ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ КОПНИХ СУДІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (XIV–XVIII СТ.): ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методологію і джерельну базу дослідження; розкрито наукову но­визну; висвітлено практичне значення одержаних результатів; подано відо­мості про апробацію та публікації автора з теми дисертації, її структуру та обсяг.

Розділ 1 «Історіографічні, джерелознавчі та методологічні аспекти дослідження» складається з двох підрозділів, у яких докладно проана­лізовано історико-правову літературу і джерела з проблем становлення та розвитку копних судів і копного судочинства на українських землях (XIV–XVIII ст.).

У підрозділі 1.1 «Стан розроблення проблеми в історико-правовій лі­тературі» за хронологічним принципом охарактеризовано публікації, у яких висвітлено проблеми формування і функціонування копних судів на ук­раїнських землях.

Процес становлення та розвиту наукових знань про копні суди був тривалим і складним, сповненим дискусій і суперечностей, тому доцільно його поділити на чотири основні етапи: перший етап (1857–1918) пов’язаний з науковою діяльністю видатних дослідників, довоєнних учених, які працю­вали у провідних університетах українських губерній Російської імперії (М. Іванішев, Ф. Леонтович, О. Єфименко та ін.); другий етап (1918–1930) розпочався розквітом української історико-правової науки завдяки плідній науковій діяльності М. Василенка, О. Малиновського, І. Черкаського, С. Бо­рисенка та інших дослідників, однак після сталінських репресій наприкінці 20-х років ХХ ст. розвиток історії права сповільнився і набув ознак полі­тизованості; третій етап (60–80-ті роки ХХ ст.) відзначається умовами полі­тизованої Радянським Союзом історико-правової науки; четвертий етап (1991 р. – поч. ХХІ ст.) розпочався з відродженням незалежної Української держави і триває досі.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» охарактеризовано офіційно-документальні та наративні джерела, які поділяються також на опубліковані і неопубліковані. До опублікованих джерел історико-правового дослідження належать, насамперед, нормативно-правові акти, які регулю­вали діяльність копних судів на українських землях у досліджуваний період. З-поміж опублікованих джерел значний інтерес становлять судові звіти, протоколи та інші юридичні документи, датовані XIV–XVIII ст., видані зав­дяки М. Іванішеву, М. Ясинському, І. Спрогісу та ін. Окремої уваги за­слуговують видання ХІХ ст. Київської та Віленської археографічних комісій, у яких було опубліковано чимало документів про діяльність копних судів на українських землях.

Для історико-правового дослідження копного суду і копного судо­чин­ства в Україні було використано: матеріали архівних фондів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (фонди 2, 11, 15, 22, 25, 28, 38, 40, 44, 51, 208, 442); Центрального державного історичного архіву в м. Львові (фонди 1, 3, 5, 9, 13, 15, 17); Державного архіву Волинської області (фонд 361); Державного архіву Чернігівської області (фонд 127); Відділу за­безпечення збереженості документів Державного архіву Чернігівської області в м. Ніжині (фонд 343); Відділу рукописів Львівської наукової біб­ліотеки імені Василя Стефаника (фонди 5, 103); Відділу рукописних, старо­друкованих і рідкісних книг ім. Ф. П. Максименка Наукової бібліотеки Львів­ського національного університету імені Івана Франка (фонд «Ekonomia Samborska»).

У підрозділі 1.3 «Методологічна основа» розкрито використані нау­кові принципи, підходи, методи, прийоми та засоби дослідження вибраної теми. З-поміж концептуальних підходів у роботі застосовано діалектичний підхід, що дає змогу дослідити динаміку розвитку копних судів на укра­їнських землях (XIV–XVIII ст.), вплив суспільних, політичних і правових процесів та явищ на організацію й діяльність цих органів.

Історичний метод було використано для визначення закономірностей і тенденцій розвитку копного суду й судочинства відповідно до загального розвитку права на українських землях XIV–XVIII ст. Системний метод дав змогу відобразити судову систему на українських землях у XIV–XVIII ст. та визначити місце в цій системі копних судів. Структурно-функційний метод допоміг з’ясувати структуру копного суду, розподіл функцій між його еле­ментами. Герменевтичний метод використано для тлумачення змісту опуб­лікованих документів і неопублікованих джерел архівних фондів.

За допомогою історико-правового методу відображено особливості становлення та розвитку копних судів і судочинства на українських землях у XIV–XVIII ст. Значної уваги заслуговує порівняльно-правовий метод, адже за його використання здійснено порівняння копних судів із самосудами, додержавними (общинними), вервними та волосними судами. Герменевтико-правовий метод дав змогу тлумачити тексти нормативно-правових актів, які регулювали організацію та діяльність копних судів. Соціологічно-правовий метод використано для пізнання причин громадського авторитету та суспіль­ного визнання, якими були наділені копні суди серед українського селянства. Формулювання і переосмислення основних понять цього дослідження (коп­ний суд, копний округ, копне право тощо) відбувалось на основі формально-догматичного методу.

Розділ 2 «Копний суд як інститут українського звичаєвого права» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Значення та застосування терміна «копа» в юри­дичній термінології середньовічної України» виявлено і наведено десять ос­новних значень, у яких вживався термін «копа»: як узагальнювальне поняття, як одиниця виміру урожаю, як одиниця лічби (число шістдесят), як одиниця грошової лічби, як грошова одиниця, як територіальна громада, як орган сільського самоврядування, як сільський судовий орган (копний суд), як ста­дія судового процесу («велика копа») і як слідча дія («присяжна копа»). Щодо копного суду, «копа» не був єдиним терміном, що використовувався для його визначення. Крім нього, застосовувались україномовні терміни «ку­па», «громада», «зібрання», «з’їдання», «сходка», «сойм», «слід», «віче» та латиномовні «testium» і «communitas». Багатозначність терміна «копа» зу­мовлювала спрощення правового регулювання, а відтак краще сприйняття тогочасного законодавства населенням українських земель.

Підрозділ 2.2 «Основні ознаки копного суду» містить виклад й обґрун­тування характерних ознак, властивих копним судам: звичаєвий характер; органічний зв’язок з територіальною громадою; поєднання слідчих, судових і виконавчих функцій; вагомий вплив громадського чинника (публічність); сільська юрисдикція; сусідсько-територіальний характер; юридичний зв’язок з державою; національний характер; християнство як світоглядна основа функціонування; примирний характер. Вказані ознаки дозволили сформу­лювати дефініцію копного суду (наведено у висновках), а також відмежувати його від суміжних правових і суспільних явищ (зборових, отаманських, яр­маркових, волосних судів, самосудів тощо). Копне судочинство здійсню­валось на засадах гуманізму, демократизму, змагальності, рівності, справед­ливості тощо.

У підрозділі 2.3 «Джерела правового регулювання діяльності копних судів» проаналізовано правове регулювання діяльності копних судів на укра­їнських землях за правовими звичаями і нормативно-правовими актами. До­ведено, що первинним та основним джерелом права, яке регулювало діяль­ність копних судів на українських землях, був правовий звичай, який мав регулятивний характер. У процесі історичного розвитку копних судів правові звичаї, які регулювали їх діяльність, були чинними внаслідок мов­чазної згоди державної влади щодо них і реалізації їх у правозастосовній практиці, а згодом – і внаслідок санкціонування в законодавстві.

Водночас державна влада також почала впливати на правове регулю­вання копного судочинства шляхом прийняття відповідних нормативно-пра­вових актів – Статутів Великого князівства Литовського та ін. Деякий вплив на діяльність копних судів мали й інші законодавчі акти: «Руська правда», Галицька грамота М. Боучацького 1435 р., Судебник Казимира IV Ягеллона 1468 р. тощо.

У підрозділі 2.4 «Місце інституту копного суду в системі українсь­ко­го звичаєвого права» розкрито українські звичаєво-правові норми, які фор­мували правовий інститут копного суду, функціональні зв’язки між ними, а також види цих норм. Звичаєво-правові норми, які становили інститут копного суду, можна поділити на три групи: успадковані від вервних судів (найбільш архаїчні норми, реформовані та пристосовані до суспільних умов XIV–XVIII ст.); вироблені практикою копних судів (рішення копних судів не мали прецедентної сили, але істотно впливали на загальний розвиток звича­євого права); рецепійовані з релігійних норм (йдеться про боротьбу з відь­мами та іншими містичними силами, умовне відбування покарання, христи­янський зміст присяг тощо).

Обґрунтовано тезу, що копний суд був центральним інститутом од­ного з історичних типів українського звичаєвого права – копного права, яке містило матеріальні та процесуальні норми. За допомогою копного суду не тільки відбувався захист й охорона прав значної частини суспільства, а й забезпечувались застосування і юридична чинність інших звичаєво-правових норм та інститутів – гоніння сліду, копного округу, ордалій тощо.

Розділ 3 «Ґенезис та еволюція копних судів на українських зем­лях» складається із трьох підрозділів.

До складу підрозділу 3.1 «Суспільно-політичні та правові передумови й особливості становлення копних судів на українських землях» входять два пункти. У пункті 3.1.1 «Додержавні та вервні суди як попередники копних судів» досліджено джерела громадського судочинства українського народу, які сягають періоду додержавного суспільства східних слов’ян. Першими су­дами на українських землях були додержавні суди родових общин (громад), склад яких становили старійшини роду. З утворенням держави вони еволю­ціонували у вервні суди, оскільки родові общини стали територіальними громадами-вервами. Ці органи розглядали більшість цивільних і кримі­нальних справ. Вони були колегіальними (у «Руській правді» згадано «ізвод 12 мужів») судовими органами сільських громад (вервів) Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

У пункті 3.1.2 «Причини й умови формування копних судів на укра­їнських землях у XIV ст.» обґрунтовано гіпотезу, що трансформація вервних судів у копні суди відбулась у XIV ст. під впливом соціально-економічних і політичних умов, загальної еволюції права та держав (в основному – Поль­ського королівства та Великого князівства Литовського), у складі яких пере­бували українські землі. Доведено нетотожність вервних і копних судів внаслідок їх історико-правового порівняння, виявлено спільні та відмінні риси цих органів громадського судочинства. Копні суди набули нових, по­рівняно з вервними судами, особливостей судового устрою та провадження: склад суду обирався в кожній конкретній справі (у вервного суду склад був сталим – керівництво громади); нові норми права (відокремлення проце­суальних стадій, поява смертної кари, звуження застосування ордалій тощо); християнський вплив (тексти присяг, примирні процедури, умовне відбу­вання покарання); територіальна поширеність (українські, білоруські, а з кін­ця XVI ст. – і литовські землі); посилення публічно-правового елементу (копний суд на відміну від вервного – не тільки посередник між сторонами процесу, а й активний учасник, захисник інтересів держави та громади).

У підрозділі 3.2 «Компетенція і діяльність копних судів в Україні у XIV–XVIII ст.», який складається з чотирьох пунктів, показано, що до юрис­дикції копного суду входили різні категорії цивільних і кримінальних справ, однак поступово його коло повноважень звужувалось. У пункті 3.2.1 «Пра­вовий статус копних судів на українських землях у складі Великого кня­зів­ства Литовського» розкрито організацію та діяльність копних судів литов­сько-руського періоду історії українського права. Велике князівство Литов­ське, діючи за принципом поваги до підвладних йому українських земель, створило оптимальні умови для функціонування і розвитку копних судів, внаслідок чого вони стали важливим сегментом судової системи, поширили свою діяльність на етнічні литовські землі, а значна частина норм копного права були рецепійовані тогочасним литовським законодавством. Лібераль­на національна політика Великого князівства Литовського дозволила україн­ським і білоруським громадам розвинути своє звичаєве право, доповнити його новою практикою й адаптувати до тогочасних умов. Правовий статус копних судів у Великому князівстві Литовському був закріплений у Стату­тах 1529 р. (ст. 6 розд. VIII); 1566 р. (ст. 31 розд. ХІ, ст. 2 розд. ХІІІ, ст. 6 розд. XIV); 1588 р. (ст. 17 розд. IX, ст. 26 розд. ХІ, ст. 2 розд. ХІІІ, ст. 9 розд. XIV).

Пункт 3.2.2 «Правові аспекти інтеграції копних судів у Галичині в судову систему Польського королівства» висвітлює особливості діяльності копних судів у період Руського королівства (1349–1434) і Руського воєвод­ства (1434–1569). Влада Польського королівства мінімізувала правовий ста­тус українського селянства, що було основним організатором копних зібрань у Галичині. Попри складні умови функціонування, копні суди діяли в Га­личині у селах «українського права», а їхні рішення у важливих справах по­требували затвердження в державних (гродських) судах. На відміну від сіл «волоського права», де діяли зборові суди, села «українського права» ор­ганізовували судочинство відповідно до вимог копного права (їх засідання не мали періодичності, а скликалися за необхідності), вирішували широке коло справ (зокрема про тяжкі злочини) і сприяли на стадії досудового слід­ства державним судам.

У пункті 3.2.3 «Організація та функціонування копних судів на ук­раїнських землях у складі Речі Посполитої» розкрито суперечності між українським звичаєвим правом, яке визнавало копні суди легальними й необхідними ор­га­нами судочинства, та політичними позиціями польської шляхти, яка цей інститут не визнавала та зневажала. Натомість українські шляхтичі (нащадки русь­кого боярства) підтримували українське селянство в питаннях копного судо­чинства на знак поваги до правових звичаїв свого народу. Шляхтичі не­одноразово зазначали, що вони беруть участь у засіданнях копних судів «не водлуг права, а водлуг соседства» (мається на увазі «не на підставі закону, а відповідно до звичаю», адже копне право час­то називали «сусідським зви­чаєм»). Тому копні суди не припинили своєї діяльності в умовах Речі Пос­политої, однак їх ефективність знижувалась, адже представники привіле­йо­ваних станів часто використовували своє су­спільне становище, щоб уник­нути справедливого розгляду справи копним судом.

У пункті 3.2.4 «Копні суди в судовій системі Гетьманщини» обґрун­товано, що в XVII ст. копні суди були важливим елементом судової системи північної частини Української козацької держави (у південній – переважали сільські козацькі суди), які вирішували цивільні та кримінальні справи, а також сприяли державним судам. У другій половині XVIIІ ст. вони без­підставно не визнавалися судовими органами, оскільки цей інститут не був сприйнятий російською владою, хоча в Гетьманщині і надалі були чинними Статути Великого князівства Литовського, які передбачали діяльність коп­них судів як необхідну. Крім того, у «Війську Запорозькому» спостерігалось переважання козацького права над копним правом (одного історичного типу звичаєвого права над іншим), що також звужувало можливості копних судів для розвитку та функціонування.

У підрозділі 3.3 «Занепад копних судів на українських землях у XVIII ст. та їхній вплив на розвиток сільського судочинства в ХІХ ст.» обґрунтовано, що копні суди припинили свою діяльність не внаслідок прийняття нор­матив­но-правового акта про їх ліквідацію, а шляхом поступового занепаду, який зумовили політичні, соціальні та правові чинники. Основними причинами цього процесу були утвердження державної судової системи, обмеження чинності українського звичаєвого права, звуження правового статусу укра­їнського селянства та соціальний контраст між різними частинами суспіль­ства. Оскільки копні суди упродовж чотирьох століть були важливим меха­нізмом судового захисту прав українців, вони здійснили значний вплив на розвиток сільського судочинства в ХІХ ст., який виявлявся в застосуванні тогочасними судами деяких копних правових звичаїв, а також у фактах се­лянських самосудів.

Розділ 4 «Копне судочинство в Україні й особливості його здійс­нення» складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 «Порядок попереднього розслідування злочинів копни­ми судами» розглянуто основні слідчі та інші процесуальні дії, які відбу­ва­лись на стадії «гарячої копи» – попереднього розслідування. Значно ширше, порівняно з наявною історико-правовою літературою, висвітлено порядок здійснення поволання, зводу та гоніння сліду – основних розшукових ме­тодів у ході копного судочинства. Обґрунтовано, що копні суди застосо­ву­вали особливу систему слідчих дій, причому деякі з них актуальні досі (об­шук, огляд, допит тощо). У випадку успішності попереднього розсліду­ван­ня наставало «давання вини», тобто пред’явлення обвинувачення конкрет­ній особі.

У підрозділі 4.2 «Судовий розгляд цивільних і кримінальних справ у копних судах» показано, що судовий розгляд у копному судочинстві відбу­вався гласно, відкрито і прозоро колегіальним складом суду, який жителі копного округу обирали в кожній справі. У засіданнях копних судів брали участь, зокрема, посадові особи місцевого самоврядування та представники держави. Розгляд судових справ відбувався за широкої участі представників громадськості, які були не тільки інертними слухачами, але й часто вступали в обговорення справи і представляли копному суду докази з власної іні­ціативи.

Учасники копного судочинства керувались, насамперед, власним ро­зумінням справедливості, «здоровим глуздом» і нормами українського зви­чаєвого права. Важливою частиною стадії судового розгляду («великої копи») були заходи, які вживали копні судді для примирення учасників судового процесу з умовою компенсації шкоди, заподіяної правопо­рушен­ням. Неявка на засідання копного суду могла бути підставою для нега­тив­ного рішення у справі.

У підрозділі 4.3 «Докази та доказування в українському копному судо­чинстві» містяться положення щодо доказової системи, яка діяла в копному судочинстві. Особливе значення надавалось речовим доказам, адже наяв­ність «лиця» була підставою для арешту підсудного, а інколи й призначення смертної кари для засудженого. Іншими доказами були особисте зізнання підсудного, ордалії (випробування вогнем, водою чи батогами), присяга та покази свідків. Значна частина доказової системи копного судочинства була успадкована від вервних судів, тому надання сторонами доказів часто су­проводжувалось народною обрядовістю й архаїчними елементами.

У підрозділі 4.4 «Рішення копних судів: порядок прийняття, зміст, оскарження та виконання» розкрито, що копні декрети (рішення), які в більшості випадків мали усну форму, приймались публічно одноголосним складом копного суду на підставі звичаєвого права та чинного в той час законодавства. Рішення копного суду мали визначену правовим звичаєм структуру, де викладались мотиви його прийняття та результат вирішення конкретної справи.

Вони могли бути оскаржені в державних або вотчинних судах. За­звичай перегляд їхніх рішень здійснювали гродські суди (рідше – каптурові та земські суди). Винятком із правил копного судочинства була «обча копа», коли жителі кількох сусідніх копних округів організовували засідання особ­ливого копного суду, який переглядав копний декрет у другій інстанції. Вони ж виконували рішення копних судів. У разі виникнення перешкод копні судді звертались по допомогу до державних судів і місцевих феодалів.