим культурним, індустріальним і силовим потенціалом, спроможних утвердитись в якості суверенних демократій, взяти на себе роль лідерів альтерглобалізму і сприяти своєю глобальною активністю відновленню зруйнованої рівноваги у світі.

У підрозділі 5.3. “Україна у сучасних глобальних трансформаціях: цивілізаційний вимір глобальної конкурентоспроможності” відзначається, що в той час як на перший план у глобальній конкурентній боротьбі виходить цивілізаційний чинник, українська еліта до сих пір мислить категоріями епохи держав-націй. В цих умовах неадекватні цивілізаційним інтересам орієнтири національного розвитку є основною перешкодою зміцнення позицій України в глобальній цивілізаційній конкуренції.

Проблема цивілізаційної консолідації є однією з найбільш гострих серед заходів по зміцненню позицій України у глобальній цивілізаційній конкуренції насамперед тому, що соціокультурна рубіжність положення України визначає необхідність підтримання міжцивілізаційного балансу усередині суспільства й у світі в цілому. Досягнення цивілізаційної консолідації неможливе тому без формування адекватної стратегії подолання суспільної маргіналізації, яка насамперед виражається у загальному ослабленні цивілізаційних принципів кожної з цивілізаційних спільнот України, розпаді сталих цивілізаційних зв’язків, зміні цивілізаційного коду суспільства та окремих соціальних груп, і відповідно – зміні способу життя. Виникає реальна небезпека того, що суцільно маргіналізоване суспільство, тобто відгороджене, проміжне, з невизначеним статусом, яке не вважається “своїм” жодною цивілізаційною системою, буде відкинуто глобальним співтовариством як джерело соціальної нестабільності й аномії.

До основних пріоритетів на шляху подолання глобальних викликів, що постали перед Україною, та її перетворення у суб’єкта світової політики, належать університетська освіта як основа інтелектуально-інноваційного прориву, соціальне партнерство як інструмент внутрисуспільної консолідації на основі демократичних і солідарних принципів, та широка континентальна інтеграція як умова реалізації унікальної поліцивілізаційної, порубіжної ролі України у світі.

В якості геополітичного проекту висувається ідея Великої Європи від Атлантики до Тихого океану, яка також може стати полюсом альтернативного глобалізму. Для України він є єдино можливим засобом уникнути пастки власного буферного геополітичного положення, забезпечити національну консолідацію, сформувати інтегруючу національну ідею та створити ресурсну базу для економічного прориву. Звідси зовсім не випливає помилковість обраного українським керівництвом та елітою курсу на європейську інтеграцію, адже кожен з можливих форматів Європи – євроатлантична, континентально-європейська та великоєвропейська моделі – означає принципово відмінні умови цивілізаційної конкуренції для України.

Саме великоєвропейський проект “Європи від Атлантики до Тихого океану” є спробою остаточно відмовитися від логіки холодної війни, керуватися дією закону “великих просторів” та сформувати власну континентальну цивілізаційну стратегію, власну модель глобального управління в інтересах Континенту. Геополітичне, геоцивілізаційне положення України створює сприятливі передумови її суб’єктивації у світовій політиці в якості важливого компонента цього континенталістського проекту, тим самим сприяючи реалізації її інтегративної місії возз’єднання Континенту. Враховуючи складні внутрісуспільні процеси в Україні, домінантою яких є зростаюча суцільна маргіналізація – насамперед загроза “випадіння” з однієї соціокультурної реальності при нездатності інкорпоруватися в іншу, – саме такий геополітичний вектор є найбільш оптимальним і з точки зору зміцнення засад української державності.