РОЗСУД СУБ’ЄКТІВ ПРАВОЗАСТОСОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет; схарактеризовано методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів і їх практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційної роботи, її структуру та обсяг.

У Розділі 1 «Теоретико-методологічні основи аналізу розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності» проаналізовано основні наукові підходи до проблематики дисертаційної роботи; опрацьовано методологічний інструментарій, необхідний для повного й адекватного висвітлення вибраної теми; з’ясовано зміст та особливості правозастосовної діяльності.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки досліджуваної проблеми» зазначено, що, вивчаючи стан розробки проблеми розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності, важливо звернутися до наукової спадщини вчених і громадських діячів, щоби встановити спадкоємність сучасної науки і визначити вектори подальших теоретичних досліджень.

На підставі ґрунтовного аналізу значної кількості джерел констатовано, що науково-теоретичне осмислення природи розсуду у правозастосуванні ще недостатньо висвітлено в українській юридичній літературі, хоч окремі аспекти цієї проблематики і відображено у працях вітчизняних та зарубіжних науковців. У наявних доробках увагу здебільшого приділено проблемі розсуду в судовій діяльності, а також питанням застосування розсуду в різних галузях права.

Узагальнивши дослідження у сфері правозастосовного розсуду, виявлено істотні відмінності в його розумінні у межах традиційних правових систем: романо-германської і англосаксонської. Так, з’ясовано, що докладно розроблена система нормативних актів, їх строга ієрархія, високий рівень кодифікації, другорядне регулятивне значення правозастосовної практики в романо-германській правовій сім’ї спричинилися до того, що розсуд відіграє роль додаткового елемента у правозастосуванні. Навпаки, прецедентний характер і важлива роль загального права в англосаксонській правовій сім’ї зумовлюють велике значення правозастосовного розсуду як основного елемента правозастосування. Саме ця обставина пояснює ступінь розробленості проблеми правозастосовного розсуду у країнах, що належать до тієї або іншої правової системи, та ініціює різноманітні дослідження у цій сфері.

Акцентовано, що складність проблеми виявляється, як правило, і чинником її затребуваності й актуальності, що інспірує дедалі більшу кількість дослідників та їхні зусилля у спробах її розв’язати. Такою є, як видається, і проблема розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження» вказано, що вироблення методологічного інструментарію дослідження природи розсуду як державно-правового явища повинно орієнтуватися на адаптацію наукових настанов до потреб правозастосовної діяльності, підвищення її ефективності з урахуванням інтересів громадян і держави.

В основу методології дослідження розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності було покладено комплексний підхід з використанням філософських принципів єдності соціально-правового і гносеологічного аналізів, об’єктивності, історизму, конкретності істини; це дало змогу одержати цілісне уявлення про загальнотеоретичні особливості цього складного правового феномену.

У підрозділі 1.3 «Основні положення загальної теорії правозастосування» вказано, що порівняльний аналіз робіт вітчизняних авторів дожовтневого, радянського і пострадянського періодів історії дав змогу виявити специфіку застосування права як особливого елемента реалізації права, де воно багато в чому визначається низкою особливостей, що виділяють застосування права в автономну діяльність щодо реалізації правових приписів.

До найістотніших особливостей застосування права, що визначають його специфіку, пропоновано зарахувати те, що право застосовують компетентні суб’єкти, наділені владними повноваженнями. При цьому самі дії суб’єктів правозастосування строго відповідають процедурно-процесуальній регламентації, а об’єктивація результатів правозастосування закріплена в офіційних юридичних документах – правозастосовних актах, видання яких є основою діяльності, спрямованої на виконання вимог, що містяться в них.

Акцентовано, що правозастосування має творчий характер, адже під час прийняття індивідуального акта компетентний суб’єкт має деякий ступінь свободи у виборі рішення, тобто може діяти на свій розсуд. У наданні можливості здійснювати розсуд виявляється динамізм права, його пристосованість до історичних умов, що змінюються, і конкретних життєвих ситуацій.

Розділ 2 «Загальнотеоретична характеристика розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності» складається з чотирьох підрозділів. У ньому розкрито поняття, ознаки, особливості статусу суб’єктів правозастосовної діяльності; здійснено аналіз розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності; з’ясовано принципи, чинники та межі формування розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності; висвітлено зміст правозастосовних актів та наведено їх видову характеристику.

У підрозділі 2.1 «Суб’єкти правозастосовної діяльності: поняття, ознаки, особливості статусу» зазначено, що у процесі розгляду питання про природу суб’єктів правозастосовної діяльності насамперед важливо розкрити найбільш загальні, системні властивості цієї категорії. Серед ознак, які характеризують суб’єктів правозастосовної діяльності, як найважливішу виокремлено ту, що вказує на державно-владні повноваження суб’єктів правозастосовної діяльності. Адже у правозастосовних відносинах обов’язковою є наявність владного суб’єкта, статус якого визначається за допомогою державно-владного повноваження.

Вказано на важливість того, що суб’єкт правозастосовної діяльності має спеціальний правовий статус. До того ж наголошено на значущості закріплення правового статусу суб’єктів правозастосовної діяльності, оскільки компетенція суб’єкта правозастосовної діяльності є вихідною юридичною позицією у правозастосуванні.

В умовах реформування правової системи країни, коли стоїть завдання підвищити цінність людських чинників, акцент поставлено не на правовому статусі посади, а на юридичному статусі суб’єкта правозастосовної діяльності – людини, що обіймає ту чи іншу посаду у правозастосовному органі.

Виділено низку елементів правового статусу суб’єкта правозастосовної діяльності, як-от: права, обов’язки, обмеження і гарантії, юридична відповідальність, а також стрижневий, специфічний елемент правового статусу суб’єктів правозастосовної діяльності – юридичні державно-владні повноваження.

У підрозділі 2.2 «Сутнісний аналіз розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності» доведено, що розсуд як правове явище, особливо у сфері правозастосування, є неминучим. Застосування розсуду – це право й обов’язок органу влади, посадовця; розсуд випливає з норм права; розсуд має бути справедливим; ґрунтуватися на обставинах конкретної справи, ситуації; розсуд віддзеркалює професійний світогляд владних суб’єктів як систему поглядів на правову політику держави загалом, правового статусу державних службовців, посадовців, відносини у сфері державного управління; співвідноситься з діяльністю органу публічної влади; він обмежений правом або повноваженнями владного суб’єкта; розсуд полягає у виборі того чи іншого варіанта дій під час вирішення конкретної справи.

Зауважено, що, з одного боку, використання розсуду дає змогу суб’єктові правозастосування врахувати особливості конкретних ситуацій, а також низку моментів, що не відображені в законі. З іншого – свідчить про прогалини в законі, недостатню визначеність окремих правових норм, що припускають вибір поведінки, а також, як правило, відсутність у законі вказівок на те, як їх потрібно розуміти, що істотно ускладнює процес реалізації права. Тому наявність розсуду знижує стабільність й одноманітність практики застосування законодавства, а нерідко призводить і до зловживання правом. Водночас розсуд – об’єктивно наявне і соціально виправдане правове явище, обов’язковий супутник правозастосовної діяльності, тому важливо не відмовлятися від нього, а виявляти і закріплювати по змозі ефективні регулятори, які не допустять переростання свободи розсуду у свавілля. У можливості здійснювати розсуд виявляється динамізм права, його пристосованість до мінливих історичних умов і конкретних ситуацій.

У підрозділі 2.3 «Принципи, чинники та межі формування розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності» на основі загальних принципів права виокремлено та проаналізовано принципи розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності: принцип доктринальності (ідеологічного обґрунтування права); принцип справедливості (моральності); принцип логічності; принцип доцільності; принцип неупередженості; принцип безсторонності. Фундаментальним принципом розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності визначено принцип законності.

Обґрунтовано основні групи чинників формування розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності: ціннісно-раціональні, ціле-раціональні, традиційні, афектні.

Встановлено межі розсуду суб’єкта правозастосовної діяльності – це соціально-юридичні обмеження вільних дій суб’єкта правозастосовної діяльності, в умовах яких він зобов’язаний ухвалити оптимальне рішення в конкретній справі. Запропоновано класифікацію меж розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності за різноманітними критеріями. За походженням межі розсуду суб’єкта правозастосовної діяльності класифікують на суб’єктивні (внутрішні) й об’єктивні (зовнішні); за галузевою належністю (залежно від особливості предмета і методу конкретної галузі права): межі в адміністративному, цивільному, кримінальному та інших галузях права; за ознакою формальної закріпленості: формально закріплені і не закріплені безпосередньо в нормативно-правовому акті; за джерелом закріплення: встановлені в нормативно-правових, а також в інтерпретаційних актах; за кількістю доступних суб’єктові правозастосовної діяльності альтернатив: «вузькі» і «широкі»; за способом закріплення: якісні і кількісні; за стадіями правозастосовного процесу: у процесі встановлення фактичних обставин справи, юридичних обставин справи, у процесі ухвалення рішення у справі, у процесі контролю за виконанням винесеної ухвали; за мірою визначеності: абсолютно визначені і відносно визначені; за функціональною ознакою: у публічному і приватному праві.

У підрозділі 2.4 «Правозастосовні акти як результат діяльності суб’єктів правозастосування» визначено, що як результат правозастосовної діяльності вказані акти акумулюють усі її характерні особливості.

Правозастосовний акт визначено як офіційний документ, що складений (виданий) уповноваженим на те суб’єктом правозастосовної діяльності і містить персоніфікований правовий припис, адресований конкретним суб’єктам.

Наголошено, що правозастосовні акти потрібно відмежовувати і від нормативних актів, і від усіх інших іменованих документами письмових актів, що містять ту або іншу інформацію. Для цього виокремлено та проаналізовано основні ознаки правозастосовного акта: 1) він є владним волевиявленням уповноваженого суб’єкта; 2) документально оформлений, що надає йому офіційного характеру; 3) містить конкретно персоніфікований припис, виражений у відповідній формі (веління, дозволу чи заборони).

Запропоновано розгорнуту класифікацію правозастосовних актів з виокремленням нових критеріїв, які повною мірою можуть дати уявлення про сутність, зміст і форму самих актів застосування права.

Розділ 3 «Морально-правові проблеми розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності» охоплює питання соціально-правової цінності правозастосовної діяльності, особливостей морально-правової природи розсуду у правозастосуванні, а також забезпечення належного рівня правозастосовної діяльності у правовій державі.

У підрозділі 3.1 «Ціннісні основи правозастосовної діяльності» вказано, що нині особливої актуальності набуває вивчення правозастосування в аспекті аксіології (з грецької – вчення про цінності). Це сприятиме формуванню дієвого механізму забезпечення соціальної бази, підвищенню авторитету суб’єкта правозастосовної діяльності. Призначення правозастосування потрібно розглядати як необхідність, благо, що забезпечує високі соціальні цінності: справедливість, рівність, свободу, порядок, безпеку.

Ціннісна характеристика правозастосовного процесу в умовах становлення правової держави визначається можливістю, що відповідає високій потребі суспільства в належній реалізації правових приписів. Саме через правозастосовну діяльність досягається реалізація прав і свобод громадян, відновлення порушеного права там, де це необхідно, що само собою є гуманним і справедливим.

Зауважено, що, реалізуючись у просторі тісної взаємодії права і моралі, правозастосовна діяльність акумулює і відображає наявні в суспільстві проблеми економічного, морального і правового характеру. Її соціально-правова цінність вбачається в яскраво вираженому «людському вимірі», оскільки у процесі правозастосування виявляються духовно-моральні якості, орієнтири та установки суб’єкта.

У підрозділі 3.2 «Моральні та етичні аспекти розсуду суб’єктів правозастосовної діяльності» зауважено, що правозастосовний розсуд має не лише правову, а й моральну природу. Від морального розвитку і виховання суб’єкта правозастосування залежить те, якою мірою забезпечуватиметься відповідність ухваленого рішення у справі основним принципам права.

Доведено, що суб’єкт правозастосовної діяльності є носієм морально-правового потенціалу, який, своєю чергою, ґрунтується на морально-правовій культурі суб’єкта. Моральні засади правозастосовної діяльності передбачають формування в суб’єктів усвідомлення свого нерозривного зв’язку із суспільством, залежності від нього; необхідність узгодження особистого інтересу з інтересами суспільства; готовність прийняти соціальні вимоги і соціальний контроль над собою; ознайомлення з гуманістичними ідеалами, моральними нормами; перетворення моральних знань на моральні переконання; виховання високої культури поведінки тощо.

Встановлено, що за предметом регулювання етичні вимоги до суб’єктів правозастосування пропоновано класифікувати на: а) загальні вимоги; б) правила здійснення професійної діяльності конкретного суб’єкта правозастосування; в) норми, що регулюють позаслужбову діяльність; г) правила, що встановлюють відповідальність за порушення норм професійної етики.

Зазначено, що важливою рисою суб’єкта правозастосовної діяльності є його моральна культура, що полягає в ефективній діяльності професіоналів, спрямованій на досягнення законного і морально зумовленого результату, основаного на нормах права з додержанням етичних правил поведінки. Конкретними результатами такої діяльності виступають правозастосовні акти, що наділені ознаками істинності і законності.

У підрозділі 3.3 «Забезпечення належного рівня правозастосовної діяльності у правовій державі» встановлено, що характеристиками, які розкривають сутність ідеї правової держави і визначають зміст вимог щодо правозастосовної діяльності, виступають: справедливість як основна мета; право і правомірний інтерес як вища цінність; свобода як необхідна умова соціальної активності особистості; поділ влади як базова характеристика інститутів держави; правове упорядкування як основоположний метод організації діяльності; верховенство правового закону як основна формально-юридична властивість; неприпустимість засобів і способів функціонування, що применшують права і свободи людини та громадянина, як інструментальна характеристика.

Вказано, що наведені характеристики зумовлюють вимоги до належного рівня правозастосовної діяльності у правовій державі. Це вимоги справедливості, гуманізму, законності, правозабезпечувальної спрямованості правозастосовної діяльності, неприпустимості обмеження правомірної активності суб’єктів правозастосовної діяльності, незалежності суб’єктів правозастосовної діяльності і правової передбачуваності.