СУБ’ЄКТИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН: ТЕОРЕТИЧНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь її розробки у сучасній вітчизняній та іноземній літературі, визначено мету та завдання дослідження, його методологічні засади, сформульовано наукову новизну роботи, положення та пропозиції, що виносяться на захист, висвітлено її теоретичне та практичне значення, наведено відомості про апробацію результатів дослідження, його структуру та обсяг.

Перший розділ «Джерельні та методологічні аспекти дослідження суб’єктів правових відносин» складається із двох підрозділів та присвячений висвітленню історіографії з проблематики суб’єктів правових відносин та методологічним засадам дослідження зазначеного предмета.

У підрозділі 1.1. «Джерельна база дослідження суб’єктів правових відносин» аналізується генезис теорії правових відносин в контексті взаємозв’язку із трансформацією доктрини права, диференціацією праворозуміння, завдяки чому виокремлено три етапи розвитку зазначеної теорії.

Перший етап розробки радянської теорії правових відносин припадає на період 40-50-х років минулого століття, пов’язаний із науковими здобутками С.І. Аскназія, Н.В. Криленка, Є.Б. Пашуканіса, П.І. Стучки та спрямований на висвітлення взаємозв’язків правовідносин з нормами права. Правові норми і правові відносини розглядались цими науковцями як дві різні форми суспільних відносин, що знаходяться в постійних протиріччях між собою. Ступінь їх невідповідності визначається тим, наскільки повно правова норма відображає закони розвитку суспільства. Крім того, норма права характеризувалася як явище, що відокремлене від правових відносин. Останні в свою чергу розглядалися як форма економічних відносин, що позбавлена іншого джерела, окрім самих економічних відносин. Таким чином, правовим відносинам надавалось особливе місце, підкреслювався їх примат перед нормами права і правосвідомістю.

Другий етап розвитку теорії правовідносин починається з 60-х років минулого століття визначенням місця правових відносин в системі правових явищ. В цьому контексті працювали С.С. Алексєєв, В.П. Казимирчук, С.Ф. Кечек’ян, В.М. Кудрявцев, Р.О. Халфіна, Л.С. Явич. Вихідним пунктом праворозуміння на цьому етапі слід вважати не ідеї та погляди, не норми як моделі поведінки, а ту реальну форму, в якій соціальна реальність набуває зовнішнього виразу. Саме в цей період склалося розуміння правових відносин як форми реалізації права, а не форми самого права.

Третій етап охарактеризовано як момент нового, активного відновлення процесу соціологізації теорії права, надання соціального обґрунтування правовій системі, що можна віднести до періоду 80-х рр. ХХ ст. В цей час було опубліковано роботи відомих іноземних та вітчизняних дослідників, зокрема таких як Ж. Карбоньє, Ю.І.Гревцов, В.В.Лапаєва, В.А. Леванський, Ю.А. Суслов, В.М. Сирих тощо. Для цього етапу характерним є висвітлення правових відносин в контексті суб’єктів права, тобто через призму діяльності людей, на поведінку яких (через їх свідомість і волю) впливає норма права у напрямі передбачених нею суспільних відносин. Прихильники цієї концепції виходять з того, що правове відношення є відношенням ідеологічним, завдяки якому норма права регулює фактичні суспільні відносини.

У підрозділі 1.2. «Методологія дослідження суб’єктів правових відносин» здійснюється системний аналіз різних методологічних підходів, що використовуються при дослідженні права, окремих правових явищ та суб’єктів правовідносин зокрема. В дисертації робиться акцент на тому, що найбільш суттєві методологічні відмінності авторських підходів обумовлюються порядком або результатами вирішення питання про взаємозв’язок норми права та правових відносин. Зокрема проаналізовано праці представників психологічної, історичної, комунікативної, соціологічної школи права, а також інтегративний, лібертарно-юридичний підходи.

Зроблено акцент на тому, що природно-правова концепція не визначає чіткої залежності поведінки суб’єкта правових відносин від норми права, оскільки у суспільстві процес формування природних прав відбувається об’єктивно , без особливої залежності від законодавчої діяльності держави. При позитивістському праворозумінні підтримується протилежна позиція, за якою в поведінці суб’єкта має відтворюватися модель правової норми, завдяки чому між нормою права та правовими відносинами встановлюється жорстка взаємозалежність, що по-різному проявляється у сферах публічного та приватного права.

У підрозділі 1.3. «Плюралізм інтерпретацій поняття «суб’єкти правових відносин» в контексті сучасного праворозуміння» характеризується один з основних елементів теоретичної конструкції правових відносин – суб’єкт, інтерпретація сутності та властивостей якого ґрунтується на методологічному плюралізмі. Дослідження підходів щодо співвідношення понять «суб’єкт права» і «суб’єкт правовідносин» дозволяє зробити висновок, що вони базуються на різному праворозумінні. В межах нормативістсько-етатистської традиції допускається існування суб’єктів права, які не виступають суб’єктами правовідносин. При «широкому» розумінні права, коли правовідносини є одним з його складових елементів, суб’єкт права завжди виступатиме одночасно і суб’єктом правовідносин.

Категорія «суб’єкт правовідносин» розкривається завдяки використанню таких категорій як «правосуб’єктність», «правоздатність» та «дієздатність». Встановлюється, що правосуб’єктність є суспільно-юридичною властивістю, яку норми права надають особам відповідно до потреб суспільного розвитку. Виокремлюються загальна, галузева та спеціальна правосуб’єктність. В свою чергу, спеціальна правосуб’єктність може поділятись на активну і пасивну. У тих галузях права, де правоздатність надається особам, які не завжди мають необхідні якості для того, щоб бути активними учасниками правовідносин, виокремлюється поняття дієздатності, як здатності суб’єкта правовідносин самостійно здійснювати свої права і обов’язки. Обґрунтовується думка, що самостійне існування категорії «деліктоздатність», як здатності особи нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення, можливе у випадку, коли деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наводяться аргументи щодо можливостей розширеного тлумачення теоретичної конструкції поняття «суб’єкт правових відносин», використання якої дозволяє відмежовувати суб’єктів правових відносин від суб’єктів права, здійснювати їх диференціацію за юридично значущими критеріями.

Розділ другий «Проблеми теоретичного осмислення суб’єктів правових відносин» складається з двох підрозділів та висновків до нього, присвячений характеристиці змісту окремих інтерпретацій щодо визначення поняття суб’єктів правових відносин в контексті сучасного праворозуміння , висвітленню їх ролі в механізмі правового регулювання та визначенню їх видової характеристики.

У підрозділі 2.1. «Суб’єкти правових відносин в механізмі правового регулювання» характеризується поняття правового регулювання у співвідношенні з категорією «правовий вплив», для чого дисертантом аналізуються феноменологічний , комунікативний та синергетичний підходи. При цьому у дисертації відстоюється позиція, згідно з якою правове регулювання слід розглядати як юридичний вплив на суспільні відносини з метою їх закріплення, розвитку, охорони та захисту, що здійснюється за допомогою юридичних засобів.

Намагаючись висвітлити місце та роль суб'єктів у механізмі правового регулювання, здобувачем охарактеризовано структуру зазначеного механізму, виокремлено основні та другорядні елементи, на підставі чого обґрунтовано існування безпосереднього взаємозв’язку суб’єктів правових відносин з нормою об’єктивного права (як передумовою правової активності суб’єкта) та з актами реалізації права (як завершальним етапом регулятивного процесу). Таким чином, суб’єкти правових відносин у механізмі правового регулювання характеризуються в трьох аспектах: як адресат правових приписів; як носій суб’єктивних прав та обов’язків та як їх безпосередній реалізатор (суб’єкт відповідної поведінки).

У підрозділі 2.2. «Види суб’єктів правових відносин» характеризуються окремі види суб’єктів правових відносин з використанням різних критеріїв, що обумовлюються специфікою реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків та особливостями зовнішнього середовища, в якому відбуваються правореалізаційні процеси. Зокрема вказується, що для людини такі соціальні та біологічні чинники як вік, стан психічного здоров’я тощо обумовлюють специфіку можливих форм здійснення правосуб'єктності.

Підкреслюється, що дискусійним є питання щодо визначення співвідношення діє- та правоздатності колективних суб'єктів, до яких здобувач відносить державні органи, підприємства та установи; громадські, кооперативні, комерційні організації; промислові та сільськогосподарські підприємства; іноземні фірми, банки, підприємства; церкву та її релігійні общини, конфесії; адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи та інше.

Аналізуючи види юридичних осіб, дисертант виходить з того, що будь-яка юридична особа має цільове призначення, що також може бути покладено в основу класифікації останніх. Крім того, обґрунтовується необхідність виокремлення некомерційних та комерційних суб'єктів правових відносин, які відповідно діють у сферах публічного та приватного права. У сфері публічного права виокремлюються соціальні спільноти, представники адміністративної влади, керівники підприємств, організацій або установ, посадові особи та держава в цілому.

У сфері приватного права виокремлюються фізичні та юридичні особи, комерційні організації та їх об'єднання.

Розділ третій «Суб’єкти правових відносин як носії суб’єктивних прав та юридичних обов’язків» складається з трьох підрозділів та висновків до розділу.

У підрозділі 3.1. «Суб’єктивні права як складова змісту правовідносин» надається визначення матеріального і юридичного змісту правових відносин, де матеріальний зміст – це фактичний склад суспільних відносин, який опосередковується нормами права, а юридичний зміст – це суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин. Суб’єктивне право, як обов’язкова складова юридичного змісту правовідносин, розкривається з урахуванням двох основних теорій: вольової теорії і теорії інтересів. Порівняння зазначених теорій дозволило зробити висновок, що суб’єктивне право – це не інтерес і не воля. Воно складає сферу зовнішньої свободи особи сукупністю правових норм. Однак у суб’єктивному праві може міститися певний інтерес уповноваженої особи, задоволення якого характеризується як соціальна цінність, як сукупність певних правових можливостей. Проте реалізація суб’єктивного права залежить від намірів уповноваженого суб’єкта, його волі. Однак межі можливої поведінки, а відповідно і межі інтересу встановлюються нормами об’єктивного права. Саме тому суб’єктивне право – це міра можливої поведінки, що означає обмеженість закріплених за уповноваженою особою юридичних можливостей.

Відбувається поділ суб’єктивних прав на абсолютні і відносні. Відносним суб’єктивним правам кореспондується обов’язок здійснення певних дій заздалегідь визначеного кола суб’єктів. Абсолютним суб’єктивним правам кореспондується обов’язок невизначеного кола осіб, при цьому обов’язок полягає в утриманні від зазіхань на об’єкт суб’єктивного права.

Висловлюється власна позиція щодо відокремлення в особливу групу секундарних прав, як суб’єктивних прав в ще не завершених правовідносинах. Обґрунтовується доцільність такого відокремлення, адже юридичні функції секундарних правомочностей вичерпуються тими обов’язковими юридичними наслідками, які автоматично настають у межах внутрішніх механізмів розвитку правовідносин.

У підрозділі 3.2. «Юридичні обов’язки суб’єктів правових відносин» надається характеристика юридичного обов’язку, як складового елемента юридичного змісту правовідносин.

Визначення змісту юридичного обов’язку відбувається шляхом аналізу таких його істотних складових, як необхідність, безумовність та категоричність. Наголошується, що, окрім наведених загальновизнаних складових змісту юридичного обов’язку, належне місце в його змісті займає воля суб’єкта, роль якої виявляється в процесі реалізації конкретних дій, що складають юридичний зміст обов’язку. В основу виконання обов'язків може бути покладено як ініціативу, добру волю, бажання дотримуватися законодавчих вимог тощо, так і формалізм, безпорадність, байдужість, мотиви помсти тощо. Можливі також випадки ухилення від виконання обов’язків. Тому правова норма покликана стимулювати зацікавленість зобов’язаної особи в належному виконанні обов’язку.

Обгрунтовується висновок, що юридичний обов’язок – це складова змісту правовідносин, що закріплена в нормі права в якості вимоги до суб’єкта, відображає соціально обумовлену необхідність певної поведінки, забезпеченої можливістю застосування до суб’єкта заходів примусу. Це також встановлена державою міра суспільно необхідної, відповідальної поведінки, спрямованої на задоволення інтересів суспільства і особистості, уповноважених та правозобов’язаних суб’єктів.

Доведено, що у відносинах активного типу юридичний обов’язок виконує функцію стимулюючого фактора, що зумовлює необхідність відповідних дій, тоді як у правовідносинах пасивного типу - роль обмежувального фактора, сприяє реалізаційному процесу здійснення регулятивних норм; у правовідносинах охоронного типу юридичний обов’язок функціонально спрямовується перш за все на забезпечення реалізації попередньо невиконаного обов’язку, частково відтворюючи функції інституту юридичної відповідальності (правовідновлювальну, компенсаційну, локалізації та превентивну).

У підрозділі 3.3. «Міжнародні та європейські правові стандарти забезпечення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктів правових відносин та шляхи їх реалізації в Україні» розкривається поняття правового стандарту забезпечення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків суб'єктів правових відносин, під яким розуміється універсальний міжнародно-правовий документ, в якому містяться відповідні норми щодо принципів, правил організації та функціонування органів і посадових осіб, який забезпечує дотримання суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктів правових відносин.

Всі існуючі правові стандарти за природою їхнього походження слід розділити на міжнародні, європейські та національні. В дисертації охарактеризовано зміст окремих, найбільш важливих правових стандартів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Виходячи із аналізу стану правопорядку в Україні, дисертант пропонує власні шляхи впровадження зазначених вище стандартів у практику правового життя України. Їх моделювання пропонується здійснювати у двох аспектах: нормативному - як завдання щодо подальшої адаптації та уніфікації національного законодавства у галузі забезпечення прав людини та суб’єктному – як основні заходи щодо реформування судової системи, прокуратури, нотаріату, адвокатури тощо з метою забезпечення незалежності, об’єктивності, неупередженості правосуддя, підвищення рівня законності у роботі правоохоронних органів, реалізації принципу доступності до захисту своїх прав.