НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РОЗРОБЛЕННЯ СТРАТЕГІЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ НА ДОВГОСТРОКОВУ ПЕРСПЕКТИВУ Автореферат

У першому розділі «Теорія стратегічного управління розвитком національного господарства» показана сутність поняття «стратегія розвитку економіки», проаналізований історичний екскурс в розроблення стратегії розвитку, розглянуті питання її трансформації в умовах глобалізації, наведено теоретичне обґрунтування необхідності посилення уваги до інноваційного шляху розвитку та визначені сучасні вимоги щодо розроблення стратегії. Наведений також аналіз досвіду розроблення стратегічних документів (національних стратегій) в країнах світу, у тому числі, Лісабонської стратегії розвитку країн-членів ЄС, Стратегії сталого розвитку країн ЄС та ін.; визначені загальні риси стратегічного планування в зарубіжних країнах, обґрунтовані висновки і пропозиції для України щодо впорядкування структури, системи цілей та показників стратегічного планування.

Перехід до постіндустріальної стадії розвитку країн економічного авангарду на тлі поглиблення процесу глобалізації ініціює якісні зміни в національних економіках і системі світового господарства в цілому. Найбільш істотні зрушення відбуваються в сферах виробництва, комунікацій, торгівлі, закордонного інвестування та фінансів, що перетворює світову економіку в цілісний глобальний організм. Відбувається зміна не тільки виробничих, фінансових, інформаційних, але й соціально-організаційних технологій, що визначають ефективність взаємодії економічних суб'єктів. Держава виступає центральним суб'єктом у процесі формування таких технологій, а її роль не просто ускладнюється – вона змінюється якісно.

Світовий досвід країн, які успішно реалізували антикризові програми та створили найважливіші передумови майбутнього стрімкого зростання, свідчить, що у них стабілізаційна політика завжди поєднувалася з промисловою політикою, з формуванням більш перспективної галузевої структури економіки, з підтримкою підприємництва, особливо його інноваційної та експортної спрямованості.

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку України вагомого значення набувають також інтеграційні процеси, які у поєднанні з прискоренням ринкових реформувань визначатимуть траєкторію і динаміку змін у суспільстві. Відповідно, розробка довгострокових прогнозів розвитку складної економічної системи повинна ґрунтуватися на врахуванні висновків ретроспективного аналізу, що дозволяє отримати реальні оцінки поточної ситуації, можливостей та наявних ресурсів для подальшого зростання.

Попри велику кількість накопичуваних в економіці проблем, її сучасний стан характеризується певними позитивними зрушеннями, які можуть створити підґрунтя для позитивної динаміки економічного розвитку у перспективі.

Сучасні вимоги до державного регулювання формуються під впливом сукупності породжуваних глобалізацією проблем, розв’язання яких можливо тільки при умові активної участі держави. Аналіз економічної політики розвинених країн свідчить, що умовами стійкого розвитку економіки є дотримання консенсусу національних інтересів країн і глобального економічного простору.

Українськими науковцями та політиками протягом років незалежності накопичено великий пласт рішень в сфері стратегічних пріоритетів подальшого розвитку країни. Незважаючи на різні політичні погляди та різне бачення перспективи економічного і соціального розвитку країни, головні спільні стратегічні цілі простежуються в усіх стратегічних документах, зокрема: забезпечення економічного зростання; підвищення якості життя людей; підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Щодо структурованості документів, то необхідно зауважити, що такі поняття, як «цілі, «напрями», «пріоритети», «завдання» та «проблеми» не мають єдиного загальноприйнятого визначення та розуміння. Більшість аналізованих стратегій не має підґрунтям довгостроковий прогноз розвитку країни з врахуванням впливу як екзогенних, так і ендогенних чинників. Яскравим прикладом цьому стало неврахування «циклічності» розвитку світової економіки та оцінці її впливу на соціально-економічну ситуацію в Україні.

Побудова соціально орієнтованої економіки в розвинених країнах спирається, перш за все, на чітке визначення на державному рівні соціальних цілей і задач у взаємозв’язку із задачами економічного розвитку та на відповідне їх законодавче закріплення в стратегічних документах. Зазвичай такими документами виступають стратегії розвитку, які розробляються на загальнодержавному рівні, а також програми діяльності урядів.

Стратегія соціально-економічного розвитку як документ, який визначає довгострокові цілі та напрями соціально-економічного розвитку країни, шляхи та засоби їх досягнення, в тій чи іншій формі розробляється в кожній країні світу. Стратегічні заходи розвитку економіки в розвинених країнах розрізняються на різних етапах її історичного та економічного розвитку. Одних було вжито для виходу з післявоєнного кризового становища, інших – для подолання сучасних економічних криз.

В 2000 р. на лісабонській сесії Європейської ради була прийнята стратегія перетворення Євросоюзу у найбільш конкурентоспроможну та динамічну у світі економічну зону, у простір економіки, заснованої на знаннях (Лісабонська стратегія). Впровадження принципів сталого розвитку в країнах світу, що почалося ще з 1987 р., базувалось на концептуальних засадах одночасного прогресивного розвитку та збереження довкілля для майбутніх поколінь. Для досягнення засад сталого розвитку кожній країні було запропоновано розробити національну стратегію сталого розвитку відповідно до своїх особливостей, пріоритетів, еколого-економічної ситуації та стану розвитку національного господарства.

Національні стратегії сталого розвитку найкраще були розроблені у європейських країнах. Саме у цій групі країн найбільший відсоток прийнятих стратегій, і саме їм належать найперші в історії розроблені стратегії сталого розвитку. Такий стан справ можна пояснити тим, що, по-перше, в країнах «старої» Європи традиційно була добре розроблена екологічна політика, а по-друге, існуванням наднаціональних ініціатив із сталого розвитку, які стимулюють розробку національних стратегій (наприклад, Стратегія сталого розвитку Європейського союзу, Стратегія сталого розвитку скандинавських країн).

Незважаючи на особливості соціально-економічного розвитку окремих країн та формування ними власних стратегій розвитку, у роботі визначені спільні риси, притаманні структурі системи стратегічного планування в країнах з ринковою економікою. Аналіз показав, що стратегії соціально-економічного розвитку розробляються провідними європейськими країнами на урядовому рівні, охоплюють середньостроковий період планування і реалізуються переважно на основі відповідних урядових програм. Більшість урядів застосовують кількісні критерії для характеристики цільових соціальних завдань і напрямів урядової політики та визначення її ефективності. Поряд з цим, деталізація, ступінь опрацювання та обґрунтування стратегічних напрямів урядової політики є різною.

Аналіз практичної реалізації двох основних наднаціональних стратегічних ініціатив (Лісабонської стратегії та стратегії сталого розвитку) свідчить, що більшість їх цілей не було досягнуто кількісно та якісно в повному обсязі через низку теоретико-методологічних, інституційних та практичних причин. До теоретико-методичних чинників можна віднести різні підходи до формування заходів економічної політики для досягнення конкретної цілі. Чинники інституційного характеру в досягнені цілей стратегій полягали в тому, що Єврокомісія окреслила лише цілі та керівні принципи, а країни-учасниці, в свою чергу, розробляли національні програми для їх реалізації. При цьому ступінь розробленості окремих складових та їх взаємоузгодженість значно відрізнялася. Негативно позначилося на досягненні цілей і відсутність дієвої системи контролю. До практичних причин можна віднести недостатній обсяг фінансування заходів, передбачених в стратегіях, окремими країнами-учасницями через наявність більш нагальних поточних проблем.

Однак, як свідчить практика стратегічного планування європейських країн з соціально орієнтованою економікою, кожна з них імплементує соціальні цілі і завдання в усі сфери державного регулювання економіки. Безумовне виконання цих визначених стратегічних завдань вищими органами виконавчої влади в процесі реалізації економічної політики і забезпечує надзвичайно високий рівень життя і добробуту всім громадянам соціальної держави.

У другому розділі «Методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку держави» розглянуті структурні компоненти стратегії соціально-економічного розвитку України; здійснено обґрунтування функцій стратегічного планування, визначені його принципи; запропонована системна логіка стратегічного планування; обґрунтовані підходи щодо визначення цілей і завдань стратегії розвитку економіки; сформовано систему показників стратегічних планів на довгострокову перспективу і ресурси розвитку економіки, а також відповідний механізм розроблення та реалізації стратегії.

Методологія стратегічного планування визначена як сукупність цілей, принципів і методів складання плану, що реалізує певну логіку його розробки за структурою та системи показників; а також механізму розроблення і реалізації стратегії економічного розвитку.

Методологічні основи стратегічного планування здійснюють вирішальний вплив на створення необхідних умов для розробки збалансованих взаємопов’язаних стратегічних документів. У першу чергу це торкається цілей і методів планування, системи планових показників, поточних і перспективних видів плану, галузевих (за видами економічної діяльності) і територіальних стратегій. Крім того, відповідність цілей стратегій на різних рівнях управління економікою створює основу для ієрархічного узгодження їх показників на різних рівнях економіки.

Звідси, відповідно до постулатів економічної теорії та самого поняття, методологічні засади стратегічного планування охоплюють наступні основні компоненти: аналіз; концепцію; цілі розвитку; ресурси економіки; прогноз розвитку; заходи економічної політики; сценарії розвитку; національні довгострокові програми; прийняття рішення; механізм реалізації стратегії.

У роботі компонент «Концепція» детально розглянутий з позиції концептуальних засад у складі функцій, принципів, логіки, системи показників і документів стратегічного планування.

Функції стратегічного планування повинні відповідати функціям, що бере на себе держава по відношенню до суспільства в сфері соціально-економічного розвитку. А такі функції, як формулювання стратегічних і тактичних цілей і пріоритетів та їх реалізація, додержання соціальних цінностей, частковий перерозподіл доходів, захист конкуренції і підтримка виробника, може здійснити лише держава за допомогою інструментів стратегічного планування.

В роботі визначено, що специфічними функціями стратегічного планування є:

– наукове обґрунтування напрямів і механізмів реалізації довгострокової економічної політики держави;

– впорядкування дій органів державної влади у процесі реалізації стратегічних цілей соціально-економічного розвитку;

– узгодження цілей і задач розвитку у галузевому, відомчому, територіальному і часовому аспектах;

– встановлення цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку в ув’язці з ресурсами;

– максимізація результатів при обмежених ресурсах; варіантна розробка шляхів розвитку економіки; забезпечення ефективності економічного розвитку;

– передбачення механізмів реалізації стратегії.

Участь держави в економічному житті зумовлена ще й тим, що ринок не забезпечує соціально справедливий розподіл доходів. Державі слід піклуватися про інвалідів, малозабезпечених, пенсіонерів. Вона повинна опікуватися розвитком фундаментальних наукових досліджень, що для підприємців дуже ризиковано, надзвичайно дорого і, як правило, не приносить швидких прибутків. Оскільки ринок не гарантує реалізації права на працю, державі доводиться регулювати ринок праці, уживати заходи стосовно скорочення безробіття.

У цілому держава реалізує політичні і соціально-економічні принципи існування суспільства, активно впливає на формування макроекономічних пропорцій та динаміку макроекономічних процесів.

Принципи стратегічного планування у роботі розглядаються як аксіоми для всієї системи регулювання економіки. Проведений аналіз надав можливість сформулювати наступні вимоги до стратегічного планування:

- максимізація результатів в умовах обмежених ресурсів;

- визначення пріоритетів і стратегічних напрямів розвитку;

- комплексність (науковість, обґрунтованість, збалансованість) заходів реалізації цілей;

- безперервність планування (виходити з фактичного стану, використати усі можливості і передбачити заділ для майбутнього розвитку; поєднання поточного і перспективного планування при верховенстві перспективного планування);

- передбачення резерву на випадок відхилення (невиконання) завдань стратегії;

- передбачення стимулів і інструментів індикативно-директивного характеру.

Після аналізу існуючих принципів і відбракування дублюючих та другорядних автором було визначено наступне положення:

- принципи загальнодержавних інтересів, орієнтації на задоволення потреб суспільства, визначення пріоритетів, узгодженості суспільних, колективних і особистих інтересів відповідають за сутністю і охоплюються поняттям цілеспрямованість у напряму максимізації результатів в умовах обмежених ресурсів;

- принципи цілісності, об’єктивності, науковості, збалансованості, реальності, самостійності, рівності, єдності, взаємоузгодження відповідають за сутністю і охоплюються поняттям системність;

- принципи аналітичності, постадійного планування, поєднання перспективного і поточного планування, агрегування, ковзкого прогнозування, спадковості відповідають за сутністю і охоплюються поняттям безперервність планування;

- принципи аналізу і контролю, директивності, гласності відповідають за сутністю і охоплюються поняттям адресність і контроль.

Логіку, як науку про закони і форми мислення, стосовно планування автор визначає як формальний, обґрунтований на логічних зв’язках і доказах процес переходу від початкового пункту планування до кінцевих результатів.

Проведений аналіз показав, що головними вимогами до логіки стратегічного планування є:

– врахування «історії» (початкових умов);

– цілеспрямованість;

– збалансованість цілей з ресурсами; визначення способів досягнення цілей;

– взаємоузгодження цілей і показників стратегії національного рівня з цілями і показниками розвитку видів і сфер діяльності, регіонів;

– наявність механізму реалізації.

Логічну схему у такому разі можна представити як пошук найбільш ефективних шляхів досягнення поставлених цілей за наявності обмежень на ресурси шляхом послідовних ітерацій «від мети» і «від ресурсів» з перевіркою отриманих темпів і пропорцій на досягнення цілей. У цей час практика планування поступово наближається до такої логіки.

Ітераційна логіка планування повинна бути властива системі стратегічного планування. Кожна ітерація містить у собі дві частини: «зверху вниз» і «знизу вверх», тому на різних стадіях планування доцільно реалізувати відповідну частину ітерації.

Цілезбалансована логіка планування повинна бути тісно пов'язана з галузевим, відомчим і територіальним аспектами планування для того, щоб конкретні етапи розробки нерозривно поєднували аспекти планування в єдине ціле. Національна стратегія повинна бути не сумою галузевих, відомчих і територіальних стратегій, а єдиним стратегічним документом і з різними аспектами.

У роботі обґрунтовано, що у цілому логіку стратегічного планування можна розглядати як динамічну сукупність взаємозалежних управлінських процесів, які логічно продовжують один одного і між якими існує балансовий зв'язок ( цілі – ресурси) і зворотній процес (у разі, якщо не досягнуті цілі) повернення на компоненти формування цілей і визначення ресурсів. Таким чином закладена важлива особливість логіки стратегічного планування, що надає можливість ітераційного збалансування усієї сукупності процесів досягнення кінцевих результатів виходячи з ресурсних обмежень. Схематично логіко-функціональна схема розроблення Національної стратегії зображена на рис. 1.

Аналіз теоретичних підходів і практичний досвід свідчать про необхідність, можливість і достатність розроблення комплексу наступних стратегічних документів на довгостроковий період:

- Національної стратегії економічного та соціального розвитку України;

- стратегій (програм) розвитку видів економічної діяльності (сфер діяльності) (у разі необхідності);

- регіональних стратегій розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.